Голод в моей семье

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Окрылённый результатами поиска, воплощенными во встречи в телевизионных программах, мой отец написал письмо в редакцию телепрограммы "Жди меня":

"Обращаюсь к Вам с просьбой поиска моих старших братьев, ПОНОМАРЕНКО АЛЕКСАНДРА ИЛЬИЧА (ИЛЬКОВИЧА) и ИВАНА ИЛЬИЧА (ИЛЬКОВИЧА), 1927 и 1929 г.р.
В период голодомора 1932 - 1933 г.г. многочисленные мои родственники умерли, а моих братьев Сашу и Ваню, опухших с голоду, какая-то комиссия забрала в областной центр - Полтаву. Маме через время сообщили, что они умерли, но документов никаких нет. А, может быть, они в действительности пережили то страшное время? Может, их кто-то выходил, даже усыновил, сменил фамилию?
Мама была малограмотной, работала до 1960 года в колхозе, не знала куда обратиться за достоверными сведениями, как по поводу моих старших братьев, так и по поводу моего отца. Я в детстве длительное время считался сыном "врага народа", даже в пионеры не был принят.
В 1964 году я направил в КГБ (Москва) запрос о своем отце, его дело повторно было рассмотрено с опросом старожилов по месту жительства и прислали сообщение о реабилитации отца в 1965 году. Но в то время я ещё не был готов начать поиски своих старших братьев. К тому же о голодоморе тогда повсеместно замалчивалось, моя мама тоже ничего не рассказывала. Сохранилась единственная память - фотография моих братьев, предположительно 1932 года. К сожаленью, к настоящему времени в живых из моих родственников старшего поколения никого не осталось. Мать умерла в 1991 году, её младшая сестра в 2003 году.
Надеюсь, что с Вашей помощью откроется тайная страница моей семьи в страшные 30-е годы прошлого столетия."

[ Изображение на стороннем сайте: 7d5dde3e8d62.jpg ]

http://revolution.allbest.ru/history/00007099_0.html

«Я, Капля Іван Сергійович, народився 1923 року в с. Синьооківка Золотоніського повіту Полтавської губернії, де й проживав під час голодомору. Було мені 10 років, як нашу сім'ю (дід, баба, батько, матір, та ще троє братів) застав той страшний голод. Починалось все зі створення у селі колгоспу в 1929 р. Його головою був Бурган, приїжджий, уповноважений з району, - і пощади не давав нікому. Пам'ятаю, що членом правління був ще Тесла Микита. Звичайно, вимагали записуватись у члени колгоспу. І, що цікаво, роздавали вже готові бланки, де замість тебе написано:

„Я, П. І. Б., прошу зачислити себе членом колгоспу." Грамотний ти чи ні - лише підписуйся, і завтра вже - на роботу! То ж мої батьки відразу записались в той колгосп. Де ж ти дінешся - революція змусила!

Під кінець колективізації, що припало на 1933 рік, норми хлібоздачі особливо стали відчутними. Врожаю, звичайно ж, людям вистачило б, але забрали все: зібрали хліб, зсипали, підкотили машини і... не лишилось нічого. Позбавили зібраного врожаю і одноосібників - вони були багатші за інших і не хотіли вступати до колгоспу. А в якому значенні „багатші"? Та мали плуг, борону та латані штани! А їх - в Сибір, на північ. Щодо розкуркулення, то це робили “активісти” - свої ж люди на селі. Забирали майно, хати, потім роздавали, або й самі в них жили. Вони ходили по хатах, забирали все, що вродило; останнє кіло жита... Пам'ятаю, зайшли до однієї жіночки і не залишили навіть вузлик з їжею, що був схований у колисці з дитиною.

А в колгоспі страшна була праця. Вдень жали, вночі мололи. Батько носить, мати в'яже; за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть додому. Раз на день варили в полі баланду з макухи. Та й то, не їли батьки, а несли з поля дітям. Працювали за трудодні - 12 копійок та 200 грам хліба. Грошей в руках ніколи не тримали - вони відразу ж в кінці року перераховувались державі як податки (головне - за землю, скотину). Та ще й доплачувати мали: візьмеш молока (щасливий, коли є корова), чи ягід, чи фруктів яких (як-от, груш - дичок), понесеш на базар, віддаси за копійки, та й сплатиш свій борг державі. А як ні - залишишся без корови, без нічого...

