Кобелякский уезд

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДЕРЖАВА

В ХУ столітті після розгрому монголо-татар на чолі з ханами Котлу-бахом, Казачеєм[6] і Дмитром на ріці Синюха( притока Південного Бугу) влітку 1362 року Великим князем литовським Ольгардом, Полтавщина разом з Переяславськими землями потрапляє під владу Великого князівства Литовського. Ольгерд зробив київським князем свого сина Володимира, котрий правив Україною-Руссю з 1362 по 1359 рік. Він прийняв православ’я, шанував місцеву культуру, звичаї, мову. Давньоруська(українська) мова стала державною в усій Литві. Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі.

Ординці хоч і були відтиснуті до берегів Чорного та Азовського морів, але становили небезпеку для Литви. Ольгерд організовував кілька походів проти монголо-татар, але знищити Орду йому не вдалося.

Кордон між Великим князівством Литовським і Золотою Ордою на той час по нашій території проходив по річці Ворскла, землі за Ворсклою вважалися[7] Диким полем, але були заселеним козацькими племенами, а далі вже починалися володіння Золотої Орди. Для захисту від монголо-татар по кордоні відроджується ряд старих та споруджуються нові фортеці та міста-укріплення. Найвідоміша в нас час з них – Більська фортеця в древньому руському місті Більськ, яким володіли нащадки Ольгерда – Юрій Ольгардович та Іван Юрійович. У фортеці за валами можна було утримати 50 тисяч кінноти.

Тоді ж відновлено й сторожове укріплення Сенджари( пізніше Старі Санжари, за однією з версій назва від татарського « брід», «мілка вода», за іншою – від турецького «сенжак»«бойова(адміністративна( дільниця»), що мало перекрити ординцям переправу брід через Ворсклу, яким звикли користуватися татари, а згодом форпост Нові Санджари з тією ж метою, а також фортечні та сторожові пости в сучасних Копилах, Кунцевому, Кобеляках, Кишеньках, Кам’яних потоках, Комсомольську, Кременчуку, тощо.

В залоги для цих укріплень литовці наймали жителів довкруж них поселень, в тому числі й Сенджарівських(пізніше Санжарських, ще пізніше – Полузерських ) зимівників і хуторів.

1386 року Литва з Польщею об’єдналися в династичну державу, оскільки князь литовців Ягало взяв у дружини спадкоємицю польського престолу Ядвігу. Наслідком цього стало покатоличення Литви і прагнення польської шляхти ліквідувати незалежність Литви.

Ще одним гірким наслідок Кревської унії стала агресивна політика польських магнатів проти Козацької украйни.

Не залежність Литви намагався відстояти син загиблого у заточення Кейстута Олеговича --- Вітовт. В 1392 році він домігся визнання себе васальним від Польщі по життєвим великим князем литовським. Саме Вітовту підпорядковувалися землі тодішнього Київського князівства від Дніпра до Ворскли.

Вітовт намагався поширити свої володіння на інший берег Ворскли, на ординські землі, тому сприяв відновленню поселень і на території Сучасної Новосанжарщини.

Однак, хан Золотої Орди Тохтамиш, після поразки фактичного правителя орди Мамая на Куликовому полі, захопив владу й став намагатися повернути втрачені території, підтримуючи проти міцніючої Москви новгородських, тверських та суздальських князів. Та хан Заволзької орди Темір Кутлук(Куштуй) розгромив Тохтамиша й той знайшов прихисток у землях Вітольда. Між собою вони домовилися про с своєрідний переділ зон впливу. Тохтамиш мав повернути собі Орду, Сараї, болгарські, астраханські, яїцькі та азовські землі, а Вітовт князювати у Москві, Новгороді та Пскові.

Тохтамиш отаборився з військом поблизу Ворскли в тому місці, де нині розміщене село Тахтаулове, неподалік Полтави.

Темір Кутлук послав проти Тахтамиша в Литовські землі велику рать на чолі з відомим у ті часи воєначальником Єдигеєм.

Вітовт, відмовившись видати Темір Кутлуку Тохтамиша, збирає для протистояння ординцям 50-ти тисячну армію з українських(руських), литовських, польських, німецьких та інших воїнів.

Сутички вояків Вітовта з ординцями Темір Кутлуком відбувалася на території Полтавщини. Історики називають місцями їх різні території.

Л.В.Падалка вважає, що головна битва відбулася на території, що пізніше увійшла до Кобеляцького повіту в районі сучасних Сокілки-Озера-Солошине-Перевалочна- Кишеньки-Орлик- Китайгород. Інші вважають, що побоїще було біля урочища Красна гора, під Кобеляками. Треті переконані, що це відбулося під Побиванкою. Хоча з великою ймовірністю можна припустити, що тут відбувалися сутички вже при відступі військ Вітовта.

Важкі бої відбувалися під сучасними Великими Будищами, Опішнею, Міськими млинами , Більськом та Лихачівкою, де знайдено дуже багато кісток воїнів, зброї і насипана так звана могила Вітовта. В урочищах Скоро бір, Осняги, Саранове поле, в районі Більського городища теж знайдено кладовища могильники того часу. Отже можна вважати, що сутичок між Вітовтом та Єдигеєм була не одна, хоч вважається, що головна битва у якій війська Вітовта зазнали розгрому, відбулася 12 серпня 1399 року. Загинуло майже сто українських(козацьких), польських, литовських, німецьких князів різного рангу, в тому числі 20 великих князів.

Шлях втечі з поля бою залишків війська Вітовта та Тохтамиша , розсіяними в різні боки, пролягав у сутичках з насідаючим противником землями нинішніх Полтавського, Котелевського, Новосанжарського, Кобеляцького та Кременчуцького районів і приніс чергове спустошення нашим землям, в тому числі й долині між Різничкою та Лузерею, де сучасні Полузерські хутори.

З середини ХУ століття, намагаючись утвердитися в землях, що контролювали козаки, великі литовські князі, стали роздавати їх в тимчасове та довічне користування. 1430 року Вітовт подарував Полтаву, Глинські(нині село Роменського району Сумської області), та Глини цю на Ворсклі татарському мурзі Лександі Мансурксановичу, котрий прийняв православ’я і став прозиватися Олександр Глинський..

Протягом 1450-1586 року було зафіксовано 86 великих набігів татарів на Україну. Кожна навала ставала страшним лихом. Ординці підпалювали оселі, зганяли людей з усіх околиць до одного місця. Старих і непридатних до невільницької роботи вирубували шаблями. Немовлят топтали кіньми. Бранців ділили між собою, прив’язували до коней і тягли через степ у Крим. Знесилених добивали. В Криму в’язнів продавали в рабство. Чоловіків – на галери, жінок – в гареми. Втікачів ловили й виколювали їм очі.

У 1482 році кримський хан Манглі-Гирей, під час війни з Литвою знову знищив усі фортеці по лівому березі Дніпра та Ворскли, і настільки спустошив ці землі, що перетворив її фактично на безлюдну пустелю.

Але козацькі племена, що осіли на цих територіях, вижили і цього разу.

МІСЦЕВІСТЬ і ВЛАСНИКИ ЗЕМЕЛЬ

Хутір Дмитренки, заснований козаками – запорожцями Дмитра Вишневецького в 1554[8] році на місці зимівника, поблизу давнього поселення половецького хана Гиргила(Гиргира, Гирги, точне ім’я невідоме)- хутора Гергелі та хутора литовського князя Претвича – Лелюхи між двома річками, що впадали у Ворсклу.

Колись це була кінно-продовольча база запорожців.

Дмитренки –це лише один з відомих в історії Полтавщини Сенджарських ( Полузерських) хуторів , що тягнуться долиною річки Лузерки(Лузері) так званим Полузеррям, до яких входило більше сорока козацьких поселень.

