Раскулачивание. Репрессии. Полтавская область

Но реализация этой теории в конкретных условиях Советской России, и в особенности Советской Украины, натолкнулась, неожиданно для В.И.Ленина и его соратников, на сопротивление крестьянина-единоличника.

К середине 20-х годов крестьяне вытащили сельское хозяйство из кризиса, а в последующие годы валовая продукция превзошла дореволюционный уровень. Возросло и материальное благосостояние крестьянства. Все это свидетельствует о жизнеспособности индивидуального сельского хозяйства, его способности к быстрому обновлению. В 1928 году усилилось командно-административное давление на индивидуальное сельское хозяйство, что очень негативно повлияло на развитие производства. Удовлетворить потребности страны в продуктах питания и в сельскохозяйственном сырье, поднять материальный и культурный уровень жизни крестьянства можно было только путем перестройки традиционного семейного хозяйства. Кооперативные объединения в годы Новой экономической политики строились на материальной заинтересованности крестьян, на добровольных началах, а поэтому были эффективным способом повышения сельскохозяйственного производства.

При помощи НЕПа, который предусматривал уход от тоталитарной формы правления к рыночной экономике, большевистская власть обеспечила себе спокойную, хотя и на какое-то время, жизнь и смогла удержаться возле "кормушки". Но жизнь крестьян улучшилась на некоторое время, ведь вскоре И.В.Сталин начал курс на индустриализацию, которая потребовала значительных средств. А где их брать? Может у стран-соседей? Конечно, руководство ни за какие цены не пошло на то, чтобы просить деньги у других государств. Оно досказывало всему мира, что Советский Союз самый мощный и богатый, где люди живут, как в сказке: "чистые и сытые". Вот и начал И.В.Сталин проводить политику коллективизации, чтобы собранный крестьянином хлеб продать за границу, а полученные при этом средства вложить в развитие индустриализации.

Толчком к форсированию коллективизации послужил хлебозаготовительный кризис зимой 27-28 гг., связанный с нежеланием крестьянства продавать государству сельскохозяйственную продукцию по низким закупочным ценам.

Вера тогдашних руководителей страны в нетоварный характер социалистической экономики, игнорирование законов рынка, упование на принудительные административные способы выкачивания сельскохозяйственной продукции, прежде всего хлеба, привели сначала к торможению темпов развития сельского хозяйства, а со временем к его регрессу. С одной стороны, крестьянин не мог обеспечить простого воспроизводства, а с другой, государственный аппарат изымал продукты труда в неимоверных размерах, что привело к голодомору.

Рубежным в переходе к политике массовой коллективизации, безусловно, был 1929 год - это год "великого перелома". Психологическое состояние большинства украинских крестьян характеризуется как шоковое. В архивах сохранились документы, дающие возможность говорить об истинном состоянии дел на селе. На Полтавщине до октября 1929 года в колхозы вступило всего 5-6 % крестьянских хозяйств.

Через трех дни после публикации сталинской статьи от 7 ноября 1929 года в газете "Правда", начал свою работу ноябрьский пленум ЦК ВКП (б). Он должен был узаконить курс на массовую коллективизацию. В это время И.В.Сталин практически победил всех своих оппонентов. Речь была только о деталях: темпы, сроки, формы, методы по внедрению коллективизации. На пленуме была решена судьба Украины: выступил С.В.Косиор "О сельском хозяйстве Украины и о работе в селе". В постановлении было указано, что учитывая развитую материально-техническую базу Украина имеет все возможности, максимально ускорить на ее территории темпы коллективизации. Украина должна на протяжении короткого времени завершить "сплошную коллективизацию всего степного района".

Что касается Полтавщины, то хлебозаготовительные кампании 1928-1929 годов проходили в достаточно сложных условиях.

В результате неблагоприятных климатических условий, урожай 1928 года оказался низким (только 9459 тыс. пудов зерна, в 1927 году - 16749 тыс. пудов). План продажи хлеба государству по ценам в 6 раз ниже рыночных был установлен в размере 6697 тыс. пудов (то есть 70 % от всего товарного зерна).

А план хлебозаготовок 1928-1929 гг. был выполнен по Полтавскому округу на 100 %. "Успех" был достигнут тяжелой ценой. Даже официальные партийные документы это признавали почти открыто.

В пределах Полтавщины на 1 мая 1928 г. колхозов всех видов насчитывалось - 191. По сравнению с 1927 г. увеличено на 12,3 %. Удельный вес колхозов Полтавщины (191) в общем количестве колхозов Украины составлял 2,1 %.

Полтавщина отличалась относительно большим числом колхозов высшей формы - артелей и коммун, и меньшим процентом колхозов простейшего типа - товариществ.

