Загрузите GEDCOM-файл на ВГД   [х]
Всероссийское Генеалогическое Древо
На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!
Вниз ⇊

Старообрядчество


← Назад    Вперед →Страницы: ← Назад 1 2 3 4 5 ... 97 98 99 100 101 * 102 103 104 105 ... 130 131 132 133 134 135 Вперед →
Модератор: -Stepan-
Klaus
Начинающий

Klaus

Сообщений: 24
На сайте с 2004 г.
Рейтинг: 11
Всех, кто владеет информацией о старообрядческих династиях Бежаницкого района, просьба ответить. Сам я - потомок старообрядцев (сам тоже старообрядец) из деревень Городище, Совы, Комарниково.



---
Иванов Николай Лаврентьевич
Лайк (1)
hgv

hgv

Харьков. обл.
Сообщений: 1047
На сайте с 2011 г.
Рейтинг: 974
Антон Сичевський
(Житомир)
СТАРОВІРИ ЧЕРВОНОАРМІЙСЬКОГО РАЙОНУ ЖИТОМИРЩИНИ В УМОВАХ ДЕРЖАВНОГО АТЕЇСТИЧНОГО РЕЖИМУ (1945–1961 РР.) .


Історія існування релігійних інституцій в УРСР повоєнного часу має надзвичайно важливе значення для розуміння та усвідомлення драматизму становища вірян різних конфесій в умовах розгортання атеїстичної політики владних структур. У новітній українській історіографії цій проблематиці присвячена значна кількість досліджень.
Чільне місце у вивченні історії релігії займають краєзнавчі студії, що поглиблюють уявлення про суперечливі процеси, які відбувалися у республіці.
Розглядаючи Житомирську область, відзначимо, що регіональним вивченням історії релігійних громад займаються К.О. Бережко, який описав історію Свідків Єгови [1], С.І. Жилюк та Л.А. Паніна [2; 3], у працях яких висвітлюється релігійне життя області наприкінці 1970-х – початку 1990-х рр. Проте, у наукових дослідженнях досі не відображалося релігійне життя старообрядців с. Теньківка Червоноармійського району в окреслений період.
Мета пропонованого дослідження – проаналізувати устрій Теньківської старообрядницької общини поствоєнного періоду, детально розглянути склад її керівництва, охарактеризувати служителів культу та висвітлити нищівну державно-релігійну політику щодо місцевих старовірів.
Основною джерельною базою дослідження є документи Державного архіву Житомирської області, які вперше вводяться у науковий обіг.
У 1920–1930-х рр. радянська влада, проводячи антирелігійні заходи, завдала релігійним організаціям важкого удару. У ході Другої світової війни та окупації України релігійна ситуація докорінно змінилася за рахунок сприяння німецької влади відкриттю храмів та відновленню релігійно-церковного життя. Наслідки політики окупаційного режиму стали визначальними у формуванні тенденцій та змін, які сталися у релігійному просторі Україні в повоєнні роки. За нових умов радянський режим не міг повертатися до апробованих методів «войовничого атеїзму», тож вдався до більш гнучкої релігіної політики, яка виявилася у лібералізації стосунків держави та церкви [4, с. 64-67].
3 березня 1945 р. керівник старообрядницької общини с. Янушівка (з 7 червня 1946 р. назву змінено на Теньківку [5, c. 119]) Червоноармійського району Осіпов І.Н. звернувся до уповноваженого Ради у справах релігійних культів (далі - РСРК) при РНК СРСР по Житомирській області Щербакова Є.Ф. з проханням затвердити їхню громаду шляхом реєстрації [6, арк. 1].
У 1945 р. до релігійної «двадцятки» общини старообрядців с. Янушівка входили Осіпов І.Н. (1917 року народження – далі р.н.), Луференко Є.А. (1875 р.н.), Пугаков М.З. (1881 р.н.), Осіпов Н.А. (1882 р.н.), Алєксєєв Є.К. (1891 р.н.), Кравцов Г.К. (1883 р.н.), Осіпов К.К. (1895 р.н.), Горшкальов С.Т. (1893 р.н.), Горшкальов А.А. (1893 р.н.), Мурашов Г.Н. (1892 р.н.), Кравцова Н.Є. (1909 р.н.), Луференко З.Ф. (1919 р.н.), Пашкова Є.Ф. (1920 р.н.), Штунтова П.П. (1911 р.н.), Толочкіна Ф.К. (1915 р.н.), Бугатова П.Ф. (1894 р.н.), Петрова О.Є. (1905 р.н.), Горшкальова О.А. (1918 р.н.), Алєксєєва П.С. (1902 р.н.), Теплякова Ф.А. (1897 р.н.). Більшість представників «двадцятки» за соціальним походженням були «середняками» і тільки 5 з них – «бідняками». Всі вони працювали у колгоспі, мали виборче право та не мали судимостей [6, арк. 2].
У 1945 р. керівну «п’ятірку» общини представляли Осіпов І.Н., Пугаков М.З., Кузьмінська І.К. (1887 р.н.), Луференко Є.А., Теплякова Т.А. (1902 р.н.) У склад ревізійної комісії общини входили Кравцов Г.К., Алєксєєв Є.К. та Калачова А.Н. (1915 р.н.) [6, арк. 3].
Характеристики на представників правління общини, які Осіпов І.Н. подав Щербакову Є.Ф. були однотипними, в них зазначалися російська національність, старообрядницьке віросповідання, соціальне походження та місце роботи [6, арк.4-7].
Разом з тим цікаво зауважити, що старообрядці хотіли показати своє прихильне ставлення до існуючого режиму. Так, у характеристиці Алєксєєва Є.К. написано: «Ворожих витівок проти влади не помічалося і зараз не помічається» [6, арк. 6].
21 червня 1945 р. старовіри с. Янушівки уклали з виконавчим комітетом Червоноармійської районної ради депутатів трудящих договір на молитовний будинок.
Згідно договору, виконком передав віруючим у безстрокове, безкоштовне користування звичайне одноповерхове молитовне приміщення зі сторожкою і предмети культу. Община зобов’язувалася сплачувати всі поточні витрати на утримання приміщення [6, арк. 8-9зв].
25 червня 1945 р. уповноважений РСРК при РНК СРСР по Житомирській області офіційно зареєстрував старообрядницьку громаду с. Янушівка, її виконавчий орган і ревізійну комісію [6, арк. 10-11].
Цього ж дня Щербаков Є.Ф. зареєстрував служителем культу для общини духовного наставника Осіпова П.М. [6, арк. 13]. У своїй характеристиці (від 22 листопада 1945 р.) наставник писав: «Я, Осіпов Парфьон Михайлович, народився у 1865 р. в с. Янушівка Червоноармійського району Житомирської області у сім’ї селянина-хлібороба.
З 1896 р. до колективізації самостійно вів господарство. Під час організації колгоспу зі своєю сім’єю вступив у колгосп (1930 р.), де члени сім’ї і зараз працюють. В 1919 р. за видатні мої послуги перед радянською владою я був нагороджений партизанським документом. В 1943 р. народом був обраний служителем культу, де і зараз працюю при Янушівській старообрядницькій общині. Сам я за національністю росіянин, віросповідання старообрядницького, за соцпоходженням середняк. Під судом і слідством не був» [6, арк. 14-14зв].
Старообрядницька община с. Янушівка у 1945 р. налічувала 89 осіб [6, арк. 12].
Також в Червоноарміському районі старообрядці жили у с. Адамівка. Відомо, що у 1945 р. вони проводили молитовні зібрання, але без реєстрації [6, арк. 2 зв]. В подальшому діяльність общини органами влади не фіксувалася.
У 1947 р. помер духовний наставник старовірів с. Теньківка Осіпов П.М. [6, арк. 13]. Після його смерті час від часу відправи у селі здійснював Жернов Ф.Ф., наставник з с. Великі Кошарища Коростишівського району Житомирської області [7, арк. 4].
9 квітня 1948 р. на загальних зборах старообрядницької общини с. Теньківка було прийнято постанову викликати духовного наставника з с. Великі Кошарища Жернова Ф.Ф. на місце померлого Осіпова П.М. [7, арк. 3].
Жернов Ф.Ф. не був зареєстрований наставником у с. Теньківка, таким чином порушував законодавство, а гроші за свою діяльність отримував від старовірів с. Великі Кошарища [7, арк. 4].
Запросивши Жернова Ф.Ф. Теньківська старообрядницька община порушила умови типового договору на молитовний будинок (від 21 червня 1945 р.). У 2-му пункті договору щодо наставників зазначалося: «Зобов’язуємося не допускати здійснення релігійних обрядів служителями культу, що не пройшли реєстрацію в уповноваженого РСРК при РНК СРСР по Житомирській області» [6, арк. 8-8 зв]. Санкції за це порушення були передбачені 9 пунктом договору: «За неприйняття усіх залежних від нас заходів по виконанню обов’язків, що витікають з цього договору або ж за пряме його порушення ми піддаємося кримінальній відповідальності, при чому цей договір у такому разі може бути виконкомом Червоноармійської райради депутатів трудящих розірваний» [6, арк. 9]. На щастя для общини, ці міри покарання не були приведені у дію.
Незаконна діяльність Жернова Ф.Ф. тривала аж до березня 1949 р. На початку цього місяця він, приїхавши в с. Теньківку, провів молитовне зібрання, на якому сповідав віруючих [7, арк. 4].