Це колишні козацькі хутори та козацькі стани : Андріївка, Білоконі, Більки, Бредуни, Брижани, Бондури, Браїлки, Васьки, Вісичі, Гергелі, Дмитренки, Жалії, Марусичі, Мачухи, П’ятаки, Тарани, Матяші, Курилехи, Калашники, Коби, Карпусі, Твердохліби, Назаренки, Панченки, Плоске, Карпусі, Сагайдачне, Самохвали, Скрилі, Сліпці, Судівка, Стасі, Сулимівка, Оборожні, Горіхівське(Орихівське) ,Поставні, Рахулі, Рудяги, Рукаси, Шевці, Шпортьки, Cкубії, Лузерки, Лелюхи, Чередники, Хабленки, Хапікали та інші, зниклі з карт і пам’яті)… Деякі з них , як наприклад нинішня Лелюхівка, Гергелі чи Мачухи, засновані ще так званими бродниками, уходниками, річковими козаками й пізніше доселені осідлими запорожцями, котрі організовували довкруг Запорізької січі в недоступних місцях свої зимівники, мисливсько-рибальські та кінно-продуктово-збройні бази.

З Полузерських хуторів, названих так тому, що розміщувалися вони по березі досить широкої й малодоступної в ті часи притоки Ворскли річки Лузері( на сучасних картах збереглась як Лузерка-Різничка(насправді це дві різні паралельні річечки), місцева назва з кінця ХУІ століття, перехрещена російськими картографами в «Полузєрьє», нині ця річка заболочена) на своєрідному добре захищеному природою крутосхилами великому півострові між Лузерею та Різничкою( нині цю притоку Ворскли в різних селах неправильно називають, присвоюючи їй назву іншої, зниклої вже річки Лузері чи її частини - Полузора, Полузерря, Полузір’я, Ворона, тощо), що протікала болотистою, облісненою долиною.

Лузерка і Різничка починалися в різних місцях, але приблизно за нинішнім хутором Оборожні, в лісі, під Шпортьками,де й дотепер лишилися глибокі плеса і майже непрохідне болото, зливалися в одну притоку Ворскли- річку Оборонну(перша відома її назва – Боронна).

Нині болотистий потічок, що лишився від Лузері(Лузерки), від так званого Полузер’я(насправді – Полузерря, загальна назва всіх хуторів по Лузері-Лузерці) ), тече під Дмитренками, Оборожними, повз Шпортьки , зливається біля Судівки з Різничкою й нині під назвою «Ворона» впадає у Ворсклу.

Отже, Полузерря – це назва території в долині від Лелюхівки до Абазівки та Решетилівки всіх козацьких хуторів.

Полузорьєм(Полузір’ям) же назвали вже чужинці-більшовики колишній хутір Більки, де почали заселятися при розкозачуванні.…

З 1802 року на зрусифікованих вже картах Полтавської губернії Дмитренки увійшли в групу Новосажаровскіх хуторів під загальною назвою – Полузєрьє, (по типу узагальненої назви групи населених пунктів від річок, на берегах яких ці поселення розташувалися: Поднєстровьє, Поворскльє, Поднєпровьє…)

В дійсності , повторюсь, назва групи Сенджарських, Новосанжарських, потім Полузерських хуторів походить від назви річки Лузерка. Хутори по ріці Лузері, по Лузерські хутори, або Полузерря з наголосом на літеру «е»... «Полузерье» - російськомовне трактування незрозумілої росіянам назви.

Одна з перших виявлених мною друкованих згадок про Полузерські хутори датується 1782 роком. Тоді констатується приналежність земель на яких розміщувалися Полузерські хутори військовому старшині Івану Сулимі. До нього ці землі належали ніби то полковнику Якову Барабашу, якому Богдан Хмельницький , начебто, подарував їх, відібравши у князів Вишневецьких.

Але фактично козаки-хуторяни не дуже то визнавали над собою влади козацьких старшин після загибелі Дмитра Вишневецького та смерті його позашлюбної дружини, сербської княжни Лузерії Димитровіч ( в інших польських, литовських, турецьких, московських документах Диметри, Диметріч, Диметрової, Дімітрієвської , Дмитренкової тощо) та її дітей…полько-литовська та українська козацька знать при житті Лузерії Димитровіч-Вишневецької та її синів, не виявляли особливого бажання владарювати над ними , обмежуючись порядкуванням у довкружніх селах та містечках, тому хутори Дмитра Вишневецького українського князя, засновника Запорізької Січі, відомого в усній народній творчості, як Байда, котрого турки стратили в 1564 році, що з часом формально перейшли в спадок одному з найзапекліших ворогів Богдана Хмельницького і запорожців, нащадку Байди -- Ієремії Вишневецькому лишалися по смерті князя Дмитра і княжни Лузерії відносно незалежними острівцями козаччини, зимівниками –постачальниками коней, продуктів , збруї Запорізької січі.

До Хмельниччини ці хутори називались по різному: Козацькими хуторами, хуторами Дмитра Вишневецького, Вишневецькими хуторами, Дмитренками Вишневецького, хуторами Лузері, Дмитренками. Але Богдан Хмельницький, запеклий супротивник внука Дмитра Вишневецького - Яреми Вишневецького у боротьбі за владу в Україні, після перемоги намагався зітерти з пам’яті українського народу згадки про рід українських магнатів , князів Вишневецьких. Це, зрештою, йому вдалося. Але піддати забуттю відважну княжну, організатора знаменитої Вдовиної сотні козачок, учасницю походів на Крим і морського походу на Стамбул – Лузерію Вишневецьку(Димитровіч) навіть Богдану Хмельницькому не вдалося. Він не наважився чіпати дружину й нащадків Дмитра Вишневецького. Більше того, сини його служили в розвідці Війська Запорізького і при Богдані.

Річку під Дмитренками після смерті княжни, яка померла в 1630 році у віці 92 роки, стали звати річкою Лузері, Княжою річкою, а згодом – Лузеркою.

Поселення, що тіснилися по обидва береги Лузері, стали називати хуторами –зимівниками запорожців по річці Лузері, потім просто – по Лузерськими, тобто - Полузерськими хуторами…Території , долину річки Лузері називали Полузерря, згодом , як я вже писав, росіяни поширили цю назву й на хутори в долині, назвавши їх по своему - «Полузорье». Такою ця загальна назва трьох десятків козацьких хуторів і потрапила на окупаційні карти Петра І.

Але навіть в сучасних картах, наприклад карті Полтави та її околиць, проглядаються справжні топоніми: річка , яку звуть Ворона(насправді цю частину річки, що текла під укріплення Оборонним, нині залишки хутора Оборожні, називали в давнину Оборонна, Боронна), на карті зветься Рєзнічка, а Лузерка названа Полузеркой(карта російська). Повторюю це вже в котре аби покласти край перекрученої русифікації в різночитанні назв.

За переписом 1859 року в хуторах проживало 309 жителів і було 42 двори, з них – 217 козаків – у Дмитренках. В 1900 році в 70 дворах проживало 426 жителів. У 1910 році – 472 жителі. В 1926 році на території з в котре вже, тепер більшовиками-євреями перекрученою назвою, Полузірської сільради в 13 вцілілих хуторах проживало в 673 господарствах 3 401 житель.

Станом на 1 січня 2006 року, в селі Дмитренки було 357 жителів, у так званому Полузір’ї( колишніх Більках ) – 297 жителів, у с.Бондури- 36.

Дві третини жителів цих уцілілих козацьких хуторів – переселенці з Росії, Молдавії, Західної України, Білорусії…

Три четверті вцілілих козаків за походженням – жінки, найстаріші з 1912-1914 років народження.

Всі інші козацькі хутори і села протягом 1920-1939 років знищені більшовицько-єврейськими окупантами. Нині робиться спроба змести з лиця землі і найстаріше козацьке село в окрузі – Дмитренки.

На початку 2006 року зникла й табличка з позначенням с.Дмитренки, на її місці з’явилася нова, з назвою неіснуючого «Полузір’я».

Назва Дмитренки зберігається поки що на картах, в територіальному поділі сільради , телефонних довідниках, в документах на житло і паспортах корінних жителів села, що тут народилися. Та й то здебільшого тепер місцем народження вказують міфічне «Полузір’я». І це тоді, коли на згадуваній же мною карті нанесено аж два хутори Дмитренки- новий і старий.

Історія Полузерських хуторів тісно пов’язана з історією Старих і Нових Санжар. Від Дмитренок до Нових Санжар –13 кілометрів. Селище розміщене на березі Ворскли в 36 кілометрах від Полтави.