Сплошная принудительная коллективизация на Полтавщине началась в январе 1930 года. Она рассматривалась, как ударная кратковременная кампания, которая должна была завершиться через несколько месяцев. Полтавский окружной партийный комитет установил срок - 3 месяца. Партийные и профсоюзные организации Полтавы послали в село 208 работников, со временем их количество достигло 2500. На конец первой пятилетки сплошная коллективизация на Полтавщине в основном была завершена.

По мере развертывания антикулаческой истерии местная власть все чаще обращалась к репрессивным мерам по отношению к зажиточным хозяйствам. В Полтавском партархиве сохраняется телеграмма из Москвы с грифом "секретно" от 24 апреля 1928 года. В ней осуждается "полный отказ от мер давления по раскулачиванию к зажиточной части села". Сталинское окружение призывало местные партийные организации не обращать никакого внимания на некоторые данные о плохом состоянии "озимых в ряде районов юга..." Тут же давалось задание "строго наказывать за нарушение единого фронта заготовок (хлеба)..." Широкой огласки приобрело "дело 20", когда к расстрелу было осуждено 20 так называемых "антисоветских элементов" - представителей мелкобуржуазных слоев города Полтавы.

Постановление от 30 января 1930 года определяло количество раскулаченных в границах 3-5 % всех крестьянских хозяйств. На практике же, на Полтавщине, их было намного больше.

В 1933 году на Полтавщине "парикмахеры" - чаще всего сошедшие с ума от голода женщины и дети, они шли на колхозные поля собирать или выстригать утерянные колоски. А постановления и дальше доходили до абсурда: Постановление от 3 сентября 1933 года Козельщинской районной милиции Харьковской области об изъятии 100% зерна из трудодней колхозницы М.Лобась за срезанные колоски. На Полтавщине в ходе принудительной коллективизации, голода 1933 г., а также репрессий 1937 - 1938 гг. потери населения составляют приблизительно 2,3 млн. человек.
В 1933 году руководство в условиях кризиса народного хозяйства, тяжелых демографических потерь вследствие голодомора, вынуждено было отказываться от политики ускоренных темпов на селе. Оно отменяет необоснованные насильнические продразверстки. Колхозы и единоличники получили право после выполнения зафиксированной государством поставки реализовывать излишки сельскохозяйственной продукции по ценам свободного рынка. В последующие 1934 - 1935 годы состояние, по современным данным ЦСУ, было не намного лучшим. Но в конце 1934 года экономические последствия сталинского штурма на селе было в основном преодолено. Поскольку хозяйство в конце 30-х лет постепенно начало выходить на уровень продуктивности, который существовал в начале сплошной коллективизации.
Положение на Украине было в то время тяжелее, нежели, в общем, в СССР, поскольку на нее приходится увеличенная часть заготовок.

Высокий урожай 1937 года завершает период массовых потерь населения от коллективизации. Однако в это время в стране разворачивается новая кампания уничтожения население - "Великий террор".

Голод, вызванный этими методами проведения коллективизации, 1932 - 1933 годов стал для украинцев тем, чем был холокост для евреев и резня 1915 года для армян. Индустриализация и коллективизация вели к еще большему сосредоточению власти в Москве. На Украине это означало, что мечты, иллюзии и уже достигнутые успехи в самоуправлении, которые характеризовали преисполненные надеждами 20-тые годы, были обречены. Коллективизация была своеобразной войной режима против крестьянства.

А в целом колхозный строй представлял собой одну из главных основ командной экономики. Фактически колхозы превращались в огосударствленные предприятия, а сельские труженики, отчужденные от средств производства, - в наемную рабочую силу, жестоко эксплуатируемую, своеобразных крепостных.

Клищар М.В.

Формою боротьби з заможним селянством було обране так зване «розкуркулення», тобто економічне пограбування селян, порушення їхніх політичних і соціально-економічних прав, репресії. Розкуркулення відбувалося в умовах, коли не було чіткого визначення, хто є куркулем: чи це той, хто використовує найману працю, чи просто заможний селянин. Тих, кого зарахували до куркулів, поділяли на три категорії: активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів. Вони підлягали 10-річному ув'язненню або розстрілу; пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити свою власність. їхнє майно підлягало конфіскації, а самі господарі мали бути вислані до північних і східних районів СРСР; лояльні до політики Комуністичної партії особи, які не чинили опору радянській владі. Певна їх частина, щоб зберегти своє господарство, навіть готова була вступити до колгоспів. Таких селян переселяли за території колективізації, надавши їм гірші землі.

Розкуркулення відбувалося з грубими порушеннями чинного радянського законодавства. Кодекс законів про працю, який діяв наприкінці 20-х і на початку 30-х рр., не забороняв: оренди землі; використання найманої робочої сили; приватного підприємництва на селі. Коли розкуркулення досягло кульмінації з явним запізненням, ВУЦВК і РНК УСРР видав постанову «Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних господарствах у районах суцільної колективізації». Ліквідація куркульства як класу завдала важкого удару по українському селу, яке за роки непу здебільшого стало середняцьким.

