Голод в моей семье
поиск судеб двух детей, родных братьев моего отца, которых, опухших, но живых, комиссия отправила в Полтаву
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
13 октября 2009 20:29 5 июля 2017 13:46начало Окрылённый результатами поиска, воплощенными во встречи в телевизионных программах, мой отец написал письмо в редакцию телепрограммы "Жди меня":
"Обращаюсь к Вам с просьбой поиска моих старших братьев, ПОНОМАРЕНКО АЛЕКСАНДРА ИЛЬИЧА (ИЛЬКОВИЧА) и ИВАНА ИЛЬИЧА (ИЛЬКОВИЧА), 1927 и 1929 г.р.
В период голодомора 1932 - 1933 г.г. многочисленные мои родственники умерли, а моих братьев Сашу и Ваню, опухших с голоду, какая-то комиссия забрала в областной центр - Полтаву. Маме через время сообщили, что они умерли, но документов никаких нет. А, может быть, они в действительности пережили то страшное время? Может, их кто-то выходил, даже усыновил, сменил фамилию?
Мама была малограмотной, работала до 1960 года в колхозе, не знала куда обратиться за достоверными сведениями, как по поводу моих старших братьев, так и по поводу моего отца. Я в детстве длительное время считался сыном "врага народа", даже в пионеры не был принят.
В 1964 году я направил в КГБ (Москва) запрос о своем отце, его дело повторно было рассмотрено с опросом старожилов по месту жительства и прислали сообщение о реабилитации отца в 1965 году. Но в то время я ещё не был готов начать поиски своих старших братьев. К тому же о голодоморе тогда повсеместно замалчивалось, моя мама тоже ничего не рассказывала. Сохранилась единственная память - фотография моих братьев, предположительно 1932 года. К сожаленью, к настоящему времени в живых из моих родственников старшего поколения никого не осталось. Мать умерла в 1991 году, её младшая сестра в 2003 году.
Надеюсь, что с Вашей помощью откроется тайная страница моей семьи в страшные 30-е годы прошлого столетия."
[ Изображение на стороннем сайте: 7d5dde3e8d62.jpg ] --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 19:56 http://revolution.allbest.ru/history/00084162_1.htmlЗі спогадів Харити Євгенії Андріянівни яка народилася 1918 року в селі Куст-Кущі Кобеляцького району: ''Тоді я вже йшла до школи не снідавши. На великій перерві вибігали на подвір'я, навперейми виривали з землі грицики, корінці відривали й шамали. А з молочаю були їстівні листки і стовбур... Коло сільради бачимо, що якісь два міліціонери йдуть немісцеві й підвода. На підводі мати з дочкою гризуть кормовий буряк, поруч них велика полив'яна макітра відер на троє, шматки тіла з неї виглядають...У цій сім'ї помер батько, його сховали під ліжком, поки й не з'їли. Потім дітей двох менших з'їли, а третього не встигли, бо сусіди заявили в міліцію''. 2.2. Статистика жертв голодомору Голод 1932-1933рр. був величезною катастрофою для українського народу, що причинила мільйонні жертви. Скільки всього людей забрав голодомор на Полтавщині, сказати важко. Справа в тім, що відомості про демографічні наслідки голодомору на протязі десятиліть радянська влада оберігала як найважливішу державну таємницю. Ще в 1934-1935рр. всі документи про облік померлих у час голодомору 1932-1933рр. були вилучені з органів РАЦС та сільрад співробітниками НКВС і назавжди зникли.Важливим джерелом, що проливає світло на вкрай несприятливу демографічну ситуацію, що склалася у 30-х роках у краї, з вини сталінського керівництва є матеріали всесоюзного перепису народонаселення 17 січня 1939 року. Підсумкові матеріали перепису, що збереглися в Держархіві Полтавської області, містять відомості про населення всіх адміністративних районів Полтавської області станом на 17 січня 1939р. а також станом на 17 грудня 1926р. коли проводився попередній перепис населення. На час перепису 1926р. на території, яка пізніше увійшла до складу Полтавської області, проживало приблизно 2 млн.644 тис. чол., а за даними перепису 1939р. в області налічувалося приблизно 2 млн.230 тис. чол. Тобто, за 12 років, які пройшли між двома демографічними переписами, кількість мешканців Полтавщини не тільки не зросла, а навпаки, скоротилася приблизно на 414 тис. чол., або на 15,7%. Візьмемо окремі населені пункти і побачимо, як скоротилася між двома демографічними переписами там кількість жителів. Наприклад, у 1926р. в райцентрі Решетилівка проживало 7788 чол. населення, а з прилеглими хуторами Гаркавівка, Горбенки, Лісові, Новоселівка, Прокопівна, Семимогили, Хоружівка та Шкурупії - 8945 чол. У 1939р. основна маса навколишніх хуторів уже входила до складу селища, але жителів у ньому налічувалось всього лише 6443 чол. У с. Великі Кринки( раніше було райцентром, а нині перебуває в складі Глобинського району), без Малих