Перша літописна згадка про «Санжаров», очевидно це нинішні– Старі Санжари, датується 1636 роком. Назва Санжари походить ніби то від тюркського(татарського) «санчаров» -- брідок, мілка вода, урочище. Але мені зустрічалися й інші транскрипції назви: сенджарів, сенджари, санджари, тощо…Достеменно відомо, що саме між Старими і Новими Санжарами Ворскла має мілководдя, зручне для кінної переправи, що й використовували спочатку татари і козаки, а згодом – чумаки.

Заснування Старих і Нових Санжар польські історики приписують польському шляхтичу Козаковському. Та немає сумнівів, що ці поселення існували ще задовго до з’яви тут польської шляхти. Життя на обох берегах Дніпра і його притоках безсумніву існувало дуже давно. Тому що предки козаків – скіфи, поляни, половці , кіпчаки, обжили ці території дуже давно.

До того ж версія про втікацько-холопське походження козаків , нав’язана нам германськими, російськими та єврейськими істориками, не витримує критики. Козаки – це рід, плем’я, народ, а не збіговисько розбишак, як втокмачували й втокмачують нам інтерпретатори історії від Мойсея. Та про це пізніше.

…Перша згадка про Старі Санжари як сотенне містечко зустрічається в листі Полтавського полковника Кирила Пушкаренка до царя російського Олексія Михайловича 15 березня 1659 року. Але поселення це дуже давнє. Тут були, як зазначають історики, кочів’я і переправи скіфів, половців. Неподалік зводили свої фортеці римляни(Греко-Павлівка).

Цікаві спогади про Полтаву, Старі й Нові Санжари залишив російський академік В.Ф. Зуєв, котрий в 1781-1782 роках мандрував від Санкт-Петербургу до Херсону й вів щоденникові записи. І хоч в його записах є цілий ряд неточностей, як наприклад те, що Полтаву заснували польські козаки, та все ж вони варті нашої уваги. Аби не переказувати, зацитую окремі фрагменти записів Зуєва мовою оригінала:

«… Подъезжая к Сенжаровской крепости, косогор, которым мы еще ехали, стал понижаться, а с левой стороны за вышеописаной долиною подходил к нам новый, такой же. Коих оба против Сенжаровской крепости рассыпались в песчаные бугры, нарочито пространство занимающие.».

Долина, і балка про яку згадує мандрівник, за уточненням сучасного полтавського археолога Олександра Супруненка, це ніби то долина нині річечки Говтвянчик, правої притоки Ворскли, яка в районі сучасних сіл Мачухи і Великі Вільшани досягає 70 метрів глибини від рівня навколишнього плато. Але насправді мова йшла швидше про Полузерську долину.

Сенжарівська фортеця в нотатках Зуєва – Новосанжарська фортеця ХУІІ століття, залишки якої були ліквідовані на початку ХХ століття. Фортеця знаходилася на підвищенні другої надзаплавної тераси правого берега Ворскли. Одні з її воріт за О.Супруненком, розташовувалися на розі сучасних вулиць Леніна і Жовтневої, якими фактично й обмежувалася фортечна територія. Центральний в’їзд до фортеці, можливо. Був у верхній частині городища – Замку, від Старополтавської дороги. Частина Замку зруйнована яром і кар’єром цегельного заводу, вся інша площа колишньої Сенжарівської фортеці нині забудована.

В 1991 році на одному з городів жителя Нових Санжар було знайдено залізний листоподібний наконечник до списа і залишки некрополя козацької доби. На території Замку археологом О.В. Сєровим виявлено нашарування давньоруського часу(ХІІ-ХІІ ст.).

Смуга пісків, про які згадує Зуєв – піски третинного періоду, що проходять через сучасний Новосанжарський район по лінії сіл Писарівна-Мала Перещепина-Клюсівка-Нові Санжари-Зачепилівка. Нині вони здебільшого заліснені.

«…Сенжаровская крепость, или как ее здесь называют , Станицею, величиной представляет хорошую слободу, стоит между рек Ворсклы и Полузерья, обеих нарочитых речек, но по причине многих заливов, озер и мельниц, во многих местах обмелелых. Строения в ней хоть и рассеянные, однако хорошие, с наружи выбеленные. В крепости пять церквей и подле устья реки Полузерья земная крепосца с высоким валом, с проездами и рвом. Домов всех полагают 760, в коих жителей военно-служащих и отставных Малороссиян более 250 душ, прочие суть государственные поселяне, также из Малороссии числом более 3 500 душ. Сенжарами называют два местечка, одно новые, а другое старые Сенжары. Оба прежне составляли токмо станицы, но ныне, при новом учреждении губернии Новые Сенжары сделаны уездным городом Новороссийской губернии.

Уезд его простирается в длину от Юго-Запада к Северовостоку и заключает в себя 354 815 десятин земли, из коих пашенной около 213 000 десятин, а прочие под лугами, лесом и неудобная. Земля хотя плодородная, однако малонаселенная и состоит по большой части из пустошей, ибо во всем уезде считается только четыре местечка, восемь сел и девять деревень, в коих во всех не с большим 6 400 домов, а жителей 17 470 душ, наиболее государственных поселян и владельческих поданных, всех из малороссиян. Новосенжарский уезд граничит с Харьковским намесничеством, Полтавским и Кременчугскими уездами и Азовской губернией.

Из Сенжаровской Станицы спустились мы к реке Полузерья, коея многие заливы переехали мы бродом, а самую реку после мостом. Левый берег был положе, нежели правый, на который когда мы поднялись, то поехали прямо в степь на Запад, а он простирался прямо на полдень, где еще в видимом расстоянии поворачивает также к Западу мысом, на котором стоит местечко Белики и от нашей дороги в 12 верстах через Белики идет большая дорога на Катеринослав…»

З наведеного вище уривку видно, що Старі та Нові Санжари в 1781 році ще зберігали давні козацькі традиції й називалися станицею, так козаки називали свої більші ніж хутори поселення(села). Бо на відміну від селян, котрі «селилися» в чиїсь поселення, козаки «ставали станом» на землях, як господарі.

В описі згадується річка «Полузерья», знову ж таки в російській транскрипції. У примітках-коментарях В.Мокляк називає її «Полузір’я» і навіть «Полузерря», саме так, з двома «р», це вже двічі перекручена українська транскрипція російської назви території по річці Лузері(Лузерці) – «Полузерья» й очевидно походить «від по Лузеря...» Очевидно, ще раз повторюсь, йдеться про річку яка в районі Полузерських хуторів( від Лелюхівки до Абазівки) звалася місцевими жителями вже з ХУІ століття річкою Лузерею( річка Лузеря, Лузерка). Згадана і ще одну назву річки – «Ворона», в дійсності ж є така версія, що це ніяка, вибачте, не ворона, а « Воронна», від колись великої кількості на її поворотах «воронок», «вирів», «водоворотів». Старожили знали ще одну назву річечки – Боронна, Оборонна, від неї хутір –Оборонний, потім – Оборожний.

Укріплення Нових Санжар були зруйновані більшовицькими окупантами в 1920-1930 роках з наміром зітерти в пам’яті новосанжарців славетну добу козаччини.

Старі Санжари ( Сенжари, Сенджарів)розташовані за 17 кілометрів від Нових Санжар на правому березі Ворскли. Царські історики ( за М.Максимовичем) приписують засновництво обох козацьких станиць польській шляхті. Засновник Старих Санжар ніби то Косіковський, а Нових – А.Казановський в ХУІІ столітті. Насправді ж обидві станиці засновані були задовго до цього. Варто лише згадати, що на їх місці були у свій час монгольські форпости, татарські фортеці, що охороняли броди, переправи. А вони теж виникли не на пустому місці а на старовинних городищах давньоруського часу.

Полузерські хутори й в тому числі Дмитренки Вишневецьких залишилися поза увагою В.Зуєва, оскільки його шлях був далі на Марківку, Козелевщину, Омельникта Кременчук.

За переписом 1859 року , тобто всього через 78 років після подорожі академіка Зуєва, в 693 дворах тільки Старих Санжар було 4 636 жителів. Що, на мій погляд говорить на досить неточну статистику станиць і хуторів, наведену російським мандрівником.

В 1910 році у селі Старі Санжари з 20 довкружніми хуторами було 5 757 жителів, що проживали у 1092 дворах. Ймовірно, що сюди вже відносилися й Полузерські хутори.

