Верхнеднепровский уезд Екатеринославской губернии

Мишурин Ріг
Тоді, в тридцять третьому
Цей лист-сповідь про страшний голодомор тридцять третього прозвучить дисонансом до наших повідомлень про небувалий цьогорічний урожай на хлібних полях області. Його автор – житель села Мишурин Ріг, де в колгоспі «Червоний партизан» люди нині живуть у достатках.
Наша газета вже порушувала болючу тему голоду, бо хоч яке сьогодення, але не вирвати з історії України чорної сторінки 33-го. Одержавши листа ветерана, газета вирішила ще раз повернутися до цієї животрепетної теми. Хай знає нинішня молодь і цей пекучий рядок минувшини. Хай вище цінує наше одвічне багатство – хліб.
До колективізації наше господарство значилося по сільській Раді як «маломощний середняк». Сім'я склалася з шести душ: мати, батько, дві сестри і нас два хлопці. Я найменший – у 33-му мені було 16 років.
Як відомо, колгоспи почали організовувати у 1928-му, на кінець року, а 1929-го навесні вже сіяли колгоспом.
Ми пішли до нього без особливого тиску. Усуспільнили молодих чистих коней, посівний матеріал, бричку і весь хліборобський реманент. Пізніше батько повідносив навіть зайву збрую, гальма, ланцюги тощо. Одне слово, всією душею ми віддались колективному господарству. А були і такі, що нічого в колгосп ні повели, ні понесли, а корівку придбали в ті роки. Корова ж вирішувала долю сім’ї.
У нас корови не було. Потім через деякий час з’явилась ота сталінська теза про запаморочення від успіхів. З колгоспу стали виходити, говорили: «Колгосп розбігся».
Ми не виходили. У нашім колгоспі «Червоний партизан» лишилося 37 дворів. Кожного року наша сім'я виробляла найбільше трудоднів по колгоспу. Ми теж добре працювали, і перед фатальним 33-м роком було, не дай бог, лишитись вдома без поважних причин, то не бригадир нас каратиме, а батько. Завжди нам казав: «Хто краще робить, той і матиме». Та подальше життя батькових слів не підтвердило.
Ми восени 1932 року одержали на трудодні в колгоспі п’ять центнерів хліба, пригадую, житом та ячменем. Та з власного городу дещо зібрали. За підрахунками батьків цього могло вистачити до нового врожаю, якщо підмішувати кабаком, буряком та споживати пайком, бо нам уже був знайомий сутужний 1932 рік.
З колгоспу хліб одержали в жовтні, а в грудні у нас його забрали. А було це так. Десь у половині грудня нашою вулицею йшла комісія «по викачці хліба». Біля двору зупинилась підвода. Два чоловіка йдуть до нас, заходять у хату. Якраз і батько були вдома. Зайшли знайомі люди, Навіть один і родич, витягли з. кишені список і читають, що нам слід зараз здати хліб – отой, що одержали з колгоспу на трудодні, як незаконний аванс. Від страху ми всі потетеріли. Для нас це був вирок на голодну страту. Нам же нічого не лишиться, з якими харчами ходити на роботу?
Уповноважений подивився в наші кошелі з зерном, гукнув: «До підводи несіть мішки!» Вибрали, що називається, під мітлу. Як виносили з хати наш хліб, то заридали ми, ніби виносили покійну неньку... Батько тільки й промовив: «Оце тобі заробили хлібця на зиму». То скільки батько не ходили у колгоспну контору до уповноважених, щоб хоч частину зерна нам вернули, та де там, ніхто й говорити не хоче. Як батько не доводив, що наша сім'я має найбільше трудоднів у колгоспі, не допомагало, була одна відповідь: «Хто робитиме в колгоспі, той з голоду не вмре».