Наставника Жернова Ф.Ф., зареєстрованого в старообрядницькій общині с. Великі
Комарища, було викликано до обласного уповноваженого РСРК та проведено роз’яснення, що якщо в подальшому будуть встановлені факти самовільних роз’їздів по общинам, то він буде знятий з реєстрації [7, арк. 2].
13 березня 1949 р. відбулися загальні збори старообрядницької общини, в яких взяли участь 56 вірян. Слухалося 1 питання – про обрання наставника. Учасник зборів Осіпов Н.А. у своїй промові сказав: «Нам треба обрати іншого наставника з середовища наших віруючих стариків і грамотних». В ході обговорення духовним наставником общини обрали Зайцева С.К. [8, арк. 1-1зв]. В анкеті від 10 липня 1949 р. Зайцев С.К. про себе писав: «Зайцев Сергій Кірьякович. Час і місце народження: 30 серпня 1876 р., с. Великі Кошарища Коростишівського району. Соціальне походження: хлібороб. До 1929 р. працював у своєму господарстві хліборобом, а з 1929 р. до цього часу працюю в колгоспі на різних роботах. Духовну освіту отримав від батька-священика. Підсудним не був. Місце проживання: с. Теньківка. Під час Вітчизняної війни з 15 липня 1941 р. до 1 січня 1944 р. знаходився на тимчасово окупованій німцями території, працював у колгоспі,
виконуючи різні трудові роботи» [8, арк. 2]. Зайцев С.К. був малограмотний, не судимий, духовної освіти не мав [6, арк. 12зв]. Не дивлячись на обрання общиною, Зайцев С.К. так і не отримав офіційної реєстрації.
Ще у другій половині 1948 р. в УРСР відбувся злам у державно-церковних стосунках. Влада намагалася скувати випущені в роки війни духовні сили, почалася конфіскація церковних споруд [9, с. 29]. В с. Теньківка розпочався процес «повернення» державі приміщення відданого у 1945 р. старообрядницькій общині.
У кінці червня 1949 р. до обласного уповноваженого РСРК прибули голова Теньківської старообрядницької общини Осіпов І.Н. та духовний наставник Зайцев С.К.
Вони скаржилися на місцеві органи радянської влади, які запропонували общині звільнити приміщення молитовного будинку. В основі конфлікту, що виник, за поясненням органів влади, був той факт, що до початку війни з фашистською Німеччиною Райспоживспілка в с. Теньківка розпочала будівництво сільмагу. У зв’язку з початком військових дій будівництво не було завершене. З окупацією німцями території
України, релігійна община зайняла дане приміщення і під керівництвом старообрядницького наставника Жернова Ф.Ф. організувала його добудову (закінчено стелю, встановлено 3 віконні рами, до західної частини приміщення добудований коридор, будинок обнесли парканом). Задля цього з кожного віруючого було зібрано по 50 руб. [7, арк. 1, 4зв].
Розуміючи свою безвихідь, представники общини погодилися віддати приміщення під сільмаг, а для молитовного будинку знайти нове. Обласний уповноважений РСРК, на прохання старовірів, дозволив їм забрати з молитовного будинку лавки і розібрати добудований коридор [7, арк. 2].
На основі Постанови №1847 РМ СРСР від 7 травня 1949 р. «Про повернення споживчій кооперації приміщень, що їй належать, які зайняті іншими організаціями» місцеві органи радянської влади провели відселення общини з приміщення молитовного будинку, а керівництво облради вказало членам общини на їхні незаконні дії [7, арк. 2], хоча ще у 1945 р. таких владні органи не вбачали.
5 липня 1949 р. старообрядницька община уклала договір з жителькою села Осіповою Є.Ф. на оренду кімнати в її приватному помешканні під молитовний будинок.
Кімната площею 24 кв. м. орендувалася общиною терміном на 3 р. безоплатно [10, арк. 1-2]. 18 серпня 1949 р. старообрядницька община с. Теньківка, у зв’язку з знаходженням приміщення під молитовний будинок, просила обласного уповноваженого РСРК її перезатвердити [10, арк. 3].
Станом на 25 серпня 1949 р. до складу старообрядницької общини входило 89 осіб (45 жінок і 44 чоловіка). За віковим поділом община поділялася: 20-річних – 3 особи, 30-річних – 11, 40-річних – 27, 50-річних – 17, 60-річних – 16, 70-річних – 12 (вік 3 членів общини документально встановити неможливо) [10, арк. 4-6зв].
15 вересня 1951 р. Осіпова С.А. було обрано новим головою общини, так як колишній виїхав з села [11, арк. 1].
20 жовтня 1951 р. старообрядницька община уклала орендний договір з жителем села Осіповим С.А. (головою общини) на половину його приватного будинку (довжиною 10 м, шириною 4,5 м, висотою 2,4 м) для облаштування молитовного будиноку. Договір мав юридичну силу до 1 жовтня 1953 р. Будинок здавався в оренду безкоштовно. На общину покладалося виконання ремонтних робіт – викласти підлогу і стелю з матеріалів власника приміщення [11, арк. 2].
23 жовтня 1951 р. уповноважений РСРК при РМ СРСР по Житомирській області Завєрнін П. врешті зареєстрував Зайцева С.К. духовним наставником общини [11, арк. 3].
У 1951 р. Теньківська старообрядницька община була однією з 14 громад безпопівців, які діяли в Житомирській області, взагалі ж в УРСР існувало 16 безпопівських громад [9, с. 32].
В січні 1954 р. старообрядницька община планувала придбати у жителів с. Теньківка Пашкова Л.Т. і Мастеренко М.Н. будинок для молитовних зібрань за 6000 руб. [12, арк.1]. Проте будинок общиною не було придбано.
3 січня 1954 р. на зборах общини, в яких взяло участь 48 осіб, відбулися кадрові зміни у керівництві. До «двадцятки» общини обрали Осіпова Я.А. (замість Осіпова І.Н.), Луференка А.Д. (замість Пугакова М.З.), Пашкова Л.Т. (замість Горшкальова С.Т.). За рішенням зборів, правління общини представляли Осіпов Я.Т., Луференко А.Д., Пашков Л.Т. [12, арк. 2]. Обов’язки старости общини у цей час виконував Тепляков М.А. [12, арк. 1].
4 травня 1954 р. старообрядницька община уклала з Пашковим Л.Т. і Мастеренко М.Н. договір оренди на їхній приватний дерев’яний двохкімнатний будинок (шириною 4 м, довжиною 7,5 м) з солом’яною крівлею. Термін договору складав 3 роки, починаючи з 15 травня 1954 р. За умовами договору Пашков Л.Т. мав отримувати плату від общини в розмірі 50 руб. щомісячно. Цей договір було нотаріально засвідчено у Теньківській сільраді та схвалено обласним уповноваженим РСРК [12, арк. 3-3зв].
У 1956 р. до складу «двадцятки» общини входили Осіпов С.А. (1891 р.н.), Кузьмінский Ф.М. (1883 р.н.), Тепляков М.А. (1892 р.н.), Осіпов А.А. (1882 р.н.), Коновалов М.А. (1874 р.н.), Луференко А.Д. (1884 р.н.), Осіпов П.Г. (1897 р.н.), Осіпов Н.А. (1882 р.н.), Луференко К.Є. (1908 р.н.), Алєксєєв Є.К. (1891 р.н.), Горшкальов Ф.Т. (1900 р.н.), Осіпов К.К., Тепляков К.І. (1893 р.н.), Теплякова Ф.А. (1906 р.н.), Позовіков Ф.Г. (1884 р.н.), Зайцева В.К. (1900 р.н.), Алєксєєв А.К. (1893 р.н.), Сафронов І.Ф. (1907 р.н.), Калачова У.К. (1902 р.н.), Луференко С.Є. (1906 р.н.) [13, арк. 1].
7 червня 1956 р. обласний уповноважений РСРК зареєстрував виконавчий орган релігійного товариства у складі Осіпова С.А. (голова общини), Луференко А.Д. (заступник голови), Кузьмінського Ф.М. (касир), Теплякової Т.А. (секретар, 1897 р.н.) і Осіпова А.А. (член правління) та ревізійну комісію, до якої увійшли Осіпов П.Г. (голова, 1897 р.н.), Луференко М.К. (1907 р.н.), Калачова У.К. [13, арк. 2, 3, 11].
У 1956 р. керівництво релігійної общини, порушуючи існуючі законоположення, провело серед вірян збір коштів для купівлі та будівництва молитовного будинку. Всього було зібрано більше 10000 руб. За ці гроші община купила в с. Старо-Олександрівці Барашівського району Житомирської області житловий будинок і в розібраному вигляді перевезла його в с. Теньківку [14, арк. 6].
7 червня 1956 р. голова виконавчого органу общини Осіпов С.А. з’явився в облвиконком і на прийомі у обласного уповноваженого РСРК Мангушева А. повідомив, що община придбала житловий будинок за межами села, але Теньківська сільрада для його зібрання не відвела земельної ділянки. Це призвело до того, що будівельні матеріали псувалися і розкрадалися місцевими жителями. Осіпову С.А. було роз’яснено, що на купівлю і будівництво молитовного будинку необхідно отримати дозвіл від РСРК при РМ СРСР, для чого община повинна представити письмове клопотання з додатком плану [14, арк. 5].