На картах Боплана вже є Санжарів Новий Черкаського староства. 1653 року слобідка Нові Санжари згадується у складі Полтавського полку. Після Переяславської ради 1654 року російському царю в Нових Санжарах присягали отаман, писар, війт. 101 козак і 50 міщан.

В 1661-63 роках Нові Санжари і Новосанжарська сотня входили до Кременчуцького полку.

1760 року маріонетковий гетьман Лівобережної України Кирило Розумовський віддав Нові Санжари у спадкове й довічне володіння графу Р.Воронцову

1764 року Нові Санжари стають повітовим містечком Дніпровського пікінерського полку російських окупантів.

1783 року Новосанжарський повіт перейменовано на Кобеляцький. З реорганізацією намісництва в 1784 році утворено Олексапольський(Царичанський) повіт, в складі якого Нові Санжари перебували до 1796 року.

З 1796 по 1802 рік Нові Санжари входили до складу Малоросійської губернії. З 1802 року – Полтавської губернії.

В 1810 році Нові Санжари було в основному, як і Полузерські хутори, козацьким містечком. В ньому проживало 3 919 жителів, з них – 158 – кріпаків. До 1839 року тут існувала Козацька школа, яку згодом перетворили на церковно-парафіяльну.

В 1912 році в Нових Санжарах діяло 5 церков з бібліотеками, школами, лікарнями, аптеками, госпіталем.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ЗАСНОВНИКИ ДМИТРЕНОК

Про засновників сучасного села Дмитренки є щонайменше дві версії. Одна з них розповідає, що хутір Дмитренки, подалі від чужого ока, в лісистій долині двох річок заснував нащадок роду одного з найдавніших українських князів, гетьман України в 1550-1563 роках, Дмитро Вишневецький для своєї коханки Лузері( Лузерії), котру привіз з Турції і яку йому, разом з іншими бранками, подарував Сулейман Пишний( Про це є запис у «Хроніках Сулеймана…»)...

Дмитро Вишневецький – один з нащадків великого князя литовського Ольгерда та Рюриковичів. Правнук Дмитрія Корибута , сина Ольгерда Гедиміновича – Султан у свій час заснував на Волині замок Вишневецьк і почав найменовуватися Корибутом-Вишневецьким. Син його брата Василя – Михайло Вишневецький став родоначальником однієї з гілок Вишневецьких. У нього було три сини: Михайло, Іван та Олександр. Дмитро Вишневецький – син Івана. Лінія Михайла Вишневецького припинилася на польському королі Міхалі(Фомі Корибуті), синові горезвісного Яреми Вишневецького. Нащадки Михайла Вишневецького були у свій час черкаськими, канівськими, овруцькими старостами, каштелянами київськими й володіли землями на Лівобережжі та правобережжі Дніпра. Дмитру Івановичу Вишневецькому в часи гетьманства належали землі частини нинішньої Полтавщини.

Версія приналежності хутора Дмитренки Дмитру Вишневецькому певною мірою знаходить своє підтвердження тим, що й пізніше Полузерські хутори завжди якщо не у прямій власності то під військовою опікою знатної польської шляхти з роду Вишневецьких( того ж кривавого ката українського народу Яреми Вишневецького, сина рідного дядька Дмитра Вишневецького - Михайла Вишневецького)), а згодом -- небідної козацької старшини.

До часів Богдана Хмельницького хутір називали Дмитренки Вишневецьких, а Полузерські хутори – хуторами Вишневецьких. Але оскільки, передостанній потенційний і номінальний власник хутора - Ярема Вишневецький на погляд Богдана Хмельницького зрадив козацькій справі, покатоличився й став лютим ворогом козаків, хуторяни перестали навіть згадувати, кому належали в сиву давнину хутори, і Дмитренки Вишневецьких перетворилися за часів першого гетьманату Богдана Хмельницького просто в Дмитренки.

Насправді ж все не так просто, як намагався подати це Богдан Хмельницький і пізніше совєтські історики, котрі намагалися чомусь заперечити існування української аристократії та досить своєрідно, як «національно –визвольну боротьбу» показували їх боротьбу за владу в Україні.

Засновнику Запорізької Січі і великому землевласнику , магнату Дмитру Вишневецькому історики не можуть вибачити князівського, себто панського походження. Тому й намагалися зробити так, щоб в народу ніяк не асоціювалися князь Дмитро Вишневецький і славний Байда, як одна й та ж особа. Та що б там хто не говорив і писав, саме князь Дмитро Вишневецький таки заснував першу хортицьку Запорозьку Січ[9], створив Запорізьке військо і залишиться в історії, як фундатор православного фундаменталізму. Бо це правда. Як правда й те, що нащадок з роду Вишневецьких, знову ж таки князь Ярема, у державі, що об’єднувала значну частину сучасної України, Білої Русі, Польщі, Литви і Східну Прусію, й звалася в часи Вишневецького-Хмельницького дуже цікаво: Res Publika(Республіка), відомої нам як Річ Посполита, став католиком і вів безжальну війну на винищення проти військово-релігійної структури( Запорізької січі), що створив Дмитро Вишневецький-Байда.

Богдан Хмельницький передав володіння переможених козаками Вишневецьких козацькому магнатові, послу гетьмана у Швеції Юрію Немиричеві(помер у 1659 році). Землі між Санжарами та Полтавою перейшли у власність полковника Якова Барабаша. Останній з відомих нам покровителів села був військовий старшина Іван Сулима, котрий, переповідають, гордився тим, що опікується хутором , заснованим Байдою – Дмитром Вишневецьким, і не посягав на вольності козаків з Полузерських хуторів.

Та й козаки тодішніх зимівників по річці Лузерці фактично не визнавали над собою влади Яреми Вишневецького, Юрія Немирича, Івана Виговського, Якова Барабаша, Івана Сулими, чи Мартина Пушкаря й постійно воювали за свою незалежність від шляхти й багатої старшини.

Своє козацьке походження й свободи, як це не видається дивним, їм вдалося відстояти аж до більшовицької навали 1919 року.

І дід, і батька Дмитра Вишневецького воювали з татарами. В 1544 році батьків Дмитра – Івана та Анастасію Вишневецьку з дітьми захопили під час набігу на Волинь татари. Є припущення, що всіх їх визволили козаки під час одного з походів Бернарда Претвича. Дмитро Вишневецький подався за пороги ще безвусим юнаком і з кінця 30-х років ХУІ століття став брати активну участь в походах проти татар. 1548-1549 року Дмитро взяв участь у поході Бернарда Претвича на форпост Османської імперії Очаков.

Після цього походу за рекомендацією того ж таки Б.Претвича в 1550 році польський король Сигізмунд ІІ Август призначає Дмитра Вишневецького старостою Черкас та Канева. Вже тоді князь зрозумів, що незначні сили та роздробленість козаків не можуть протидіяти величезним татарським ордам.

Через три роки староства князь вирішив реалізувати свою давню мрію – створити військо для відсічі татарам. Польський король цих намірів не схвалював.

Зібравши чотири сотні козаків, Вишневецький на свої кошти в 1552 році починає будувати на крутому березі острова Мала Хортиця першу козацьку фортецю.

В 1553 році Дмитро Вишневецький з козаками прибуває в Стамбул і півроку перебуває там, деякі сучасні історики гадають, що він веде переговори з султаном Туреччини. Про їх зміст невідомо. Але більшість вважають, що Вишневецький плів інтригу проти Сигізмунда ІІ Августа, бо той не бажав незалежності України.

В дійсності український князь і перший запорозький гетьман прибув до столиці Османської імперії на запрошення Роксолани( Насті Лісовської, Гурем Гасені. Веселої султанші), котра вмовила Сулеймана Пишного замиритися з козацьким ватажком і відвести татарські набіги з Криму на Україну, свою батьківщину.

Султан приймав Вишневецького, як дорогого гостя, задля нього на прохання Роксолани, звільнив з полону близько сотні козаків та полонянок. Серед останніх князю впала в око турецька наложниця з Сербії чи Албанії на ім’я Лузерія(Лузера), яка прислуговувала йому під час перебування в Цареграді.

