Голод в моей семье
поиск судеб двух детей, родных братьев моего отца, которых, опухших, но живых, комиссия отправила в Полтаву
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
13 октября 2009 20:29 5 июля 2017 13:46начало Окрылённый результатами поиска, воплощенными во встречи в телевизионных программах, мой отец написал письмо в редакцию телепрограммы "Жди меня":
"Обращаюсь к Вам с просьбой поиска моих старших братьев, ПОНОМАРЕНКО АЛЕКСАНДРА ИЛЬИЧА (ИЛЬКОВИЧА) и ИВАНА ИЛЬИЧА (ИЛЬКОВИЧА), 1927 и 1929 г.р. В период голодомора 1932 - 1933 г.г. многочисленные мои родственники умерли, а моих братьев Сашу и Ваню, опухших с голоду, какая-то комиссия забрала в областной центр - Полтаву. Маме через время сообщили, что они умерли, но документов никаких нет. А, может быть, они в действительности пережили то страшное время? Может, их кто-то выходил, даже усыновил, сменил фамилию? Мама была малограмотной, работала до 1960 года в колхозе, не знала куда обратиться за достоверными сведениями, как по поводу моих старших братьев, так и по поводу моего отца. Я в детстве длительное время считался сыном "врага народа", даже в пионеры не был принят. В 1964 году я направил в КГБ (Москва) запрос о своем отце, его дело повторно было рассмотрено с опросом старожилов по месту жительства и прислали сообщение о реабилитации отца в 1965 году. Но в то время я ещё не был готов начать поиски своих старших братьев. К тому же о голодоморе тогда повсеместно замалчивалось, моя мама тоже ничего не рассказывала. Сохранилась единственная память - фотография моих братьев, предположительно 1932 года. К сожаленью, к настоящему времени в живых из моих родственников старшего поколения никого не осталось. Мать умерла в 1991 году, её младшая сестра в 2003 году. Надеюсь, что с Вашей помощью откроется тайная страница моей семьи в страшные 30-е годы прошлого столетия." [ Изображение на стороннем сайте: 7d5dde3e8d62.jpg ] --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
18 декабря 2010 17:07 --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
18 декабря 2010 22:04 http://www.novayagazeta.ru/data/2008/color28/12.htmlЛев Копелев
И сотворил себе кумираГлава девятая. Последние хлебозаготовки (1933) Горе мне в моем сокрушении, мучительна рана моя, но я говорю сам в себе: «подлинно это моя скорбь и я буду нести ее».(Иеремия 4:19) Був рiк смертей, пекельних скрут, Був тридцять третiй рiк. Микола Руденко Миргородский район в декабре 1932 года все еще не выполнил плана хлебозаготовок. Обком направил туда выездную редакцию двух газет «Социалистическая Харьковщина» и нашего «Паровозника», чтобы издавать газеты-листовки в отстающих селах. Нас было четверо: два миргородских паренька — наборщик и печатник, и два харьковчанина — мой заместитель Володя Ив. и я. Все наше имущество — несколько наборных касс, ручная печатная машина «Американка» и два-три мешка бумаги, уже нарезанной на листы, — умещалось вместе с нами в одних больших санях. В селе Петривцы уполномоченный районного ГПУ рассказывал: — Тут во всех селах есть контрреволюционные элементы. В Петривцах на сегодняшний день живут человек двадцать таких, кто вернулся с Соловков, с Нарыма, с разных допров; кто по амнистии 1927 года, а кто и позже. И не какие-нибудь воры-конокрады. За тех милиция заботится. А я вам говорю только за тех, кто с оружием на нас ходил, нашу кровь проливал. А в Поповке, можно сказать, целое бандитское гнездо. Село большое — тыща четыреста дворов, но с них в колхозе меньше пятисот. Самый малый процент во всем районе. Зато имеются данные, что в полутораста дворах прячут оружие. И не только наганы, но и обрезы. У них там и гранаты есть, и пулеметов штуки три где-то захованы. Это точно известно. По всему району полно таких, кого и не сажали никогда, но известно, что они воевали у Петлюры, у Махна, у Маруси, у Ангела… Тут в Гражданку разных банд было, как блох на Шарике. Мы верили ему безоговорочно; сам он был сыном забойщика, до армии работал на шахте. Когда призывался, взяли в войска НКВД; там учился и стал оперативным работником. Он улыбался широко, белыми рафинадными зубами, глядел прямо, приветливо. Русый чуб он тщательно расчесывал на две густых запятых по вискам — такая прическа называлась почему-то «политика». Поместили нас втроем — Володю, его и меня — в хате единоличника-середняка, не выполнившего хлебозаготовку. Колхоз выделял нам харчи и топливо. Хозяева перебрались к дочери. Хозяйка приходила топить печь и готовить. В первые недели у нас бывал изредка хлеб и даже мясо. Но потом обычно макуха (жмыхи подсолнечника), мелкий картофель, сладковатый от промерзлости и горьковатый от гнили, реже — пшено, горох и квашеная капуста. Наш уполномоченный пытался нас воспитывать, приучать к «армейскому порядку». Напоминал, что нужно бриться и не надо оставлять грязную посуду на столе. — Соберем, товарищи, кучкой и поставим на припечек... Ну, зачем ты бычка на пол бросаешь? Ну и пусть он глиняный, не загорится. Но зачем хозяйке за нами убирать? Она хоть и не выполнила хлебозаготовку, но трудовая крестьянка. Да и себя уважать нужно. Мы здесь живем, здесь питаемся, чего ж мусорить? Чистота — залог здоровья. Он каждый день заботливо чистил щеткой синюю буденовку и длинную серую шинель, подолгу драил сапоги суконкой. И укорял нас: — Вы бы, хлопцы, кожухи хоть потрясли. Вы ж ими на печи укрываетесь. Посмотрите, и солома, и крейдой (мелом) замазаны. А вы кто такие? Представители харьковского пролетариата! Товарищи из красной столицы. Значит, надо иметь вид как следует. Не фасон давить, нет, не комчванство напускать. Но чтоб порядочек, как в Красной Армии: подтянутость, дисциплина. И вся выходка боевая, аккуратная… Что значит, что вы не военные? Мы все тут красные бойцы хлебного фронта. Хлебный фронт! Сталин сказал: борьба за хлеб — борьба за социализм. Я был убежден, что мы, бойцы невидимого фронта, воюем против кулацкого саботажа за хлеб, который необходим для страны, для пятилетки. Прежде всего — за хлеб, но еще и за души тех крестьян, которые закоснели в несознательности, в невежестве, поддаются вражеской агитации, не понимают великой правды коммунизма… Мы не считали их противниками и не чувствовали себя среди них враждебными чужаками. Ведь в каждой деревне мы находили товарищей, единомышленников. В Петривцах нашим наставником стал голова сельрады (председатель сельсовета) Ващенко. Он в германскую войну дослужился до унтера, имел двух Георгиев, а в Гражданскую командовал ротой. — Тогда лёгше было. От верьте, не верьте, а куда лёгше. Все было ясно-понятно. Туточки, значит, своя часть, своя позиция; а там, значит, враг — кадеты, петлюры или махны. Ну, значит, гады, контра! Ну и даешь им прикурить. С пулеметов и с винтарей залпами! А потом змейкой в обход или цепью в лоб — на ура. Штыком коли! Прикладом бей! Кто не поднял руки кверху — в Могилевскую губернию! И давай дальше, марш-марш! Даешь Крым! Даешь Варшаву!.. Все ясно-понятно. А теперь противник, может, коло тебя сидит, может, с тобой за ручку здоровается. Наган у меня, правда, есть, но его в кармане держи. И выймай только в самой крайности: для отчаянной обороны или для виду. Для понта, чтоб пугануть какого самого-рассамого гада. Но и это часто нельзя. А фронт, между прочим, везде вокруг. Я так считаю, что одной пшеницы у нас в Петривцах должно быть тысячи две пудов закопаны-попрятаны. Затаились гады-индюки. Сами одну макуху едят. Есть такие, что уже и дети пухнут. Но ям не открывают. Надеется такой надувальник, что пересидит хлебозаготовки, что мы отстанем, — он тогда выкопает и жировать будет. Или уже только боится, что яму найдут, все до зерна заберут. И обратно семья голодная; а самого до белых медведей… Дядьки ведь у нас какие?Хитрые-хитрые, а дураки. Я их добре знаю. Сам ихнего корня. Тут родился, в десяти километрах. И уже с шести годов на куркулей работал. Мать наймичкой была, вдовая. Я у нее один. Еще до стола не дорос, а уже хозяйских гусей пас. А потом, как в школу пошел, один-два дня в неделю учился. А все другие и все утра, и все вечера — коло хозяйских коров, свиней да овец старался. И пахал, и косил… <…> Так вот, я куркулей с детства ненавижу. Хуже чем всех панов-помещиков, юнкеров, офицеров. Те хоть прямые враги. Панскую белую кость за версту видно, кто он есть. И с них даже хорошие люди бывают. Ленин с кого вышел? Еще и другие были. А эти, кто с грязи в князи повылезли, кто сами волам хвосты крутили, в навозе росли!.. У них ни науки, ни уважения. Они до наймита такие безжалостные, что хуже всех панов. Да хоть бы даже своя кровь, сродственник, они за копейку глотку перервут. Голодному корку пожалеют. Умирать будешь — воды не подадут. Потому — кто умирает, от него уже никакого интересу. Он говорил, не повышая голоса. В глубоко посаженных, маленьких, чуть раскосых глазах — ни искры. Большая самокрутка — козья ножка, свернутая из четверти листа районной газеты, — дымилась равномерно. Только широкие руки сжимались в кулаки и косточки белели. <…> Он рассказывал о том, сколько по селу уже сдано хлеба, сколько еще нужно сдать. Называл злостных несдатчиков и подробно докладывал, где и у кого нашли спрятанный хлеб. — …Он думал, он самый хитрый. Закопал на дальнем поле. Да только мышей не перехитрил. Нашли мыши его яму. А за ними и лиса. А там хлопцы, которые охоту любят, заметили, чего это лиса все на одном месте, на одном поле мышкует. Так и открыли ту хитрую яму. А зерно уже пополам с мышиным говном. Ну, хозяина, конечно, забрал НКВД. Поедет теперь туда, где зимой и солнца не видать. А семья без хлеба осталась. Выходит, он враг не только державе, он и своим детям самый злой враг. Потом говорили приезжие: районные заготовители, мы с Володей, местные активисты-комсомольцы, колхозные бригадиры. Все выступавшие сидели за столом, под иконами. <…> На скамьях и просто на полу у печки тесно сидели насупленные бородачи, усачи в кожухах, в серяках, молодые парни, сонно равнодушные или презрительно угрюмые. Отдельными кучками грудились бабы и девки в темных платках, повязанных замысловато кочанами или накинутых шатрами поверх светлых косынок, в суконных полушубках — там их почему-то называли «юпками», — обшитых по вороту и по груди светлыми овчинными полосками. Густо клубился сине-сизый махорочный дым в зыбком полумраке. Еле-еле светились самодельные свечки или лучины, реже — керосинка. Села, не выполнившие план хлебосдачи, заносились на «черную