Не маючи відповідного дозволу від РСРК община уклала приватну угоду з жителями с. Теньківки – Лісовським Д.І. і його зятем Желановим П.А. та зібрала на території останнього будинок для молитовних зібрань, а потім обладнала його церковним начинням і відкрила в ньому богослужіння [14, арк. 6].
Важливо відзначити, що дозвіл на побудову приміщення для культових потреб надала сільська рада, а про будівництво було відомо керівництву Червоноармійського райвиконкому, яке своїм невтручанням фактично потурало незаконним діям керівництва сільради [15, арк. 1].
20 березня 1957 р. старообрядницька община надіслала обласному уповноваженому РСРК заяву з проханням зареєструвати молитовний будинок [16, арк. 11].
У березні 1957 р. з питання реєстрації побудованого молитовного будинку до обласного уповноваженого РСРК Мангушева А. прибув голова общини Осіпов С.А. і члени виконавчого органу общини Кузьмінський Ф.М. і Осіпов А.А. Увійшовши першим, Осіпов С.А. поклав на стіл письмову заяву і у ній вкладені з метою дачі(пропозиції, надання) хабаря 100 руб. Зважаючи на похилий вік Осіпова С.А., у присутності викликаного уповноваженого Ради у справах Російської православної церки (далі – РС РПЦ) при РМ СРСР по Житомирській області Волкова В.Т., йому було зроблено зауваження і знову роз’яснено, що будівництво молитовного будинку може дозволити тільки РСРК при РМ СРСР. При цьому зроблено попередження, що користуватися побудованим молитовним будинком до отримання дозволу РСРК при РМ СРСР забороняється [14, арк. 5-6].
3 квітня 1957 р. старообрядницька община повторно звернулася до обласного уповноваженого РСРК з проханням зареєструвати молитовний будинок. До заяви громади було додано план-схему будівлі, з якої відомо, що довжина будинку становила 10,2 м, ширина – 6 м, висота – 2,4 м. Будинок складався з коридора, кладової та молитовної кімнати. У молитовній кімнаті з західної та східної сторін було по 2 вікна (висотою 1 м, шириною 1,8 м). Вхід у будинок був поруч з дорогою. Будинок займав площу 0,03 га [16, арк. 12-13].
6 червня 1957 р. районний пожежний інспектор МВС Червоноармійського району видав церковній общині довідку у тому, що молитовний будинок забезпечений необхідними засобами
пожежогасіння відповідно до норм і вимог безпеки [16, арк. 2-3].
Довідку було передано обласному уповноваженому РСРК.
У вересні 1957 р. община помітно активізувала свою діяльність. 2 вересня на старообрядницькому цвинтарі проводилася масова паніхіда, а 19 вересня у новому молитовному будинку проводилася служба, в якій взяло участь 100 осіб. Служби у незареєстрованому молитовному будинку проводилися щонеділі [16, арк. 7-7зв, 9 зв].
Незадоволені проведенням богослужінь Червоноармійський райвиконком і РК КПУ підняли клопотання перед уповноваженим РС РПЦ при РМ СРСР по Житомирській області Волковим В.Т. про закриття молитовного будинку [17, арк. 8].
11 жовтня 1957 р. Теньківська сільрада видала довідку, що молитовний будинок побудований на земельній ділянці колгоспника с. Теньківка Желанова П.А. з матеріалів, які належали релігійній общині старообрядців, сільрадою не зареєстрований і права на його побудову сільрада не видавала (що насправді не відповідало дійсності) [16, арк. 1].
8 листопада 1957 р. духовний наставник Зайцев С.К. написав лист обласному уповноваженому РСРК. В ньому він зазначав: «У зв’язку з тим, що я через старість не можу далі виконувати обов’язки духовного наставника, тому що маю 81 рік і прибутків я від общини ніяких не мав, я відмовляюся від духовної парафії і прошу Вас звільнити мене від податку, яким мене обклав фінвідділ 28 жовтня 1957 р. у сумі 1090 руб. Я, Зайцев С.К., відмовляюся від духовного наставника і від сплати податку на прибуток». В кінці листа іншим кольором чорнила дописано: «Оскільки я усвідомив невірність релігії і в честь 40 років жовтня я відмовляюся від релігійної парафії» [18, арк. 1-1зв].
У листопаді обласний уповноважений РСРК Мангушев А. зняв з реєстрації Зайцева С.К., а Житомирський облфінвідділ зменшив суму податку на 431 руб., проте решту податку – 659 руб. Зайцев повинен був сплатити, оскільки до жовтня 1957 р. виконував релігійні обряди і мав прибуток за їх виконання, хоча у листі до уповноваженого цей факт заперечував [18, арк. 2-3].
Таким чином, використовуючи матеріальний чинник, влада змусила наставника відректися від духовного служіння. Помер Зайцев С.К. 3 травня 1958 р. [15, арк. 5]. 27 грудня 1957 р. відбулися загальні збори общини, у яких взяли участь 88 осіб (всього на цей час община складалася з 130 осіб). На зборах були присутні голова сільради Соболевський Й.А. і парторг Мазурін Н.Ф. На зборах обговорювалося питання церковного релігійного будинку [16, арк. 4]. Наприкінці зібрання головуючий Осіпов А.А. запитав у присутніх: «Хто за те, щоб з молитовного будинку винести ікони і будинок передати колгоспу? Прошу голосувати». Проти проголосували всі учасники зібрання [16, арк. 4зв].
31 грудня 1957 р. релігійна «двадцятка» общини написала лист голові РМ СРСР Булганіну Н.А. У ньому зазначалося: «Доносимо Вам про те, що церква в нашому селі існує з давніх старих років. Був у нас молитовний будинок до 1932 р., потім місцева влада забрала його під школу. Донині наша община обговорювала питання купівлі будинку для молитов і придбала такий своїм коштом. Закінчено побудову молитовного будинку у 1957 р. Потім звернулися до обласного уповноваженого по релігійних культах – він від нас зажадав заяву і будівельний план, пожежну довідку, ми це усе йому вручили. Він дозволив внести ікони в молитовний будинок, а з богослужіннями сказав зачекати. Зараз місцева влада хоче відняти наш молитовний будинок без жодних причин. Коли ми будували цей будинок, то сільрада і колгосп нам не заперечували. А тепер, коли треба молитися, оскільки бачимо в інших релігійних громадах церкви відкриті і люди віруючі моляться богові, то нам навпаки: ніби ми не радянські громадяни. Нам не надають ніяких прав, закрили наш молитовний будинок і не дають нам, віруючим похилого віку і старикам, помолитися богові і ніде нам згадати наших батьків і чоловіків, синів і братів» [14, арк. 8-9].
Не зважаючи на прохання і заяви старообрядницької общини, на початку 1958 р. За
розпорядженням Волкова В.Т. молитовний будинок було закрито, а приміщення опечатано [17, арк. 8].
3 січня 1958 р. заступник голови виконкому Житомирської облради депутатів трудящих Удовицький В. звернувся з листом до прокурора Житомирської області Хмари Н.Я., в якому зазначалося: «Враховуючи, що придбання, будівництво і експлуатація молитовного будинку виконані незаконним порядком, виконком Житомирської облради депутатів трудящих просить винести ухвалу про відчуження будинку і передачу його в прибуток держави» [14, арк. 5-6].
9 січня 1958 р. заступник уповноваженого РСРК при РМ УРСР Швайко Р.І. дав усну вказівку обласному уповноваженому РСРК не вчиняти заплановану ним акцію проти общини: склад виконавчого органу общини з реєстрації не знімати і «двадцятку» не розпускати, ніяких заходів по лінії прокуратури не проводити. При цьому він відзначив, що голові сільради та особливо секретарю партійної організації не слід було брати участь у зборах общини 27 грудня 1957 р. [14, арк. 1].
12 лютого 1958 р. Мангушев А. писав голові РСРК при РМ СРСР Пузіну А.А.: «По усному повідомленню республіканського уповноваженого Ради у справах релігійних культів мені рекомендовано від проведення заходів утриматися до отримання вказівок Ради. Прошу прискорити розгляд цього питання і повідомити Ваше рішення» [14, арк. 4]. 4 березня 1958 р. Пузін А.А. звернувся до уповноваженого РСРК при РМ УРСР Вільхового П. з питання побудови молитовного будинку. В листі він зазначав, що всі заходи, заплановані обласним уповноваженим РСРК Мангушевим А., викликають сумніви щодо їхньої доцільності, оскільки, «враховуючи неправильне вирішення питання без врахування всіх обставин може викликати нездорові настрої серед віруючих». Тому апарат РСРК при РМ УРСР був змушений провести перевірку ситуації на місці, після чого вже й приймалося остаточне рішення [14, арк. 2].
9 червня 1958 р. старообрядницька община зверталася до обласного уповноваженого РСРК з проханням дати пояснення про молитовний будинок [14, арк. 3], але відповіді не отримала.
