Кобелякский уезд (Украина (Україна)) - Генеалогический форум

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Кобелякский уезд — административно-территориальная единица в составе Полтавской губернии Российской империи, существовавшая в 1781 — 1923 годы. Уездный город — Кобеляки.

В 1913 году в состав уезда входила 21 волость:

Бреусовская — с. Бреусовка,
Село возникло на базе Зинковских хуторов, известных с XVIII века, среди которых был и казачий хутор Бреусовка
В настоящее время Бреусовка (укр. Бреусівка) — село, Бреусовский сельский совет, Козельщинский район, Полтавская область. Является административным центром Бреусовского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Винники, Красноселье, Новосёловка, Александровка Вторая, Хмарино и Чечужино.

Бригадировская — с. Бригадировка,
В настоящее время Бригадировка (укр. Бригадирівка) — село, Оленовский сельский совет, Козельщинский район, Полтавская область.

Бродщинская — с. Бродщина,
В настоящее время Бродщина (укр. Бродщина) — село, Бродщинский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область. Является административным центром Бродщинского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Леваневское, Николаевка, Павловка и Самарщина.

Беликская — м. Белики,
В настоящее время Бе́лики (укр. Білики) — посёлок городского типа, Беликский поселковый совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Велико-Кобеликская — с. Столбина Долина, Давидовский хут.,
В настоящее время Столбина Долина (укр. Стовбина Долина) — село, Столбино-Долинский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Столбино-Долинского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Грекопавловка, Давыдовка и Кобы.

Волчеречская — хут. Волчереч, Великий Кобелячек, с., Волчереч, хут., Морковка (Граповка), с., Попово, с., Супротивная Балка, хут.
В настоящее время Великий Кобелячек (укр. Великий Кобелячок) — село, Великокобелячковский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Великокобелячковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Козубы, Сулимы и Шелкоплясы.
В настоящее время Супротивная Балка (укр. Супротивна Балка) — село, Супротивнобалковский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Супротивнобалковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Кальницкое и Пасечное.

Китай-Городская — м. Китай-Городок, Китайгород, м., Рудчанский хут.
В настоящее время Кита́йгород (укр. Китайгород) — село, Китайгородская сельская территориальная община, Царичанский район, Днепропетровская область. Является административным центром Китайгородской сельской территориальной общины, в которую входят также сёла Рудка, Кравцовка, Рыбалки и Щербиновка.

Кишенская — м. Кишенка, Куты, д., Переволочна, м.
В настоящее время Кише́ньки (укр. Кише́ньки) — село, Светлогорский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Клюсово-Зачепиловская — хут. Клюсовские, Зачепловские хут., Пологовские хут.
В настоящее время Клюсовка (укр. Клюсівка) — село, Клюсовский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область.

Кобелякская — г. Кобеляки, Волчья Речка, с., Горешние Млины, с., Заворсклянский хут., Таранушечевский хут.
С 1765 года Кобеляки входили в Екатерининскую провинцию Новороссийской губернии,
здесь дислоцировался штаб Днепровского пикинёрного полка и его 4-я рота.
В 1773—1783 годах — ротный город 4-й роты Днепровского пикинёрского полка,
с 1796 года — входили в Кременчугский уезд Малороссийской губернии.
В настоящее время Кобеляки (укр. Кобеляки) — город, административный центр Кобелякского района Полтавской области.

Куликовская — хут. Куликовские, Задовчанский хут., Михновка, с., Николаевка, д. (Мазуровка), Пащенков хут., Решетиловские хут.
Шатраевка, д.

Кустоловская — с. Кустолово, Великий Степ, хут., Дробиновка, слоб., Кустоловский хут., Солонцы, хут.,
В настоящее время Кустолово (укр. Кустолове) — село, Кустоловский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Кустоловского сельского совета, в который, кроме того, входит село Малые Солонцы.

Лашковская — с. Лашково,
В настоящее время Ля́шковка (укр. Ляшківка) — село, Ляшковский сельский совет, Царичанский район, Днепропетровская область. Является административным центром Ляшковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Назаренки, Орловка и Шаровка.

Маячская — м. Маячка, Андреевка, с., Канавы, хут., Ливенское, с., Михайловка, с., Шидеева, д.
В настоящее время Маячка (укр. Маячка) — село, Маячковский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Маячковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Губаревка и Рекуновка.

Ново-Сенжаровская — м. Ново-Сенжары, Забродки, хут., Лелюховка, с.,
В настоящее время Но́вые Санжа́ры (укр. Нові Санжари) — посёлок городского типа, Новосанжарский поселковый совет, Новосанжарский район, Полтавская область.
Лелюховка (укр. Лелюхівка) — село, Лелюховский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Лелюховского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Забродки.

Озерская — м. Озеры, Бригадировка, с., Комендантовка, д., Солошино, с.
В настоящее время Озера (укр. Озера) — село, Озерянский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область. Является административным центром Озерянского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Морозы, Поводы и Прощурады.

Орликская — м. Орлик, Заоченское, с.,Новый Орлик, м., Старый Орлик, м.
В настоящее время Орлик (укр. Орлик) — село, Орликский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Сокольская — м. Соколка, Дашковы хут., Дриждовы, хут., Лучки, с., Ханделеевка, с.
В настоящее время Левобережная Соколка (укр. Лівобережна Сокілка) — село, Ольховатский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Хорошковская — с. Хорошки, Буняковка, м., Голтва (с предместьем Горы), м., Замостье, с., Прилепка, д., Хорошковские хут., Юрки, с.
В настоящее время Хоришки́ (укр. Хорішки)— село, Хоришковский сельский совет, Козельщинский район Полтавская область. Является административным центром Хоришковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Вольное, Загребелье, Костовка, Пашеновка, Юрки и Юрочки.