На сімейній раді ми вирішили так: батько, мати і старший брат й надалі ходи ходитимуть на роботу в колгосп (менша сестра того ж року від нас відійшла). А ми з старшою сестрою Мотрею будемо ходити на здобич у поле: мишаки збирати та по ниві прілу сою, а основний наш промисел і надійніший – торішню солому перемолочувати. Треба тонну старої соломи перемолотити, щоб на витрушувати кіло посіченого зерна. Правління колгоспу суворо забороняло молотити, доводилось це робити вночі або рано. А жаль, що можуть забрати кіло жита, голодним трудом здобутого. Нам було відомо і таке: поки є хоч невеличкий заживок і мізерна пожива, не сиди, поки ослабнеш, бо голод безпощадний. Як увалиться в хату, то всім каюк!
Хліба в нас не було від самого різдва, перебивались то кабаком, то буряком, а картоплю ділили пайком, а під весну і тієї не стало. Ставили по озерах верші. Хоч яка – а підтримка, та скоро у нас їх покрали. Дотягли до тепла. Дні стали довгі, весняні вітри повіяли. Голодомор працював на всю силу. Дійшла черга й до нас. Мати і сестра держаться, а ми, хлопці і батько, попухли. Бачить сестра Мотря, що голодна смерть поставила і нас на чергу, бере на роботу сапу і ціп. Вдень поле в колгоспі, а вночі молотить. Мені в колгоспі роботи не дають пухлому. Удень і вночі я помагаю сестрі молотити, вірніш, я скубу солому, а вона молотить та мені приказує й плаче: «Гляди ж, не займай нічиєї добичі, бо бачиш, що люди людям роблять – убивають...»
Пройшла селом чутка, що в сільраду приїхав вербувальник, вербує в овочегородний радгосп, розташований, за Дніпропетровськом, на старому Клочко. «Їдьте, діти, – говорить батько, – може, хоч ви залишитеся живими».
Пішли ми з сестрою вербуватись. Вербувальник розповів нам, що в їхнім радгоспі годують тричі на день уволю. Від обіцянки ми пожвавішали. Везли нас пароплавом. Вербувальник обіцяв нам, що від пристані до радгоспу повезуть машинами. А встали з пароплава увечері, надворі дощ, ніяких машин нема, люди слабі, а йти в радгосп десять кілометрів. Так нас дощ холодний прав усю дорогу. Прийшли ми ранком. Не всі доплентались, немало залишилось по дорозі у грязюці кінчати своє коротке життя. Прибули мокрі, голодні. Завели нас у дощаний холодний барак з трупним запахом.
Настав день, дощ перевівся на сніг. Нас повели в їдальню. А там завідувач кричить, що на нас їжі не готували. Дехто з дівчат почав плакати, хліба не дали, а розсольником теплим нагодували. В обід ми вже їли вариво з хлібом, який би він не був але ж хліб. За п'ять я вперше з'їв кусень хліба. Брав я те щастя тремтячими руками. Як утопаючий за рятівне коло хапався. Безумовно, тих харчів, що обіцяв нам вербувальник у радгоспі не було. Але ж їжа. Та друге лихо нас чекало. Наступного дня повели на роботу: дівчат – саджати картоплю, а нас, хлопців ями загортати. Кожен день дощ, грязь по коліна. Мої благенькі ботинки почали розлазитись. Я їх дротом поскручував і мотуззям позв'язував, поки зовсім не відпали підошви. А дощ упереміш зі снігом кожен день. Я розірвав мішок, з дому взятий, обв’язав ним ноги, грязь – ніг не потягну. Заїдав не так голод, як холод. Я сильно застудився, ходячи майже босоніж. Кашель, різке похудіння. Було, прийдемо з роботи мокрі й босі в холодний барак, позалазимо під ковдру і цокаємо зубами. А на ранок частина нашої команди вже наказала довго жити. Щоранку понад бараком їдуть гарбою, складають трупи, мов дрова, і везуть за конюшню, до порожнього гноєсховища. Там і загортають. Забрали останнім заїздом і декількох моїх односельців з Мишуриного Рога, які й понині там спочивають. Сестра моя бачить, що я на очах у неї тану, що і моя дорога в гноєсховище. Як вона не відривала від свого рота пайку хліба. Та мені, хворому, не допомагало. Так вона, не гаючи часу, останню шерстяну кофту продала і поволокла мене живого та теплого до пароплава, додому.