доску» и подлежали «товарному бойкоту». Лавки закрывали. Нельзя было достать ни керосину, ни гвоздей. Ващенко снова и снова призывал: — Кто хочет выступить и добровольно объявить, что выполнит свой долг? Иногда поднималась рука. Вставал парень или разбитная баба. — Завтра я, може, достану. Родня обещала мешка два. Тогда отвезу. Таких сознательных громогласно хвалили, отпускали домой спать. <…> Но обычно после нескольких тщетных призывов Ващенко начинал поименно выкликать к столу должников. — Ну, гражданин Дубына Степан, в который раз мы с тобой тут балачки балакаем?.. Чего молчишь? Тебя спрашивает Советская власть — сколько раз мы тебя уже вызывали? — Нэ памъятаю. Нэ рахував. — Ах, ты еще смешки строишь! Шутки шуткуешь. Ну, я тебе серьезно говорю, очень серьезно. Мы тебя уже четырнадцатый, чи нет, пятнадцатый раз вот так спрашиваем. Когда выполнишь? — Немае у мэнэ ни фунта хлиба... Вже й диты макуху едять… — Так, значит, хитруешь? Сколько ты сеял? Пять с половиной гектаров сеял. Точно известно: было у тебя пшеницы два гектара и жита полтора. А еще и горох, и ячмень, и овес, и подсолнечник, и кукуруза на двух гектарах. Ты не бреши, я твои поля знаю. Черного пара у тебя не было. Так сколько ж ты собрал? Сколько копычек? Ты не хитруй, не бреши, сколько?.. Не помнишь уже? Такой ты, значит, хозяин лядащий, что своего урожая не помнишь! Ну, так я тебе напомню. На твое поле не другое какое солнце светило. И дождики тебя не обходили. Значит, собрал ты пшеницы двадцать четыре центнера. Ну, нехай двадцать два. А сколько ты сдал? Всего и с кукурузой, и с ячменем только восемь центнеров! Еле-еле на сорок процентов задания. А задание у тебя твердое. Мы тебя, гражданин Дубына Степан, знаем, кто ты есть. Советская власть все знает. Я ж сюда не сдалека приехал, не с Харькова, не с Москвы. Я ж еще помню, как ты женился. В тот самый год, когда молонья сожгла панское сено. Ты ж даже новых чоботов не имел. У старшего брата, у Тараса, чоботы брал на свадьбу. Мы знаем: ты с бедняков. Но только своего классу цурался. Вот я тут при всех людях считаю: сколько тебе на семью хлеба нужно. Кладем один пуд на душу в месяц. Считаем всех твоих, и старых и малых, и тех внуков, что титьку сосут. Вас всех — девять душ. Считаем по-царски — девять пудов в месяц. Полтора центнера. Значит, за зиму вы от силы шесть центнеров съели. У тебя ж ячмень есть и кукуруза. Так где ж они, все другие центнеры? Не знаешь? Если ты их не сховал, значит, продал. Закон преступил! Задание хлебосдачи не выконал1, а спекулюешь. Наш план подрываешь и тайно загоняешь хлеб перекупщикам. Знаешь, какая кара за это? — Рубайте мне голову!.. Не маю ни фунта! Ни зернинки. Именно эти слова в таких ночных разговорах звучали чаще всего: «Рубите мне голову!». Их произносили кто сумрачно, яростно, кто слезливо, надрывно, кто обреченно, устало, почти равнодушно. — Рубайте мне голову. Нет ничего в хате. Ни фунтика. Бабы часто плакали, кричали, отругивались. — Та шоб я своих диток больше не видела! Та шоб очи мне повылазили!.. Не сойти с этого места, если брешу!.. Шоб меня паралик разбил, руки-ноги поотсыхали! Шоб мне до смерти добра не видать! Не брешу и не брехала, сколько живу! Присягну, забожусь, нема ни зернинки, ни крыхточки! Рубайте мне голову от туточки на пороге! Ващенко тяжело грохал кулаком по столу, но говорил так же спокойно и ровно: — Годи! Хватит! Сидай и сиди, пока не надумаешь! Пока не пообещаешь, что надо. Сиди и домой не просись, не пустим. Так из ночи в ночь. Иные собрания продолжались непрерывно по двое-трое суток. Активисты у стола сменялись. Мы чередовались, уходили или спали тут же, откинувшись к стенке, урывками, в чадной духоте. Спали и многие крестьяне, сидевшие и лежавшие на полу. <…> Не реже чем через день мы выпускали газету-листовку. Цифры хлебосдачи, упреки несознательным, проклятия разоблаченным саботажникам. Единоличников, которые числились должниками по хлебопоставке, всячески утесняли. В их хатах проводили ночные собрания, к ним вселяли приезжих уполномоченных, заготовителей, ревизоров, шефов. Колхозники уже давно выполнили и перевыполнили план хлебосдачи, и поэтому были освобождены от постоев и прочих повинностей. А единоличников заставляли ежедневно запрягать своих отощавших лошадей — возить дрова для сельсовета, для школы, перевозить командированных в соседние колхозы или в Миргород и просто часами дежурить у сельсовета — авось, понадобится «транспорт». Это были предварительные, предупредительные меры воздействия. Наиболее упорных или дерзких председатель сельсовета сажал в «холодную». В задней комнате сельсовета окно забили досками, а дверь прижимали большим колом. <…> «Задерживать» при сельсовете в «холодной» полагалось не больше недели. После чего задержанных либо отпускали, либо препровождали в район. <…> Высшей мерой воздействия на злостных несдатчиков было «бесспорное изъятие». Бригада, состоявшая из нескольких молодых колхозников и членов сельсовета, руководимая, как правило, самим Ващенко, обыскивала хату, сарай, двор и забирала все запасы зерновых, уводила корову, лошадь, свиней. <…> Записав то, что помнил давно и что вспомнилось недавно, я решил проверить, дополнить память. В читальном зале Ленинской библиотеки тишина лечебницы и деловитое, неравномерно непрерывное движение вокзала или фабрики. День за днем я листал пожелтевшие, потускневшие страницы. Постановления, доклады, репортажи. Заметки селькоров. Речи партийных сановников. Статьи знакомых и незнакомых авторов. Такие же, как и я, тогда писал или мог писать. Голоса тех дней бередили память. Сквозь пыльные завесы казенной словесности пробивались, просвечивали недосказанные, невысказанные, а то и вовсе несказуемые клочья… Нас воспитывали фанатическими адептами нового вероучения, единственной правильной религии научного социализма. <…> Ежедневно газеты печатали сводки выпуска тракторов, автомашин, молотилок. Бесстрастные величины статистики — цифры планов, отчетов, сводок — обретали для нас некую пифагорейски-каббалистическую, завораживающую силу. Когда Сталинградский тракторный стал производить по 120 тракторов в день, я испытал настоящую личную радость. О борьбе за хлеб тоже вещали цифры, таблицы, сводки. В 1926-27 гг. на Украине было заготовлено 197 миллионов пудов. В 1927-28 гг. — значительно больше: 261 миллион. <…> В 1929 году заготовили 300 миллионов пудов. В 1930-м — уже 464 миллиона! Эта цифра знаменовала победу коллективизации. Все оказывалось так ясно и просто! В 1929 году на Украине было 3 266 000 единоличных крестьянских хозяйств — океан мелкой собственности! — 200 000 «кулацких» хозяйств были к концу 1930 года «ликвидированы». А значительное большинство середняков и бедняков (73,2% всей посевной площади) объединены в 24 191 колхоз. Согласно этой общедоступной арифметике, наша деревня становилась социалистической. «Борьба за хлеб увенчалась победой». <…> Но в 1931 году на Украине заготовили только 434 миллиона тонн — на 30 миллионов меньше, чем в предыдущем году. Одни объясняли это засухой. Другие — плохой работой заготовителей. Третьи — плохой работой колхозов. И почти все говорили о вредительстве. 13 февраля 1932 года был создан Комитет заготовок при Совете труда и обороны (СТО). Неделю спустя, 21 февраля, было издано постановление о «контрактации зерна нового урожая». Заготовителям предписывалось заключать с крестьянами договора, по которым единоличные хозяйства должны будут сдавать государству от 25 до 30% всего собранного ими зерна, 50% бобовых, 70% подсолнечных. <…> Весной 1932 года газеты и докладчики ликовали: «Зерновая проблема решена!». Ссылаясь на это, ЦК и Совнарком в постановлении «О плане хлебозаготовок и развитии колхозной торговли» 6 мая 1932 года возвестили «применение новых методов торговли хлебом». Всем колхозникам и единоличникам, которые выполнят план хлебозаготовок и заготовят посевные семена, предоставлялось право с 15 января 1933 года свободно торговать хлебом по рыночным ценам. Для Украины план хлебозаготовок был установлен в 356 миллионов тонн. На 78 миллионов тонн меньше, чем в 1930 году. Всех этих цифр я потом уже, разумеется, не помнил. И лишь значительно позже сообразил, что «новые методы колхозной торговли» были обещанием возродить несколько видоизмененный НЭП. Государство пыталось восстановить «смычку» и поладить с деревней, еще не окончательно ограбленной. 25 июля 1932 года постановление ЦК и Совнаркома «Об укреплении революционной законности» строжайше запретило «принудительно обобществлять имущество крестьян… произвольно устанавливать твердые задания единоличникам… нарушать колхозную демократию (и в частности, «принцип выборности»). Запрещалось также «командовать…, администрировать…, мешать колхозной торговле». А 7 августа был издан Закон «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении социалистической собственности». Этот закон был придуман и написан лично Сталиным. В преамбуле сказано: «Покушающиеся на общественную собственность должны рассматриваться как враги народа». Впервые официально применялось то понятие, которое впоследствии стало обиходным в судах, в газетах, в публичных речах и в частном быту. <…> 22 августа новое постановление ЦК и СНК «О борьбе со спекуляцией» — крестьянин, продавший свой хлеб, не дожидаясь официального разрешения, рисковал быть зачисленным в спекулянты. В этом постановлении уже и речи не было о законности, о судах, оно обязывало «ОГПУ, органы прокуратуры и местные органы власти… применять заключение в концентрационном лагере сроком от 5 до 10 лет без права применения амнистии». <…> Августовские указы стали смертоносно действенны. Они контрапунктно развивали те майско-июньские постановления, которые сулили свободную торговлю, но остались пустыми бумажками. Однако ни тогда, ни позднее я не ощущал этих противоречий. За рубежами лютовал всемирный кризис. Каждый день газеты сообщали о голоде, о безработице, о разгоне демонстраций, о том, как в Америке сжигают хлеб, выливают в канавы молоко, как в Китае пытают, казнят… И в тех же газетах телеграммы, статьи, очерки рассказывали о наших новых заводах, домнах, МТС, о все новых и новых успехах, достижениях, все более грандиозных замыслах. <…> Но сейчас по газетам и журналам тех лет я вижу, что уже в начале сентября можно было ощутить подземные толчки приближавшейся катастрофы. В июньском номере «Большевика Украины» (№13-14) еще звучал бодрый мажор: «Постановление СНК и ЦК о хлебозаготовках означает, что отныне каждый колхоз становится полным хозяином-распорядителем над большей частью произведенного им зерна…». В том же номере приводилась речь Кагановича: «Для того мы боролись и революцию делали, чтобы и рабочий и крестьянин жили лучше, чем раньше». Он высмеивал тех партийных и советских работников, которые «боятся приусадебных хозяйств… боятся собственной тени». <…> Но уже в сентябре тот же журнал (№19-20) писал тревожно, что планы хлебозаготовок не выполняются и в этом повинны «руководители колхозов, коммунисты, руководители партийных ячеек, которые объединились с кулачеством и с петлюровцами и стали не борцами за хлеб, а агентурой классового врага». К началу октября на Украине было сдано всего 25,9% хлеба, предусмотренного планом хлебозаготовок. Это объясняли плохой работой низовых партийных организаций и колхозного руководства. 