Дмитро Вишневецький привіз Лузерію в Козацьку украйну й заховав від усіх у швидко зведеному зимівнику з п’яти дерев’яних будинків у долині, чи точніше своєрідному острові між двох мальовничих річок неподалік переправи через Ворсклу( Санжар). З молодицею залишив свого старого слугу на прозвисько Різниченко(Різник) і кількох козаків охорони. Вони й стали першими жителями хутора, якого, за переказами, сам Дмитро Вишневецький і назвав по імені першого сина Лузерії - Дмитрика, -- Дмитренками.

Між тим Дмитро Вишневецький продовжував розбудову фортеці на Хортиці, вів дипломатичні переговори з Туреччиною, Московщиною, Польщею, просив у них допомоги в будівництві. Але дуже незначну допомогу князю надав тільки Іван Грозний.

1556 року з Путівля Вишневецький вирушає в похід проти турків, захоплює і зруйновує Очаків, визволяє чимало невільників.. В січні 1557 року татарський хан Девлет-Гирей вирішує поквитатися з Вишневецьким і бере в 24-денну облогу Хортицю. Але козаки громлять ворога і женуть його назад Крим.

Навесні 1557 року Вишневецький організовує ще один похід в Аслам-город. У відповідь турецький султан проголошує князя « найбільшим ворогом Османської імперії» і посилає проти козаків «капітана Дмитрашки», як називали турки Дмитра Вишневецького, об’єднані турецькі, татарські та молдаванські війська. Козаки тримали оборону, поки не скінчився провіант. Потім невеликими групами різними шляхами дісталися Черкас. Через два тижні турки залишили Хортицю й на острів знову повернулися козаки.. А Дмитро Вишневецький подався шукати підтримки у московського царя Івана Грозного. Цар призначив князю солідне жалування, подарував містечко Бєльов у Тульській нині області.

1558 року Вишневецький повертається на Хортицю з невеликим московським загоном, знову збирає козаків і вирушає походом на Крим. Але Іван Грозний, боячись, що татари , об’єднавшись з турками розіб’ють князя й рушать на Московію, відкликав Вишневецького до Москви і дав наказ виступити проти Польші. Той не погодився, воліючи покінчити спочатку з татарами.

Тільки через три роки, довідавшись про черговий спустошливий набіг татарів на Україну, Дмитро Вишневецький повернеться на Запоріжжя. Він повертається у підданство польського короля, але той не дає дозволу козакам воювати проти татар і турок.

…1564 року молдавські бояри всупереч волі свого князя спробували скинуте з себе 50-річне турецьке ярмо й запросили Дмитра Вишневецького очолити повстання й стати господарем Молдавії.

Майже 4 000 козаків погодилися допомогти гетьману. На біду, в поході охорона з Вишневецьким відстала від головних сил, їх зрадою зумів полонити загін молдавського вельможі Томжа.

Гетьмана Вишневецького і старшину Плясецького після катувань відправили в Терцію, де почепили на гак . Три дні жив ще Дмитро Вишневецький, обзиваючи султана, кляв мусульманську віру… Турки не витримали й дострелили першого гетьмана запорізького козацтва з лука.

За іншою версією одним з перших поселенців долини був учасник походу гетьмана Петра Сагайдачного в Турцію – Дмитро на прозвисько Різниченко, котрий привіз з походу визволену ним з гарему вельможі в Трапезунді турчанку, знову ж таки – Лузерю, й звів тут зимівник.

В одному з наступних походів козак втратив руку, й після цього доживав віку у своєму хуторі, який назвали Дмитренки.

Був козак набагато старший своєї дружини. Мали вони п’ятеро синів і чотирьох дочок, сім’ї яких селилися по долині річки Лузери, що в давні часи була значно більша притоки Ворскли Різнички, утворивши з часом щонайменше ще чотирнадцять хуторів: Гергелі, Жалії, П’ятаки, Марусичі, Бредуни, Оборожні, Рукаси, Шевці, Рукасі, Бондури, Шевченки, Шпортьки, Ревазівка, Білоконі, Більки….

Мені здається обидві ці версії мають спільне коріння. Оскільки Дмитро Вишневецький міг доручити опікуватися своєю молодою коханкою старому козакові, якого місцеве населення пізніше сприйняло за чоловіка Лузерії, бо князь Дмитро був на хуторах рідким гостем та й приїздив таємно.

Думається, було б справедливо поставити у Дмитренках пам’яnник Дмитру Вишневецькому-Байді, або ж його сину Дмитру, чи символічну постать запорізького козака, а в Полузері -- Лузері, його коханій, або скульптуру козачки, дружини і матері.Тим більше, що Лузерія Димитровіч-Вишневецька увійшла в історію Запорізького козацтва.як перша жінка отаманша Жіночої(Удовинної ) сотні з якою брала участь в кількох походах козаків на Крим.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ПІД РІЧЧЮ ПОСПОЛИТОЮ

В січні 1938 року, після придушення національно-визвольного повстання П.Павлюка та І.Скидана, польський сейм видав «Ординацію Війська Запорозького, що перебуває на службі у Речі Посполитій», в якій зменшив Козацький реєстр до 6 тисяч чоловік, і серед зареєстрованих мали бути лише ті козаки, що не брали участі в повстанні. Ліквідовувалося виборність козацької старшини, скасовувалося козацьке судочинство. Замість виборного гетьмана сейм мав призначати польського комісара. На посади полковників та осавулів могли призначатися виключно представники польської шляхти. Лише сотники та отамани могли бути з козаків, які мали заслуги перед Польщею.

Резиденцією комісара стало місто Тахтемирів. Козаки могли селитися лише в прикордонних містах Черкасах та Корсуні. Міщанам і селянам було заборонено вступати в козаки під страхом смерті. Таким чином в Козацькій украйні під Польщею утворилося три категорії козаків: заможні реєстрові . що були на службі в польського уряду; запорожці, котрі жили за межами Речі Посполитої, та величезна кількість невизнаних Польщею козаків, котрі жили в прикордонним містах і селах, і вели козацький спосіб життя.

Наші предки в ті часи, хто був при здоров’ї, потрапили до другої категорії, тобто на Запорозьку Січ, хто був застарим, хворим чи пораненим, повернулися в зимівники, Санжарські хутори.

Тільки через десять років козаки організовано знову взялися за шаблі, після проголошення в січні 1648 року гетьманом Богдана Хмельницького.

Повстанські загони, що діяли на Полтавщині, у травні-червні 1648 року розгромили польску шляхту, в травні визволили Переяслав, на початку червня взяли Лубни.

На території Полтавщини Хмельницький заснував 9 з 16 українських полків: Гадяцький, Кропивенський, Лубенський, Миргородський, Прилуцький, Полтавський, Кременчуцький, Зінківський, Іракліївський. Місто Гадяч у 1663-1668 році був столицею Гетьманської держави.

Полтавський полк проіснував з 1648 по 1775 роки. З 1669 року до Полтавського полку була включена територія Гадяцького полку. До Полтавського полку входило 36 сотенних міст: Багачка, Балаклея, Бірким, Веприк, Гадяч, Зіньків, Книшівка, Ковалівка,, Куземне, Лукім’я, Лютенька, Опішня, Подольки, Рашівка, Санджари, та інші. Полтавськими полковниками були Мартин Пушкар(1648-1658), призначений Виговським у 1658 році але не прийнятий полтавцями Філон Гаркуша, вдруге – 1669-1670 ), Федір Жученко(1569-1663, 1679-1681, 1692 рр.), П. Ливенець, Л.Черняк, П.Герцик, І.Іскра( 1687-1708). В Кочубей, А. Горленко.

Влада полковника поширювалася не лише на козаків, а й на все населення, що проживало на території, підпорядкованій полку. Полки та сотні з Полтавщини брали найактивнішу участь у всіх малих та великих битвах. Полтавщина була однією з найбільших і значних резервних баз військ Б.Хмельницького. Тут вироблялись збруя, зброя, порох, звідси постачалось продовольство, коні.

Полузерські хутори були однією з невеликих, але помітних ланок постачальницького ланцюга війська Хмельницького. Всі дорослі й здорові чоловіки служили в Полтавському та Кременчуцькому полках. Літні та поранені козаки, козачки та їхні діти працювали на постачання козаків.