Приїхали ми до своєї пристані, сонце над деревами. А прийшли додому – уже смеркло, у нас в хаті світиться. Дивлюсь у вікно, а наші батько, мати і брат щось їдять ложками з казана, сидячи на лежанці. Двері не замкнені. Ми увійшли в хату без шуму, мов тіні. Сестру Мотрю враз пізнали. А на мене як глянули, з подиву повставали. Мати гірко заплакала, а батько з жалю та обиди, зі злом каже Мотрі: «Нащо ти його привезла мені на очі?»
По змученому обличчю старого чоловіка покотилися сльози. Нам мати подала ложки, і ми посьорбали кандьору з розсипними маторжениками. Я поліз на теплу піч, заснув. Мати думала, що я вмер. Прокинувся пізно, в хаті тепло. Сонце привітно освітило нашу хату, наче й голоду нема. А подивився на матір – живі мощі. Ноги мої знову попухли, аж блищать. Снідали ми з матір'ю свіжозварений суп з жаливи з тими ж розсипними маторжениками.
Я вийшов з хати, сів проти сонця, а земля після довгих дощів запарувала благодатним теплом. На врожай значить. Питаю матір: «А де ж наші Мотря і Яків?». «Пішли з сапами й ціпами на роботу». Доречно сказати, що брат Яків змалечку ходив на дерев’янці. Дивлюсь, під стріхою висять батькові вудки. Я забрав і поплентався до річки Омельник рибалити. По той бік дерева шумлять буйним листям. У травах навперебій деркачі визиркують, заливаються піснями соловейки, іволги. Зозуля лічить скільки мені жити. Усе радіє весні, зеленіє і цвіте, наче і немає голоду. Весна 1933-го…
Славні ви, пташки, діти природи! Голоду ви собі не зробили, не обібрали одне одного, не прирекли свого ближнього на голодну смерть, на отакі голодні страждання, яких ніхто ніколи не бачив і не чув.
Мої не за віком серйозні роздуми перервав дзвінкий перестук коліс правлінської брички, що їхала понад берегом трав’янистим шляхом прямо до мене. Дядьки повставали з брички, йдуть до мене, беруть вудки, через коліно ламають їх і кидають на тихоплинну річку. Ще далі діти вудили теж, і їм тієї ж: «Ось де ви, симулянти, ховаєтесь!..» Мені 16, а ті діти ще менші. Пливуть мої вудки серединою Омельника, а потім на загині річки вудки мої стрімко погнала бистринь до мене. Я паличкою дістав потрощені вудки і пішов додому ні з чим.
На другий день я подався у бригаду. На роботі в рільничій двічі варили їсти, та робітник я нікчемний, до вечора недоробив. Пішов і на другий день. Та мені не дали ні пайки хліба, навіть кандьору не дали. Здавив мене жаль за свою слабість. Пішов я полем у напрямі сояної соломи. Не доходячи до скирти, бачу – на стежці вмирає підліток, а скирту обсіли голодні, скубуть: хто молотить, хто просить, бо вже не може молотити, а дехто доведений голодом до відчаю: що бачить, те хапає і пхає в рот. Ой, що там робилось коло тих скирт, описати немає сили! Хто не бачив того лиха, уявити не зможе. Прийшла жінка з сусіднього села Михайлівни, витрусила з хлопчиком Матвійком кілька стаканів сої. То як у неї віднімали наші мишуряни ту сою, то це жаль найбільший у світі. Вона невдовзі померла і хлопець Матвійко теж помер. Нема на світі більшого жалю, більшої трагедії, як умирають з голоду діти – невинні, безпорадні. Адже п'ятирічного віку діти йшли самостійно шукати їжу, невідомо куди. Умирали скрізь: і дома, і по чужих дворах, коло соломи й на полі, умирали мовчки і довго.
