Верхнеднепровский уезд Екатеринославской губернии (Украина (Україна))

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

с. Мишурин Ріг
Тридцять третій
Спогад з пережитого
Визнати, що голод 1932–1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства.
(З постанови ЦК Компартії України «Про голод 1932–1933 років на Україні...»).
Пишу правду, якої і уві сні не хочеться бачити...
До створення колгоспів наш двір відносили до маломіцних середняків. Сім'я була з шести душ: батько, мати, дві сестри і два хлопці (брат Яшка змалку лишився ноги і ходив на дерев'янці).Найменшому мені у той час було шістнадцять років.
Пам'ятаю, як наприкінці 1928 року почали організовувати (вірніше, зганяти людей) колгоспи, а навесні 1929 року засівали вже колгоспом. Ми пішли в колгосп без особливого тиску, добровільно здали чистеньку пару коней, бричку, весь реманент хліборобський. Батько пізніше поодносив у колгосп ще й запасні ланцюги та гальма. Одним словом, усією душею віддалися ми колективному господарству. А були й такі, що хитрували — нічого не понесли і не повели в колгосп, а корівок придбали. У нас же корови не було, тому пізніше, коли спіткав голод, ми дуже шкодували... Коли після відомого сталінського «Запаморочення від успіхів» деякі селяни стали виходити з колгоспу, ми, як і ще 37 сімей, залишились у «Червоному партизані». Працювали чесно. Кожного року наша сім'я виробляла найбільше колгоспу трудоднів. Батько, не дай Бог, коли хто з нас вигадував причину, щоб не йти на роботу, сердито повчав: хто краще працює, той більше й має. Та подальше життя жорстоко спростувало цю його заповідь...
За 1932 рік одержали на трудодні п’ять центнерів хліба – різним зерном: жито, ячмінь... Та ще й з власного городу стільки ж зібрали. Коли добавляти буряка, кабака, то й вистачило б до нового урожаю. Дечому навчила нас зима тридцять другого, коли різною мішанкою доживали. Отже, й тепер на чистий хліб не треба надіятись. Так розмірковував батько.
Та його міркування пішли шкереберть. В колгоспі ми хліб одержали у жовтні, а в грудні у нас його забрали...
А було це так. Ходила нашою вулицею комісія по викачуванню хліба. Біля нашої хати зупинилася підвода, двоє йдуть у двір. Знайомі, навіть ще й родичі. Батько якраз був вдома. Один з комісії дістає з кишені список і читає, що нам слід здати отой хліб, що одержали на трудодні. Як незаконно розданий колгоспом аванс. У всіх нас потерпло тіло страху. Нам же нічого не лишається на зиму – як жити?
Як виносили мішки з хати, ми плакали – так ніби виносили покійну матір. Батько промовчав. Після того ходив у контору, благав, щоб повернули частину заробленого хліба хоча б для дітей, то ніхто й балакати з ним не захотів.
Тоді на сімейній раді ми вирішили: усім ходити на роботу нізачим, батько, мати й сестра будуть працювати в колгоспі, а ми із старшою сестрою – в поле за мишаками, збирати сою, що осипалась при збиранні, а головним промислом нашим мало бути перемолочування старої соломи. Якщо ще раз змолотити тонну соломи, то можна наскребти з кілограм січеного зерна. Але робити це треба було потай, бо правління колгоспу забороняло молотити, відбирало в голодних людей таким способом добуте зерно. Тому робили це ми вночі або рано-вранці.
Селяни вже стали помирати від голоду. Ми, вважай, хліба не бачили від самого Різдва. Обходилися тим, що ми добували. Батько у колгоспі різав солом'яну січку худобі, то дивись, приносив якийсь стаканчик натрушеного зерна. На озерах верші ставили, ловили рибу, поки наші снасті не покрали. Докрутились до тепла. Дні стали довгими. Голодна смерть запрацювала щосили. Весняний вітер навіював усе відчутнішу слабість. Сестри ще якось тримались, а ми, чоловіки попухли. Все трудніше було ходити мені з сестрою молотити солому. Туди сходилося все більше людей. Одні скубуть, другі молотять, інші варять жито. А ті, хто не має вже сили молотити, то просять готового, а то й вмирають тут же...
Вмирали безпорадні і безпомічні діти. До цього люди вже звикли. Ніхто нікого не жалів. Кожен думав, як самому вижити
Йдемо увечері додому і моторошно: шлях на вулиці так заріс бур'яном, що лише стежка зосталася. Позаростали хати, бур'ян зазирає у вікна, ніби віщун смерті, що ходить за людьми слідом. А вмирали люди тихо, мовчки, без зойків...
* * *
Якось пішла селом чутка: приїхав вербовщик набирати людей на роботу в овочерадгосп за Дніпропетровськом. Ми з сестрою пішли вербуватись, а там вже чимало односельців зібралось – худі, пухлі. Усі пожвавішали, коли вербовщик сказав, що в радгоспі удосталь годують. Передчуття, що тебе скоро нагодують, мовби сили додавало.
Приїхали до Дніпропетровська пароплавом. Обіцяної автомашини, яка мала перевезти завербованих до радгоспу, на пристані не виявилось. Довелось пішки плентати, а це кілометрів з десять. Та ще й дощ прав всю дорогу. Мокрих і голодних завели нас у дощатий барак. Холодно, в повітрі витає трупний сморід...
До ранку дощ перейшов у сніг. Повели нас в їдальню, а там сказали, що на нас не варили. Хліба не дали, хоча розсольником напоїли. Зате в обід я за п'ять місяців вперше з'їв шмат хліба. Був він якийсь водянистий – але ж хліб!
Тих харчів, які обіцяв вербовщик, ми, звичайно, не одержували, але щось їли...
Другого ранку повели на роботу – саджати картоплю. Грязь невилазна, черевики мої стали розповзатися. Як не зв'язував, але купи вони вже не трималися. Повідпадали підошви. Тоді я пообмотував ноги мішковиною. Але то таке взуття, що в ньому можна було хіба сидіти, але не ходити по грязі. Тоді бригадир послав мене до тракторів, сказавши, що їздити можна й босяком...
Я простудився. Став дуже кашляти і худнути. Та й як не простудитися, коли приходячи з роботи в барак, ми в мокрому одязі залазили під ковдри і спали до ранку... Дехто й не просипався... Кожного ранку їхала гарба попід бараками, в яку складали трупи. Як дрова, їх везли за конюшні на гноєсховище. Там «покоїться» і дехто з моїх односельців.
Сестра, бачачи, що й моя туди дорога, продала вовняну кофту і поволокла мене ледь живого та теплого до пароплава. Приїхали ми на свою пристань ще як сонце стояло над деревами, а до рідної хати добралися вже смерком. Насилу дотягла мене сестра. Був я схожий на опудало, зроблене з одного кілка.
В хаті світилося. Батько, мати і брат Яшка сиділи за столиком і щось сьорбали з казана. Сестру впізнали одразу, а мене довго розглядали, повстававши з-за столика. Мати заплакала, а батько не то зі зла, не то з жалю, сказав сестрі Мотрі: «Нащо ти привезла його мені на очі?» – і втер сльозу.
Нас посадовили до казана з гарячим кандьором, підсунули поближче череп'яну миску з полов'яними маторжениками.
Поліз я на теплу піч і так заснув, що мати забоялася, чи не помер. Проснувся, коли тепле сонечко заливало хату так весело, ніби в світі й немає голоду. Глянув на матір – одні мощі. А ноги мої – мов склянки. Поснідали з матір'ю свіжим супом з жаливи і маторжениками, що розсипалися при дотикові до них.
Вийшов з хати, сів проти сонечка. Земля після тривалих дощів запарувала. Благодійне тепло обіцяло врожай. Куняючи, помітив під стріхою батькові вудки. Узяв їх і пішов до Омельника. Вода була на спаді. По той бік – село Калужине. Зеленіли луки, дерева розпускали листя. Деркачі перекликаються, соловейки щебечуть. А зозуля лічить, скільки мені жити.
Славні пташки голоду не знали. А люди – що ж ви накоїли? Обібрали один одного, прирекли ближніх на такі муки...
Мої дитячі роздуми порушив дзвінкий перестук коліс правлінської брички, що їхала понад річкою прямо до нас, рибалок. З брички встали три дядьки і колгоспний парторг Філатов. «Так ось де ви, симулянти, ховаєтесь!» – кричали на дітей, які зібралися на березі добувати собі їжу. Хапали наші вудки, ламали через коліна і кидали в річку...
Другого дня пішов я на роботу. Спробував коні водити в плузі – не потягну ніг. Кому потрібен такий погонич? На бригадному стані готували приварок, давали по шматочку соєвого хліба. Коли хто приносив з дому пляшку молока, то можна було світловий день відпрацювати. У нас молока не було...
Пішов на роботу і наступного дня, але мені вже пайки не дали, мабуть, за принципом: хто не робить, той не їсть. Скривджений потяг пухлі ноги до скирти соєвої соломи, яку вже обсіли з усіх боків хлопці з сусіднього села. Один з них лежав на стежці без руху, помирав... «І мені скоро таке буде», – подумав і став скубти скирту. Довго скуб, але добув лиш стаканів зо два сої. На одній з багатьох жерстянок насмажив і поїв.
Пішов далі у напрямі села. Матері нічого не несу. Бачу, на рівнині ходить трактор ХТЗ. Садять кукурудзу. Причіплювач сидить на задньому корпусі плуга і вкидає насіння в третю борозну. Підождав, поки трактор сховається з виду, і почав збирати у борозні кукурудзу – і в рот, і в кишеню. Та так захопився, що й не помітив, як трактор з протилежних гін наблизився. Втікати пізно. Що буде, думаю, те й буде. Бачив же, як людей били, навіть голодних...
Тракторист, не встаючи з-за керма, свариться мені кулаком, а причіплювач устав і з мішком через плече йде до мене. Це був наш недалекий сусід Ілько, років за чотири старший від мене. Кричить сердито: «Ти нащо через усю загінку визбирав кукурудзу?» Я скривився винувато і кажу: «А як ото граки збирають, то ви й не бачите». Подивився Ілько на мене, озирнувся довкола, а потім набрав з мішка дві пригорщі кукурудзи, висипав мені за пазуху і пішов до трактора.
Аж заплакав я від радощів. Наче й пухлі ноги легше пішли. Надвечір добрався до села. А воно наче вимерло, навіть гавкоту собачого не чути. Бачу хтось лежить на вулиці. Впізнаю: однокласниця моя Шура. Бур'яном заїлась і померла, не дійшовши до свого двору. Було їй також шістнадцять... Не пощадила голодна смерть і красуню Шуру.
Смеркає. Сидить мати коло кабиці. Коли б не знав, що то вона, не впізнав би: скелет, до якого моторошно й підходити. Варить дохлу конину з щавлем. Збирає ложкою чорну піну в казані і не чує, що я стою біля неї. Їй все байдуже. Коли ж я насипав повну череп'яну миску кукурудзи і поставив перед нею, сплеснула руками і заридала. «Іди, синку, й завтра в бригаду, – каже, – може й ще дадуть».
Наприкінці травня я кіньми волочив кукурудзяне поле, яке засівав Ілля. Пройшов гони та й сів перепочити, коли, бачу, батько йде до мене. Сів біля мене втомлений. А він у Дубовій балці пас ялівняк. Це, мабуть, думаю, прогнали його від скотини і тепер буде нашій сім'ї край. Аж ні – приніс новину. Оце, каже, доробляй до вечора тут і не додому йди, а до мене – будемо з тобою пасти худобу, бо напарник опух і його забрали додому. Я домовився у правлінні.
Увечері батько і брат Яшка біля куреня варили суп із жита, а сестра тим часом пішла до скирти молотити зерно.
Жити стало дещо легше. В череді отелилися чотири первістки. Нам ще привели корів. Тепер правління призначило нам по літру молока на день. Та батькові це вже не помогло. Так він і не одужав... Скоро його не стало.
Вже і жито половіє, і шовковиці червоніють, а голодна смерть все ще лютує в селі. Покійників вже й не рахували. Звістки про смерть селян сприймалися, як щось звичне. Наша сім'я ,крім батька, хоч і слабувала, все ж вийшла з смертельного «оточення».
* * *
Розповів про страшний голодомор тридцять третього року, та й думаю тепер: за що ж нам було послано таку кару? Збагнути здоровим глуздом не можу. Чи бува не в «нагороду» за те, що у житті нашому не стало нічого святого? Тепер говорять про те, щоб спорудити пам'ятник голодомору. Я пристаю до пропозиції поета Бориса Олійника: насипати в полі високу могилу, хай заросте вона шовковими травами, а трави ті, мов струни органу, хай вдень і вночі співають панахиду безневинним жертвам страшної трагедії.
Павло Кріпак, с. Мишурин Ріг
Придніпровський комунар.– 1990.– № 23.– 22 лютого.– С. 3.