Царичанская — м. Царичанка, Тарасовский хут.
Царича́нка (укр. Царичанка) — посёлок городского типа, Царичанский поселковый совет, Царичанский район, Днепропетровская область, Украина. Является административным центром Царичанского района и административным центром Царичанского поселкового совета, в который, кроме того, входят сёла Драговка, Дубовое, Калиновка, Лысковка, Пилиповка, Селяновка, Тарасовка и Турово.

Чорбовская — с. Чорбовка, Ивановка, с., Комаровка, с., Кустолова Чорбовка, с.
Чорбовка (укр. Чорбівка) — село в Кобелякском районе Полтавской области Украины. Является административным центром Чорбовского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Белоконовка, Комаровка и Червоное.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

КАТЕРИНА ІІ у Кременчуку й Полтаві

Навесні 1787 року , до дня народження цариці Катерини ІІ (5 травня) її фаворит Григорій Потьомкін влаштував їй подорож в Україну, до Херсону та Криму. Шлях цариці проліг і полтавськими землями. Дніпровська флотилія з 80 суден зупинялася в Кременчуку. Який , як і всі інші місця, де побувала цариця, терміново ремонтувалися та обставлялися бутафорією. Потьомкін проявив себе великим майстром замилювати Катерині ІІ очі. Відомий воєначальник Росії тих часів Олександр Суворов був командиром третьої дивізії Катеринославської дивізії, що базувалася в Кременчуці. Він ублажав царицю маневрами 12 тисячного російського війська. Можна тільки здогадуватися, в що ця подорож обійшлася українському люду й полтавцям зокрема, яких обклали страшними поборами й змусили брати участь в спектаклі щасливого життя в Малоросії.

30 квітня 1787 року цариця прибула в Кременчук. На березі хор зі 186 українських співаків виконав спеціально написану до цієї події італійцем Сарті кантату. Шлях від трапу корабля до карети вислали килимами. Разом з царицею прибула величезна свита, тут були статс-секретар Храповицький, князі Долгоруков та Текелія, графи Румянцев і Лева шов, барони Волков і Ферзем, генерал-майори Кутузов, Аршеневський, Дунін, вельможі Безбородько, Шувалов, графині Чернишова і Браницька, іноземні посли, правитель намісництва І.Сінельников та інші.

Три дні, по 3 травня 1787 року тривали урочистості з нагоди приїзду цариці. Вона дала бал, на якому було присутні до 800 осіб.

« …Кременчук – прелестнейшая местность, какую я только видела в свей жизни:все здесь приятно.» -- записала цариця в щоденнику.

На зворотному шляху Катерина ІІ знову на два дні заїхала до Кременчука, потім – в Полтаву, де Суворов з Кутузовим розіграли перед нею виставу Полтавської битви. В Полтаві Потьомкін отримав титул «графа Таврійського», Олександру Суворову подарувала табакерку зі своїм портретом , вартістю у 2,5 тисячі рублів.

Потьомкінська показуха дорого коштувала нашим землякам. Один з сучасників Лонжерон пізніше написав: « Все було досягнуто за допомогою насильства і страху і спричинилося до зруйнування кількох провінцій. Із заселених губерній Малоросії, де імператриця мала проїздити, вигнали все населення, щоб розташувати його в цих пустелях. Тисяча сіл була позбавлена на певний час своїх мешканців, яких перевели разом з їхньою худобою на різні тимчасові станції. Для них нашвидкуруч побудували села, на пагорбах поблизу Дніпра. Коли імператриця проїхала, цих нещасних малоросів знову погнали на старі домівки».

Брали участь у потьомкінському маскараді й жителі Старих та Нових Санжар, Полузерських хуторів. З ним та інших жителів довкруж них сіл , створювали по Кременчуцькому тракту натовпи селян, які вітали каретний поїзд цариці. А він був чималенький: тридцять коней тягли карету люкс з кабінетом і салоном на 8 осіб, столиком для гри в карти і навіть маленькою бібліотекою; 14 карет з вельможами, послами та ще 124 вози почету.

У серпні 1787 року Туреччина розпочала нову війну з Росією. Її початок застав Потьомкіна в Кременчуку. В місці , де Тагамлик впадав у Дніпро граф Таврійський розпочав розбудовувати флот. Вже до кінця 1790 року Херсон отримав 130 суден різної тонажності й призначення: від козацьких чайок до фрегата.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

У СКЛАДІ ГУБЕРНІЇ

2 березня 1802 року царський уряд утворив Полтавську губернію, 39-ту за розміром з губерній Росії. В губернії було 10 повітів: Гадяцький, Золотоніський, Кременчуцький, Лубенський, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Пирятинський. Роменський, Хорольський. Згодом утворено Костянтиноградський, Миргородський, Зінківський, Лохвицький і Кобеляцький повіти На час утворення на Полтавщині проживало 1 мільйон 343 тисячі чоловіки, основне населення становили селяни та козаки.

В 1833-1834 роках в Полтавській губернії після 28 неврожаїв з початку століття, спіткав голод, але більшість жителів Полузерських хуторів, завдяки тому, що розводили і продавали коней, волів, овець, вижили.