Коло сояної скирти я довго затримався, наскуб пригорщу сої, насмажив. Уже сонце хилилось на вечір. Я поїв і хотів залишити матері, та не втримався. Іду додому, з балки вийшов на рівнину, коли трактор ХТЗ оре. Кукурудзу садять, причіплювач примостився з мішком на заднім корпусі плуга і в третю борозну вкидав. Я підождав, поки трактор подаленів і давай збирати кукурудзу, що в рот, що в кишеню. Я так захопився, що не помітив, як трактор мене нагнав з протилежного боку. Я вже кишеню назбирав, утекти був не в змозі – що буде, стоятиму, думаю. Слід зауважити, мої дорогі читачі, що тоді, в голод, люди голодних били дуже. Трактор зупинився, тракторист мені махає кулаком, а з трактора не встає. Мене це заспокоїло, значить, не битимуть. Причіплювач іде до мене, я пізнав його – наш недалекий сусід, років на чотири за мене старший – Ілюша Кошовий і суворо кричить:
– Ти нащо через усю загінку визбирав кукурудзу?
Я винувато скривився: «А як он граки, збирають, так їм можна?» Ілюша зрозумів моє сум’яття, подивився навколо:
– Підставляй пазуху, – і з пригорщі висипав мені золотого зерна. Я від радості заплакав. – Іди звідси і не оглядайся, – гукнув він. Мої пухлі ноги полегшали.
Вечірнє сонце червоною діжею сідає за гору, усе як завжди. А тільки людоньки голодні на цю одвічну красу не дивляться – їм не до ласки благодатного вечора. Я зайшов у своє рідне село, як у нетоплену пустку. Не співають дівчата, не грає гармонія, навіть собачого гавкання не чути. Село вмирає з голоду… Не доходячи до свого двору, я побачив під тином мертву мою однокласницю Шуру-красуню, теж 16 років. Заїлась травою – не щадив клятий ні красивих Шур, ні батьків-трударів, ні бабусь, ні діток, ні жалібниць-матерів.
Іду колись широкою вулицею, а тепер замість шляху – вузенька стежка, заросла бур'яном, кругом хат високі бур'яни заглядають у вікна, видивляються, що в хатах заподіяв голод. Прийшов додому, коли вже смеркло. Сидить мати коло пічки. Не доходячи деяку відстань, зупинився. У колі світла мати була схожа на одкопаний скелет. Зовсім недавно мати були гарної зовнішності, середніх років. Сидять коло пічки і варять дохлу конину зі щавлем. Навіть не чули, коли я підійшов. Збирають чорну піну в казані, поки я не торкнув їх за худе плече. Подивились на мене, покотилися сльози з висохлих ненчиних, виснажених до краю, очей. Але ще не втратила мати жалю до сина. А прийде скоро той час, що настане передсмертна байдужість. Я мовчки пішов у хату, взяв череп'яну миску і висипав світлу кукурудзу. Мати в тузі об поли вдарила і знову заплакала, бо зрозуміла: це вже на деякий час життя, бо в хаті хліб. Невипадково утвердився поговір: хто голодав, знає – глиба золота не замінить крихти хліба. Це ми зазнали на собі. Мати побачила, що я трохи оклигав і каже: «Йди, сину, у бригаду. Світ не без добрих людей».
Не дай мені Ілюша отієї кукурудзи, ми з матір'ю через два-три дні померли б…
Павло Мусійовнч Кріпак
с. Мишурин Ріг, Верхньодніпровський район.
Зоря.– 1990.– № 154.– 14 серп.– С. 2.

с. Пушкарівка
Голодомор свідченнями наших земляків
Голодомор 1932-1933 років
На початку минулого сторіччя Україна пережила три періоди масового голоду. В 1921–1923рр. та 1946–1947рр. його причиною була посуха після тяжких війн. Голод 1932–1933 рр. – особлива сторінка Історії багатьох регіонів Радянського Союзу. Та в Україні він став наслідком не природних катаклізмів, а через здирницьку систему хлібозаготівель, фінансовий тиск на одноосібників через систему оподаткування та конфіскацію у селян абсолютно всього продовольства, нібито для допомоги Іншим голодуючим, та, насправді, щоб запобігти спалаху українського сепаратизму під час соціально-політичної кризи, яка охопила СРСР.