20 березня 1959 р. «двадцятка» общини надіслала скаргу голові Президії ВР СРСР Ворошилову К.Є. [17, арк. 1-4]. Її зміст практично повторював лист, який 31 грудня 1957 р. був надісланий Булганіну Н.А.
25 липня 1959 р. Калачова М.Т. звернулася до прокурора м. Києва з проханням надати допомогу у поверненні молитовного будинку. У ньому вона розповідає про розмову з обласним уповноваженим РСРК, яка відбулася 25 листопада 1958 р. В ході бесіди уповноважений з приводу молитовного будинку заявив: «Не чекайте, не пишіть, не відкриємо вам цей будинок, ви його продайте, а собі найміть де-небудь інший, я вам його зареєструю і молитиметеся». Також вона пише: «Уповноважений усі наші документи забрав. Я йому сказала: віддайте наші документи, які ви забрали, якщо не відкриваєте. А він мені сказав: а хто скаже, що у мене ваші документи? Хто бачив? Хто знає, що я забрав їх у вас? Свідки у вас є, що документи у мене? Хто доведе цю справу?» [17, арк. 5-6].
Початок 1960 р. був позначений активізацією тотального наступу влади на релігію та церкву. В цей час ЦК КПРС й союзним урядом було прийнято низку документів, спрямованих на подальше нищення релігії та церковних інституцій [4, с. 86].
14 квітня 1960 р. голова виконкому Червоноармійської райради депутатів трудящих Фесенко І.В. звертався з листом до заступника голови виконкому Житомирської облради депутатів трудящих Удовицького В. У ньому зазначалося: «За Вашою вказівкою 9 березня 1960 р. у виконком райради був викликаний голова общини Осіпов, якому було запропоновано продати цей будинок або подарувати бідним громадянам, які не мають власних хат. Продати або подарувати будинок община відмовилася. Виконком райради депутатів трудящих просить задовільнити прохання Теньківської сільради і винести рішення про передачу цього будинку у Держфонд» [15, арк. 2].
20 квітня 1960 р. община подала заяву прокурору м. Києва. В ній зазначалося: «10 квітня, в неділю, приїхали до нас голова райвиконкому Фесенко І.В. і з ним ще 2 людини.
Подивилися наш молитовний будинок і сказали, що забиратимуть під колгосп. Ми усі стали як мертві і плакали без втіхи. Німець усю силу нашу зруйнував, образив нас і зараз нас мучать. Дорогий начальник прокурор не залиште нашого прохання і погляньте на нашу бідність, на наше страждання, дозвольте молитися» [19, арк. 5].
1 червня 1960 р. Удовицький В. звертався до Фесенка І.В.: «У зв’язку з тим, що старообрядницька релігійна община с. Теньківка не виконала вказівку облвиконкому від 9 березня 1960 р., винесіть рішення про конфіскацію незаконно побудованого ними будинку під молитовне приміщення і передачу його в Державний фонд, вказавши для яких цілей він буде використовуватися. Бажано, щоб це приміщення було використане під культурно-просвітницькі заклади (школу, клуб, бібліотеку, дитсад та ін.)» [15, арк. 3].
2 червня 1960 р. виконком Червоноармійської райради депутатів трудящих виніс рішення, що молитовний будинок у общини має бути відібрано і передано Теньківській 8-річній школі. Після перенесення будинку з садиби Желанова П.А. на територію школи, в ньому мали обладнати учбові виробничі майстерні [15, арк. 11].
Всю неоднозначність ситуації, що склалася довкола старообрядницької общини розкриває скарга представників общини надіслана прокурору м. Києва 14 вересня 1960 р.
В ній зазначалося: «Три роки, як наш молитовний будинок був закритий і не дозволяли нам, людям похилого віку, молитися. 5 липня 1960 р. усі люди нашого села, також громади, вийшли з нашого села на 3 км в с. Мирне для поховання однієї людини нашої общини. Наш уряд, тобто партійні, пішли в молитовний будинок розбишакувати.
Розламали замок і вторглися в молитовний будинок, з якого винесли усе церковне майно на підводу. Хрест, який був на молитовному будинку, зняли пожежним гаком, підбили ногами і викинули на дорогу, а частину церковного майна склали на підводу і відправили на комору. Багато речей цього церковного будинку невідомо де поділи. Або вони забрали додому, або викинули. Склад цих людей, які виносили з церковного будинку усе майно, складається з 7 чоловік: Осіпов А.Н. (голова сільської ради), Соболевський І.А. (секретар сільради), Горшкальов М.Ф. (секретар парторганізації), Бугайов Н.Я. (фуражир), Осіпов Ф.К. (завідувач фермою), Мазурін Н.Ф. (лісник), Домославський І.І. (бригадир польової бригади). Ось наш склад партійців, які не хочуть ні один фізично працювати, а тільки п’ють, гуляють і колгосп опустили до загибелі. І нам, людям похилого віку, не дають молитися. Ми в клуб не бажаємо йти, а в молитовний будинок усі старики пішли б, молодим побудували клуб, а для нас молитовний будинок. Дорогий начальник, зверніть увагу на наше прохання і дайте відповідь нам на цей злочин. Чи є такий закон, щоб партійці були такі, що займаються бандитизмом? Цей будинок забрали на прохання нашої лікарки. Лікарка є дружиною голови сільради Осіпова А.Н. Цей молитовний будинок побудований поруч з будинком голови. І вони хочуть зробити лікарню з цього
молитовного будинку, тому що вони не в змозі побудувати лікарню і перейшли на наш молитовний будинок. Просимо Вас, дорогий прокурор, розібратися в цій справі» [19, арк. 1-3].
23 вересня 1960 р. Житомирський облвиконком звернувся до уповноваженого РСРК при РМ УРСР Полонніка К.Ф. та голови РСРК при РМ СРСР Пузіна А.А. з проханням зняти з реєстрації общину [15, арк.6, 9].
22 вересня 1960 р. обласний уповноважений РСРК Терещенко В. у висновку щодо закриття общини писав: «Будучи нечисленною по своєму складу, община останні три роки богослужінь не проводила. Після відбирання приміщення молитовного будинку іншого
приміщення для цієї мети не підшукала і за реєстрацією його до уповноваженого РСРК при облвиконкомі не зверталася» [15, арк. 11].
26 вересня Полоннік К.Ф. у листі до Пузіна А.А. підтримав клопотання облвиконкому і просив раду санкціонувати зняття общини з реєстрації [15, арк. 6].
26 жовтня 1960 р. Удовицький В. повідомив Фесенку І.В., що рішенням РСРК при РМ СРСР №31 від 18 жовтня 1960 р. старообрядницька община с. Теньківка з реєстрації знята, як така, що розпалася. Культове майно, яке не належало віруючим, передали в старообрядницьку церкву у м. Житомир [15, арк. 4, 7].
4 жовтня 1961 р. заступник голови виконкому Житомирської облради депутатів трудящих Крикуненко А. звернувся до голови виконкому Червоноармійської райради депутатів трудящих Марущак М.Д. з проханням терміново повідомити як використовується приміщення колишнього молитовного будинку [20, арк. 1].
16 жовтня 1961 р. Марущак М.Д. у відповіді Крикуненку А. вказував, що приміщення молитовного будинку було розібране і передане Теньківській 8-річній школі.
На той час приміщення знаходилося в стані будівництва під майстерню школи [20, арк. 2].
Підсумовуючи, зазначимо, що старообрядці-безпопівці с. Теньківка після Другої світової війни, не зважаючи на обмежувальну політику державних органів, спромоглися повною мірою налагодити внутрішньо-общинне життя. У перші повоєнні роки стосунки між старообрядцями і владою були досить лояльними. Община безперешкодно змогла отримати у користування культову споруду та пройти державну реєстрацію. Втім, починаючи з 1949 р., стався надлам у релігійні політиці, відбулася перша хвиля наступу на старовірів, в результаті якої віряни були позбавлені молитовного приміщення. У 1957–1959 рр. пройшла друга хвиля утисків старовірів з боку радянських органів. В цей період влада «обезголовила» общину, змусивши духовного наставника відмовитися від релігійної парафії, та вдалася до заборони старовірам користуватися їхнім новим молитовним будинком. На 1960–1961 рр. припала третя хвиля утисків – Теньківську старообрядницьку громаду було ліквідовано, а приміщення молитовного будинку передано сільській школі.
Отже, тотальний контроль партійно-державних структур, постійне адміністративне втручання та, врешті, відкриті безчинства призвели до руйнування релігійної системи старовірів, ключовими ознаками вияву якої були інститут наставництва та культова споруда, як центр обрядових відправ і символ конфесійної єдності.

