Голод в моей семье

http://seloukr.narod.ru/spohady6.htm

Спогади: Далеке, болюче, незабутнє. Л.Г. Убийвовк...

Напевне не так багато залишилось в живих тих, хто пережив страшний голод 1933 року. Більше як півстоліття про нього не згадували, не писали про цю трагедію не лише в нарисах, художній літературі, а й замовчували навіть історики, серед яких було немало й тих, особливо вихідців із села, які й самі чудом залишились живими. Тема була закрита. Архівні матеріали, якщо й були, то за семи замками лежали в темних схоронах.
Але ж це було... На схилі літ до мене приходять спогадом дитячі літа, нерадісні, беззахисні. Решетилівщина – район, де чи не найбільше померло селян того жахливого 1933 року. Моє село Голуби, моя “маленька батьківщина”. Йшов мені тоді сьомий рік, але на все життя запам’ятався день, коли на сімейній нараді було вирішено, що після чергового візиту до нашої господи “буксирів”, які забрали майже все, що знайшли в хаті й коморі, – мама й найстарша сестра підуть “далеко” на Донбас, щоб заробити хоч щось для себе і для нас, адже залишається нас четверо напівголодних – хворий тато і нас, три дівчини. Я – найменша.

Як нам жилося, як ми виживали, тільки одному Богові відомо. Ще доки були буряки та квашена капуста, яких не знайшли “буксири”, якось трималися, а згодом і цього залишилося на кілька тижнів. Різдво Христове і Новорічні свята були навіть без куті.
Та десь на Водохрещу завітав у нашу хату Феодосій Ханенко, що повернувся з Донбасу, і, на радість нам, вручив передачу від мами та сестри – торбинку з сухарями і пшоном. Це була радість! В той вечір ми за багато голодних днів повечеряли таким смачним супом і запили чаєм з вареним солодким буряком.
А ще повідомив Ханенко, що віз для нас ще й пляшку олії, але в поїздці її відібрали в нього міліціонери. Сказав і про те, що незабаром повернуться додому й мама та сестра, адже тих, хто проживає і працює без паспорта в шахтарських селищах висилають геть.
А ранньою весною, коли став танути сніг, повернулись додому мама і сестра. Кілька днів на столі у нас був черствий хліб, варився суп. І знову голодно...

Мама з старшою сестрою ще якось тримались, а молодші сестри й тато були опухлі. А коли зазеленіла перша травиця, першою померла Мотя. Її й поховали дома в садку. На кладовище донести було нікому, та й труни зробити не могли, дошок не було. Через кілька днів померла й Катерина. З великими труднощами віднесли сусіди, хто ще міг, на кладовище. (Було розпорядження Голови сільської Ради, щоб на садибі не хоронили).
Тато ледве пересувався з допомогою палиці, а я, хоч ходити було й тяжко, йшла на луки, де вже були молоді ростки очерету, які ми називали “спичаками” та інша трава, що хоч на деякий час тамували голод.
Мама й сестра мусили ходити в колгосп на роботу кожен день. Вихідних не було. Згодом тим, хто працював, давали на обід якийсь суп чи затірку, але їсти треба було тільки біля кухні, додому брати не дозволялось. Іноді й мені із їх пайки перепадала ложка чи дві супу, затірки чи каші. Зовсім нікчемним став тато. Одного разу він мені сказав: “Що ж, дочко, не загинув в австрійському полоні, то загину з голоду на рідній землі”. (Він був солдатом першої світової війни і три роки перебував у полоні). Так і сталося. Поховали його вже тоді, коли наливалися живильним соком житні колоски. Помер хлібодар і воїн не дочекавшись кілька тижнів до врожаю жита, яке сам посіяв восени минулого року.

Страшна хвиля смертей прокотилася по колись квітучому і веселому козацькому селу з такою ласкавою назвою – Голуби. Цілі родини вмирали в страшних муках. Сім’я Вовків жила на краю села. Хата їхня стояла на високому пагорбі, де росло кілька вишень та ще якихось дерев, невеликий город. Всі вони найпершими сконали у муках – голова сім’ї Гаврило, його дружина, син, дві дочки, два онуки. Так і хоронили вони одне одного в своєму льоху, хоч кладовище було за кілька десятків метрів від садиби.
Сім’я Дзюбанів, яких по-вуличному називали Йосипенками, складалася з дев’яти душ – не залишилось жодного. Така ж доля спіткала й родину Ротаїв, їх було п’ять чоловік і серед них найстарший красень Василь. Помер з голоду й “буксир”, Яків Щербак та його сестра Єлизавета, а вдова Євдокія та її син Каленик сконали в своїй хатині і пролежали там більше тижня, доки сусіди не натрапили на покійників і поховали їх біля хати, бо везти чи нести на кладовище вже було не можна.

