УДК 94(477)“1942/1944”
СТАРООБРЯДЦІ ОДЕСИ В ПЕРІОД РУМУНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ПЕРІОДИЧНОЇ ПРЕСИ) А.І. ФЕДОРОВА,
канд. іст. наук, доц., Одеський національний політехнічний університет (Україна)
Після зняття оборони Одеси 16 жовтня 1941 р. місто відразу опинилося в румунській зоні окупації, в адміністративній одиниці під назвою «Трансністрія».
Нова влада задля отримання прихильності місцевого населення особливу увагу приділяла релігійній політиці, деатеїзації: відкривалися та відбудовувалися церкви, монастирі, поновлювалося викладання релігії в школі, університеті, організовувалися різноманітні лекції та бесіди на релігійну тематику, видавалася релігійна література тощо. Саме для вирішення церковно-релігійних питань у регіоні було організовано Румунську православну місію у Трансністрії, центр якої спочатку знаходився в Тирасполі, а з жовтня 1942 р. перемістився до Одеси.
Інформацію про різні сторони життя міста в окупаційний період можна почерпнути з таких періодичних видань як «Молва», «Одесская газета», «Одесса».
До цих видань як цінного джерела при вивченні історії Одеси 1941-1944 рр. вже звертались науковці [1; 2, с. 22-25; 3, с.50, 186-187 та ін.], однак інформація про старообрядців зі шпальт цих газет не стала предметом спеціального дослідження, що ми й спробуємо надолужити. Зокрема, розглянемо відкриття та функціонування старообрядницької общини білокриницької згоди в місті та місіонерську діяльність видатного старообрядницького начотчика Ф.Ю. Мельникова, який восени 1943 р. прибуває до Одеси на запрошення Румунської православної місії.
Найбільша кількість публікацій, що стосуються становища старообрядницької общини в роки окупації, міститься в газеті «Молва». Зокрема, у статті «Старообрядческая церковь» читаємо: «Одесская Старообрядческая община существует свыше 130 лет и в дореволюционные годы имела на бывшей Преображенской улице красивый храм, – единственный в городе, с ярко блестевшими золотыми куполами, построенный болем века назад [курсив мій – А.Ф.]. В годы владычества жидо-коммунистов этот стильный и чтимый верующими Старообрядческий храм был до основания разрушен. Со слезами на глазах старообрядцы смотрели, как чекисты и начальник отдела культов исполкома неистовствовали, разбивая киоты икон, срывая покрывало с плащаницы и т. п. Многие из старообрядцев были арестованы НКВД, сосланы и умерли в глухой тайге с молитвой на устах, с горячей верой в сердцах…» [4]. Тут зробимо уточнення – старообрядці були одними з перших поселенців міста, за цей час вони неодноразово будували та втрачали храми; 1934 р був підірваний зовсім новий старообрядницький храм Покрова Пресвятої Богородиці на розі Малої Арнаутської та Преображенської вулиць, збудований впродовж 1906-1910 рр. (старостою общини на той час був відомий купець та меценат Варфоломій Антонович Дубінін [5]). На місці храму та з його цегли була збудована школа, яка функціонує і сьогодні –це Одеська середня школа № 118.
Із приходом румунської влади одеські старообрядці білокриницької згоди (поповці) отримали можливість у 1942 р. відкрити церкву за адресою Старорізницький провулок, 1 та освятити її на честь Покрова Пресвятої
Богородиці. Віряни самотужки облаштували новий храм: приносили давні образи, книги, стародавнє начиння тощо. Незважаючи на зовнішню простоту будинку, в якому розташувався храм, внутрішньо він приголомшував: «Небольшое, сравнительно, помещение наповнено задушевними возгласами молитвословий священника и звучними песнопениями хорошого хора. Миниатюрный иконостас. Два ряда старинного письма икон. Восьмиконечные кресты. Чудесной художественной работы Запрестольный образ Божьей Матери с Младенцем» [6], ікони у храмі (деякі з яких нараховували більше двохсот років) вражали віруючих «не драгоценными окладами и киотами, а тонкостью работы, яркостью нетускнеющих красок, одухотворенностью изображенных на них ликов» [4].