Мишурин Ріг
Тоді, в тридцять третьому
Цей лист-сповідь про страшний голодомор тридцять третього прозвучить дисонансом до наших повідомлень про небувалий цьогорічний урожай на хлібних полях області. Його автор – житель села Мишурин Ріг, де в колгоспі «Червоний партизан» люди нині живуть у достатках.
Наша газета вже порушувала болючу тему голоду, бо хоч яке сьогодення, але не вирвати з історії України чорної сторінки 33-го. Одержавши листа ветерана, газета вирішила ще раз повернутися до цієї животрепетної теми. Хай знає нинішня молодь і цей пекучий рядок минувшини. Хай вище цінує наше одвічне багатство – хліб.
До колективізації наше господарство значилося по сільській Раді як «маломощний середняк». Сім'я склалася з шести душ: мати, батько, дві сестри і нас два хлопці. Я найменший – у 33-му мені було 16 років.
Як відомо, колгоспи почали організовувати у 1928-му, на кінець року, а 1929-го навесні вже сіяли колгоспом.
Ми пішли до нього без особливого тиску. Усуспільнили молодих чистих коней, посівний матеріал, бричку і весь хліборобський реманент. Пізніше батько повідносив навіть зайву збрую, гальма, ланцюги тощо. Одне слово, всією душею ми віддались колективному господарству. А були і такі, що нічого в колгосп ні повели, ні понесли, а корівку придбали в ті роки. Корова ж вирішувала долю сім’ї.
У нас корови не було. Потім через деякий час з’явилась ота сталінська теза про запаморочення від успіхів. З колгоспу стали виходити, говорили: «Колгосп розбігся».
Ми не виходили. У нашім колгоспі «Червоний партизан» лишилося 37 дворів. Кожного року наша сім'я виробляла найбільше трудоднів по колгоспу. Ми теж добре працювали, і перед фатальним 33-м роком було, не дай бог, лишитись вдома без поважних причин, то не бригадир нас каратиме, а батько. Завжди нам казав: «Хто краще робить, той і матиме». Та подальше життя батькових слів не підтвердило.
Ми восени 1932 року одержали на трудодні в колгоспі п’ять центнерів хліба, пригадую, житом та ячменем. Та з власного городу дещо зібрали. За підрахунками батьків цього могло вистачити до нового врожаю, якщо підмішувати кабаком, буряком та споживати пайком, бо нам уже був знайомий сутужний 1932 рік.
З колгоспу хліб одержали в жовтні, а в грудні у нас його забрали. А було це так. Десь у половині грудня нашою вулицею йшла комісія «по викачці хліба». Біля двору зупинилась підвода. Два чоловіка йдуть до нас, заходять у хату. Якраз і батько були вдома. Зайшли знайомі люди, Навіть один і родич, витягли з. кишені список і читають, що нам слід зараз здати хліб – отой, що одержали з колгоспу на трудодні, як незаконний аванс. Від страху ми всі потетеріли. Для нас це був вирок на голодну страту. Нам же нічого не лишиться, з якими харчами ходити на роботу?
Уповноважений подивився в наші кошелі з зерном, гукнув: «До підводи несіть мішки!» Вибрали, що називається, під мітлу. Як виносили з хати наш хліб, то заридали ми, ніби виносили покійну неньку... Батько тільки й промовив: «Оце тобі заробили хлібця на зиму». То скільки батько не ходили у колгоспну контору до уповноважених, щоб хоч частину зерна нам вернули, та де там, ніхто й говорити не хоче. Як батько не доводив, що наша сім'я має найбільше трудоднів у колгоспі, не допомагало, була одна відповідь: «Хто робитиме в колгоспі, той з голоду не вмре».
На сімейній раді ми вирішили так: батько, мати і старший брат й надалі ходи ходитимуть на роботу в колгосп (менша сестра того ж року від нас відійшла). А ми з старшою сестрою Мотрею будемо ходити на здобич у поле: мишаки збирати та по ниві прілу сою, а основний наш промисел і надійніший – торішню солому перемолочувати. Треба тонну старої соломи перемолотити, щоб на витрушувати кіло посіченого зерна. Правління колгоспу суворо забороняло молотити, доводилось це робити вночі або рано. А жаль, що можуть забрати кіло жита, голодним трудом здобутого. Нам було відомо і таке: поки є хоч невеличкий заживок і мізерна пожива, не сиди, поки ослабнеш, бо голод безпощадний. Як увалиться в хату, то всім каюк!
Хліба в нас не було від самого різдва, перебивались то кабаком, то буряком, а картоплю ділили пайком, а під весну і тієї не стало. Ставили по озерах верші. Хоч яка – а підтримка, та скоро у нас їх покрали. Дотягли до тепла. Дні стали довгі, весняні вітри повіяли. Голодомор працював на всю силу. Дійшла черга й до нас. Мати і сестра держаться, а ми, хлопці і батько, попухли. Бачить сестра Мотря, що голодна смерть поставила і нас на чергу, бере на роботу сапу і ціп. Вдень поле в колгоспі, а вночі молотить. Мені в колгоспі роботи не дають пухлому. Удень і вночі я помагаю сестрі молотити, вірніш, я скубу солому, а вона молотить та мені приказує й плаче: «Гляди ж, не займай нічиєї добичі, бо бачиш, що люди людям роблять – убивають...»
Пройшла селом чутка, що в сільраду приїхав вербувальник, вербує в овочегородний радгосп, розташований, за Дніпропетровськом, на старому Клочко. «Їдьте, діти, – говорить батько, – може, хоч ви залишитеся живими».
Пішли ми з сестрою вербуватись. Вербувальник розповів нам, що в їхнім радгоспі годують тричі на день уволю. Від обіцянки ми пожвавішали. Везли нас пароплавом. Вербувальник обіцяв нам, що від пристані до радгоспу повезуть машинами. А встали з пароплава увечері, надворі дощ, ніяких машин нема, люди слабі, а йти в радгосп десять кілометрів. Так нас дощ холодний прав усю дорогу. Прийшли ми ранком. Не всі доплентались, немало залишилось по дорозі у грязюці кінчати своє коротке життя. Прибули мокрі, голодні. Завели нас у дощаний холодний барак з трупним запахом.
Настав день, дощ перевівся на сніг. Нас повели в їдальню. А там завідувач кричить, що на нас їжі не готували. Дехто з дівчат почав плакати, хліба не дали, а розсольником теплим нагодували. В обід ми вже їли вариво з хлібом, який би він не був але ж хліб. За п'ять я вперше з'їв кусень хліба. Брав я те щастя тремтячими руками. Як утопаючий за рятівне коло хапався. Безумовно, тих харчів, що обіцяв нам вербувальник у радгоспі не було. Але ж їжа. Та друге лихо нас чекало. Наступного дня повели на роботу: дівчат – саджати картоплю, а нас, хлопців ями загортати. Кожен день дощ, грязь по коліна. Мої благенькі ботинки почали розлазитись. Я їх дротом поскручував і мотуззям позв'язував, поки зовсім не відпали підошви. А дощ упереміш зі снігом кожен день. Я розірвав мішок, з дому взятий, обв’язав ним ноги, грязь – ніг не потягну. Заїдав не так голод, як холод. Я сильно застудився, ходячи майже босоніж. Кашель, різке похудіння. Було, прийдемо з роботи мокрі й босі в холодний барак, позалазимо під ковдру і цокаємо зубами. А на ранок частина нашої команди вже наказала довго жити. Щоранку понад бараком їдуть гарбою, складають трупи, мов дрова, і везуть за конюшню, до порожнього гноєсховища. Там і загортають. Забрали останнім заїздом і декількох моїх односельців з Мишуриного Рога, які й понині там спочивають. Сестра моя бачить, що я на очах у неї тану, що і моя дорога в гноєсховище. Як вона не відривала від свого рота пайку хліба. Та мені, хворому, не допомагало. Так вона, не гаючи часу, останню шерстяну кофту продала і поволокла мене живого та теплого до пароплава, додому.