У свій час Полтавщина вважалася центром чумацтва з столицею в Крюкові, де були велетенські склади солі. В Полузерських хуторах, і в першу чергу в Дмитренках вирощували й продавали в Крюків воли, робили чумацькі вози(мажари), діжки для солі. Козак Максим Дмитренко з Дмитренок був одним з відомих у свій час чумацьких отаманів, валка якого доставляла сіль у Полтаву. Один зі складів солі він зробив у рідному хуторі.

У війні 1812 року брало участь 11 384 козаки та 16 тисяч ополченців з Полтавської губернії. Були серед них і козаки Новосанжарської сотні. Полузерські хутори постачали 9 полтавських полків кіньми, збруєю, возами, продуктами.

Полтавськими ополченцями командував генерал Петро Жевахов, учасник двох російсько-турецьких воєн. У серпні 1814 року ополчення було розформовано й з Франції повернулося на Полтавщину. Після повернення з війни генерал П.С.Жевахов жив у Біликах нині Кобеляцького району.

1815 року в селі Жуки та ряді інших сіл під Полтавою і Решетилівкою, повстали селяни. Заворушення тривали до 1821 року. Активну участь в них брали козаки Полузерських хуторів.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ДМИТРЕНКИ в ХХ столітті(фрагменти)

ОСТАННІ КОЗАКИ

Навесні 1902 року Полтавщиною прокотилася хвиля проти поміщицьких повстань. Бунтували жителі 337 сіл. В яких проживало більше 160 тисяч чоловік. Оскільки Полузерські хутори не знали влади поміщика, вони не бунтували і навіть не підбурювали на заворушення жителів сусідньої Судівки, що належала нащадкам генерала Зелінського(Зеленського). Пан ставився до селян непогано й козацькі вольності не зазіхав. У Дмитренках він навіть побудував цегельну, де платив за роботу козакам пристойні гроші.

Революцію 1905 року козаки Полузерських хуторів зустріли несхвально. Більшовицького агітатора з Кременчука , який приїхав їх агітувати 17 лютого 1905 року вислухали й наказали забиратися з хутора.

ДРУГИЙ ГЕТЬМАНАТ

16 жовтня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський своїм Універсалом відновив, скасоване більшовиками козацтво. До козацтва мали належати нащадки колишніх козаків. Козаки однієї губернії об’єднувалися в Кіш з кошовим отаманом, який підлягав Гетьманові. Кіш складався з кількох полків з полковим отаманом на чолі. Козацтвом управляла Велика Козача рада, головою якої був гетьман. Спочатку Кошів було 9: Київський, Полтавський, Слобідський, Запорозький, Ново запорозький та Подільський. Першим полковником Полтавського коша був полковник Кобинець.

Козаки Полузерських хуторів входили до Старосанжарської та Новосанжарської сотень. Близько сотні їх під командуванням півсотника Дмитра Дмитренка брали участь у обороні Полтави від військ більшовиків під командуванням Михайла Муравйова та Юрія Коцюбинського. Частина з них загинула, приблизно третина відступила до Києва.

З літа 1919 року більшовицька влада Новосанжарщини почала активно винищувати козацтво в повіті. Більшість козаків загинули на фронтах першої світової війни та війни проти більшовицьких окупантів.

В двадцяті роки Полузерські хутори дали Україні кількох козацьких отаманів -- Георгія Дмитренка, Івана Білоконя, Якова П’ятака, Стефана Дмитренка, Семена Жалія, Миколу Оборожного, Анатолія Дмитренка, Василя Гергеля , жінку- отаманшу Марусю ( Марусич) та інших. Це лише кілька імен, які дійшли до нас зі сторінок протоколів допитів повстанців, арештованих ГПУ в 1927-1932 роках.

Діяли ці отамани на території Старосанжарського, Новосанжарського, Решетилівського, Кобеляцького, Кременчуцького та Полтавського повітів. Повстанські загони з Полузерських хуторів влилися в Повстанську армію Нестора Махна, військ Симона Петлюри, частково примкнули до отаманів Григор’єва, Середи, Кикотя, Христового та інших відомих тепер ватажків національно-визвольного руху... Всі полузерські отамани загинули , або в боях, або від рук провокаторів, або в застінках Полтавського ГПУ на вул. Жовтневій, невідомо де поховані, а їх імена більшовики намагалися викреслити з історії.

Більшість документів про повстанських рух на території Полузерських козацьких хуторів на жаль, знищені в 1988-1990 роках за наказом з Москви полтавським КГБ. Чимало родичів повстанців були репресовані й виселені в Росію, в Сибір, до так званого Зеленого клину. Але й там вони заснували хутір Дмитренки( не знаю, чи зберігся він дотепер) і село Полтавку.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ОКУПАЦІЙНІ ЧАСИ

В совєтські окупаційні часи, період колективізації, центром Дмитренок був невеликий майдан, де сходилися дороги з хуторів Оборожних, Білоконів(Грекопавлівки, Старих Санжар ( це приблизно там, де нині знаходиться перехрестя між садибами Якова Дмитренка та Олександра Марусича) та Полтави стояли комори й реквізована окупантами під контору хата Михайла та Тетяна ( прозвище Гусаківська) Оборожних, та відібрана більшовиками під клуб хата Йосипа Дмитренка.

Аби не накликати репресій і призначення в хутори чужого, козаки доручили головувати в створеному більшовиками колгоспі одному зі своїх. Але більшість козаків у колгосп не вступили. Окупантам довелося присилати колгоспників у Дмитренки з Росії, Молдавії… Їх селили в – Більках, хуторі по шляху на Полтаву. Контора колгоспів довгий час знаходилася в Дмитренках.