Кілька молодих хлопців збожеволіли від голоду і десь загинули в степу. Знали в селах бідну вдову Мотрону Прохватилиху як народну цілительку. Вона зналась на лікарських травах, рятувала всіх, хто звертався до неї за допомогою, жаліла й давала прихисток бездомним котам і собакам. Та ніхто не врятував її та дочки Марфи від голоду. Померла вона в своїй лісовій хатині, а донька зникла з села. Яка її доля невідомо.
Майже не було в селі сім’ї, де б не горіла поминальна свічка, а часто й свічок не запалювали, бо й віск поїли. Нищились цілі родини, стояли пусткою нікому не потрібні хати. Помирали батьки, діти сиділи під хатами голодні, опухлі, просили у таких же знедолених кусочок хлібця, а його не було... Помирали чоловіки, діти, а хто якось вижив, назавжди залишався з невигойною раною в серці.

У моєї двоюрідної сестри Наталії помер чоловік і четверо дітей, тож на все життя залишилась одинокою і була ласкавою і доброю до чужих дітей. А ночами лила гіркі сльози за своїми дітками: Іванком, Катрусею, Митею, Марійкою.
Місцева влада вже під осінь того року спохватилась, що багато блукає по селах обідраних і голодних нічиїх дітей. Тоді було спішно наказано на території кожної сільської ради створити так званий патронат, тобто дитячий будинок для дітей-сиріт, батьки яких померли від голоду. Спохватились, та пізно. Скільки їх померло на вулицях, в бур’янах – одному Богу відомо.
Проживала в селі багатодітна сім’я Дмитренків і підвели її під планку “куркулів”, хоч найбільше багатство в них – діти. Невідомо чому їх не відправили на Соловки, чи на Урал, але все, що можна було забрати, забрали без жалю й співчуття хоч би до дітей. Юхим Дмитренко та його дружина Парасковія померли, старші дочки, де хто міг, знайшли прихисток, а троє молодших опинились в патронаті. Виросли вони, але з болючою, незаживаючою раною в серці назавжди покинули село, яке для них стало мачухою.

Після голодного 33-го року я стала ученицею 1-го класу, разом з нами, домашніми, навчались і учні, вихованці патронату. Вони наче й не відрізнялись від нас, але завжди тримались одне одного, зобижати “патронатів” нікому не давали.
У п’ятому класі вчителька української мови запропонувала написати домашній твір на тему: “Особливо незабутній день в моєму житті”. Я й написала про той день, який ніколи не забувався. Це – день, коли хоронили мого тата, коли я стала напівсиротою, безбатченкою. Прочитала його Варвара Василівна для всього класу. Правда не знаю чому. Чи тому, що незвична тема, чи, можливо було небагато помилок. Клас прийняв по різному. Одні засміялись, інші – притихли і похилили голови. На перерві до мене підійшов Вася – патронатець і, якось уважно подивився на мене і стиха промовив: “Ти вірно написала про це, хоч ми – патронатці не посміли б так написати”.

Сирітство... Воно довго відчувалося тими, у кого голодомор забрав батьків. Ці юнаки і дівчата відчували його на собі, коли стали повнолітніми і після патронату шукали собі десь прихисток, адже батьківської хати немає, заросла буряном чи розвалилась. А в період окупації їх першими відправляли на каторжні роботи до фашистської Німеччини, а хто не став остарбайтером, після звільнення України від окупантів – поповнили ряди шахтарів Донбасу, лісорозробки архангельщини, рибні промисли Камчатки. Бо вони – беззахисні.
Юнаки-патронатці, ставши воїнами, й тоді відчували своє сирітство. Їх в роки війни, та й не тільки, відправляли на самі найризикованіші операції. Один колишній офіцер так і сказав – у них рідних немає, якщо й загинуть, то дуже плакати за ними нікому. Правда, хоч і гірка.
Немало з них потім стали посмертно Героями Радянського Союзу.

