Киево-Подольский патрициат

Войничі
Перша згадка садиби бургомістра Богдана В., розташованої на Межигірській вулиці - проти Межигірського подвір’я поряд подвір’я Лубенського Мгарського монастиря, датована 1693 р. Не виключено, що його предками були князі Войничі-Воронецькі, серед яких — Матеуш Войнич (Война), київський підвоєводій (у 1584-1592 рр.) і київський стольник (з 1592 р.), що у шлюбі з Анастасією Гуревич мав сина Стефана45. ■ Нащадком Богдана В., можливо, був Павло В. - київський війт (у 1734—1751 рр.). Він, хоч і мешкав у Воскресенській парафії, заповів поховати себе на цвинтарі церкви Миколи Набережного. Нерухомість померлого (будинок, дві комори на ринку, хутір), за відсутності «прямих» спадкоємців (дочка Павла В. — дружина бургомістра П.Тихоновича, померла бездітною), успадкували його двоюрідні племінники: Підгурські та Москаленки, Федор та Стефан Киселівські46. Останній успадкував двір Павла В. з «хоромним будуванням», який у 1764 р. продав військовому канцеляристу І.Калинечу47. Колишній двір Павла В. на плані 1803 р. - велика садиба № 386 поряд колишнього подвір’я Лубенського монастиря та садиби Киселівських.

Павел Онисимович Войнич (1678- октябрь 1751) https://www.familysearch.org/tree/person/details/GR4W-C33
в Исповедке Николы Набережного за 1745 год https://www.familysearch.org/r...eView=true

У Македонова назван Павлом Ивановичем.

Метрическая книга Киевоподольского Борисоглебского прихода. ЦДIАК. Ф. 127, о. 1012, д. 14, л. 2. 1723 г.. У пана Василя Гудименка и жены его Агафии законобрачных родися сын младенец Иосиф. Восприемники: пан Алексей Звонник, парафянин Свято-Борисо-Глебский и панна Елена, дщерь Вуйничовна, бурмистровна, парафянка Св. Николы Набережного.

У Попельницкой ошибка и жена Петра Васильевича Тихоновича не Агрипина, а Елена Павловна Войнич (как, предположительно, указано в ИР церкви Николы Притиска в 1737 г. ). Также именно Елена названа невесткой пана Василия Тихоновича в МК 1726!