Так тривало аж поки одну з бригад , місцевого колгоспу, куди входили Полузерські хутори, де головував Василь (Якович) Дмитренко, не очолив Василь Білокінь. Він був з козаків , але вірою і правдою пішов служити більшовикам. Брав активну участь у розбудові колгоспу В 60-роках він був бригадиром рільничої бригади в Дмитренках і Більках.

Більки були на той час найменшиим з хуторів, куди на «вільні землі», відібрані у козаків в 1921 році, активно переселяли «колгоспників» з Росії та інших регіонів більшовицької імперії( козаки з хуторів не хотіли йти в колгосп). Білокінь же фактично й переніс центр села з бунтівних і непокірних Дмитренок, у Більки, що активно почали розбудовуватися, і стали називатися Полузерям, і де козаків на той час вже практично не було.

Таким чином загальна назва території– Полузерря, козацьких поселень Полузерські( Санжарські) хутори, що проіснувала з 15 століття, була використана для назви сільради - Полузеря, куди увійшли всі довкружні хутори , в тому числі й Дмитренки Але , оскільки Дмитренки і на той час були найбільшими з колишніх хуторів, їм було надано статус села, як і Більцям, перейменованими у «Полузір’я» та Бондурам, що стояли при шляху Кременчук-Полтава. Згодом якийсь грамотій перехрестив Полузеря в Полузір’я. Що теж зрозуміло. Переселенцю чиновнику назва Полузерря , Полузерські хутори ні про що не говорила й була незрозумілою. Тому він транскриптував його не то до «полу» озера, не то до «полу» сузір’я. Десь з 5—60 років ця безглузда назва й закріпилася . Так Полузерря, тобто територія, на якій були розміщені Полузерські хутори з цілком зрозумілою і логічною збірною назвою від річки названої в честь Лузері Диметрової(Дмитренкової), дружини Дмитра Вишневецького, перетворилися в незрозумілу назву неіснуючого, власне, села Полузір’ я. Бо насправді це село мало б називатись як і раніше – Більки.

Насправді це нібито випадкове словоблудство з назвами має цілком прагматичну мету: стерти з пам’яті населення колишніх Полузерських хуторів не тільки назви їхніх прадавніх козацьких хуторів і прізвищ, але й будь яку згадку про козацтво.

…Повернувшись в 2006 році у село , я був вражений тим, що ніхто тут не знає ні історії села, ні навіть історії свого роду. Добре хоч дехто пам’ятає, що їхні прадіди ще були таки козаками. Але усвідомлення і гордість від того, що в жилах сучасних Дмитренків, Оборожних, Марусичі, Бридунів, П’ятаків, Жаліїв, Марусичів, Скрилів, Козубів, Білоконів, Більків, Гергелів та інших корінних жителів Прилузеріївщини тече кров запорізьких козаків – зникло. І це, на мій погляд, страшно.

З 357 жителів села Дмитренки козаків за походженням залишилося лише 123. З них 51 – чоловік і 71 жінка переважно пенсійного віку. Найстарша – Надія Федорівна Онищенко з 1911 року народження .

Мої земляки навіть не помітили, як з їхніх паспортів зникла національність! Більшість з тих з ким довелося говорити, були переконані, що в паспорті написано , що вони – українці! І що ж виявлялося, коли вони гортали сторінки русифікованого навіщось паспорта ? А те, що ми фактично люди без національності, без роду, без племені і живемо , виявляється зовсім не в прадавньому козацькому хуторі Дмитренки з надзвичайно цікавою історією, а в якомусь вигаданому совєтськими окупантами «Полузір’ї»!

Навіть табличка з назвою Дмитренки перед загубленим селом зникла не так давно! І де ж подівся славний рід запорізьких козаків Старосанжарської та Новосанжарських сотень Полтавського кошу Війська Запорізького, котрий живе на цих землях з 15 століття? П’ять віків були козаки й Полузерські хутори і раптом на 16 році проголошеної незалежность України -- зникли.

Відомо, що багато моїх родичів обох колін брало участь у першій світовій війні 1914-1918 років та боротьбі проти більшовицької окупації, Другій світовій війні 1939-1946 років.. В тому числі й мої прадіди та діди з братами . І воювали добре. Дід по батьковій лінії, наприклад, мав за першу світову війну два Георгіївських хреста, в другій – орден Червоної зірки…

Козаками рід Дмитренків, як й інші роди – Оборожних, Гергелів, П’ятаків тощо, визнавався аж до жовтневого перевороту 1917 року, після якого в 1921 році козацький стан більшовики скасували. Козаків фізично винищили, повиселяли за межі України. І, створюючи комуни та колгоспи, почали посилено підселяти в козацькі хутори переселенців, переважно з Росії, частково – з територій, що були під Польшою.

Але на місцях козаки продовжували вважати себе козаками і дуже неохоче йшли в колгоспи. Значна частина козаків вимушена була залишати хутори, жінок та дітей й переховуватися від репресій на Донбасі чи в Росії. Дехто з них повернувся на батьківщину вже після Другої світової війни. Але вціліло козаків дуже мало. Між тим Полузерря - хутори між Різничкою та Лузерею, активно заселяли переселенці.

Задум совєтської влади був зрозумілим: вона всілякими засобами, від репресивних до провокативних , виживала з рідних місць непокірних і вольнолюбивих козаків, а на їхніх землях розбудовували комуни та колгоспи з переселенців з голодної Росії.

