Кобелякский уезд (Украина (Україна)) - Генеалогический форум

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Кобелякский уезд — административно-территориальная единица в составе Полтавской губернии Российской империи, существовавшая в 1781 — 1923 годы. Уездный город — Кобеляки.

В 1913 году в состав уезда входила 21 волость:

Бреусовская — с. Бреусовка,
Село возникло на базе Зинковских хуторов, известных с XVIII века, среди которых был и казачий хутор Бреусовка
В настоящее время Бреусовка (укр. Бреусівка) — село, Бреусовский сельский совет, Козельщинский район, Полтавская область. Является административным центром Бреусовского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Винники, Красноселье, Новосёловка, Александровка Вторая, Хмарино и Чечужино.

Бригадировская — с. Бригадировка,
В настоящее время Бригадировка (укр. Бригадирівка) — село, Оленовский сельский совет, Козельщинский район, Полтавская область.

Бродщинская — с. Бродщина,
В настоящее время Бродщина (укр. Бродщина) — село, Бродщинский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область. Является административным центром Бродщинского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Леваневское, Николаевка, Павловка и Самарщина.

Беликская — м. Белики,
В настоящее время Бе́лики (укр. Білики) — посёлок городского типа, Беликский поселковый совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Велико-Кобеликская — с. Столбина Долина, Давидовский хут.,
В настоящее время Столбина Долина (укр. Стовбина Долина) — село, Столбино-Долинский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Столбино-Долинского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Грекопавловка, Давыдовка и Кобы.

Волчеречская — хут. Волчереч, Великий Кобелячек, с., Волчереч, хут., Морковка (Граповка), с., Попово, с., Супротивная Балка, хут.
В настоящее время Великий Кобелячек (укр. Великий Кобелячок) — село, Великокобелячковский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Великокобелячковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Козубы, Сулимы и Шелкоплясы.
В настоящее время Супротивная Балка (укр. Супротивна Балка) — село, Супротивнобалковский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Супротивнобалковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Кальницкое и Пасечное.

Китай-Городская — м. Китай-Городок, Китайгород, м., Рудчанский хут.
В настоящее время Кита́йгород (укр. Китайгород) — село, Китайгородская сельская территориальная община, Царичанский район, Днепропетровская область. Является административным центром Китайгородской сельской территориальной общины, в которую входят также сёла Рудка, Кравцовка, Рыбалки и Щербиновка.

Кишенская — м. Кишенка, Куты, д., Переволочна, м.
В настоящее время Кише́ньки (укр. Кише́ньки) — село, Светлогорский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Клюсово-Зачепиловская — хут. Клюсовские, Зачепловские хут., Пологовские хут.
В настоящее время Клюсовка (укр. Клюсівка) — село, Клюсовский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область.

Кобелякская — г. Кобеляки, Волчья Речка, с., Горешние Млины, с., Заворсклянский хут., Таранушечевский хут.
С 1765 года Кобеляки входили в Екатерининскую провинцию Новороссийской губернии,
здесь дислоцировался штаб Днепровского пикинёрного полка и его 4-я рота.
В 1773—1783 годах — ротный город 4-й роты Днепровского пикинёрского полка,
с 1796 года — входили в Кременчугский уезд Малороссийской губернии.
В настоящее время Кобеляки (укр. Кобеляки) — город, административный центр Кобелякского района Полтавской области.

Куликовская — хут. Куликовские, Задовчанский хут., Михновка, с., Николаевка, д. (Мазуровка), Пащенков хут., Решетиловские хут.
Шатраевка, д.

Кустоловская — с. Кустолово, Великий Степ, хут., Дробиновка, слоб., Кустоловский хут., Солонцы, хут.,
В настоящее время Кустолово (укр. Кустолове) — село, Кустоловский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Кустоловского сельского совета, в который, кроме того, входит село Малые Солонцы.

Лашковская — с. Лашково,
В настоящее время Ля́шковка (укр. Ляшківка) — село, Ляшковский сельский совет, Царичанский район, Днепропетровская область. Является административным центром Ляшковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Назаренки, Орловка и Шаровка.

Маячская — м. Маячка, Андреевка, с., Канавы, хут., Ливенское, с., Михайловка, с., Шидеева, д.
В настоящее время Маячка (укр. Маячка) — село, Маячковский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Маячковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Губаревка и Рекуновка.

Ново-Сенжаровская — м. Ново-Сенжары, Забродки, хут., Лелюховка, с.,
В настоящее время Но́вые Санжа́ры (укр. Нові Санжари) — посёлок городского типа, Новосанжарский поселковый совет, Новосанжарский район, Полтавская область.
Лелюховка (укр. Лелюхівка) — село, Лелюховский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Лелюховского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Забродки.

Озерская — м. Озеры, Бригадировка, с., Комендантовка, д., Солошино, с.
В настоящее время Озера (укр. Озера) — село, Озерянский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область. Является административным центром Озерянского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Морозы, Поводы и Прощурады.

Орликская — м. Орлик, Заоченское, с.,Новый Орлик, м., Старый Орлик, м.
В настоящее время Орлик (укр. Орлик) — село, Орликский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Сокольская — м. Соколка, Дашковы хут., Дриждовы, хут., Лучки, с., Ханделеевка, с.
В настоящее время Левобережная Соколка (укр. Лівобережна Сокілка) — село, Ольховатский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Хорошковская — с. Хорошки, Буняковка, м., Голтва (с предместьем Горы), м., Замостье, с., Прилепка, д., Хорошковские хут., Юрки, с.
В настоящее время Хоришки́ (укр. Хорішки)— село, Хоришковский сельский совет, Козельщинский район Полтавская область. Является административным центром Хоришковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Вольное, Загребелье, Костовка, Пашеновка, Юрки и Юрочки.

Царичанская — м. Царичанка, Тарасовский хут.
Царича́нка (укр. Царичанка) — посёлок городского типа, Царичанский поселковый совет, Царичанский район, Днепропетровская область, Украина. Является административным центром Царичанского района и административным центром Царичанского поселкового совета, в который, кроме того, входят сёла Драговка, Дубовое, Калиновка, Лысковка, Пилиповка, Селяновка, Тарасовка и Турово.

Чорбовская — с. Чорбовка, Ивановка, с., Комаровка, с., Кустолова Чорбовка, с.
Чорбовка (укр. Чорбівка) — село в Кобелякском районе Полтавской области Украины. Является административным центром Чорбовского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Белоконовка, Комаровка и Червоное.

http://exo.in.ua/?page=region&...fo=history

«КОБЕЛЯКСКОЕ СЛОВО».

Щоденна газета, виходила в Кобеляках у 1911 і 1913 роках.

КОБЕЛЯЦЬКА ЖІНОЧА ГІМНАЗІЯ.

Заснована 1.07.1906 р. на базі Кобеляцької жіночої прогімназії. Мала 8-річний курс навчання і підготовчий клас. До гімназії приймалися дівчата всіх станів і віросповідань. Готувала вчителів для початкової школи та молодших класів жіночих гімназій. 8-й педагогічний клас давав право на звання домашньої вчительки чи домашньої наставниці. 1917 у Кобеляцькій жіночій гімназії навчалося 366 дівчат, у т. ч. 22 — діти селян, 85 — козаків, 105 — міщан і цехових, 32 — почесних громадян і купців, 24 — духовенства, 57 — особистих дворян і чиновників, 31 — родових дворян. Навчання платне: у 1—7 класах — 60 крб., у 8-му — 100 крб. на рік. Утримувалася за рахунок держави, губернсььких і повітових земств та плати за навчання. Працювало 25 вчителів — випускників Київського університету і духовної академії, жіночих гімназій і вищих жіночих курсів. Діяли попечительська і педагогічна ради. Мала 13 учнівських квартир. При гімназії діяли фундаментальна (4,5 тис. од. зб.) та учнівська (3,1 тис. од. зб.) бібліотеки; фізичний кабінет, відділ наочних посібників. Містилася у власному будинку.

КОБЕЛЯЦЬКА ЖІНОЧА ПРОГІМНАЗІЯ.

Заснована у 1871 році у складі трьох, а потім перших чотирьох класів гімназії. 1901 відкрито підготовчий і педагогічний класи. 1906 - перетворена на Кобеляцьку жіночу гімназію. До прогімназії приймалися дівчата всіх станів і віросповідань. 1872 у прогімназії навчалося 42 учениці, 1903 — 164, 1906 — 317, у т. ч. 9 — діти селян, 21 — козаків, 147 — міщан і цехових, 61 — почесних громадян і купців, 17 — духовенства, 41 — особистих дворян і чиновників, 4 родових дворян та ін. Плата за навчання — 10 крб. на рік. Утримувалася за рахунок держави, губерн. і повіт, земства, плати за навчання і добровільних пожертв. Спочатку містилася у найманому приміщенні (в будинку колезького асесора С. П. Житецького), потім у власному будинку, спорудженому земством. Працювало 18 вчителів — випускників духовних семінарій, міських училищ, жіночих гімназій, інститутів шляхетних дівчат.

КОБЕЛЯЦЬКА ФОРТЕЦЯ 17 - 18 ст.

Виникла водночас із заснуванням міста на поч. 17 ст. Розташовувалась на мисоподібному пагорбі на правому березі р. Ворскли. Відігравала роль важливого опорного пункту на шляхах татар, нападів на Лівобережну Україну. У серед. 17 — 1-й пол. 18 ст. укріплення Кобеляцької фортеці складалися із земляного валу та рову, тинової чи палісадової огорожі, а також дерев, башт, кількість яких сягала, ймовірно, 8. Заг. довжина укріплень становила понад 860 саж. Всередині розташ. три дерев, церкви, будівлі сотенних і міських установ, торгові ряди, школа, шпиталь, громад, й приватні двори. Мала підземні ходи і водогін від р. Кобелячки до центру міста з слабовипалених глиняних труб. Підпорядковувалася Запорізькій Січі, її козаки — кошовому отаманові. У 2-й пол. 18 ст. Кобеляцька фортеця занепала. На поч. 19 ст. ще існував земляний вал довжиною близько 500 сажнів. Залишки фортеці позначені на плані міста 1871.

КОБЕЛЯЦЬКЕ КОМЕРЦІЙНЕ УЧИЛИЩЕ.

Відкрите 18.07.1906 року у відповідності з положеннями про комерційні навчальні заклади 1896 і 1900. Мало свій статут, затверджений 1907 р. Підпорядковувалося Міністерству торгівлі і промисловості. Давало середню загальну і спеціальну освіту. Термін навчання - 7 років. Приймалися діти 10—12 років обох статей всіх станів і віросповідань з освітою, що дорівнювала знанням за перший клас реальних училищ. Викладалися: закон божий, російська мова і словесність, німецька і французька (за додаткову плату й англійська) мови, історія, географія, математика, фізика, природознавство, комерційна арифметика, теоретична і практична бухгалтерія, комерційне діловодство рос. та іноземними мовами, торгове і пром. законодавство, хімія і товарознавство, комерційна географія Росії, креслення, малювання, каліграфія, гімнастика, музика й танці. Діяли фундаментальна та учнівська бібліотеки, фізичний кабінет, кабінет навч. посібників, музей зразкових товарів, лабораторія для практичних занять з хімії і товарознавства. Утримувалася на кошти Товариства для влаштування Кобеляцького комерційного училища, плати за навчання та пожертв приватних осіб. У Кобеляцькому комерційному училищі навчалися письменники: Юрій Дольд-Михайлик (1903—66; Михайлик Юрій Петро вич), І. В. Дубинський (1898— 1989), М. М. Лебідь (1889-1939).

КОБЕЛЯЦЬКИЙ МОЛОЧНО-КОНСЕРВНИЙ КОМБІНАТ

Створений 1955 року як молочноконсервний завод. 1966 перетворений на Кобеляцький молочно-консервний комбінат. Випускає молочні консерви, масло тваринне, продукцію із збираного молока (молоко пастеризоване, кефір жирний, сметана, сир жирний), обезжирену продукцію (сир, кефір, сколотини). Потужність після пуску — 35 т молока, у 1989 — 270 т. Розміщений у селищі Білики Кобеляцького району, вул. Р. Люксембург № 1.

КОБЕЛЯЦЬКИЙ НАРОДНИИ САМОДІЯЛЬНИЙ ТЕАТР.

Створений 1946 року при Кобеляцькому районному будинку культури. З 1968 — народний самодіяльний. Серед вистав: «Ніч під Івана Купала» М. Старицького, «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Лимерівна» П. Мирного, «Пізня любов» О. Островського. Дипломи всесоюзних та республіканських фестивалів, оглядів і конкурсів народної творчості.

КОБЕЛЯЦЬКИЙ ПОВІТ.