19 ноября Совнарком и ЦК постановили обложить новым «единоразовым налогом» единоличные хозяйства. Сверх всех других поборов крестьяне должны были отдать государству еще от 100 до 170% причитающегося с них сельскохозяйственного налога, а «кулацкие» хозяйства — 200%. Местным властям давалось право повышать, даже удваивать ставки для тех, кто не сдал хлеб. 2 декабря СНК и ЦК разрешили «свободную торговлю хлебом в Московской области и в Татарской АССР», которые «выполнили планы хлебозаготовок». То был «пряник». Но кнуты хлестали все нещаднее. <…> 3 декабря Совнарком распорядился «подвергать уголовному преследованию за расходование хлебных фондов»… И строго судить руководителей колхозов, которые из хлебных фондов, предусмотренных и разрешенных ранее, выдавали хлеб строителям, милиционерам, в больницы и т.д. <…> 7 декабря ЦИК СССР постановил изъять из ведения сельских судов все дела «О хищении общественного имущества». За сельскими судами осталось право судить только мелкие кражи (на сумму не свыше 50 рублей) и только личной собственности. Это было несколько запоздалое дополнение к закону от 7 августа. Сельские суды не могли приговаривать к смерти и к длительным срокам заключения. А каждый посягнувший на государственную или колхозную собственность — на хлеб! — был потенциальным смертником. <…> 27 декабря ЦИК издал постановление о паспортах, которые вводились для горожан, чтобы «лучше учитывать население», «разгрузить города» и «очистить их от кулацких уголовных элементов». <…> «Кулацкими элементами», от которых надлежало очищать города, оказались все крестьяне, уезжавшие из деревни без особого разрешения местной власти. Паспортный режим снова «прикрепил» крестьян, как это было до 1861 года. <…> Борьба за хлеб в 1932 году начиналась отступательными примирительными маневрами. Так было в мае и в июне. Но уже в августе наметился крутой поворот. И государство перешло в нервически беспорядочное, яростное наступление. <…> В январе 1933 года заговорил сам Главнокомандующий. Собрался пленум ЦК; Сталин докладывал. Он не сказал ни слова об угрозе голода. Зато много твердил, что обостряется классовая борьба, а те, кто «склонны к контрреволюционной теории потухания классовой борьбы и ослабления классовой борьбы… перерожденцы либо двурушники, которых надо гнать вон из партии». Едва ли не главным выводом из его доклада был призыв к «революционной бдительности». В речи «О работе в деревне» он сказал без обиняков: «Партия уже не может теперь ограничиваться отдельными актами вмешательства в процесс сельскохозяйственного развития. Она должна теперь взять в свои руки руководство колхозами… должна входить во все детали (!!!) колхозной жизни» и т.д. <…> Пленум ЦК решил учредить политотделы МТС и совхозов. Значительно расширялась и усложнялась система централизованного управления сельским хозяйством. <…> Уже само название политотдел напоминало о войне. Политотделы были в дивизиях, в армиях. Политотделы МТС должны были не столько вести политическую, организационную и пропагандистскую работу на самих МТС, сколько наблюдать за колхозами. <…> 19 января 1933 г. был издан новый закон «О поставках зерна государству». Взамен хлебозаготовок вводился единый хлебный налог, который надлежало взимать уже не с урожая, не по договорам и не по твердым заданиям, а с «площади реально обрабатываемой земли». 18 февраля Совнарком СССР разрешил ввести торговлю хлебом в Киевской и Винницкой областях, в ЦЧО и в Грузии. 25 февраля Совнарком и ЦК постановили выделить «семенное пособие» колхозам и единоличникам, оставшимся без посевного зерна. Для Украины предназначалось 20 300 000 пудов. То были новые, но запоздалые «пряники». Уже голодали села Харьковщины, Днепропетровщины, Одессщины. И новое тактическое отступление генерального фронта проводили над тысячами свежих могил. <…> В феврале я болел. Товарищи, приходившие меня навестить, рассказывали: вокзалы забиты толпами крестьян. Целые семьи со стариками и малышами пытаются уехать куда-нибудь, бегут от голода. Многие бродят по улицам, просят подаяния… Каждую ночь грузовики, крытые брезентом, собирали трупы на вокзалах, под мостами, в подворотнях. Они ездили по городу в те часы, когда никто еще не выходил из домов. Другие такие же машины собирали на улицах бездомных. Совсем истощенных отвозили в больницы. Все лечебницы в городе были переполнены. Морги тоже. Детей, оставшихся без родных, отправляли в приемники. Но всех, кто покрепче, просто увозили подальше от города и там оставляли. <…> Когда я выздоровел, то ездил в подшефные села уже только в короткие командировки, на несколько дней, на неделю. …Кисло-серое туманное утро. Снег еще не сошел. На темных соломенных крышах белесые пятна и полосы. По обе стороны улицы, вдоль тынов, вдоль хат лежит снег, посеревший, в синеватых оспинах и подтеках. А посередине улицы он перемешан с буро-желтой глинистой грязью, то подтаивающей, то подмерзающей. Колеи и вовсе темные, хотя по селу мало кто ездит. Тащатся двое саней. Их валко тянут понурые ребристые клячи. Бредут трое возчиков. Поверх шапок навязаны, как башлыки, не то куски дерюги, не то бабьи платки. Грязно-рыжие кафтаны туго перепоясаны тряпичными жгутами. Шагают, медленно переставляя ноги, завернутые в мешковину. В одних санях лежат два продолговатых куля, накрытые мешком и рогожей. Другие — пусты. Они минуют слепые хаты; окна забиты или заставлены досками. В других окна целы, но двери распахнуты и обвисли. Видно, что никто не живет. Подваливают к хате с дымящей трубой. Старший возчик стучит в окно. — У вас е? — Ни, слава Богу, нема… У следующей хаты тот же вопрос. Тот же ответ. И еще у одной. Подъехали к хатенке с облезшей штукатуркой и бездымной трубой. — Прыська же вчора живая була… — Була. А сегодня, бачь, не топить. Молодой возчик, закутанный по-стариковски, идет в хату. Лошади тянутся к тыну. Грызут прутья. Парень возвращается. — Ще дыхае. На печи лежит. Дал ей воды. Минуют еще два двора. Большая хата с чистыми, недавно беленными стенами. И солома на крыше светлая, едва начала темнеть. — У вас е? Из-за окна слабый, бесслезный женский голос. — Е. Тато померлы цю ночь. — То несить… — Сил нема. Я ж одна с детьми. Возчики переглядываются. Идут втроем. Выносят на мешке худое тело. Лицо закрыто полотенцем. Женщина прислонилась к косяку. Обвисло накинутый платок, угасший взгляд. Медленно крестится. Тело кладут на вторые сани. Накрывают. Еще один продолговатый куль. За селом кладбище. На краю у леса — длинный ров, наполовину засыпанный землей и снегом, — братская могила. Без креста. Председатель сельсовета в городском пальто и в старой буденовке вертит ручку телефона. У стола несколько активистов. И шефы из города. Курят. Молчат. — Алле! Алле! Гражданочка, дайте райвыконком2. Та я уже целый час кручу. Тут динаму можно запустить от того телефона. Алле! Выконком? Примите сводку. Сегодня фуражной помощи роздано колхозникам… И еще индивидуальникам тоже… Давали муку и пшено. Печеного хлеба нема. По форме «Д» имеем сокращение. Сегодня вывезли пять. Еще двое есть такие, что, может, до завтра доживут… Что значит много? На той неделе куда больше было!.. Фельдшер приезжал, провел инструктаж актива, объяснил, как опухших кормить… Теперь ветеринара надо. Считай, все кони у нас висят. Из-под хвостов букеты — овод лезет. Мы с председателем колхоза и конюхи, кто поздоровше, голыми руками коням в жопы лезем, выгребаем того овода. Ремонт начали. Тут шефы хорошо подмогнули. Еще и еще напоминаю: семян у нас не хватит. Что в поставку забрали, что поели. Нужно и пшеницы, и жита подкинуть. Там наша точная заявка лежит. Потом председатель разговаривает с приезжими шефами. Повеселел: — Обещают за неделю семена прислать. Закурил папиросу. После махорочных самокруток она тошнотно сладковата. Но из вежливости он одобрительно причмокивает. — Не повезло нашему селу! Можно сказать, не повезло. Хорошая у нас местность. И народ подходящий. Больше 90% в колхозе. В прошлый год хорошо работали. И убрались хорошо. Пшеница 15 центнеров с гектара уродила. Хлебозаготовку выполнили и перевыполнили. Но по району — прорыв. И пошли нам встречные планы. Один, другой. На трудодень почти ничего не осталось. Полкило начислили, да и тех не выдали. И теперь каждый пацан видит, что это перегибы. А ведь еще месяц назад как было: вези хлеб или клади партбилет. Вот и получилась форма «Д». Кто поумирал, кто из села поутикал… Сколько всего, не скажу. Это, может, в районе знают. А нам не сосчитать, кто уехал и живой, а кто по дороге умер… Но, в общем, каждая третья хата пустая стоит. И в других тоже форма «Д» была… Весной в сельских лавках и в колхозных кладовых раз-два в неделю выдавали пособие: мешочки муки, гороха, круп, консервы, иногда печеный хлеб. В очередях стояли и сидели женщины, закутанные в платки поверх кожухов или плюшевых жакетов. Им все еще было холодно, даже в солнечные дни. Отечные лица, тусклые, будто незрячие глаза. Мужчин было меньше. Худые, сутулые, они казались более истощенными рядом с опухшими закутанными женщинами. Пугала тишина этих очередей. И старые и молодые бабы разговаривали мало, слабыми голосами. Даже самые сварливые переругивались тихо и как-то бесстрастно. Председатель сельсовета, очень худой, бледно-желтый — ожившая мумия, — старался бодриться, рассказывая шефам: — На сегодняшний день имеем обратно улучшение. Ни вчера, ни завчера смертности не было. За всю ту неделю только четырех похоронили и то двое — от разных болезней. Застудились и вообще уже старые люди. А кто от