Переслідувалася мета всіма способами ліквідувати козацтво як ворожий більшовицько-єврейській владі прошарок населення України, особливо в місцях їх давнього і компактного проживання. Одним з таких прадавньо козацьких територій і були хутори по річці Лузеря, Полузерські хутори з центром сотні в Дмитренках. Робилося все, щоб ми забули хто ми є в Україні, якого роду-племені, якої національності й звідки росте коріння наших родових дерев. Тому то й не знає більшість жителів нинішніх Дмитренок зовсім нічого про історію села, козацьке коріння його жителів. Нічого не чули про героїчну козачку, подругу першого гетьмана Запорізької Хортицької Січі, українського князя Дмитра Вишневецького-Байди - Лузерію Диметріву-Вишневецьку, амазонку часів зародження козацтва, жінку-воїна в честь якої була спочатку названа річка Лузерею, а згодом і козацькі поселення по ній, по Лузерські хутори, Полузерря.

Корінні жителі не усвідомлюють і не горді з того, що їхні предки живуть на цій землі щонайменше з 15 століття, завжди були людьми вільними, ні від кого не залежними аж до 1918 року! І тільки під час третьої більшовицької окупації України орлами Льови Бронштейна(Троцького) та кривавого полковника Міхаіла Муравйова потрапили в гніт до сіоно-більшовиків.

Про свого діда й батька я знаю небагато, значно менше, ніж про своїх предків запорожців. Батько згадував своє минуле неохоче, більш-менш розповідав про давнє роду, почуте від родичів. Знаю, що жилось моєму батькові нелегко. Мати померла рано, батько привів у дім мачуху, котра була невдоволена великою сім’єю. Жили дуже бідно, впроголодь. Батько рано, до школи, навчився читати, вчився відмінно, збирав всюди, де тільки міг книги(купувати було ні за що). Навіть псля війни батько не мав змоги вчитися в технікумі , куди ще до війни вступив, довелося кидати навчання, вертатися в село. І хоч директор технікуму вмовляв батька(мого діда) залишити сина вчитися, бо той був здібний і вчився дуже добре й легко, дід сказав що не може його вчити, бо нічим годувати навіть. Батько повернувся в Дмитренки. Робив завклубом, касиром в колгоспі, підзаробив трохи на харчі й знову поїхав учитися. Коли одружувалися, в батька окрім солдатського котелка, шинелі та солдатського ременя більше нічого не було.

Мати моя з іншого збіднілого козацького роду, теж мала хист до навчання, закінчила , як і батько і школу , й медтехнікум відмінницею. Відпрацьовувала диплом на Донбасі, фельдшером в шахті, а коли батька по закінченню таки ним технікуму гідромеліорації в Полтаві направили на роботу в с. Глодоси Кіровоградської області, поїхала з ним. Там в 1951 році , я і народивсь.

Пам’ятаю, жили ми небагато, одягу , іграшок в мене було мінімум. Ці кілька дешевеньких іграшок я зберіг…Майже три роки, з невеликими перервами, поки батьки будувались, я жив на хуторі Оборожні, в діда – Степана Марковича Оборожного разом зі своїми не на багато старшими «дядьками» Льонею і Валентином…А потім років з 5-6 переїхав у Хмельове, де тепер вже в райцентрі в райвиконкомі працювали мої батьки… Хмелівський період нашого життя пам’ятаю вже добре.

Батько в мене був надзвичайно розумною і мудрою людиною, дуже начитаною на той час чудовим спеціалістом. Але будучи справжнім козаком не визнавав окупаційної влади більшовиків, бідкався тим, що зживали з світу українських патріотів, , журився тим, як нахабно винищують, розселяють козаків, щоб вони й не згадували про козацтво, як таке, добре розумів, хто такі Лєнін, Сталін, вболівав за незалежність України, кохався в її історії, намагався відновити історію нашого роду, зібрав цілу бібліотеку історичної та української літератури на якій виховав і мене. Скільки не нагинали його на втуп до Компартії, він все відмовлявся, посилаючись на свою «політичну незрілість», тому великої кар’єри не зробив. Був інженером гідротехніком, інженером-будівельником у місцевому колгоспі, а повернувшись по виходу на пенсію в наші Дмитренки, які фактично вже знищили, як козацьке село, попрацював кілька років інженером-будівельником, лишивши про себе пам’ять нову школу та дитячий садок…

…Повернувшись на батьківщину після смерті батька в березні, 9 травня 2006 року я підняв над селом козацький прапор на знак того, що більшовикам та їх нащадкам і ідеологічним спадкоємцям поки що не вдалося повністю винищити наш козацький рід.

Правда, вони багато чого встигли. Змогли ліквідувати, стерти з лиця землі цілі козацькі хутори, замовчуванням і забуттям знищили козацтво, як соціальний стан. Навіть назви козачих родових гнізд вперто й наполегливо піддають забуттю. Ті ж самі мої Дмитренки вони вже стерли з географічних карт, переліку сіл, підленько замінивши навіть дорожні знаки при в’їзді до села .Було ще рік тому село Дмитренки, стало абстрактно вигадане – Полузір’я. Між тим Дмитренки навіть нині залишається найбільшим з колишніх Полузерських хуторів. На 1 січня 2006 року в селі проживало 357 жителів. А в Полузері – 293. Статус села вдалося зберегти й Бондурам, нині там 36 жителів.

Давно, з часів колгоспщини, населивши Дмитренки приїжджими, намагаються геть зітерти в пам’яті козацьку історію села. Спочатку в Україні космополіти силоміць і проти нашої волі зробили нас людьми без національності в паспорті . Тепер вони та їхні підлабузники нахабно прибирають з карт назви найдавніших козацьких сіл. Прагнуть зітерти з пам’яті назви козацьких хуторів.