Як звичайна зброя в боротьбі проти «класового ворога» вживалися послідовно запроваджувані норми хлібоздачі й оподаткування. Так, за Струміліним, «куркуль», середній заробіток котрого лише уп'ятеро перевищував середній заробіток незаможника, сплачував податки у 30 разів більші, ніж останній (в перерахунку на душу населення). Указ від 28 червня 1929 р. дозволяв сільрадам у разі невиконання одноосібним господарством норми хлібоздачі накладати на нього грошові штрафи, у п'ять разів вищі за вартість цієї норми. Така ось «правова» основа -- вкупі з розкуркулюванням -- аж до лютого 1930 р. підводилася під курс партії на селі... А несплачення штрафу тягло за собою продаж із торгів господарства й виселення його мешканців.

Разом з іншими видами покарань часто застосовувалося «позбавлення виборчих прав». Селянин таки остерігався втрати цього, по суті фіктивного, привілею, бо це одразу ж зафіксовувалося в його особистих документах, і від цього тавра він не міг позбавитися ніде, де б не шукав праці або притулку. За словами Левіна, позбавлення виборчого права «часто супроводжувалося відмовленням такій особі в житлі, харчових картках, медичному обслуговуванні, а особливо -- засланням».

Усіх перелічених вище заходів явно не вистачало, щоб, з одного боку, в масовому масштабі привернути селянство на сторону радянської влади, а з іншого -- ізолювати «класового ворога». Навпаки, основна частина селян тепер вороже ставилася до політики партії й у своєму опорі використовувала всі приступні їй засоби. В редакційній статті «Правда» від 2 лютого 1929 р. гірко нарікала: селянин ще не усвідомив «засадничої різниці між законами старого режиму та радянськими законами» й автоматично розглядає будь-яку владу як ворожу.

Невдоволення селян

Відносний спокій на селі, властивий періодові непу, тепер повністю зник. Уже в 1928 р. з усіх усюд надходили повідомлення про грабунки, випадки громадянської непокори й опору владі, бунти (в яких, до речі, брали участь і робітники), а також про численні напади на партійних та інших активістів.

В Україні у згаданий період кількість зареєстрованих «куркульських терористичних актів» зросла вчетверо (тільки в 1929 р. сталися 1262 випадки). Офіційні дані за дев'ять місяців 1929 р. вказують на організовані «куркулями» 1002 «терористичних акти» лише в центральних губерніях РСФРР (при цьому було вбито 384 особи; за цими справами засудили 3281 особу, з них 1924 «куркулів» (31,2 %), 1896 «середняків-підкуркульників», 296 «селян-незаможників», 67 «офіційних осіб». Поскільки абсолютно зрозуміло, що під час слідства під категорію «куркулів» прагнули підвести якомога більше обвинувачуваних, можна зробити досить певний висновок: у своїй масі селяни були відверто вороже настроєні проти радянської влади.

Влітку 1929 р. «тероризм» значно поширився. Однак він поки що не виходив за рамки спорадичного збройного опору, й до серйозних повстань не доходило. Найчастіше селяни вдавалися до такої форми спротиву, як приховування зерна (спочатку в межах власного господарства, а потім десь на пустирях, у стогах сіна, в церквах, у відкритому степу, в ярах і лісах). «Куркулі» переводили зерно на ім'я своїх родичів, продавали незаможникам за низькими цінами або приватним нелегальним торгівцям, які потайки вивозили його вночі возами, на плотах тощо. Середняки й бідняки -- держателі хліба -- робили те саме, кожний у міру своїх можливостей. Навіть колгоспники, як тільки могли, намагалися уникнути конфіскацій. Коли ж зерно не вдавалося приховати або збути, його просто знищували.

Розправа над «куркулем»

Розправа над «куркулем» частково мала на меті обезглавити решту селянства в його опорі новим порядкам, і на «класового ворога» цілком закономірно впав основний тягар репресій.

В січні -- лютому 1930 р. в районі Кривого Рога розкуркулили 4080 господарств, передавши колгоспам загалом тільки 2367 будинків, 3750 коней, 2460 голів великої рогатої худоби, 1105 свиней, 446 молотарок, 1747 плугів, 1304 саджалки, 2021 тонну пшениці й пшона. Наводячи цей випадок, радянський дослідник І. Слинько пояснює вбогість усуспільненого майна тим, що значну частину куркульської власності конфіскували ще в 1928--1929 рр. Може, й так, але для нас зараз важливішим є Інше: в 1930 р. «розкуркулювали», по суті, вже бідняків.

З огляду на сказане показовою є вартість конфісковуваного у тогочасних «куркулів» майна. Наводилася цифра в Ї70 млн крб (за новішими даними --400 мли), тобто на кожне одноосібне господарство припадало щось від 170 до 400 крб --90--210 доларів за тогочасним офіційним обмінним курсом,-- навіть якщо загальна вартість майна розкур-куленого не перевищувала вартості майна інших категорій селян. Як зауважує ЛевІн, навіть кошти, витрачені на депортації, перевищували цінність вилученого добра.