Створений 27.03.1803 у складі Полтавської губернії. 1910 рік - налічує 21 волость, 663 населені пункти, 30842 двори, 213612 жителів (1923—268958 жителів). Розформований 7.03.1923.

КОБЕЛЯЦЬКИЙ РАЙОН.

Знаходиться у пд. частині області. Площа 1,8 тис. км. Населення 60,2 тис. чол. (1991). У районі — місто та 103 населені пункти, підпорядковані міській, селищній і 23 сільським радам народних депутатів.

Центр — м. Кобеляки. Межує з Кременчуцьким, Козельщинським, Решетилівським та Новосанжарським районами Полтавської області.

Кобеляцький район утворений 1923 року у складі Полтавського округу з Кобеляцької, Бродщинської і Маяцької волостей колишнього Кобеляцького повіту. Спочатку до складу Кобеляцького району входило 11 сільрад: Бродщинська, Василівська, Вовчанська, Золотарівська, Іванівська, Краснянська (Красненська), Марківська, Павлівська, Розсипалівська, Сухо-Маяцька (Сухомаячківська), Таранушичівська. З лютого 1932 Кобеляцький район підпорядковувався безпосередньо Харкову, з 27.11. 1932 увійшов до складу новоутвореної Харківської області. У складі Полтавської області - з 22.09.1937.

У 1929 - 30 роках в районі було понад 200 колгоспів, колективізацію було завершено у 1932-му. На 1941 у Кобеляцькому районі - 28 початкових шкіл, 15 семирічних, 6 середніх. Виходила газета «Більшовик». 30 клубів, 4 кіноустановки, 34 хати-читальні, 60 бібліотек, 3 театри (Кобеляки, Білики, Бутенки). У період німецько-фашистської окупації (15.ІХ 1941—25.ІХ 1943) гітлерівці знищили 640 чол., вивезли на примусові роботи до Німеччини 2544 жителів району.

Кобеляцький район лежить у межах Придніпровської низовини. На Пд. омивається Дніпродзержинським водосховищем. По території Кобеляцького району протікають річки Ворскла, Орель, Кобелячка, Восьмачка, Кустолове. Грунти переважно чорноземні. Більша (зх.) частина району лежить у лісостеповій зоні, менша (сх.) — у степовій. Ліси (сосна, дуб, берест, осика, вільха) займають 17,4 тис. га. Корисні копалини: глини, пісок, граніт. Виявлені поклади камяного вугілля, родовище нафти. 11 промислових підприємств, 4 будинки побуту, 30 комплексних приймальних пунктів. У районі — 34 колгоспи, 5 радгоспів. Спеціалізація сільського господарства - землеробство зерново-технічне і тваринництво м'ясо-молочних напрямів. Головні культури: пшениця, кукурудза, ячмінь, гречка, горох, соняшник, цукровий буряк. Площа сільськогосподарських угідь 1991 становила 125,5 тис. га, в т. ч. орні землі — 102,8 тис. га, сіножаті й пасовища — 20,5 тис. га. 3 лісництва, 1 риболовецьке підприємство, 3 мисливські бази. По території Кобеляцького району пролягає залізниця Полтава — Кременчук (залізничні станції Кобеляки та Ліщинівка). Автостради Полта ва — Кіровоград, Полтава — Дніпропетровськ; автомобільних шляхів — 498,9 км, у т. ч. з твердим покриттям — 475 км. У районі — 58 загальноосвітніх шкіл і 2 музичні, ліцей, будинок дитячої творчості. 5 лікарень, 40 фельдшерсько-акушерських пунктів, 12 аптек, 44 аптекарські пункти, 2 санаторії. 70 клубів та будинків культури, 56 бібліотек (701 тис. од. зб.), 33 музеї. Пам'ятки архітектури 18—19 ст. Серед пам'яток археології — поселення доби неоліту, бронзи, черняхівської культури, ранчьослов'ян. поселення та поселення епохи Київської Русі. Збереглися численні кургани.

КОБЕЛЯЦЬКИЙ ЦЕНТР МАНУАЛЬНОЇ ТЕРАПІЇ.

Створений 1972 року вперше в СРСР. Офіційно визнаний 1985-го. Його організатором і головним лікарем є народний лікар СРСР (1990), засл. лікар УРСР (1988), кандидат медичних наук Микола Андрійович Касьян. Лікує суглоби, дискогенні радикуліти, міжхребетні дискові грижі, остеохондрози, вроджені аномалії розвитку хребта. Через Кобеляцький центр мануальної терапії пройшли десятки тисяч хворих з нашої і зарубіжних країн. У М. А. Касьяна уже пройшли стажування сотні лікарів. Споруджено новий лікувальний комплекс.

КОБЕЛЯЦЬКИЙ ЦУКРОВИЙ ЗАВОД

Збудований 1952—55 у смт Біликах Кобеляцького р-ну. 1956 року здійснено реконструкцію, 1955 року - завод щодоби переробляв 1200, в 1990 — 5500 т буряків. Основні види продукції: цукор пісок а буряків, цукор-пісок з цукр. тростини. Побічна продукція: жом свіжий, жом сушений, буд. вапно, меляса. Діє також цегельне виробництво.

http://conferences.neasmo.org.ua/node/37

РОЗВИТОК ПОЧАТКОВОЇ ЖІНОЧОЇ ОСВІТИ ПОЛТАВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ В КІНЦІ ХІХ СТОЛІТТЯ.

Віктор Ревега

У другій половині XIX століття склалися передумови для створення і розвитку системи жіночої освіти. Передусім, бурхливий економічний розвиток, наслідком якого було широке залучення жінок до виробництва, що збільшило вимоги до освіти робітниць. Уряд Російської імперії не міг залишатися осторонь цих об’єктивних процесів і був змушений започаткувати реформи в галузі освіти, що передбачали відкриття початкових шкіл та подальше удосконалення навчально-виховного процесу в існуючих навчальних закладах. Поступово у суспільстві визріла потреба в освіті жінок, переконання у тому, що необхідно відійти від домашньої освіти до надання жіноцтву більш глибоких знань з різних галузей науки. Жінки в результаті боротьби за рівноправність з чоловіками поступово почали ставати з чоловіками поруч у суспільному виробництві. Цьому процесу сприяло виникнення у педагогічній літературі різних психолого-педагогічних концепцій і вчень щодо освіти жінок. Поступово йшов процес розвитку форм навчання, впроваджувалися педагогічні новації до навчально-виховного процесу.

Уряд створив законодавчу базу діяльності жіночих освітніх закладів, а фінансову допомогу у розширенні мережі шкіл надавали в основному органи місцевого самоврядування, громадськість, приватні особи. Діяльність початкових шкіл регулювалася “Положенням про початкові народні училища” (1864, 1874). Найбільш поширеними типами початкової школи були сільські та міські училища Міністерства народної освіти, Синоду (церковнопарафіяльні школи та школи грамоти), земські школи, переважно зі спільним навчанням хлопців і дівчат.

Про низький рівень грамотності свідчить перепис 1897 року, за яким в Полтавській губернії письменних жінок було 4, 1% [8; с. 141].

Кількість церковно-приходських шкіл і шкіл грамот для дівчат в Полтавській губернії збільшувалась із року в рік. До 1891 року таких шкіл було 10, в 1892 році їх число зросло до 69, а в 1894 році їх налічувалось 93, в тому числі одна двокласна, 60 однокласних церковно-приходських і 32 шкіл грамоти. Загальна кількість дівчат 1893/1894 навчального року, що навчалися в усіх школах, була 4193; в тому числі у власне жіночих церковно-приходських – 1639, школах грамоти – 503 і змішаних – 2060 (більше ніж попереднього року на 353). Власне жіночі школи зобов’язані своєму існуванню єпископу Полтавському і Переяславському Ілларіону. Завдяки йому губернське земство щорічно з 1892 року відпускало по 3000 карбованців на підтримку цих шкіл. Спочатку було призначено на кожну жіночу школу, яких пропонувалось в повіті по дві, по 100 карбованців. Але оскільки число жіночих шкіл значно зросло проти початкової запропонованої цифри, то рада, з дозволу єпископа Іларіона, вирішила більш цілеспрямованим відсилати по 200 карбованців в кожне повітове відділення, надаючи право останньому розподіляти земські кошти між всіма жіночими школами повіту [4; с. 95-96].

В Гадяцькому повіті було 3 церковно-приходських школи. В Гадячі школа діяла з 1892 року при Преображенській церкві. Законовчителем був священик Петро Храпков, вчителями – Анастасія Андріївна Орловська і Григорій Прокопович Орловський. В селі Свинарному школа діяла з 1893 року при Покровській церкві. Законовчителем був священик Петро Дем’яновський, а вчителем – Йосип Пашина. В селі Розбишевці школа діяла з 1893 року при церкві Святого Духа. Законовчителем і вчителем був священик Іван Самойлович.

В Зінківському повіті було 3 церковно-приходських школи. В селищі Опішне така школа діяла з 1885 року при Троїцькій церкві. Законовчителем був священик Іван Кутенко, вчителем – Марія Кутенко. В селищі Великі Будищі заклад існував з 1891 року при Миколаївській церкві. Законовчителем був диякон Аристарх Крикуновський, вчителем – Софія Шамраєва [2; с. 488]. В селищі Ковалівка школа діяла з 1893 року при Миколаївській церкві. Законовчителем був священик Яків Богаєвський, вчителями – псаломщики Яків Базилевський та Костянтин Олександрівський. Також в повіті було 4 школи грамоти. В місті Зінькові школа діяла з 1889 року при Воскресінській церкві. Законовчителем був священик Антоній Подгаєвський, вчителем – псаломщик Пилип Яновський. В селі Мала Павлівка заклад існував з 1894 року при Петро-Павлівській церкві. Законовчителем був священик Лавр Вассаковський, вчителем – диякон Афанасій Крошкін. В селі Комиші діяла з 1894 року при Покровській церкві. Законовчителем був священик Михайло Безпоясков, вчителем – псаломщик Григорій Слухаєвський.

В Золотоніському повіті було 2 церковно-приходських школи. В селищі Піщане школа діяалаз 1889 року при Воскресенській церкві. Законовчителем був священик Михайло Михновський, вчителем – дочка священика Марія Михновська. В селі Денеги заклад існував з 1893 року при Архистратиго-Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Філарет Павловський, вчителем – Марія Падалкіна. Також в повіті було 6 шкіл грамоти. В селищі Ліплявому школа діяла з 1893 року при Миколаївській церкві. Законовчителем був священик Микола Коломієць, вчителями – дочка священика Віра Коломієць та псаломщик Іван Орлов. В селі Старому школа діяла з 1893 року при Покровській церкві. Законовчителем був священик Микола Комарецький, вчителем – псаломщик Симеон Михайличенко. В селі Крутькове заклад існував з 1891 року при Миколаївській церкві. Законовчителем був священик Георгій Сахновський, вчителем – псаломщик Матвій Кандиба. В селі Келеберди школа діяла з 1893 року при Свято-Троїцькій церкві. Законовчителем був священик Федір Космачевський, вчителем – псаломщик Федір Миславський. В селі Білоусівка заклад був з 1892 року при Покровській церкві. Законовчителем був священик Олексій Клепачевський, вчителем – псаломщик Дмитро Булдовський. В селі Хрестителево школа діяла з 1892 року при церкві Різдва Іоанна Предтечі. Законовчителем був священик Павло Падалка, вчителем – міщанин Григорія Марченко.

В Кобеляцькому повіті було 2 церковно-приходських школи. В селищі Царичанка школадіяла з 1887 року при Архистратиго-Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Гаврило Степанченко, вчителем – Вікторія Нестеренко. В селищі Нові Санжари заклад існував з 1891 року при Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Петро Кірєєв. Також в повіті було 2 школи грамоти. В місті Кобеляки така школа діяла з 1893 року при Преображенській церкві. Законовчителем був священик Федір Варгулевич, вчителем – Зінаїда Пірська. В селищі Соколки діяла з 1887 року при Миколаївській церкві. Законовчителем був священик Терентій, вчителем – Афанасія Черемхович.