Зникли давні казацькі хутори, яким більше п’яти сотень літ -- Оборожні, Гергелі, Шевці, П’ятаки ,Білоконі, Більки, Марусичі та інші… Про Жалії нагадує лише назва провулку – Жаліївський. Тепер під ефімерне Полузір’я, намагаються заховати останній козацький хутір Дмитренки. ….

Тепер на місці останнього з відомих нам хуторів нащадків Дмитра, прозваних по батькові – Дмитренками, хутора –ДМИТРЕНКИ, луки, і єдина верба, знищена блискавкою, намагається вижити, пускаючи зі згорілого стовбура зелені пагони. Оця верба та двухсотлітня здичавіла, надшмалена блискавицею теж, груша – єдине, що збереглося від двору мого пра…прадіда.

Історія кількох поколінь Дмитренків після Дмитра Вишневецького-сина, мені, на жаль , не відома. Наступний з продовжувачів роду сучасних Дмитренків , про якого мені розповідали діди та хуторяни , був півсотник Тиміш Дмитренко часів дохмельниччини.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

Півсотник Тиміш ДМИТРЕНКО по закінченню служби в Старосанжарській сотні Полтавського полку через поранення від запоріжської старшини отримав, завірену грамотою, власність -- землі від Мачух по річці Лузері до Судівки, від Різнички до Полтавського шляху(нині траса Полтава-Кременчук, яку згодом , залишивши за собою вкотре спалені татарами Дмитренки, поділив між трьома синами – Дмитром, Петром та Тимошем, та ще один наділ (тепер його межі проходять приблизно від лісосмуги біля Бредунів до Дмитренок( де нині міст через балку ), до дороги з Нових Санжар на Полузеря) віддав у придане дочці Оксані, що вийшла заміж за козака Обережного в хутір Обережних. Інші дочки, вийшовши заміж відселилися на інші хутори, що за переказами стали називатися за прізвиськами їх чоловіків, П’ятаки, Жалії, , Гергелі, Шевці та Вісичі. Чоловіка Марусі вбили татари й вона сама продовжувала господарювати в хуторі, що прозвали спочатку Марусиним хутірцем, пізніше – Марусичами.

При Тимошеві Дмитренку-молодшому хутір перебрався на другий берег річечки Лузерки, на пагорб, який почали забудовувати вже його сини, й розтягнувся по її березі. Сини всі служили в Старосанжарській сотні. Грамота ця довго переходила з покоління в покоління, оновлювалася й дійшла аж до наших днів. Її в діда Власа бачив мій батько. Вона похована в могилі мого діда разом з ним.

Про одного з Дмитренків – Карпа, розповідають таке. В одному з походів на Крим він потрапив у полон, був прикованим на галерах. По старості його звільнили, викололи очі й відпустили. Він став кобзарем повернувся в Дмитренки, де в нього була дружина, з полонянок, татарка Зульфія й діти. Прожив 68 років. Карпові Дмитренку приписують авторство пісні «За світ встали козаченьки…», яка довгий час , аж до 1918 року, була стройовою піснею козаків Полузерських хуторів. Правда, слова в ній дещо різняться від тих, які співають нині.

Про цілий ряд поколінь Дмитренків дальшого періоду детально мені нічого не відомо. Аж до Степана ДМИТРЕНКА.

Степан ДМИТРЕНКО, (вуличне прозвисько Тимошенків, Тимошенко), син козака Старосанжарської сотні Полтавського кошу Запорізької січі. Прожив 78 років . Жив у Дмитренках, хата стояла на бугрі, приблизно там де нині кладовище. Мав ,за переказами, п’ятеро синів і чотири дочки, всім дочкам наділив землю довкруг хутора .Сини будувались поруч з батьківською хатою.

Хутір на цей час був уже великим, заможнім, з млинами, гуральнею, шинком, кількома кузнями, кінзаводом, забезпечував на ряду з іншими Полузерськими хуторами борошно, овес, гречку, мед, рибу, коней, збрую, нагайки, шаблі, піки, кинджали, для Новосанжарської сотні Кременчуцького полку, Старосанжарської сотні Полтавського кошу Війська Запорізького.

Хутори Гергелі та Дмитренки приблизно з 1562 року, спеціалізувалися по вирощенню коней, виготовлення збруї. заготівлі борошна, меду, риби та кували в трьох кузнях шаблі. Цікаво, що конярство протрималося в Дмитренках аж до 1970 року. Як і свято виводки коней на пасовища в квітні-травні та ярмарок коней, яке збирало козаків з усіх хуторів і сіл довкруги.

Відомо про участь полузерських козаків у російсько-шведській війні на боці гетьмана Мазепи та Кошового Запорізької Січі Костя Гордієнка. Дмитренківські козаки були провідниками шведського короля Карла ХІІ під час його втечі в 1709 році з-під Полтави. Вони героїчно прикривали під Новими Санжарами переправу гетьмана Мазепи і шведського короля через Ворсклу. За це Меншиков повністю зруйнував у 1709 році кілька найбільших козацьких хуторів, в тому числі й Гергелі, Шпортьки, Лелюхи, Бредуни, Дмитренки…Нещодавно саме козакам Костя Гордієнка з Полтавського куреня Запорізької січі, поставлено на березі Ворскли в Нових Санжарах пам’ятник.