ДМИТРЕНКІСЬКІ КОЗАКИ в Полтавському полку

В різні часи козаки Дмитренків та Полузерських хуторів проходили службу в Кобеляцькій, Старосанжарській, Новосанжарській сотнях Полтавського полку. Кілька разів сотня формувалася з полузерських козаків.

Полтавський полк було створено 1648 року , в складі трьох сотень – Багацької, Балаклійської та Кобеляцької. Очолив його полковник Мартин Пушкар. Дмитренки і довкруж ні хутори входили до Кобеляцької сотні.

1649 року Полтавський полк охоплював територію, яку пізніше зайняли Гадяцький. Зінківський,Полтавський, Кобеляцький, Миргородський та Хорольський повіти. Козаки з Дмитренко служили в Полтавській сотні.

В 1650-53 роках Полтавський полк об’єднував вже 19 сотень. Козаки Полузерських хуторів служать у Полтавській другій сотні.

В 1660-68 роках в Полтавському полку 14 сотень. Нащадки Дмитра Вишневецького служать в Старосанжарській та Новосанжарських сотнях.

1672-1723 року в полку 16-19 сотень. Полузерські козаки служать в Новосанжарській сотні.

Цікаві дані подано у матеріалах Генерального слідства про маєтності Полтавського полку 1729 -1730 років, упорядкованих Іваном Бутичем.

З відомостей про сотенні міста, що не належали на той час і не належать нікому, довідуємося, що такими були на Полтавщині 14 містечок. Серед них – «город Полтава – 607 дворів», «городок Старий Санжаров- 598 дворів», «городок Новий Санжаров – 670 дворів» …

Цікаво, що на 1718 рік у Полтаві числилося 269 козаків і 351 міщанин та посполитий; у 1726 році - 348 козаків, 395 міщан та посполитих; 1732 – 44 полкових старшин, 48 знатних товаришів, 205 козаків, 16 драгунів і солдат відставних, і7 протекціянтів, 30 козацьких підсусідок, 102 хутори. Всього 886 дворів..

Цього ж 1718 року у Старому Санжарові було -258 козаків і 223 посполиті; 1726 – 174 козаки і 403 посполиті. 1732 - 424 посполиті, 6 шкіл, 4 шпиталі, 500 дворів.

У Новому Сенжарові: 1718 року було 155 козаків і 537 посполитих; в 1726 році - 239 козаки й 434 посполитих; у 1732 році - 604 посполитих, 63 хутори, 5 шкіл, з шпиталі.

Очевидно, що серед 63 Новосенжарських хуторів більшість – полузерські. Вони належали козацьким громадам, а не комусь особисто. Не поталанило на той час тільки Лелюхівці. Частину села(34 двори) Універсалом від 5 травня 1716 року гетьмана Івана Скоропадського було віддано полковому полтавському судді Григорію Буцькому.

З наведеного виходить, що в 1730 році в Старому Сенжарові та Новому Сенжаріву було майже стільки козаків, скільки й у Полтаві, а дворів у Новому Сенжарові навіть більше було.

В 1784 році Полтавський полк складається з 18 сотень. Козаки з хуторів по Лузерці служать в Новосанжарській сотні.

1765 року московіти створюють з козаків на території окупованої України пікінерські полки. Штаб 9-ї роти Дніпровського карабінерного полку розміщувався в Кобеляках.

Козаки Старих, Нових Санжар та Полузерських хуторів служили в 9-й роті Дніпровського пікінерського полку Катеринославської провінції.

З 1775 року по 1783 рік Полузерські хутори входять до Полтавської роти Дніпровського пікінерського полку.

1782 року полковий поділ України царським урядом Росії було скасовано. Окупанти поділили Україну на три намісництва(губернії). З 5 полків було утворено 14 повітів.

Сучасна Полтавщина займає територію тодішнього полтавського повіту. Центром намісництва в 1784 -96 роках був Кременчук, з 1789 – Катеринослав.

Козаки Полтавського повіту відбували службу в царських козацьких військах, але тепер вже не всі, а вибірково.

Дмитренки, Лелюхівка, Гергелі та інші залишалися хуторами постачання , тепер вже царській армії, коней, возів, збруї, продуктів.

З 11 грудня 1796 року царським окупаційним урядом створюється Чернігівська( з 1797 року -- Малоросійська) губернія. Полтавщина увійшло до її складу. В 1997 році виникають перші волості на Полтавщині, серед них і Старосанжарська.

10 березня 1802 року Малоросійська губернія перетворена в Малоросійське генерал-губернаторство. Але для козаків полузерських хуторів нічого не змінилося. Вони як і раніше вважалися вільними козаками, працювали на царську армію. Частина з них( кожен десятий) служив у царській кавалерії. На службу. як і раніше, приходив зі своїми двома кіньми, збруєю, зброєю, возом для обозу з тягловими кіньми…

1861 року маніфестом російського царя Олександра ІІ ліквідовано кріпосне право. Після проведення цієї селянської реформи в 15 повітах Полтавської губернії залишалося 160 волостей, заселених козаками і 278 – для «тимчасовозобов’язаних селях».

Ново-Санжарська волость, до якої входили хутори по річці Лузерка, належала до Полтавського повіту, значна частина земель в якому належала козакам.

Козакам з Полузерських хуторів як і жителям небагатьох довкружніх сіл та хуторів, вдалося зберегти козацькій устрій аж до 1919 року.

Активно винищувати українське козацтво почав Всєросійскій Центральний Ісполнітєльний Комітет большевіцької Росії, на чолі з таким собі Янкелем Мойсейовичем Шварцбаумом, відомим як довірена особа Владіміра Ульянова(Бланка), і керівник збройного повстання в Петрограді , котрий ховався під російським іменем та прізвищем -- Яков Свердлов…

За його наказом в 1919 -1921 роках було розстріляно тисячі українських козаків, в тому числі й на Полтавщині, котрих оголосили «ворогами народу і революції».

Козацькі хутори Дмитренки, Гергелі, Оборожні та інші в 1921 році були обстріляні з гармат бронепоїзда командуючого більшовицькою окупаційною армією Лейби Бронштейна(Льва Троїцького) , а ті, мирні жителі, хто не встиг втекти й заховатися в болотах за Різничкою, вирубані красними кавалеристами молдаванина Михайла Фрунзе та інтернаціоналістами Мате Залке...

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

МОСКОВСЬКА ОКУПАЦІЯ: розподіл України

Між тим анти гетьманські виступи в Україні продовжувалися. Московські війська окупували частину Лівобережжя і підтримували повстання Івана Безпалого та Івана Іскри проти Виговського.

Більш як стотисячна армія московітів під командуванням князів Г.Ромодановського і О.Трубецкого разом з повстанцями зруйнували Ромни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та інші міста й містечка, жителі яких підтримували Виговського.

9 липня 1659 року під Конотопом Виговський з татарами розгромив російські війська на чолі з відважним князем Пожарським, якого татари стратили через зухвалість і сміливість під час допиту. В бою загинуло більше 50 тисяч росіян.

Наступні заворушення проти Виговського на Полтавщині очолив переяславський полковник Тиміш Цюцюра(1658-1660).

Він підняв козаків у тилу гетьмана, організувавши промосковські пункти опору у Ромнах, Гадячі, Лохвиці та Полтаві. Його підтримали два свояки Богдана Хмельницького Василь Золотаренко та Яким Сомко, котрі почувалися ображеними, що не вони стали регентами при Юрасю Хмельницькому , а Виговський.

Цюцюра розгромив кілька гетьманських залог у прикордонних містах, в одному з цих боїв загинув сорокасемирічний Юрій Немирич. Це остаточно підломило Виговського. Він зрозумів, що більшість козаків не бажає бачити його гетьманом і орієнтуватися на Польщу.

Після Чорних козацьких рад під Германівною та в Білій церкві, Виговський відсилає гетьманську булаву і бунчук Юрію Хмельницькому.

Однак цим гетьманські роздори в родині Хмельницьких не закінчилися.

Рідний дядько Юрія Хмельницького складає у Переяславі присягу на вірність російському цареві і проголошує себе наказним(тимчасовим) гетьманом України.