Кринок і Бетягівщини, в 1926р. проживали 2394 чол. Голод 30-х рр. скосив велику частину жителів. Хати стояли пустими, їх пізніше заселяли переселенцями з інших районів і областей. І все одно на час перепису 1939р. в селі нараховували лише 1799 чол. У с. Петрівці Глобинського району, за даними попереднього перепису, проживало 1223 чол., по сільраді - 3014 чол. На 1939 рік по всій сільраді налічувалось 1377 чол. А скільки жителів втратив колись багатолюдний Градизьк? У 20-х рр. у ньому проживало 10646 чол., по сільраді( з прилеглими хуторами) - 13301 чол. До 1939р. значна частина тих хуторів уже увійшла в межі селища, але жителів у ньому було всього 9333 чол. І так можна говорити про інші населені пункти, оскільки за час, що пройшов між двома переписами, статистика зафіксувала різке зменшення сільського населення по всіх селах Полтавщини. Документи, які збереглися в центральних державних та колишніх партійних архівах, висвітлюють трагічну картину масової смертності людей України, в тому числі й у районах Полтавщини, від голоду та епідемій під час голодомору 1932-1933рр. За свідченнями тих документів, на червень 1932 рік найтяжчий стан був у семи районах нашого краю, які в той час входили до складу Харківської області, а саме: в Семенівському, Глобинському, Кобеляцькому, Нехворощанському, Оболонському, Оржицькому, Чутівському. За матеріалами, які надходили від райкомів партії, від уповноважених облпарткому та за зведеннями ДПУ, становище було особливо тяжким у колгоспному секторі. Як згадує Г.Сова, що довгий час працював економістом-плановиком при Ново-Санжарівському райвиконкомі на Полтавщині, а в тому числі і під час голоду. Про свій Ново-Санжарівський район він пише, що з 60 тис. людності району 1933 року за даними, що він мав їх тоді від секретаря райвиконкому, вмерло 11680 осіб, а це становило 19,4% до загальної кількості. А в сусідньому Нехворощанському районі, каже він:'' Село Чернеччина, що лежить на річці Орель і в якому було більше за 200 дворів, зовсім вимерло і довелося закрити сільраду як адміністративну одиницю''. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 20:11 http://revolution.allbest.ru/history/00009598_0.htmlРозповідь хлопчика, що пережив події того часу У 1933 році мені було вісім років. Я вчився у другому класі Олексіївської початкової школи Гребінківського району. Виходив з дому до школи голодний, на уроках думав про їжу, повертався додому голодний і лягав спати голодним. Уві сні мені виділися пиріжки з сиром, пишні пухкі паляниці, галушки... На два роки старша від мене сестра Настуня, теж школярка, була міцніша й витриваліша, їй не менше допікав голод, але вона мовчала. А я, поникавши надворі, скімлив: "Мамо, їсти!" - А щоб вас! - сердилася мати. - Боже мій милий, ну що мені робити? Хоч на вішальницю йди! Завтра ще раз сходжу у Шрамківку, на базар, може, щось виміняю... У школі раз на день нам давали по тарілці горохового супу, рідкого, нічим не засмаженого. На дні тарілки плавало три-чотири горошини. Сьорбаючи той суп, я бачив себе у тарілці, мов у дзеркалі. Важко вчитися на голодний шлунок. Та попереду було ще страшніше - насувався великий голод зими 1933 року. В селі почали пухнути від голоду дорослі й діти. То тут, то там на вулицях нашого села ми натикалися на приметені снігом трупи односельців. Їх підбирали на сани і везли на цвинтар, де ховали всіх в одній ямі, без трун. А тим часом селом снували так звані "буксирні бригади" з числа радянських активістів. "Буксирники" заходили в хати і вимітали у кожного селянина все до зернини, як казали вони, "для робітничого класу", "для побудови у нашій країні соціалізму". Тоді ми не могли збагнути причини лиха, що коїлося на нашій землі. І лише тепер, через 70 років, тримаючи в руках архівні документи, я можу з певністю сказати: все те відбувалося не спонтанно, не випадково. У тодішній країні здійснювалася чітка і продумана система знищення українського селянства. Керівники областей і районів України, рятуючи власні шкури, ревно виконували постанови, директиви, розпорядження вищих партійних органів. Гадяцька районна газета "Будівник комунізму" надрукувала постанову бюро райкому партії від 1 січня 1932 року, в якій сказано: "Ударна декада по хлібозаготівлях, проведена з 20 по 31 грудня 1931 року, не дала жодного зрушення. У зв'язку з цим ухвалюємо: до 15 січня виконати план хлібозаготівель, піти в рішучий наступ на глитая та його агентуру. До злісних боржників застосовувати заходи адміністративного та судового впливу. До відстаючих сіл направити 30 буксирних бригад з партійців, комсомольського активу та випробуваних у боротьбі за хліб колгоспників". Але