Гудими Породнились с Григорович-Барскими https://golubinski.ru/ap/kiev/gudim/index.html
Засновник роду, грек(?) Петро Левкович, бургомістр (у 1665 р.)51, придбав на березі Дніпра «плац Охрімовський», на якому спорудив будинок. У 1695 р. він власним коштом відбудував Іллінську церкву. У 1755 р.,
під час реставрації храму (меценатом якої став онук Петра Г. - київський сотник Павло Г.) до церкви прибудовано дзвіницю та приділ св. Іоанна Предтечі52. У 1730-х рр. сотник Павло Г. відновив і Воскресенську
церкву. У фондах Національного історико-культурного заповідника «Києво-Печерська лавра» зберігається фелон 1740 р. - «вклад» до монастирської ризниці полкового осавула Павла Г. Портрет 1755 р. купця Івана Петровича Г. (батька Павла Г.), який у 1739 р. пожертвував 300 руб. на спорудження Грецької Катериненської церкви55, зараз експонується у НХМУ. Протягом XVIII ст. Гудими збільшили родинні маєтності, купуючи нові двори та земельні ділянки. У 1728 р. Іван Г. придбав двір на «Великій мостовій вулиці» (Набережномикільській) та «плац» поряд Іллінської церкви — у вдови вікарія Успінського собору. У 1745 р. його син Павло Г. став власником садиби з будинком поряд колишнього «плацу Охрімовського». У 1766 р. йому належали три двори, два з них - «шинкові» (один — поряд Іллінської церкви). У садибі Павла Г. була розташована і «судова ізба» козаків Київської сотні. У 1763 р. син Павла Г., Михайло, придбав двір з будівлями у гусара Хорватського полку54. Братами сотника Павла Г. були Василь, Йосип та Федір. Останній у 1740-х рр. - іллінський священик.
Василь і Йосип у різні роки були бургомістрами, лавниками та інстигнаторами київського магістрату. Йосипу Г., старості церкви св. Бориса і Гліба, належав двір з будинком, що згорів у 1766 р., у цій парафії (на плані 1803 р. - № 7 1)55. 206 Синами Йосипа Г. були Софроній та Яків. Останній (бургомістр, колезький асесор, у 1786 р. - голова Київського губернського магістрату та «іменитий громадянин» міста) до 1791 р. очолював магістратські збройні сили - «міщанський корпус»56. У 1780-х рр. йому належав двір у Плоскій слободі, який орендував майстергончар57. Садиба Якова Г. була розташована на ринку, неподалік будівлі магістрату (на плані 1803 р. — № 672). Дочка Якова Г., Олена (1774-1821 рр.), - дружина київського. війта Г.Киселівського, а його син Василь у 1797 р. продав батьківський будинок на Духівській вулиці (на плані 1803 р. - № 292)58.
Відповідно до «Відомості обліку дворів...», у 1784 р. родині Г. на Подолі належали дев’ять садиб: по одній — Йосипу, Якову (іллінському священику) та Івану Федоровичу — сину настоятеля 1740-х рр. Іллінської церкви
Федора Івановича Г. Чотири садиби та двори були у молодшого сина Павла Г., Івана - спадкоємця батька та брата Михайла: у Іллінській, Спаській, НабережноМикільській та Притиско-Микільській парафіях.
На плані 1803 р. у власності родини Г. зазначені вже десять садиб: №7\, 266, 292, 349, 350, 381, 399, 397, 481 та 672. Колишній «плац Охрімовський» та двір, придбаний у 1745 р. Павлом Г. - садиби № 266 та 350 поряд
Іллінської церкви. Власник однієї з них — іллінський священик Григорій Г. Садиба № 349, розташована через вулицю від Іллінської церкви, можливо — «шинковий» двір сотника Павла Г. У 1950 р. перед входом до церкви археологи виявили фундаменти з цегли XVTI ст., що, можливо, мають відношення до колишньої садиби Гудимів чи до їх «придворної» Іллінської церкви кінця XVII ст.59 Двір на «Великій мостовій вулиці», придбаний Іваном Г. у 1728 р., на плані - садиба № 381 на вулиці Набережномикільській. Ще три садиби родини Г. поряд Воскресенської та Спаської церков: № 481, 399 та 397. Остання - проти «старого» Гостиного двору і неподалік 207 садиби Г.Киселівського. Власником садиб у БорисоглібСькій парафії були Йосип (№ 71), Василь (№ 292), та Яков (М 672) Гудими. Павло Іванович Г. (онук Петра Левковича), що перейшов у козацький стан, у 1743-1760 рр. - київський сотник. Одружений з Теклею Євстафіївною - онукою Михайла Грека (Радзицького), фундатора відбудови у 1670 р. Воскресенської церкви. На реставрацію останньої Павло Г. також витрачав кошти. Його дружина передала у спадок сину Івану Г. хутір Радзицьких на Куренівці. Павло Г. володів винокурнею під Хрещатицькою горою на березі Дніпра. Його старший син, Михайло, на землі Кирилівського монастиря у Плоскій слободі заснував винокурню на шість казанів, що виробляла до 1200 відер горілки на рік. Павлу Г. та його нащадкам належав і хутір Гудимівка неподалік Білогородки та село Нещерово під Обуховим, де за переправу по «Гудимівському» мосту через річку Стугну на користь сотника з подорожніх збиралося мито. У 1760 р. Павло Г., вже осавул, Київського полку, «передав» сотництво (всупереч козацьким звичаям, за якими усі посади були виборними, а не спадковими) старшому сину — «значковому товаришу» Київського полку Михайлу. Останній у 1772 р., у свою чергу, зробив сотником молодшого брата Івана - канцеляриста Генеральної військової канцелярії у Глухові, а сам став «земським комісаром». У 1776 р., після смерті батька, Іван Г. успадкував його частку київської нерухомості. Після скасування російським урядом у 1782 р. в Україні «сотенного поділу» Івана Г. обрано «предводителем» дворянства Київського повіту. Тоді ж він і його нащадки одержали дворянський титул, герб та прізвище Гудим-Левковичів6

Давидовський
Яків Д., що походив з козаків Ічні на Чернігівщині, у 1757 р. переїхав до Києва, де одружився і придбав будинок. До цього він служив канцеляристом у полковому суді Прилук та у Генеральній гетьманській канцелярії
у Глухові. У «Відомості обліку дворів...» 1784 р. садиба Якова Д. (№ 1133) — поряд двору П.Балабухи на ринку (№ 1132; на плані 1803 р. - № 646). В анотації до плану 1803 р. прізвище Д. вже відсутнє. У 1761 р. урядники київського магістрату подали скаргу на некомпетентність писаря Якова Д., який «...не знав магдебурзького права і не вмів читати польською і латинською мовами». Через це переклади документів з магістратського архіву виконував священик Успінського собору І.Леванда. Однак Якова Д. не усунули з посади писаря. Під час «конфронтації» 1754-1766 рр. війта І.Сичевського з київським магістратом Яків Д. став на бік останнього

Давидовский, Яков Иванович - бургомистр, городской голова, бунчуковый товарищ. https://www.familysearch.org/tree/person/details/GR7X-N5S

Дворянские дела ДАКО 782-1 с 3176 по 3179.