Другий дядько сина Богдана Хмельницького -- Василь Золотаренко, мріючи про гетьманську булаву, пише на Сомка донос в Москву. Собко в свою чергу посилає донос на Золотаренка. А ситуацією користується Іван Брюховецький, колишній слуга Богдана Хмельницького, якого наприкінці червня 1663 року, в полі під Ніжином на Чорній раді проголошують гетьманом. Він заарештовує Сомка та Золотаренка , проголошує їх зрадниками, і страчує, повідрубувавши голови їм та їхнім прихильникам зі старшин.

Як пише полтавський історик М.І Солодовник: « Воєнно-політичне протистояння перетворило Полтавський регіон Козацької держави на арену жорстокої, безглуздої та хаотичної війни, в якій зійшлися старшинські угрупування, місцеві повстанці, запорожці, підсилені московськими ратниками, татарвою та польськими корпусами. В Україні це стало наслідком тієї ситуації, коли гетьмана могли обирати паралельно три ради: рада козацької старшини, козацька рада, та так звана Чорна рада, що видавалася за раду всього народу, хоча й зрозуміло, весь народ ніхто не збирав і не міг зібрати. Тому на Україні бувало й по два, а то й по три гетьмани одночасно…»

…1661 року було утворено Кременчуцький полк до складу якого, якщо вірити актам Юго Западной Русі(т.5 с. 90) увійшли Максимівна, Лукомль, Поток, Омельник, Остап’є, Балаклея, Білоцерківець, Новий Санжарів, Окишек(Кишенька), Біляків, Кобеляк, Перевалочна…

В самому Кременчуку було розташовано військова залога росіян, драгунський полк Адама Єля та російський кінний козацький полк Івана Мозиря. В 1662 році Кременчуцький полк очолив Кость Гавриленко. Полк проіснував до 1963 року.

В 1663 році , скориставшись козацькими міжусобицями, Польща та Московія розділили між собою Україну. Це вони юридично оформили 9 лютого 1667 року так званим Андрусівським перемир’ям, спрямованими проти бусурман(татарів і турків) укладеним на 13 років. Україну розділили на Лівобережну та Правобережну, а Запоріжжям вирішили правити разом.

Згідно договору, Кременчук відійшов до Росії й на століття став сотенним містечком Миргородського полку.

Доведені до відчаю селяни й козаки Лівобережної України не раз ще повставали протягом 1667-1670 років, брали участь у селянській війні Степана Разіна 1667 року.

В травні 1668 року військо під началом Петра Дорошенка переправилося через Дніпро на Полтавщину. Полузерською долиною, обхідним маневром вийшло під Полтаву в урочище Сербине поле під Диканьку…

18 червня 1668 року гетьман Правобережжя Петро Дорошенко зустрівся біля Сербинської могили з гетьманом Лівобережжя Іваном Брюховецьким. Дорошенко пригадав Брюховецькому те, що той перший серед гетьманів їздив на поклон до Москви, зламав козацькі звичаї і став боярином і підписав ганебні Московські статті, за якими податі в Україні з селян і міщан мали збирати під контролем московських воєвод, та спричинило розміщення московських окупаційних військ у Полтаві, Кременчуку, Каневі і навіть у Запоріжжі(Кодаку). Причому, проект цих Московських статей Брюховецький привіз у Москву сам і подав царю, як чолобитну. В суперечці дорошенківці посікли Брюховецького шаблями.

Не зумівши порятувати Брюховецького від самосуду своїх козаків, Дорошенко звелів відвезти його понівечене тіло до Гадяча, аби з честю поховати у Соборній Богоявленській церкві, яку гетьман Лівобережжя сам і побудував. Після цього Петро Дорошенко проголосив себе гетьманом обох сторін України і почав тіснити з її території військо московського воєводи Ромодановского. Однак звістка про зраду дружини заважила для Дорошенка більше, ніж доля України, й він подався в Чигирин виясняти стосунки з невірною жінкою. Це коштувало йому гетьманства.

Наприкінці липня 1668 року запорозькі козаки скликали раду й проголосили на ній замість вбитого Брюховецького гетьманом Петра Вдовиченка( Суховієнка). Той , прикликавши на поміч кримських татар, ввів свої війська в Миргород, Лубни та Полтаву. Боротьба між Дорошенком та Вдовиченком за булаву розтяглася майже на рік.

В березні 1669 року в Глухові, у присутності царських послів, гетьманом було проголошено Дем’яна Многогрішного, який добився певного пом’якшення Московських статей, ухвалою Глухівських .

В цей період Дмитренки та довкружні хутори встигли в котрий раз відбудуватися. Знову запрацювало на узгір’ї та прудкій Полузері кілька вітряних та водяних млини.. Осілі в Полузерських хуторах козаки продовжували займатися скотарством, землеробством, бджільництвом, конярством, кувати шаблі, виготовляти збрую, вози та поставляти продукти на Січ.

135 років, з 1648 по 1782 рік Полтавщина перебувала в складі Гетьманської держави, якою фактично було Військо Запорізьке. Московіти у документах царського уряду нарекли Україну в ті часи Малоросією. На вершині влади в Гетьманаті був Гетьман, якого обирали на раді. Управління на місцях було в руках у полковників та сотників. Дорадчим органом при гетьманові була Рада генеральних старшин: писар. Суддя, обозний, бунчужний, підскарбій. Виконавчим апаратом була, підпорядкована гетьману, Генеральна військова канцелярія, що здійснювала все військове, адміністративне, судове і фінансове управління. Найвищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд, рішення якого міг оскаржити лише гетьман.

Територія України була поділена на полки, сотні та курені. Козацькі ради вважалися вищим органом місцевого самоуправління, а містами управляли виборні магістрати та ратуші.

Населення Гетьманщини на 1700 рік становило 1, 2 млн. чоловік, четверту частину тогочасної України.

На Полтавщині проживало 600 тисяч чоловік, козацького війська було 30 тисяч. В Полузерських хуторах жило трохи більше 100 сімей , з них – 34 сім’ї в Дмитренках.

Столицями Гетьманщини в різні часи були: Чигирин(1648-1660), Гадяч(1663-1668), Батурин(1669-1708), Глухів(1708-1722).

Структура основних соціальних станів за переписом 1700 року була така: козацька старшина(шляхта); духовенство; міщани, купці, цехові ремісники; козаки; селяни(посполиті)…

Подібне розшарування на соціальні стани і відповідно на різні умови життя стало головним чинником зростання соціальної наруги, чому , певною мірою сприяли, стихійні лиха, загарбницькі та міжусобні війни.

Козацька старшина прагнула закріпити за собою володіння маєтками, закріпачити селян і козаків, чому останні , звісно, не могли цьому не противитися.

Гетьман Мазепа сам будучи власником 19 654 маєтків, щедро роздавав дарчі на козацькі землі. У Скоропадського було 18 882 маєтки, у Апостола- 9 103 маєтки. Збагачення шляхти відбувалося за рахунок нещадної експлуатації посполитих і намагання обмежити права козаків. Тому масовими селянсько-козацькими заворушеннями 1687-1689 років були охоплені південні полки Полтавщини.

Найвідоміших з них стало повстання Гадяцького полку 1687 року. Повстанці вбили осавула Кияшка та кількох старшин, відбирали у шляхти й ділили між збіднілим людом землі та худобу. Козаки Прилуцького полку, обурені жорстоким ставленням до них полкової старшини, вбили полковника Лазара Горленка і полкового суддю.

Невдоволені політикою Мазепи та старшин запорожці в 1668 році підбурювали на повстання селян у Лубенському ти Миргородських полках.

У 1690 році збунтувалися проти перегляду козацьких привілеїв і виключення з них осілих козаків та селян козаки та селяни Миргородського полку.

1691 -1692 роки проти політики старшин протестували Лубенський і Полтавський полки. В цих заворушеннях трали участь і козаки Санжарських хуторів, в тому числі й Дмитренок. Так , козак Карпо Дмитренко був у складі депутації, що подавала вимоги повстанців гетьману Мазепі.

Гетьман пішов на поступки повстанцям і видав Універсал, яким гарантував козакам недоторканість їхніх володінь і обмежив селянські повинності двома днями на тиждень. Карпо Дмитренко привіз копію цього Універсалу в Дмитренки й зачитав на сільському майдані на Зборі(колі) козаків Санжарських хуторів.