підсумки хлібозаготівель в районі і далі були невтішними. Тому зі шпальт газети пролунали заклики: "До суду шкідника!" Час переможних рапортів минув. З буксирних бригад почали тікати люди. А ті, що залишилися у них, фактично були мародерами. Так, у середняка Романа Скорохода з села Лободине "буксирники" вилучили 3 пуди борошна, у середнячки Палажки Филь з села Ціпки - торбу сухарів, ворочок крупи, кендюх та сало, які там же і з'їли. Набирало розмаху "очищення" колгоспів від "антирадянських елементів". За невиконання планів хлібоздачі селяни одержували по 8-10 років ув'язнення. У селах зупинилися вітряки, було заборонено користування допотопними жорнами. Тих, хто намагався хоч трохи змолоти собі борошна, таврували державними злочинцями. 7 серпня 1932 року сталінське оточення прийняло Закон про охорону соціалістичної власності, написаний особисто Сталіним. За крадіжку колгоспного майна вводилися суворі судові покарання, в тому числі і найвища міра - розстріл з конфіскацією майна. Народ назвав той звірячий акт "законом про п'ять колосків". Про те, як він діяв, видно зі сторінок гадяцької районної газети "Будівник комунізму" за 1933 рік. Так, у номері за 12 липня вміщено замітку "Заклятого ворога - до розстрілу!" з підзаголовком: "Колгоспники вітають вирок суду". В замітці повідомляється про те, що мешканець села Мартинівки І.Ю.Дуля зібрав на колгоспній ниві 4,5 кілограма колосків. Розглянувши цю справу, виїзна сесія Харківського обласного суду за законом від 7 серпня 1932 року засудила "одвічного ворога всіх трудящих" І.Ю.Дулю до розстрілу. В номері за 18 липня 1933 року ця ж газета повідомляє про аналогічний факт, що трапився у селі Рашівка: "Брати Кирило та Сергій Богомоли впіймалися з нарізаними колосками. Злодіїв Богомолів засуджено до розстрілу". Яка ж причина голодомору? Може, не було в державі зерна? Так було воно! Адже і в 1932, і в 1933 роках СРСР продав за кордон близько 2-х мільйонів тонн зерна. Народ відповідно відреагував на те частівкою: Всю пшеницю - за границю. А овес - у МТС, Що лишилось на стерні - Роздамо на трудодні. Однак і зерно із зібраних на стерні колосків люди здавали в колгоспні комори. А самі масово гинули від голоду. Про голодомор в Україні в 1933 році заговорив увесь цивілізований світ. Та чим гучніше лунали ті голоси, тим рішучішими були офіційні заперечення керівників СРСР і радянської преси. Ось одне з них: "Заявление о голодной смерти миллионов советских граждан на Волыне, Украине и Северном Кавказе является вульгарной клеветой, грязным наветом, который сварганили в редакции "Рейхпост" (австрійська газета), чтобы переключить внимание своих рабочих с их собственного тяжелого и безнадежного положения на проблемы голода в СССР". (Газета "Правда" за 20 липня 1933 року). Прагнучи врятувати від голодної смерті українську людність, українці й неукраїнці інших країн світу збирали продукти. Та СРСР "навідріз" відмовлявся від тієї допомоги. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 20:14 http://revolution.allbest.ru/history/00009598_0.htmlПорахуємо разом
Перейдемо тепер до розгляду того, що може запропонувати демографічна статистика. Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року -- 28 926 тис. осіб. За 10 років воно скоротилося на 538 тис. Органи запису актів громадянського стану (ЗАГС) зареєстрували в Україні такий природний рух населення (в тис.): Якби у 1933 році органи ЗАГС працювали надійно, то ми побачили б картину голодомору, не вдаючись до будь-яких розрахунків. Однак державний облік руху населення в рік голодомору порушився. Взявши за основу опубліковані таблиці смертності 1925--1926 рр., Сергій Максудов підрахував, що недооблік дитячої смертності становив у 1933 році не менше 150 тис. чоловік. Відповідно такий же недооблік спостерігався при оцінці народжуваності. Тому цифру народжень слід було скоригувати до 621 тис. чоловік. Ми звикли датувати голод двома роками -- 1932--1933. Із даних демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року викликав в Україні смерть 144 тис. чоловік. Цей голод був наслідком хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Ці хлібозаготівлі вперше супроводжувалися конфіскаціями незернових запасів продовольства в разі відсутності зерна. Перевищення смертей над народженнями в результаті цього почалося в українському селі вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припадає на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували в селі десятикратно більшу смертність, ніж нормальна (ми знаємо тепер, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних показує, що від голоду померло у 1933 році 3 238 тис. чоловік. Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані -- падіння народжуваності. Справді, якщо відбулося зниження природного приросту населення з 662 тис. у 1927 році до 97 тис. у 1933 році (без врахування померлих від голоду) і 88 тис. у 1934 році, то хіба не слід ці непрямі втрати включати до наслідків голодомору? Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. чоловік. Прямі й опосередковані втрати за 1932--1933 рр. разом з демографічною луною 1934 року становлять 4 649 тис. чоловік. Ці дані треба брати до уваги, коли йде мова про демографічні наслідки голодомору. Однак, якщо заходить мова про загибель людей від голоду в Україні у 1933 році, слід називати тільки одну цифру -- 3 238 тис. чоловік. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. чоловік. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 20:23 http://revolution.allbest.ru/history/00007099_0.html«Я, Капля Іван Сергійович, народився 1923 року в с. Синьооківка Золотоніського повіту Полтавської губернії, де й проживав під час голодомору. Було мені 10 років, як нашу сім'ю (дід, баба, батько, матір, та ще троє братів) застав той страшний голод. Починалось все зі створення у селі колгоспу в 1929 р. Його головою був Бурган, приїжджий, уповноважений з району, - і пощади не давав нікому. Пам'ятаю, що членом правління був ще Тесла Микита. Звичайно, вимагали записуватись у члени колгоспу. І, що цікаво, роздавали вже готові бланки, де замість тебе написано: „Я, П. І. Б., прошу зачислити себе членом колгоспу." Грамотний ти чи ні - лише підписуйся, і завтра вже - на роботу! То ж мої батьки відразу записались в той колгосп. Де ж ти дінешся - революція змусила! Під кінець колективізації, що припало на 1933 рік, норми хлібоздачі особливо стали відчутними. Врожаю, звичайно ж, людям вистачило б, але забрали все: зібрали хліб, зсипали, підкотили машини і... не лишилось нічого. Позбавили зібраного врожаю і одноосібників - вони були багатші за інших і не хотіли вступати до колгоспу. А в якому значенні „багатші"? Та мали плуг, борону та латані штани! А їх - в Сибір, на північ. Щодо розкуркулення, то це робили “активісти” - свої ж люди на селі. Забирали майно, хати, потім роздавали, або й самі в них жили. Вони ходили по хатах, забирали все, що вродило; останнє кіло жита... Пам'ятаю, зайшли до однієї жіночки і не залишили навіть вузлик з їжею, що був схований у колисці з дитиною. А в колгоспі страшна була праця. Вдень жали, вночі мололи. Батько носить, мати в'яже; за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть додому. Раз на день варили в полі баланду з макухи. Та й то, не їли батьки, а несли з поля дітям. Працювали за трудодні - 12 копійок та 200 грам хліба. Грошей в руках ніколи не тримали - вони відразу ж в кінці року перераховувались державі як податки (головне - за землю, скотину). Та ще й доплачувати мали: візьмеш молока (щасливий, коли є корова), чи ягід, чи фруктів яких (як-от, груш - дичок), понесеш на базар, віддаси за копійки, та й сплатиш свій борг державі. А як ні - залишишся без корови, без нічого... Податки тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома: маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш - то й виживеш. М'ясо, молоко, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого. Голодувати. Головне ж, що рятувало нашу сім'ю, - корова. Вип'ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так, у берег ходили, рвали і варили рогіз. А він же варений - страшний. Тягнеться, як резина, що й не підчепити. Пам'ятаю, братик мій узявся варити ту рогозу у чавуні. Вона кипіла, кипіла; та він узяв ложку - тягне, а вона падає. То він зі злості чавун той - ногою! Сил вже не вистачало. Збирали на їжу і зелень, бур'янець, а особливо - “калачі” (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. Їли й картоплю гнилу та вонючу, цукрові буряки. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду - аби тільки навар був. Не залишалось у дворах ні котів, ні собак. Навіть конину їли; а от корову, як не страшно було годувати, але тримали. Пристосувались люди ловити і горобців з допомогою клуні (або ще - стодоли). Спіймав, вкинув у чавун з гарячою водою - пір'я облізло; далі - ножиком „чирк", викинув кишки, і готове тобі м'ясо. Пам'ятаю, як врятував нас від голоду батько. Цілий місяць їздив він, у Херсоні був, - думали, що й в живих вже нема. А він повернувся, привіз величезну хлібину та 200 кг борошна. Вижили. Їли коли і як доведеться - чи тричі на день чи й зовсім не їли. Але -обов'язково разом, всією сім'єю, з однієї миски. Хто скільки встиг схопити - стільки й з'їв. Та страшний був тоді не лише голод. Ходила епідемія тифу. Від