Голод в моей семье
поиск судеб двух детей, родных братьев моего отца, которых, опухших, но живых, комиссия отправила в Полтаву
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6977 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6003 | Наверх ##
13 октября 2009 20:29 5 июля 2017 13:46начало Окрылённый результатами поиска, воплощенными во встречи в телевизионных программах, мой отец написал письмо в редакцию телепрограммы "Жди меня":
"Обращаюсь к Вам с просьбой поиска моих старших братьев, ПОНОМАРЕНКО АЛЕКСАНДРА ИЛЬИЧА (ИЛЬКОВИЧА) и ИВАНА ИЛЬИЧА (ИЛЬКОВИЧА), 1927 и 1929 г.р.
В период голодомора 1932 - 1933 г.г. многочисленные мои родственники умерли, а моих братьев Сашу и Ваню, опухших с голоду, какая-то комиссия забрала в областной центр - Полтаву. Маме через время сообщили, что они умерли, но документов никаких нет. А, может быть, они в действительности пережили то страшное время? Может, их кто-то выходил, даже усыновил, сменил фамилию?
Мама была малограмотной, работала до 1960 года в колхозе, не знала куда обратиться за достоверными сведениями, как по поводу моих старших братьев, так и по поводу моего отца. Я в детстве длительное время считался сыном "врага народа", даже в пионеры не был принят.
В 1964 году я направил в КГБ (Москва) запрос о своем отце, его дело повторно было рассмотрено с опросом старожилов по месту жительства и прислали сообщение о реабилитации отца в 1965 году. Но в то время я ещё не был готов начать поиски своих старших братьев. К тому же о голодоморе тогда повсеместно замалчивалось, моя мама тоже ничего не рассказывала. Сохранилась единственная память - фотография моих братьев, предположительно 1932 года. К сожаленью, к настоящему времени в живых из моих родственников старшего поколения никого не осталось. Мать умерла в 1991 году, её младшая сестра в 2003 году.
Надеюсь, что с Вашей помощью откроется тайная страница моей семьи в страшные 30-е годы прошлого столетия."
[ Изображение на стороннем сайте: 7d5dde3e8d62.jpg ] --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6977 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6003 | Наверх ##
12 февраля 2011 22:32 http://memorial.kiev.ua/genocy...meneq.htmlГіркі спогади про 33-й і тепер обпікають мені душу.Мені йшов четвертий рочок. Мого батька, 30-річного Федора Горобця, завідувача колгоспною конефермою, звинуватили у змові з підлеглим-підлітком, якого у полі затримали з клунком украденої для сім‘ї дерті. Спочатку батька катували в сільраді. Потім – у Решетилівському районному НКВС. Він міг утекти, коли його привезли додому за речами. Але наївний селянин вірив, що у районі швидко “розберуться” в його невинуватості. Більше у село Горобці Федір Горобець не повернувся. Пішла мама у Решетилівку провідати батька в тюрмі, а охоронець: “Його тут немає.” “То, може, хоч листа написати можна?” – спитала. А той каже: ”Туди листи не доходять”. Й до цього часу не знаю, де батькова могила. Хоча, яка там могила, тоді людей загрібали, мов собак... Залишилися ми з мамою вдвох. Тим часом “посланці партії” вигрібали з дворищ усе: борошно, зерно, крупу, овочі. У нас навіть ночви з-під борошна вимели, ріски не залишилося. Мама ходила у колгосп на роботу, там в обід давали якусь юшку, а я залишалася вдома під замком запертою й зовсім голодною. Щоб якось мене нагодувати, мама вранці нарве колоски жита, зварить із зерничка бовтанку і йде на цілий день. Та бригадир, колгоспний активіст Сергій Горобець, пильнував, щоб колосків не рвали. Одного разу він застав маму в житі і став нещадно бити її батогом. Вона впала на землю, скорчившись від болю, а він так крутив коня, щоб той наступив важкими копитами на маму. Та тварина, мабуть, була розумнішою за цього нелюда, який ще й доводився нам далеким родичем, і обережно переступала. А невдовзі бригадир, коли мама була на роботі, зламав засув і двері в хату, зайшов і на моїх очах, перелякавши мене в смерть, розвалив комини і піч, щоб не було на чому зварити їжу. Домівка перетворилася в пустку. Що далі робити? Як вижити? Взяла мене мама за руку й пішли ми по людях милостиню просити. Та дуже вже багато було прохачів, і всім було так тяжко, що мало хто щось давав. Розповідала мама, що бачила, як дітей варили в казанах. І подалися ми на заробітки