Головною проблемою політичного життя Гетьманської України у ХУІІІ столітті була боротьба проти імперського централізму Росії за свою автономію. У гетьманській Україні практично всі від гетьмана до рядового козака Росію, котра вибудувала своє північну столицю на козацьких кістках і посилала козаків у найнебезпечніші війни, драла непомірні податки й посягала повсякчас на козацькі вольності, не любили. Полтавщина, як центр Гетьманщини потерпала від окупантів чи не найбільше. Ситуацію ускладнювала й нескінченна міжусобиця старшини за гетьманську булаву бодай навіть під московським протекторатом.

Величезного розорення Полтавщина зазнала під час антиросійського повстання , очолюваного військовим канцеляристом, нашим земляком Петром Іваненком(Петриком).Так запевняють нас проросійські історики.. А як же все було?

Петро Іваненко народився у Нових Санжарах у родині старшини Полтавського полку. Служив старшим писарем у Генеральній військові канцелярії. У січні 1961 року виїхав на Запоріжжя. На Січі був обраний кошовим писарем. Виступав проти союзу України, як з Московською державою, так і з Польщою. Засуджував тогочасну політику гетьмана Івана Мазепи.

В 1692 році від імені «Удільського князівства Київського, Чернігівського і всього війська Запорозького, Городового й народу малоросійського» у Бахчисараї уклав договір з Кримським ханом про захист спільних інтересів і взаємну оборону від посягань Московської держави.

Крим визнав Петрика гетьманом України і надав у його розпорядження кількатисячну орду. Петрик за допомоги кримських татар здійснив три походи на Гетьманщину…

Характерно, що всі три наступи Петрика закінчувалися зрадою його татарами, як тільки надходили війська Івана Мазепи та Петра Герцика з Полтавським полком.

У липні 1662 року кримчаки на чолі з Петриком підійшли до Китайгородка, Маячки, Царичаннки.

На початку 1693 року татари спустошили Полтаву, Старі та Нові Санжари, в тому числі й Полузерські хутори.

В січні 1696 року, під час третього походу, розгромили Кременчук, Потоки, Омельники, Говтву, Решетилівку, переправившись під Санжарами через Ворсклу обклали Нехворощу.

Утікаючи, кримчаки перетворювали протимосковський виступ Петрика у спустишливі набіги за ясиром, що принесли нашому краєві страшні руйнування …Розгніваний гетьман Мазепа послав козацького розвідника, щоб той ліквідував бунтівного новосанжарця. У 1696 році посланець Мазепи заколов Петрика кинджалом.

Татарські набіги з Петриком значно збільшили кількість втікачів з Полтавщини на Запорозьку січ.

Одним зі своєрідних пересильних пунктів за Дніпровські пороги для втікачів стали Ново-Санжарські(Полузерські) хутори, жителі яких були тісно зв’язані з запорожцями, бо постачали їм коней, зброю, продукти, тощо. До того ж все доросле чоловіче населення Дмитренків та довкружніх хуторів за традицією служило , здебільшого, саме на Січі.

Петро Іваненко(Петрик), як і багато хто з поміж інших лідерів народних повстань не міг зрозуміти, чому його , здавалося б цілком вмотивований і на часі виступ проти російських гнобителів не підтримав народ України. А причина була доволі проста.

За 45 років безперервної боротьби і козаки й селяни зневірилися у своїй перемозі й бажали хоч і підневільного, але спокійного життя.

З цих же причин задихнулася хвиля опору більшовицьким окупанта і в 20-ті, і в 50-ті роки минулого століття.

З цих же коренів зросла і апатія до розбудови незалежної української держави в нас час. Народ стомився і знемігся від нерівної , здавалося б, боротьби за свою свободу і воліє жити ліпше в ярмі всесвітнього єврейського капіталу, та спокійно. Але це – спокій кладовища. І весь хід історії України тому підтвердження.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ПІСЛЯ МАЗЕПИ…

Тоді, після пірової перемоги в Полтавській битві проросійські українці та козаки, що стали на бік Петра І, не відразу ще зрозуміли, що вони наробили. А в Україні відразу запанували ненажерливі царські ставленики і розмістилися 11 російських полків. В 1735-1739 роках їх буде вже 75 і утримання їх обійдеться Україні в півтора мільярди карбованців на рік, тобто в десять річних бюджетів України. Воістину, не хотіли утримувати власну армію, утримуйте окупаційну…

У квітні 1722 року Петро І видав указ про Малоросійську колегію – центральний орган російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні, який очолив С.Веніамінов-Зернов. Лояльний до Петра І гетьман Скоропадський фактично був усунутий від влади, Україною правив Меншиков. Такої наруги серце 76 річного гетьмана не витримало й він після кількох невдалих спроб добитися у царя справедливості, помер від серцевого нападу.

У жовтні 1727 року гетьманом маріонеткової України обрали 73-річного Данила Апостола. Півроку добивався він у нового російського 13-річного царя Петра ІІ розширення козацької автономії. Отримав «Решітєльниє пункти», таку собі куценьку конституцію життя українського народу за царату.

Статей 1654 року Богдана Хмельницького ці «пункти» не підтверджували, вольностей козацьких не повертали. Хіба що впроваджували трішечки м’якший варіант підлеглості. Вибори гетьмана залежали від волі царя, який затверджував генеральну старшину.

Полтавчанин Дмитро Апостол проявив себе розумним, кмітливим і далекоглядним політиком. Він уміло маневрував між роздвоєними між Росією та Україною владними структурами, різко зменшив кількість чужинців у своїй адміністрації, старшинами поробив виключно патріотів-мазепинців, добився повернення в Україну після 25 річного поневіряння запорожців, здійснив фінансову і судову реформи, скоротив обтяжливі мита експорту українських товарів, провів ревізію земельного фонду…

17 січня 1734 року гетьман помер і поховали його на рідній Полтавщині, у Сороченцях…

На середину ХУІІ століття в Україні вільних. Козацьких сіл за офіційними даними залишалося всього 10 відсотків, в реальності їх було трохи більше, але Полузерські хутори в ці відсотки потрапили насамперед через свою потрібність царському Українському війську.. Тут знову відновили кінний завод для Полтавського полку, в трьох кузнях виготовляли шаблі, піки, кинджали.. Столярі майстрували вози, в селі виготовляли кінську збрую, сідла.

Між тим козацька старшина перетворювалася в панів та поміщиків і активно наступали на права і вольності ще до недавна козацької, а тепер переважно селянської України.

1727 року в Україні вийшов закон, за яким селяни при переході до іншого господаря, в інше село чи хутір, чи на нові місця в Дикий степ або в Запорожжя, лишалися свого майна і землі. А з 1760 року селяни вже повинні були мати письмовий дозвіл пана на переїзд.

Подібні закони значно збільшили кількість втікачів з Полтавщини на Запорозьку січ. Одним зі своєрідних пересильних пунктів за Дніпровські пороги для втікачів стали Санжарські хутори, жителі яких були тісно зв’язані з запорожцями, бо постачали їм коней, зброю, продукти, тощо. До того ж все доросле чоловіче населення Дмитренків та довкружніх хуторів за традицією служило , здебільшого, саме на Січі.

Протягом 1731-1738 років за часів імператриці Анни Іоанівни при гетьмані України Данилові Апостолові між Сіверським Дінцем і Дніпром, вздовж рік Берестової, Орелі, тяжкою працею українських козаків і селян, котрих щороку направлялося на її будівництво більше 30 тисяч, під командуванням царського генерала Мінха була зведена так звана Українська оборонна лінія з 16 фортець на віддалі 30 верст одна від одної , 200 редутів, багатьох сторожових постів та укріплень. Лінія бере початок біля витоків Орелі, тягнеться сучасним Кобеляцьким районом і по річці Берестовій до Харківської області. Фортеці були зведені в м.Орлик, Китайгород, Царичанка, Нехвороща, Костянтиноград, між Нехворощою і Орчиком, біля сіл . Ряського, Лебединого, Расковець.

Залишки її збереглися й дотепер у Машівському, Новосанжарському, Кобеляцькому районах. На цьому будівництві через виснаження, від недоїдання та хвороб загинуло чимало козаків з Полузерських хуторів.