Джерела та література
1. Бережко К.О. Історія Свідків Єгови в Україні. Житомирщина: Монографія. 2-е вид. / К.О. Бережко. – Львів: Вид-во «Фаворит», 2005. – 166 с.
2. Релігійна політика радянської влади на Житомирщині (у документах 1979-1991 рр.): Збірник
документів / Упорядник С.І. Жилюк. – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2011. – 308 с.
3. Жилюк С.І., Паніна Л.А. Релігійне життя Житомирщини наприкінці 1970-х – початку 1990-х рр.: Монографія / С.І. Жилюк, Л.І. Паніна. – Осторг: Видавництво Національного університету
«Острозька академія», 2011. – 272 с.
4. Войналович В.А. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940 – 1960-х років: політологічний дискурс / В.А. Войналович. – К.: Світогляд, 2005. – 741 с.
5. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795–2006: Довідник: Офіційне видання / Упоряд. Р.Ю. Кондратюк, Д.Я. Самолюк, Б.Ш. Табачник. – Житомир: Вид-во «Волинь», 2007. – 620 с.
6. Державний архів Житомирської області (далі – Держархів Житомирської обл.), ф. р-6630, оп.1, спр.28.
7. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1, спр. 51.
8. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1, спр. 53.
9. Бондарчук П.М. Релігійність населення України у 40-80-х роках XX ст.: соціокультурні впливи, особливості, тенденції змін / П.М. Бондарчук. – К.: Інститут історії України НАН України,
2009. – 381 с.
10. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1, спр. 52.
11. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1, спр. 64.
12. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1, спр. 73.
13. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1,спр. 86.
14. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1, спр. 97.
15. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1, спр. 115.
16. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1, спр. 90.
17. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1, спр. 104.
18. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1, спр. 91.
19. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1, спр. 114.
20. Держархів Житомирської обл., ф. р-6630, оп. 1, спр. 120.
hgv

