Киево-Подольский патрициат

Виговські
У 1640-х рр. шляхтич герба «Абданк» Євстафій В. був писарем в уряді київського каштеляна А.Киселя-. Перші згадки шляхетської родини В. сягають ще середини XVI ст.40 Син Євстафія В., майбутній гетьман Іван В.,
намісник підстарости Луцька (у 1626—1640 рр.) і підписок київської канцелярії (у 1640-1648 рр.), одружився зі шляхтянкою з «сенаторської» родини Оленою Статкевичівною41. Крім містечка Бородянки з селами42, йому
належав великий «плац Виговський», обмежений двома узвозами, що з’єднували Верхнє місто з Подолом. Передачу урядом цього «плацу» Братському монастирю43 можна пояснити тим, що, після поразки гетьмана
Івана В., Ю.Хмельницький конфіскував маєтності свого політичного противника і передав церкві.

Войничі
Перша згадка садиби бургомістра Богдана В., розташованої на Межигірській вулиці - проти Межигірського подвір’я поряд подвір’я Лубенського Мгарського монастиря, датована 1693 р. Не виключено, що його предками були князі Войничі-Воронецькі, серед яких — Матеуш Войнич (Война), київський підвоєводій (у 1584-1592 рр.) і київський стольник (з 1592 р.), що у шлюбі з Анастасією Гуревич мав сина Стефана45. ■ Нащадком Богдана В., можливо, був Павло В. - київський війт (у 1734—1751 рр.). Він, хоч і мешкав у Воскресенській парафії, заповів поховати себе на цвинтарі церкви Миколи Набережного. Нерухомість померлого (будинок, дві комори на ринку, хутір), за відсутності «прямих» спадкоємців (дочка Павла В. — дружина бургомістра П.Тихоновича, померла бездітною), успадкували його двоюрідні племінники: Підгурські та Москаленки, Федор та Стефан Киселівські46. Останній успадкував двір Павла В. з «хоромним будуванням», який у 1764 р. продав військовому канцеляристу І.Калинечу47. Колишній двір Павла В. на плані 1803 р. - велика садиба № 386 поряд колишнього подвір’я Лубенського монастиря та садиби Киселівських.

Павел Онисимович Войнич (1678- октябрь 1751) https://www.familysearch.org/tree/person/details/GR4W-C33
в Исповедке Николы Набережного за 1745 год https://www.familysearch.org/r...eView=true

У Македонова назван Павлом Ивановичем.

Метрическая книга Киевоподольского Борисоглебского прихода. ЦДIАК. Ф. 127, о. 1012, д. 14, л. 2. 1723 г.. У пана Василя Гудименка и жены его Агафии законобрачных родися сын младенец Иосиф. Восприемники: пан Алексей Звонник, парафянин Свято-Борисо-Глебский и панна Елена, дщерь Вуйничовна, бурмистровна, парафянка Св. Николы Набережного.

У Попельницкой ошибка и жена Петра Васильевича Тихоновича не Агрипина, а Елена Павловна Войнич (как, предположительно, указано в ИР церкви Николы Притиска в 1737 г. ). Также именно Елена названа невесткой пана Василия Тихоновича в МК 1726!