Селян особливо приголомшувала експропріація колишніх незаможників, які тяжко працювали під час непу і спромоглися нарешті купити коня чи корову. Зовсім уже парадоксально: доходи пересічного «куркуля» були нижчі, ніж у пересічного сільського урядовця, що переслідував його як представника багатої верстви!

На основі класового аналізу, а не реальної дійсності, якраз і грунтувався весь сталінський курс. Це було тим більше згубним, що передбачало «ліквідацію» найпродуктивніших виробників на селі. Однак у діях генсека була й своя невблаганна логіка. Якщо більш зважено, на відміну від марксистів, розглядати селянське суспільство як загалом раціонально інтегроване ціле, то в ударі Сталіна можна вбачати фізичне знешкодження природних лідерів селянства, які очолювали опір партійній політиці. Те, що вислів «куркуль» почали вживати в значно ширшому значенні, ніж це передбачала його економічна дефініція (запропонована партією), лише підтверджує такий висновок,-- як і формальне запровадження категорії «підкуркульник», котра навіть за сталінськими стандартами не мала ніякого реального змісту. Згідно з офіційною заявою, під «куркулем» розуміли «носія певних політичних тенденцій, які дуже часто можна вирізнити в підкуркульникові чоловічої та жіночої статі».

На початок 1931 р. почали офіційно визнавати, що колишні куркулі -- свого часу класифіковані так за якоюсь із численних ознак -- уже не були такими. Сучасний радянський історик М. Гущин зазначає: «Куркулі втратили чимало властивих їм рис: систематичне використання найманої праці, орендування знарядь праці та коней, власні майстерні тощо», а отже, «в 1931 р. ставало дедалі важче викривати куркуля, який маскував свою класову суть». Це висловлювання наочно демонструє марксистську концепцію, за якою буття визначає свідомість: якщо людина (в даному випадку «куркуль») протягом певного часу за своїм соціально-економічним статусом відповідала вигаданій марксистами категорії, то потім, втративши відповідні ознаки, вона й далі залишалася під підозрою,-- мовляв, лише «маскує свою суть» -- і несла своє тавро мало не до скону.

Наміри партії щодо «куркульства»

Наміри партії щодо «куркульства» набули певної форми в постанові, базованій на звіті підкомісії Баумана, яка, нагадаємо, запропонувала поділ куркульства на три категорії (групи) й запровадження смертної кари або ув'язнення для представників першої категорії -- чисельністю не більше 63 тис. ОДПУ, проте, включило до цієї категорії набагато більше -- до 100 тис. чоловік.

Друга група (родини господарів, віднесених до першої) підлягала засланню на Північ, Урал, у Сибір і Казахстан або у віддалені райони місцевості, де проживали до цього покарані. Такий захід мав стосуватися не більш ніж 150 тис. господарств. Секретна інструкція від 12 лютого 1930 р. наказувала здійснювати конфіскації їхнього майна поступово, щоб це в часі збігалося з їхньою депортацією.

Представників третьої категорії («лояльних») належало частково експропріювати й переселити з колгоспів в інші райони місцевості їхнього проживання -- під урядовий контроль та із залученням до праці, в «трудових загонах і колоніях у лісах, на дорогах, для поліпшення якості земель» тощо. Переселенцям надавалися погані грунти (не більше одного гектара на душу).

В одному із сіл, де налічувалося 1189 родин, заарештували або заслали 202 й виселили на недалеку відстань 140 чоловік. В іншому (1200 родин) розкуркулили 160 чоловік, у другому--31 із 120, а в третьому --90 чоловік із 800. Статистичні дані повідомляли про три села у Вінницькій губернії: з першого (312 господарств) депортували 24 особи, з другого -- 40 із 283, з третього--13 із 128.

Що ж до чисельності кожної з категорій розкуркулюва-них, то ми маємо цифри стосовно Західного району СРСР. Із 3351 господарства, занесеного до списків, 447 потрапили до першої, 1307-- до другої й 1297-- до третьої категорії. Інакше кажучи, 63 % місцевих «куркулів» та членів їхніх родин підпадали під розстріл, ув'язнення чи заслання. Для решти ж (згідно з інструкцією низовим органам влади) відводилися болотисті й заліснені землі із вивітреними грунтами; вони мусили також виконувати лісоочисні й дорожні роботи; в разі невиконання хлібоздачі вони підлягали переслідуванню через суд (тобто постійно перебували під загрозою депортації).

Указ від 3 лютого 1930 р. оголошував ОДПУ відповідальним разом із РНК Російської Федерації за подання пропозицій щодо депортації куркулів та їхніх родин «до віддалених місцевостей РСФРР та про їхнє працевлаштування».