Для тисяч українських сімей Голодомор став Історією, яку не можна забути. Ідея увічнення пам'яті жертв Голодомору закликає тих, що живуть нині, до примирення, до неприйняття безглуздого, І тому особливо страшного, вбивства за політичними мотивами.
З метою належної організації та проведення заходів щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні 1932–1933 років, привернення уваги громадськості до цієї трагічної події, керуючись Законом України "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні", Указом Президента України від 28 березня 2007року №250/2007 "Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору в Україні" та розпорядженням голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 4 березня 2007 року в нашому місті при виконкомі створено редакційну колегію по створенню міської книги пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні.
Керуючись вищесказаним, наша редакція починає низку публікацій під загальною назвою "Голодомор свідченнями наших земляків". На сторінках нашої газети ви зможете про¬читати спогади тих людей, які стали свідками цієї трагедії. Кожна розповідь - це людське життя, частинка нашої Історії, шана пам'яті загиблих у ті страшні часи.

Свідчення Краснощок Олександри Опанасівни (дівоче прізвище Корота), 1914 р. н., уродженки села Пушкарівка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.
Під час голодомору 1932–1933рр. проживала у селі Пушкарівка, Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.
У м. Вільногірську проживала з 1957 року за адресою: вул. Варена, буд.22.
Спогади оформлено вчителькою початкових класів Вільногірської ЗОШ № 3 Краснощок Інною Григорівною, зі слів Краснощока Артура Федоровича, сина Краснощок Олександри Опанасівни.
Свідчення записано 24 березня 2008 року.

"Про голод 1932–1933 років я чув від своїх батьків. Це були дуже скупі, під грифом "таємно", розповіді з обов'язковим попередженням всіх присутніх нікому і нічого з почутого не розповідати. Не було довіри сусідам, знайомим, навіть родичам, щоб "не продали".
Розповідала в основному мама, вона більше була дома з дітьми. Батько завжди був на роботі, дуже зайнятий, а коли не дай бог чув якісь розмови на цю тему, дуже сердився, боявся, що я комусь розкажу.
Мама, Краснощок (дівоче прізвище – Корота) Олександра Опанасівна, 1914 року народження, село Пушкарівка, Верхньодніпровського району. В 1933 році їй було 19 років. Вона проживала там же і на власні очі бачила та була свідком тих жахливих страхіть, які пережив наш народ. В 1939 році вона вийшла заміж за Краснощока Федора Лаврентійовича, односельця. В 1940 році народила мене, Краснощока Артура Федоровича, а після війни в 1947 та 1949 роках народила моїх брата Олега ти сестру Тетяну, які зараз проживають в місті Вільногірську.
Тому й не дивно, що в лихі 1946–1947роки, згадувались на сімейному рівні страхіття 1932–1933 років. Ще й підкреслювалось, що тоді було значно гірше. Частково можливо через те, що в сорокові роки, після війни, батько працював у Раивійськкоматі, отримував "пайок"і це значно допомагало нашій сім'ї вижити, ми легше за багато інших сімей пережили цю голодовку.
В 1932–33 роках було значно страшніше. Зі слів мами урожай в 1932 році був добрий, село виконало поставки зерна. Але нашій владі було цього мало. Не раз за осінь і зиму по селу вигребли все зерно, що було спочатку на виду, а потім і приховане, а напослідок забрали навіть просо, горох та квасолю. Вимела під мітлу селянські садиби рідна Радянська влада. і чим далі від міста, в глухих селах, тим чистіше вимітала ця мітла, залишаючи селян на голодне вимирання.
Покинути село, втекти від цієї біди селяни не могли – у них не було паспортів, а без паспортів сміливців, які намагались втекти виловлювали в містах, на залізничних станціях, річпортах міліцією та особістами і повертали в села.
З'їдено було все: макуха, полова, коти, собаки. Були випадки людожерства в Пушкарівці. На Плавнях одна жінка, щоб спасти себе та двох дітей, з'їла третю дитину.