Керував старообрядницькою общиною вже похилого віку священик Авраамій Котонков. Про нього вдалося систематизувати наступну інформацію (хоча це ще не повні біографічні дані, вони потребують подальшого доповнення, уточнення). Народився Авраамій Михайлович Котонков (в джерелах зустрічається різне написання його прізвища – Катанков, Котомков) 1864 р. 1904 р. був рукопокладений на священика в Дульово [7]. Був священноієреєм посада Добрянки Чернігівської губернії, принаймні з 1907 до 1917 рр.[8] (можливо, й
довше – справи фонду завершуються 1917 р.). Учасник Освячених Соборів (1908, 1916, 1917 рр. тощо) та Третього Єпархіального з’їзду Новозибківської єпархії (5.11.1909). Вдалося дізнатися, що о. Авраамій був священиком старообрядницької церкви в м. Дніпропетровську. Постановою Особливої наради при Колегії ДПУ УРСР від 20.06.1933 звинувачений в участі в контрреволюційній групі, позбавлений права проживати у 12 пунктах СРСР строком на 3 роки (реабілітований на підставі Заключення Прокурора Дніпропетровскої області від 03.07.1996 р.) [9]. 1938 р. – в сані священика переведений до Одеси. У лютому 1952 р. – заборонений у служінні за зближення з патріаршою церквою, у квітні – звільнений «через хворобу». 8 вересня 1957 р. помер без покаяння [7].
О. Авраамій опікувався розвитком общини, неодноразово закликав прихожан жити у вірі та покаянні та особливу увагу звернути на виховання дітей у християнському дусі: «Влияние безбожия наложило на молодежь свою печать и необходимо, чтобы отцы и матери понуждали и детей своїх посещать храм Божий» [6]. Подібні заклики робилися і після розвалу СРСР, коли в черговий раз впала доба безбожжя і необхідно було привернути до церкви нових вірян.
Слід згадати, що, підлаштовуючись до нових умов існування, під час служб старообрядницькі священики змушені були проголошувати многоліття Королівському Дому, керівництву Румунської держави, «христолюбивому воинству», оскільки «благодаря защите румынского христолюбивого воїнства вновь открылись храмы, и верующие люди не підвергаються гонениям со стороны безбожников» [10]. 7 лютого 1943 р. після літургії у старообрядницькій церкві була оздійснена заупокійна панихида по героям-воїнам, що загинули біля Сталінграда: «многочисленные прихожане этой церкви со слезами на глазах молились об упокоении душ усопших воинов-крестоносцев, на поле брани жизнь свою положивших» [11]. Питання, чи відвертими були ці молитви та сльози залишається відкритим. Але той факт, що чимало старообрядців плекали надію, що війна назавжди покінчить із радянською владою та її атеїстичною політикою, є незаперечним. Окупаційна влада надала можливість старообрядцям повернутися до споконвічних традицій та вільно, відкрито відправляти богослужіння у власному храмі.
У газеті «Молва» висвітлювалися і важливі події з життя старообрядництва. Це, наприклад, замітка про приїзд до Одеси в березні 1943 р. єпископа Сергія, щойно призначеного білокриницьким митрополитом Тихоном (Качалкіним) архіпастирем Трансністрії та Одесько-Балтської єпархії. Перебуваючи в Одесі, він здійснив у старообрядницькому храмі декілька служб разом із церковним духівництвом у супроводі церковного хору під управлінням Щербакова та Милованова, потім поїхав до Балти та інших міст відвідати старообрядницькі храми [12]. Відомо, що єпископ Сергій приїжджав до Одеси і на храмове свято, де здійснив божественну літургію разом із протоієреєм о. Авраамієм Котонковим та двома дияконами, було здійснено також урочисту хресну ходу навколо кварталу, що примикав до Покровської церкви, та влаштовано обід для неімущих прихожан [10].
Зі шпальт газети дізнаємося і про церковний Собор в Яссах у серпні 1943 р.. У травні 1943 р. було отримано офіційний дозвіл Міністерства культури і культів Румунії на зібрання. На Собор за рекомендацією румунського уряду мали бути делеговані від кожного старообрядницького приходу Бессарабії, Буковини, Запрутської Молдови та Добруджи по одному священику, якого мали супроводжувати два «делегати», підібрані сигуранцою [13, c.86], – зазначає молдавський дослідник П. Шорников. Автор помилково вказує, що Собор не відбувся внаслідок подій на Курській дузі. Але його думку спростовує не тільки аналізована нами стаття в газеті, а й публікація В. Тимофєєва [14]. Собор проходив зі 7 до 9 серпня 1943 р. На ньому від Міністерства культів Румунії були присутні директор Г. Гроссі та Г. Маріічю, від вищого старообрядницького духівництва – митрополит Тихон, єпископи Саватій Славський, Арсеній Ізмаїльський, Софроній Васлуйський та Сергій Трансністрський, 62 священики та 72 мирянини (отже, плани румунів щодо складу Собору не здійснилися).