В Кременчуцькому повіті було 10 церковно-приходських шкіл. В місті Кременчуку діяла з 1887 року при Спаській церкві. Законовчителем був священик Олексій Кривусів, вчителем – дочка священика Ірина Кривусова. В місті Градижську школа діяла з 1889 року при Соборній церкві. Законовчителем був священик Павло Горонович, вчителями – Антоніна Горонович та диякон Йосип Статников. В місті Градижську діяла з 1892 року при Покровській церкві. Законовчителем був священик Олександр Махаринський, вчителем – псаломщик Михайло Коропов. В селищі Недагарок діяла з 1890 року при Троїцькій церкві. Законовчителем був священик Дмитро Квітницький, вчителями – псаломщики Антон Максимович та Пилип Білик. В селищі Мануїловка школа діяла з 1892 року при Покровській церкві. Законовчителем був священик Іван Ващинський, вчителем – Зінаїда Ріпчанська. В селі Рублівка заклад існував з 1890 року при Успенській церкві. Законовчителем був священик Василь Біленький, вчителем – дочка священика Шепітовська. В селі Пісок школа діяла з 1890 року при Успенській церкві. Законовчителем був священик Василь Ващенко, вчителем – псаломщик Самсон Базилевич. В селі Горбовому школа діяла з 1890 року при Архистратиго-Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Григорій Заблоцький, вчителем – Єфросинія Кондренко. В селі Глобине заклад існував з 1891 року при Архистратиго-Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Іван Ревинський, вчителем – Ганна Сагарда. В селі Пустовойтовому школа діяла з 1891 року при Вознесенській церкві. Законовчителем був священик Лев Дятлович, вчителем – Олена Околодкова. Також в повіті було 3 школи грамоти. В місті Градижську школа діяла з 1893 року при Троїцькій церкві. Законовчителем і вчителем був священик Михайло Омелюстий. В селищі Омельник заклад діяв діяла з 1893 року. Законовчителем і вчителем був диякон Йосип Аврамов. В селі Власівка діяла з 1892 року при Преображенській церкві. Законовчителем був священик Олександр Леусов, вчителем – Ольга Гординська.

В Костянтиноградському повіті було 8 церковно-приходських шкіл. В селищі Нехвороща заклад діяв з 1890 року при Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Мойсей Лучник, вчителем – Марія Хілецька. В селі Ряски школа існувала з 1890 року при Вознесенській церкві. Законовчителями були священики Іван Романовський та Іван Клепачевський, вчителем – Пелагея Чубова [3; с. 1325]. В селі Багата Чернечина школа діяла з 1891 року при Троїцькій церкві. Законовчителем був священик Лев Сокологорський, вчителем – Іван Ващинський. В селі Зачепилівка школа існувала з 1890 року при Архангело-Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Василь Штепенко, вчителем – Іван Полікарпов. В селі Лебяжяго такий заклад діяв з 1890 року при Воскресенській церкві. Законовчителем був священик Степан Прокопович, вчителем – Олександра Прокопович. В селі Берестовеньки школа діяла з 1893 року при Покровській церкві. Законовчителем був священик Олександр Лебединський, вчителем – Олена Яворська. В селі Піщаники школа існувала з 1893 року при Миколаївській церкві. Законовчителем був священик Степан Ільяшевич, вчителем – диякон Павло Буцинський. В селі Дар Надії заклад діяв з 1893 року при Миколаївській церкві. Законовчителем був священик Мефодій Шепитківський, вчителем – Олександра Галич. Також в повіті було 3 школи грамоти. В селі Новий Тагамлик такий заклад діяв з 1890 року при Вознесенській церкві. Законовчителем був священик Василь Мельников, вчителем – диякон Андрій Погода. В селі Залінійне школа діяла з 1894 року при Введенській церкві. Законовчителем був священик Федір Тригубов, вчителем – диякон Григорій Ольшанський. В селі Михайловці школа існувала з 1891 року при церкві Олександра Невського. Законовчителем був священик Іван Кобзарєв, вчителем – псаломщик Петро Гонтаревський.

В Лохвицькому повіті було 3 церковно-приходських школи. В селі Юсковці така школа діяла з 1893 року при Троїцькій церкві. Законовчителем був священик Ф.Василенко, вчителем – М.Бабичева. В селі Бербениці заклад існував з 1891 року при Покровській церкві. Законовчителем був А.Підгорний, вчителем – К.Шпаповаленко. В селі Нова Гребля діяла з 1891 року при церкві Параскеви. Законовчителем був священик Олександр Підгаєвський, вчителем – В.Тарасевич. Також в повіті була одна школа грамоти в селі Ярошевці при церкві Різдва Богородиці, яка діяла з 1891 року. Законовчителем був священик С.Фесенко, вчителем – псаломщик Григорій Гуляницький.

В Лубенському повіті було 4 церковно-приходських школи. В місті Лубни школа діяла з 1889 року при Соборній церкві. Законовчителем був священик Олексій Кулик, вчителем – Марія Мельникова. В селі Засулля заклад існував з 1890 року при церкві Андрія Первозванного. Законовчителем був священик Іван Богдановський, вчителем – Надія Степанова. В селі Кононівка школа діяла з 1892 року при Успенській церкві. Законовчителем був священик Мелітон Базилевський, вчителем – Прокопій Лукаш. В селі Литвяки заклад діяв з 1890 року при Покровській церкві. Законовчителем був священик Іов Андрієвський, вчителем – Лідія Черницька. Також в повіті було дві школи грамоти. В селі Березточа школа діяла з 1892 року при Покровській церкві. Законовчителем був священик Петро Олександрович, вчителем – Петро Удоденко. В селі Тишки заклад існував діяла з 1882 року при Георгіївській церкві. Законовчителем був священик Микола Зубоковський, вчителем – Павло Овсієвський.

В Миргородському повіті було одна школа грамоти, в селищі Сорочинці при Успенській церкві, яка діяла з 1892 року. Законовчителем був священик Іван Богаєвський, вчителем – псаломщик Василь Гришков.

В Полтавському повіті було 4 церковно-приходських школи. В місті Полтаві така школа діяла з 1891 року при Миколаївській церкві. Законовчителем був священик Феодосій Гамалія, вчителем – Катерина Сагарда. В селищі Решетилівка заклад існував з 1894 року при Покровській церкві. Законовчителем був священик Петро Михайловський, вчителем – Варвара Ушацька. В селі Сідаковка школа діяла з 1892 року при Успенській церкві. Законовчителем був священик Степан Садковський, вчителями – диякон Михайло Дейнека і помічник Андрій Зеленський. В селі Диканька заклад діяв з 1892 року при Миколаївській церкві. Законовчителем був священик Федір Засядко, вчителем – дочка священика Надія Засядко. Також в повіті була одна школа грамоти в селі Диканька при Троїцькій церкві, яка діяла з 1891 року. Законовчителем був священик Костянтин Корольов, вчителем – диякон Пилип Зеленський.

В Переяславському повіті було 6 церковно-приходських шкіл. В селищі Бориспіль школа діяла з 1891 року при церкві Різдва Богородиці. Законовчителем був священик Олександр Опришко, вчителем – псаломщик Василь Опришко. В селищі Вороньків заклад існував діяла з 1893 року при Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Іван Романицький, вчителем – дочка священика Антоніна Романицька. В селі Семенівка школа діяла з 1891 року при Стефановській церкві. Законовчителем був священик Федір Мишта, вчителем – псаломщик Іларіон Лагодинський. В селі Пологи-Вергуни заклад діяв з 1894 року при Василівській церкві. Законовчителем був священик Андрій Романицький, вчителем – псаломщик Пилип Рибак. В селі Пологи-Яненки школа діяла з 1891 року при Миколаївській церкві. Законовчителем був священик Микола Богданович, вчителем – псаломщик Андрій Сахновський. В селі Єрківці заклад діяв з 1893 року при Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Митрофан Яновський, вчителями – помічник Микита Опришко та Мотрона Яновська. Також в повіті було 2 школи грамоти. В селі Сошників школа діяла з 1893 року при Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Андрій Андрієвський, вчителем – псаломщик Лаврентій Верещакін. В селі Остролуччя заклад існував з 1891 року при Миколаївській церкві. Законовчителем і вчителем був диякон Петро Єфимович.

В Пирятинському повіті було дві церковно-приходських школи. В селищі Черняхівка школа діяла з 1891 року при Преображенській церкві. Законовчителем був священик Іван Полянський, вчителем – диякон Михайло Базилевич. В селі Повстіна школа діяла з 1889 року при Архистратиго-Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Данило Базилевський, вчителем – псаломщик Яків Попов.

В Прилуцькому повіті було дві церковно-приходських школи. В селищі Срібне школа діяла з 1889 року при Хрестовоздвиженській церкві. Законовчителем був священик Митрофан Щербина, вчителем – дочка священика Зінаїда Щербиніна. В селі Ржавці школа діяла з 1893 року при Троїцькій церкві. Законовчителем був священик Симеон Абламський, вчителем – Ганна Андрієвська. Також в повіті було 4 шкіл грамоти. В місті Прилуках школа діяла з 1894 року при Соборній церкві. Законовчителем був диякон Митрофан Кузьма, вчителем – псаломщик Михайло Сушкевич. В селі Блотницях заклад існував з 1891 року при Троїцькій церкві. Законовчителем був священик Євгеній Тимошевський, вчителем – диякон Іван Богдановський. В селі Березані школа діяла з 1893 року при Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Андрій Рекало, вчителем – псаломщик Митрофан Сокальський. В селі Вісковці школа існувала з 1893 року при Успенській церкві. Законовчителем був священик Митрофан Владишевський, вчителем – псаломщик Троцина.

В Роменському повіті було 5 церковно-приходських шкіл. В місті Ромнах така школа діяла з 1893 року при церкві Олександра Невського. Законовчителем був священик Гаврило Красовський, вчителями – помічник законовчителя диякон Павло Вишегородський та дружина диякона Марія Вишегородська [7; с. 211]. В селі Протасівка школа діяла з 1892 року при церкві Різдва Богородиці. Законовчителем був священик Микола Данилевський, вчителями – дочка священика Єлизавета Гапонова та дружина священика Євдокія Данилевська. В селі Коровинці заклад існував з 1891 року при Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Олексій Андрієвський, вчителем – дочка священика Ганна Кремянська. В селі Волошинівка школа діяла з 1891 року при Покровській церкві. Законовчителем був священик Палладій Чаленко, вчителями – дружина священика Ганна Чаленко та псаломщик Костянтин Томашевський. В селі Хоминці школа діяла з 1890 року при Успенській церкві. Законовчителем був священик Олександр Греченко, вчителем – псаломщик Григорій Ковбаса. Також в повіті було дві школи грамоти. В місті Глинську заклад діяв з 1892 року при Миколаївській церкві. Законовчителем був священик Симеон Чачков, вчителем – псаломщик Григорій Рашкевич. В селі Великому Бубнові школа існувала з 1892 року при Благовіщенській церкві. Законовчителем був диякон Ілларіон Даценко, вчителями – псаломщик Платон Давидов та дружина диякона Катерина Даценко.

В Хорольському повіті було 4 церковно-приходських школи. В селищі Горошин заклад існував з 1887 року при Успенській церкві. Законовчителем був священик Григорій Ушицький, вчителем – дочка священика Наталія Знайкова. В селі Зубані школа діяла з 1890 року при церкві Різдва Богородиці. Законовчителем був священик Петро Нестеровський, вчителями – псаломщик Володимир Нестеровський та Іван Маляревський. В селі Степанівка заклад діяв з 1892 року при Архидияконо-Стефанівській церкві. Законовчителем був священик Іван Дяконенко, вчителем – псаломщик Іван Торський. В селі Казенно-Крива Руда школа діяла з 1892 року при Миколаївській церкві. Законовчителем був священик Микола Слухаєвський, вчителем – псаломщик Михайло Каменський. Також в повіті була одна школа грамоти в селі Іванівка при церкві Іоанна Великомученика, яка діяла з 1893 року. Законовчителем був священик Данило Попов, вчителем – жінка священика Неоніла Попова.

Крім того, у підпорядкуванні Єпархіальної училищної ради були двокласна Козельщанська школа при Козещанському жіночому монастирі, заснована 1888 року; Кобеляцька школа при Соборній церкві, заснована 18889 року, та Полтавська зразкова школа при єпархіальному жіночому училищі, заснована 1892 року. В Козельщанській школі законовчителем був священик Іван Пирогов, а вчителями – Марія Костенко та Олександра Орлова. В Кобеляцькій школі законовчителем був священик Костянтин Мариниченко, а вчителем – Єлизавета Гросицька [1; с. 855]. В Полтавській зразковій школі відповідно – священик Микола Стефанович і вчитель – Марія Чубко [6; с. 927].

Крім церковно-приходських шкіл та шкіл грамоти, в 1893/1894 навчальному році в губернії було 8 недільних шкіл і 3 вечірні школи для дорослих [4; с. 96].

В Полтаві була одна недільна школа, яка відкрилась 22 листопада 1892 року. Попечителькою школи була дружина начальника губернії Є.Б.Татіщева. Наглядачем та законовчителем був викладач семінарії, священик Юстін Ольшевський. Також в школі викладали такі вчителі: Ю.Богдановська, В.Примакова, княгиня В.Кропоткіна, Є.Корсунь, В.Євтушевська, М.Пащенкова, М.Петрова, А.Костирко та інші. Школа розміщувалась в приміщенні міського приходського училища і знаходилась у підпорядкуванні Єпархіальної училищної ради.