«Депортація куркулів»

Депортація куркулів була подією таких величезних масштабів, що її нерідко відсторонено трактують як масове явище, пересування мільйонів. Але кожна одиниця серед тих мільйонів була живою людиною й мала свою особисту долю. Деякі так і не встигали дістатися місця свого заслання. Один «куркуль» із хутора Грушка на Київщині сфотографував свою хату, коли залишав її, його заарештували й розстріляли того самого вечора.

Людей похилого віку часто просто залишали на місці жити, хто як зможе. В одному селі активіст так і сказав американцеві: 40 куркульських родин депортовано, та «ми залишаємо дуже старих, 90-літніх або старших, тут, бо вони вже не становлять загрози для радянської влади».

Вищезгаданий поділ на категорії недовго зберігав можливості для представників третьої з них уникати найгіршої участі: згідно із сучасними радянськими дослідниками, «лояльні куркулі» «так само опиралися колгоспам», а тому «виникла необхідність також пересунути їх у віддалені райони». В перші тижні 1931 р. ще не депортованих українських «куркулів», які не виконали свої хлібозаготівельні норми, експропріювали та заслали, й це переросло, як і на Північному Кавказі н на Нижньому Поволжі, в «другу хвилю ліквідації куркульства як класу. Один із хуторів у Дніпропетровському окрузі налічував 19 господарств; 10 із них розкуркулили при першій хвилі, а п'ять -- при другій. Сільце Грушка 8 Київському окрузі (площа 950 га, 16 маленьких господарств) повністю знищили ще в 1930 р.

Формально рішення про другу хвилю депортації «куркулів» ухвалили в лютому 1931 р. її підготували ретельніше, ніж першу: склали списки, розіслали на місця анкети ОДПУ (нібито присвячені питанням оподаткування) тощо. 18 березня 1931 р. в Західному районі провели таємну операцію, однак про неї стало відомо, і в одному з округів удалося схопити лише 32 родини з 74, а решта втекли.

В цей час утеча була єдиним порятунком для розкуркулюваних, і до неї готові були вдатися мільйон, коли не більше, чоловік. «Правда» від 25 січня 1930 р. нарікала на куркулів, які «почали продавати свою власність, розділяючи виторг серед своїх родичів-середняків і покидаючи свою худобу негодованою», їх звинувачували також у навмисному псуванні власного реманенту, аби лиш він не дістався колгоспам. Інколи втікачі пробували забрати худобу Із собою,-- такий факт відзначено, наприклад, у Ставропольському краї на Північному Кавказі.

«Очищення міст від куркулів»

Коли в селах розпочалися масові повстання, провід тут вели -- хоч і не завжди -- колишні заможні селяни. Та повстанці майже нічого не могли вдіяти проти влади. Збереглося немало родинних переказів про те, як вони нападали на своїх гнобителів із палицями або сокирами -- й наражалися на кулі... Ще однією формою протесту виступали руйнування й підпали свого господарства Інколи припускається, що вигнання «куркулів» з їхньої землі мало принаймні якийсь економічний сенс, бо ж вони, мовляв, поповнювали міську робочу силу й тим самим сприяли виконанню завдань прискореної індустріалізації. Справді, колишніх хліборобів використовували на нових шахтах та інших підприємствах у місцях їхнього заслання, а в Сибіру засланці третьої категорії працювали на будівництві промислових об'єктів і на лісозаготівлях. Та коли селянам таланило ще до депортації втекти зі свого села, на шляху до міста їм доводилося долати чимало найжорстокі-ших перешкод із боку влади, що всіляко прагнула покласти край таким міграціям. Надсекретний указ від 12 лютого 1930 р. вимагав особливої пильності щодо куркулів, які покидали село, щоб працювати у промисловості. А запровадження внутрішніх паспортів у грудні 1932 р. відкрито розглядалося як крок, спрямований на «очищення міст від куркулів, злочинців та інших антисоціальних елементів».

Розкуркулених не допускали й до військової служби. На місця розсилалася інструкція -- ретельно перевіряти новобранців із метою виявлення «куркульських елементів», котрі «старалися проникнути в Червону армію.

Таким чином «куркулі» були приречені залишатися в селах і там очікувати на вирішення своєї долі. Ще 26 січня 1930 р. «Правда» попереджала, щоб їм не дозволяли розпродавати майно з торгів і тікати есвіт за очі». Щоправда, цей заклик мало зарадив справі. У тогочасних публікаціях повідомлялося: наприкінці 1930 р. розкуркули-ли 400 тис. господарств, 353,4 тис. залишилося, решта (200--250 тис.) була продана, а їхні власники подалися до міст. За сучасними радянськими дослідженнями, десь 20-- 25 % Із 1 млн господарств, офіційно визнаних куркульськими, протягом 1929--1932 рр. «саморозкуркулилисії» (тобто їхні держателі втекли із сіл).