Податки тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома: маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш - то й виживеш. М'ясо, молоко, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого. Голодувати.

Головне ж, що рятувало нашу сім'ю, - корова. Вип'ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так, у берег ходили, рвали і варили рогіз. А він же варений - страшний. Тягнеться, як резина, що й не підчепити. Пам'ятаю, братик мій узявся варити ту рогозу у чавуні. Вона кипіла, кипіла; та він узяв ложку - тягне, а вона падає. То він зі злості чавун той - ногою! Сил вже не вистачало.

Збирали на їжу і зелень, бур'янець, а особливо - “калачі” (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. Їли й картоплю гнилу та вонючу, цукрові буряки. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду - аби тільки навар був. Не залишалось у дворах ні котів, ні собак. Навіть конину їли; а от корову, як не страшно було годувати, але тримали. Пристосувались люди ловити і горобців з допомогою клуні (або ще - стодоли). Спіймав, вкинув у чавун з гарячою водою - пір'я облізло; далі - ножиком „чирк", викинув кишки, і готове тобі м'ясо. Пам'ятаю, як врятував нас від голоду батько. Цілий місяць їздив він, у Херсоні був, - думали, що й в живих вже нема. А він повернувся, привіз величезну хлібину та 200 кг борошна. Вижили.

Їли коли і як доведеться - чи тричі на день чи й зовсім не їли. Але -обов'язково разом, всією сім'єю, з однієї миски. Хто скільки встиг схопити - стільки й з'їв. Та страшний був тоді не лише голод. Ходила епідемія тифу. Від цієї то хвороби вимерли коти всі поголовно, й людей багато. В моєму роду така доля спіткала дядька й бабу Катерину, від голоду - нікому не прийшлося. Від тифу того всередині тіла все палало; й та температура просто - таки здавлювала. Так продовжувалось з тиждень; якщо витримаєш - виживеш. Пам'ятаю, батько й матір з тифом у лікарні, дід і баба, брати мої - хворі; а я, ледь піднявшись після хвороби, - на вулицю. Висмикнув кулик сіна, топірцем посік, попарив - та й нагодував корову. Літрів 4 потому давала. Як не було чим корову годувати, то й хату розкривав - бо ж із сіна. Намішаю з теплою водою - то й було що дати. Без корови, землі вижити було практично тоді неможливо, то ж і помирали люди особливо в містах, а допомоги від держави - ніякої.

Ходили навіть слухи про канібалізм, але конкретно про це я не чув і не бачив.

Маю сказати й про долю красивої церкви, що була в нашому селі (а воно мало приблизно 300 дворів). Любили люди церкву, ходили туди, а 28 квітня, на Пречисту, святкували Храм. З'їжджалися кіньми, возами звідусіль. А в 1933 - у не було свята... Пуста стояла наша церква - ніхто в ній не правив. Колективізація... Ікони порозтягувані, а приміщення - для зберігання зерна колгоспного. Згодом, у 1938 році якийсь „бандіт" розпорядився зняти і дзвони. Розтягли. Спалили. Зараз - стоїть на тому місці магазин.

Щодо освіти, то була на селі чотирирічна школа (з 1933, чи ще й раніше). Пішов я у перший клас у 1934 (бо в 1933 - му хворів тифом). З четвертого до сьомого класу навчався в іншій школі. І, закінчивши таким чином 7 класів, вступив у агрономічну школу в хуторі Кулічевське, де провчився рік. З початком війни школу закрили, а я був забраний до Німеччини.

Щодо життя в початковій школі, то діти ходили туди голодні й холодні. Нікого там не годували. Та ще й зима давила страшними морозами та снігами, що не можна було й з хати вилізти. Сидить, бувало, мати вдома, щоб дитина в школу сходила - бо ж одягу на всіх теплого не вистачало. Робили його з шерсті овець, коноплі: сіяли, мочили, пряли на полотно. І з того шили. Пам'ятаю, і торбина з книжками була полотняна, цупка. А до школи йти - 5 км. От виходив я на бугорок якийсь, сідав на торбину ту, і - вниз!

