Киево-Подольский патрициат

Барські (Григоровичі-Барські) мои предки. http://golubinski.ru/grigorovich/index.html
Своїм предком родина Б. вважала Григоровича, відзначеного шляхетством і гербом «Любеч» за перемогу над прусами у 1195 р. У 1650-х рр. Іван Б. з синами Кирилом та Григорієм перебрався з-під Бару до київського «Печерського містечка». Після 1710 р. Григорій Б. переселився на Поділ, у садибу проти Успінського собору, де мешкали і його сини — вихованці Київської академії Василь (1701—1747 рр.) та Іван (1713-1791 рр.).
Перший з братів уславився як мандрівник по країнах Сходу, автор ілюстрованих мемуарів. Як почесний вихованець Київської академії, Василь Б. був похований біля стіни Богоявленського собору. Його брат, Іван Б., купець, райця магістрату і міський архітектор є автором проектів багатьох архітектурних пам’яток Подолу: фонтана «Феліціал», Покровської та Набережно-Микільської церков, «старого» Гостиного двору; дзвіниць Катериненської, Петропавловської, Успінської та Царекостянтинівської церков; келій Грецького монастиря, «академічної» бурси, «хлібного магазину» та ін.29 У 1770-х рр. у родинному дворі біля Успінської
церкви (у «Відомості обліку дворів...» 1784 р. - Ns 976) Іван Б. за власним проектом збудував «кам’яницю», яка на межі XVIII-XIX ст. перейшла у власність І.Хотяновського (його садиба на плані 1803 р. - № 2175). Він
також спорудив цегляний будинок купця Ю.Дранчева (на плані 1803 р. - № 2182)30. Поховано Івана Б. біля Успінської церкви, відбудовою якої він свого часу керував. Спадкоємцями Івана Б. стали сини, Григорій, Іван
та Олександр. Григорій у 1799 р. був надвірним радником, Олександр у 1790 р. - Головою Управи київських ремісничих цехів..«Цегельні» Івана Б. на Подолі та на річці Либіді успадкував його син Яким - власник садиби з «.мурованим» будинком на розі вулиці Флорівської та «провулку Барського» (на плані 1803 р. — № 2168)

У Попельницкой ошибка. Сына Григория у Ивана Григорьевича не было. Надворным советником стал Иван Иванович. Яким Иванович - не сын Ивана Ивановича, а его старший брат, средний сын Ивана Григорьевича - мой 4-прадед.

Биковські
Перші документальні згадки шляхтичів Биковських Тишів походять з першої половини XVI ст. У 1566—1573 рр. Федір Григорович Тиша-Биковський — київський земський підсудок. Відповідно до «Подимного (податкового) тарифу» 1640 р. родині Тишів-Биковських на Київщині належали 953 «дими»33. Про двір міських «тузів» (багатіїв) Биковських на одній з найбільших подільських вулиць у 1640-х рр. згадує Г.Л. де Боплан. Ян Демидович Б., київський війт (в 1686-1699 рр.), придбав у слободі Нижній Кудрявець двадцять дев’ять дворів, кілька городів та хутір, в якому заснував шинок. Він також узяв в оренду млин зі ставком на Кудрявському ручаї, від чого місцевість у його верхів’ях дістала назву Биковщина, зафіксована на міських планах початку XIX ст. У 1668, 1674 та 1686 рр. Ян Б. придбав на Подолі три незабудовані «плаци» та садибу міщанина Микитовича34.
Нащадками Яна Б. були син Федір та онуки Василь, Леонтій та Лев. Двоє останніх перейшли до козацького стану: Леонтій став опішнянським, а Лев - галицьким сотниками. У 1780 р. брати Б. продали родинну нерухомість (двадцять дев’ять дворів на Кудрявці, сім крамниць і чотири садиби на Подолі) магістрату. Зокрема, у муніципальну власність перейшов і недобудований десятикімнатний «будинок Биковський» (більш відомий як
«будинок Петра І»), спорудження якого, згідно з «Рум’янцевським описом», почалося до 1766 р. і було завершене у кінці XVIII ст. за проектом І.Григоровича Барського коштом міста35.

Виговські
У 1640-х рр. шляхтич герба «Абданк» Євстафій В. був писарем в уряді київського каштеляна А.Киселя-. Перші згадки шляхетської родини В. сягають ще середини XVI ст.40 Син Євстафія В., майбутній гетьман Іван В.,
намісник підстарости Луцька (у 1626—1640 рр.) і підписок київської канцелярії (у 1640-1648 рр.), одружився зі шляхтянкою з «сенаторської» родини Оленою Статкевичівною41. Крім містечка Бородянки з селами42, йому
належав великий «плац Виговський», обмежений двома узвозами, що з’єднували Верхнє місто з Подолом. Передачу урядом цього «плацу» Братському монастирю43 можна пояснити тим, що, після поразки гетьмана
Івана В., Ю.Хмельницький конфіскував маєтності свого політичного противника і передав церкві.