Політбюро ЦК ВКП(б) визначало кількість розкуркулених у 5--6 мля чоловік, а отже, 1--1,2 млн втекли (принаймні на деякий час), а 4--4,8 млн залишилися. Офіційні цифри, нагадаємо, мусили бути завищеними через розширення дефініції «куркульської» категорії й запровадження категорії «підкуркульників», та і в цьому випадку числове співвідношення засланців і втікачів видається нам правильним.

На думку дисидента-ленінця Р. Медведєва, з ряду причин така цифра виглядає «значно применшеною». По-перше, масові депортації не завершилися в жовтні 1931 р., а тривали офіційно до травня 1933 р., коли Сталін і Молотов підписали указ, згідно з яким надалі мали засилати лише родини одноосібників («норма» --12 тис. на рік). В указі наголошувалося, що за планом на 1933 р. передбачалося депортувати 100 тис. родин, і, мабуть, немає підстав не вірити тому, що ця приблизна цифра означала заслання протягом 18 місяців (між жовтнем 1931 і травнем 1933 р.) загалом 150 тис. родин, або між 0,75 і понад 1 млн душ після другої хвилі.

Можливо, більш вірогідною є цифра, названа Сталіним у його зверненні до Черчілля,-- розкуркулення торкнулося «10 мільйонів» (хоч можна й не йняти віри зауваженню генсека, що куркулі у своїй «великій масі були дуже непопулярними, і їх проганяли власні наймити»). У 1933 р. Сталін називав 15 % господарств передколективізаційного періоду «куркульськими та заможними». Загальна кількість селянських господарств у червні 1929 р. досягала 25 838 080. Отже, 15 % них становило б близько 3 875 000 господарств, або, виходячи із пересічної чисельності родини в п'ять осіб,--19,38 млн чоловік. Від цього слід відняти кількість тих, хто так чи інакше уникнув депортації. За підрахунками радянських авторів, нагадаємо, 20--25 % «куркулів» утекли до міст.

За офіційними повідомленнями, в 1929--1932 рр. колгоспам передали 15 млн га «куркульських» грунтів. У 1928 р. розмір «куркульського» господарства досягав у середньому 4,5 га, отже, на конфіскованих землях мало розташовуватися 3,3 млн господарств із більш ніж 15 млн мешканців, з яких 10 млн заслали,-- за умови, що третина втекла (наприкінці 1938 р. повідомлялося про 30 млн га конфіскованої землі, однак зрозуміло, що тут слід ураховувати й пізніші розкуркулювальні акції). З огляду на те, ідо на початку 30-х років пересічний розмір «куркульського» господарства з різних причин (зокрема, з наведених вище) мав бути меншим, 10 млн засланих уявляється абсолютним мінімумом. За словами американського професора М. Левіна, «кількість депортованих, яка тепер більш-менш визнається в радянських джерелах, уже перевищує 1 млн господарств, або 5 млн душ»,-- це стосовно лише Російської Федерації й України, а до цього ж треба додати ще дані по інших республіках (наприклад, 40 тис. господарств з Узбекистані). На думку Левіна, фактично «10 млн осіб, якщо не більше, напевно депортували», 10--11 млн вирахував інший західний дослідник -- С. Свяневич, додаючи, що близько третини з них загинуло.

Отже, навряд чи буде перебільшенням прийняти 10 млн за ймовірну кількість і 15 млн -- за можливу. Одночасно, якими б цифрами ми не оперували, слід ураховувати тих" (передусім глав родин), кого розстріляли або «заслали на Соловки». Ми говорили про 20 тис. заарештованих першої категорії наприкінці 1929 р. (І далеко не самих лише «куркулі»»: за повідомленням «Правди» від 7 грудня 1929 р., напередодні в одномуз округів -- і за один тільки день -- схопили 234 куркулів, 200 середняків і 400 незаможників). У «Вопросах истории КПСО (1975. № 5) розповідається: «В першій половині р, органи радянської влади притягнули до відповідальності (тобто заарештували.-- Авт.) 96 тис. осіб. То Були куркулі, білогвардійські офіцери, колишні поліцаї, жандарми та інші антирадянські елементи...» В Західному Сибіру під час хлібозаготівельної кампанії 1931 --1932 рр. Засудили 100 «куркулів» разом із 700 іншими селянами, охарактеризованими як «близькі до них соціально та економічно».

Ті, що пішли до в'язниць або «трудових» таборів, зазнали лихої долі. їхню кількість неможливо точно підрахувати (див. розділ 16). Але із сучасного радянського документального джерела відомо: в 1931 -- 1932 рр. число ув'язнених тільки в Російській Федерації та Україні досягало майже 2 млн. Відтоді й до 1936--1937 рр. більшість в'язнів становили селяни (принаймні близько 4 млн із загального числа 5 млн за даними 1935 р., причому далеко не всі з них відносилися до «куркулів»).