Приїхали ми до своєї пристані, сонце над деревами. А прийшли додому – уже смеркло, у нас в хаті світиться. Дивлюсь у вікно, а наші батько, мати і брат щось їдять ложками з казана, сидячи на лежанці. Двері не замкнені. Ми увійшли в хату без шуму, мов тіні. Сестру Мотрю враз пізнали. А на мене як глянули, з подиву повставали. Мати гірко заплакала, а батько з жалю та обиди, зі злом каже Мотрі: «Нащо ти його привезла мені на очі?»
По змученому обличчю старого чоловіка покотилися сльози. Нам мати подала ложки, і ми посьорбали кандьору з розсипними маторжениками. Я поліз на теплу піч, заснув. Мати думала, що я вмер. Прокинувся пізно, в хаті тепло. Сонце привітно освітило нашу хату, наче й голоду нема. А подивився на матір – живі мощі. Ноги мої знову попухли, аж блищать. Снідали ми з матір'ю свіжозварений суп з жаливи з тими ж розсипними маторжениками.
Я вийшов з хати, сів проти сонця, а земля після довгих дощів запарувала благодатним теплом. На врожай значить. Питаю матір: «А де ж наші Мотря і Яків?». «Пішли з сапами й ціпами на роботу». Доречно сказати, що брат Яків змалечку ходив на дерев’янці. Дивлюсь, під стріхою висять батькові вудки. Я забрав і поплентався до річки Омельник рибалити. По той бік дерева шумлять буйним листям. У травах навперебій деркачі визиркують, заливаються піснями соловейки, іволги. Зозуля лічить скільки мені жити. Усе радіє весні, зеленіє і цвіте, наче і немає голоду. Весна 1933-го…
Славні ви, пташки, діти природи! Голоду ви собі не зробили, не обібрали одне одного, не прирекли свого ближнього на голодну смерть, на отакі голодні страждання, яких ніхто ніколи не бачив і не чув.
Мої не за віком серйозні роздуми перервав дзвінкий перестук коліс правлінської брички, що їхала понад берегом трав’янистим шляхом прямо до мене. Дядьки повставали з брички, йдуть до мене, беруть вудки, через коліно ламають їх і кидають на тихоплинну річку. Ще далі діти вудили теж, і їм тієї ж: «Ось де ви, симулянти, ховаєтесь!..» Мені 16, а ті діти ще менші. Пливуть мої вудки серединою Омельника, а потім на загині річки вудки мої стрімко погнала бистринь до мене. Я паличкою дістав потрощені вудки і пішов додому ні з чим.
На другий день я подався у бригаду. На роботі в рільничій двічі варили їсти, та робітник я нікчемний, до вечора недоробив. Пішов і на другий день. Та мені не дали ні пайки хліба, навіть кандьору не дали. Здавив мене жаль за свою слабість. Пішов я полем у напрямі сояної соломи. Не доходячи до скирти, бачу – на стежці вмирає підліток, а скирту обсіли голодні, скубуть: хто молотить, хто просить, бо вже не може молотити, а дехто доведений голодом до відчаю: що бачить, те хапає і пхає в рот. Ой, що там робилось коло тих скирт, описати немає сили! Хто не бачив того лиха, уявити не зможе. Прийшла жінка з сусіднього села Михайлівни, витрусила з хлопчиком Матвійком кілька стаканів сої. То як у неї віднімали наші мишуряни ту сою, то це жаль найбільший у світі. Вона невдовзі померла і хлопець Матвійко теж помер. Нема на світі більшого жалю, більшої трагедії, як умирають з голоду діти – невинні, безпорадні. Адже п'ятирічного віку діти йшли самостійно шукати їжу, невідомо куди. Умирали скрізь: і дома, і по чужих дворах, коло соломи й на полі, умирали мовчки і довго.
Коло сояної скирти я довго затримався, наскуб пригорщу сої, насмажив. Уже сонце хилилось на вечір. Я поїв і хотів залишити матері, та не втримався. Іду додому, з балки вийшов на рівнину, коли трактор ХТЗ оре. Кукурудзу садять, причіплювач примостився з мішком на заднім корпусі плуга і в третю борозну вкидав. Я підождав, поки трактор подаленів і давай збирати кукурудзу, що в рот, що в кишеню. Я так захопився, що не помітив, як трактор мене нагнав з протилежного боку. Я вже кишеню назбирав, утекти був не в змозі – що буде, стоятиму, думаю. Слід зауважити, мої дорогі читачі, що тоді, в голод, люди голодних били дуже. Трактор зупинився, тракторист мені махає кулаком, а з трактора не встає. Мене це заспокоїло, значить, не битимуть. Причіплювач іде до мене, я пізнав його – наш недалекий сусід, років на чотири за мене старший – Ілюша Кошовий і суворо кричить:
– Ти нащо через усю загінку визбирав кукурудзу?
Я винувато скривився: «А як он граки, збирають, так їм можна?» Ілюша зрозумів моє сум’яття, подивився навколо:
– Підставляй пазуху, – і з пригорщі висипав мені золотого зерна. Я від радості заплакав. – Іди звідси і не оглядайся, – гукнув він. Мої пухлі ноги полегшали.
Вечірнє сонце червоною діжею сідає за гору, усе як завжди. А тільки людоньки голодні на цю одвічну красу не дивляться – їм не до ласки благодатного вечора. Я зайшов у своє рідне село, як у нетоплену пустку. Не співають дівчата, не грає гармонія, навіть собачого гавкання не чути. Село вмирає з голоду… Не доходячи до свого двору, я побачив під тином мертву мою однокласницю Шуру-красуню, теж 16 років. Заїлась травою – не щадив клятий ні красивих Шур, ні батьків-трударів, ні бабусь, ні діток, ні жалібниць-матерів.
Іду колись широкою вулицею, а тепер замість шляху – вузенька стежка, заросла бур'яном, кругом хат високі бур'яни заглядають у вікна, видивляються, що в хатах заподіяв голод. Прийшов додому, коли вже смеркло. Сидить мати коло пічки. Не доходячи деяку відстань, зупинився. У колі світла мати була схожа на одкопаний скелет. Зовсім недавно мати були гарної зовнішності, середніх років. Сидять коло пічки і варять дохлу конину зі щавлем. Навіть не чули, коли я підійшов. Збирають чорну піну в казані, поки я не торкнув їх за худе плече. Подивились на мене, покотилися сльози з висохлих ненчиних, виснажених до краю, очей. Але ще не втратила мати жалю до сина. А прийде скоро той час, що настане передсмертна байдужість. Я мовчки пішов у хату, взяв череп'яну миску і висипав світлу кукурудзу. Мати в тузі об поли вдарила і знову заплакала, бо зрозуміла: це вже на деякий час життя, бо в хаті хліб. Невипадково утвердився поговір: хто голодав, знає – глиба золота не замінить крихти хліба. Це ми зазнали на собі. Мати побачила, що я трохи оклигав і каже: «Йди, сину, у бригаду. Світ не без добрих людей».
Не дай мені Ілюша отієї кукурудзи, ми з матір'ю через два-три дні померли б…
Павло Мусійовнч Кріпак
с. Мишурин Ріг, Верхньодніпровський район.
Зоря.– 1990.– № 154.– 14 серп.– С. 2.