Домонти
Двір князя Григорія Васильовича Д. (?—1598 рр.), одруженого з Аполлонією Федорівною Тишанкою Биковською, у 1571 р. був розташований поблизу церкви Миколи Доброго. Його батька(?), Василя Васильовича
Домонта-Черкашеніна, згадує «Опис київського замку» 1552 р.66, як і «панів» Тишів - предків дружини Григорія Д. Крім маетностей на Подолі, князям Григорію та Василю Д. належали села на Київщині, зокрема Домонтове

Киселівські
Своїм предком міщани К. вважали Адама К. — київського воєводу у 1649-1653 рр. Однак він не мав синів, а лиш племінників. Тому якщо К. і були його нащадками, то непрямими. Вперше прізвище міщанина Івана К. (або Киселя) згадується у 1695 р. На той час його двір розташовувався на Духівській вулиці неподалік Борисоглібської церкви71. Наступна згадка представників родини К. датована 1751 р. У цьому році Стефан та Федір Григоровичі К. стали спадкоємцями свого двоюрідного дядька - війта П.Войнича. Другим їх дядьком був ювелір М.Коробка. Стефан К. володів садибою П.Войнича до 1764 р., а потім продав її козаку І.Калинечу72. У «Відомості обліку дворів...» 1784 р. двір останнього (№ 1504) — велика (608 кв. сажнів) земельна ділянка. На плані 1803 р. колишній двір П.Войнича, ймовірно - садиба № 382 Івана К., розташована поряд колишнього двору Стефана К. (№ 383). В 1784 р., відповідно до «Відомості обліку дворів...», дружина та дочка Стефана К. - удови Агрипина та Марфа, мешкали на Набережномикільській вулиці, у садибах своїх покійних чоловіків. Марфа (у першому шлюбі — Власенкова-Чишиничева, у другому — Квятковська) — неподалік батьківського двору (№ 1147). Братами Марфи були купці Іван та Василь73. На плані 1803 р. двір останнього - № 2191. Івану К. у кінці XVIII ст. належала садиба у Воскресенській парафії, успадкована його сином, Григорієм. У 1826 р. Івана К. урочисто поховано в Успінській церкві74. Григорій К. (1772-1841 рр.) - купець І гільдії,
надвірний радник, бургомістр, останній київський війт (у 1826-1835 рр.). На початку XIX ст. він власним 211 коштом^ утримував магістратський двір «кінної пошти» (поштову станцію). На плані 1803 р. цей двір (№ 395)
зазначено неподалік садиби Григорія К. (№ 318), одержаної від батька. У 1815 р., за зразкове утримання поштової станції, бургомістра Григорія К. нагороджено урядовою золотою медаллю, а у 1833 р. - орденом Анни III
ступеня за організацію охорони Києва під час польського повстання75. Дружиною Григорія К. була О.ГудимЛевкович (1774-1821 рр.), дочка бургомістра Я.Гудими. До 1806 р. подружжя у своїй садибі (на плані 1803 р. —
№ 318) на розі ринку і Набережномикільської вулиці збудувало цегляний двоповерховий будинок на трьох льохах, у якому під час контрактових ярмарків розташовувалися кращі крамниці. На фундаментах колишнього будинку Григорія К. (зруйнованого у 1919 р. під час обстрілу Києва і розібраного у 1924 р.) у 1933 р. споруджено будинок культури, що зараз має назву «Славутич». У 1800 р. Григорій К., крім житлового двору, одержав
від батька і садибу з дерев’яними будівлями на Набережномикільській вулиці (на плані 1803 р. - № 318 та 383). У останній після 1797 р. збудований дерев’яний флігель на цегляному фундаменті (що пережив пожежу 1811 р., через що одержав назву «Останець»), льохи і цоколь якого збереглися у більш пізній споруді (вулиця Г. Сковороди, 9). Крім двох садиб, Іван К. передав у спадок сину п’ять дворів, три незабудовані земельні ділянки у Іллінській парафії на березі Дніпра {№ 379, 380, 383, 634, 761 та 269-271 на плані 1803 р.) та кілька крамниць у «новому» Гостиному дворі76. Григорія К. поховано на Щекавицькому кладовищі поряд дружини - біля церкви Всіх Святих, на спорудження якої він жертвував кошти77. Нащадками Григорія К. були його сини, Григорій та Андрій.