hgv

Харьков. обл.
Сообщений: 1047
На сайте с 2011 г.
Рейтинг: 974
УДК 94(477)“1942/1944”
СТАРООБРЯДЦІ ОДЕСИ В ПЕРІОД РУМУНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ПЕРІОДИЧНОЇ ПРЕСИ)


А.І. ФЕДОРОВА,
канд. іст. наук, доц., Одеський національний політехнічний університет (Україна)

Після зняття оборони Одеси 16 жовтня 1941 р. місто відразу опинилося в румунській зоні окупації, в адміністративній одиниці під назвою «Трансністрія».
Нова влада задля отримання прихильності місцевого населення особливу увагу приділяла релігійній політиці, деатеїзації: відкривалися та відбудовувалися церкви, монастирі, поновлювалося викладання релігії в школі, університеті, організовувалися різноманітні лекції та бесіди на релігійну тематику, видавалася релігійна література тощо. Саме для вирішення церковно-релігійних питань у регіоні було організовано Румунську православну місію у Трансністрії, центр якої спочатку знаходився в Тирасполі, а з жовтня 1942 р. перемістився до Одеси.
Інформацію про різні сторони життя міста в окупаційний період можна почерпнути з таких періодичних видань як «Молва», «Одесская газета», «Одесса».
До цих видань як цінного джерела при вивченні історії Одеси 1941-1944 рр. вже звертались науковці [1; 2, с. 22-25; 3, с.50, 186-187 та ін.], однак інформація про старообрядців зі шпальт цих газет не стала предметом спеціального дослідження, що ми й спробуємо надолужити. Зокрема, розглянемо відкриття та функціонування старообрядницької общини білокриницької згоди в місті та місіонерську діяльність видатного старообрядницького начотчика Ф.Ю. Мельникова, який восени 1943 р. прибуває до Одеси на запрошення Румунської православної місії.
Найбільша кількість публікацій, що стосуються становища старообрядницької общини в роки окупації, міститься в газеті «Молва». Зокрема, у статті «Старообрядческая церковь» читаємо: «Одесская Старообрядческая община существует свыше 130 лет и в дореволюционные годы имела на бывшей Преображенской улице красивый храм, – единственный в городе, с ярко блестевшими золотыми куполами, построенный болем века назад [курсив мій – А.Ф.]. В годы владычества жидо-коммунистов этот стильный и чтимый верующими Старообрядческий храм был до основания разрушен. Со слезами на глазах старообрядцы смотрели, как чекисты и начальник отдела культов исполкома неистовствовали, разбивая киоты икон, срывая покрывало с плащаницы и т. п. Многие из старообрядцев были арестованы НКВД, сосланы и умерли в глухой тайге с молитвой на устах, с горячей верой в сердцах…» [4]. Тут зробимо уточнення – старообрядці були одними з перших поселенців міста, за цей час вони неодноразово будували та втрачали храми; 1934 р був підірваний зовсім новий старообрядницький храм Покрова Пресвятої Богородиці на розі Малої Арнаутської та Преображенської вулиць, збудований впродовж 1906-1910 рр. (старостою общини на той час був відомий купець та меценат Варфоломій Антонович Дубінін [5]). На місці храму та з його цегли була збудована школа, яка функціонує і сьогодні –це Одеська середня школа № 118.
Із приходом румунської влади одеські старообрядці білокриницької згоди (поповці) отримали можливість у 1942 р. відкрити церкву за адресою Старорізницький провулок, 1 та освятити її на честь Покрова Пресвятої
Богородиці. Віряни самотужки облаштували новий храм: приносили давні образи, книги, стародавнє начиння тощо. Незважаючи на зовнішню простоту будинку, в якому розташувався храм, внутрішньо він приголомшував: «Небольшое, сравнительно, помещение наповнено задушевними возгласами молитвословий священника и звучними песнопениями хорошого хора. Миниатюрный иконостас. Два ряда старинного письма икон. Восьмиконечные кресты. Чудесной художественной работы Запрестольный образ Божьей Матери с Младенцем» [6], ікони у храмі (деякі з яких нараховували більше двохсот років) вражали віруючих «не драгоценными окладами и киотами, а тонкостью работы, яркостью нетускнеющих красок, одухотворенностью изображенных на них ликов» [4].
Керував старообрядницькою общиною вже похилого віку священик Авраамій Котонков. Про нього вдалося систематизувати наступну інформацію (хоча це ще не повні біографічні дані, вони потребують подальшого доповнення, уточнення). Народився Авраамій Михайлович Котонков (в джерелах зустрічається різне написання його прізвища – Катанков, Котомков) 1864 р. 1904 р. був рукопокладений на священика в Дульово [7]. Був священноієреєм посада Добрянки Чернігівської губернії, принаймні з 1907 до 1917 рр.[8] (можливо, й
довше – справи фонду завершуються 1917 р.). Учасник Освячених Соборів (1908, 1916, 1917 рр. тощо) та Третього Єпархіального з’їзду Новозибківської єпархії (5.11.1909). Вдалося дізнатися, що о. Авраамій був священиком старообрядницької церкви в м. Дніпропетровську. Постановою Особливої наради при Колегії ДПУ УРСР від 20.06.1933 звинувачений в участі в контрреволюційній групі, позбавлений права проживати у 12 пунктах СРСР строком на 3 роки (реабілітований на підставі Заключення Прокурора Дніпропетровскої області від 03.07.1996 р.) [9]. 1938 р. – в сані священика переведений до Одеси. У лютому 1952 р. – заборонений у служінні за зближення з патріаршою церквою, у квітні – звільнений «через хворобу». 8 вересня 1957 р. помер без покаяння [7].
О. Авраамій опікувався розвитком общини, неодноразово закликав прихожан жити у вірі та покаянні та особливу увагу звернути на виховання дітей у християнському дусі: «Влияние безбожия наложило на молодежь свою печать и необходимо, чтобы отцы и матери понуждали и детей своїх посещать храм Божий» [6]. Подібні заклики робилися і після розвалу СРСР, коли в черговий раз впала доба безбожжя і необхідно було привернути до церкви нових вірян.
Слід згадати, що, підлаштовуючись до нових умов існування, під час служб старообрядницькі священики змушені були проголошувати многоліття Королівському Дому, керівництву Румунської держави, «христолюбивому воинству», оскільки «благодаря защите румынского христолюбивого воїнства вновь открылись храмы, и верующие люди не підвергаються гонениям со стороны безбожников» [10]. 7 лютого 1943 р. після літургії у старообрядницькій церкві була оздійснена заупокійна панихида по героям-воїнам, що загинули біля Сталінграда: «многочисленные прихожане этой церкви со слезами на глазах молились об упокоении душ усопших воинов-крестоносцев, на поле брани жизнь свою положивших» [11]. Питання, чи відвертими були ці молитви та сльози залишається відкритим. Але той факт, що чимало старообрядців плекали надію, що війна назавжди покінчить із радянською владою та її атеїстичною політикою, є незаперечним. Окупаційна влада надала можливість старообрядцям повернутися до споконвічних традицій та вільно, відкрито відправляти богослужіння у власному храмі.
У газеті «Молва» висвітлювалися і важливі події з життя старообрядництва. Це, наприклад, замітка про приїзд до Одеси в березні 1943 р. єпископа Сергія, щойно призначеного білокриницьким митрополитом Тихоном (Качалкіним) архіпастирем Трансністрії та Одесько-Балтської єпархії. Перебуваючи в Одесі, він здійснив у старообрядницькому храмі декілька служб разом із церковним духівництвом у супроводі церковного хору під управлінням Щербакова та Милованова, потім поїхав до Балти та інших міст відвідати старообрядницькі храми [12]. Відомо, що єпископ Сергій приїжджав до Одеси і на храмове свято, де здійснив божественну літургію разом із протоієреєм о. Авраамієм Котонковим та двома дияконами, було здійснено також урочисту хресну ходу навколо кварталу, що примикав до Покровської церкви, та влаштовано обід для неімущих прихожан [10].
Зі шпальт газети дізнаємося і про церковний Собор в Яссах у серпні 1943 р.. У травні 1943 р. було отримано офіційний дозвіл Міністерства культури і культів Румунії на зібрання. На Собор за рекомендацією румунського уряду мали бути делеговані від кожного старообрядницького приходу Бессарабії, Буковини, Запрутської Молдови та Добруджи по одному священику, якого мали супроводжувати два «делегати», підібрані сигуранцою [13, c.86], – зазначає молдавський дослідник П. Шорников. Автор помилково вказує, що Собор не відбувся внаслідок подій на Курській дузі. Але його думку спростовує не тільки аналізована нами стаття в газеті, а й публікація В. Тимофєєва [14]. Собор проходив зі 7 до 9 серпня 1943 р. На ньому від Міністерства культів Румунії були присутні директор Г. Гроссі та Г. Маріічю, від вищого старообрядницького духівництва – митрополит Тихон, єпископи Саватій Славський, Арсеній Ізмаїльський, Софроній Васлуйський та Сергій Трансністрський, 62 священики та 72 мирянини (отже, плани румунів щодо складу Собору не здійснилися).
Секретарями Собору були диякон Олександр Свистунов, який вів протокол російською мовою, та священик Кипріян Леонов – румунською.
У газеті про таку важливу подію у старообрядницькому середовищі розповідається зі слів о. Авраамія Котонкова, правда, в дещо перекрученій формі – як того бажала почути румунська влада. Зібрання відбулося не тільки з дозволу румунського уряду, а й за благословенням Патріарха Румунської православної церкви Никодима (Мунтяну). Так, одним із першочергових на зібранні було питання переходу на новий календарний стиль. На Соборі виступив представник Міністерства культури Румунії, який окреслив переваги нового календарного стилю, прийнятого в румунській православній церкви. Зазначимо, що старообрядці, що проживали на той час у складі Румунії, були дуже занепокоєні вимогою переходу на новий календар, сподівалися, що це тимчасовий крок [15]. У газеті читаємо, що присутній на Соборі емігрант Олександр Михайлов від імені російських старообрядців-емігрантів заявив про бажання об’єднатися з румунською старообрядницькою церквою [16]. Однак протокол Собору цього не підтверджує – було вирішено створити Комітет із 9 осіб – єпископ Сергій Трансністрський, Феодор Мельников, Олександр Михайлов, о. Іоан Тимофєєв, Феодор Кудрявцев, о. Георгій Васильєв, Трофим Михайлов, о. Єрофей Макаров, Іоан Сровцев, який би відав усіма справами громадянського характеру і був повноважним перед урядом (в т.ч. й питання стилю передані на розгляд Комітету) [14, c.458, 461]. Отже, старообрядці в черговий раз проявили свою дипломатичність: з одного боку, вони формально встановили лояльну політику щодо діючого уряду, а з іншого, намагалися відтягнути час, щоб зберегти непошкодженим внутрішній уклад церкви. Остаточне рішення щодо переходу на новий стиль так і не було прийнято.
На Соборі о. Авраамій виступив із доповіддю: «О высоком призвании духовенства», в якій підкреслив, що священики повинні бути прикладом для прихожан [16]. Можливо, ця доповідь була зроблена під час розгляду конфліктних ситуацій між священиками та прихожанами [14,c. 459].
В «Одесской газете» чимала увага приділялася й висвітленню роботи духовно-православної місії. У вересні 1943 р. до Одеси на запрошення Румунської православної місії прибуває відомий старообрядницький діяч Федір Юхимович Мельников [17]. Місію в цей час очолював Віссаріон Пую, колишній Чернівецький митрополит, випускник Київської духовної академії, відомий своєю «проросійською політикою», який декілька разів призупиняв політику румунізації.
Місія запропонувала Ф. Мельникову видавати його наукові праці та читати лекції. В газеті повідомлялося: «Обращают особенное внимание на себя следующие сочинения Ф. Е. Мельникова: «Современное безбожне отвергнутое им самим» и «Откуда взялся Бог»; переповідалися біографічні дані місіонера (наведемо їх повністю): «До революции он был професором богословия и церковной истории в Московском богословско-учительском институте вплоть до закрытия его в 1917 году большевиками. Неустанно боровшийся с узурпаторами-безбожниками путем живой пропаганды и печатным словом, профессор Мельников вынужден был бежать в Сибирь. В Омске и Томске он продолжал свою полезную, самоотверженную деятельность, был одним из славних сподвижников Колчака и, когда большевики захватили и Сибирь, вынужден был скитаться в тайге – приговоренный заочно к расстрелу. Потрясающе красочко описывает Ф. Е., как он укрывался на одном из островов тайги. Целый ряд испытаний и лишений не заставили прогнуть мужественного миссионера веры Христовой. После цілого ряда назидательных и захватывающе интересных
приключений, в 1930 г. Ф. Е. Мельникову удалось пробраться в Румынию, где он проживал в Буковине в монастыре «Белая Криница», издавая свои многочисленные религиозно-нравственные труды. Когда Буковину в 1940 г. захватили большевики, они с пеной у рта допытывались о месте нахождения
профессора Мельникова, но он, предупрежденный друзьями, вовремя скрылся и волею Божиею остался жив и невредим. Погибло лишь все его имущество и, что особенно огорчает Ф. Е., его ценная библиотека. Но он полон бодрости и энергии.
Вот поистине почтенная Богом благословенная старость. Православная миссия в лице профессора Мельникова приобрела исключительного деятеля-миссионера» [18].
Духовно-православна місія затвердила перелік місіонерських виступів Ф.Ю. Мельникова, також передбачалося, що він прочитає на радіо ряд своїх повчальних для молоді лекцій про неправдивість безбожних гасл [19]. Місія регулярно організовувала релігійно-просвітницькі доповіді на різних
підприємствах та у навчальних закладах міста: 11 вересня 1943 р. у приміщенні електростанції відбулась релігійна бесіда з декількома сотнями робітників, де Ф. Мельников виступив із доповіддю «Можно ли быть безбожником?»; 7 жовтня 1943 р. на машинобудівельному заводі прочитав доповідь на тему «О Боге»,
також відбулися зустрічі в залізничних майстернях, передбачалися доповіді в жіночих ліцеях на тему «Основа безбожия», а також різноманітні релігійно-філософські та наукові виступи в залі місії та семінарії [20]. Виступи Ф. Мельникова анонсували в газетах. Наприклад: «В воскресенье, 17 октября, в 4
часа дня, в помещении Духовной семинарии, во Внешней улице состоится религиозная беседа на тему «Можно ли быть безбожником?» Читает миссионер православной миссии Ефим Мельников [читати:Федор Ефимович Мельников – в тексті опечатка.А.Ф.]. Вход свободный» [21].
У жовтні 1943 р., як зазначає одеський історик М. Михайлуца, православна місія прийняла рішення про заохочення інтелігентів, що активно співпрацювали з редакціями християнських журналів, публікували свої статті, читали лекції на курсах, університетах, інcтитутах. Із бюджету для цих потреб мали виділити
кошти в розмірі 3500 RKКS, в т.ч. і для Ф. Мельникова [3, с.181].
У грудні 1943 р. митрополит Румунської православної місії Віссаріон подає у відставку, на зміну йому призначений Антім (Ніка), який, як вважає більшість біографів митрополита, переслідуючи свого попередника, і став причиною його усунення. Ф. Мельников продовжив читати лекції і при новому керівництві. В лютому 1944 р. релігійно-просвітницька секція Румунської православної місії поновила проведення лекцій на заводах та фабриках. На початку лютого 1944 р. Ф.Ю. Мельников виступив на Одеському молочному заводі з лекцією на тему «Есть ли Бог». 20 лютого У храмі при Свято-Пантелеймонівському монастирі він продовжив свою лекцію про битіє Боже: «Свою лекцию, проведенную с большим подъемом и захватившую внимание слушателей г. Мельников иллюстрировал рядом цитат светских авторов как подтверждающих сущность бытия Божьего, так
и отрицающих его. Г-н лектор особенно ярко и живо привел примеры лживости и наглости, к которым прибегают безбожники в своем стремлении уничтожить в душах людей веру в Бога» [22]. Ця цитата показує рівень знань лектора, вміння донести матеріал до аудиторії, а також зацікавленість останньої в тематиці лекції.
7 березня 1944 р. в приміщенні православної місії відбулася місіонерська нарада, присвячена питанням розширення релігійної місіонерської діяльності під час великого посту. На неї були запрошені духовні проповідники, а також релігійні письменники, в т.ч. й Ф.Ю. Мельников [23]. Отже, Місія продовжувала
активно працювати і напередодні звільнення Одеси від румунського панування.
Так, у середині березня 1944 р. «Одесская газета» анонсувала випуск журналу «Християнська Трансністрія» російською та румунською мовами, підготовлений культурно-просвітницькою секцією Румунської православної місії, де, окрім інших, містилася стаття Ф.М. Мельникова «Религия и знание» [24]. Місія випускала й полемічні брошури Ф.Ю. Мельникова, де у простій й доступній формі викривалися аргументи «наукового атеїзму» [25], однак виявити їх поки не вдалося.
Отже, в часи румунської окупації старообрядці після атеїстичної політики радянської влади змогли знову відкрито сповідувати своє вірування. Їм було виділено приміщення, яке вони самотужки облаштували під храм. Керував общиною в ці непрості роки священик Авраамій Котомков. В цілому старообрядці Одеси зуміли прилаштуватися до нових умов життя, тільки вимога румунського уряду переходу на новий календарний стиль викликала супротив. Активно працював в Одесі з осені 1943 р. до весни 1944 р. відомий старообрядницький діяч Ф.Ю. Мельников, який проводив різноманітні лекції, бесіди в місті, отримав можливіcть видавати власні твори, спрямовані на боротьбу з атеїзмом.