недостатка питания — так уже совсем мало стали умирать. И даже можно сказать некоторые больше от несознательности. Как стали помощь получать, как вышла первая травка, первая зелень, начали очень сильно есть. А здоровье ж слабое. Надо помалу, обережно. Но есть такие, что они хоть дорослые дядьки, а хуже малых детей: как увидел борщ или кашу, хоть макитру, хоть ведро, пока все не съест — не отвалится. А потом у него кишки перевертываются не туда, куда надо. Ну вот как у коня, если клевера пережрет или холодной воды перепьет — живот горою и копыта откинул… Или, бывает, что батько получил свежий хлеб на всю семью — буханки полторы или две, а пока домой нес, все и сжевал. Дети голодные плачут, а он за живот хватается, криком кричит. А потом уже и не дышит. Вот так и помирают, не с голода, а через глупость. Но это все больше мужики. Бабы — те, можно сказать, сознательнее насчет питания. Или терпеливее. И, конечно, они детей больше жалеют. Бабы не так умирают… Не так, но все же умирали и бабы. Еще и в мае, когда началась прополка овощей. Самая женская работа. …Жаркий майский полдень. Полольщицы бредут по черным бороздам между рядами ярко-зеленых молодых листов. Тяжело ступают. Медленно нагибаются. Еще медленнее разгибаются. Некоторые уже только ползут на четвереньках. Тускло-темные узлы среди свежей веселой зелени. Одна остановилась. Не то прилегла, не то присела. Через час кто-то заметил. — Ой, лышенько, тетка Одарка, сдается, померли! А я думала, они отдыхают. …Тело с трудом тащат на растянутых платках. Такие же грязно-серые. Такие же безмолвные. Одна потихоньку плачет. Но весной хоронили уже в отдельных могилах. И в гробах. Умирали все реже. Во второй половине мая целыми неделями не было похорон. Июньский день. В колхозный полевой стан приехала районная агитбригада. Парни в расшитых сорочках, в синих шароварах; девчата в венках с лентами, в еще более пестро вышитых сорочках, в разноцветно-многослойных юбках, в нарядных сапожках. Обеденный перерыв. За дощатыми столами бабы хлебают из глиняных мисок густой кулеш. На очаге под навесом котлы. Пахучий пар вареного пшена. Бабам жарко: они в белых платках, в светлых кофточках или в холщевых нижних сорочках. Поэтому еще темнее лица и руки, закопченные загаром. Отечных не видно. Почти все очень худые, задубевшие, усохшие, как старая кора на поленьях. И уже не безмолвные. Хотя работали с восхода — «проверяли» свеклу, окучивали картошку, выпалывали сорняки на капустном поле. Молодые пересмеиваются, разглядывая нарядных гостей. Те выстроились перед столом. Дирижер в пиджачке возглашает сипловатым тенором: — В честь ударников социалистических полей наш хор исполнит народные песни. ...Дывлюсь я на нэбо Тай думку гадаю... Поют голосисто, дружно. И сразу слышно, что певцы не городские. Поют не округленно-мелодично, как на сценах, на эстрадах, а заводят высоко-высоко, протяжно и громко. Так поют в селах — на гулянках, на свадьбах. Бабы оставили миски, отложили ложки. И застыли. Иные прислонились друг к другу, жмутся кучками. И вдруг одна заплакала. И еще одна. Тихо плачут. Закрывают лица косынками. В хоре заминка. Дирижер оглянулся. Шепнул. Тоненькая девушка в венке начала весело: Ой, за гаем, гаем, Гаем зелененьким... Хор подхватил торопливо, залихватски: Там орала дивчинонька Волыком чернэньким... А бабы плачут. Еще одна. И еще одна. Сперва те, кто постарше, а там и молодые. И плачут уже в голос, навзрыд. Орала, орала, Втомылась гукаты, Тай наняла козаченька На скрипочку граты… Певцы начали сбиваться. Нарядные девчата-хористки утирают глаза и мокрые щеки. Дирижер оглядывается растерянно. — Что ж это, товарищи бабоньки? Что такое? Почему слезы? Кто ж это вас огорчил? Мы ж стараемся повеселее… Бабий плач прорвало криком. — То не вы, то не вы! Ой, люди добрые! То мы сами. Мы ж больше никогда не спиваем… Ой, когда ж мы только спивали! Мы те песни и во сне уже не слышим… Мы ж все только хоронили… Мы ж сами уже мертвые… Ой, мамочка моя родная, где твои косточки?.. Ой, деточки мои коханые, голубятки мои, я ж над вашими могилками не плакала, я ж вас чужому дала без гробов хоронить… Закричали, запричитали еще одна, и еще. Хористы сбились кучей. И несколько девушек в венках заплакали в голос. Дирижер метнулся к бригадиру, который стоит в стороне, с возчиками, привезшими гостей. Мужчины дымят самокрутками, глядят в сторону. Повариха села на землю, закрыла лицо косынкой. Плечи дрожат. Бригадир, широкий, почти квадратный, красновато-загорелый, с многодневной рыжей щетиной до скул, досадливо отмахнулся от дирижера. — Да заспокойтесь вы, товарищ дорогой… Нехай бабы наплачутся… Слезы-то у них накипели… Теперь за всех плачут. Не мешайте. Выплачутся — легче будет. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | Лайк (1) |
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
18 декабря 2010 23:58 http://seloukr.narod.ru/spohady6.htmСпогади: Далеке, болюче, незабутнє. Л.Г. Убийвовк...
Напевне не так багато залишилось в живих тих, хто пережив страшний голод 1933 року. Більше як півстоліття про нього не згадували, не писали про цю трагедію не лише в нарисах, художній літературі, а й замовчували навіть історики, серед яких було немало й тих, особливо вихідців із села, які й самі чудом залишились живими. Тема була закрита. Архівні матеріали, якщо й були, то за семи замками лежали в темних схоронах. Але ж це було... На схилі літ до мене приходять спогадом дитячі літа, нерадісні, беззахисні. Решетилівщина – район, де чи не найбільше померло селян того жахливого 1933 року. Моє село Голуби, моя “маленька батьківщина”. Йшов мені тоді сьомий рік, але на все життя запам’ятався день, коли на сімейній нараді було вирішено, що після чергового візиту до нашої господи “буксирів”, які забрали майже все, що знайшли в хаті й коморі, – мама й найстарша сестра підуть “далеко” на Донбас, щоб заробити хоч щось для себе і для нас, адже залишається нас четверо напівголодних – хворий тато і нас, три дівчини. Я – найменша. Як нам жилося, як ми виживали, тільки одному Богові відомо. Ще доки були буряки та квашена капуста, яких не знайшли “буксири”, якось трималися, а згодом і цього залишилося на кілька тижнів. Різдво Христове і Новорічні свята були навіть без куті. Та десь на Водохрещу завітав у нашу хату Феодосій Ханенко, що повернувся з Донбасу, і, на радість нам, вручив передачу від мами та сестри – торбинку з сухарями і пшоном. Це була радість! В той вечір ми за багато голодних днів повечеряли таким смачним супом і запили чаєм з вареним солодким буряком. А ще повідомив Ханенко, що віз для нас ще й пляшку олії, але в поїздці її відібрали в нього міліціонери. Сказав і про те, що незабаром повернуться додому й мама та сестра, адже тих, хто проживає і працює без паспорта в шахтарських селищах висилають геть. А ранньою весною, коли став танути сніг, повернулись додому мама і сестра. Кілька днів на столі у нас був черствий хліб, варився суп. І знову голодно... Мама з старшою сестрою ще якось тримались, а молодші сестри й тато були опухлі. А коли зазеленіла перша травиця, першою померла Мотя. Її й поховали дома в садку. На кладовище донести було нікому, та й труни зробити не могли, дошок не було. Через кілька днів померла й Катерина. З великими труднощами віднесли сусіди, хто ще міг, на кладовище. (Було розпорядження Голови сільської Ради, щоб на садибі не хоронили). Тато ледве пересувався з допомогою палиці, а я, хоч ходити було й тяжко, йшла на луки, де вже були молоді ростки очерету, які ми називали “спичаками” та інша трава, що хоч на деякий час тамували голод. Мама й сестра мусили ходити в колгосп на роботу кожен день. Вихідних не було. Згодом тим, хто працював, давали на обід якийсь суп чи затірку, але їсти треба було тільки біля кухні, додому брати не дозволялось. Іноді й мені із їх пайки перепадала ложка чи дві супу, затірки чи каші. Зовсім нікчемним став тато. Одного разу він мені сказав: “Що ж, дочко, не загинув в австрійському полоні, то загину з голоду на рідній землі”. (Він був солдатом першої світової війни і три роки перебував у полоні). Так і сталося. Поховали його вже тоді, коли наливалися живильним соком житні колоски. Помер хлібодар і воїн не дочекавшись кілька тижнів до врожаю жита, яке сам посіяв восени минулого року. Страшна хвиля смертей прокотилася по колись квітучому і веселому козацькому селу з такою ласкавою назвою – Голуби. Цілі родини вмирали в страшних муках. Сім’я Вовків жила на краю села. Хата їхня стояла на високому пагорбі, де росло кілька вишень та ще якихось дерев, невеликий город. Всі вони найпершими сконали у муках – голова сім’ї Гаврило, його дружина, син, дві дочки, два онуки. Так і хоронили вони одне одного в своєму льоху, хоч кладовище було за кілька десятків метрів від садиби. Сім’я Дзюбанів, яких по-вуличному називали Йосипенками, складалася з дев’яти душ – не залишилось жодного. Така ж доля спіткала й родину Ротаїв, їх було п’ять чоловік і серед них найстарший красень Василь. Помер з голоду й “буксир”, Яків Щербак та його сестра Єлизавета, а вдова Євдокія та її син Каленик сконали в своїй хатині і пролежали там більше тижня, доки сусіди не натрапили на покійників і поховали їх біля хати, бо везти чи нести на кладовище вже було не можна. Кілька молодих хлопців збожеволіли від голоду і десь загинули в степу. Знали в селах бідну вдову Мотрону Прохватилиху як народну цілительку. Вона зналась на лікарських травах, рятувала всіх, хто звертався до неї за допомогою, жаліла й давала прихисток бездомним котам і собакам. Та ніхто не врятував її та дочки Марфи від голоду. Померла вона в своїй лісовій хатині, а донька зникла з села. Яка її доля невідомо. Майже не було в селі сім’ї, де б не горіла поминальна свічка, а часто й свічок не запалювали, бо й віск поїли. Нищились цілі родини, стояли пусткою нікому не потрібні хати. Помирали батьки, діти сиділи під хатами голодні, опухлі, просили у таких же знедолених кусочок хлібця, а його не було... Помирали чоловіки, діти, а хто якось вижив, назавжди залишався з невигойною раною в серці. У моєї двоюрідної сестри Наталії помер чоловік і четверо дітей, тож на все життя залишилась одинокою і була ласкавою і доброю до чужих дітей. А ночами лила гіркі сльози за своїми дітками: Іванком, Катрусею, Митею, Марійкою. Місцева влада вже під осінь того року спохватилась, що багато блукає по селах обідраних і голодних нічиїх дітей. Тоді було спішно наказано на території