Навчальний рік в недільній школі був розпочатий 5 вересня, а закінчувався 29 травня. В першу неділю на навчання з’явилось 17 учениць, із них 6 було минулорічних. На кінець року по списку налічувалось 150 учениць, з яких 37 відвідували школу і в минулому навчальному році. Учениці були розподілені згідно зі своїм віком так: молодшого віку (до 12 років) – 87, старшого (від 13 років) – 63 учениці. Стосовно учениць старшого віку, з яких 10 швачок, 8 прачок, 4 прибиральниці, 1 працювала на кондитерській фабриці, а решта проживали дома. Із загальної кількості учениць неосвічених було 96, малоосвічених – 41, освічених – 13. Всі учениці ділились на групи згідно із віком і знаннями. З кожною групою займалась окремо вчителька. В групах, які складалися з неосвічених учениць, викладались Закон Божий, читання та письмо. В групах, які складалися з малоосвічених та освічених учениць, займалися арифметикою.

По Закону Божому вивчали молитви; історії важливих свят і головних подій – із історії Нового Завіту. Несистематичне відвідування школи ученицями дуже гальмувало успішність навчання. Пропуски школи призводили до погіршення успішності. Не дивлячись на це, навчання в школі можна було визнати задовільним. Кошти на утримання школи були наступними: з минулого навчального року залишилось 411 крб. 65 коп., в новому навчальному році надійшло 76 крб., протягом року витрачено на все шкільне приладдя 160 крб. 56 коп. Залишок на кінець навчального року становив 326 крб. 9 коп. При школі існувала бібліотека, яка налічувала 467 книг [5; с. 81-82].

В Кременчуцькому повіті існувало 3 недільні школи: дві в м. Кременчуці (Соборна і Спаська) і одна в селі Мануїлівка. Також в Кременчуці існували дві вечірні школи – в Чигрин-Дуброві та Мануїлівці.

Завідуючими цих шкіл були в Кременчуцьких школах – Клепачівський, Кривусов і жінка завідуючого трьохкласним міським училищем Матвєєва. Мануїлівською вечірньою школою завідував священик І.Ващинський, а Чигриндубровською – протоієрей П.Іванов. Закон Божий в цих школах викладали в Кременчуцьких школах – священики А.Клепачевський, А.Кривусов, В.Зіньківський, в Чигриндубровській – протоієрей П.Іванов, в Мануїлівській – священик І.Ващинський. Вчителями шкіл були в Кременчуцьких школах – І.Житецький, М.Кармазін, А.Сагарда, К.Кривусова, К.Гуленко, Г.Денисова, М.Кичигіна, Г.Литвинова, І.Савенко, З.Клепачевська, Н.Нікітіна, Н.Скородинська, Д.Войтенкова та О.Матвієєва, в Мануїлівській – З.Ричанська і Л.Самойленкова, в Чигриндубровській – Я.Стеблинський. Школи були розміщені в приміщенні приходського училища (Кременчуцька Соборна), та в церковно-приходських школах (Спаська і Мануїлівська).

В міських школах уроки починались з середини вересня і закінчувались в травні, а в сільських – з листопада по квітень. Кількість учнів в п’яти школах складала 217 дітей, але лише 166 учнів не пропускали уроків.

Школа при Соборній церкві м. Кременчука отримувало від міста 100 крб. в рік, дві Мануїлівські школи – недільна і вечірня – утримувались на кошти лікаря А.М.Орловського, а Чигриндубровська вечірня і Спаська Кременчуцька недільна на кошти випадкові.

В місті Ромни 6 лютого 1893 року була відкрито жіноча недільна школа. Завідуючим жіночої школи був священик Ф.Мирович.

Навчання відбувалось із 12.00 до 16.00 години. Вивчали Закон Божий, російську та церковно-слов’янську грамоту, церковні співи. В цій школі було 75 дівчат, віком від 16 до 50 років.

Жіноча школа розміщувалась в приміщенні Свято-Володимирського училища. Навчальні посібники та шкільне приладдя придбалось на пожертви жителів міста.

При Степанівській жіночій церковно-приходській школі Хорольського повіту з 1893 року Священиком Іваном Дяконенком була відкрита недільна школа для дівчат та дорослих жінок. Завідуючим і законовчителем цієї школи був священик І.Дяконенко, а вчителем – І.Торський. В цю школу ходили 30 учнів.

Також існувала недільна жіноча школа в с. Новий Тагамлик Костянтиноградського повіту, яка була названа серед кращих шкіл повіту [4; с. 100-101].

Отже, вище викладені дані говорять про те, що кількість жіночих церковно-приходських шкіл та шкіл грамоти для жінок в Полтавській губернії зростала. Кількість шкіл зросло, в порівнянні з попереднім роком, на 80, а кількість учнів – на 649. Незначний приріст учнів порівняно із приростом шкіл (8 на школу) пояснюється тим, що в 1893 році були відкриті переважно школи грамоти в селах з малим населенням.

Незважаючи на невеликі досягнення у справі розширення мережі навчальних закладів, наявність статевих, національних, станових обмежень у навчанні, уряд все таки створив законодавчу базу діяльності жіночих шкіл, надавав їм фінансову допомогу, здійснював контроль за процесом навчання і виховання учнів. Школа використовувалася царським урядом як засіб русифікації та виховання молодого покоління у дусі відданості престолу на території Полтавської губернії. З іншого боку, формування мережі шкіл для жіноцтва відбувалося у рамках боротьби передової громадськості за збереження національної освіти і культури.

http://conferences.neasmo.org.ua/node/133

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЦЕРКОВНОПАРАФІЯЛЬНИХ ШКІЛ НА ПОЛТАВЩИНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX СТОЛІТТЯ)

Віктор Ревега

В умовах становлення та розвитку української держави, реформування освіти України з урахуванням її інтеграції в європейський культурній та економічний простір, що висуває нові завдання в галузі освіти й виховання підростаючого покоління, особливої актуальності набуває проблема розвитку початкової освіти в Україні. Закони України: «Про освіту», «Про початкову освіту» Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття») визначають основні засади розвитку початкової ланки вітчизняної освіти, спрямовують її на інтелектуальний, соціальний, духовний розвиток дитини, закладання основ для подальшого успішного навчання у середніх та вищих закладах освіти, розгортання процесів саморозвитку і самоосвіти. Виходячи з цього, можна наголосити на особливому значенні початкової освіти як своєрідної бази для входження людини у культурно-освітній простір та самореалізації у ньому.

Суттєвою умовою успішної реалізації цих завдань є не лише пошук нових дієвих теоретичних та практичних розробок щодо вдосконалення процесів навчання та виховання дітей у молодших класах, а й вивчення, узагальнення і творче переосмислення історико-педагогічного досвіду розвитку початкової освіти в Україні, зокрема досвіду прогресивної педагогіки другої половини XIX – початку XX століття, для якої характерні суттєві реформаторські зміни та перетворення в галузі освіти, та подальше використання його окремих положень для удосконалення та оновлення цієї ланки освіти. Тільки такий підхід до вирішення складних завдань виховання підростаючого покоління, основою якого є глибоке осмислення й усвідомлення історико-педагогічного досвіду, звернення до національних джерел педагогічної теорії та шкільної практики, методів та форм практичної діяльності вчителів початкової школи, може забезпечити реалізацію освітньо-виховної мети сучасної початкової освіти, а з нею сприятиме зростанню освітнього потенціалу всього суспільства. З огляду на це, важливого значення набуває вивчення діяльності церковнопарафіяльних шкіл в Україні, які зробили вагомий внесок у ліквідацію неписьменності серед народу, в піднесенні його духовності.

Протягом усього ХІХ століття неписьменність народу залишалась однією з головних культурно-соцiальних проблем як Росії в цілому, так i зокрема України. У 1856 р. в Російській імперії діяло 1 320 початкових шкіл, або одна школа припадала на 9,6 тис. жителів, а один учень - на 150 чол. [1, с. 513]. Скасування кріпосництва стало своєрідним поштовхом до масового культурноосвiтнього руху прогресивних сил суспільства, який змусив царський уряд розпочати реформування народної освіти.

Священний Синод розробив та видав цілу низку указів i положень, які стосувалися розвитку початкової освіти, залучивши до цієї справи православне духовенство. У 1864 р. були розроблені та видані «Положення про початкові народні училища». У 1884 р. - особливі «Правила про церковнопарафiяльнi школи», до яких Синодом у 1886 р. було внесено доповнення спеціальними постановами від 14 лютого, 20, 27 березня, 3 квітня та 2 травня та розроблено i затверджено «Програми навчальних предметів для церковнопарафіяльних шкіл». У 1891 році було вироблено «Правила про школи грамоти», які надавали цьому виду шкіл законного статусу та регламентували їхню дiяльнiсть. У 1896 році - опубліковано «Положення про управління школами церковнопарафіяльними i грамоти відомства православного iсповiдання».

Однією з головних умов якісного функціонування початкових народних шкіл була органiзацiя навчально-виховного процесу, який на території України, зокрема у Полтавській губернії, характеризувався тривалістю та еволюцiйнiстю.

Церковнопарафіяльні школи отримували певну матеріальну допомогу від уряду. Саме після затвердження „Правил про церковнопарафіяльні школи” урядові асигнування на потреби шкіл з кожним роком поступово зростали. Тому наприкінці XIX століття церковна школа стала основним типом початкової урядової школи. Право верховного нагляду за цим типом шкіл у губернії належало єпархіальному архієрею, який для місцевого спостереження обирав найбільш досвідчених спостерігачів. Склад учителів церковних шкіл переважно був таким: законовчитель (як правило, парафіяльний священик) і вчитель; у двокласних школах - законовчитель і два вчителі.

Після введення «Правил» церковне керівництво, зокрема Полтавське єпархіальне, узяло під жорсткий контроль у церковних школах органiзацiю навчально-виховного процесу. Це привело наприкiнцi ХIХ ст. до встановлення відносно правильної навчально-виховної роботи та задовільних результатів у бiльшостi церковних шкіл Полтавської єпархії. Так, у звiтi Кременчуцького вiддiлення вiдмiчалося, що процес навчання та виховання відбувається успішно у тих школах, які мають добре матеріальне оснащення, не часто змінюються вчителі, а завідуючий школою з любов’ю ставиться до своєї праці. Саме з цієї причини, наприклад, у Великих Будищах (Зiнькiвський повіт) навчальний процес був добре налагоджений у двох монастирських школах [10, с. 641]. Але були й такі, де шкільна справа перебувала у незадовільному стані. Так, єпархіальний наглядач після вiдвiдування уроків у жiночiй школі грамоти при Миколаївській церкві Великих Будищ Зiнкiвського повіту констатував: «чувствуется общее утомление, притупление всякого внимания, - скука и тягота» [10, с. 638]. У звітах Переяславського вiддiлення зазначалося, що Жуківська та Бзовська школи за трирічне існування не випустили жодного учня [11, с. 130]. Не було жодного випуску протягом шести років і у Лялинськiй та Шабельникiвськiй школах Золотонiського повіту з моменту відкриття їх у 1891 році [12, с. 261]. Не завжди у церковних школах якість учнівських знань з різних предметів була на однаковому рiвнi. Наприклад, Пирятинське вiддiлення вiдмiчало, що Закон Божий, на вiдмiну від інших предметів, діти засвоїли краще, гірше - арифметику [11, с. 130]. Діти Жукiвської школи грамоти краще опанували арифметичний матеріал, російською ж мовою читали задовільно [10, с. 625-626].

На відміну від шкіл Міністерства народної освіти, які до 1897 року не мали єдиних програм, церковнопарафіяльні школи вже 1885 року отримали програми, складені Синодом. У вступі було чітко сформульовано основний принцип, за яким будувалась навчально-виховна робота цих шкіл [7, с. 99].

Нерідко траплялося, що підтримку церковнопарафіяльним школам надавали земства, приватні особи і самі селяни, діти яких навчалися в цих школах. Наприклад, у с. Дрижина Гребля Кобеляцького повіту при Преображенській церкві 21 січня 1877 року відкрито церковнопарафіяльну школу на прохання парафіян. Спочатку вона утримувалася на кошти настоятеля. Потім пожертвувала кошти громада парафіян, надали допомогу училищна рада і земство. На час відкриття школи було прийнято 36 дітей. Відповідальність за навчання взяв на себе священик Микола Ващинський [15, с 154-155].