Згадаємо пережите
От і настав час, коли відкрилася страшна правда про справжню трагедію народу, що була наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчих соратників. Вже в 1990 році на сторінках періодичної преси стали з'являтися публікації про чорні дні голодомору. Одним з перших розказав про них у районній газеті робкор з Мишуриного Рогу П. М. Кріпак в матеріалі під заголовком «Тридцять третій».
Не можна забути пережите очевидцям. І у пам'яті нащадків воно має зробити незгладимий слід. Щоб не повторилося ніколи подібне злодіяння, щоб знали всі, якою ціною розплачувалися люди за чужі помилки. Тому й пропонуємо ми вашій увазі уривки з друкованого. А якщо ви, шановні читачі, можете доповнити ці розповіді, надсилайте нам свої спогади.
«Пишу правду, якої і у ві сні не хочеться бачити. Сім'я наша з шести душ: батько, мати, дві сестри і два брати (Яшка змалку лишився ноги і ходив на дерев'янці). Найменшому мені на той час було шістнадцять років.
У колгоспі ми хліб одержали у жовтні, а в грудні у нас його забрали. Ходила вулицею комісія по викачуванню хліба. Біля нашої хати зупинилася підвода, двоє зайшли у двір. Один з комісії дістає з кишені список і читає, що нам слід здати отой хліб, що одержали на трудодні. Як незаконно розданий аванс. У нас і тіло потерпло від страху. Нам же нічого не лишається на зиму — як жити?
Як виносили мішки з хати, ми плакали так, ніби покійну матір ховали. Після того батько ходив у контору, благав, щоб повернули частину заробленого хліба хоча б для дітей, то ніхто й балакати з ним не захотів.
Селяни вже стали помирати від голоду. Голодна смерть запрацювала щосили. Люди вмирали тихо, мовчки».
(П. Кріпак «Тридцять третій»).