кожної сільської ради створити так званий патронат, тобто дитячий будинок для дітей-сиріт, батьки яких померли від голоду. Спохватились, та пізно. Скільки їх померло на вулицях, в бур’янах – одному Богу відомо. Проживала в селі багатодітна сім’я Дмитренків і підвели її під планку “куркулів”, хоч найбільше багатство в них – діти. Невідомо чому їх не відправили на Соловки, чи на Урал, але все, що можна було забрати, забрали без жалю й співчуття хоч би до дітей. Юхим Дмитренко та його дружина Парасковія померли, старші дочки, де хто міг, знайшли прихисток, а троє молодших опинились в патронаті. Виросли вони, але з болючою, незаживаючою раною в серці назавжди покинули село, яке для них стало мачухою. Після голодного 33-го року я стала ученицею 1-го класу, разом з нами, домашніми, навчались і учні, вихованці патронату. Вони наче й не відрізнялись від нас, але завжди тримались одне одного, зобижати “патронатів” нікому не давали. У п’ятому класі вчителька української мови запропонувала написати домашній твір на тему: “Особливо незабутній день в моєму житті”. Я й написала про той день, який ніколи не забувався. Це – день, коли хоронили мого тата, коли я стала напівсиротою, безбатченкою. Прочитала його Варвара Василівна для всього класу. Правда не знаю чому. Чи тому, що незвична тема, чи, можливо було небагато помилок. Клас прийняв по різному. Одні засміялись, інші – притихли і похилили голови. На перерві до мене підійшов Вася – патронатець і, якось уважно подивився на мене і стиха промовив: “Ти вірно написала про це, хоч ми – патронатці не посміли б так написати”. Сирітство... Воно довго відчувалося тими, у кого голодомор забрав батьків. Ці юнаки і дівчата відчували його на собі, коли стали повнолітніми і після патронату шукали собі десь прихисток, адже батьківської хати немає, заросла буряном чи розвалилась. А в період окупації їх першими відправляли на каторжні роботи до фашистської Німеччини, а хто не став остарбайтером, після звільнення України від окупантів – поповнили ряди шахтарів Донбасу, лісорозробки архангельщини, рибні промисли Камчатки. Бо вони – беззахисні. Юнаки-патронатці, ставши воїнами, й тоді відчували своє сирітство. Їх в роки війни, та й не тільки, відправляли на самі найризикованіші операції. Один колишній офіцер так і сказав – у них рідних немає, якщо й загинуть, то дуже плакати за ними нікому. Правда, хоч і гірка. Немало з них потім стали посмертно Героями Радянського Союзу. Повсякчас це відчувала я й на собі. Немає батька, ніхто не захистить ні від сваволі сусідських хуліганів, ні від тяжкої, часто непосильної праці в повоєнному колгоспі, ні від безкінечних “планових” виїздів на лісозаготовки чи ще кудись. Так і через багато років дає себе відчути страшний геноцид – винищення синів і дочок козацького роду. Не так давно в Полтаві був “круглий стіл”, присвячений 70-річчю голодомору. Коли доручили мені запалити поминальні свічки, я довго не могла це зробити – трусились руки, так як 70 років тому, коли тримала поминальну свічку над труною батька. Це не забувається. Минуло понад 70 років з тієї трагічної весни на Україні. Але вона не забувається. Про неї повсякчас нагадують дзвони на горі Зажурі під Лубнами, скромні пам’ятники жертвам голодомору в Решетилівці, Козельщині, інших містах і селах області. Багатовікова народна мудрість говорить: “Найбільший гріх – пролити невинну кров, безкарно відібрати в людини життя, цьому ніколи не було й не буде прощення. Тож нам, сущим на цій грішній і багатостраждальній землі, - залишається тільки одне – запалювати поминальні свічі, згадувати їхні безвинно страчені душі синів і дочок козацького роду. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | Лайк (1) |
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
19 декабря 2010 0:17 5 мая 2011 7:14 http://seloukr.narod.ru/spohady7.htm Спогади: Ходіння по муках. Микола Головко... Добре запам’яталися мені ті страшні часи. Народився я і мешкав у Сенчі Лохвицького району. У моєї матері було троє дітей: я – шести років, сестра – трьох і однорічний брат. Батько в цей час гайнув на Донбас шукати кращого життя, та там і пережив голод. А ми залишилися в колгоспній, напіврозваленій хаті, без всяких засобів до існування. Надія була тільки на матір, яка трудилася в колгоспі. Рано-вранці вона йшла на ланку, а пізно ввечері, знесилена, поверталася додому. Я з сестрою і братом на весь день залишалися вдома. Їжі ніякої не було. Ми з сестрою “паслися”. Весна була голодною, але зеленою. Їли лопуцьки, щавель, калачики, пшінку, білу акацію та ще якісь бур’янці. Намагалися все це давати і маленькому братові, але він цієї “їжі” не брав. Весь час плакав, мучився... і... помер. Недалеко від нашої хати діяла миловарня, яка переробляла дохлих свійських тварин, і для когось варила мило. Моя мати часто посилала мене займати чергу за конячими кісками. Потім вона приходила і їй видавали встановлену порцію кісток, з яких варила нам юшку. Виварені кістки мати розбивала, товкла їх в ступі і “таємно” перемелювала на сусідських жорнах. До змеленого вона додавала віяної-перевіяної полови, сухого листя, шматочок якоїсь макухи; натирала воском сковорідку і пекла з цієї “смеси” маторженики, які були завжди пригорілими і розсипалися. Ми жменями ковтали ці крихти. Після такої “їжі” розбухали животи з різкими болями. Смерть “ходила” всюди. Помирали в хатах, на вулицях, на роботі. Ми мешкали недалеко від кладовища, і я бачив, як завозили туди померлих і звалювали їх в кучі. А потім міліція виганяла дядьків, які ще трималися на ногах, для риття ям. Ми, діти, звикли до померлих (вони були всюди), і не боялися їх. Скрізь панувала байдужість: люди були або пухлі, або до знемоги висушені. Скоріше помирали перші. Навіть відчувалася якась “заздрість” до померлих. Пам’ятаю забиті дошками вікна домівок померлих. Довгенько вони стояли пустими, і повз них страшно було ходити. Ночами на димарях цих хат вили сови. А старі люди хрестилися, тяжко зітхали і шепотіли молитви... Багато було тяжких часів у житті українського народу. Це і репресії 1937 року; друга світова війна і тяжкі роки фашистської окупації; злиденний післявоєнний період з третім голодом. Але 1932-1933 роки на Україні були, мабуть, найстрашнішими в історії людства. А злочин цей вчинили так звані “борці” за “щасливу” долю українського народу. Зберігся в моїй пам’яті сумний епізод. Ходили чутки, що в Лубнах, в торгсині обмінюють золоті речі на хліб. Знахабніла сталінська влада забирала у людей життя і все, що вони мали. Виходило, що для золотих виробів хліб був, а для людей не було. Яке злодійство, який цинізм, який жах! Щось нелюдське відчувалося в цьому. Дізнавшись від людей про обмін золота на хліб у Лубенському торгсині, моя мати вирішила і собі спробувати “щастя”. В один із травневих днів 1933 року, разом із своєю сестрою Явдохою, вони налаштувалися в дорогу, щоб обміняти на хліб той мізер золотих речей, які були колись прикрасою їхньої дівочої пори. Рано вранці мати вийняла із прискринка малесенький вузлик, розв’язала його, якийсь час потримала в руках, тяжко зітхнула і знову зав’язала. В ньому була пара золотих сережок, обручальне колечко і хрестик з ланцюжком. Вузлик заховала за пазуху. Вкинула в кошик торбинку і, прощаючись зі мною та меншою мене сестрою, сказала: “Діти, чекайте мене. Будьте обережні. Потерпіть. Залишаю вам кусок макухи і в горщаті зварене картопляне лушпиння. Може вдасться виміняти хліба”. Перехрестила нас. Перехрестилася сама і з своєю сестрою пішли на Лубенських шлях. Пройти треба було, лише в один кінець, 45 кілометрів. Ми з сестрою довго дивилися їм вслід, аж доки їх постаті не сховалися за цариною. Заплакані, ми повернулися до хати і голодними лягли спати. Відсутність матері нам здавалася вічністю. Інколи ми бігали до бабусі, в якої була своя велика сім’я, і нам перепадало по декілька ложок якоїсь “сьорбалки”. Від неї терпло в роті і боліло в животі. Нарешті, через три доби, повернулися мати і тітка Явдоха. Страшенно виморені, почорнілі, з глибоко запавшими очима, вони сіли біля хати і довго мовчали. Потім тітка встала, мовчки взяла свій кошик і пішла додому, а ми з нетерпінням чекали, коли мати дасть нам хліба. Дуже хотілося накинутися на нього і їсти, їсти, їсти... Тремтячими руками мати вийняла з кошика чотири хлібини і поклала їх на стіл. Ми з сестрою зачаровано дивились на це чудо. В хаті наче засяяло сонце. Перед нашими очима лежав справжній хліб, запах якого перехоплював дихання. Відрізавши нам по малесенькому шматочку, мати промовила: “Діти, я буду вам давати по такому шматочку два рази на добу: вранці і ввечері. Вдень шукайте самі собі їжу. Надворі багато зелені. Прийду з роботи може щось зварю, або принесу якогось варива з роботи”. Весь хліб мати поклала в скриню і заперла її на замок. А ключ на шворці, повісила собі на шию. Не пам’ятаю, скільки днів у нас було “хлібне свято”. На полях уже визрівав новий врожай. Але ті рятівні чотири хлібини допомогли нам його дочекатися. З тих пір хліб для мене став самим найдорогоціннішим скарбом на світі. На моє запитання, чому так мало дали хліба у торгсині за золото, мати з сумом розповіла про те, що з нею і тіткою Явдохою трапилося в дорозі. До Лубен вони дібралися з горем пополам. Траплялося, що їх хтось підвозив, а більше йшли пішки. В Лубнах, відшукавши торгсин, обміняли золоті речі на хліб, і трохи перепочивши, знову рушили в путь. Зворотна дорога була ще тяжчою. Крім страшенної змореності, вони мали і вантаж – хліб! Самий дорогоцінний скарб, який прибавляв сили. Та чим ближчою була Сенча, тим тривожніше ставало на душі. Як там діти? Чи живі? Це тривожне почуття прискорювало їхню ходу. Та ось, коли до Сенчі залишалося декілька кілометрів, з густого житнього лану вийшло троє дядьків. Напевно, вони були в засідці, чекаючи подорожнього. Обступивши сестер, вони стали вимагати, щоб ті віддали їм свій вантаж. Один з них, з насунутим кашкетом на очі, погрозливо сказав: “Не будете віддавати, то додому не дійдете”. Що творилося в душах жінок, передати неможливо. Вони оніміли. Прийшовши в себе, мати і тітка Явдоха стали на коліна. Тітка заголосила і, заламуючи руки, впала на землю. А мати, з протягнутими до злодіїв руками, промовила: “Змилуйтесь над нами і пожалійте наших дітей. Може ми ще встигнемо їх врятувати від голодної смерті. Дуже гірко дістався нам цей хліб. Якщо ви його заберете, то краще вбийте нас. Додому з пустими руками ми не підемо”. Злодії, нахиливши голови, деякий час мовчали. Потім відійшли в бік, щось тихо поговорили між собою і, підійшовши до жінок сказали, що їм залишають по чотири хлібини, а решту забирають. Ні сльози, ні благання не діяли на злодіїв. Зробивши свою чорну справу, вони хутко пірнули в густе, високе жито, за яким виднівся ліс. ...Знесилені, скривджені і обкрадені, мати і тітка Явдоха ледве дібралися додому. Ось чому вони, присівши біля хати, так довго мовчали. А порятунком від голодної смерті в кошику кожної, лежали вистраждані чотири хлібини. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | Лайк (1) |