Повсякчас це відчувала я й на собі. Немає батька, ніхто не захистить ні від сваволі сусідських хуліганів, ні від тяжкої, часто непосильної праці в повоєнному колгоспі, ні від безкінечних “планових” виїздів на лісозаготовки чи ще кудись.
Так і через багато років дає себе відчути страшний геноцид – винищення синів і дочок козацького роду.
Не так давно в Полтаві був “круглий стіл”, присвячений 70-річчю голодомору. Коли доручили мені запалити поминальні свічки, я довго не могла це зробити – трусились руки, так як 70 років тому, коли тримала поминальну свічку над труною батька. Це не забувається.
Минуло понад 70 років з тієї трагічної весни на Україні. Але вона не забувається. Про неї повсякчас нагадують дзвони на горі Зажурі під Лубнами, скромні пам’ятники жертвам голодомору в Решетилівці, Козельщині, інших містах і селах області.
Багатовікова народна мудрість говорить: “Найбільший гріх – пролити невинну кров, безкарно відібрати в людини життя, цьому ніколи не було й не буде прощення.
Тож нам, сущим на цій грішній і багатостраждальній землі, - залишається тільки одне – запалювати поминальні свічі, згадувати їхні безвинно страчені душі синів і дочок козацького роду.

http://revolution.allbest.ru/history/00084162_1.html

Зі спогадів Харити Євгенії Андріянівни яка народилася 1918 року в селі Куст-Кущі Кобеляцького району: ''Тоді я вже йшла до школи не снідавши. На великій перерві вибігали на подвір'я, навперейми виривали з землі грицики, корінці відривали й шамали. А з молочаю були їстівні листки і стовбур... Коло сільради бачимо, що якісь два міліціонери йдуть немісцеві й підвода. На підводі мати з дочкою гризуть кормовий буряк, поруч них велика полив'яна макітра відер на троє, шматки тіла з неї виглядають...У цій сім'ї помер батько, його сховали під ліжком, поки й не з'їли. Потім дітей двох менших з'їли, а третього не встигли, бо сусіди заявили в міліцію''.

2.2. Статистика жертв голодомору

Голод 1932-1933рр. був величезною катастрофою для українського народу, що причинила мільйонні жертви. Скільки всього людей забрав голодомор на Полтавщині, сказати важко. Справа в тім, що відомості про демографічні наслідки голодомору на протязі десятиліть радянська влада оберігала як найважливішу державну таємницю. Ще в 1934-1935рр. всі документи про облік померлих у час голодомору 1932-1933рр. були вилучені з органів РАЦС та сільрад співробітниками НКВС і назавжди зникли.

Важливим джерелом, що проливає світло на вкрай несприятливу демографічну ситуацію, що склалася у 30-х роках у краї, з вини сталінського керівництва є матеріали всесоюзного перепису народонаселення 17 січня 1939 року. Підсумкові матеріали перепису, що збереглися в Держархіві Полтавської області, містять відомості про населення всіх адміністративних районів Полтавської області станом на 17 січня 1939р. а також станом на 17 грудня 1926р. коли проводився попередній перепис населення.

На час перепису 1926р. на території, яка пізніше увійшла до складу Полтавської області, проживало приблизно 2 млн.644 тис. чол., а за даними перепису 1939р. в області налічувалося приблизно 2 млн.230 тис. чол. Тобто, за 12 років, які пройшли між двома демографічними переписами, кількість мешканців Полтавщини не тільки не зросла, а навпаки, скоротилася приблизно на 414 тис. чол., або на 15,7%.

Візьмемо окремі населені пункти і побачимо, як скоротилася між двома демографічними переписами там кількість жителів. Наприклад, у 1926р. в райцентрі Решетилівка проживало 7788 чол. населення, а з прилеглими хуторами Гаркавівка, Горбенки, Лісові, Новоселівка, Прокопівна, Семимогили, Хоружівка та Шкурупії - 8945 чол. У 1939р. основна маса навколишніх хуторів уже входила до складу селища, але жителів у ньому налічувалось всього лише 6443 чол. У с. Великі Кринки( раніше було райцентром, а нині перебуває в складі Глобинського району), без Малих Кринок і Бетягівщини, в 1926р. проживали 2394 чол. Голод 30-х рр. скосив велику частину жителів. Хати стояли пустими, їх пізніше заселяли переселенцями з інших районів і областей. І все одно на час перепису 1939р. в селі нараховували лише 1799 чол. У с. Петрівці Глобинського району, за даними попереднього перепису, проживало 1223 чол., по сільраді - 3014 чол. На 1939 рік по всій сільраді налічувалось 1377 чол. А скільки жителів втратив колись багатолюдний Градизьк? У 20-х рр. у ньому проживало 10646 чол., по сільраді( з прилеглими хуторами) - 13301 чол. До 1939р. значна частина тих хуторів уже увійшла в межі селища, але жителів у ньому було всього 9333 чол. І так можна говорити про інші населені пункти, оскільки за час, що пройшов між двома переписами, статистика зафіксувала різке зменшення сільського населення по всіх селах Полтавщини.