Секретарями Собору були диякон Олександр Свистунов, який вів протокол російською мовою, та священик Кипріян Леонов – румунською.
У газеті про таку важливу подію у старообрядницькому середовищі розповідається зі слів о. Авраамія Котонкова, правда, в дещо перекрученій формі – як того бажала почути румунська влада. Зібрання відбулося не тільки з дозволу румунського уряду, а й за благословенням Патріарха Румунської православної церкви Никодима (Мунтяну). Так, одним із першочергових на зібранні було питання переходу на новий календарний стиль. На Соборі виступив представник Міністерства культури Румунії, який окреслив переваги нового календарного стилю, прийнятого в румунській православній церкви. Зазначимо, що старообрядці, що проживали на той час у складі Румунії, були дуже занепокоєні вимогою переходу на новий календар, сподівалися, що це тимчасовий крок [15]. У газеті читаємо, що присутній на Соборі емігрант Олександр Михайлов від імені російських старообрядців-емігрантів заявив про бажання об’єднатися з румунською старообрядницькою церквою [16]. Однак протокол Собору цього не підтверджує – було вирішено створити Комітет із 9 осіб – єпископ Сергій Трансністрський, Феодор Мельников, Олександр Михайлов, о. Іоан Тимофєєв, Феодор Кудрявцев, о. Георгій Васильєв, Трофим Михайлов, о. Єрофей Макаров, Іоан Сровцев, який би відав усіма справами громадянського характеру і був повноважним перед урядом (в т.ч. й питання стилю передані на розгляд Комітету) [14, c.458, 461]. Отже, старообрядці в черговий раз проявили свою дипломатичність: з одного боку, вони формально встановили лояльну політику щодо діючого уряду, а з іншого, намагалися відтягнути час, щоб зберегти непошкодженим внутрішній уклад церкви. Остаточне рішення щодо переходу на новий стиль так і не було прийнято.
На Соборі о. Авраамій виступив із доповіддю: «О высоком призвании духовенства», в якій підкреслив, що священики повинні бути прикладом для прихожан [16]. Можливо, ця доповідь була зроблена під час розгляду конфліктних ситуацій між священиками та прихожанами [14,c. 459].
В «Одесской газете» чимала увага приділялася й висвітленню роботи духовно-православної місії. У вересні 1943 р. до Одеси на запрошення Румунської православної місії прибуває відомий старообрядницький діяч Федір Юхимович Мельников [17]. Місію в цей час очолював Віссаріон Пую, колишній Чернівецький митрополит, випускник Київської духовної академії, відомий своєю «проросійською політикою», який декілька разів призупиняв політику румунізації.
Місія запропонувала Ф. Мельникову видавати його наукові праці та читати лекції. В газеті повідомлялося: «Обращают особенное внимание на себя следующие сочинения Ф. Е. Мельникова: «Современное безбожне отвергнутое им самим» и «Откуда взялся Бог»; переповідалися біографічні дані місіонера (наведемо їх повністю): «До революции он был професором богословия и церковной истории в Московском богословско-учительском институте вплоть до закрытия его в 1917 году большевиками. Неустанно боровшийся с узурпаторами-безбожниками путем живой пропаганды и печатным словом, профессор Мельников вынужден был бежать в Сибирь. В Омске и Томске он продолжал свою полезную, самоотверженную деятельность, был одним из славних сподвижников Колчака и, когда большевики захватили и Сибирь, вынужден был скитаться в тайге – приговоренный заочно к расстрелу. Потрясающе красочко описывает Ф. Е., как он укрывался на одном из островов тайги. Целый ряд испытаний и лишений не заставили прогнуть мужественного миссионера веры Христовой. После цілого ряда назидательных и захватывающе интересных
приключений, в 1930 г. Ф. Е. Мельникову удалось пробраться в Румынию, где он проживал в Буковине в монастыре «Белая Криница», издавая свои многочисленные религиозно-нравственные труды. Когда Буковину в 1940 г. захватили большевики, они с пеной у рта допытывались о месте нахождения
профессора Мельникова, но он, предупрежденный друзьями, вовремя скрылся и волею Божиею остался жив и невредим. Погибло лишь все его имущество и, что особенно огорчает Ф. Е., его ценная библиотека. Но он полон бодрости и энергии.