Сільські нероби просто хапали гумові чоботи, жіночі трико, чай, кочерги, ночви... ДПУ звітувало про деяких членів робітничих бригад і службовців із нижчих ешелонів партійно-радянського апарату, які крали одяг і черевики (навіть ті, що їх фактично носили), поїдали харчі, які знаходили, і випивали алкогольні напої. Крали навіть окуляри, виїдали кашу або обмащували нею ікони» . Одна «куркулька» вижила, хоч у неї поцупили все, що можна, бо була вміла кравчиня і працювала на родини активістів, які крали «куркульський» одяг і віддавали їй перешивати.

VI з'їзд Рад у березні наступного року все ще нарікав на «бідняків і середняків, котрі допомагають куркулям боротися з колгоспами»; побоювання середняків, що їх теж можуть роз-куркулити, зробило їх у деяких випадках «противниками колективізації, радянської влади та всього курсу партії... і навіть певним чином унеможливило ізоляцію куркуля». Більше того: згідно із секретними рапортами ОДПУ, навіть міські робітники виявляли «негативне ставлення до депортацій. Це й зрозуміло, адже місто й село підтримували між собою зв'язок. Партійні документи повідомляють про фабричних робітникїв-комуністів, які все ще володіють землею в селах І заробляють у місті вдосталь грошей, щоб встати куркулями». На одній фабриці до 80 % членів парторганізації були пов'язані з сільським господарством, і тому організація «дотримувалася куркульського курсу».

Як показують описані історії, доля «куркулів» складалася не однаково. Представників першої категорії -- «упертих класових ворогів» -- заарештовували взимку 1929-- 1930 рр. Повідомляли,' що в київській в'язниці їх розстрілювали в той час по 70--ї 20 чоловік за ніч. В'язень, схоплений за церковну діяльність, згадує: в тюрмі ДПУ в Дніпропетровську в камері на 25 осіб тримали 140, і щоночі розстрілювали одного -- двох...

Один «куркуль», у 1930 р. ув'язнений у Полтавській тюрмі, розповідає: в камері, розрахованій на сім чоловік, сиділи 36, а в розрахованій на 20--83. Денний раціон становив 100--150 г глевкого чорного хліба. Щодня помирало до ЗО душ, і лікар завжди засвідчував «параліч серця».

В українському селі Великі Солонці «усунули» 52 «куркулів», а їхніх жінок і дітей вивезли на возах до піщаного берега річки Ворскли, де й залишили. Колишній відповідальний партійний працівник розповідає, як у селі на Полтавщині (з населенням 2 тис. чоловік) у грудні 1929 р, розкуркулили 64 родини, а ще 20 вигнали з домівок і покинули напризволяще. В березні заборонили будь-кому допомагати їм і погнали пішки 300 чоловік (у тому числі 36 дітей і 20 стариків) до якихось печер на відстані близько 5 км -- із наказом не повертатися. Дехто втік, а в квітні 200 чоловік, що залишилися, повезли на Далеку Північ.

Дуже багато померло від холоду та голоду в перші роки», В сучасній радянській історіографії підтверджується: «Практично всі члени щойно прибулих родин, здатні працювати, брали участь у перші місяці в спорудженні житлових приміщень», табір у сибірській тайзі поблизу Копєйська (на північ від Сєвєр-ного) спочатку складався з імпровізованих халуп, побудованих засланцями. Десь половину чоловіків вирядили пиляти ліс, решту -- на шахти; бездітні жінки й незаміжні дівчата також працювали в копальнях. У листопаді старих, хворих і дітей віком менше 14 років послали зводити на зиму хатини з дерева та землі. Щоденна харчова норма на людину тепер дорівнювала півлітрові рідкого супу та 140 г хліба. За таких умов майже всі немовлята померли.

Режим, під яким жили ці нещасні люди, визначався терміном «спеціальні поселення». Це не була форма ув'язнення, однак за «спецпоселенцями» наглядали чекісти, ніякі цивільні структури не передбачалися. 16 серпня 1930 р. уряд видав указ про колективізацію «куркулів» в місцях їхнього заслання, та це не змінило становища. За словами Трапезникова, поселенці навіть теоретично не могли голосувати за своїх керівників,-- просто «на чолі кооперативів стояли уповноважені радянських органів, призначені цими органами», тобто співробітники ОДПУ.

За офіційними даними, 70 тис. «куркульських» родин (до 400 тис. чоловік) перебували на Півночі вже в лютому 1930 р., а куди більша кількість ще тільки мала прибути. Між 1926--1939 рр. «міське» населення Карело-Мурманської зони зросло на 325 тис, Далекого Сходу -- на 487 тис, Вятки -- на 536 тис. чоловік.

Більшість цього населення становили, звичайно, розкуркулені -- робітники в таборах чи спецноселеннях. Статистика називає їх «міською» або «промисловою* робочою силою. На основі цифр, наведених на с. 157, можна більш-менш точно порівняти кількість засланців, класифікованих за категоріями «промислової» й аграрної робочої сили; це дало б до 2,5 млн лише в цих районах.