Ще із шкільних років згадую таку історію. Вчився я за умов великого контролю і несвободи. І ніхто не мав права сказати слова всупереч того, що тобі скажуть робити. Мовчи і люби вождя.

І от почув я якось від одного свинаря, що мав за корову сплатити податок, такого вірша:

„Ні корови, ні свині -
Тільки Сталін на стіні.
Він указує рукою
Куди їхать за мукою".

Так я той віршик і розказав у школі, що й почула учителька. На щастя, вона передала це моєму батькові, а не комусь вище!.. Інакше, попало б не мені (а мав я тоді велику взбучку), а батьку - на другу ніч забрала, би міліція, і - в Сибір. Страшні були часи.

Всі мали жити і мовчати. Жити в страшенному гніті. Жити? - Ні, виживати! І нехай діти наші не відчують і не побачуть того, що ми пережили!”

http://teacher.at.ua/publ/bozh...5-1-0-6602

Голодомор очима свідків

Розповідь Очкань В. Б.

Я рядом із Великих Будищ Диканського району. Ще з дитинства знала, що в мене є в Олефірщині (село на території Велико – Будищанської сільської ради) дві бабусі: Олефір Феодосія Савівна і Кульбака Мотрона Савівна.

І от після смерті сестри нам бабуся розповіла страшну історію її життя.

- Молода красуня Мотря знайшла своє щастя – вийшла заміж, мала п’ятеро діточок, разом з чоловіком виїхали з України. Та потім під час голоду вирішили повернутись додому, до рідні, щоб якось вижити. Поїзд їхав надто повільно, усі хотіли їсти, але не було чого. І почалася трагедія. По дорозі до Полтави помер чоловік, потім діти... Ніхто нікого не ховав – їх просто викидали з вагона. І в Полтаву на Південний вокзал приїхала Мотря з найменшою дитиною – немовлятком. Її, уже опухлу з голоду, винесли і поклали під стіною на вокзалі. Дитя уже не плакало, а в матері не було сили попросити щось поїсти собі чи шматок хліба розжувати дитині. І тут вона побачила сестер милосердя, які збирали ще живих діток, якщо ті були самі, без батьків. Материнський інстинкт допоміг жінці – вона повільно відсунулась від дитини і вивернула лице, щоб не видно було гірких, пекучих сліз. І записки не залишила навіть, бо неграмотна була. Крізь сльози і забуття чула і бачила, як підійшли до дитини, як її питали, чия дитина. Мовчала. Сестри милосердя забрали дитятко. А вона залишилась помирати. Та видно не судилося. Хтось із земляків побачив її і впізнав, хоч це було дуже важко зробити. Повідомили сестру, її чоловік Василь Матвійович зразу ж приїхав кіньми в Полтаву. Знайшов на вокзалі напівживу Мотрю і привіз в Олефіровщину.

А у цей час якраз сестра свіжий хліб вийняла. Затрусились руки і все тіло Мотрі від того запаху. Добре, що Василь Матвійович був розумною , досвідченою людиною. Він наказав дружині винести і заховати хліб. А Мотрі дати маленький шматочок (бо найбільше померло людей тоді, коли вдоволь, з жадністю наїлися). І як не просила, не плакала Мотря – більше не дав. А поступово збільшував норму – і Мотря вижила. Давно уже поховали Василя Матвійовича, а дві сестри жили однією сім’єю, одним клопотом – дітьми й онуками Феодосії. За свою дитинку так нічого і не взнала баба Мотря. Так і померла, надіючись на чудо. І тільки начали до неї у снах приходив чоловік, щебетали діти. А кожен новий ранок ніс страшну правду.

Та це не поодинока страшна історія. Друга бабуся моя, Бандур Єлизавета Харламівна розповідала про те, як по с. Великі Будища довго ходило двоє діток, випрошували їжу. А потім їх не стало. У сусідки за хатою в чавуні були замочені ручки і ніжки. А якою радістю була наповнена зустріч із тими, кого вже вважали мертвими.