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 19:56 http://revolution.allbest.ru/history/00084162_1.htmlЗі спогадів Харити Євгенії Андріянівни яка народилася 1918 року в селі Куст-Кущі Кобеляцького району: ''Тоді я вже йшла до школи не снідавши. На великій перерві вибігали на подвір'я, навперейми виривали з землі грицики, корінці відривали й шамали. А з молочаю були їстівні листки і стовбур... Коло сільради бачимо, що якісь два міліціонери йдуть немісцеві й підвода. На підводі мати з дочкою гризуть кормовий буряк, поруч них велика полив'яна макітра відер на троє, шматки тіла з неї виглядають...У цій сім'ї помер батько, його сховали під ліжком, поки й не з'їли. Потім дітей двох менших з'їли, а третього не встигли, бо сусіди заявили в міліцію''. 2.2. Статистика жертв голодомору Голод 1932-1933рр. був величезною катастрофою для українського народу, що причинила мільйонні жертви. Скільки всього людей забрав голодомор на Полтавщині, сказати важко. Справа в тім, що відомості про демографічні наслідки голодомору на протязі десятиліть радянська влада оберігала як найважливішу державну таємницю. Ще в 1934-1935рр. всі документи про облік померлих у час голодомору 1932-1933рр. були вилучені з органів РАЦС та сільрад співробітниками НКВС і назавжди зникли.Важливим джерелом, що проливає світло на вкрай несприятливу демографічну ситуацію, що склалася у 30-х роках у краї, з вини сталінського керівництва є матеріали всесоюзного перепису народонаселення 17 січня 1939 року. Підсумкові матеріали перепису, що збереглися в Держархіві Полтавської області, містять відомості про населення всіх адміністративних районів Полтавської області станом на 17 січня 1939р. а також станом на 17 грудня 1926р. коли проводився попередній перепис населення. На час перепису 1926р. на території, яка пізніше увійшла до складу Полтавської області, проживало приблизно 2 млн.644 тис. чол., а за даними перепису 1939р. в області налічувалося приблизно 2 млн.230 тис. чол. Тобто, за 12 років, які пройшли між двома демографічними переписами, кількість мешканців Полтавщини не тільки не зросла, а навпаки, скоротилася приблизно на 414 тис. чол., або на 15,7%. Візьмемо окремі населені пункти і побачимо, як скоротилася між двома демографічними переписами там кількість жителів. Наприклад, у 1926р. в райцентрі Решетилівка проживало 7788 чол. населення, а з прилеглими хуторами Гаркавівка, Горбенки, Лісові, Новоселівка, Прокопівна, Семимогили, Хоружівка та Шкурупії - 8945 чол. У 1939р. основна маса навколишніх хуторів уже входила до складу селища, але жителів у ньому налічувалось всього лише 6443 чол. У с. Великі Кринки( раніше було райцентром, а нині перебуває в складі Глобинського району), без Малих Кринок і Бетягівщини, в 1926р. проживали 2394 чол. Голод 30-х рр. скосив велику частину жителів. Хати стояли пустими, їх пізніше заселяли переселенцями з інших районів і областей. І все одно на час перепису 1939р. в селі нараховували лише 1799 чол. У с. Петрівці Глобинського району, за даними попереднього перепису, проживало 1223 чол., по сільраді - 3014 чол. На 1939 рік по всій сільраді налічувалось 1377 чол. А скільки жителів втратив колись багатолюдний Градизьк? У 20-х рр. у ньому проживало 10646 чол., по сільраді( з прилеглими хуторами) - 13301 чол. До 1939р. значна частина тих хуторів уже увійшла в межі селища, але жителів у ньому було всього 9333 чол. І так можна говорити про інші населені пункти, оскільки за час, що пройшов між двома переписами, статистика зафіксувала різке зменшення сільського населення по всіх селах Полтавщини. Документи, які збереглися в центральних державних та колишніх партійних архівах, висвітлюють трагічну картину масової смертності людей України, в тому числі й у районах Полтавщини, від голоду та епідемій під час голодомору 1932-1933рр. За свідченнями тих документів, на червень 1932 рік найтяжчий стан був у семи районах нашого краю, які в той час входили до складу Харківської області, а саме: в Семенівському, Глобинському, Кобеляцькому, Нехворощанському, Оболонському, Оржицькому, Чутівському. За матеріалами, які надходили від райкомів партії, від уповноважених облпарткому та за зведеннями ДПУ, становище було особливо тяжким у колгоспному секторі. Як згадує Г.Сова, що довгий час працював економістом-плановиком при Ново-Санжарівському райвиконкомі на Полтавщині, а в тому числі і під час голоду. Про свій Ново-Санжарівський район він пише, що з 60 тис. людності району 1933 року за даними, що він мав їх тоді від секретаря райвиконкому, вмерло 11680 осіб, а це становило 19,4% до загальної кількості. А в сусідньому Нехворощанському районі, каже він:'' Село Чернеччина, що лежить на річці Орель і в якому було більше за 200 дворів, зовсім вимерло і довелося закрити сільраду як адміністративну одиницю''. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 20:11 http://revolution.allbest.ru/history/00009598_0.htmlРозповідь хлопчика, що пережив події того часу У 1933 році мені було вісім років. Я вчився у другому класі Олексіївської початкової школи Гребінківського району. Виходив з дому до школи голодний, на уроках думав про їжу, повертався додому голодний і лягав спати голодним. Уві сні мені виділися пиріжки з сиром, пишні пухкі паляниці, галушки... На два роки старша від мене сестра Настуня, теж школярка, була міцніша й витриваліша, їй не менше допікав голод, але вона мовчала. А я, поникавши надворі, скімлив: "Мамо, їсти!" - А щоб вас! - сердилася мати. - Боже мій милий, ну що мені робити? Хоч на вішальницю йди! Завтра ще раз сходжу у Шрамківку, на базар, може, щось виміняю... У школі раз на день нам давали по тарілці горохового супу, рідкого, нічим не засмаженого. На дні тарілки плавало три-чотири горошини. Сьорбаючи той суп, я бачив себе у тарілці, мов у дзеркалі. Важко вчитися на голодний шлунок. Та попереду було ще страшніше - насувався великий голод зими 1933 року. В селі почали пухнути від голоду дорослі й діти. То тут, то там на вулицях нашого села ми натикалися на приметені снігом трупи односельців. Їх підбирали на сани і везли на цвинтар, де ховали всіх в одній ямі, без трун. А тим часом селом снували так звані "буксирні бригади" з числа радянських активістів. "Буксирники" заходили в хати і вимітали у кожного селянина все до зернини, як казали вони, "для робітничого класу", "для побудови у нашій країні соціалізму". Тоді ми не могли збагнути причини лиха, що коїлося на нашій землі. І лише тепер, через 70 років, тримаючи в руках архівні документи, я можу з певністю сказати: все те відбувалося не спонтанно, не випадково. У тодішній країні здійснювалася чітка і продумана система знищення українського селянства. Керівники областей і районів України, рятуючи власні шкури, ревно виконували постанови, директиви, розпорядження вищих партійних органів. Гадяцька районна газета "Будівник комунізму" надрукувала постанову бюро райкому партії від 1 січня 1932 року, в якій сказано: "Ударна декада по хлібозаготівлях, проведена з 20 по 31 грудня 1931 року, не дала жодного зрушення. У зв'язку з цим ухвалюємо: до 15 січня виконати план хлібозаготівель, піти в рішучий наступ на глитая та його агентуру. До злісних боржників застосовувати заходи адміністративного та судового впливу. До відстаючих сіл направити 30 буксирних бригад з партійців, комсомольського активу та випробуваних у боротьбі за хліб колгоспників". Але підсумки хлібозаготівель в районі і далі були невтішними. Тому зі шпальт газети пролунали заклики: "До суду шкідника!" Час переможних рапортів минув. З буксирних бригад почали тікати люди. А ті, що залишилися у них, фактично були мародерами. Так, у середняка Романа Скорохода з села Лободине "буксирники" вилучили 3 пуди борошна, у середнячки Палажки Филь з села Ціпки - торбу сухарів, ворочок крупи, кендюх та сало, які там же і з'їли. Набирало розмаху "очищення" колгоспів від "антирадянських елементів". За невиконання планів хлібоздачі селяни одержували по 8-10 років ув'язнення. У селах зупинилися вітряки, було заборонено користування допотопними жорнами. Тих, хто намагався хоч трохи змолоти собі борошна, таврували державними злочинцями. 7 серпня 1932 року сталінське оточення прийняло Закон про охорону соціалістичної власності, написаний особисто Сталіним. За крадіжку колгоспного майна вводилися суворі судові покарання, в тому числі і найвища міра - розстріл з конфіскацією майна. Народ назвав той звірячий акт "законом про п'ять колосків". Про те, як він діяв, видно зі сторінок гадяцької районної газети "Будівник комунізму" за 1933 рік. Так, у номері за 12 липня вміщено замітку "Заклятого ворога - до розстрілу!" з підзаголовком: "Колгоспники вітають вирок суду". В замітці повідомляється про те, що мешканець села Мартинівки І.Ю.Дуля зібрав на колгоспній ниві 4,5 кілограма колосків. Розглянувши цю справу, виїзна сесія Харківського обласного суду за законом від 7 серпня 1932 року засудила "одвічного ворога всіх трудящих" І.Ю.Дулю до розстрілу. В номері за 18 липня 1933 року ця ж газета повідомляє про аналогічний факт, що трапився у селі Рашівка: "Брати Кирило та Сергій Богомоли впіймалися з нарізаними колосками. Злодіїв Богомолів засуджено до розстрілу". Яка ж причина голодомору? Може, не було в державі зерна? Так було воно! Адже і в 1932, і в 1933 роках СРСР продав за кордон близько 2-х мільйонів тонн зерна. Народ відповідно відреагував на те частівкою: Всю пшеницю - за границю. А овес - у МТС, Що лишилось на стерні - Роздамо на трудодні. Однак і зерно із зібраних на стерні колосків люди здавали в колгоспні комори. А самі масово гинули від голоду. Про голодомор в Україні в 1933 році заговорив увесь цивілізований світ. Та чим гучніше лунали ті голоси, тим рішучішими були офіційні заперечення керівників СРСР і радянської преси. Ось одне з них: "Заявление о голодной смерти миллионов советских граждан на Волыне, Украине и Северном Кавказе является вульгарной клеветой, грязным наветом, который сварганили в редакции "Рейхпост" (австрійська газета), чтобы переключить внимание своих рабочих с их собственного тяжелого и безнадежного положения на проблемы голода в СССР". (Газета "Правда" за 20 липня 1933 року). Прагнучи врятувати від голодної смерті українську людність, українці й неукраїнці інших країн світу збирали продукти. Та СРСР "навідріз" відмовлявся від тієї допомоги. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 20:14 http://revolution.allbest.ru/history/00009598_0.htmlПорахуємо разом