Де б «куркулі» не перебували, вони мусили працювати, «Куркулям», які не могли виконувати важку фізичну працю, часом давали грошову позичку та пайок до першого врожаю, і вони працювали під охороною. Але так чи інакше мали самі подбати про те, як прогодувати себе у важких умовах Півночі.

Згідно з ухвалою президії Сибірського крайвиконкому від 3 лютого про «поліпшення* постачання харчовими продуктами засланців, необхідно було «забезпечити, щоб уже в 1934 р. новоприбулі одержували хліб, городину та Інші продукти за рахунок власного врожаю». Для цього передбачалося руками поселенців розчистити 50 тис. га лісових площ (тобто 900 кв. км), щоб використати їх для вирощування сільгоспкультур.

Відомо, що «куркулі» були основною робочою силою у новостворених радгоспах і багато з них залишилося працювати на землі. Інших використовували як різноробів.

На початок 1935 р. понад 600 тис. депортованих селян працювали на промислових підприємствах. Навесні 1931 р. було прийнято рішення «передати» 10 тис. куркульських родин у розпорядження адміністрації підприємств кольорової металургії і 8 тис. для роботи на вугільних шахтах Печори.

З 50 тис. робітників, які працювали на новому промисловому комплексі в Магнітогорську, розкуркулені селяни складали майже третину (чимало їх було і серед тих 20--25 тис. каторжан, які працювали на шахтах і рудниках і яких власті характеризували як карних злочинців).

Один інженер розповідав, що він був свідком прибуття на Північний Урал у 1931 р. кількох вагонів з «куркулями». їх направили працювати на шахти; пізніше він зіткнувся й з іншими подібними групами, що примусово працювали на золотих, мідних і цинкових рудниках в інших районах країни.

У селищі Багатському на річці Томі близько 5 тис. «куркулів» працювало на будівництві порту, одержуючи всього 250--300 г хліба в день; вони змушені були добувати додаткову їжу, де тільки можна.

Прискорена колективізація та її крах у січні - березні 1930 р.


Селянинові, якому вдалося уникнути розкуркулення, судилася інша доля. У його житті мали відбутися корінні зміни і то не з власної волі. За словами Сталіна, підхопленими радянськими засобами масової інформації, розпочатий курс на колективізацію був «революцією, здійсненою згори» (хоча, як запевнялося, «безпосередньо підтримуваною знизу* селянами).

Суть колективізації фактично викладена в рішеннях, які Сталін разом із своїми найближчими прибічниками ухвалив у 1929 р. У загальностратегічному плані ці рішення, звичайно, корінилися в марксистській доктрині і попередній історії партії. В тактичному плані вони стали безпосереднім результатом маневрувань партійного керівництва, в яких суто догматичні мотиви перепліталися з інтересами боротьби за владу.

Плани та практичну діяльність комуністичної партії на цьому етапі деякі західні науковці інтерпретували як цілком природні, логічні і раціональні, більше того, зумовлені реальними історичними обставинами, що склалися на той час у країні. Ортодоксальний радянський дослідник схвально зазначає, що, на відміну від більшості своїх західних колег, один із них писав про «грунтовно підготовлену програму колективізації». Насправді такої програми не існувало. По суті, як ми бачили, те, що Сталін та його найближчі прибічники штовхали партію крок за кроком розпочати чергову широку кампанію без будь-якого заздалегідь розробленого плану, на базі якого могли б розгорнутися дискусії (водночас повністю ігноруючи думку відомих економічних спеціалістів), було однією з умов прискореної колективізації. Нинішня офіційна позиція по суті така: колективізація сільського господарства була конче необхідною. Об'єктивне економічне становище, що склалося в країні на початку 20-х років, змусило власті зробити поступки приватним господарствам. Це виправдало себе, але дальшому поступу шкодив «застарілий спосіб виробництва в сільському господарстві». Становище, то склалося в країні, а також зовнішньополітична обстановка вимагали прискореного розвитку промисловості та проведення колективізації сільського господарства. Тим часом головного перешкодою була низька продуктивність малих селянських господарств, а «куркулі» були настроєні вороже. Лише шляхом «класової боротьби» проти останніх партія змогла мобілізувати бідних і середніх селян на проведення колективізації та знищити «класового ворога» (і зернову кризу, таким чином, було розв'язано, оскільки соціалістичне сільське господарство виявилося продуктивнішим від капіталістичного І т. д., й т. п., але для нас немає потреби розглядати тут більш детально всі ці «аргументи»).

Подібна картина видається просто фантастичною, особливо що стосується поняття класової боротьби (якої фактично не було) і переваги колективного сільського господарства в продуктивності. Але навіть незалежно від самого характеру та результатів колективізації, за відсутності чіткого плану вона проводилася нераціонально.