Гудими Породнились с Григорович-Барскими https://golubinski.ru/ap/kiev/gudim/index.html
Засновник роду, грек(?) Петро Левкович, бургомістр (у 1665 р.)51, придбав на березі Дніпра «плац Охрімовський», на якому спорудив будинок. У 1695 р. він власним коштом відбудував Іллінську церкву. У 1755 р.,
під час реставрації храму (меценатом якої став онук Петра Г. - київський сотник Павло Г.) до церкви прибудовано дзвіницю та приділ св. Іоанна Предтечі52. У 1730-х рр. сотник Павло Г. відновив і Воскресенську
церкву. У фондах Національного історико-культурного заповідника «Києво-Печерська лавра» зберігається фелон 1740 р. - «вклад» до монастирської ризниці полкового осавула Павла Г. Портрет 1755 р. купця Івана Петровича Г. (батька Павла Г.), який у 1739 р. пожертвував 300 руб. на спорудження Грецької Катериненської церкви55, зараз експонується у НХМУ. Протягом XVIII ст. Гудими збільшили родинні маєтності, купуючи нові двори та земельні ділянки. У 1728 р. Іван Г. придбав двір на «Великій мостовій вулиці» (Набережномикільській) та «плац» поряд Іллінської церкви — у вдови вікарія Успінського собору. У 1745 р. його син Павло Г. став власником садиби з будинком поряд колишнього «плацу Охрімовського». У 1766 р. йому належали три двори, два з них - «шинкові» (один — поряд Іллінської церкви). У садибі Павла Г. була розташована і «судова ізба» козаків Київської сотні. У 1763 р. син Павла Г., Михайло, придбав двір з будівлями у гусара Хорватського полку54. Братами сотника Павла Г. були Василь, Йосип та Федір. Останній у 1740-х рр. - іллінський священик.
Василь і Йосип у різні роки були бургомістрами, лавниками та інстигнаторами київського магістрату. Йосипу Г., старості церкви св. Бориса і Гліба, належав двір з будинком, що згорів у 1766 р., у цій парафії (на плані 1803 р. - № 7 1)55. 206 Синами Йосипа Г. були Софроній та Яків. Останній (бургомістр, колезький асесор, у 1786 р. - голова Київського губернського магістрату та «іменитий громадянин» міста) до 1791 р. очолював магістратські збройні сили - «міщанський корпус»56. У 1780-х рр. йому належав двір у Плоскій слободі, який орендував майстергончар57. Садиба Якова Г. була розташована на ринку, неподалік будівлі магістрату (на плані 1803 р. — № 672). Дочка Якова Г., Олена (1774-1821 рр.), - дружина київського. війта Г.Киселівського, а його син Василь у 1797 р. продав батьківський будинок на Духівській вулиці (на плані 1803 р. - № 292)58.
Відповідно до «Відомості обліку дворів...», у 1784 р. родині Г. на Подолі належали дев’ять садиб: по одній — Йосипу, Якову (іллінському священику) та Івану Федоровичу — сину настоятеля 1740-х рр. Іллінської церкви
Федора Івановича Г. Чотири садиби та двори були у молодшого сина Павла Г., Івана - спадкоємця батька та брата Михайла: у Іллінській, Спаській, НабережноМикільській та Притиско-Микільській парафіях.
На плані 1803 р. у власності родини Г. зазначені вже десять садиб: №7\, 266, 292, 349, 350, 381, 399, 397, 481 та 672. Колишній «плац Охрімовський» та двір, придбаний у 1745 р. Павлом Г. - садиби № 266 та 350 поряд
Іллінської церкви. Власник однієї з них — іллінський священик Григорій Г. Садиба № 349, розташована через вулицю від Іллінської церкви, можливо — «шинковий» двір сотника Павла Г. У 1950 р. перед входом до церкви археологи виявили фундаменти з цегли XVTI ст., що, можливо, мають відношення до колишньої садиби Гудимів чи до їх «придворної» Іллінської церкви кінця XVII ст.59 Двір на «Великій мостовій вулиці», придбаний Іваном Г. у 1728 р., на плані - садиба № 381 на вулиці Набережномикільській. Ще три садиби родини Г. поряд Воскресенської та Спаської церков: № 481, 399 та 397. Остання - проти «старого» Гостиного двору і неподалік 207 садиби Г.Киселівського. Власником садиб у БорисоглібСькій парафії були Йосип (№ 71), Василь (№ 292), та Яков (М 672) Гудими. Павло Іванович Г. (онук Петра Левковича), що перейшов у козацький стан, у 1743-1760 рр. - київський сотник. Одружений з Теклею Євстафіївною - онукою Михайла Грека (Радзицького), фундатора відбудови у 1670 р. Воскресенської церкви. На реставрацію останньої Павло Г. також витрачав кошти. Його дружина передала у спадок сину Івану Г. хутір Радзицьких на Куренівці. Павло Г. володів винокурнею під Хрещатицькою горою на березі Дніпра. Його старший син, Михайло, на землі Кирилівського монастиря у Плоскій слободі заснував винокурню на шість казанів, що виробляла до 1200 відер горілки на рік. Павлу Г. та його нащадкам належав і хутір Гудимівка неподалік Білогородки та село Нещерово під Обуховим, де за переправу по «Гудимівському» мосту через річку Стугну на користь сотника з подорожніх збиралося мито. У 1760 р. Павло Г., вже осавул, Київського полку, «передав» сотництво (всупереч козацьким звичаям, за якими усі посади були виборними, а не спадковими) старшому сину — «значковому товаришу» Київського полку Михайлу. Останній у 1772 р., у свою чергу, зробив сотником молодшого брата Івана - канцеляриста Генеральної військової канцелярії у Глухові, а сам став «земським комісаром». У 1776 р., після смерті батька, Іван Г. успадкував його частку київської нерухомості. Після скасування російським урядом у 1782 р. в Україні «сотенного поділу» Івана Г. обрано «предводителем» дворянства Київського повіту. Тоді ж він і його нащадки одержали дворянський титул, герб та прізвище Гудим-Левковичів6

Давидовський
Яків Д., що походив з козаків Ічні на Чернігівщині, у 1757 р. переїхав до Києва, де одружився і придбав будинок. До цього він служив канцеляристом у полковому суді Прилук та у Генеральній гетьманській канцелярії
у Глухові. У «Відомості обліку дворів...» 1784 р. садиба Якова Д. (№ 1133) — поряд двору П.Балабухи на ринку (№ 1132; на плані 1803 р. - № 646). В анотації до плану 1803 р. прізвище Д. вже відсутнє. У 1761 р. урядники київського магістрату подали скаргу на некомпетентність писаря Якова Д., який «...не знав магдебурзького права і не вмів читати польською і латинською мовами». Через це переклади документів з магістратського архіву виконував священик Успінського собору І.Леванда. Однак Якова Д. не усунули з посади писаря. Під час «конфронтації» 1754-1766 рр. війта І.Сичевського з київським магістратом Яків Д. став на бік останнього

Давидовский, Яков Иванович - бургомистр, городской голова, бунчуковый товарищ. https://www.familysearch.org/tree/person/details/GR7X-N5S

Дворянские дела ДАКО 782-1 с 3176 по 3179.

Домонти
Двір князя Григорія Васильовича Д. (?—1598 рр.), одруженого з Аполлонією Федорівною Тишанкою Биковською, у 1571 р. був розташований поблизу церкви Миколи Доброго. Його батька(?), Василя Васильовича
Домонта-Черкашеніна, згадує «Опис київського замку» 1552 р.66, як і «панів» Тишів - предків дружини Григорія Д. Крім маетностей на Подолі, князям Григорію та Василю Д. належали села на Київщині, зокрема Домонтове