у Семенівський район – на цукрові буряки. Мамі пощастило влаштуватися, а мене здати у дитячий садок. Та недовго ми там були. З гуртожитку нас виселили, бо з дітьми не дозволялося. На той час ми вже опухли обидві. По дорозі з Семенівки попросилися до однієї сільради переночувати в сінях. Дозволили. І мама зважилася-таки на те, що давно задумала. Правильно розмірковуючи, що радянська ввлада не кине дитину напризволяще, вона на світанку залишила мене сплячу в сільраді, а сама пішла рятуватися від голодної смерті на заробітки в ту ж Семенівку. Мене й справді відвезли у якийсь найближчий патронат (типу дитбудинку). Прізвище своє – Горобець – я пам‘ятала. І, певно, за аналогією з прізвищем мене перевели в патронат мого рідного села Горобці на Решетилівщині. Більше двох років жила я в цьому пристанищі, де були діти різного віку. Мабуть, за життя я не пролила більше сліз, як у тому патронаті. Старші діти обижали, збиткувалися над меншими, але вихователям було байдуже, ніколи вони нас не захищали, не жаліли; ми не знали, що таке ласка. Пам‘ятаю й подію, що змінила моє життя на краще. Один раз на місяць (це вже був 35-й рік) почала до мене приходити якась тьотя, котра називала себе мамою. Тьотя приносила мені цукерки-подушечки, брала на коліна, пригортала і чомусь плакала. А я не розуміла значення слова “мама”, бо за роки жорстоких випробувань дитячі почуття до матері повністю атрофувалися. Та з часом вони почали потроху оживати. Я з нетерпінням чекала нового побачення, тремтіла від радості, коли знову бачила її. Так у мою свідомість поверталося поняття “мама”. Через кілька місяців, коли я до неї звикла, мама забрала мене до себе. Вона тимчасово мешкала у свого брата Федора Івановича Убийсобаки, голови Великобакайської сільради, який і допоміг мамі мене розшукати. Колгосп дав нам напіврозвалену хату у Малому Бакаї, господарі якої вимерли під час голодомору. Нарешті після довгих поневірянь ми з‘єдналися у маленьку сім‘ю. Труднощі, звичайно, продовжувалися, та ми вижили... Ніна Кучеренко, м.Полтава --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6977 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6003 | Наверх ##
12 февраля 2011 22:44 http://www.poshuk-lviv.org.ua/...-goryn.htmКриза українського села тісно пов’язана з долею дітей 1930-х років. З огляду на обставини діти того часу були позбавлені дитинства. З боку держави заопікування голодуючими дітьми було дуже слабке. Є згадки про те, що голодних дітей збирали „у майдан“ і в хаті розкуркуленого селянина „підгодовували якоюсь юшкою“, в окремих сільських школах дітям варили якусь страву, хоча були випадки смерти за партою. Чи це харчування було регулярним, ким і за які кошти велось, того не вдалося простежити. Найімовірніше, це відбувалося на місцевому рівні, з ініціятиви окремих приватних осіб, адже відомо, що діти й старі люди стали найчисельнішою групою жертв Голодомору 1932—33 рр.Іноді дітей передавали у притулки, аби приховати їхню вражаючу смертність, тому що й там вони були полишені на повільне голодне вимирання. За спогадами колишнього сироти Я. Менакіра, єврея з походження, восени 1933 р. до колгоспного патронату с. Котюжани Вінницької обл. було прийнято понад 100 сиріт. Нам невідомо, чиїми заходами була здійснена ця акція. Далі автор пише, що від 1936 року в патронат (тоді вже державний дитячий будинок) привозили дітей, чиї батьки потрапили до списку „ворогів народу“. З’ясувалося, що жодна дитина не була тут записана під справжнім своїм прізвищем: прізвища вигадували, аби діти не знали своїх батьків. Уцілілі діти-сироти, колишні вихованці Котюжанського дитбудинку, донині живуть під чужими прізвищами. Інших підбирали міські вулиці, на які діти потрапили після смерти своїх батьків, що забрели сюди в пошуках їжі. Усі ці діти вже за життя були втрачені для України або стали її лютими ворогами, отримавши яничарське виховання, що входило в політичні програми державних органів. Виявилося, що розрив родинної цілости, а відтак етнокультурного сільського середовища був спланований. Відомий дослідник Голодомору Д. Соловей пише, користуючись матеріялами очевидця — співробітника МВД Вадима Денисова, що на Кубані в 1932—33 роках дітей віком від 10 до 16 років приписували до одного з батьків. Старших дуже часто вносили в етапні реєстри (під час вивозу), зовсім окремо від батьків. Їх засуджували на мінімальний термін, і вони їхали до таборів окремо від батьків. Молодших від 10 років залишали на родичів, а потім передавали до дитячих будинків по всій території СРСР. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6977 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6003 | Наверх ##