Найстрашніші дні настали навесні 1933 року, коли було з'їдено все. Навіть спасительниця-жалива ще тільки пробивалась із землі та ховрашки ще не проснулись, настав мор людей – люди вимирали родинами.
Наведу лише один епізод, який найбільше запам'ятався з розповідей мами.
Забрали зерно, вивезли підводами на залізничну станцію Верхньодніпровськ, погрузили в криті вагони і цілий потяг загнали на запасну колію, виставивши військову охорону. Це був один з тих ешелонів, які готувались до відправки на експорт на Захід. Чи то за нього забули, чи то була інша причина, але він достояв під охороною до кінця зими.
З деяких вагонів почало просипатись зерно. Якимось чином в зголоднілих селах стало про це відомо і один по одному, групами люди спокійно потяглися до станції з далеких і близьких сіл. Йшли пішки, ледве волочачи ноги, надіючись на успіх цього походу. Всі ці групи людей рухались вимощеною каменем дорогою через село Пушкарівку. До них приєднувались і пушкарівчани, які й розповіли потім про криваву трагедію, яка невдовзі сталися на залізничній станції.
Люди йшли сльозно просити-молити віддати для їх спасіння це зерно. Невідомо як вони, ці збожеволілі від голоду наївні люди планували це зробити, але ж таки надіялись на милість влади. Солдати ж, звичайно, виконуючи наказ, не допускали людей до вагонів. А коли дії натовпу стали загрозливими для цілості вартованого об'єкту, тобто ешелону, відкрили прицільний вогонь по людях. Були вбиті й поранені. Скільки ж їх там загинуло, достеменно невідомо. Викликали загони міліції, решту селян вигнали зі станції і наказали повертатись додому. Зовсім знесилені, охлялі люди, поплентались в рідні села. До фізичного додалось моральне виснаження, було вбито останню надію на спасіння і люди стали падати й падати. Про страшну дорогу від станції до Пушкарівки, всіяну трупами нещасних людей і розповіли пушкарівчани, які повернулись.
Значно пізніше (в 1983 році), коли Світова громадськість вперше відзначала 50-річчя голодомору в Україні, коли його й назвали саме голодомором, я чув від кількох людей цю історію. Це були несміливі, боязкі, короткі розповіді з різними деталями походу селян, але з єдиним у всіх розповідях кінцем – розстрілом людей військовою охороною на залізничній станції Верхньодніпровськ. Говорили також про те, що ті вагони достояли до весни, непогода, сніг, дощ, сирість зробили свою справу: зерно з дерев'яних вагонів так і проросло, і згоріло.
Дуже багато часу пройшло... Я ж упевнений, що голодомор був штучним і його організаторам, виконавцям, а також нинішнім заперечувальникам факту голодомору немає прощення в віках ".
Голодомор свідченнями наших земляків. Голодомор 1932-1933 років
// Вільногірськ.– 2008.– 18 квіт.– С. 3.

Ні пісні, ні звуку
(Зі спогадів мого дідуся)
Село пригнітилось. Ні пісні, ні звуку, ні собачого гавкоту. Настала зима 1933 року. Запаси вже скінчилися. Коні валилися з ніг Коли яка коняка падала з голоду, на неї з сокирами накидалися такі ж голодні люди. Кому скільки вдалося відрубати, швидко ніс додому, щоб ще й дорогою не відібрали. Вмирали поодинці. Вмирали цілі сім'ї.
Батьки мого дідуся були хліборобами. «Їх сім'я складалась з 8 чоловік. У мами мого дідуся, бабусі Анни, було три сестри – Катруся, Тетяна, Соломія та два брати – Денис, Артем.