Документи, які збереглися в центральних державних та колишніх партійних архівах, висвітлюють трагічну картину масової смертності людей України, в тому числі й у районах Полтавщини, від голоду та епідемій під час голодомору 1932-1933рр. За свідченнями тих документів, на червень 1932 рік найтяжчий стан був у семи районах нашого краю, які в той час входили до складу Харківської області, а саме: в Семенівському, Глобинському, Кобеляцькому, Нехворощанському, Оболонському, Оржицькому, Чутівському. За матеріалами, які надходили від райкомів партії, від уповноважених облпарткому та за зведеннями ДПУ, становище було особливо тяжким у колгоспному секторі. Як згадує Г.Сова, що довгий час працював економістом-плановиком при Ново-Санжарівському райвиконкомі на Полтавщині, а в тому числі і під час голоду. Про свій Ново-Санжарівський район він пише, що з 60 тис. людності району 1933 року за даними, що він мав їх тоді від секретаря райвиконкому, вмерло 11680 осіб, а це становило 19,4% до загальної кількості. А в сусідньому Нехворощанському районі, каже він:'' Село Чернеччина, що лежить на річці Орель і в якому було більше за 200 дворів, зовсім вимерло і довелося закрити сільраду як адміністративну одиницю''.

http://revolution.allbest.ru/history/00009598_0.html

Порахуємо разом

Перейдемо тепер до розгляду того, що може запропонувати демографічна статистика.

Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року -- 28 926 тис. осіб. За 10 років воно скоротилося на 538 тис.

Органи запису актів громадянського стану (ЗАГС) зареєстрували в Україні такий природний рух населення (в тис.):

Якби у 1933 році органи ЗАГС працювали надійно, то ми побачили б картину голодомору, не вдаючись до будь-яких розрахунків. Однак державний облік руху населення в рік голодомору порушився.

Взявши за основу опубліковані таблиці смертності 1925--1926 рр., Сергій Максудов підрахував, що недооблік дитячої смертності становив у 1933 році не менше 150 тис. чоловік. Відповідно такий же недооблік спостерігався при оцінці народжуваності. Тому цифру народжень слід було скоригувати до 621 тис. чоловік.

Ми звикли датувати голод двома роками -- 1932--1933. Із даних демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року викликав в Україні смерть 144 тис. чоловік. Цей голод був наслідком хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Ці хлібозаготівлі вперше супроводжувалися конфіскаціями незернових запасів продовольства в разі відсутності зерна. Перевищення смертей над народженнями в результаті цього почалося в українському селі вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припадає на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували в селі десятикратно більшу смертність, ніж нормальна (ми знаємо тепер, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних показує, що від голоду померло у 1933 році 3 238 тис. чоловік.

Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані -- падіння народжуваності. Справді, якщо відбулося зниження природного приросту населення з 662 тис. у 1927 році до 97 тис. у 1933 році (без врахування померлих від голоду) і 88 тис. у 1934 році, то хіба не слід ці непрямі втрати включати до наслідків голодомору?

Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. чоловік. Прямі й опосередковані втрати за 1932--1933 рр. разом з демографічною луною 1934 року становлять 4 649 тис. чоловік. Ці дані треба брати до уваги, коли йде мова про демографічні наслідки голодомору.

Однак, якщо заходить мова про загибель людей від голоду в Україні у 1933 році, слід називати тільки одну цифру -- 3 238 тис. чоловік. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. чоловік.

http://teacher.at.ua/publ/bozh...5-1-0-6602

Голодомор очима свідків

Розповідь Очкань В. Б.

Я рядом із Великих Будищ Диканського району. Ще з дитинства знала, що в мене є в Олефірщині (село на території Велико – Будищанської сільської ради) дві бабусі: Олефір Феодосія Савівна і Кульбака Мотрона Савівна.

І от після смерті сестри нам бабуся розповіла страшну історію її життя.

