Киево-Подольский патрициат - Генеалогический форум ВГД. Тема №157306

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Борецькі
Уперше двір священика Воскресенської церкви Івана Б. (майбутнього київського митрополита Йова) у документах згадується у 1617 р., коли він придбав у А.Черкасенка «плац Черкашенніковський» з будинком36. Дружина Івана Б. згодом стала ігуменею Богословського монастиря у Верхньому місті. Іван Б. мав також дочку Євпраксію, брата Андрія, сестру та племінницю. За заповітом Йова Б. 1631 р. «плац Черкашенніковський», розташований поряд подвір’я Межигірського монастиря, мали успадкувати ченці за умови, що дочка і племінниця митрополита стануть черницями Богословського монастиря37. Певно, цю угоду не було дотримано, бо у
1637 р. дочка Йова Б. судилася з Межигірським монастирем за «плац Черкашенніковський»”1. Представники родини Б. продовжували мешкати на Подолі і у другій половині XVII ст. У 1667 р. на Межигірській вулиці мала садибу Ї.Сомковичева, другим чоловіком якої був Роман Б.39

Виговські
У 1640-х рр. шляхтич герба «Абданк» Євстафій В. був писарем в уряді київського каштеляна А.Киселя-. Перші згадки шляхетської родини В. сягають ще середини XVI ст.40 Син Євстафія В., майбутній гетьман Іван В.,
намісник підстарости Луцька (у 1626—1640 рр.) і підписок київської канцелярії (у 1640-1648 рр.), одружився зі шляхтянкою з «сенаторської» родини Оленою Статкевичівною41. Крім містечка Бородянки з селами42, йому
належав великий «плац Виговський», обмежений двома узвозами, що з’єднували Верхнє місто з Подолом. Передачу урядом цього «плацу» Братському монастирю43 можна пояснити тим, що, після поразки гетьмана
Івана В., Ю.Хмельницький конфіскував маєтності свого політичного противника і передав церкві.

Власенки-Чишиничі Мои предки. Даниил Власенко-Чишинич - 6-прадед, тесть Ивана Григорьевича Григоровича-Барского.
Уперше прізвище згадується у 1761 р. (Попельницкая не права - метрические записи есть с 1724 года, исповедные с 1737 г.). Тоді садиба покійного бургомістра Данила В.-Ч., удовою якого була Анастасы Тихонович, була розташована на Спаській вулиці в оточенні дворів урядовців магістрату - бургомістра
М.Редуцького, лавника Ф.Ризенка і райці Д.Величка. Синами Данила були Іван, Федот та Роман. Останньому належали три садиби. Одна, успадкована від батька (№ 1661 у «Відомості обліку дворів...» 1784 р.), розташовувалася у Воскресенській парафії. Друга (№ 1510 за «Відомосте» обліку дворів...» 1784 р. та № 382 - на плані 1803 р.) у Спаській парафії йому дісталася від дядька - бургомістра П.Тихоновича. Найбільшим був двір у Притиско-Микільській парафії (№ 1788 за «Відомостю обліку дворів...»). Удовою одного-з братів Романа В.-Ч. була Марфа - дочка купця С.Киселівського. Її садиба (№ 1138) також зазначена у «Відомості обліку дворів...» 1784 р.
Вдовой Романа была не Марфа, как пишет Попельницкая, а Меланья Стефановна! Причем, согласно РС фамилия ее брата Андрея - Чирский.
http://golubinski.ru/ap/daniil.html

В 19 в. трое из Чишиничей стали генералами - Иван Иванович, Василий Григорьевич и Георгий Васильевич.