Григорий Иванович Кисель (Киселенко) (1697) https://www.familysearch.org/tree/person/details/G5KY-Y12 В 1737 г. и 1745 г. в ИР Николо-Набержной церкви. Сыновья: Стефан, Федор, Иван, Василий.

Кисилевская, Елизавета Алексеевна - жена Ивана Григорьевича Кисилевского, крестная Евгении Васильевой Григорович-Барской.
Кисилевский, Григорий Иванович (1776—1841) - последний войт Киева. В 1834 г. крестный у Наталии Дыбковской.

Кисилевский, Григорий Иванович (1776—1841)- последний войт Киева. В 1834 г. крестный у Наталии Дыбковской. https://www.familysearch.org/tree/person/details/G8PL-HN4
Крестная - вдова генерал-майора Марфа Федоровна Бенардос.
Кисилевский Иван Григорьевич в 1835 г. - его жена Елизавета Алексеевна крестная у Евгении Васильевны Григорович-Барской.

— последний киевский войт в 1826—1834 годах, купец первой гильдии, надворный советник, бургомистр.

Киселевский Григорий Иванович (1772-1841) - купец 1-й гильдии. Надворный советник, домовладелец, последний киевский войт в 1826-1834. Занимался изготовлением и продажей разных сортов варенья. В начале XIX века на свои средства содержал на Подоле почтовую станцию. Награжден орденом Св. Анны 3-й степени (1833). Основал «Контору первоначального заведения дилижансов и транспортов» (1835 г.). Дилижансы курсировали в Москву и Петербург. Владел домом на Контрактовой площади (не сохранился, сейчас на его месте центр искусств «Славутич»). Его жена - Елена Яковлевна (урожд. Гудима). Оба похоронены на
Щекавицком кладбище. Родился в Киеве на Подоле в семье зажиточного купца. Отец Григория был киевским бурмистром, и сын пошёл по его стопам, занимая последовательно различные магистратские должности, пока сам не стал бурмистром в 1815 году. В том же году удостоен золотой медали за образцовое содержание курьерских лошадей на почтовых станциях. Почта была увлечением Киселевского (которая, к тому же, давала немалую прибыль), с 1828 года он содержал на собственные средства киевский почтовый двор. Делать это ему помогало большое состояние, общая оценка недвижимого имущества Киселевского составляла (на 1819 год) 66500 рублей вместе со стоимостью лавок в Гостином дворе.
26 января 1826 избран войтом. Съездив на коронацию Николая I, вернулся с ещё одной медалью, на этот раз серебряной. Последнюю награду — орден Святой Анны 3-й степени — заработал в 1832 году за «особую деятельность, засвидетельствованную начальством» (имелась в виду организация обороны города во время польского восстания 1830—1831 годов). Но в том же году его, несмотря на «упорный труд», привлекли к судебной ответственности в резонансном «деле Кравченко».
Дом Киселевского (ул. Григория Сковороды, 9) Через два года указом Николая I от 12 сентября должность войта была вообще ликвидирована, а в декабре — и Магдебургское право города. В этом обвиняли самого Киселевского. Тем не менее, историки, в том числе В. С. Иконников, оправдывают Киселевского, не видят в этом его вины и признают старательность и энергичность в управлении Киевом[1].
Впрочем, как и большинство магистратских деятелей, Киселевский избежал преследований. В 1835 году он основал в Киеве «Контору первоначального заведения дилижансов и транспортов», постоянно курсировавших два раза в неделю в Москву и Петербург. Но услугами конторы могли пользоваться лишь зажиточные горожане, так как стоимость проезда была чрезвычайно высокой[2].
На Подоле Киселевскому принадлежало несколько дворов, в частности родовая усадьба с двухэтажным домом (до сих пор известный как дом Киселевского), а также большой дом возле Воскресенской церкви (позже он был разобран, а на его фундаменте построено здание дворца культуры «Славутич»).
Похоронен на Щекавицком кладбище.