цієї то хвороби вимерли коти всі поголовно, й людей багато. В моєму роду така доля спіткала дядька й бабу Катерину, від голоду - нікому не прийшлося. Від тифу того всередині тіла все палало; й та температура просто - таки здавлювала. Так продовжувалось з тиждень; якщо витримаєш - виживеш. Пам'ятаю, батько й матір з тифом у лікарні, дід і баба, брати мої - хворі; а я, ледь піднявшись після хвороби, - на вулицю. Висмикнув кулик сіна, топірцем посік, попарив - та й нагодував корову. Літрів 4 потому давала. Як не було чим корову годувати, то й хату розкривав - бо ж із сіна. Намішаю з теплою водою - то й було що дати. Без корови, землі вижити було практично тоді неможливо, то ж і помирали люди особливо в містах, а допомоги від держави - ніякої. Ходили навіть слухи про канібалізм, але конкретно про це я не чув і не бачив. Маю сказати й про долю красивої церкви, що була в нашому селі (а воно мало приблизно 300 дворів). Любили люди церкву, ходили туди, а 28 квітня, на Пречисту, святкували Храм. З'їжджалися кіньми, возами звідусіль. А в 1933 - у не було свята... Пуста стояла наша церква - ніхто в ній не правив. Колективізація... Ікони порозтягувані, а приміщення - для зберігання зерна колгоспного. Згодом, у 1938 році якийсь „бандіт" розпорядився зняти і дзвони. Розтягли. Спалили. Зараз - стоїть на тому місці магазин. Щодо освіти, то була на селі чотирирічна школа (з 1933, чи ще й раніше). Пішов я у перший клас у 1934 (бо в 1933 - му хворів тифом). З четвертого до сьомого класу навчався в іншій школі. І, закінчивши таким чином 7 класів, вступив у агрономічну школу в хуторі Кулічевське, де провчився рік. З початком війни школу закрили, а я був забраний до Німеччини. Щодо життя в початковій школі, то діти ходили туди голодні й холодні. Нікого там не годували. Та ще й зима давила страшними морозами та снігами, що не можна було й з хати вилізти. Сидить, бувало, мати вдома, щоб дитина в школу сходила - бо ж одягу на всіх теплого не вистачало. Робили його з шерсті овець, коноплі: сіяли, мочили, пряли на полотно. І з того шили. Пам'ятаю, і торбина з книжками була полотняна, цупка. А до школи йти - 5 км. От виходив я на бугорок якийсь, сідав на торбину ту, і - вниз! Ще із шкільних років згадую таку історію. Вчився я за умов великого контролю і несвободи. І ніхто не мав права сказати слова всупереч того, що тобі скажуть робити. Мовчи і люби вождя. І от почув я якось від одного свинаря, що мав за корову сплатити податок, такого вірша: „Ні корови, ні свині - Тільки Сталін на стіні. Він указує рукою Куди їхать за мукою". Так я той віршик і розказав у школі, що й почула учителька. На щастя, вона передала це моєму батькові, а не комусь вище!.. Інакше, попало б не мені (а мав я тоді велику взбучку), а батьку - на другу ніч забрала, би міліція, і - в Сибір. Страшні були часи. Всі мали жити і мовчати. Жити в страшенному гніті. Жити? - Ні, виживати! І нехай діти наші не відчують і не побачуть того, що ми пережили!” --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 21:44 12 февраля 2011 21:48 http://teacher.at.ua/publ/bozh...5-1-0-6602Голодомор очима свідківРозповідь Очкань В. Б. Я рядом із Великих Будищ Диканського району. Ще з дитинства знала, що в мене є в Олефірщині (село на території Велико – Будищанської сільської ради) дві бабусі: Олефір Феодосія Савівна і Кульбака Мотрона Савівна. І от після смерті сестри нам бабуся розповіла страшну історію її життя. - Молода красуня Мотря знайшла своє щастя – вийшла заміж, мала п’ятеро діточок, разом з чоловіком виїхали з України. Та потім під час голоду вирішили повернутись додому, до рідні, щоб якось вижити. Поїзд їхав надто повільно, усі хотіли їсти, але не було чого. І почалася трагедія. По дорозі до Полтави помер чоловік, потім діти... Ніхто нікого не ховав – їх просто викидали з вагона. І в Полтаву на Південний вокзал приїхала Мотря з найменшою дитиною – немовлятком. Її, уже опухлу з голоду, винесли і поклали під стіною на вокзалі. Дитя уже не плакало, а в матері не було сили попросити щось поїсти собі чи шматок хліба розжувати дитині. І тут вона побачила сестер милосердя, які збирали ще живих діток, якщо ті були самі, без батьків. Материнський інстинкт допоміг жінці – вона повільно відсунулась від дитини і вивернула лице, щоб не видно було гірких, пекучих сліз. І записки не залишила навіть, бо неграмотна була. Крізь сльози і забуття чула і бачила, як підійшли до дитини, як її питали, чия дитина. Мовчала. Сестри милосердя забрали дитятко. А вона залишилась помирати. Та видно не судилося. Хтось із земляків побачив її і впізнав, хоч це було дуже важко зробити. Повідомили сестру, її чоловік Василь