«Здавалося, життя спинилося у своїй ході. Як ото в «Кобзарі»: «Село неначе почорніло, неначе люди подуріли».
Щодня сумні вісті. На дорозі знайшли мертвого Опанаса Ступника. Померли Мусько Семен і Лаврін.
Пам'ятаю, мати зварила жменю дрібної, як горошок картоплі й подала на піч. «На, Петю, більш немає нічого». Проковтнув її з лушпинням і дивлюся на матір. Вона сидить худа, змучена, з опухлими ногами. Закрила обличчя натрудженими руками і щось собі шепоче чи плаче.
Згадую сім'ю Павла та Мелашки Шаповалів. Було в ній три сини й дочка. За невиконання доведеного завдання хлібозаготівлі їх «розкуркулили» й вигнали з хати. Діти, мов мишенята, розбрелися між людьми. Хата стояла пусткою. Та ось з'явилася у селі Мелашка. Виснажена, немічна, вона просила милостиню. На болоті рвала молодий очерет, збирала печерицю. Це була не людина, а тінь. Так ніхто із земляків і не знає, де вона померла.
(П. Кошовий «Здрастуй і прощай»).

«А голод косив людей, їли собак, кішок, горобців. Трупи дохлих тварин вивозили на скотомогильник і обливали карболкою, щоб не брали, часом, голодні на їжу. Але це не допомагало.
А діти? Боже, за що ти їх карав? Вони ходили від двору до двору, по одному, і по двоє — братик і сестричка. Не просили хліба, бо його не було і крихітки, а просили що-небудь їсти. Брудні, обірвані, простягали кістляві чорні руки і жалібно благали. Часто їх знаходили мертвими. Ніхто не питав, чиї, ніхто не рахував трупи. Здавалось, настав кінець світу. Навіть ґави – і ті десь поділися, обминали село.
Найжахливіше було на Заборі (так називалася вулиця в Бородаївці). Одна самітня жінка заманювала до себе на ночівлю дітей у хату. Сусіди запримітили, що потім від неї вони не виходили. А коли зробили обшук (після заяви в сільраду), в старому колодязі зі сміттям було присипано більше десятка дитячих скелетів!».
(І. Робота «Бородаївка. Рік 1933».

«Сонце підбилося і сіло на хаті, мов би хотіло спалити її. Петькові нестерпно хотілося їсти. Він скривися і ледь не заплакав. Та згадав материні слова: Тобі не можна плакати, бо ти великий». Згадав про борошно. Розтрусив його по скрині, побризкав водою і довго, довго тер, аж поки не побачив на кульках висівки. Затірка готова. Коли закипіла вода в горнятку, вкинув туди чорні буруб'яшки. Взяв у ложку темної чорної рідини: «Ох і не смачна ж!» – зітхнув гірко».
(П. Кошовий «Чорна затірка»).

«Є у нас в Мишуриному Розі братська могила, де поховані в більшості люди, які померли з голоду. Мало хто з односельців знає, хто там похований. Як було переселення села, одкопували ту могилу. І люди згадали, що це «сталінське кладовище». Цілими сім'ями зариті по пояс люди. От тільки ніяк не спроможемося поставити пам'ятника, хоча б у вигляді масивного хреста з написом: «Без вини голодом заморені в незабутнім 33-тім».
(П. Кріпак «Голодна катастрофа»).

«Ми залізли на піч. Як раптом заходить комісія по хлібозаготівлі. За рядно стягли нас усіх з печі, а потім стали штричками довбати піч і підлогу. Зрештою, знайшли глечик з квасолею. І хоча це був не хліб, забрали, як і рядно...
Якось мама знайшла в степу кінську ногу, прямо з підковою, її варили і їли».
(І. Шевченко «Упізнали по косі»).