Войничі
Перша згадка садиби бургомістра Богдана В., розташованої на Межигірській вулиці - проти Межигірського подвір’я поряд подвір’я Лубенського Мгарського монастиря, датована 1693 р. Не виключено, що його предками були князі Войничі-Воронецькі, серед яких — Матеуш Войнич (Война), київський підвоєводій (у 1584-1592 рр.) і київський стольник (з 1592 р.), що у шлюбі з Анастасією Гуревич мав сина Стефана45. ■ Нащадком Богдана В., можливо, був Павло В. - київський війт (у 1734—1751 рр.). Він, хоч і мешкав у Воскресенській парафії, заповів поховати себе на цвинтарі церкви Миколи Набережного. Нерухомість померлого (будинок, дві комори на ринку, хутір), за відсутності «прямих» спадкоємців (дочка Павла В. — дружина бургомістра П.Тихоновича, померла бездітною), успадкували його двоюрідні племінники: Підгурські та Москаленки, Федор та Стефан Киселівські46. Останній успадкував двір Павла В. з «хоромним будуванням», який у 1764 р. продав військовому канцеляристу І.Калинечу47. Колишній двір Павла В. на плані 1803 р. - велика садиба № 386 поряд колишнього подвір’я Лубенського монастиря та садиби Киселівських.

Павел Онисимович Войнич (1678- октябрь 1751) https://www.familysearch.org/tree/person/details/GR4W-C33
в Исповедке Николы Набережного за 1745 год https://www.familysearch.org/r...eView=true

У Македонова назван Павлом Ивановичем.

Метрическая книга Киевоподольского Борисоглебского прихода. ЦДIАК. Ф. 127, о. 1012, д. 14, л. 2. 1723 г.. У пана Василя Гудименка и жены его Агафии законобрачных родися сын младенец Иосиф. Восприемники: пан Алексей Звонник, парафянин Свято-Борисо-Глебский и панна Елена, дщерь Вуйничовна, бурмистровна, парафянка Св. Николы Набережного.

У Попельницкой ошибка и жена Петра Васильевича Тихоновича не Агрипина, а Елена Павловна Войнич (как, предположительно, указано в ИР церкви Николы Притиска в 1737 г. ). Также именно Елена названа невесткой пана Василия Тихоновича в МК 1726!

Голуби
Підписи шляхтича Данила Г. присутні на київських документах з 1630-х рр. Згідно з «Подимним (податковим) тарифом» 1640 р., родина Голубів на Київщині володіла 618 «димами». На Подолі, на Хрещатицькій вулиці - проти церкви Миколи Доброго, Данилу Г. належав «Голубовський плац» з будинком48. Після 1649 р., коли Данила Г. вбила його челядь49, «плац Голубовський» його удова(?), Петронелла Голубовська, продала
Братському монастирю50