- Молода красуня Мотря знайшла своє щастя – вийшла заміж, мала п’ятеро діточок, разом з чоловіком виїхали з України. Та потім під час голоду вирішили повернутись додому, до рідні, щоб якось вижити. Поїзд їхав надто повільно, усі хотіли їсти, але не було чого. І почалася трагедія. По дорозі до Полтави помер чоловік, потім діти... Ніхто нікого не ховав – їх просто викидали з вагона. І в Полтаву на Південний вокзал приїхала Мотря з найменшою дитиною – немовлятком. Її, уже опухлу з голоду, винесли і поклали під стіною на вокзалі. Дитя уже не плакало, а в матері не було сили попросити щось поїсти собі чи шматок хліба розжувати дитині. І тут вона побачила сестер милосердя, які збирали ще живих діток, якщо ті були самі, без батьків. Материнський інстинкт допоміг жінці – вона повільно відсунулась від дитини і вивернула лице, щоб не видно було гірких, пекучих сліз. І записки не залишила навіть, бо неграмотна була. Крізь сльози і забуття чула і бачила, як підійшли до дитини, як її питали, чия дитина. Мовчала. Сестри милосердя забрали дитятко. А вона залишилась помирати. Та видно не судилося. Хтось із земляків побачив її і впізнав, хоч це було дуже важко зробити. Повідомили сестру, її чоловік Василь Матвійович зразу ж приїхав кіньми в Полтаву. Знайшов на вокзалі напівживу Мотрю і привіз в Олефіровщину.

А у цей час якраз сестра свіжий хліб вийняла. Затрусились руки і все тіло Мотрі від того запаху. Добре, що Василь Матвійович був розумною , досвідченою людиною. Він наказав дружині винести і заховати хліб. А Мотрі дати маленький шматочок (бо найбільше померло людей тоді, коли вдоволь, з жадністю наїлися). І як не просила, не плакала Мотря – більше не дав. А поступово збільшував норму – і Мотря вижила. Давно уже поховали Василя Матвійовича, а дві сестри жили однією сім’єю, одним клопотом – дітьми й онуками Феодосії. За свою дитинку так нічого і не взнала баба Мотря. Так і померла, надіючись на чудо. І тільки начали до неї у снах приходив чоловік, щебетали діти. А кожен новий ранок ніс страшну правду.

Та це не поодинока страшна історія. Друга бабуся моя, Бандур Єлизавета Харламівна розповідала про те, як по с. Великі Будища довго ходило двоє діток, випрошували їжу. А потім їх не стало. У сусідки за хатою в чавуні були замочені ручки і ніжки. А якою радістю була наповнена зустріч із тими, кого вже вважали мертвими.

Коли я закінчила десять класів і готувалася до вступних екзаменів у Полтавський державний педінститут, у двір зайшло двоє незнайомих людей, а за ними йшла моя мама. Це вона направила незнайомців за адресою, яку вони назвали. А вони виявилися її двоюрідним братом і сестрою. Під час голоду, вони шукали чогось поїсти, бо батьки померли від недоїдання. Одного дня дітей підібрали в дитячий будинок. Старший брат десь утік, а меншого не знали ні адреси ні прізвища. Їх усиновили і удочерили чужі люди. І от уже дорослими вони відшукали свій рід, рідний край, батьківську хату. І казав дядя Гриша, що його рідна мама Ваньком звала...

Недобір Галина Василівна (1926 р. н.)

Під час голоду помирали цілими сім’ями, трохи не вимерло все село, і тому їли все підряд: різне листя, коріння, собак, котів, навіть людей.

В одній сім’ї було шість осіб: Авраменко Данило (батько) , Авраменко Христя (мати) і четверо дітей. Батько був дуже слабий. І от минув тиждень, як не бачили сусіди Данила. Не було і похорону. Вирішили в селі шукати його. Коли прийшли в хату до нього, то знайшли в печі в двох чавунах поварене м’ясо, а голову знайшли на ліжку під подушками. Жінку судили і вигнали з села.

Прокопенко Горпина.

Ловила котів і собак і їли їх разом з дочкою.
У сім’ї Кириченка Якова Кириловича було дванадцять дітей, а залишилось тільки троє, всі інші померли.

Коли в колгоспі пропадав кінь, його відвозили до ями, викидали і ставили сторожа, щоб люди не їли. Але вони вночі знаходили це м’ясо, різали на куски і їли, їдучи по дорозі. Там же вони і вмирали.

Колишній сусід Демченко Корній Пилипович сидів біля хати, вже опухлий від голоду, а в сусіда був мед. Корній поліз через вікно по мед, але його побачив сусід і побив його так, що той на слідучий день помер.

Даценко Катерина Григорівна (1925 р. н.)

Це був страшний час. Люди вмирали цілими сім’ями. Наприклад, Кушій Параска, Кушій Іван, Кушій Микола, Кушій Федор.