Перейдемо тепер до розгляду того, що може запропонувати демографічна статистика. Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року -- 28 926 тис. осіб. За 10 років воно скоротилося на 538 тис. Органи запису актів громадянського стану (ЗАГС) зареєстрували в Україні такий природний рух населення (в тис.): Якби у 1933 році органи ЗАГС працювали надійно, то ми побачили б картину голодомору, не вдаючись до будь-яких розрахунків. Однак державний облік руху населення в рік голодомору порушився. Взявши за основу опубліковані таблиці смертності 1925--1926 рр., Сергій Максудов підрахував, що недооблік дитячої смертності становив у 1933 році не менше 150 тис. чоловік. Відповідно такий же недооблік спостерігався при оцінці народжуваності. Тому цифру народжень слід було скоригувати до 621 тис. чоловік. Ми звикли датувати голод двома роками -- 1932--1933. Із даних демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року викликав в Україні смерть 144 тис. чоловік. Цей голод був наслідком хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Ці хлібозаготівлі вперше супроводжувалися конфіскаціями незернових запасів продовольства в разі відсутності зерна. Перевищення смертей над народженнями в результаті цього почалося в українському селі вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припадає на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували в селі десятикратно більшу смертність, ніж нормальна (ми знаємо тепер, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних показує, що від голоду померло у 1933 році 3 238 тис. чоловік. Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані -- падіння народжуваності. Справді, якщо відбулося зниження природного приросту населення з 662 тис. у 1927 році до 97 тис. у 1933 році (без врахування померлих від голоду) і 88 тис. у 1934 році, то хіба не слід ці непрямі втрати включати до наслідків голодомору? Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. чоловік. Прямі й опосередковані втрати за 1932--1933 рр. разом з демографічною луною 1934 року становлять 4 649 тис. чоловік. Ці дані треба брати до уваги, коли йде мова про демографічні наслідки голодомору. Однак, якщо заходить мова про загибель людей від голоду в Україні у 1933 році, слід називати тільки одну цифру -- 3 238 тис. чоловік. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. чоловік. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 20:23 http://revolution.allbest.ru/history/00007099_0.html«Я, Капля Іван Сергійович, народився 1923 року в с. Синьооківка Золотоніського повіту Полтавської губернії, де й проживав під час голодомору. Було мені 10 років, як нашу сім'ю (дід, баба, батько, матір, та ще троє братів) застав той страшний голод. Починалось все зі створення у селі колгоспу в 1929 р. Його головою був Бурган, приїжджий, уповноважений з району, - і пощади не давав нікому. Пам'ятаю, що членом правління був ще Тесла Микита. Звичайно, вимагали записуватись у члени колгоспу. І, що цікаво, роздавали вже готові бланки, де замість тебе написано: „Я, П. І. Б., прошу зачислити себе членом колгоспу." Грамотний ти чи ні - лише підписуйся, і завтра вже - на роботу! То ж мої батьки відразу записались в той колгосп. Де ж ти дінешся - революція змусила! Під кінець колективізації, що припало на 1933 рік, норми хлібоздачі особливо стали відчутними. Врожаю, звичайно ж, людям вистачило б, але забрали все: зібрали хліб, зсипали, підкотили машини і... не лишилось нічого. Позбавили зібраного врожаю і одноосібників - вони були багатші за інших і не хотіли вступати до колгоспу. А в якому значенні „багатші"? Та мали плуг, борону та латані штани! А їх - в Сибір, на північ. Щодо розкуркулення, то це робили “активісти” - свої ж люди на селі. Забирали майно, хати, потім роздавали, або й самі в них жили. Вони ходили по хатах, забирали все, що вродило; останнє кіло жита... Пам'ятаю, зайшли до однієї жіночки і не залишили навіть вузлик з їжею, що був схований у колисці з дитиною. А в колгоспі страшна була праця. Вдень жали, вночі мололи. Батько носить, мати в'яже; за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть додому. Раз на день варили в полі баланду з макухи. Та й то, не їли батьки, а несли з поля дітям. Працювали за трудодні - 12 копійок та 200 грам хліба. Грошей в руках ніколи не тримали - вони відразу ж в кінці року перераховувались державі як податки (головне - за землю, скотину). Та ще й доплачувати мали: візьмеш молока (щасливий, коли є корова), чи ягід, чи фруктів яких (як-от, груш - дичок), понесеш на базар, віддаси за копійки, та й сплатиш свій борг державі. А як ні - залишишся без корови, без нічого... Податки тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома: маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш - то й виживеш. М'ясо, молоко, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого. Голодувати. Головне ж, що рятувало нашу сім'ю, - корова. Вип'ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так, у берег ходили, рвали і варили рогіз. А він же варений - страшний. Тягнеться, як резина, що й не підчепити. Пам'ятаю, братик мій узявся варити ту рогозу у чавуні. Вона кипіла, кипіла; та він узяв ложку - тягне, а вона падає. То він зі злості чавун той - ногою! Сил вже не вистачало. Збирали на їжу і зелень, бур'янець, а особливо - “калачі” (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. Їли й картоплю гнилу та вонючу, цукрові буряки. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду - аби тільки навар був. Не залишалось у дворах ні котів, ні собак. Навіть конину їли; а от корову, як не страшно було годувати, але тримали. Пристосувались люди ловити і горобців з допомогою клуні (або ще - стодоли). Спіймав, вкинув у чавун з гарячою водою - пір'я облізло; далі - ножиком „чирк", викинув кишки, і готове тобі м'ясо. Пам'ятаю, як врятував нас від голоду батько. Цілий місяць їздив він, у Херсоні був, - думали, що й в живих вже нема. А він повернувся, привіз величезну хлібину та 200 кг борошна. Вижили. Їли коли і як доведеться - чи тричі на день чи й зовсім не їли. Але -обов'язково разом, всією сім'єю, з однієї миски. Хто скільки встиг схопити - стільки й з'їв. Та страшний був тоді не лише голод. Ходила епідемія тифу. Від цієї то хвороби вимерли коти всі поголовно, й людей багато. В моєму роду така доля спіткала дядька й бабу Катерину, від голоду - нікому не прийшлося. Від тифу того всередині тіла все палало; й та температура просто - таки здавлювала. Так продовжувалось з тиждень; якщо витримаєш - виживеш. Пам'ятаю, батько й матір з тифом у лікарні, дід і баба, брати мої - хворі; а я, ледь піднявшись після хвороби, - на вулицю. Висмикнув кулик сіна, топірцем посік, попарив - та й нагодував корову. Літрів 4 потому давала. Як не було чим корову годувати, то й хату розкривав - бо ж із сіна. Намішаю з теплою водою - то й було що дати. Без корови, землі вижити було практично тоді неможливо, то ж і помирали люди особливо в містах, а допомоги від держави - ніякої. Ходили навіть слухи про канібалізм, але конкретно про це я не чув і не бачив. Маю сказати й про долю красивої церкви, що була в нашому селі (а воно мало приблизно 300 дворів). Любили люди церкву, ходили туди, а 28 квітня, на Пречисту, святкували Храм. З'їжджалися кіньми, возами звідусіль. А в 1933 - у не було свята... Пуста стояла наша церква - ніхто в ній не правив. Колективізація... Ікони порозтягувані, а приміщення - для зберігання зерна колгоспного. Згодом, у 1938 році якийсь „бандіт" розпорядився зняти і дзвони. Розтягли. Спалили. Зараз - стоїть на тому місці магазин. Щодо освіти, то була на селі чотирирічна школа (з 1933, чи ще й раніше). Пішов я у перший клас у 1934 (бо в 1933 - му хворів тифом). З четвертого до сьомого класу навчався в іншій школі. І, закінчивши таким чином 7 класів, вступив у агрономічну школу в хуторі Кулічевське, де провчився рік. З початком війни школу закрили, а я був забраний до Німеччини. Щодо життя в початковій школі, то діти ходили туди голодні й холодні. Нікого там не годували. Та ще й зима давила страшними морозами та снігами, що не можна було й з хати вилізти. Сидить, бувало, мати вдома, щоб дитина в школу сходила - бо ж одягу на всіх теплого не вистачало. Робили його з шерсті овець, коноплі: сіяли, мочили, пряли на полотно. І з того шили. Пам'ятаю, і торбина з книжками була полотняна, цупка. А до школи йти - 5 км. От виходив я на бугорок якийсь, сідав на торбину ту, і - вниз! Ще із шкільних років згадую таку історію. Вчився я за умов великого контролю і несвободи. І ніхто не мав права сказати слова всупереч того, що тобі скажуть робити. Мовчи і люби вождя. І от почув я якось від одного свинаря, що мав за корову сплатити податок, такого вірша: „Ні корови, ні свині - Тільки Сталін на стіні. Він указує рукою Куди їхать за мукою". Так я той віршик і розказав у школі, що й почула учителька. На щастя, вона передала це моєму батькові, а не комусь вище!.. Інакше, попало б не мені (а мав я тоді велику взбучку), а батьку - на другу ніч забрала, би міліція, і - в Сибір. Страшні були часи. Всі мали жити і мовчати. Жити в страшенному гніті. Жити? - Ні, виживати! І нехай діти наші не відчують і не побачуть того, що ми пережили!” --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 21:44 12 февраля 2011 21:48 http://teacher.at.ua/publ/bozh...5-1-0-6602Голодомор очима свідківРозповідь Очкань В. Б. Я рядом із Великих Будищ Диканського району. Ще з дитинства знала, що в мене є в Олефірщині (село на території Велико – Будищанської сільської ради) дві бабусі: Олефір Феодосія Савівна і Кульбака Мотрона Савівна. І от після смерті сестри нам бабуся розповіла страшну історію її життя. - Молода красуня Мотря знайшла своє щастя – вийшла заміж, мала п’ятеро