Література
1. Кинка С. Оккупационные газеты как источник по истории Одессы периода 1941-1944 гг // Вісник Одеського Історико-Краєзнавчого Музею. - 2010. – Вип. 9 URL:http://www.history.odessa.ua/publication9/stat08.htm (дата звернення: 18.01.2016).
2. Бистра М. Матеріали Державного архіву Одеської області про життя представників науково-педагогічної інтелігенції періоду німецько-румунської окупації (1941–1944 рр.) // Історичні і політологічні дослідження. – 2016. - №1 (59). – С.16-32.
3. Михайлуца М. Православна церква на Півдні України в роки Другої світової війни (1939-1945). – Одеса, 2008.
4. Молва. - 1943. – 9 января.
5. Федорова А.І. Одеські купці-старообрядці (кінець ХІХ – початок ХХ ст..) // Інтелігенція і влада. Серія: Історія. – Вип. 34. - Одеса, 2016. – С.72-87.
6. Молва. -1942. – 3 декабря.
7. Дятлова М.В. Послужные списки клира Измаильской епархии по документам 1-12 описей «Мазаракиевского архива» // Современное старообрядчество Молдавии: книжность, традиции, хозяйство. – М., 2016. – С.107.
8. Архив Канцелярии архиепископа Московского и Всея Руси. РГАДА. Фонд 1475. –Московская старообрядческая архиепископия, «Актеон», 2014. - Д.645. – Л.7; Д.647. – Л.157; Д.649. – Л.16, Д.54. - Л.13.URL:
http://ruvera.ru/lib/archive_episkop/fond_1475/read (дата звернення: 28.01.2017)
9. Репрессированные священнослужители (по документам Государственного архива Днепропетровской области). – С.7 URL: http://lestvitsa.dp.ua/sites/d...y.pdf(дата
звернення:24.01.2017).
10. Молва. -1943. – 13 октября.
11. Молва. – 1943. – 9 февраля.
12. Молва. - 1943. – 30 марта.
13. Шорников П. Старообрядцы и оккупация. 1941-1944 // СтарообрядцевМолдавииживое слово. - Кишинев, 2003. - С. 78-89.
14. Тимофеев В. Белокриницкая митрополия в годы Второй мировой войны: Освященный собор в г. Яссы, 1943 г. // Культура русских-липован в национальном и международном контексте. - Бухарест, 2013. - Вып.6. – С.455-462.
15. Федорова А.И. Взаимоотношения власти и православной церкви Румынии со старообрядцами Бессарабии (1918-1944 гг.) // Липоване: история и культура русских-старообрядцев. – Одесса, 2013. – Вып.Х. – C.112-113; Смилянская Е.Б., Денисов Н.Г. СтарообрядчествоБессарабии: книжность и певческая культура. – М.,2007. -С.83.
16. Молва. - 1943. – 13 августа.
17. Див. про нього: Федорова А.И. Федор Ефимович Мельников в годы оккупации (1942-1943 ГГ.) // ПівденьУкраїни: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри. – Одеса, 2011. – С.348-354; Федорова А. Некоторые аспекты биографии Ф.Е.Мельникова 1942-1943 гг. (на Материалах писем А.Свистунова) // Липоване: история и культура русских-старообрядцев. – Одесса, 2012. – Вып.IХ. – С.115-118; Пригарин А. «Эта группа мыслителей и радетелей отстаивала принципы жест кого сохранения веры». - 26 мая 2014. URL: http://ruvera.ru/articles/grup...ncipy(Дата звернення: 01.02.2017) та ін.
18. Одесская газета. - 1943. – 17 сентября.
19. Одесская газета. - 1943. – 16 сентября. 20. Молва. - 1943. – 14 сентября;Одесская газета - 1943.- 10 октября.
21. Одесса. - 1943. – 14 октября; Одесская газета. - 1943. – 15 октября.
22. Молва. -1944. – 8 февраля; Одесская газета. - 1944. – 24 февраля.
23. Одесская газета. - 1944. – 10 марта.
24. Одесская газета. - 1944. – 15 марта.
25. Грибков И.В. Издательская деятельность Православной Церкви на оккупированных территориях в 1941-1945 гг. // StudiaHumanitatis. - 2013. - № 1. URL: http://st-hum.ru/en/node/42 (дата звернення:19.01.1917).
Klim2018