Гудими Породнились с Григорович-Барскими https://golubinski.ru/ap/kiev/gudim/index.html
Засновник роду, грек(?) Петро Левкович, бургомістр (у 1665 р.)51, придбав на березі Дніпра «плац Охрімовський», на якому спорудив будинок. У 1695 р. він власним коштом відбудував Іллінську церкву. У 1755 р.,
під час реставрації храму (меценатом якої став онук Петра Г. - київський сотник Павло Г.) до церкви прибудовано дзвіницю та приділ св. Іоанна Предтечі52. У 1730-х рр. сотник Павло Г. відновив і Воскресенську
церкву. У фондах Національного історико-культурного заповідника «Києво-Печерська лавра» зберігається фелон 1740 р. - «вклад» до монастирської ризниці полкового осавула Павла Г. Портрет 1755 р. купця Івана Петровича Г. (батька Павла Г.), який у 1739 р. пожертвував 300 руб. на спорудження Грецької Катериненської церкви55, зараз експонується у НХМУ. Протягом XVIII ст. Гудими збільшили родинні маєтності, купуючи нові двори та земельні ділянки. У 1728 р. Іван Г. придбав двір на «Великій мостовій вулиці» (Набережномикільській) та «плац» поряд Іллінської церкви — у вдови вікарія Успінського собору. У 1745 р. його син Павло Г. став власником садиби з будинком поряд колишнього «плацу Охрімовського». У 1766 р. йому належали три двори, два з них - «шинкові» (один — поряд Іллінської церкви). У садибі Павла Г. була розташована і «судова ізба» козаків Київської сотні. У 1763 р. син Павла Г., Михайло, придбав двір з будівлями у гусара Хорватського полку54. Братами сотника Павла Г. були Василь, Йосип та Федір. Останній у 1740-х рр. - іллінський священик.
Василь і Йосип у різні роки були бургомістрами, лавниками та інстигнаторами київського магістрату. Йосипу Г., старості церкви св. Бориса і Гліба, належав двір з будинком, що згорів у 1766 р., у цій парафії (на плані 1803 р. - № 7 1)55. 206 Синами Йосипа Г. були Софроній та Яків. Останній (бургомістр, колезький асесор, у 1786 р. - голова Київського губернського магістрату та «іменитий громадянин» міста) до 1791 р. очолював магістратські збройні сили - «міщанський корпус»56. У 1780-х рр. йому належав двір у Плоскій слободі, який орендував майстергончар57. Садиба Якова Г. була розташована на ринку, неподалік будівлі магістрату (на плані 1803 р. — № 672). Дочка Якова Г., Олена (1774-1821 рр.), - дружина київського. війта Г.Киселівського, а його син Василь у 1797 р. продав батьківський будинок на Духівській вулиці (на плані 1803 р. - № 292)58.
Відповідно до «Відомості обліку дворів...», у 1784 р. родині Г. на Подолі належали дев’ять садиб: по одній — Йосипу, Якову (іллінському священику) та Івану Федоровичу — сину настоятеля 1740-х рр. Іллінської церкви
Федора Івановича Г. Чотири садиби та двори були у молодшого сина Павла Г., Івана - спадкоємця батька та брата Михайла: у Іллінській, Спаській, НабережноМикільській та Притиско-Микільській парафіях.
На плані 1803 р. у власності родини Г. зазначені вже десять садиб: №7\, 266, 292, 349, 350, 381, 399, 397, 481 та 672. Колишній «плац Охрімовський» та двір, придбаний у 1745 р. Павлом Г. - садиби № 266 та 350 поряд
Іллінської церкви. Власник однієї з них — іллінський священик Григорій Г. Садиба № 349, розташована через вулицю від Іллінської церкви, можливо — «шинковий» двір сотника Павла Г. У 1950 р. перед входом до церкви археологи виявили фундаменти з цегли XVTI ст., що, можливо, мають відношення до колишньої садиби Гудимів чи до їх «придворної» Іллінської церкви кінця XVII ст.59 Двір на «Великій мостовій вулиці», придбаний Іваном Г. у 1728 р., на плані - садиба № 381 на вулиці Набережномикільській. Ще три садиби родини Г. поряд Воскресенської та Спаської церков: № 481, 399 та 397. Остання - проти «старого» Гостиного двору і неподалік 207 садиби Г.Киселівського. Власником садиб у БорисоглібСькій парафії були Йосип (№ 71), Василь (№ 292), та Яков (М 672) Гудими. Павло Іванович Г. (онук Петра Левковича), що перейшов у козацький стан, у 1743-1760 рр. - київський сотник. Одружений з Теклею Євстафіївною - онукою Михайла Грека (Радзицького), фундатора відбудови у 1670 р. Воскресенської церкви. На реставрацію останньої Павло Г. також витрачав кошти. Його дружина передала у спадок сину Івану Г. хутір Радзицьких на Куренівці. Павло Г. володів винокурнею під Хрещатицькою горою на березі Дніпра. Його старший син, Михайло, на землі Кирилівського монастиря у Плоскій слободі заснував винокурню на шість казанів, що виробляла до 1200 відер горілки на рік. Павлу Г. та його нащадкам належав і хутір Гудимівка неподалік Білогородки та село Нещерово під Обуховим, де за переправу по «Гудимівському» мосту через річку Стугну на користь сотника з подорожніх збиралося мито. У 1760 р. Павло Г., вже осавул, Київського полку, «передав» сотництво (всупереч козацьким звичаям, за якими усі посади були виборними, а не спадковими) старшому сину — «значковому товаришу» Київського полку Михайлу. Останній у 1772 р., у свою чергу, зробив сотником молодшого брата Івана - канцеляриста Генеральної військової канцелярії у Глухові, а сам став «земським комісаром». У 1776 р., після смерті батька, Іван Г. успадкував його частку київської нерухомості. Після скасування російським урядом у 1782 р. в Україні «сотенного поділу» Івана Г. обрано «предводителем» дворянства Київського повіту. Тоді ж він і його нащадки одержали дворянський титул, герб та прізвище Гудим-Левковичів6