діточок, разом з чоловіком виїхали з України. Та потім під час голоду вирішили повернутись додому, до рідні, щоб якось вижити. Поїзд їхав надто повільно, усі хотіли їсти, але не було чого. І почалася трагедія. По дорозі до Полтави помер чоловік, потім діти... Ніхто нікого не ховав – їх просто викидали з вагона. І в Полтаву на Південний вокзал приїхала Мотря з найменшою дитиною – немовлятком. Її, уже опухлу з голоду, винесли і поклали під стіною на вокзалі. Дитя уже не плакало, а в матері не було сили попросити щось поїсти собі чи шматок хліба розжувати дитині. І тут вона побачила сестер милосердя, які збирали ще живих діток, якщо ті були самі, без батьків. Материнський інстинкт допоміг жінці – вона повільно відсунулась від дитини і вивернула лице, щоб не видно було гірких, пекучих сліз. І записки не залишила навіть, бо неграмотна була. Крізь сльози і забуття чула і бачила, як підійшли до дитини, як її питали, чия дитина. Мовчала. Сестри милосердя забрали дитятко. А вона залишилась помирати. Та видно не судилося. Хтось із земляків побачив її і впізнав, хоч це було дуже важко зробити. Повідомили сестру, її чоловік Василь Матвійович зразу ж приїхав кіньми в Полтаву. Знайшов на вокзалі напівживу Мотрю і привіз в Олефіровщину. А у цей час якраз сестра свіжий хліб вийняла. Затрусились руки і все тіло Мотрі від того запаху. Добре, що Василь Матвійович був розумною , досвідченою людиною. Він наказав дружині винести і заховати хліб. А Мотрі дати маленький шматочок (бо найбільше померло людей тоді, коли вдоволь, з жадністю наїлися). І як не просила, не плакала Мотря – більше не дав. А поступово збільшував норму – і Мотря вижила. Давно уже поховали Василя Матвійовича, а дві сестри жили однією сім’єю, одним клопотом – дітьми й онуками Феодосії. За свою дитинку так нічого і не взнала баба Мотря. Так і померла, надіючись на чудо. І тільки начали до неї у снах приходив чоловік, щебетали діти. А кожен новий ранок ніс страшну правду. Та це не поодинока страшна історія. Друга бабуся моя, Бандур Єлизавета Харламівна розповідала про те, як по с. Великі Будища довго ходило двоє діток, випрошували їжу. А потім їх не стало. У сусідки за хатою в чавуні були замочені ручки і ніжки. А якою радістю була наповнена зустріч із тими, кого вже вважали мертвими. Коли я закінчила десять класів і готувалася до вступних екзаменів у Полтавський державний педінститут, у двір зайшло двоє незнайомих людей, а за ними йшла моя мама. Це вона направила незнайомців за адресою, яку вони назвали. А вони виявилися її двоюрідним братом і сестрою. Під час голоду, вони шукали чогось поїсти, бо батьки померли від недоїдання. Одного дня дітей підібрали в дитячий будинок. Старший брат десь утік, а меншого не знали ні адреси ні прізвища. Їх усиновили і удочерили чужі люди. І от уже дорослими вони відшукали свій рід, рідний край, батьківську хату. І казав дядя Гриша, що його рідна мама Ваньком звала... Недобір Галина Василівна (1926 р. н.) Під час голоду помирали цілими сім’ями, трохи не вимерло все село, і тому їли все підряд: різне листя, коріння, собак, котів, навіть людей. В одній сім’ї було шість осіб: Авраменко Данило (батько) , Авраменко Христя (мати) і четверо дітей. Батько був дуже слабий. І от минув тиждень, як не бачили сусіди Данила. Не було і похорону. Вирішили в селі шукати його. Коли прийшли в хату до нього, то знайшли в печі в двох чавунах поварене м’ясо, а голову знайшли на ліжку під подушками. Жінку судили і вигнали з села. Прокопенко Горпина.Ловила котів і собак і їли їх разом з дочкою. У сім’ї Кириченка Якова Кириловича було дванадцять дітей, а залишилось тільки троє, всі інші померли. Коли в колгоспі пропадав кінь, його відвозили до ями, викидали і ставили сторожа, щоб люди не їли. Але вони вночі знаходили це м’ясо, різали на куски і їли, їдучи по дорозі. Там же вони і вмирали. Колишній сусід Демченко Корній Пилипович сидів біля хати, вже опухлий від голоду, а в сусіда був мед. Корній поліз через вікно по мед, але його побачив сусід і побив його так, що той на слідучий день помер. Даценко Катерина Григорівна (1925 р. н.)Це був страшний час. Люди вмирали цілими сім’ями. Наприклад, Кушій Параска, Кушій Іван, Кушій Микола, Кушій Федор. Їли рогіз із часником, оладки із споришу, з жовтої і білої акації печериці, листя вишні, відходи з проса. Мама на базарі продала свою велику хустку і купила гречаної крупи. Вдома наварила каші, а у гречку хтось крейди підмішав. Мертвих часто вкидали в погріб, бо не було в людей сили копати ями. У колгоспі організовували їдальню, у якій харчувалися ті, що робили в колгоспі. Це було людям великою підтримкою. Токар Іван Наумович (1920 р. н. ветеран Великої Вітчизняної війни) Було мені тоді 13 років. Зимою не стало їжі. Ходила "буксирна” бригада по хатах, збирала хліб, весь посівний матеріал. Весною почали люди з голоду мерти. У кого була корова, той виживав. Весною їли осот, бур’яни різні. Померло дуже багато. У Куліша Федора 6 дітей, помирали одне за одним. Одне вмре, так у нього на руках і ногах обгризали пальці. Люди лежали попід тинами, простягали руки, щоб дали що набудь поїсти. Але ні в кого нічого не було. Тоді викопували картоплю яку заготовляли на зиму. І їли. Але вона таки погана, що і в рот не візьмеш. В одного було 8 дітей, семеро з них вмерло, лише дочка вижила. Тяжкий то був час. Сотник Марія.У колгоспи заганяли людей силою, працювали не за гроші, а за трудодні. Працювали до темної ночі, коли вже було не видно, де треба орати, де загрібати. Тоді був великий неврожай: ні хліба не було, ні картоплі. Люди від голоду були такі худі, що ноги світилися наскрізь. Рятували людей корови, тому кожен старався в своєму господарстві мати корівчину. Але все господарство було обкладено великими податками. Молока треба було здати 250 літрів, яєць 250 штук. Кожне деревце в дворі теж було оподатковане, людей примушували підписувати непосильні контракти на все. А потім доводилось все сплачувати. Собі майже нічого не залишалось. --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
PElenaМодератор раздела  Луганск Сообщений: 6978 На сайте с 2009 г. Рейтинг: 6004 | Наверх ##
12 февраля 2011 22:32 http://memorial.kiev.ua/genocy...meneq.htmlГіркі спогади про 33-й і тепер обпікають мені душу.Мені йшов четвертий рочок. Мого батька, 30-річного Федора Горобця, завідувача колгоспною конефермою, звинуватили у змові з підлеглим-підлітком, якого у полі затримали з клунком украденої для сім‘ї дерті. Спочатку батька катували в сільраді. Потім – у Решетилівському районному НКВС. Він міг утекти, коли його привезли додому за речами. Але наївний селянин вірив, що у районі швидко “розберуться” в його невинуватості. Більше у село Горобці Федір Горобець не повернувся. Пішла мама у Решетилівку провідати батька в тюрмі, а охоронець: “Його тут немає.” “То, може, хоч листа написати можна?” – спитала. А той каже: ”Туди листи не доходять”. Й до цього часу не знаю, де батькова могила. Хоча, яка там могила, тоді людей загрібали, мов собак... Залишилися ми з мамою вдвох. Тим часом “посланці партії” вигрібали з дворищ усе: борошно, зерно, крупу, овочі. У нас навіть ночви з-під борошна вимели, ріски не залишилося. Мама ходила у колгосп на роботу, там в обід давали якусь юшку, а я залишалася вдома під замком запертою й зовсім голодною. Щоб якось мене нагодувати, мама вранці нарве колоски жита, зварить із зерничка бовтанку і йде на цілий день. Та бригадир, колгоспний активіст Сергій Горобець, пильнував, щоб колосків не рвали. Одного разу він застав маму в житі і став нещадно бити її батогом. Вона впала на землю, скорчившись від болю, а він так крутив коня, щоб той наступив важкими копитами на маму. Та тварина, мабуть, була розумнішою за цього нелюда, який ще й доводився нам далеким родичем, і обережно переступала. А невдовзі бригадир, коли мама була на роботі, зламав засув і двері в хату, зайшов і на моїх очах, перелякавши мене в смерть, розвалив комини і піч, щоб не було на чому зварити їжу. Домівка перетворилася в пустку. Що далі робити? Як вижити? Взяла мене мама за руку й пішли ми по людях милостиню просити. Та дуже вже багато було прохачів, і всім було так тяжко, що мало хто щось давав. Розповідала мама, що бачила, як дітей варили в казанах. І подалися ми на заробітки у Семенівський район – на цукрові буряки. Мамі пощастило влаштуватися, а мене здати у дитячий садок. Та недовго ми там були. З гуртожитку нас виселили, бо з дітьми не дозволялося. На той час ми вже опухли обидві. По дорозі з Семенівки попросилися до однієї сільради переночувати в сінях. Дозволили. І мама зважилася-таки на те, що давно задумала. Правильно розмірковуючи, що радянська ввлада не кине дитину напризволяще, вона на світанку залишила мене сплячу в сільраді, а сама пішла рятуватися від голодної смерті на заробітки в ту ж Семенівку. Мене й справді відвезли у якийсь найближчий патронат (типу дитбудинку). Прізвище своє – Горобець – я пам‘ятала. І, певно, за аналогією з прізвищем мене перевели в патронат мого рідного села Горобці на Решетилівщині. Більше двох років жила я в цьому пристанищі, де були діти різного віку. Мабуть, за життя я не пролила більше сліз, як у тому патронаті. Старші діти обижали, збиткувалися над меншими, але вихователям було байдуже, ніколи вони нас не захищали, не жаліли; ми не знали, що таке ласка. Пам‘ятаю й подію, що змінила моє життя на краще. Один раз на місяць (це вже був 35-й рік) почала до мене приходити якась тьотя, котра називала себе мамою. Тьотя приносила мені цукерки-подушечки, брала на коліна, пригортала і чомусь плакала. А я не розуміла значення слова “мама”, бо за роки жорстоких випробувань дитячі почуття до матері повністю атрофувалися. Та з часом вони почали потроху оживати. Я з нетерпінням чекала нового побачення, тремтіла від радості, коли знову бачила її. Так у мою свідомість поверталося поняття “мама”. Через кілька місяців, коли я до неї звикла, мама забрала мене до себе. Вона тимчасово мешкала у свого брата Федора Івановича Убийсобаки, голови Великобакайської сільради, який і допоміг мамі мене розшукати. Колгосп дав нам напіврозвалену хату у Малому Бакаї, господарі якої вимерли під час голодомору. Нарешті після довгих поневірянь ми з‘єдналися у маленьку сім‘ю. Труднощі, звичайно, продовжувалися, та ми вижили... Ніна Кучеренко, м.Полтава --- Пономаренко, Пасечные /Полтавская/, Береговые, Вервейко /Курская, Белгородская/
Мой дневник | | |
|