Вот поистине почтенная Богом благословенная старость. Православная миссия в лице профессора Мельникова приобрела исключительного деятеля-миссионера» [18].
Духовно-православна місія затвердила перелік місіонерських виступів Ф.Ю. Мельникова, також передбачалося, що він прочитає на радіо ряд своїх повчальних для молоді лекцій про неправдивість безбожних гасл [19]. Місія регулярно організовувала релігійно-просвітницькі доповіді на різних
підприємствах та у навчальних закладах міста: 11 вересня 1943 р. у приміщенні електростанції відбулась релігійна бесіда з декількома сотнями робітників, де Ф. Мельников виступив із доповіддю «Можно ли быть безбожником?»; 7 жовтня 1943 р. на машинобудівельному заводі прочитав доповідь на тему «О Боге»,
також відбулися зустрічі в залізничних майстернях, передбачалися доповіді в жіночих ліцеях на тему «Основа безбожия», а також різноманітні релігійно-філософські та наукові виступи в залі місії та семінарії [20]. Виступи Ф. Мельникова анонсували в газетах. Наприклад: «В воскресенье, 17 октября, в 4
часа дня, в помещении Духовной семинарии, во Внешней улице состоится религиозная беседа на тему «Можно ли быть безбожником?» Читает миссионер православной миссии Ефим Мельников [читати:Федор Ефимович Мельников – в тексті опечатка.А.Ф.]. Вход свободный» [21].
У жовтні 1943 р., як зазначає одеський історик М. Михайлуца, православна місія прийняла рішення про заохочення інтелігентів, що активно співпрацювали з редакціями християнських журналів, публікували свої статті, читали лекції на курсах, університетах, інcтитутах. Із бюджету для цих потреб мали виділити
кошти в розмірі 3500 RKКS, в т.ч. і для Ф. Мельникова [3, с.181].
У грудні 1943 р. митрополит Румунської православної місії Віссаріон подає у відставку, на зміну йому призначений Антім (Ніка), який, як вважає більшість біографів митрополита, переслідуючи свого попередника, і став причиною його усунення. Ф. Мельников продовжив читати лекції і при новому керівництві. В лютому 1944 р. релігійно-просвітницька секція Румунської православної місії поновила проведення лекцій на заводах та фабриках. На початку лютого 1944 р. Ф.Ю. Мельников виступив на Одеському молочному заводі з лекцією на тему «Есть ли Бог». 20 лютого У храмі при Свято-Пантелеймонівському монастирі він продовжив свою лекцію про битіє Боже: «Свою лекцию, проведенную с большим подъемом и захватившую внимание слушателей г. Мельников иллюстрировал рядом цитат светских авторов как подтверждающих сущность бытия Божьего, так
и отрицающих его. Г-н лектор особенно ярко и живо привел примеры лживости и наглости, к которым прибегают безбожники в своем стремлении уничтожить в душах людей веру в Бога» [22]. Ця цитата показує рівень знань лектора, вміння донести матеріал до аудиторії, а також зацікавленість останньої в тематиці лекції.
7 березня 1944 р. в приміщенні православної місії відбулася місіонерська нарада, присвячена питанням розширення релігійної місіонерської діяльності під час великого посту. На неї були запрошені духовні проповідники, а також релігійні письменники, в т.ч. й Ф.Ю. Мельников [23]. Отже, Місія продовжувала
активно працювати і напередодні звільнення Одеси від румунського панування.
Так, у середині березня 1944 р. «Одесская газета» анонсувала випуск журналу «Християнська Трансністрія» російською та румунською мовами, підготовлений культурно-просвітницькою секцією Румунської православної місії, де, окрім інших, містилася стаття Ф.М. Мельникова «Религия и знание» [24]. Місія випускала й полемічні брошури Ф.Ю. Мельникова, де у простій й доступній формі викривалися аргументи «наукового атеїзму» [25], однак виявити їх поки не вдалося.
Отже, в часи румунської окупації старообрядці після атеїстичної політики радянської влади змогли знову відкрито сповідувати своє вірування. Їм було виділено приміщення, яке вони самотужки облаштували під храм. Керував общиною в ці непрості роки священик Авраамій Котомков. В цілому старообрядці Одеси зуміли прилаштуватися до нових умов життя, тільки вимога румунського уряду переходу на новий календарний стиль викликала супротив. Активно працював в Одесі з осені 1943 р. до весни 1944 р. відомий старообрядницький діяч Ф.Ю. Мельников, який проводив різноманітні лекції, бесіди в місті, отримав можливіcть видавати власні твори, спрямовані на боротьбу з атеїзмом.