Коли я закінчила десять класів і готувалася до вступних екзаменів у Полтавський державний педінститут, у двір зайшло двоє незнайомих людей, а за ними йшла моя мама. Це вона направила незнайомців за адресою, яку вони назвали. А вони виявилися її двоюрідним братом і сестрою. Під час голоду, вони шукали чогось поїсти, бо батьки померли від недоїдання. Одного дня дітей підібрали в дитячий будинок. Старший брат десь утік, а меншого не знали ні адреси ні прізвища. Їх усиновили і удочерили чужі люди. І от уже дорослими вони відшукали свій рід, рідний край, батьківську хату. І казав дядя Гриша, що його рідна мама Ваньком звала...

Недобір Галина Василівна (1926 р. н.)

Під час голоду помирали цілими сім’ями, трохи не вимерло все село, і тому їли все підряд: різне листя, коріння, собак, котів, навіть людей.

В одній сім’ї було шість осіб: Авраменко Данило (батько) , Авраменко Христя (мати) і четверо дітей. Батько був дуже слабий. І от минув тиждень, як не бачили сусіди Данила. Не було і похорону. Вирішили в селі шукати його. Коли прийшли в хату до нього, то знайшли в печі в двох чавунах поварене м’ясо, а голову знайшли на ліжку під подушками. Жінку судили і вигнали з села.

Прокопенко Горпина.

Ловила котів і собак і їли їх разом з дочкою.
У сім’ї Кириченка Якова Кириловича було дванадцять дітей, а залишилось тільки троє, всі інші померли.

Коли в колгоспі пропадав кінь, його відвозили до ями, викидали і ставили сторожа, щоб люди не їли. Але вони вночі знаходили це м’ясо, різали на куски і їли, їдучи по дорозі. Там же вони і вмирали.

Колишній сусід Демченко Корній Пилипович сидів біля хати, вже опухлий від голоду, а в сусіда був мед. Корній поліз через вікно по мед, але його побачив сусід і побив його так, що той на слідучий день помер.

Даценко Катерина Григорівна (1925 р. н.)

Це був страшний час. Люди вмирали цілими сім’ями. Наприклад, Кушій Параска, Кушій Іван, Кушій Микола, Кушій Федор.

Їли рогіз із часником, оладки із споришу, з жовтої і білої акації печериці, листя вишні, відходи з проса. Мама на базарі продала свою велику хустку і купила гречаної крупи. Вдома наварила каші, а у гречку хтось крейди підмішав.

Мертвих часто вкидали в погріб, бо не було в людей сили копати ями. У колгоспі організовували їдальню, у якій харчувалися ті, що робили в колгоспі. Це було людям великою підтримкою.

Токар Іван Наумович (1920 р. н. ветеран Великої Вітчизняної війни)

Було мені тоді 13 років. Зимою не стало їжі. Ходила "буксирна” бригада по хатах, збирала хліб, весь посівний матеріал. Весною почали люди з голоду мерти. У кого була корова, той виживав. Весною їли осот, бур’яни різні.

Померло дуже багато. У Куліша Федора 6 дітей, помирали одне за одним. Одне вмре, так у нього на руках і ногах обгризали пальці. Люди лежали попід тинами, простягали руки, щоб дали що набудь поїсти. Але ні в кого нічого не було. Тоді викопували картоплю яку заготовляли на зиму. І їли. Але вона таки погана, що і в рот не візьмеш. В одного було 8 дітей, семеро з них вмерло, лише дочка вижила. Тяжкий то був час.

Сотник Марія.

У колгоспи заганяли людей силою, працювали не за гроші, а за трудодні. Працювали до темної ночі, коли вже було не видно, де треба орати, де загрібати.

Тоді був великий неврожай: ні хліба не було, ні картоплі. Люди від голоду були такі худі, що ноги світилися наскрізь. Рятували людей корови, тому кожен старався в своєму господарстві мати корівчину. Але все господарство було обкладено великими податками. Молока треба було здати 250 літрів, яєць 250 штук. Кожне деревце в дворі теж було оподатковане, людей примушували підписувати непосильні контракти на все. А потім доводилось все сплачувати. Собі майже нічого не залишалось.

http://memorial.kiev.ua/genocy...meneq.html

Гіркі спогади про 33-й і тепер обпікають мені душу.