У 1875 році при Сампсоніївській церкві, яка була приписана до Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, засновано невеличку школу для хлопчиків на кошти таємного радника Й.С.Судієнка. Учителем у школі працював ієромонах Харитон Карпиленський. 1888 року тут уже навчалося більше ніж 30 учнів. На кошти єпископа Полтавського Іларіона було споруджено нове приміщення для школи на 50 учнів, де, крім обов’язкових загальноосвітніх предметів, учнів навчали садівництва, городництва, палітурної справи тощо. З 1899 року тут, на землі, подарованій купецькою дочкою М.К.Прохоровою, при сприянні єпископа і монастиря було відкрито трикласну церковну учительську школу для підготовки вчителів церковнопарафіяльних шкіл.

Парафіяльні школи відкривалися практично при кожній церкві Полтави та всієї Полтавської єпархії, територія якої співпадала з губернією. Про динаміку зростання їх кількості по губернії з кінця XIX століття свідчать такі цифри. На 1887 рік у віданні Полтавської єпархії було 190 шкіл (учнів - 5870), 1895 року - 339 (учнів - 12486) [18, с.9]. Кількість учнів у школі в середньому становила по губернії 29-35 чоловік. Школи, як правило, містилися в селянських хатах, церковних сторожках, волосних правліннях.

Для Полтавщини існування церковнопарафіяльних шкіл було майже єдиною можливістю прилучення сільських дітей до початкової грамоти. Навчання в них було безкоштовним, але батькам доводилося вносити певні суми грошей на навчальну літературу, на опалення приміщення взимку та інші потреби.

Полтавська єпархія виділяла кошти на освіту, але вони були вкрай обмеженими. Так, у 1895 році було асигновано 84 847 крб., що в середньому на одну школу становило 250 крб., а на учня - 7 крб. [18, с.9].

У Полтаві, на Подолі, при Різдвяно-Богородицькій церкві відкрили церковнопарафіяльну залізничну школу. Ініціатором її відкриття було керівництво залізниці, ним же вона і фінансувалася. Навчатися в школі дозволялося й дітям парафіян, які не працювали на залізниці. Учнів із незаможних сімей навчали безкоштовно, а заможних за невелику плату - від 50 до 65 копійок на місяць. Школа розташовувалася в найманому приміщенні і мала авторитет серед парафіян. У ній навчалося 74 хлопців, дівчат не приймали [16, с. 573].

Церковнопарафіяльні школи були як змішаними, так і роздільними — для хлопчиків і дівчаток. Простий народ ставився до них з довірою, парафіяни охоче віддавали до них своїх дітей, адже їх кавчали там читати, писати, рахувати, співати у церкві.

У 90-х роках XIX століття у Полтавській губернії значно збільшилася кількість шкіл духовного відомства. Станом на 1 січня 1894 року по повітах губернії була така кількість початкових шкіл відомства Синоду: Полтавський повіт - 20, Гадяцький — 15, Зіньківський — 19, Золотоніський - 20, Кобеляцький - 37, Кременчуцький - 20, Лубенський — 37, Миргородський - 4, Переяславський - 23, Пирятинський - 14, Роменський - 13, Хорольський - 17 [4, с.7-8].

Про співвідношення шкіл Міністерства народної освіти і духовного відомства свідчать такі дані: 1894 року у Полтавській губернії було початкових шкіл Міністерства народної освіти - 699, а в 1895 році - 721, шкіл відомства Єпархіальної училищної ради у 1894 році - 320 церковнопарафіяльних і 416 шкіл грамоти (всього — 736), 1895 року — 339 церковнопарафіяльних і 466 шкіл грамоти [6, с.1]. Тобто на кінець XIX століття в губернії у системі початкової освіти переважали церковні школи, яких було значно більше, ніж шкіл Міністерства народної освіти.

Найкраще забезпеченими матеріально та укомплектованими учнями були школи Роменського, Прилуцького, Пирятинського повітів, дещо на нижчому рівні були школи у Переяславському, Кобеляцькому, Лубенському і Лохвицькому повітах. Найбільше шкіл духовного відомства було в тих повітах, де порівняно мало було земських шкіл, а саме в Лубенському, Кобеляцькому і Лохвицькому повітах. Наприклад, станом на початок 1890 року в Лубенському повіті було 57 церковнопарафіяльних і 13 шкіл грамоти, земських - 42, у Кобеляцькому повіті відповідно 48 і 32, земських — 62, у Лохвицькому 43 і 25, земських - 53 [21, с.1402].

Великою заслугою шкіл духовного відомства було те, що вони охоплювали навчанням дівчаток. Окрім загальнообов'язкових предметів їх навчали ще й ведення домашнього господарства. Зокрема, 1888 року при Козельщинському Різдвяно-Богородицькому жіночому монастирі було відкрито жіночу двокласну церковнопарафіяльну школу. Тут виховувалося 30 дівчаток. Школа мала прекрасну для тих часів бібліотеку. Крім обов’язкових предметів, дівчатка навчалися кулінарії, рукоділля, малювання (воно давало змогу талановитим ученицям підготуватися до занять у школі іконопису при общині). Основним же завданням жіночої церковнопарафіяльної школи була підготовка дівчат до подружнього життя та ведення господарства.

На середину 90-х років XIX ст. при монастирі в Козельщині діяло дві церковнопарафіяльні школи: одна для хлопчиків, друга — зразкова двокласна для дівчаток, працювали майстерні, аптека, були різні допоміжні споруди. Значну підтримку надавала школі ігуменя Олімпіада, яка служила у монастирі протягом 1896-1915 років. Вона багато зробила для розширення благодійної діяльності монастиря та розвитку освіти на Козельщині. Ігуменя Олімпіада влаштувала школу при монастирі, випускниці якої після незначної додаткової підготовки витримували екзамени на звання народних учительок, могли вступати у єпархіальне училище чи гімназію [3, с. 14].

В останнє десятиліття ХIХ ст. церковна періодика почала зосереджувати увагу на найкращих з навчально-виховної роботи церковнопарафіяльних школах. У 1893 р. статус найкращих церковних шкіл Полтавської губернії отримали 2 жiночi школи: при Єпархіальному жіночому училищі та двокласна Козельщанська9 [22, с. 463; 17, с. 996-999; 13, с. 98-100]. Через п’ять років (у 1898 р.) вiдмiчалося вже 7 найкращих шкіл: 2 зразкові (при семiнарiї та єпархіальному жіночому училищі у Полтаві), 3 двокласні (2 жiночi при монастирях - Козельщанському та Великобудиському - та одна змішана у с. Згуровка Прилуцького повіту) та 2 другокласні (у с. Харьковцi Лохвицького повіту та с. Горбинцi Прилуцького повіту) [14, с. 288]. Фактичним підтвердженням успішного навчання у церковних школах того чи іншого повіту Полтавської губернії слугував випуск учнів із пільговим свідоцтвом IV розряду з відбування воїнської повинності [11, с. 131]. Перспектива отримання подібної пільги вiдiгравала роль певного стимулу під час навчання у церковнопарафіяльних школах та школах грамоти. Для отримання пільги учні складали особливий іспит перед спеціальною екзаменаційною комiсiєю, створеною з духовних осіб. Ці пільги мали (за «Статутом про воїнську повинність» ті учні, що успішно закінчили курс однокласної церковнопарафіяльної школи, що було зафіксовано у свiдоцтвi про закінчення.

Рішенням Синоду від 28 жовтня 1898 року було встановлено в однокласних школах духовного відомства трирічний курс навчання замість дворічного, що зблизило ці заклади із міністерськими народними училищами.

Незважаючи на прагнення уряду, громадськості, духовенства упровадити якомога більше шкіл, значна кількість населення Полтавської губернії залишалася неписьменною. За переписом 1897 року, грамотних у губернії налічувалося лише 16%, у тому числі у містах 39,8 [2, с. 16]. Населення губернії становило 2778151 чоловік (1376539 чоловіків і 1401612 жінок). Найосвіченішою верствою населення було духовенство: відносно загального числа грамотних воно становило 77,72% серед чоловіків і 61,77 % серед жінок [8, с. 12, 31]. Тому воно і взяло на себе нелегке завдання навчати дітей. Усього духовенства по губернії згідно із всеросійським переписом 1897 року було 16163 чоловік.

Наприклад, у Зіньківському повіті станом на 1882 рік на 1000 дорослих чоловік припадало лише 87 грамотних, а на 1000 жінок - 4 грамотних. При цьому зауважимо, що до числа грамотних зараховували тих, хто вмів хоча б ледве-ледве читати. По повіту кількість грамотних складала лише 4%. Кількість шкіл навесні 1882 року становила 27, а кількість учнів - 1344 хлопчики і 189 дівчинки [19, с.25-26].

У Полтавському повіті 1883 року на 1000 жінок припадала 1 грамотна, а на 1000 дівчаток від 7 до 12 років - 3-6 учениць. Усього хлопчиків 7-4 років було 5340, із них навчалося лише 411; дівчаток 7-12 років - 3836, із яких навчалося 22 [20, с 23, 220].

У 1895 році на Полтавщині було 339 церковнопарафіяльних шкіл, шкіл грамоти - 446. У них навчалося 23479 чоловік; закінчило курс 681. Утримання їх обійшлося в 84847 крб. (у тому числі від земства 7431 крб. і сільських громад 4954 крб.) [5, с.58].

Незважаючи на труднощі, православна церква відігравала певну роль у формуванні духовної культури народних мас губернії. Церковнопарафіяльні школи виховали не одне покоління українських селян і дали їм початкову освіту.

Релігійна спрямованість цих шкіл покликана була слугувати зміцненню моральних устоїв сім'ї і суспільства.

Духовенство переважно з глибоким розумінням ставилося до організації навчально-виховного процесу. Серед учителів церковнопарафіяльних шкіл, представників української інтелігенції, було чимало таких, які по-справжньому любили дітей і стійко переносили матеріальну скруту і злидні.

Підсумовуючи, зазначимо, що у другій половині XIX століття церковні школи відігравали помітну освітню і виховну роль, що видно на прикладі Полтавської губернії. Незважаючи на всі прагнення царського уряду та його чиновницького апарату зробити церковнопарафіяльні школи знаряддям русифікації широких народних мас, ці школи сприяли підвищенню грамотності населення, відповідали його духовним потребам, забезпечували розв'язання загальноосвітніх та релігійно-виховних завдань.

http://ru.wikipedia.org/wiki/Головатый,_Антон_Андреевич

Антон Андреевич Головатый

(1732 (по иным данным 1744) — 28 января 1797) — казачий атаман, войсковой судья, полковник русской армии, один из основателей и талантливый администратор Черноморского казачьего войска, инициатор переселения черноморских казаков на Кубань.

Рождение, детство и юность

Родился в семье малороссийского старшины в селе Новые Санжары на Полтавщине. Получил хорошее домашнее образование, которое продолжил в Киевской бурсе, где проявились его необычайные способности к наукам, языкам, литературный и музыкальный дар — Антон сочинял стихи и песни, хорошо пел и играл на бандуре.

В Запорожской Сечи

В 1757 году Антон появился на Сечи и записался в Кущевский курень. В 1762 году избран куренным атаманом. В том же году, благодаря этому назначению, он был включён в состав делегации запорожских казаков, отправившейся в Санкт Петербург на торжества по случаю коронования Екатерины II, где он был представлен императрице и даже спел и сыграл для неё на бандуре. Уже тогда Головатому, благодаря его острому уму, редкой в те времена среди казаков грамотности и дипломатическим способностям, давались разнообразные поручения по сечевым судебным делам и спорам, прежде всего земельным. В 1768 году он назначается войсковым писарем, что соответствовало званию полкового старшины.

[ Изображение на стороннем сайте: b2a971a9aed8.jpg ]

Принимал деятельное участие в морских походах казаков в Русско-турецкой войне 1768—1774 годов. Ему было поручено заняться строительством лодок для казацкого флота. Продолжал он защищать интересы Сечи в разных судах и спорах.

По окончании войны, результатами которой явилось присоединение к России земель между Бугом и Днепром, казаки надеялись получить в свое владение часть этих земель, взамен тех сечевых, которые российское правительство раздавало колонистам из Европы и помещикам из Великоросии. Головатый, как опытный спорщик в земельных делах, был включен в состав делегации Запорожских казаков под началом Сидора Белого в Санкт Петербург в 1774 году. Делегация должна была ходатайствовать перед императрицей о возвращении казакам их прежних сечевых земель — «вольностей» — и наделении новыми «вольностями». Делегацию в Петербурге ждал провал. В июне 1775 года Сечь была ликвидирована. Нахождение в тот момент за пределами Сечи (на пути из Петербурга в Сечь) спасло членов делегации от наказания и опалы.