Klim2018

Сообщений: 29611
На сайте с 2018 г.
Рейтинг: 31638

Шуров Олег написал:
[q]
Старообрядцы Киева активно обменивались женихами-невестами аж с Веткой, с Новозыбковом. Мои киевский Шуровы и отдавали невест и брали жён от туда.
[/q]
Среди старообрядцев Киева были и купцы:

Шуров Ананий Федотович
(1827 – 2 октября 1895 г.)

Шурова Феодосия Михайловна
(1838 – 6 ноября 1905 г.)

Они похоронены на старообрядческом кладбище на горе Щековице.

Источник:
Таранец С.В. Старообрядчество города Киева и Киевской губернии. – Киев, 2004. С. 183-184.
---
Знания - сила
ivn_vk

Нижний Новгород
Сообщений: 593
На сайте с 2013 г.
Рейтинг: 478
Добрый день, по старообрядцам узкоспециализированный вопрос, может кто-то подскажет. Интересует какие толки были на терриории Борисоглебского и Козловского уездов Тамбовской губернии (Туголуковская волость).
Klim2018

Klim2018

Сообщений: 29611
На сайте с 2018 г.
Рейтинг: 31638

Шуров Олег написал:
[q]
В первой половине 19 века племянник моего прапрапрадеда Ивана Семеновича Шурова - Ананий Федотович Шуров (1830-1895) уехал из подмосковной Гуслицы (деревня Костино) жить в Киев. Стал там купцом II гильдии. В центре Киева построил большой дом на Константиновской 33/8
[/q]

Шуров Ананий Федотович
(1827 – 1835)
Купец.
Владел домом на ул. Константиновской, 38.
Похоронен на Щекавицком кладбище.
Его жена – Феодосия,
дети: Екатерина (1868 – ?), Мария (1863 – ?), Иван (186 – ?, его жена Елизавета. Похоронен на Байковом кладбище.)1334.

1334. ГАК. – Ф.163. Оп.7. – Д. 1061 .



Шуров Иван Ананиевич
Купец 2-й гильдии.
Торговал на ул. Щекавицкой.

Источник:
Третьяков А.П. Купцы города Киева. К., Сучасний письменник, 2017. С. 448.





Шурова Елизавета Ивановна
Купчиха 2-й гильдии.
На Житнем базаре торговала бакалейными товарами.
Владела собственным домом на ул. Щекавицкой,26.

Шурова Феодосия Михайловна
(1838 – 1905)
Купчиха 2-й гильдии.
Владела домом на ул. Константиновской, 38
На Житнем базаре торговала бакалейными товарами.
Похоронена на Щекавицком кладбище.
Жена А.Ф. Шурова.

Источник:
Третьяков А.П. Купцы города Киева. К., Сучасний письменник, 2017. С. 449 .


P.S. В книге также есть фото могил А.Ф. Шурова и Ф.М. Шуровой, датированные 2014 годом.
---
Знания - сила
Konstantin Ivanov
канд. ист. наук

Konstantin Ivanov

Кемеровская область - Кузбасс
Сообщений: 14596
На сайте с 2005 г.
Рейтинг: 8935

ivn_vk написал:
[q]
Интересует какие толки были на территории Борисоглебского и Козловского уездов Тамбовской губернии (Туголуковская волость).
[/q]

"Тамбовские епархиальные ведомости" смотрели?
ivn_vk

Нижний Новгород
Сообщений: 593
На сайте с 2013 г.
Рейтинг: 478

Konstantin Ivanov написал:
[q]
"Тамбовские епархиальные ведомости" смотрели?
[/q]

Если бы смотрел, то не спрашивал бы). Представляю еще в каких фондах это можно поискать, но Тамбов далеко, поэтому ищу тех, кто старообрядцев уже искал по описанным местам.
Суть проблемы в том, что искомый предок отсутствует в МК, ищу причину этого отсутствия. Хотел бы понять были ли в той местности староверы, они не любили записыватся в МК.
Нашел, например, упоминание о молоканах, но привязки к конкретному уезду нет.
Konstantin Ivanov
канд. ист. наук

Konstantin Ivanov

Кемеровская область - Кузбасс
Сообщений: 14596
На сайте с 2005 г.
Рейтинг: 8935

ivn_vk написал:
[q]
они не любили записыватся в МК.
[/q]

Их записывали в исповедные росписи (ведомости), о них сообщали приходские священники и миссионеры в своих рапортах местному архиерею и/или епархиальному противораскольническому братству.
Лайк (1)
Klim2018

Klim2018

Сообщений: 29611
На сайте с 2018 г.
Рейтинг: 31638
Ещё немного о старообрядцах Киева.

Род Дехтерева Никиты Афанасьевича
калужского 2-й гильдии купца

1. ФИО купца, (годы жизни): Дегтерев Пётр Никитович, ум. в 1847 г.
2. Семейное положение:
жена
: .
дети: а) Родион, 1805 г.р.
б) Тимофей, ?
в) Мария, 1825 г.р
.
3. Происхождение рода: из г. Калуги, причислен в 1844 г.
4. Вероисповедание: старообрядец.
5. Торговая и промышленная деятельность: киевский 1-й гильдии купец с 1847 г.; изготовление и продажа железных и медных изделий.
6. Частная собственность: в 1845 г. по Кирилловской улице приобретена усадьба за 541 руб. площадью в 2.700 кв. сажен земли с деревянным домом и др. строениями; здесь же построено деревянное здание для расковки меди и др. кузнечных работ, ооценивающееся в 2 тыс. руб.

Источник:
Таранец С.В. Старообрядчество города Киева и Киевской губернии. – Киев, 2004. С. 287.
---
Знания - сила
Klim2018

Klim2018

Сообщений: 29611
На сайте с 2018 г.
Рейтинг: 31638
1. ФИО купца, (годы жизни): Дегтерев Родион Петрович, 1805 – 1864 гг.
2. Семейное положение:
жена
: Евдокия Матвеевна, 1811 г.
дети: а) Александр, 1839 г.р.
б) Вячеслав, 1838 г.р.
в) Дмитрий, 1836 г.р.
с) Пелагея, 1847 г.р
.
3. Происхождение рода: из г. Калуги.
4. Вероисповедание: старообрядец.
5. Торговая и промышленная деятельность: иногородний 1-й гильдии купец с 1847 г.; производство и торговля железными, медными и другими товарами.
6. Частная собственность: С 1813 г. владелец усадьбы по ул. Ильинской, площадью в 318 кв. сажен, деревянных домов с магазином; магазина по Александровской улице; с 1854 г. единоличный владелец чугунно-литейного завода на Подоле, доставшемуся ему по раздельному акту от двоюродных братьев: Тимофея Михайловича Дехтерева (1804 – 1874 гг) и Владимира Ивановича Дегтерева; годовая, чистая прибыль составляла 46 тыс. руб..
7. Благотворительная деятельность: соучредитель Белокриницкой старообрядческой церковной иерархии; постоянный деятель Куренёвского Никольского мужского и Успенского женского монастырей.

Источник:
Таранец С.В. Старообрядчество города Киева и Киевской губернии. – Киев, 2004. С. 287 – 288.
---
Знания - сила
← Назад    Вперед →Страницы: ← Назад 1 2 3 4 5 ... 97 98 99 100 101 * 102 103 104 105 ... 130 131 132 133 134 135 Вперед →
Модератор: -Stepan-
Вверх ⇈