«С. Пушкарівка. Масові обшуки, проведені у селі, показали грубу поведінку комісії по хлібозаготівлі. Більше того, вилучали цінності, що не мали ніякого відношення до хлібозаготівлі. У селянина бідняка Баранника (60-річного дідуся) забрали мішок жита і мішок гречки, а ще 60 карбованців, 2 кілограми цукерок. Самого дідуся штурхнули в куток ногами.
с. Домоткань. Голова колгоспу А. Грицай розпорядився, щоб середняк Т. Листопад здав два відра груш та пуд борошна. А коли цього не було зроблено, Грицай з «активістом» Тесленком увірвалися напідпитку до його хати і побили матір та дружину.
(З доповідної записки уповноваженого ДПУ по Верхньодніпровському району).»

«Живі свідки тих страшних подій. Вони пам'ятають, вони сумують над долею померлих. Цілі сім'ї виморив голод: семеро дітей і двоє дорослих Будай, семеро Руденків... Ентузіасти товариства «Просвіта» селища Дніпровського на чолі з Г. М. Малишком вирішили увічнити пам'ять невинно убієнних жителів сіл Сошинівки, Червоного, Щурівки. Люди добровільно здали гроші, прагнучи прискорити спорудження пам'ятника. Підтримала ініціативу адміністрація крохмале-патокового комбінату. І ось виріс на кладовищі великий пам'ятник у вигляді фігурного, майже двометрового хреста. Жертвам голодомору. Вічна їм пам'ять».
Придніпров. комунар.– 1993.– 11 верес.– (№ 57).– С. 2.

с. Пушкарівка
Голодомор свідченнями наших земляків
Голодомор 1932-1933 років
На початку минулого сторіччя Україна пережила три періоди масового голоду. В 1921–1923рр. та 1946–1947рр. його причиною була посуха після тяжких війн. Голод 1932–1933 рр. – особлива сторінка Історії багатьох регіонів Радянського Союзу. Та в Україні він став наслідком не природних катаклізмів, а через здирницьку систему хлібозаготівель, фінансовий тиск на одноосібників через систему оподаткування та конфіскацію у селян абсолютно всього продовольства, нібито для допомоги Іншим голодуючим, та, насправді, щоб запобігти спалаху українського сепаратизму під час соціально-політичної кризи, яка охопила СРСР.
Для тисяч українських сімей Голодомор став Історією, яку не можна забути. Ідея увічнення пам'яті жертв Голодомору закликає тих, що живуть нині, до примирення, до неприйняття безглуздого, І тому особливо страшного, вбивства за політичними мотивами.
З метою належної організації та проведення заходів щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні 1932–1933 років, привернення уваги громадськості до цієї трагічної події, керуючись Законом України "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні", Указом Президента України від 28 березня 2007року №250/2007 "Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору в Україні" та розпорядженням голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 4 березня 2007 року в нашому місті при виконкомі створено редакційну колегію по створенню міської книги пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні.
Керуючись вищесказаним, наша редакція починає низку публікацій під загальною назвою "Голодомор свідченнями наших земляків". На сторінках нашої газети ви зможете про¬читати спогади тих людей, які стали свідками цієї трагедії. Кожна розповідь - це людське життя, частинка нашої Історії, шана пам'яті загиблих у ті страшні часи.

Свідчення Краснощок Олександри Опанасівни (дівоче прізвище Корота), 1914 р. н., уродженки села Пушкарівка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.
Під час голодомору 1932–1933рр. проживала у селі Пушкарівка, Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.
У м. Вільногірську проживала з 1957 року за адресою: вул. Варена, буд.22.
Спогади оформлено вчителькою початкових класів Вільногірської ЗОШ № 3 Краснощок Інною Григорівною, зі слів Краснощока Артура Федоровича, сина Краснощок Олександри Опанасівни.
Свідчення записано 24 березня 2008 року.

"Про голод 1932–1933 років я чув від своїх батьків. Це були дуже скупі, під грифом "таємно", розповіді з обов'язковим попередженням всіх присутніх нікому і нічого з почутого не розповідати. Не було довіри сусідам, знайомим, навіть родичам, щоб "не продали".
Розповідала в основному мама, вона більше була дома з дітьми. Батько завжди був на роботі, дуже зайнятий, а коли не дай бог чув якісь розмови на цю тему, дуже сердився, боявся, що я комусь розкажу.
Мама, Краснощок (дівоче прізвище – Корота) Олександра Опанасівна, 1914 року народження, село Пушкарівка, Верхньодніпровського району. В 1933 році їй було 19 років. Вона проживала там же і на власні очі бачила та була свідком тих жахливих страхіть, які пережив наш народ. В 1939 році вона вийшла заміж за Краснощока Федора Лаврентійовича, односельця. В 1940 році народила мене, Краснощока Артура Федоровича, а після війни в 1947 та 1949 роках народила моїх брата Олега ти сестру Тетяну, які зараз проживають в місті Вільногірську.
Тому й не дивно, що в лихі 1946–1947роки, згадувались на сімейному рівні страхіття 1932–1933 років. Ще й підкреслювалось, що тоді було значно гірше. Частково можливо через те, що в сорокові роки, після війни, батько працював у Раивійськкоматі, отримував "пайок"і це значно допомагало нашій сім'ї вижити, ми легше за багато інших сімей пережили цю голодовку.
В 1932–33 роках було значно страшніше. Зі слів мами урожай в 1932 році був добрий, село виконало поставки зерна. Але нашій владі було цього мало. Не раз за осінь і зиму по селу вигребли все зерно, що було спочатку на виду, а потім і приховане, а напослідок забрали навіть просо, горох та квасолю. Вимела під мітлу селянські садиби рідна Радянська влада. і чим далі від міста, в глухих селах, тим чистіше вимітала ця мітла, залишаючи селян на голодне вимирання.
Покинути село, втекти від цієї біди селяни не могли – у них не було паспортів, а без паспортів сміливців, які намагались втекти виловлювали в містах, на залізничних станціях, річпортах міліцією та особістами і повертали в села.
З'їдено було все: макуха, полова, коти, собаки. Були випадки людожерства в Пушкарівці. На Плавнях одна жінка, щоб спасти себе та двох дітей, з'їла третю дитину.
Найстрашніші дні настали навесні 1933 року, коли було з'їдено все. Навіть спасительниця-жалива ще тільки пробивалась із землі та ховрашки ще не проснулись, настав мор людей – люди вимирали родинами.
Наведу лише один епізод, який найбільше запам'ятався з розповідей мами.
Забрали зерно, вивезли підводами на залізничну станцію Верхньодніпровськ, погрузили в криті вагони і цілий потяг загнали на запасну колію, виставивши військову охорону. Це був один з тих ешелонів, які готувались до відправки на експорт на Захід. Чи то за нього забули, чи то була інша причина, але він достояв під охороною до кінця зими.
З деяких вагонів почало просипатись зерно. Якимось чином в зголоднілих селах стало про це відомо і один по одному, групами люди спокійно потяглися до станції з далеких і близьких сіл. Йшли пішки, ледве волочачи ноги, надіючись на успіх цього походу. Всі ці групи людей рухались вимощеною каменем дорогою через село Пушкарівку. До них приєднувались і пушкарівчани, які й розповіли потім про криваву трагедію, яка невдовзі сталися на залізничній станції.
Люди йшли сльозно просити-молити віддати для їх спасіння це зерно. Невідомо як вони, ці збожеволілі від голоду наївні люди планували це зробити, але ж таки надіялись на милість влади. Солдати ж, звичайно, виконуючи наказ, не допускали людей до вагонів. А коли дії натовпу стали загрозливими для цілості вартованого об'єкту, тобто ешелону, відкрили прицільний вогонь по людях. Були вбиті й поранені. Скільки ж їх там загинуло, достеменно невідомо. Викликали загони міліції, решту селян вигнали зі станції і наказали повертатись додому. Зовсім знесилені, охлялі люди, поплентались в рідні села. До фізичного додалось моральне виснаження, було вбито останню надію на спасіння і люди стали падати й падати. Про страшну дорогу від станції до Пушкарівки, всіяну трупами нещасних людей і розповіли пушкарівчани, які повернулись.
Значно пізніше (в 1983 році), коли Світова громадськість вперше відзначала 50-річчя голодомору в Україні, коли його й назвали саме голодомором, я чув від кількох людей цю історію. Це були несміливі, боязкі, короткі розповіді з різними деталями походу селян, але з єдиним у всіх розповідях кінцем – розстрілом людей військовою охороною на залізничній станції Верхньодніпровськ. Говорили також про те, що ті вагони достояли до весни, непогода, сніг, дощ, сирість зробили свою справу: зерно з дерев'яних вагонів так і проросло, і згоріло.
Дуже багато часу пройшло... Я ж упевнений, що голодомор був штучним і його організаторам, виконавцям, а також нинішнім заперечувальникам факту голодомору немає прощення в віках ".
Голодомор свідченнями наших земляків. Голодомор 1932-1933 років
// Вільногірськ.– 2008.– 18 квіт.– С. 3.