После ликвидации Сечи казачьим старшинам было предложено перейти на русскую службу. Головатый воспользовался этим предложением и занимал различные административные должности в Екатеринославском наместничестве (начальника города, смотрителя, земского комиссара). Там же ему был выделен земельный надел. В 1777 году ему было присвоено звание поручика, в 1779 году — капитана, в 1787 —секунд-майора. Набирал команды казаков для участия в мирных походах на Крым в 1783 году.

Служба в «Войске верных казаков» (Черноморском)

Григорий Потёмкин, благоволивший к казакам, решил организовать бывших запорожцев в военные части. По его совету, во время Путешествия Екатерины Великой в Крым, депутация бывших казаков, в которую входил и Антон Головатый, ходатайствовала в Кременчуге перед императрицей об организации из бывших запорожцев «Войска верных казаков». Согласие было дано. Войско набирало «охотников» в два отряда — конный и пеший (для службы на казачьих лодках). Головатый был назначен начальником пешего отряда. 22 января 1788 года он был выбран войсковым судьей всего новосозданного войска — второй фигурой в казачьей иерархии, после войскового атамана. Тогда же Григорий Потёмкин выделил для войска новые земли — Керченский Кут и Тамань.

С началом русско-турецкой войны войско верных казаков приняло в ней самое активное участие. Летом 1788 года казацкие «чайки» под командованием Головатого успешно проявили себя при осаде Очакова — в т.н. «лиманском сражении», в ходе которого был разгромлен турецкий флот Гасан-паши. После этого сражения отряд казацких лодок был преобразован в Черноморскую казацкую флотилию (укр. Чорноморська козача флотилія), командование которой было поручено Головатому. 7 ноября того же года казаки и их флотилия взяли штурмом укрепленный остров Березань, после падения которого был вскоре захвачен и Очаков, который оказался в полной блокаде. За это дело Головатый был награждён своей первой наградой — в мае 1789 ему был пожалован Орден Святого Георгия 4 степени.

Весной того же года был тяжело ранен войсковой атаман Захарий Чепега и Антон Головатый вступил на время лечения Чепеги в должность командующего всем войском верных казаков.

14 Сентября 1789 три полка конных и три полка пеших казаков под командованием Головатого в составе отдельного отряда русской армии — авангарда — под командованием де Рибаса приняли участие в штурме крепости Хаджибей — будущего города Одесса. Осенью того же года казацкая флотилия принимала участие во взятии крепостей Аккерман и Бендеры. На зиму Черноморцы были поставлены на «квартиры» в низовьях Днестра. Войсковой кош выбрал местом своего расположения село Слободзея, которое стало казачьей столицей вплоть до окончательного переселения черноморцев на Кубань в 1793 году. Тут же Головатый узнал о своем производстве в следующий армейский чин — 24 ноября 1879 он был произведён в полковники.

14 апреля 1790 года Потёмкин наградил Головатого золотой саблей. В том же году казацкая флотилия под начальством Головатого покрыла себя неувядающей славой при «взломе» Дуная — захвате турецких крепостей Тулча и Исакча (которые с обеих берегов закрывали гирло реки от русского флота) и штурме Измаила — казаки входили в колонну, штурмовавшую крепость со стороны реки, а десант на берег под стены крепости доставили гребные флотилии де Рибаса и Головатого. Головатый лично командовал авангардом одной из колонн. В своём донесении императрице о штурме Измаила Потёмкин так писал о Головатом: «Полковник Головатый с беспредельной храбростью и неусыпностью не только побеждал, но и лично действуя вышел на берег, вступил с неприятелем в бой и разбил оного». За штурм Измаила он был награждён орденом «святого равноапостольного князя Владимира» третьей степени.

До заключения мира в 1791 году казаки Головатого приняли участие в штурме Мачина.

Хлопоты о выделении Черноморским казакам новых земель на Тамани и Кубани и переселение их на Кубань

После заключения мира войску верных казаков были предоставлены новые российские земли, полученные в результате войны, — вдоль побережья Чёрного моря между реками Днестр и Буг, а само войско было переименовано в «Черноморское казачье войско». Однако черноморцам выделенной земли было недостаточно и в 1792 году во главе казачьей делегации Головатый отправился в столицу с целью вручения Екатерине II прошения о предоставлении земель Черноморскому казачьему войску в районе Тамани и «окрестностей», взамен отобранных сечевых земель. Переговоры шли не просто и долго — прибыв в Петербург в марте, делегация прождала Высочайшего решения до мая. Головатый просил выделить войску земли не только в Тамани и Керченском полуострове (на что уже было дано согласие Потёмкиным ещё в 1788 году), но и земли на правом берегу реки Кубань, тогда ещё ни кем не заселенные. Царские сановники выговаривали Головатому: «земли много требуете». Но Головатый не зря был выбран в уполномоченные — его образованность и дипломатичность сыграли свою роль в успехе предприятия — на аудиенции у «просвещённой монархини» Головатый говорил на латыне и сумел убедить Екатерину во всеобщей пользе от такого переселения — Черноморским казакам были пожалованы земли на Тамани и Кубани «в вечное и потомственное владение». Официально дарственные грамоты и хлеб-соль на пожалованную землю были вручены делегации на специальном приёме у императрицы в конце июня 1792 года.

После успеха этого предприятия имя Головатого стало необычайно популярным в войске, а сама поездка в Петербург и пребывание при дворе обросли красочными легендами.

Безвременная смерть единственной дочери Марии в самом начале 1792 года отсрочили переселение Головатого на Кубань — по возвращении в Причерноморье Головатый принялся улаживать личные дела — продал своё имение, дом и строил церковь над могилой дочери. Весной 1793 года он повёл на Кубань сухопутный отряд семейных казаков, прибыв на новую родину в середине лета того же года.

После смерти Григоря Потёмкина новым покровителем казаков стал Платон Зубов — последний фаворит Екатерины Великой, который был жалован в тот год генерал-губернатором Харьковским, Екатеринославсим и Таврическим, т.е. стал непосредственным начальником Черноморского войска.

Служба на Кубани

Фрагмент английской карты 1808 года с землями Черноморских казаков.

Ещё в походе Головатый использовал свой дар дипломата для пользы переселенцев — во время перехода он на несколько дней останавливается у в Симферополе у Таврического губернатора Жегулина, которому перепоручалась и вновь образованная область Черноморского войска. Благоприятные отношения были налажены, что впоследствии подкреплялось регулярной посылкой кубанской икры и балыков к губернаторскому столу. Впрочем, не был обделён казаками и Петербург — партии этих кубанских деликатесов регулярно отправлялись в столицу.

По прибытии на Кубань вплоть до самой осени Головатый занимался размежеванием войсковой земли и постройкой собственного дома. Осенью совместно с войсковым писарем Тимофеем Котяревским составил гражданский кодекс черноморцев — «Порядок общей Пользы», по которому край был разделен на 40 куреней. В январе 1794 года собралась первая войсковая рада на новой родине. На ней был утвержден «Порядок ...», утверждено название краевой столицы — Екатеринодар, куренные атаманы бросанием жребия — лясов — получили куренные наделы. На тот момент «на сей земле находится войсковых жителей мужска 12 826 да женска 8 967, а всех 21 793».

В конце мая 1794 года у Головатого умерла жена, не оправившись от тяжелой беременности и родов. Антон Головатый, в память любимой жены, на свой «кошт» начинает строить церковь во имя Покрова Пресвятой Богоматери на могиле жены в Тамани. Получение разрешения на постройку церквей для всего края, выписка священников, строительство войсковых зданий и казарм в столице и на кордонной линии были главными занятиями войскового судьи в тот период времени.

В 1794 войсковой атаман Захарий Чепега был отправлен с полком казаков на подавление польского восстания. Головатый остался первым лицом в войске. Он занимался строительством военной гавани для казачьей флотилии в Кизилташском лимане (впрочем потом гавань была признана непригодной), и помогал регулярной российской армии в строительстве Фанагорийской крепости. 1795 год прошёл, в основном, в осмотре всех войсковых земель и в хлопотах по их благоустройству. После получения от синода разрешения на строительство православных церквей и монастыря и необходимостью строительства войсковых зданий в столице и школы для «казачат», Головатый озаботился привлечением из Малороссии профессиональных строителей, ремесленников, иконописцев, учителей, медиков и аптекарей.

Мечтая вернуть южных соседей — туземные горские народы — в христианскую веру, строил с ними добрососедские отношения и пресекал попытки казаков заниматься воровством и грабежом на правобережной Кубани.

Поход на Персию. Смерть

В 1796 году получил чин бригадира и принял участие в русском походе на Персию под командованием Валериана Зубова. Платон Зубов хотел видеть во главе двух посылаемых в поход пятисотенных полков Головатого. Воля патрона была законом для черноморцев. 26 февраля 1796 полки выступили в поход из Екатеринодара на Астрахань, где были посажены на суда и Каспийским морем отбыли в Баку. Головатому было поручено командование Каспийской флотилией и приданными к ней десантными войсками. Флотилия захватила все персидские острова в Каспийском море и побережье до рек Кура и Аракс. В середине ноября того же года умирает командующий Фёдор Апраксин. Головатый был назначен на его место — командующим сухопутными войсками и Каспийской флотилией.

После смерти Екатерины Павел распорядился прекратить эту военную кампанию и вернуть экспедицию в Россию. В зимнем климате Закавказья в отряде начались болезни, унесшие жизни многих казаков, в том числе и их начальника. В тот момент в столице Черноморских казаков — Екатеринодаре — умер войсковой атаман Захарий Чепега. Головатый был избран казаками атаманом Черноморского казачьего войска. Он так и не узнал о своём избрании. На обратном пути из персидского похода Антон Головатый умер на острове Камышеване 28 января 1797 года. Император Павел Высочайше утвердил это избрание ещё позже — в апреле 1797 года.

Символично, что последнее известное письмо войскового судьи, датированное 31 декабря 1796 года, адресовано войсковому атаману Захарию Чепеги и наполнено трогательными повседневными заботами о благоустройстве казачьего быта:

Слова ваши, говоренные противу Карасунской гребли под дубом, стоящим близ вашего двора, о заведении разной рыбы и раков я не забув, а исполнил прошлого года: рыбы напустыв с Кубани, а раков привезенных с Темрюка на почтовых, через сутки три воза; но дабы оные могли для настоящего удовольствия всем гражданам расплодиться, да ещё оных и по речкам, где ставы есть, развесть, прикажите через городничего всем ловящим в ставу рыбу, попадающихся раков возвращать в воду и через два года не истреблять

Очевидец событий Иван Мигрин так оценивал вклад Головатого в становление Черноморского войска:

«Полковник Головатый был человек весьма умный: на нём лежали все заботы об обустройстве и благосостоянии войска. Кошевой же атаман, бригадир Чепега, был добрый человек — и только; делами мало занимался и был даже вовсе неграмотный, а потому всеми делами и управлением по войску заведовал Головатый».

Семья

Женился Антон Головатый в 1771 году на Ульяне Григорьевне Порохне. От этого брака родились дети: дочь Мария ( в 1774 г.), сыновья Александр (в 1779 г.), Афанасий (1781 г.р.), Юрий (1780 г.р.), Матвей (1791 г.р.), Андрей (1792 г.р.). Ульяна Григорьевна тяжело переносила последнею беременность, и в 1794 году, родив мальчика, названного Константином, умерла через неделю после родов.

Дочери Марии он дал хорошее домашнее образование. Мария умерла неожиданно в начале 1792 года, породив слухи об её отравлении. Смерть любимой и единственной дочери повергла Головатого в уныние.

Были у семьи Головатых и приёмные дети — «выкрещенные» турецкие мальчики — Иван, Петр, Павел и девочки — Мария, София, Анна. Все они получали хорошее домашнее образование.

Старшие сыновья получили начальное образование в Харьковском коллегиуме, которым заведовал друг Головатого — Фёдор Квитка (отец писателя Г. Ф. Квитка-Основьяненко), затем учились в Петербурге в шляхетном корпусе — престижном учебном заведении того времени, но старания к учёбе не выказывали и по разным причинам оставили учёбу.

Меценат и культурный деятель своей эпохи

Церковь Покрова в Тамани.

Головатый был набожным человеком и много жертвовал для церкви — и в своём родном селе Новые Санжары, и в Новороссии, и в Молдавии, и на Кубани. Церковь Покрова Пресвятой Богоматери, ставшая впоследствии одной из наиболее почитаемых для кубанского казачества, была построена по инициативе и в большой доле за счёт Головатого.

Его культурность и образованность проявлялись постоянно. Так, во время пребывания в Петербурге в 1792 Головатый получил разрешение от императрицы на посещение Эрмитажа и осмотра его коллекций.