Мені йшов четвертий рочок. Мого батька, 30-річного Федора Горобця, завідувача колгоспною конефермою, звинуватили у змові з підлеглим-підлітком, якого у полі затримали з клунком украденої для сім‘ї дерті. Спочатку батька катували в сільраді. Потім – у Решетилівському районному НКВС. Він міг утекти, коли його привезли додому за речами. Але наївний селянин вірив, що у районі швидко “розберуться” в його невинуватості. Більше у село Горобці Федір Горобець не повернувся. Пішла мама у Решетилівку провідати батька в тюрмі, а охоронець: “Його тут немає.” “То, може, хоч листа написати можна?” – спитала. А той каже: ”Туди листи не доходять”. Й до цього часу не знаю, де батькова могила. Хоча, яка там могила, тоді людей загрібали, мов собак...

Залишилися ми з мамою вдвох. Тим часом “посланці партії” вигрібали з дворищ усе: борошно, зерно, крупу, овочі. У нас навіть ночви з-під борошна вимели, ріски не залишилося.

Мама ходила у колгосп на роботу, там в обід давали якусь юшку, а я залишалася вдома під замком запертою й зовсім голодною. Щоб якось мене нагодувати, мама вранці нарве колоски жита, зварить із зерничка бовтанку і йде на цілий день.

Та бригадир, колгоспний активіст Сергій Горобець, пильнував, щоб колосків не рвали. Одного разу він застав маму в житі і став нещадно бити її батогом. Вона впала на землю, скорчившись від болю, а він так крутив коня, щоб той наступив важкими копитами на маму. Та тварина, мабуть, була розумнішою за цього нелюда, який ще й доводився нам далеким родичем, і обережно переступала.

А невдовзі бригадир, коли мама була на роботі, зламав засув і двері в хату, зайшов і на моїх очах, перелякавши мене в смерть, розвалив комини і піч, щоб не було на чому зварити їжу. Домівка перетворилася в пустку.

Що далі робити? Як вижити?

Взяла мене мама за руку й пішли ми по людях милостиню просити. Та дуже вже багато було прохачів, і всім було так тяжко, що мало хто щось давав. Розповідала мама, що бачила, як дітей варили в казанах. І подалися ми на заробітки у Семенівський район – на цукрові буряки. Мамі пощастило влаштуватися, а мене здати у дитячий садок. Та недовго ми там були. З гуртожитку нас виселили, бо з дітьми не дозволялося. На той час ми вже опухли обидві.

По дорозі з Семенівки попросилися до однієї сільради переночувати в сінях. Дозволили. І мама зважилася-таки на те, що давно задумала. Правильно розмірковуючи, що радянська ввлада не кине дитину напризволяще, вона на світанку залишила мене сплячу в сільраді, а сама пішла рятуватися від голодної смерті на заробітки в ту ж Семенівку. Мене й справді відвезли у якийсь найближчий патронат (типу дитбудинку).

Прізвище своє – Горобець – я пам‘ятала. І, певно, за аналогією з прізвищем мене перевели в патронат мого рідного села Горобці на Решетилівщині. Більше двох років жила я в цьому пристанищі, де були діти різного віку. Мабуть, за життя я не пролила більше сліз, як у тому патронаті. Старші діти обижали, збиткувалися над меншими, але вихователям було байдуже, ніколи вони нас не захищали, не жаліли; ми не знали, що таке ласка.

Пам‘ятаю й подію, що змінила моє життя на краще. Один раз на місяць (це вже був 35-й рік) почала до мене приходити якась тьотя, котра називала себе мамою. Тьотя приносила мені цукерки-подушечки, брала на коліна, пригортала і чомусь плакала. А я не розуміла значення слова “мама”, бо за роки жорстоких випробувань дитячі почуття до матері повністю атрофувалися. Та з часом вони почали потроху оживати. Я з нетерпінням чекала нового побачення, тремтіла від радості, коли знову бачила її. Так у мою свідомість поверталося поняття “мама”.

Через кілька місяців, коли я до неї звикла, мама забрала мене до себе. Вона тимчасово мешкала у свого брата Федора Івановича Убийсобаки, голови Великобакайської сільради, який і допоміг мамі мене розшукати. Колгосп дав нам напіврозвалену хату у Малому Бакаї, господарі якої вимерли під час голодомору. Нарешті після довгих поневірянь ми з‘єдналися у маленьку сім‘ю. Труднощі, звичайно, продовжувалися, та ми вижили...