Жито – від слова «життя»
Нам треба знати історію, якою б гіркою вона не була. Не ідеалізувати, і не чорнити. По-різному оцінюється та чи інша подія різними людьми. Один старий чоловік сказав мені: «Отой голодомор видумали бандери. Я в той час працював в НКВД. Їла моя сім'я все, але не розкошувала. Довелося арештовувати ворогів народу. Пам'ятаю, одного брав з Боровківки. Зайшов до них в хату – порожньо. На печі щось поворушилось. А потім сімейство почало злазитись до мене. Троє дітей пузатих з острахом дивились на незнайомих. Жінка квилить, чіплялась за чоловіка. Він ледь ноги переставляв. Я вигнав його з хати, сам сів на коня і погнав до району, їхав і підганяв арештованого нагайкою. Той падав, ледь підіймався (так йому і треба, ворогу). За що засуджений був, мене не цікавило. Я виконував наказ.
Що потім, з ним було – не знаю. А оце років три тому зустрічається мені один старик. Пильно так, з презирством заглянув у вічі: «Не впізнаєш, гадино? – видавив із себе. – Згадуй, – вхопив за петельки. – Згадуй, як мою сім'ю осиротив і гнав мене голодного з Боровківки через луки».
– Та цур, тобі, – відмахнувся він. – Коли це було. Не заробив би, не сидів...»
Мій співрозмовник посміхнувся, вимовивши останні слова: «А що? Кожен жив, як міг», – ніби виправдовувався він.
Я б додала ще – як дозволяла совість.
Але за що страждали діти, оті невинні жертви голодомору 33-го? Давайте більше звертатись до живих свідків тієї трагедії і записувати, закарбовувати в пам'яті оту народну трагедію, щоб подібне ніколи не повторилося.
Ми розмовляли з Килиною Федорівною Гораш довго. Але жінка таки намагалась обійти свої криваві спогади. Не хотілось тривожити їй знову і знову пам'ять серця. То ж вибачте мене вкотре, шановна Килино Федорівно, що читаючи цей матеріал, вам доведеться тяжко. Це потрібно для нащадків. Для ваших внуків і правнуків.
Родом К. Ф. Гораш з Одеської області. Є таке село там – Дубинове.
– Було в нашого батька п'ятеро дітей, двоє коней, корова, – розповідала вона. – Як тільки колгосп організувався, він все те добро здав добровільно. Але в чомусь недогодив і його, як підкуркульника, засудили. З хати нас, дітей, вигнали, все майно забрали. Правда, знайшлися добрі люди, приютили.
– То ваша мати сьорбнула з вами? – запитую.
– Вона кинула нас. Забрала старшу Ганну і майнула в ближній радгосп. Жили ми з чужою бабусею. Вона, від себе відривала кусень хліба і нам давала. А той хліб їй рідня приносила з колгоспу, зароблений на трудодень. Ще один знайомий дядько давав нам трохи макухи. А мати... Бог їй суддя, – сказала вона.
Діти залишились наодинці з голодом, в холоді і чужі й хаті. Килині було тоді чотирнадцять, а найменшій Мілі – шість. Ще був малий Михайлик і старший від усіх Андрій. Добре пам'ятає жінка, як, Андрій одного разу пішов роботу шукати, а їм сказав: «Чекайте на мене, їжте квіточки, травичку, тримайтесь. Я зароблю грошей і всіх вас заберу». І після того вони його вже більше не бачили. Розповідали люди, що зайшов до однієї хати на ночівлю проситися, та більше з неї не вийшов. З вигляду був міцний хлопець, от і, говорять, з'їли його.
Чекати більше не було на кого. А в радгоспі, де мати працювала, давали по 800 грамів хліба... Михайлик опух увесь і вже не міг пересуватися. Була весна 33-го. Зазеленіло жито. Меншенькі просили їсти. Тоді Килина пішла на ризик. Залишала обабіч поля Милю, щоб та про об'їждчика повідомляла. А сама рвала зелені колоски. Натерла їх об камінці і зварила суп. Невдовзі зійшла й картопля, посаджена з кожуриння. Накопала дрібненької, додала отого зеленого жита і зварила кандьор.
– Ми сьорбали його з великого казана, – вела далі жінка, аж доки увесь не поїли. Вночі Михайлик просив пити, а потім почав хрипіти. Я покликала бабусю, в котрої жили. Подивилася вона на нього та й каже: «Вже його Господь забирає. Нехай хоч воно тут не мучиться».
Помер Михайлик. Переказувала Килина матері, але та прийшла лише через два дні. Хлопчик так і лежав в хаті, а вона бідкалася про труну і яму. Зробили знайомі ящик і в ньому брата поховали.
Пізніше і вона пішла на роботу в радгосп, де жила мати з Ганною. А Милю забрав рідний дядько до Одеси. Виконувала вона будь-яку роботу в хаті. Вже і їй перепадало по 800 грамів хліба та густий суп.
Зазнала всього. Бо хто не хотів, той і не зобиджав. І не лише їй одній випала така участь. А скільки тих маленьких могилок по землі українській!
Була і в няньках, вчилася у фабзаучі, досталося їй і раннього і пізнього. А коли вийшла заміж, то ще перед війною переїхала до Верхньодніпровська. Більше двадцяти років хліб пекла. Спочатку в старій пекарні. А на пенсію її виряджали з нового хлібозаводу. Вона воістину знає ціну хлібові.
Л. Ігнатенко
Придніпров. комунар.– 1993.– 11 верес.– С. 2.