Література
1. Кинка С. Оккупационные газеты как источник по истории Одессы периода 1941-1944 гг // Вісник Одеського Історико-Краєзнавчого Музею. - 2010. – Вип. 9 URL:http://www.history.odessa.ua/publication9/stat08.htm (дата звернення: 18.01.2016).
2. Бистра М. Матеріали Державного архіву Одеської області про життя представників науково-педагогічної інтелігенції періоду німецько-румунської окупації (1941–1944 рр.) // Історичні і політологічні дослідження. – 2016. - №1 (59). – С.16-32.
3. Михайлуца М. Православна церква на Півдні України в роки Другої світової війни (1939-1945). – Одеса, 2008.
4. Молва. - 1943. – 9 января.
5. Федорова А.І. Одеські купці-старообрядці (кінець ХІХ – початок ХХ ст..) // Інтелігенція і влада. Серія: Історія. – Вип. 34. - Одеса, 2016. – С.72-87.
6. Молва. -1942. – 3 декабря.
7. Дятлова М.В. Послужные списки клира Измаильской епархии по документам 1-12 описей «Мазаракиевского архива» // Современное старообрядчество Молдавии: книжность, традиции, хозяйство. – М., 2016. – С.107.
8. Архив Канцелярии архиепископа Московского и Всея Руси. РГАДА. Фонд 1475. –Московская старообрядческая архиепископия, «Актеон», 2014. - Д.645. – Л.7; Д.647. – Л.157; Д.649. – Л.16, Д.54. - Л.13.URL:
http://ruvera.ru/lib/archive_episkop/fond_1475/read (дата звернення: 28.01.2017)
9. Репрессированные священнослужители (по документам Государственного архива Днепропетровской области). – С.7 URL:
http://lestvitsa.dp.ua/sites/d...y.pdf(дата звернення:24.01.2017).
10. Молва. -1943. – 13 октября.
11. Молва. – 1943. – 9 февраля.
12. Молва. - 1943. – 30 марта.
13. Шорников П. Старообрядцы и оккупация. 1941-1944 // СтарообрядцевМолдавииживое слово. - Кишинев, 2003. - С. 78-89.
14. Тимофеев В. Белокриницкая митрополия в годы Второй мировой войны: Освященный собор в г. Яссы, 1943 г. // Культура русских-липован в национальном и международном контексте. - Бухарест, 2013. - Вып.6. – С.455-462.
15. Федорова А.И. Взаимоотношения власти и православной церкви Румынии со старообрядцами Бессарабии (1918-1944 гг.) // Липоване: история и культура русских-старообрядцев. – Одесса, 2013. – Вып.Х. – C.112-113; Смилянская Е.Б., Денисов Н.Г. СтарообрядчествоБессарабии: книжность и певческая культура. – М.,2007. -С.83.
16. Молва. - 1943. – 13 августа.
17. Див. про нього: Федорова А.И. Федор Ефимович Мельников в годы оккупации (1942-1943 ГГ.) // ПівденьУкраїни: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри. – Одеса, 2011. – С.348-354; Федорова А. Некоторые аспекты биографии Ф.Е.Мельникова 1942-1943 гг. (на Материалах писем А.Свистунова) // Липоване: история и культура русских-старообрядцев. – Одесса, 2012. – Вып.IХ. – С.115-118; Пригарин А. «Эта группа мыслителей и радетелей отстаивала принципы жест кого сохранения веры». - 26 мая 2014. URL:
http://ruvera.ru/articles/grup...ncipy(Дата звернення: 01.02.2017) та ін.
18. Одесская газета. - 1943. – 17 сентября.
19. Одесская газета. - 1943. – 16 сентября. 20. Молва. - 1943. – 14 сентября;Одесская газета - 1943.- 10 октября.
21. Одесса. - 1943. – 14 октября; Одесская газета. - 1943. – 15 октября.
22. Молва. -1944. – 8 февраля; Одесская газета. - 1944. – 24 февраля.
23. Одесская газета. - 1944. – 10 марта.
24. Одесская газета. - 1944. – 15 марта.
25. Грибков И.В. Издательская деятельность Православной Церкви на оккупированных территориях в 1941-1945 гг. // StudiaHumanitatis. - 2013. - № 1. URL:
http://st-hum.ru/en/node/42 (дата звернення:19.01.1917).