12 февраля 2011 23:39 13 февраля 2011 0:10 http://www.irekw.internetdsl.pl/dokumenty/spogadi.pdf«На залізничних станціях була охорона НКВС, яка слідкувала, щоб дітей до міста не везли і там не кидали, - розповідає Григорій Трохимович Сумець із Змієвського району на Харківщині. – Проводилась більшовицька пропаганда, що куркулі не хочуть годувати своїх дітей, тому і кидають їх». А сільські матері та батьки і дійсно кидали дітей де завгодно: біля державних установ, вокзалів, базарів, просто на міських вулицях, бо сподівалися хоч таким способом їх урятувати. Однак дитячі будинки, куди спроваджували підкидьків, теж порятунку не гарантували. До речі, під час голодовки потреба в притулках для бездомних дітей стала такою великою, що для них почали пристосовувати навіть тюремні бараки, я з яких спішно вивозили в’язнів. «Зранку до пізньої ночі діти паслися у дворі, з’їдаючи все до останньої травинки, - згадує свої сирітські поневіряння в одному з харківських дитбудинків Михайло Корнійович Вергун родом зі Змієвського району на Харківщині. – Щодня трупи померлих дітей складали на віз, і накривши брезентом та перев’язавши вірьовкою (щоб дорогою не розгубилися), кудись вивозили. Вихователі завжди ходили по бараках із ременями чи скрученими рушниками в руках і били дітей за найменшу провину. Слабих, хворих добивали чи душили…» Багато спогадів і свідчень... --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6977 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6003 | Наверх ##
13 февраля 2011 9:19 http://oldnewspapers.com.ua/node/475Вісті ВУЦВК, 1933 рік, 4 січня
Перебіг хлібозаготівель по Україні за станом на 1 січня 1933 року (на проценти до річного пляну)Області - Колгоспи - Тверді завдання - Разом по одноосібному сектору - Разом по селянському сектору - Радгоспи - Виконано річний плян - Виконано місячний плян Вінницька - 100 - 57,9 - 99 - 100,1 - 95,0 - 92,5 - 114,7 Київська - 103,7 - 52,9 - 89,5 - 100,1 - 100,0 - 88,6 - 105,2 Чернігівська - 91,9 - 37,0 - 67,7 - 78,4 - 98,0 - 70,3 - 62,0 Харківська - 85,5 - 36,8 - 43,6 - 76,8 - 91,8 - 73,8 - 49,4 Дніпропетровська - 70,2 - 23,2 - 34,4 - 69,5 - 82,4 - 68,7 - 34,8 Одеська - 72,9 - 38,5 - 50,5 - 72,1 - 80,1 - 70,9 - 32,8 Донецька - 75,8 - 48,1 - 84,5 - 76,3 - 77,1 - 73,2 - 42,5 АМСРР - 88,0 - 62,3 - 108,4 - 92,6 - 40,5 - 89,1 - 75,9 По Україні - 78 - 43,7 - 71,7 - 83,3 - 82,9 - 74,5 - 48,7 --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6977 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6003 | Наверх ##
13 февраля 2011 9:28 13 февраля 2011 9:40 --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6977 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6003 | Наверх ##
13 февраля 2011 12:07 Голодомору сльози і могили...
І перед ними ми в боргу завжди
За тих, що крихти хліба не доїли
І не допили чистої води.
Земля, як цвіт, земля, як страх,
Земля, як морг...
Голодомор, голодомор,
Голодомор.
Ще душі є порожні, як руїни,
Які в житті не дихали добром,
Що віддали в офіру Україну
І, як раба, страждальний мій народ
Земля, як цвіт, земля, як страх,
Земля, як морг...
Голодомор, голодомор,
Голодомор.
Але зернина, що у полі скресла,
Надією і вірою зросла
І Україна, як народ, воскресла,
І наша віща доля ожила.
Земля, як цвіт, земля, як страх,
Земля, як морг...
Голодомор, голодомор,
Голодомор.
Ісус Христос у заповітну пору
Зніс на Голгофу непокори хрест...
Та не погасне біль Голодомору
І свята наша пам’ять не помре.
Земля, як цвіт, вели на страх,
Земля, як мор
Голодомор, голодомор
Голодомор.
Демків Б. Біль голодомору // Свобода. — 1993. — 14 вер. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6977 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6003 | Наверх ##
13 февраля 2011 12:10 Маленька хата край села...
Ну, а насправді це не хата —
Скоріше клуня це була,
Сім’я жила в ній небагата.