Тогда же, в Петербурге, он написал две свои самые знаменитые песни — в буквальном смысле слова ставшие народными: «Вродылыся мы в свити нещаслывы!» — в тяжелый период томительного ожидания, когда пребывания в Петербурге затягивалось, а результаты прошения земель были не очевидны, и радостную — «Ой, годи ж нам журытыся,» — после получения жаловальной грамоты на Кубанские земли.

Водил дружбу (что подтверждается обоюдной перепиской) со многими выдающимися деятелями своей эпохи: поэтом Державиным, адмиралами Де Рибасом и Мордвиновым, фельдмаршалом Репниным.

Во время переселения на Кубань проследил, чтобы был перевезён весь войсковой архив (предварительно приказав собрать все куренные архивы в Слободзее), благодаря чему сохранил его для будущих исследователей. Интересовался разведением новых, диковинных сельскохозяйственных культур (виноград и египетская пшеница).

Антону Головатому потомки обязаны сохранением фанагорийского камня. История этого дела такова: узнав об этой находке, страстный собиратель древностей Мусин-Пушкин, разрекламировал находку в Санкт Петербурге и императрица Екатерина повелела привезти камень в столицу, прежде скопировав его надписи, которые оказались в Петербурге довольно быстро. Там, в 1793 году, Мусин-Пушкин был обвинен в подлоге, настолько невероятным казалось содержание надписи. В тот момент интерес к камню пропал, и его было велено оставить в Тамани. Но в тот момент камень уже плыл на купеческом судне Евтея Кленова в Херсон, для дальнейшей перевозки в столицу. Головатый дал указание купцу вернуть камень, и он, проделав длительное путешествие по Чёрному морю через многие порты, в том числе и через Константинополь, вернулся на Тамань. Головатый дал указание поместить камень для обозрения у «фонтана», а затем переместил его в «прекрасный сад», у церкви. Там камень пролежал до 1803 года, когда посетивший Тамань академик Н. А. Львов-Никольский обратил на него внимание ... в общем, сейчас камень находится в Эрмитаже, а его исследования положили начало русской эпиграфике и палеографии.

Головатый впервые выписал столичные газеты на Кубань — в 1795 году он подписался на «Российские ведомости» с приложением «Приятное препровождение времени» к ним и на календари «Ардинарский», «Придворный», «Адресный».

Негативные отзывы биографов о Головатом

Некоторые историки отмечают его корыстолюбие и неразборчивость в способах личного обогащения. После смерти Головатого осталось огромное наследство — около 200 тыс. рублей — не считая недвижимого имущества и поместий, при том что годовое жалование рядового казака на кордонной линии не превышало нескольких рублей. Биографы уличают Головатого, что для личного обогащения он не брезговал любыми способами — использовал войсковую казну для своих целей, давал казенные деньги в рост даже своим родственникам, обворовывал рядовых казаков.

Память о Головатом

В Российской императорской армии

1-му Уманскому полку Кубанского казачьего войска было пожаловано «Вечное Шефство бригадира Головатого». В Высочайшем повелении от 26 августа 1904 года было сказано:

В вечное сохранение и напоминание славных имён военоначальников Кубанского войска, водивших его к победам, повелено придать первоочередным полкам: … Уманскому, … имена: … бригадира Головатого, …

В литературе

Первым литературным трудом, в котором упоминался Антон Головатый, был труд «Очерки России» русского писателя и историка В. В. Пассека. Известный украинский писатель Г.Ф. Квитка-Основьяненко (который лично помнил посещения войсковым судьей их дома и на пути в Петербург в 1792, и на пути обратно, после получения Кубанских земель) решил дополнить образ Головатого в этих «Очерках...» и в 1839 году написал свой очерк «Головатый. Материалы для истории Малороссии», прочитав который, выдающийся украинский поэт Тарас Шевченко написал стихотворение «К Основьяненко». При первом издании сборника его стихов — «Кобзарь» — 1840 года в этом стихотворении были такие строки:

Наш завзятый Головатый
Не вмре, не загине,
От де, люди, наша слава,
Слава Украини!

Однако в последующих изданиях строка Наш завзятый Головатый была заменена на Наша дума, наша писня.

Уже на рубеже XIX и XX веков к личности Головатого обратился историк Кубани П. П. Короленко, написав очерк «Головатый — кошевой атаман Черноморского казачьего войска».

В монументах

Почтовая открытка с изображением памятника Екатерине Великой в Екатеринодаре. Фигура Антона Головатого расположена первой справа от «жаловальной грамоты на землю Кубанскую», которая спускается от ног императрицы.

Воссозданный памятник Екатерине Великой в Краснодаре.

Бронзовая фигура Антона Головатого входила в монументальную композицию памятника Екатерине Великой в Екатеринодаре, созданного скульптором Михаилом Микешиным, и открытого 6 мая 1907 года. Памятник был уничтожен большевиками в 1920 году. В этой композиции Антон Головатый представлен в числе трёх первых атаманов Черноморского войска, вместе с Сидором Белым и Захарием Чепегой. Отдельно стоит фигура Григория Потёмкина, много сделавшего для воссоздания казачьего войска после упразднения Запорожской Сечи. Памятник был восстановлен в прежнем виде скульптором Александром Аполлоновым и торжественно открыт 8 сентября 2006 года.

Памятник первым переселенцам-черноморцам в Тамани тоже связан с именем Головатого.

Виршы атамана Головатого, написанные на основании памятника первым переселенцам-черноморцам.

Есть на Кубани ещё один памятник, который народная молва окрестила «атаман Головатый», хотя посвящен он первым казакам-черноморцам, прибывших на Кубань на кораблях своей флотилии в 1792 году, а Головатого, среди них как раз не было. Расположен он в станице Тамань, воздвигнут после многолетнего сбора средств среди кубанского казачества в 1911 году и воплощает собирательный образ рядового казака, высаживающегося на кубанский берег. На пьедестале памятника начертаны слова из стихотворения Головатого, которое он сочинил в Петербурге на радостях после удовлетворения императрицей его ходатайства о новых землях на Кубани. Первоначальные замыслы поставить этот монумент именно Головатому и эти стихи на пьедестале воздвигнутого монумента, возможно, стали причиной тому, что этот памятник в народе называют «Памятник атаману Головатому».

В сентябре 1999 года, в канун годовщины основания города, в Одессе в Старобазарном сквере был открыт памятник Антону Головатому (на фотографии) скульптора А. Токорева и архитектора В. Глазырина.

В топонимике городов

Именем атамана Головатого названы улицы в столице Украины Киеве и городе Одессе

http://nekhvoroscha.at.ua/index/0-8

Історія с.Нехвороща

НЕХВОРОЩА - село Новосанжарського району, центр сільської Ради народних депутатів. Розташована на правому березі річки Орелі, притоки Дніпра, за 41 км від райцентру і за 33 км від залізничної станції Нові Санжари (на лінії Полтава — Кременчук). Нехвороща заснована в 1673 році переселенцями з Правобережної України , які оселялися на берегах річок Орелі та Шедієвого та Нехворощі. Назва походить від кущовидної трави - нехворощ, з якої виготовляли віники.

У 1679 р. гетьман Скоропадський наділив землями сіл Нехворощі полтавського полковника І. Чернака. Для захисту південних кордонів від турецько-татарської агресії у 30—60-х рр. споруджується Українська лінія, а на ній Нехворощанська фортеця, названа Васильківською, де розміщувалась козача сотня. На горі побудували укріплення під назвою «Городок». В Нехворощі розміщувалась сотенна канцелярія та офіційна резиденція наказного сотника. Поселенці становили прикордонну варту, кінну і піхотну.

В 1692 році , коли Нехворощанська сотня була в поході, жителі самотужки відбили напад ворогів. У 1796, 1736 та 1737 р.р. містечко руйнували татари і багато нехворощан забрали в полон. Вони чинили опір будь - яким намаганням порушити їх права. «Ми, люди запорізькі, живимо в тутешніх місцях за вольностями запорізькими»

(Зі скарги 1771р.)

У 1765р. Нехвороща в складі Царичанського повіту ввійшла до Новоросійської губернії. Через 20 років містечко перейменували на Алексополь. До Алексопольського повіту входили : Нові Санжари, Китайгород, Маячка, Царичанка, Кишеньки. В 1800р. було повернуто історичну назву.

У 1802 р. колишні військові поселенці стали кріпаками. У державних селян земля була в общинному користуванні, і кожні 6 років робився переділ за кількістю чоловічого населення.

У 1889 р. в Нехворощі було 980 дворів і проживало 7240 чоловік.

У 1892 в селі було 3 церкви, волосне управління, поліцейський урядник, хлібний магазин, салотопний завод, початкове училище з 2 вчителями, дві церковнопарафіяльні школи і дві школи грамоти , де навчалось 40 хлопчиків і лише 1 дівчинка. Щорічно проходило 3 ярмарки , щотижня — базар. Із 6223 жителів селян у 1893р. письменних було -158 чоловіків і 2 жінки. Існувало 2 монастирі, що підлягали кошу Запорізької Січі: Самарський ,Миколаївський та Нехворощанський ,Успенський на лівому «татарському» березі Орелі проти Нехворощі.

Під час Російсько-турецької війни 1735-1739 р.р. монастир укріпили валами бастіонних обрисів. Тут же знаходиться шпиталь для старих і немічних козаків, а ченцями були колишні запорожці.

Монастир володів Млином на Орелі, лісом, уступом Тира, двома рибними озерами, слободами Гупалівка та Нехворощанська Чернеччина. Одне із озер звалось Святим, а ліс - Рідкодубом. Монастир називався «войсковим» і відбудував певні повинності на користь війська.

Територія була окреслена, формою наближалася до квадрата розміром 50х50 сажнів. За валами знаходились Соборна та Трапезна церкви, келії, будинок настоятеля, господарські будівлі.

Після ліквідації січі Нехврощанський монастир почав занепадати, тут ще певний час доживали свій вік колишні запорожці. 1780р. в монастирі розташувалось Катеринославське духовне управління, а в 1786р. монастир ліквідовано.

1799р. Нехворощанську церкву перенесли в Нехворощанську Чернеччину. Згодом й інші монастирські будівлі зникли, згладились захисні вали.

Невисокий пагорб ,що звався монастирищем, став цвинтарем. Згодом і його пам’ятки – капличка, надгробники, почали зникати. Українська лінія укріплень,як фортифікаційний вал проти кочовиків. Вона мала довжину 285 км. і пролягала по кордонах Полтавського та Харківського полків від Дніпра при впаданні в нього Орелі до Сіверського Дінця, вздовж Орелі та її приток Берестової та Береки. Вона являла собою суцільний високий вал і широкий та глибокий рів.

Лінія мала 16 фортець та 49 редутів. Крім того багато реданів, форпостів, стінок і т.д. Поблизу Нехворощі знаходилася Васильківська фортеця. У довжину вона сягала 50-110 саженів, в поперек - 50 саженів, загальна ширина укріплень становила 200 саженів. Фортеця займала невелике підвищення на правому березі річки Оріль. У ХVІІ ст. захисні огорожі фортеці складались із земляного валу, рову, палісадовської огорожі та 5-ти дерев’яних башень.

Частина валу фортеці мала бастіонні окреслення. Українська лінія відігравала важливу роль в обороні південних кордонів, особливо в період російсько-турецької війни 1735-1739 р.р. а також у заселенні степових просторів Поорілля та басейну Сіверського Дінця. Стратегічне значення лінія втратила під час російсько-турецької війни 1768-1774 р.р., коли кордони Російської імперії перемістилися на південь і було збудовано Дніпровську лінію. Зараз лише залишки валів нагадують про неї.

НЕХВОРОЩАНКА

Нехвороща — річка в Полтав. обл., права притока річки Орелі (бас. Дніпра). Довжина 18 км, площа басейну 100 Похил .річки -1,7 м/км. Озер 0,5 . Тече територією Новосанжарського району.

НЕХВОРОЩАНСЬКА ФОРТЕЦЯ

(17—18 ст.)

Виникла одночасно із заснуванням слободи, згодом містечка Нехвороща у 2-й пол. 17 ст. Зайняла невелике підвищення на правому березі річки Оріль і служила укріпленим ядром — замком Нехворощі.Фортеця витримувала неодноразові ординські напади в 17—18 ст. У 17 ст. захисні огорожі фортеці складалися із земляного валу, рову, палісадової огорожі та, ймовірно, 5 дерев'яних башт. За свідченням «Плану містечка Нехворощі» 1738, складеного під час будівництва у цій місцевості укріплень Української лінії, частина фортеці, звернута до р. Орілі, була на ті часи розмита повенями, а її укріплення складалися із земляного валу, полісаду, рову, рогаток, воріт. Частина валу фортеці, звернута до поселення, мала бастіонові окреслення. Всередині розташовувалися міська церква, сотенні установи, громадські й приватні двори та будівлі. В довжину фортеця сягала 50—110 саж., впоперек 55 саж., загальна довжина укріплень становила 200 саж. Втратила своє значення в 1780-х рр. Залишки укріплень фортеці простежуються на місцевості до сьогодні.