Гулевичі та Лозки
Єлизавета (Гальшка) Гулевичівна-Лозчина у 1615 р. подарувала двір Братському монастирю. Крім неї, на Подолі мешкали й інші представники цих шляхетських родин. У 1636 р. у Воскресенській (Спаській?) парафії
мали садиби син Єлизавети Г. від другого шлюбу, Михайло Ложа та Григорій Ложа, а двір її племінниці, Ганни Г., у 1618 р. розташовувався поряд церкви Миколи Доброго61. Садиба Катерини Лозчанки, дружини
новгород-сіверського «ловчего» Бориса Грязного, у 1630-х рр. була розташована на Духівській вулиці

Давидовський
Яків Д., що походив з козаків Ічні на Чернігівщині, у 1757 р. переїхав до Києва, де одружився і придбав будинок. До цього він служив канцеляристом у полковому суді Прилук та у Генеральній гетьманській канцелярії
у Глухові. У «Відомості обліку дворів...» 1784 р. садиба Якова Д. (№ 1133) — поряд двору П.Балабухи на ринку (№ 1132; на плані 1803 р. - № 646). В анотації до плану 1803 р. прізвище Д. вже відсутнє. У 1761 р. урядники київського магістрату подали скаргу на некомпетентність писаря Якова Д., який «...не знав магдебурзького права і не вмів читати польською і латинською мовами». Через це переклади документів з магістратського архіву виконував священик Успінського собору І.Леванда. Однак Якова Д. не усунули з посади писаря. Під час «конфронтації» 1754-1766 рр. війта І.Сичевського з київським магістратом Яків Д. став на бік останнього

Давидовский, Яков Иванович - бургомистр, городской голова, бунчуковый товарищ. https://www.familysearch.org/tree/person/details/GR7X-N5S

Дворянские дела ДАКО 782-1 с 3176 по 3179.

Доброгорські
У першій половині XVIII ст. з Польщі (кордони з якою проходили по ріці Ірпеню) приїхав шляхтич Григорій Д. з синами Федором та Іваном. Останній почав служити в Угорському гусарському полку, а Федір Д. одержав міщанський статус і став урядником, а згодом - шафарем магістрату та осавулом магістратської «Золотої корогви». У 1748 р. він звинуватив сотника П.Гудиму у порушенні суспільного порядку, за що того заарештували і за наказом Таємної канцелярії побили батогами на київській гауптвахті. Будинок Федора Д., один з кращих на Подолі, магістрат резервував для іноземних послів, що часто прибували до Києва. У другій половині XVIII ст. цей будинок (у якому мешкали «вищі чини» гусарських полків, розквартированих на Подолі) прийшов у занепад65. Садиба Федора Д. у «Відомості обліку дворів...» 1784 р. зазначена за № 1080, а на плані 1803 р. — двір
його нащадка, Максима Д. (№ 340)

Домонти
Двір князя Григорія Васильовича Д. (?—1598 рр.), одруженого з Аполлонією Федорівною Тишанкою Биковською, у 1571 р. був розташований поблизу церкви Миколи Доброго. Його батька(?), Василя Васильовича
Домонта-Черкашеніна, згадує «Опис київського замку» 1552 р.66, як і «панів» Тишів - предків дружини Григорія Д. Крім маетностей на Подолі, князям Григорію та Василю Д. належали села на Київщині, зокрема Домонтове