Відзначилися козаки Полузерря й під час війни 1918-1921 роках проти більшовицьких окупантів. Козацькі хутори дали опору більше десяти хоробрих козацьких отаманів-повстанців з прівищами Гергель, Оборожний, Лелюх, Дмитренко, Шпортько, Бредун, Марусич, П’ятак, Жалій, Козуб, Шевченко, Білько, Коркішко…Тому то Полузерські хутори були не раз і не два обстріляні з гармат бронепоїзда Льови Бронштейна-Троцького зі станції Нові Санжари та з бронепоїзда Міхаіла Фрунзе зі станції Решетилівка.

Козаки Полузерських хуторів чинили збройний опір колективізації. Тому майже все чоловіче населення хуторів, старше 14 років у 1921-1923 роках було насильно виселено в Сибір, на Зелений Клин. Звідки частина козаків утекла на Дон та Кубань, де ними були засновані нові хутори в яких й дотепер зустрічаються прізвища Гергелі, Дмитренки, П’ятаки, Скрилі , Марусичі та інші полтавські…

В роки голоду 1933-34 року козаки густонаселеного Полузерря з села Греко-Павлівка, хуторів Стовбина Долина, Гергелі, Шпортьки та Лелюхи першими в Полтавщині вчинили збройний опір активістам, що намагалися відібрати у козаків хліб( так званий «гергелівський куркульський заколот 1933 року»).

Уважаемая PElena спасибо вам.Андрей Река мой дваюродный дядя по материнской линии . Александр Река г.Новачеркасск

http://www.soldat.ru/doc/sovinfburo/1943/1943_09.html

Оперативная сводка за 24 сентября 1943 года

На КУБАНИ и северо-западнее НОВОРОССИЙСКА наши войска, продолжая наступление, продвинулись вперёд от 4 до 8 километров и заняли несколько населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты ЧЕКОН, ГАСТАГАЕВСКАЯ, ОЛЬХОВКА, БЛАГОВЕЩЕНСКОЕ.

На ДНЕПРОПЕТРОВСКОМ направлении наши войска продолжали наступление и, продвинувшись на отдельных участках вперёд от 5 до 20 километров, заняли свыше 90 населённых пунктов, в том числе районный центр Днепропетровской области ЦАРИЧАНКА, районный центр Полтавской области КИШЕНЬКИ и крупные населённые пункты КРАСНОЕ, ХАНДЕЛЕЕВКА, КАКУРОВКА, КРАВЦОВКА, КИТАЙ-ГОРОД, МОГИЛЁВ 1-й и 2-й, НОВО-ПОДКРЯЖ, ПРЯДОВКА, ШЕВЧЕНКОВО, ПЕРВОЕ мая, ТАРАСОВКА, СПАССКОЕ, ПОПОВА-БАЛОВКА.

На КРЕМЕНЧУГСКОМ направлении наши войска продолжали развивать успешное наступление и, продвинувшись вперёд от 10 до 20 километров, заняли более 100 населённых пунктов, в том числе районные центры Полтавской области РЕШЕТИЛОВКА, НОВЫЕ СЕНЖАРЫ, крупные населённые пункты ТОЛСТАЯ, ТРОЙНИКИ, РАДИОНОВКА, МОСТОВИВЩИНА, БАЛАКЛИЯ, ДЕМИДОВКА, МАЧУХИ, СТАРЫЕ СЕНЖАРЫ, ДМИТРЕНКИ, СУДОВКА, ЛЕЛЮХОВКА, БОЯРКА, БЕЛИКИ и железнодорожные станции АБАЗОВКА, МАЛАЯ ПЕРЕЩЕПИНСКАЯ, НОВЫЕ СЕНЖАРЫ, ЛЕЩИНОВКА.

На КИЕВСКОМ направлении наши войска, продолжая развивать наступление, продвинулись вперёд от 10 до 20 километров и заняли свыше 50 населённых пунктов, в том числе город БОРИСПОЛЬ, районный центр Киевской области ВЫСШАЯ ДУБЕЧНЯ и крупные населённые пункты НИЗШАЯ ДУБЕЧНЯ, ПУХОВКА, МАРТУСОВКА, ИВАНЬКОВО, ГЛУБОКОЕ, РОГОЗОВ, ЛЮБОРЦЫ, СОШНИКОВ, КОВАЛИН, ДМИТРОВКА, КРАПИВНА, ЧАПАЕВКА.

На ГОМЕЛЬСКОМ направлении наши войска продолжали развивать успешное наступление и, продвинувшись на отдельных участках вперёд от 10 до 20 километров, заняли свыше 160 населённых пунктов, среди которых районный центр Орловской области КЛИМОВО, районные центры Черниговской области ГОРОДНЯ, ТУПИЧЕВ, крупные населённые пункты ДЕГТЯРЁВКА, НИВНОЕ, ЛЯЛИЧИ, ГЛУХОВКА, ЛЫЩИЧИ, ПАВЛИЧИ, ХАЛЕЕВИЧИ, ДУШКИНО, МЕДВЕДОВО, НИЖНЕЕ, КУРОЗНОВО, СЫТАЯ БУДА, СТАРЫЙ и НОВЫЙ РОПСК, ГЕТМАНСКАЯ БУДА, КУРШАНОВИЧИ, ВИШНЕВКА, МОГУНИЩЕ, ХРЕНОВКА, МОЩЁНКА, ХРИПОВКА, БОЛЬШОЙ ЛИСТВЕН, ВЫХВОСТОВО, ЗВЕНИЧЕВ, ОСНЯКИ, ХМЕЛЬНИЦА, РУДКА, ШЕБЕРИНОВКА, ПЛЕХОВО и железнодорожные станции НОВОРОПСК, КАМКА, ГОРОДНЯ.