НЕХВОРОЩАНСЬКИЙ РАЙОН — адміністративно -територіальна одиниця. Створена 7 березня 1923 у складі Красноградського округу із Нехворощанської волості Красноградського повіту, Маячківської (Маячанської), Царичанської вол. Кобеляцького повіту Полтавської губернії., Бабайківської, Гупалівської, Дмухайлівської, Чернешинської та Юрївської волостей Новомосков. повіту (14 сільрад). Площа 624 кв. версти. На 7 вересня 1923 населення становило — 68 476 чоловік. З 1925 до 1930 у складі Полтав. округу, з 1932 до 1937 — Харків., з 22 вересня 1937 — Полтав. обл. Розформований 30.XII 1962.

НЕХВОРОЩАНСЬКИЙ УСПЕНСЬКИЙ ЗАОРІЛЬСЬКИЙ МОНАСТИР (чоловічий.)

Заснований у 2-й пол. 17 ст. на лівому березі р.Орілі навпроти містечка Нехворощі (урочище Монастирище). За переказами, занотованими у 18 ст., монастир неодноразово руйнувався під час ординських навал. Наприкінці 17 ст. на місці колишнього монастиря, соборної церкви стояла капличка, в якій проживав один чернець. Після 1709 за ігумена Феодосія Нестеровича монастир поновлений, коли сюди з-під Царичанки були перенесені дерев'яні соборна Успенська та трапезна Миколаївська церкви, влаштовано келії та інші монастирські будівлі. Під час рос.-тур. війни 1735— 39рр. монастир оточено земляним валом та ровом бастіонових окреслень. У реєстрі монастирів Київ. єпархії 1723 значився у числі «задніпровських». Розташовуючись на землях Орільської паланки Війська Запорозького, підлягав світській юрисдикції Запорозької Січі й іменувався «Військовим» та «Заорільським». При монастирі існував шпиталь для старих і немічних козаків, а ченцями монастиря були колишні запорожці. Відомі численні коштовні дарунки й пожертви Війська Запорозького Нехворощанському монастиреві — богослужбові книги, ікони, дарохранительниці, потири тощо. На дзвіниці Здвиженської церкви Катеринослава до 1917 зберігався монастирський дзвін з написом: «Зделан сей звон до обители Нехворощанской до храму Успения Богоматери особливим коштом бувшаго Славного Войска Запорожского атамана кошового Павла Иванова, а в монашестве то я е ж обители Петра, 1754 года октября 20 дня, а весу в нем 23 пуда и фунтов 10, за всякий фунт по девяти рублей, а весокошту 243 рублей». У Нехворощанському монастирі помер і похований Павло Іванович Козелецький — кошовий отаман Запорозької Січі 1747р. Монастирю належали слободи Гупалівка та Нехворощанська Чернеччина. Монастир закрито 1786року. Наприкінці 18 ст. соборну Успенську церкву перенесено до Чернеччини, а трапезну Миколаївську — до Гупалівки.

http://nekhvoroscha.at.ua/inde...astir/0-52

Цей загадковий нехворощанський монастир

Від часів виникнення війська Запорізького його духовними й світськими справами опікувалася Українська православна церква, із Києва та інших міст до козацьких поселень на велику Україну та Запоріжжя прибували священики будівничих храмів, учителі, лікарі. У монастирських та церковних шпиталях знаходили притулок старі, немічні й скалічені в боях козаки.
Першим козацьким монастирем, наданим козацтву королівським привілеєм від 1578 року був Трахтемирівський, Зарубський, Успенський (він же Хрестовоздвиженський) монастир, заснований ще за часів Київської Русі. У XVII столітті духовним оберегом Війська Запорізького стає Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир. На Запоріжжі в XVII-XVIII ст. Існувало два козацькі монастирі, що підлягали духовній юрисдикції Київської метрополії чи відповідних церковних установ Російської держави, а в світському відношенні - Кошу Запорізької Січі: Самарський Миколаївський та Нехворощанський Успенський.

Нехворощанський монастир було засновано, очевидно, одночасно із Слободою, згодом Сотенним містечком Полтавського полку Нехворощею та іншими поорільськими містечками - Маячкою, Китайгородом, Царичанкою. Орликом, які були заселені, зокрема, прибульцями із Правобічної України в 70-х роках XVII ст.
Стояв монастир на лівому, татарському березі Орелі проти Нехворощі. Тому зазнавав неодноразових татарських нападів та руйнувань. Згідно із заснованими всередині XIX ст. переказами місцевих жителів, наприкінці XVI] ст. на місці Нехворощанського монастиря була капличка, що засвідчувала місце подовження зруйнованого борного храму. У капличці жив і доглядав ц чернець. Через кілька років після „Швецької баталії" за Ігумена Федора Несторовича до монастиря перенесли дерев"яну Миколаївську трапезну церкву та інші будівлі з якогось орільського острова неподалік Царичанки і бо цей острів затоплювали весняні повені ). Згодом вибудували монастирська-соборну Успенську церкву, келії та інші споруди. 1709 року гетьман Іван Скоропадський надав Нехворощанському монастирю та його ігуменові Ф Несторовичу привілей на володіння млинами, озерами, луками, лісами на Орелі. За описом 1731 року монастир володів млином на Орелі, розташованим за Нехворощею, вище від місця, де впадала у річку її притока, а на лівому березі Орелі - лісом, уступом, що звався Тира, двома рибними озерами млином. Одне з озер звалося Святим, а ліс - рідкодубом. Монастир володів слободами Гупалівкою та Нехворощанською Чернетчиною.

Під час російсько-турецької війни 1735-1739 pp. Монастир оточили земляними валами бастіонних абрисів, ровами, рогатками та палісадовими огорожами. На плані Нехворощі тих років є монастир. Його територія окреслена укріпленнями, формою наближалася до квадрата розміром на 50x50 сажнів. За валами на щільно збудованому подвір"ї, на плані видно соборну та трапезну церкви, келії, будиночок настоятеля, господарські та інші споруди Соборна Успенська церква була за планом трирубною, трибанною? Миколаївська - однобанною. Згаданий план та інші документи дали змогу виконати цілком вірогідну реконструкцію загального вигляд Нехворощанського монастиря на середину XVIII ст.
Історичні джерела XVIII - свідчать, що Нехворощанським монастирем, розташованим на землях Орільської паланки війська Запорізького опікувався Кіш, а його прочанами та ченцями були козаки-запорожці. Монастир називався „Войськовим" і відбував певні повинності на користь війська. З часом, щодо цього, між монастирем і Кошем були певні незгоди.

Найзагадковіше те, що у монастир засилали на покаяння бунтівників проти духовної влади та самого Бога. Ігумен монастиря Яновський був справжнім інквізитором. У 1740 році в ньому надовго зупинялися делегації від цариці Анни Іоаннівни та турецького султана, що готували тут межові матеріали до Бєлгородської мирної угоди 1740 року. Після цієї угоди вперше реально стала зникати загроза постійних нападів кримчаків та ногайців на кордони Російської імперії.
Документи свідчать про численні пожертви Запорозької Січі на користь монастиря і козаків - книги, церковне начиння, коштовності, гроші тощо. У монастирі зберігалися Євангеліє Московського друку 1717 року з дарчим записом: „ Ція книга Євангеліє Господа і Бога Спаса нашого Ісуса Хреста данна із Сечі Запорожськой пам"ять предбудущія лета Боголюбивим всечетієм архімадрітом і Гавріілом в Монастирь Нехворощанський в церквь Успеніяс присвятне Богородице за Ігумена той же обителі Ієромонаха Гавриіла Шишацького 1731 года сентября 19". Цей дарунок надіслано, судячи з дати, із Кам"янської Січі. На виставці церковних старожитностей Археологічного з"їзду в Катеринославі експонувалося Євангеліє, друковане 1735 року з таким написом: „ Сіє Євангеліє купленоє за покойного Никифора прозиваємого Рябошапку, знатного товарища куреня Поповичевского за отпущения грехов до монастиря Святоуспенского Нехворощанского Зорілского тщанием висицв Богу преподобнейшего отца Архимандрита Гавриіла Яновского, того ж монастиря вишеозначеного начальника ценою рублей 15 із половиною без серебра, 1740 года месяца Мая шостого дня". На дзвіниці Звиженської церкви в Катеринославі напередодні Жовтневої революції ще висів козацький дзвін. Напис на ньому сповіщав: „ 3делан сей дзвон до обители Нефорощанскій до храму Успеня Богоматери особливи коштом Славного войска Запорожского атамана кошового Павла Иванова, а в монашестве, тоя ж обители Петра, 1754 года месяца октября 20 дня, а весу в нем 23 пуда і фунтов 10, за всякий фунт по 9 рублей, а всего кошту 20040 и 3".Дзвін виготовлено коштом Павла Кзелецького кошового отамана Запорізької Січі 1747 року.

У листі від 21 червня 1773 року до військового судді Івана Глоби намісник Нехворощанського монастиря повідомляв: „ Сего 1773 года июня 20 дня по повелениям Коша Войска Запорожского все здешнево Войскового Нефорощанского монастыря люди до последнего человека лычковскою паланкою до кошения сена рады войсковой надобности на 15 скирт, как на войсковые, так и на те, как близь монастырского футора луках имеются выгнаны...". Він скаржився, що монастирські люди, зайняті загальновійськовими роботами не косять сіно для потреб монастиря.
Після ліквідації Січі Нехворощанський монастир почав занепадати. Тут певний час доживали свій вік колишні Запорожці. 1780 року в монастирі розташувалося Катеринославське духовне правління, а 1786 року монастир було ліквідовано. На його території ще й по тому стояли храми, келії, інші споруди. 1799 року з дозволу метрополита Новоросійського і Дніпровського Гавриіла соборно Успенську церкву перенесли до Нехворощанської Чернетчини, а на другому місці 1853 році поставили капличку.
Невдозі зникли і інші монастирські будівлі, загладилися захисні Невисокий піщаний пагорб, що звався Монастирищем став цвинтарем. Згодом і його пам"ятника-капличка, надгробники, хрести почали зникати.

http://nekhvoroscha.at.ua/index/0-9

Війна в селі Нехвороща

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна більшість чоловіків призивного віку пішли в Червону армію. Через два місяці виникла загроза окупації села. З Нехворощі вивозили в радянський тил техніку, людей, худобу. 17 вересня 1941р. фашисти захопили село Нехворощу. Два роки вони встановлювали ненависний Новий порядок. Вони ростріляли місцевих жителів-активістів: С.І.Потькала, А.Ф.Забару, М.С.Сіренка, Н.П.Костяного, Н.Л.Сіренка. В 1942 році на фашистку каторгу насильно вивезли 134 хлопців і дівчат, серед них багато підлітків. Більшість їх і не повернулося додому, хто загинув на дорогах, хто на роботах в Німеччині. У Нехворощанському районі пограбували 3500 колгоспної худоби. 52158ц. зерна, знищили 250 тваринницьких ферм, 728 будинків колгоспників. Документально підтверджено участь у війні близько 1400 нехворощан, не повернулося з війни близько 700 чоловік, стали інвалідами 99 чоловік. За участь у Великій Вітчизняній війні 33 односельці нагороджено орденом «Червона зірка», 30 орденом вітчизняної війни 1 ступеня. 12 – 2-го ступеня, 10 – 3-го ступеня, медалями «За відвагу» - 73, за бойові заслуги – 74, за оборону та визволення міст 91 чоловік. Активну участь у партизанському русі брали Лимар К.А., Лимонов А.Г., в підпільній боротьбі – М.І. Мошура, М.І.Лимар, Н.Г.Кудря.

У кожної держави, кожного народу є дати і події,

які складають основу, опорні точки їхньої історії,

підгрунтя історичної пам'яті і національної гордості.

Для нас, для прийдешніх поколінь, такою знаковою віхою

була і вічно буде Перемога у Великій Вітчизняній війні.

http://nekhvoroscha.at.ua/photo/6

фотографии жителей Нехворощи

Добрый день! Разыскиваю информацию по с.Солонцы Новосанжаровского района. Сейчас это если я не ошибаюсь с. Новые солонцы.

Кобелякский уезд

уезд по АТД в составе Полтавской губ., существовавший в 1781 — 1923 годы. Уездный город — Кобеляки