Трагічно склалася доля тітки Соломії (1876 р. н.). У неї був чоловік Сініфон (1870 р. н.) та двоє дітей: Варя (1928 р. н.) та Льоня (1930 р. н.). Не було чого їсти і чоловік тітки Соломії пішов у м. Луганськ бо там була робота, за яку давали гроші та ще й пайок. Один раз в два тижні він приїздив додому і привозив харчі, які економив. Їхати треба було до станції Верхньодніпровськ, а потім 15 кілометрів йти пішки балкою Гаврашівка. І от весною 1933 року голодний, стомлений він йшов додому і за 3 кілометри до хати вкрай безсилий помер з куском хліба за пазухою.
Сім'я втратила годувальника. Від голоду почали хворіти, пухнути діти тітки Соломії. Захворіла й вона сама, не було сил ні ходити, ні жити. Приїхали працівники притулку м. Верхньодніпровська і забрали дітей. Обіцяли, що їм буде там добре, що вони виживуть.
Всі родичі чим могли допомагали тітці Соломії і вона видужала. Взяти ж її дітей не могли, бо у самих було по 6-8 дітей – виживали хто як міг.
Після видужання стала Соломія шукати своїх діток, скільки не шукала, так і не знайшла. Так і прожила вона все життя самотньо, обездолена.
Сум і жах був незабутній. Люди ставали самі на себе не схожі.
Зима, весна тягнулись занадто довго. А люди сподівались тепла. Скубли все, що зеленіти почало. Рвали кропиву, пшінку, лободу.
Взагалі їли все, хто. що бачив – бур'яни, гриби – ніхто не дивився, які вони. Люди дуріли, вмирали від отруєння... Ще їли кашку з грициків, калачиків, цвіт білої та жовтої акації. Мати завжди є матір'ю. І в ці найстрашніші дні вона відривала від себе ту мізерну їжу, щоб підтримати дітей.
Ця чорна сторінка людського життя вчить нас берегти, цінувати людське життя і ніколи не забувати страшних уроків історії.
Каріна Сімонова, учениця 7 класу Верхньодніпровської СЗШ № 3.
Придніпров. комунар.– 2007.– 24 листоп. – (№ 89). – С. 1.

Отчет Екатеринославского епархиального училищного совета о состоянии школ церковно-приходских и грамоты в Екатеринославской епархии за 1901 ссылка

Отчет Екатеринославского епархиального училищного совета о состоянии школ церковно-приходских и грамоты в Екатеринославской епархии за 1905 ссылка

Отчет Екатеринославского епархиального училищного совета о состоянии школ церковно-приходских и грамоты в Екатеринославской епархии за 1908-1915 ссылка

Призывной возраст 19-43
В Днепропетровском архиве согласно путеводителя нет фондов губерского воинского присутсвия и Верхнеднепровского уездного начальника по воинскому присутсвию за 1914-1917.
Факт участия предка в Первой мировой можна проверить по печатным изданиям:
Именной список убитым, раненым и без вести пропавшим нижним чинам.Всего издание состоит из 2835 выпусков, каждый по 16 страниц, итого 45360 страниц. Выпуски охватывают диапазон времени с августа 1914 года по июль 1916 года и содержат примерно 1.8 миллиона фамилий. В РГБ имеется лишь 67 томов (как правило, каждый том содержит 20 выпусков), т.е. около половины всех выпусков.
Также списки печатались в приложении к Екатеринославским губернским ведомостям

[ Изображение на стороннем сайте: aa1179fbe903t.jpg ]

О раненых печатное издание: Именной список раненых и больных офицерских и нижних чинов, помещенных в лечебных заведениях : (по сведениям Справочнаго отдела Краснаго Креста) : [№ 1-77].1914-1915
Для поиска информации о потерях в Российском государственном военно-историческом архиве понадобится знание полка в котором служил предок.Без этой информации искать данные о службе бесполезно.Единственным способом как-то зацепиться в поисках это просмотреть в РГВИА фонд Одесского военного округа в котором могут быть мобилизационные расписания с указанием распределения новобранцев ( кол-во человек из уезда) по войскам.Затем остается только проверять по фондам полков, корпусов, дивизий и фонду 16196 РГВИА.Способ затратный по времени, но других вариантов поиска из-за плохой сохранности фондов Днепропетровского архива нет.