На СМОЛЕНСКОМ направлении наши войска продолжали наступление и, продвинувшись на отдельных участках вперёд от 4 до 5 километров, заняли свыше 50 населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты НОРЕЛЛЫ (11 километров северо-восточнее СМОЛЕНСКА), ИЛЬИНА, ЛАВРОВА, МОКШЕЕВО, МИТЮШИНО, СЛОБОДА.

Наши войска, наступающие северо-западнее СМОЛЕНСКА, на отдельных участках продвинулись вперёд от 4 до 5 километров и заняли более 20 населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты МАЛАХИ, МАРЧЕНКИ, ВОЛОТЫ, МИХАЛКОВА, СОСЕНКА, ЗАХАРЬИНО, ШИТНИКИ, ЗЫКОЛИНО.

В течение 23 сентября наши войска на всех фронтах подбили и уничтожили 49 немецких танков. В воздушных беях и огнём зенитной артиллерии сбито 38 самолётов противника.

http://www.heraldicum.ru/ukraine/towns/zacepi1.htm

с.Зачепиловка
(Полтавская область; Украина)

Герб Зачепиловки разработан А.Б.Гречило и утвержден 25 августа 1999 года решением сессии сельского совета.

"В золотом поле два зеленых яворовых листка, над ними - синяя 8-лучевая звезда".

В Зачепиловке родился поэт Борис Олейник. Сюжет герба связан с его стихотворением "Ты - звездой, а я - кленом", в котором воспевается самобытность и традиции села. Звезда подчеркивает историческую связь с Санжарами (село входило в Санжарскую сотню, а на гербе этого городка фигурировала звезда). Яворовые (кленовые) листья указывают на возрождение села, восстановление местного совета. Золотое поле означает богатство и благосостояние, земледельческую работу.

По материалам сайта "Украинская геральдика" и геральдического архива В.Маркова (Санкт-Петербург);
веб-оптимизация рисунка выполнена для "Геральдикума" Ю.Калинкиным

http://www.spadshina.pl.ua/ind...4-21-45-36

СПИСОК
нерухомих пам’яток археології місцевого значення Полтавської області (відповідно до додатків: № 2
до рішення виконкому обласної Ради народних депутатів від 23.04.1982 № 247 та №2
до рішення облвиконкому від 23.04.1984 № 165)

Новосанжарський район

58. Поселення епохи неоліту, бронзи, раннього слов’янського часу - с.Клюсівка, ур. Татарський бугор, Живилівка, Кунцівська с/р, лівий берег р.Ворскла - IV-III, II тис. до н.е., сер. – третя чверть I тис. н.е., доба неоліту, енеоліту, бронзового віку, ранньословянський час

59. Кургани (2насипи), майдан, селище та ґрунтовий могильник - с. Ливенське, ур.Попова гора, Ливенська с/р, правий берег р.Орель -
IІІ-І тис. до н. е., ІІІ-IV cт. н.е., доба бронзового віку, черняхівська культура, пізнє українське середньовіччя

60. Курган епохи бронзи II-Iст. до н.е. - с.Маячка, Маячківська с/р, правий берег рр. Орель та Маячка - ІІ тис. до н.е., доба бронзового віку

61. Група курганів (12 насипів, в т.ч. 1 майдан) - смт.Нові Санжари, ур.Гора – с.Лелюхівка, Новосанжарська селищ./р та Лелюхівська с/р, правий високий берег р. Ворскла - ІІ-І тис. до н.е., доба бронзового віку, скіфський час

62. Писарівське ранньослов’янськепоселення Черняхівської культури II-VI ст. н.е. - с.Писарівка, Малоперещепинська с/р, на північ від села, лівий берег р.Тагамлик - III-IV ст., черняхівська культура

63. Ранньо-слов’янський могильник Черняхівської культури II-VI ст. н.е. - с.Писарівка, ур.Ферма, Малоперещепинська с/р, лівий берег р.Тагамлик - III-IV ст., черняхівська культура

64. Поселення скіфського часу - с. Пристанційне (станція Малоперещепинська), Малоперещепинська с/р, лівий берег рр. Ворскла і Тагамлик - ІV-І тис. до н.е., III-IV, V-VII ст. Епоха неоліту – бронзового віку, доба раннього заліза, черняхівська та пеньківська культури

65. Городище, рештки курганного могильника - с. Старі Санжари (Решетники), ур.Городище, «Городок», Старосанжарівська с/р, правий берег р.Ворскла - VІІ-ІІІ ст. до н.е., Х-ХІ, ХІ-ХІІІ ст., скіфський час, роменська культура, доба Київської Русі

66. Городище, селище, ґрунтовий могильник - с.Старі Санжари (Решетники), ур. Ферма, Старосанжарівська с/р, правий берег р.Ворскла - ІV-ІІІ тис. до н.е., Х-ХІ, ХІ-ХІV ст., доба енеоліту, роменська культура, доба Київської Русі, золотоординський час

http://www.oko.kiev.ua/ReestrsTown.jsp?cityId=50006

Пам'ятки архітектури національного значення

Вітряк із с.Нехвороща Новосанжарського р-ну Полтавської обл. (дер.) к.19 ст.

Хата з с.Лелюхівка Новосанжарського р-ну Полтавської обл. (дер.) к.19 ст.

Кобелякский уезд

уезд по АТД в составе Полтавской губ., существовавший в 1781 — 1923 годы. Уездный город — Кобеляки