Лишилось п’ятеро дітей,
Голодних, кволих, босих, голих.
А незабаром вже весна
І хто ж тепер їх поле зоре?
Та поля більше вже нема.
Забрали в них коней і плуга,
Лиш сльози на очах вдови...
Ну, а на серці — тільки туга
За тими днями, як удвох
На власнім полі працювали,
А діти їхні ще малі,
Чим їм могли — допомагали.
І хата краща в них була,
Дитячий сміх лунав у хаті,
Вони щасливими були,
А значить, і були багаті...
Не знаю я що сталось далі
З вдовою та її дітьми,
Та все ж якщо Господь поміг
Їм лихоліття пережити,
Мабуть, й тепер вони живі
І їх нащадки будуть жити.
Латюк В. Спогад про голод // Вільне життя. — 1993. — 10 вер.
--- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6977 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6003 | Наверх ##
13 февраля 2011 15:31 13 февраля 2011 15:34 http://www.pravoslavie.poltava..._mirgorod/ИОАННО-БОГОСЛОВСКИЙ ХРАМ в г. Миргороде
История : В начале ХХ века в Миргороде существовало четыре православных общины, храмы же были расположены в центральных районах города. А поселение Лычанка не имело своей церкви... Ситуация изменилась в 1912 году, когда житель лычанского Кута, зажиточный мещанин Иван Купенко по прозвищу Шапарь, осуществил свою заветную мечту – основал церковь. Он сделал значительные пожертвования для этого святого дела – строительными материалами, деньгами, устраивал бесплатные обеды для строителей. Иконы для иконостаса писал Иван Хитько. 9 октября того года, в день памяти святого апостола Иоанна Богослова, после молебна, отслуженного городскими священниками, был заложен первый камень будущего храма. Как долго длилось строительство – неизвестно, но первая литургия в новой святыне состоялась уже в следующем году. Приходским священником был назначен отец Павел (фамилия неизвестна, годы служения 1912–1918). Начало ХХ века – время катастрофических смут в Российской империи. Конечно, Церковь Христова самой первой ощутила их, ибо они сразу же сказались на духовной жизни Ее славянских чад. И как следствие этого – миру явилось великое множество мучеников, исповедников, страстотерпцев. Одним из них был и настоятель нового Иоанно-Богословского храма на Лычанке – отец Леонтий (Кузьменко, 1918–1937). Родился батюшка в Великих Сорочинцах в 1885 году. Окончил Полтавскую Духовную семинарию и в 1911 году был рукоположен. За 26 лет служения Богу и людям проявил себя как честный, порядочный, глубоко верующий человек. Как вспоминала позже его дочь Ольга, церковь Иоанна Богослова закрыли 17 октября 1937 года, а на следующий день, в воскресенье, арестовали настоятеля. Накануне вечером ученики просили его на некоторое время выехать из Миргорода, но пастырь ответил: “А чем я лучше тех, кто страдает?”. Он получил 10 лет ссылки, которые отбывал в Новосибирской области. Часто болел, лежал в больнице, где, в конце концов, и умер... Итак, церковь закрыли в 1937, а купол и колокольня пострадали раньше – их уничтожили в 1928 или 1929 году. В храме же было устроено зернохранилище местного колхоза, и это обстоятельство, вполне возможно, сохранило для миргородцев здание дома Божьего. Во время голодомора в храме был приют для детей из окружающих сел. Умершие от голода покоятся возле храма, где открыт памятный знак жертвам этого страшного периода в новейшей истории нашей Родины. Вторую жизнь церковь получила во время немецкой оккупации, в 1943 году. Тогда богослужение было возобновлено, местные жители возвратили иконы, а интерьер храма претерпел косметический ремонт. Священником церкви стал отец Косьма (Витушко). Этот духовный пастырь заслуживает отдельного рассказа и большого уважения за свое истинное подвижничество. В 30-х годах отца Косьму тоже едва не арестовали, но, получив предупреждение, он решил поберечься и на двое суток ушел из дому, а потом вообще покинул эти места. Он возвратился в Миргород только в 1943 году, – чтобы стать на долгие года, вплоть до 1982-го, настоятелем миргородской церкви святого Иоанна Богослова. Он прослужил в этом храме целых 39 лет! Еще живы его бывшие духовные чада, которых у него было очень много и которые с большой благодарностью вспоминают своего любимого пастыря. Во время служения отца Косьмы церковь не трогали и она расцветала. А после его кончины настоятелем храма стал, тоже на долгие годы, отец Владимир (Комардин), прослуживший здесь тоже до самой смерти, которая настала 14 ноября 2001 года... Иоанно-Богословская церковь – деревянная, на кирпичной основе, небольшая, но очень красивая. Стоит она на холме возле тихой речушки, и когда звучат ее колокола, то их слышно достаточно далеко. А интерьер церкви дивным образом влияет на человека, успокаивая и настраивая на высокий духовный лад. ---------------------------------- АДРЕС ХРАМА: 37600, г. Миргород Полтавской обл., ул. Ерковская, 33 --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6977 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6003 | Наверх ##