Ні пісні, ні звуку
(Зі спогадів мого дідуся)
Село пригнітилось. Ні пісні, ні звуку, ні собачого гавкоту. Настала зима 1933 року. Запаси вже скінчилися. Коні валилися з ніг Коли яка коняка падала з голоду, на неї з сокирами накидалися такі ж голодні люди. Кому скільки вдалося відрубати, швидко ніс додому, щоб ще й дорогою не відібрали. Вмирали поодинці. Вмирали цілі сім'ї.
Батьки мого дідуся були хліборобами. «Їх сім'я складалась з 8 чоловік. У мами мого дідуся, бабусі Анни, було три сестри – Катруся, Тетяна, Соломія та два брати – Денис, Артем.
Трагічно склалася доля тітки Соломії (1876 р. н.). У неї був чоловік Сініфон (1870 р. н.) та двоє дітей: Варя (1928 р. н.) та Льоня (1930 р. н.). Не було чого їсти і чоловік тітки Соломії пішов у м. Луганськ бо там була робота, за яку давали гроші та ще й пайок. Один раз в два тижні він приїздив додому і привозив харчі, які економив. Їхати треба було до станції Верхньодніпровськ, а потім 15 кілометрів йти пішки балкою Гаврашівка. І от весною 1933 року голодний, стомлений він йшов додому і за 3 кілометри до хати вкрай безсилий помер з куском хліба за пазухою.
Сім'я втратила годувальника. Від голоду почали хворіти, пухнути діти тітки Соломії. Захворіла й вона сама, не було сил ні ходити, ні жити. Приїхали працівники притулку м. Верхньодніпровська і забрали дітей. Обіцяли, що їм буде там добре, що вони виживуть.
Всі родичі чим могли допомагали тітці Соломії і вона видужала. Взяти ж її дітей не могли, бо у самих було по 6-8 дітей – виживали хто як міг.
Після видужання стала Соломія шукати своїх діток, скільки не шукала, так і не знайшла. Так і прожила вона все життя самотньо, обездолена.
Сум і жах був незабутній. Люди ставали самі на себе не схожі.
Зима, весна тягнулись занадто довго. А люди сподівались тепла. Скубли все, що зеленіти почало. Рвали кропиву, пшінку, лободу.
Взагалі їли все, хто. що бачив – бур'яни, гриби – ніхто не дивився, які вони. Люди дуріли, вмирали від отруєння... Ще їли кашку з грициків, калачиків, цвіт білої та жовтої акації. Мати завжди є матір'ю. І в ці найстрашніші дні вона відривала від себе ту мізерну їжу, щоб підтримати дітей.
Ця чорна сторінка людського життя вчить нас берегти, цінувати людське життя і ніколи не забувати страшних уроків історії.
Каріна Сімонова, учениця 7 класу Верхньодніпровської СЗШ № 3.
Придніпров. комунар.– 2007.– 24 листоп. – (№ 89). – С. 1.

Какими могли быть церкви в сельской местности
Атласъ плановъ и фасадовъ церквей, иконостасовъ къ нимъ и часовень, одобренныхъ для руководства при постройках церквей и часовен в сельской местности.Изданное Святейшим Синодом в 1911 году собрание фасадов, планов и разрезов каменных и деревянных церквей, одобренных для руководства при постройках церквей и часовен в сельской местности.Помимо общих чертежей, есть разрезы разных куполов, подробно показывающих связь между внешней и внутренней оболочкой купола. ссылка

Отчет Екатеринославского епархиального училищного совета о состоянии школ церковно-приходских и грамоты в Екатеринославской епархии за 1901 ссылка

Отчет Екатеринославского епархиального училищного совета о состоянии школ церковно-приходских и грамоты в Екатеринославской епархии за 1905 ссылка

Отчет Екатеринославского епархиального училищного совета о состоянии школ церковно-приходских и грамоты в Екатеринославской епархии за 1908-1915 ссылка

Ищу информацию о жителях села Бородаевка и Павло-Григорьевка Верхнеднепровский уезд
До военного времени, буду благодарна за любою инф-ю.

Родственники Задорожный Василий и его отец Задорожный Моисей.

Перечень мобилизаций и число мобилизованных по категориям населения в Первую мировую 1914-1917

[ Изображение на стороннем сайте: fbcd0733a9e9t.jpg ]

Призывной возраст 19-43
В Днепропетровском архиве согласно путеводителя нет фондов губерского воинского присутсвия и Верхнеднепровского уездного начальника по воинскому присутсвию за 1914-1917.
Факт участия предка в Первой мировой можна проверить по печатным изданиям:
Именной список убитым, раненым и без вести пропавшим нижним чинам.Всего издание состоит из 2835 выпусков, каждый по 16 страниц, итого 45360 страниц. Выпуски охватывают диапазон времени с августа 1914 года по июль 1916 года и содержат примерно 1.8 миллиона фамилий. В РГБ имеется лишь 67 томов (как правило, каждый том содержит 20 выпусков), т.е. около половины всех выпусков.
Также списки печатались в приложении к Екатеринославским губернским ведомостям

[ Изображение на стороннем сайте: aa1179fbe903t.jpg ]

О раненых печатное издание: Именной список раненых и больных офицерских и нижних чинов, помещенных в лечебных заведениях : (по сведениям Справочнаго отдела Краснаго Креста) : [№ 1-77].1914-1915
Для поиска информации о потерях в Российском государственном военно-историческом архиве понадобится знание полка в котором служил предок.Без этой информации искать данные о службе бесполезно.Единственным способом как-то зацепиться в поисках это просмотреть в РГВИА фонд Одесского военного округа в котором могут быть мобилизационные расписания с указанием распределения новобранцев ( кол-во человек из уезда) по войскам.Затем остается только проверять по фондам полков, корпусов, дивизий и фонду 16196 РГВИА.Способ затратный по времени, но других вариантов поиска из-за плохой сохранности фондов Днепропетровского архива нет.

Верхнеднепровский уезд Екатеринославской губернии

Диалоговая тема (вопросы/ответы)