Матвійович зразу ж приїхав кіньми в Полтаву. Знайшов на вокзалі напівживу Мотрю і привіз в Олефіровщину. А у цей час якраз сестра свіжий хліб вийняла. Затрусились руки і все тіло Мотрі від того запаху. Добре, що Василь Матвійович був розумною , досвідченою людиною. Він наказав дружині винести і заховати хліб. А Мотрі дати маленький шматочок (бо найбільше померло людей тоді, коли вдоволь, з жадністю наїлися). І як не просила, не плакала Мотря – більше не дав. А поступово збільшував норму – і Мотря вижила. Давно уже поховали Василя Матвійовича, а дві сестри жили однією сім’єю, одним клопотом – дітьми й онуками Феодосії. За свою дитинку так нічого і не взнала баба Мотря. Так і померла, надіючись на чудо. І тільки начали до неї у снах приходив чоловік, щебетали діти. А кожен новий ранок ніс страшну правду. Та це не поодинока страшна історія. Друга бабуся моя, Бандур Єлизавета Харламівна розповідала про те, як по с. Великі Будища довго ходило двоє діток, випрошували їжу. А потім їх не стало. У сусідки за хатою в чавуні були замочені ручки і ніжки. А якою радістю була наповнена зустріч із тими, кого вже вважали мертвими. Коли я закінчила десять класів і готувалася до вступних екзаменів у Полтавський державний педінститут, у двір зайшло двоє незнайомих людей, а за ними йшла моя мама. Це вона направила незнайомців за адресою, яку вони назвали. А вони виявилися її двоюрідним братом і сестрою. Під час голоду, вони шукали чогось поїсти, бо батьки померли від недоїдання. Одного дня дітей підібрали в дитячий будинок. Старший брат десь утік, а меншого не знали ні адреси ні прізвища. Їх усиновили і удочерили чужі люди. І от уже дорослими вони відшукали свій рід, рідний край, батьківську хату. І казав дядя Гриша, що його рідна мама Ваньком звала... Недобір Галина Василівна (1926 р. н.) Під час голоду помирали цілими сім’ями, трохи не вимерло все село, і тому їли все підряд: різне листя, коріння, собак, котів, навіть людей. В одній сім’ї було шість осіб: Авраменко Данило (батько) , Авраменко Христя (мати) і четверо дітей. Батько був дуже слабий. І от минув тиждень, як не бачили сусіди Данила. Не було і похорону. Вирішили в селі шукати його. Коли прийшли в хату до нього, то знайшли в печі в двох чавунах поварене м’ясо, а голову знайшли на ліжку під подушками. Жінку судили і вигнали з села. Прокопенко Горпина.Ловила котів і собак і їли їх разом з дочкою. У сім’ї Кириченка Якова Кириловича було дванадцять дітей, а залишилось тільки троє, всі інші померли. Коли в колгоспі пропадав кінь, його відвозили до ями, викидали і ставили сторожа, щоб люди не їли. Але вони вночі знаходили це м’ясо, різали на куски і їли, їдучи по дорозі. Там же вони і вмирали. Колишній сусід Демченко Корній Пилипович сидів біля хати, вже опухлий від голоду, а в сусіда був мед. Корній поліз через вікно по мед, але його побачив сусід і побив його так, що той на слідучий день помер. Даценко Катерина Григорівна (1925 р. н.)Це був страшний час. Люди вмирали цілими сім’ями. Наприклад, Кушій Параска, Кушій Іван, Кушій Микола, Кушій Федор. Їли рогіз із часником, оладки із споришу, з жовтої і білої акації печериці, листя вишні, відходи з проса. Мама на базарі продала свою велику хустку і купила гречаної крупи. Вдома наварила каші, а у гречку хтось крейди підмішав. Мертвих часто вкидали в погріб, бо не було в людей сили копати ями. У колгоспі організовували їдальню, у якій харчувалися ті, що робили в колгоспі. Це було людям великою підтримкою. Токар Іван Наумович (1920 р. н. ветеран Великої Вітчизняної війни) Було мені тоді 13 років. Зимою не стало їжі. Ходила "буксирна” бригада по хатах, збирала хліб, весь посівний матеріал. Весною почали люди з голоду мерти. У кого була корова, той виживав. Весною їли осот, бур’яни різні. Померло дуже багато. У Куліша Федора 6 дітей, помирали одне за одним. Одне вмре, так у нього на руках і ногах обгризали пальці. Люди лежали попід тинами, простягали руки, щоб дали що набудь поїсти. Але ні в кого нічого не було. Тоді викопували картоплю яку заготовляли на зиму. І їли. Але вона таки погана, що і в рот не візьмеш. В одного було 8 дітей, семеро з них вмерло, лише дочка вижила. Тяжкий то був час. Сотник Марія.У колгоспи заганяли людей силою, працювали не за гроші, а за трудодні. Працювали до темної ночі, коли вже було не видно, де треба орати, де загрібати. Тоді був великий неврожай: ні хліба не було, ні картоплі. Люди від голоду були такі худі, що ноги світилися наскрізь. Рятували людей корови, тому кожен старався в своєму господарстві мати корівчину. Але все господарство було обкладено великими податками. Молока треба було здати 250 літрів, яєць 250 штук. Кожне деревце в дворі теж було оподатковане, людей примушували підписувати непосильні контракти на все. А потім доводилось все сплачувати. Собі майже нічого не залишалось. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 22:32 http://memorial.kiev.ua/genocy...meneq.htmlГіркі спогади про 33-й і тепер обпікають мені душу.Мені йшов четвертий рочок. Мого батька, 30-річного Федора Горобця, завідувача колгоспною конефермою, звинуватили у змові з підлеглим-підлітком, якого у полі затримали з клунком украденої для сім‘ї дерті. Спочатку батька катували в сільраді. Потім – у Решетилівському районному НКВС. Він міг утекти, коли його привезли додому за речами. Але наївний селянин вірив, що у районі швидко “розберуться” в його невинуватості. Більше у село Горобці Федір Горобець не повернувся. Пішла мама у Решетилівку провідати батька в тюрмі, а охоронець: “Його тут немає.” “То, може, хоч листа написати можна?” – спитала. А той каже: ”Туди листи не доходять”. Й до цього часу не знаю, де батькова могила. Хоча, яка там могила, тоді людей загрібали, мов собак... Залишилися ми з мамою вдвох. Тим часом “посланці партії” вигрібали з дворищ усе: борошно, зерно, крупу, овочі. У нас навіть ночви з-під борошна вимели, ріски не залишилося. Мама ходила у колгосп на роботу, там в обід давали якусь юшку, а я залишалася вдома під замком запертою й зовсім голодною. Щоб якось мене нагодувати, мама вранці нарве колоски жита, зварить із зерничка бовтанку і йде на цілий день. Та бригадир, колгоспний активіст Сергій Горобець, пильнував, щоб колосків не рвали. Одного разу він застав маму в житі і став нещадно бити її батогом. Вона впала на землю, скорчившись від болю, а він так крутив коня, щоб той наступив важкими копитами на маму. Та тварина, мабуть, була розумнішою за цього нелюда, який ще й доводився нам далеким родичем, і обережно переступала. А невдовзі бригадир, коли мама була на роботі, зламав засув і двері в хату, зайшов і на моїх очах, перелякавши мене в смерть, розвалив комини і піч, щоб не було на чому зварити їжу. Домівка перетворилася в пустку. Що далі робити? Як вижити? Взяла мене мама за руку й пішли ми по людях милостиню просити. Та дуже вже багато було прохачів, і всім було так тяжко, що мало хто щось давав. Розповідала мама, що бачила, як дітей варили в казанах. І подалися ми на заробітки у Семенівський район – на цукрові буряки. Мамі пощастило влаштуватися, а мене здати у дитячий садок. Та недовго ми там були. З гуртожитку нас виселили, бо з дітьми не дозволялося. На той час ми вже опухли обидві. По дорозі з Семенівки попросилися до однієї сільради переночувати в сінях. Дозволили. І мама зважилася-таки на те, що давно задумала. Правильно розмірковуючи, що радянська ввлада не кине дитину напризволяще, вона на світанку залишила мене сплячу в сільраді, а сама пішла рятуватися від голодної смерті на заробітки в ту ж Семенівку. Мене й справді відвезли у якийсь найближчий патронат (типу дитбудинку). Прізвище своє – Горобець – я пам‘ятала. І, певно, за аналогією з прізвищем мене перевели в патронат мого рідного села Горобці на Решетилівщині. Більше двох років жила я в цьому пристанищі, де були діти різного віку. Мабуть, за життя я не пролила більше сліз, як у тому патронаті. Старші діти обижали, збиткувалися над меншими, але вихователям було байдуже, ніколи вони нас не захищали, не жаліли; ми не знали, що таке ласка. Пам‘ятаю й подію, що змінила моє життя на краще. Один раз на місяць (це вже був 35-й рік) почала до мене приходити якась тьотя, котра називала себе мамою. Тьотя приносила мені цукерки-подушечки, брала на коліна, пригортала і чомусь плакала. А я не розуміла значення слова “мама”, бо за роки жорстоких випробувань дитячі почуття до матері повністю атрофувалися. Та з часом вони почали потроху оживати. Я з нетерпінням чекала нового побачення, тремтіла від радості, коли знову бачила її. Так у мою свідомість поверталося поняття “мама”. Через кілька місяців, коли я до неї звикла, мама забрала мене до себе. Вона тимчасово мешкала у свого брата Федора Івановича Убийсобаки, голови Великобакайської сільради, який і допоміг мамі мене розшукати. Колгосп дав нам напіврозвалену хату у Малому Бакаї, господарі якої вимерли під час голодомору. Нарешті після довгих поневірянь ми з‘єдналися у маленьку сім‘ю. Труднощі, звичайно, продовжувалися, та ми вижили... Ніна Кучеренко, м.Полтава --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 22:44 http://www.poshuk-lviv.org.ua/...