Ніна Кучеренко, м.Полтава

http://www.poshuk-lviv.org.ua/...-goryn.htm

Криза українського села тісно пов’язана з долею дітей 1930-х років. З огляду на обставини діти того часу були позбавлені дитинства. З боку держави заопікування голодуючими дітьми було дуже слабке. Є згадки про те, що голодних дітей збирали „у майдан“ і в хаті розкуркуленого селянина „підгодовували якоюсь юшкою“, в окремих сільських школах дітям варили якусь страву, хоча були випадки смерти за партою. Чи це харчування було регулярним, ким і за які кошти велось, того не вдалося простежити. Найімовірніше, це відбувалося на місцевому рівні, з ініціятиви окремих приватних осіб, адже відомо, що діти й старі люди стали найчисельнішою групою жертв Голодомору 1932—33 рр.

Іноді дітей передавали у притулки, аби приховати їхню вражаючу смертність, тому що й там вони були полишені на повільне голодне вимирання. За спогадами колишнього сироти Я. Менакіра, єврея з походження, восени 1933 р. до колгоспного патронату с. Котюжани Вінницької обл. було прийнято понад 100 сиріт. Нам невідомо, чиїми заходами була здійснена ця акція. Далі автор пише, що від 1936 року в патронат (тоді вже державний дитячий будинок) привозили дітей, чиї батьки потрапили до списку „ворогів народу“. З’ясувалося, що жодна дитина не була тут записана під справжнім своїм прізвищем: прізвища вигадували, аби діти не знали своїх батьків. Уцілілі діти-сироти, колишні вихованці Котюжанського дитбудинку, донині живуть під чужими прізвищами. Інших підбирали міські вулиці, на які діти потрапили після смерти своїх батьків, що забрели сюди в пошуках їжі. Усі ці діти вже за життя були втрачені для України або стали її лютими ворогами, отримавши яничарське виховання, що входило в політичні програми державних органів. Виявилося, що розрив родинної цілости, а відтак етнокультурного сільського середовища був спланований. Відомий дослідник Голодомору Д. Соловей пише, користуючись матеріялами очевидця — співробітника МВД Вадима Денисова, що на Кубані в 1932—33 роках дітей віком від 10 до 16 років приписували до одного з батьків. Старших дуже часто вносили в етапні реєстри (під час вивозу), зовсім окремо від батьків. Їх засуджували на мінімальний термін, і вони їхали до таборів окремо від батьків. Молодших від 10 років залишали на родичів, а потім передавали до дитячих будинків по всій території СРСР.

http://www.irekw.internetdsl.pl/dokumenty/spogadi.pdf

«На залізничних станціях була охорона НКВС, яка слідкувала, щоб дітей до міста не везли і там не кидали, - розповідає Григорій Трохимович Сумець із Змієвського району на Харківщині. – Проводилась більшовицька пропаганда, що куркулі не хочуть годувати своїх дітей, тому і кидають їх».

А сільські матері та батьки і дійсно кидали дітей де завгодно: біля державних установ, вокзалів, базарів, просто на міських вулицях, бо сподівалися хоч таким способом їх урятувати. Однак дитячі будинки, куди спроваджували підкидьків, теж порятунку не гарантували. До речі, під час голодовки потреба в притулках для бездомних дітей стала такою великою, що для них почали пристосовувати навіть тюремні бараки, я з яких спішно вивозили в’язнів.

«Зранку до пізньої ночі діти паслися у дворі, з’їдаючи все до останньої травинки, - згадує свої сирітські поневіряння в одному з харківських дитбудинків Михайло Корнійович Вергун родом зі Змієвського району на Харківщині. – Щодня трупи померлих дітей складали на віз, і накривши брезентом та перев’язавши вірьовкою (щоб дорогою не розгубилися), кудись вивозили.
Вихователі завжди ходили по бараках із ременями чи скрученими рушниками в руках і били дітей за найменшу провину. Слабих, хворих добивали чи душили…»

Багато спогадів і свідчень...

http://oldnewspapers.com.ua/node/475

Вісті ВУЦВК, 1933 рік, 4 січня

Перебіг хлібозаготівель по Україні за станом на 1 січня 1933 року (на проценти до річного пляну)