13 февраля 2011 16:04 http://newzz.in.ua/newzz/11488...ot....htmlПо количеству умерших Харьковщина удерживала печальное лидирующее место. Только за 3 месяца 1933 года в Харьковской области, в состав которой в то время, кроме районов нынешней Харьковской, входили также большинство Сумской, Полтавской и некоторые районы Киевской области, умерло свыше 600 тыс. человек. Ученые Харьковского национального университета им. В. Н. Каразина вывели коэфициент смертности за 1929 - 1933 годы в регионах, заселенных украинцами. В Харькове он превысил 25%. О масштабах смертности в селах области и в г. Харькове свидетельствует письмо председателя Харьковского облисполкома Шелехеса в ЦК КП(б)У от 30 мая 1933 года. В нем, в частности, указывается, что по неполным данным районов, в связи с тем, что смерть вобще не регистрируется органами ЗАГС, есть села, где за последние 3 месяца умерло 450 – 600 человек, во многих селах выделены специальные подводы, которые ездят по дворам и собирают трупы. На улицах Харькова лишь за 27 - 28 мая 1933 года подобрано 5447 человек и 147 трупов. Наплыв нищенствующего и голодающего элемента в последнее время все увеличивается, только за 5 месяцев 1933 года контингент детей в детдомах Харькова и области вырос на 14185 детей (больше чем вдвое), поток беспризорных детей не прекращается и, безусловно, так будет и впредь, сообщал Шелехес. Только за 1 день – 25 мая на Харьковском железнодорожном вокзале было подобрано 2 тыс. детей, а за ночь с 27 на 28 мая по г. Харькову – 700 детей, отмечал он. Уточненные данные человеческих потерь могла бы дать всесоюзная перепись населения 1937 года. Однако ее результаты были уничтожены, а исполнители репрессированы. Вместе с тем, всесоюзная перепись населения 1939 года, проведенная под пристальным присмотром власти, не смогла полностью утаить катастрофические последствия голодомора 1932 – 1933 годов в Украине, которые не были преодолены даже к концу 30-х годов. По данным этой переписи, численность населения Украины составляла 30960,2 тыс. человек (против 31901,4 тыс. человек в начале 1933 года), то есть меньше на 941 тыс. человек, а численность украинцев, которые проживали в 1939 г. на всей территории СССР, равнялась по ней 28,1 млн., тогда как в 1926 году – 31,2 млн. О масштабах Голодомора можна судить также по таким данным: население СССР с осени 1932 до апреля 1933 года сократилось со 165,7 млн. человек до 158 млн. или на 7,7 млн., главным образом за счет сельского населения. Цифра 158 млн. человек наводится Б.Ц. Урланисом с оговоркой как „приблизительная”. Динамику смертей, а не фактичное их количество, по Харьковской области можно проследить благодаря подсчетам, проведенным в 2002 году работниками районных отделов РАГС Харьковской области (в ее современных границах) по книгам регистрации смертей по заказу Организационного комитета по подготовке и проведению в области мероприятий в связи с 70-й годовщиной голодомора в Украине. Неполнота этих данных обусловливается тем, что, по-первых, большое количество книг не сохранилось, во-вторых – не все смерти регистрировались. Следует отметить, что такой подсчет проводился повторно. (Результаты первого хранятся в документах научно-вспомогательного фонда Харьковского исторического музея и опубликованы в книге „Чорні жнива. Голод 1932 – 1933 років у Валківському та Коломацькому районах Харківщини (документи, спогади, списки померлих)”. Упор. Т. В. Поліщук. – Київ – Харків – Нью-Йорк – Філадельфія. – 1997). Подсчеты последних лет дали несколько другие цифры, но тенденция не изменилась. Общее количество зарегистрированных смертей в 1933 году на территории современной Харьковщины составляет свыше 120 тыс. (вместе с г. Харьковом, где зарегистрировано 33900 смертей). В сравнении с НЭПовским 1925 годом это больше чем в четыре раза, а с 1936 годом, последним годом перед массовыми политическими репрессиями, – в шесть раз. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6977 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6003 | Наверх ##
13 февраля 2011 16:10 13 февраля 2011 16:42 --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
|