Їли рогіз із часником, оладки із споришу, з жовтої і білої акації печериці, листя вишні, відходи з проса. Мама на базарі продала свою велику хустку і купила гречаної крупи. Вдома наварила каші, а у гречку хтось крейди підмішав.

Мертвих часто вкидали в погріб, бо не було в людей сили копати ями. У колгоспі організовували їдальню, у якій харчувалися ті, що робили в колгоспі. Це було людям великою підтримкою.

Токар Іван Наумович (1920 р. н. ветеран Великої Вітчизняної війни)

Було мені тоді 13 років. Зимою не стало їжі. Ходила "буксирна” бригада по хатах, збирала хліб, весь посівний матеріал. Весною почали люди з голоду мерти. У кого була корова, той виживав. Весною їли осот, бур’яни різні.

Померло дуже багато. У Куліша Федора 6 дітей, помирали одне за одним. Одне вмре, так у нього на руках і ногах обгризали пальці. Люди лежали попід тинами, простягали руки, щоб дали що набудь поїсти. Але ні в кого нічого не було. Тоді викопували картоплю яку заготовляли на зиму. І їли. Але вона таки погана, що і в рот не візьмеш. В одного було 8 дітей, семеро з них вмерло, лише дочка вижила. Тяжкий то був час.

Сотник Марія.

У колгоспи заганяли людей силою, працювали не за гроші, а за трудодні. Працювали до темної ночі, коли вже було не видно, де треба орати, де загрібати.

Тоді був великий неврожай: ні хліба не було, ні картоплі. Люди від голоду були такі худі, що ноги світилися наскрізь. Рятували людей корови, тому кожен старався в своєму господарстві мати корівчину. Але все господарство було обкладено великими податками. Молока треба було здати 250 літрів, яєць 250 штук. Кожне деревце в дворі теж було оподатковане, людей примушували підписувати непосильні контракти на все. А потім доводилось все сплачувати. Собі майже нічого не залишалось.

http://www.poshuk-lviv.org.ua/...-goryn.htm

Криза українського села тісно пов’язана з долею дітей 1930-х років. З огляду на обставини діти того часу були позбавлені дитинства. З боку держави заопікування голодуючими дітьми було дуже слабке. Є згадки про те, що голодних дітей збирали „у майдан“ і в хаті розкуркуленого селянина „підгодовували якоюсь юшкою“, в окремих сільських школах дітям варили якусь страву, хоча були випадки смерти за партою. Чи це харчування було регулярним, ким і за які кошти велось, того не вдалося простежити. Найімовірніше, це відбувалося на місцевому рівні, з ініціятиви окремих приватних осіб, адже відомо, що діти й старі люди стали найчисельнішою групою жертв Голодомору 1932—33 рр.

Іноді дітей передавали у притулки, аби приховати їхню вражаючу смертність, тому що й там вони були полишені на повільне голодне вимирання. За спогадами колишнього сироти Я. Менакіра, єврея з походження, восени 1933 р. до колгоспного патронату с. Котюжани Вінницької обл. було прийнято понад 100 сиріт. Нам невідомо, чиїми заходами була здійснена ця акція. Далі автор пише, що від 1936 року в патронат (тоді вже державний дитячий будинок) привозили дітей, чиї батьки потрапили до списку „ворогів народу“. З’ясувалося, що жодна дитина не була тут записана під справжнім своїм прізвищем: прізвища вигадували, аби діти не знали своїх батьків. Уцілілі діти-сироти, колишні вихованці Котюжанського дитбудинку, донині живуть під чужими прізвищами. Інших підбирали міські вулиці, на які діти потрапили після смерти своїх батьків, що забрели сюди в пошуках їжі. Усі ці діти вже за життя були втрачені для України або стали її лютими ворогами, отримавши яничарське виховання, що входило в політичні програми державних органів. Виявилося, що розрив родинної цілости, а відтак етнокультурного сільського середовища був спланований. Відомий дослідник Голодомору Д. Соловей пише, користуючись матеріялами очевидця — співробітника МВД Вадима Денисова, що на Кубані в 1932—33 роках дітей віком від 10 до 16 років приписували до одного з батьків. Старших дуже часто вносили в етапні реєстри (під час вивозу), зовсім окремо від батьків. Їх засуджували на мінімальний термін, і вони їхали до таборів окремо від батьків. Молодших від 10 років залишали на родичів, а потім передавали до дитячих будинків по всій території СРСР.