Області - Колгоспи - Тверді завдання - Разом по одноосібному сектору - Разом по селянському сектору - Радгоспи - Виконано річний плян - Виконано місячний плян

Вінницька - 100 - 57,9 - 99 - 100,1 - 95,0 - 92,5 - 114,7

Київська - 103,7 - 52,9 - 89,5 - 100,1 - 100,0 - 88,6 - 105,2

Чернігівська - 91,9 - 37,0 - 67,7 - 78,4 - 98,0 - 70,3 - 62,0

Харківська - 85,5 - 36,8 - 43,6 - 76,8 - 91,8 - 73,8 - 49,4

Дніпропетровська - 70,2 - 23,2 - 34,4 - 69,5 - 82,4 - 68,7 - 34,8

Одеська - 72,9 - 38,5 - 50,5 - 72,1 - 80,1 - 70,9 - 32,8

Донецька - 75,8 - 48,1 - 84,5 - 76,3 - 77,1 - 73,2 - 42,5

АМСРР - 88,0 - 62,3 - 108,4 - 92,6 - 40,5 - 89,1 - 75,9

По Україні - 78 - 43,7 - 71,7 - 83,3 - 82,9 - 74,5 - 48,7

http://oldnewspapers.com.ua/node/521

Підсумки хлібозаготівель і завдання КП(б)У в боротьбі за піднесення сільського господарства України
Вісті ВУЦВК, 1933 рік, 13 лютого
Доповідь тов. Косіора С. В. на пленумі ЦК КП(б)У

http://oldnewspapers.com.ua/node/523

1. Широко роз'яснити партійній організації постанову ЦК ВКП(б) і суть наших помилок
Вісті ВУЦВК, 1933 рік, 13 лютого

http://oldnewspapers.com.ua/node/546

2. Про помилки й хиби в організації хлібозаготівель на Україні
Вісті ВУЦВК, 1933 рік, 13 лютого

http://oldnewspapers.com.ua/node/334

Виступ тов. Косіора на ІІ зльоті колгоспників-ударників Харківщини
Вісті ВУЦВК, 1933 рік, 30 червня

Голодомору сльози і могили...
І перед ними ми в боргу завжди
За тих, що крихти хліба не доїли
І не допили чистої води.

Земля, як цвіт, земля, як страх,
Земля, як морг...
Голодомор, голодомор,
Голодомор.

Ще душі є порожні, як руїни,
Які в житті не дихали добром,
Що віддали в офіру Україну
І, як раба, страждальний мій народ

Земля, як цвіт, земля, як страх,
Земля, як морг...
Голодомор, голодомор,
Голодомор.

Але зернина, що у полі скресла,
Надією і вірою зросла
І Україна, як народ, воскресла,
І наша віща доля ожила.

Земля, як цвіт, земля, як страх,
Земля, як морг...
Голодомор, голодомор,
Голодомор.

Ісус Христос у заповітну пору
Зніс на Голгофу непокори хрест...
Та не погасне біль Голодомору
І свята наша пам’ять не помре.

Земля, як цвіт, вели на страх,
Земля, як мор
Голодомор, голодомор
Голодомор.

Демків Б. Біль голодомору // Свобода. — 1993. — 14 вер.

Маленька хата край села...
Ну, а насправді це не хата —
Скоріше клуня це була,
Сім’я жила в ній небагата.
Лишилось п’ятеро дітей,
Голодних, кволих, босих, голих.
А незабаром вже весна
І хто ж тепер їх поле зоре?
Та поля більше вже нема.
Забрали в них коней і плуга,
Лиш сльози на очах вдови...
Ну, а на серці — тільки туга
За тими днями, як удвох
На власнім полі працювали,
А діти їхні ще малі,
Чим їм могли — допомагали.
І хата краща в них була,
Дитячий сміх лунав у хаті,
Вони щасливими були,
А значить, і були багаті...
Не знаю я що сталось далі
З вдовою та її дітьми,
Та все ж якщо Господь поміг
Їм лихоліття пережити,
Мабуть, й тепер вони живі
І їх нащадки будуть жити.