-goryn.htmКриза українського села тісно пов’язана з долею дітей 1930-х років. З огляду на обставини діти того часу були позбавлені дитинства. З боку держави заопікування голодуючими дітьми було дуже слабке. Є згадки про те, що голодних дітей збирали „у майдан“ і в хаті розкуркуленого селянина „підгодовували якоюсь юшкою“, в окремих сільських школах дітям варили якусь страву, хоча були випадки смерти за партою. Чи це харчування було регулярним, ким і за які кошти велось, того не вдалося простежити. Найімовірніше, це відбувалося на місцевому рівні, з ініціятиви окремих приватних осіб, адже відомо, що діти й старі люди стали найчисельнішою групою жертв Голодомору 1932—33 рр.Іноді дітей передавали у притулки, аби приховати їхню вражаючу смертність, тому що й там вони були полишені на повільне голодне вимирання. За спогадами колишнього сироти Я. Менакіра, єврея з походження, восени 1933 р. до колгоспного патронату с. Котюжани Вінницької обл. було прийнято понад 100 сиріт. Нам невідомо, чиїми заходами була здійснена ця акція. Далі автор пише, що від 1936 року в патронат (тоді вже державний дитячий будинок) привозили дітей, чиї батьки потрапили до списку „ворогів народу“. З’ясувалося, що жодна дитина не була тут записана під справжнім своїм прізвищем: прізвища вигадували, аби діти не знали своїх батьків. Уцілілі діти-сироти, колишні вихованці Котюжанського дитбудинку, донині живуть під чужими прізвищами. Інших підбирали міські вулиці, на які діти потрапили після смерти своїх батьків, що забрели сюди в пошуках їжі. Усі ці діти вже за життя були втрачені для України або стали її лютими ворогами, отримавши яничарське виховання, що входило в політичні програми державних органів. Виявилося, що розрив родинної цілости, а відтак етнокультурного сільського середовища був спланований. Відомий дослідник Голодомору Д. Соловей пише, користуючись матеріялами очевидця — співробітника МВД Вадима Денисова, що на Кубані в 1932—33 роках дітей віком від 10 до 16 років приписували до одного з батьків. Старших дуже часто вносили в етапні реєстри (під час вивозу), зовсім окремо від батьків. Їх засуджували на мінімальний термін, і вони їхали до таборів окремо від батьків. Молодших від 10 років залишали на родичів, а потім передавали до дитячих будинків по всій території СРСР. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 23:39 13 февраля 2011 0:10 http://www.irekw.internetdsl.pl/dokumenty/spogadi.pdf«На залізничних станціях була охорона НКВС, яка слідкувала, щоб дітей до міста не везли і там не кидали, - розповідає Григорій Трохимович Сумець із Змієвського району на Харківщині. – Проводилась більшовицька пропаганда, що куркулі не хочуть годувати своїх дітей, тому і кидають їх». А сільські матері та батьки і дійсно кидали дітей де завгодно: біля державних установ, вокзалів, базарів, просто на міських вулицях, бо сподівалися хоч таким способом їх урятувати. Однак дитячі будинки, куди спроваджували підкидьків, теж порятунку не гарантували. До речі, під час голодовки потреба в притулках для бездомних дітей стала такою великою, що для них почали пристосовувати навіть тюремні бараки, я з яких спішно вивозили в’язнів. «Зранку до пізньої ночі діти паслися у дворі, з’їдаючи все до останньої травинки, - згадує свої сирітські поневіряння в одному з харківських дитбудинків Михайло Корнійович Вергун родом зі Змієвського району на Харківщині. – Щодня трупи померлих дітей складали на віз, і накривши брезентом та перев’язавши вірьовкою (щоб дорогою не розгубилися), кудись вивозили. Вихователі завжди ходили по бараках із ременями чи скрученими рушниками в руках і били дітей за найменшу провину. Слабих, хворих добивали чи душили…» Багато спогадів і свідчень... --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
13 февраля 2011 9:19 http://oldnewspapers.com.ua/node/475Вісті ВУЦВК, 1933 рік, 4 січня
Перебіг хлібозаготівель по Україні за станом на 1 січня 1933 року (на проценти до річного пляну)Області - Колгоспи - Тверді завдання - Разом по одноосібному сектору - Разом по селянському сектору - Радгоспи - Виконано річний плян - Виконано місячний плян Вінницька - 100 - 57,9 - 99 - 100,1 - 95,0 - 92,5 - 114,7 Київська - 103,7 - 52,9 - 89,5 - 100,1 - 100,0 - 88,6 - 105,2 Чернігівська - 91,9 - 37,0 - 67,7 - 78,4 - 98,0 - 70,3 - 62,0 Харківська - 85,5 - 36,8 - 43,6 - 76,8 - 91,8 - 73,8 - 49,4 Дніпропетровська - 70,2 - 23,2 - 34,4 - 69,5 - 82,4 - 68,7 - 34,8 Одеська - 72,9 - 38,5 - 50,5 - 72,1 - 80,1 - 70,9 - 32,8 Донецька - 75,8 - 48,1 - 84,5 - 76,3 - 77,1 - 73,2 - 42,5 АМСРР - 88,0 - 62,3 - 108,4 - 92,6 - 40,5 - 89,1 - 75,9 По Україні - 78 - 43,7 - 71,7 - 83,3 - 82,9 - 74,5 - 48,7 --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
13 февраля 2011 9:28 13 февраля 2011 9:40 --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
|