Латюк В. Спогад про голод // Вільне життя. — 1993. — 10 вер.

http://www.pravoslavie.poltava..._mirgorod/

ИОАННО-БОГОСЛОВСКИЙ ХРАМ в г. Миргороде

История : В начале ХХ века в Миргороде существовало четыре православных общины, храмы же были расположены в центральных районах города. А поселение Лычанка не имело своей церкви...

Ситуация изменилась в 1912 году, когда житель лычанского Кута, зажиточный мещанин Иван Купенко по прозвищу Шапарь, осуществил свою заветную мечту – основал церковь. Он сделал значительные пожертвования для этого святого дела – строительными материалами, деньгами, устраивал бесплатные обеды для строителей. Иконы для иконостаса писал Иван Хитько. 9 октября того года, в день памяти святого апостола Иоанна Богослова, после молебна, отслуженного городскими священниками, был заложен первый камень будущего храма. Как долго длилось строительство – неизвестно, но первая литургия в новой святыне состоялась уже в следующем году. Приходским священником был назначен отец Павел (фамилия неизвестна, годы служения 1912–1918).

Начало ХХ века – время катастрофических смут в Российской империи. Конечно, Церковь Христова самой первой ощутила их, ибо они сразу же сказались на духовной жизни Ее славянских чад. И как следствие этого – миру явилось великое множество мучеников, исповедников, страстотерпцев. Одним из них был и настоятель нового Иоанно-Богословского храма на Лычанке – отец Леонтий (Кузьменко, 1918–1937). Родился батюшка в Великих Сорочинцах в 1885 году. Окончил Полтавскую Духовную семинарию и в 1911 году был рукоположен. За 26 лет служения Богу и людям проявил себя как честный, порядочный, глубоко верующий человек. Как вспоминала позже его дочь Ольга, церковь Иоанна Богослова закрыли 17 октября 1937 года, а на следующий день, в воскресенье, арестовали настоятеля. Накануне вечером ученики просили его на некоторое время выехать из Миргорода, но пастырь ответил: “А чем я лучше тех, кто страдает?”. Он получил 10 лет ссылки, которые отбывал в Новосибирской области. Часто болел, лежал в больнице, где, в конце концов, и умер...

Итак, церковь закрыли в 1937, а купол и колокольня пострадали раньше – их уничтожили в 1928 или 1929 году. В храме же было устроено зернохранилище местного колхоза, и это обстоятельство, вполне возможно, сохранило для миргородцев здание дома Божьего.

Во время голодомора в храме был приют для детей из окружающих сел. Умершие от голода покоятся возле храма, где открыт памятный знак жертвам этого страшного периода в новейшей истории нашей Родины.

Вторую жизнь церковь получила во время немецкой оккупации, в 1943 году. Тогда богослужение было возобновлено, местные жители возвратили иконы, а интерьер храма претерпел косметический ремонт. Священником церкви стал отец Косьма (Витушко).

Этот духовный пастырь заслуживает отдельного рассказа и большого уважения за свое истинное подвижничество. В 30-х годах отца Косьму тоже едва не арестовали, но, получив предупреждение, он решил поберечься и на двое суток ушел из дому, а потом вообще покинул эти места. Он возвратился в Миргород только в 1943 году, – чтобы стать на долгие года, вплоть до 1982-го, настоятелем миргородской церкви святого Иоанна Богослова. Он прослужил в этом храме целых 39 лет! Еще живы его бывшие духовные чада, которых у него было очень много и которые с большой благодарностью вспоминают своего любимого пастыря. Во время служения отца Косьмы церковь не трогали и она расцветала. А после его кончины настоятелем храма стал, тоже на долгие годы, отец Владимир (Комардин), прослуживший здесь тоже до самой смерти, которая настала 14 ноября 2001 года...

Иоанно-Богословская церковь – деревянная, на кирпичной основе, небольшая, но очень красивая. Стоит она на холме возле тихой речушки, и когда звучат ее колокола, то их слышно достаточно далеко. А интерьер церкви дивным образом влияет на человека, успокаивая и настраивая на высокий духовный лад.

----------------------------------

АДРЕС ХРАМА:
37600, г. Миргород Полтавской обл.,
ул. Ерковская, 33

поиск судеб двух детей, родных братьев моего отца, которых, опухших, но живых, комиссия отправила в Полтаву