Войничі
Перша згадка садиби бургомістра Богдана В., розташованої на Межигірській вулиці - проти Межигірського подвір’я поряд подвір’я Лубенського Мгарського монастиря, датована 1693 р. Не виключено, що його предками були князі Войничі-Воронецькі, серед яких — Матеуш Войнич (Война), київський підвоєводій (у 1584-1592 рр.) і київський стольник (з 1592 р.), що у шлюбі з Анастасією Гуревич мав сина Стефана45. ■ Нащадком Богдана В., можливо, був Павло В. - київський війт (у 1734—1751 рр.). Він, хоч і мешкав у Воскресенській парафії, заповів поховати себе на цвинтарі церкви Миколи Набережного. Нерухомість померлого (будинок, дві комори на ринку, хутір), за відсутності «прямих» спадкоємців (дочка Павла В. — дружина бургомістра П.Тихоновича, померла бездітною), успадкували його двоюрідні племінники: Підгурські та Москаленки, Федор та Стефан Киселівські46. Останній успадкував двір Павла В. з «хоромним будуванням», який у 1764 р. продав військовому канцеляристу І.Калинечу47. Колишній двір Павла В. на плані 1803 р. - велика садиба № 386 поряд колишнього подвір’я Лубенського монастиря та садиби Киселівських.

Павел Онисимович Войнич (1678- октябрь 1751) https://www.familysearch.org/tree/person/details/GR4W-C33
в Исповедке Николы Набережного за 1745 год https://www.familysearch.org/r...eView=true

У Македонова назван Павлом Ивановичем.

Метрическая книга Киевоподольского Борисоглебского прихода. ЦДIАК. Ф. 127, о. 1012, д. 14, л. 2. 1723 г.. У пана Василя Гудименка и жены его Агафии законобрачных родися сын младенец Иосиф. Восприемники: пан Алексей Звонник, парафянин Свято-Борисо-Глебский и панна Елена, дщерь Вуйничовна, бурмистровна, парафянка Св. Николы Набережного.

У Попельницкой ошибка и жена Петра Васильевича Тихоновича не Агрипина, а Елена Павловна Войнич (как, предположительно, указано в ИР церкви Николы Притиска в 1737 г. ). Также именно Елена названа невесткой пана Василия Тихоновича в МК 1726!

Гудими Породнились с Григорович-Барскими https://golubinski.ru/ap/kiev/gudim/index.html
Засновник роду, грек(?) Петро Левкович, бургомістр (у 1665 р.)51, придбав на березі Дніпра «плац Охрімовський», на якому спорудив будинок. У 1695 р. він власним коштом відбудував Іллінську церкву. У 1755 р.,
під час реставрації храму (меценатом якої став онук Петра Г. - київський сотник Павло Г.) до церкви прибудовано дзвіницю та приділ св. Іоанна Предтечі52. У 1730-х рр. сотник Павло Г. відновив і Воскресенську
церкву. У фондах Національного історико-культурного заповідника «Києво-Печерська лавра» зберігається фелон 1740 р. - «вклад» до монастирської ризниці полкового осавула Павла Г. Портрет 1755 р. купця Івана Петровича Г. (батька Павла Г.), який у 1739 р. пожертвував 300 руб. на спорудження Грецької Катериненської церкви55, зараз експонується у НХМУ. Протягом XVIII ст. Гудими збільшили родинні маєтності, купуючи нові двори та земельні ділянки. У 1728 р. Іван Г. придбав двір на «Великій мостовій вулиці» (Набережномикільській) та «плац» поряд Іллінської церкви — у вдови вікарія Успінського собору. У 1745 р. його син Павло Г. став власником садиби з будинком поряд колишнього «плацу Охрімовського». У 1766 р. йому належали три двори, два з них - «шинкові» (один — поряд Іллінської церкви). У садибі Павла Г. була розташована і «судова ізба» козаків Київської сотні. У 1763 р. син Павла Г., Михайло, придбав двір з будівлями у гусара Хорватського полку54. Братами сотника Павла Г. були Василь, Йосип та Федір. Останній у 1740-х рр. - іллінський священик.
Василь і Йосип у різні роки були бургомістрами, лавниками та інстигнаторами київського магістрату. Йосипу Г., старості церкви св. Бориса і Гліба, належав двір з будинком, що згорів у 1766 р., у цій парафії (на плані 1803 р. - № 7 1)55. 206 Синами Йосипа Г. були Софроній та Яків. Останній (бургомістр, колезький асесор, у 1786 р. - голова Київського губернського магістрату та «іменитий громадянин» міста) до 1791 р. очолював магістратські збройні сили - «міщанський корпус»56. У 1780-х рр. йому належав двір у Плоскій слободі, який орендував майстергончар57. Садиба Якова Г. була розташована на ринку, неподалік будівлі магістрату (на плані 1803 р. — № 672). Дочка Якова Г., Олена (1774-1821 рр.), - дружина київського. війта Г.Киселівського, а його син Василь у 1797 р. продав батьківський будинок на Духівській вулиці (на плані 1803 р. - № 292)58.
Відповідно до «Відомості обліку дворів...», у 1784 р. родині Г. на Подолі належали дев’ять садиб: по одній — Йосипу, Якову (іллінському священику) та Івану Федоровичу — сину настоятеля 1740-х рр. Іллінської церкви
Федора Івановича Г. Чотири садиби та двори були у молодшого сина Павла Г., Івана - спадкоємця батька та брата Михайла: у Іллінській, Спаській, НабережноМикільській та Притиско-Микільській парафіях.
На плані 1803 р. у власності родини Г. зазначені вже десять садиб: №7\, 266, 292, 349, 350, 381, 399, 397, 481 та 672. Колишній «плац Охрімовський» та двір, придбаний у 1745 р. Павлом Г. - садиби № 266 та 350 поряд
Іллінської церкви. Власник однієї з них — іллінський священик Григорій Г. Садиба № 349, розташована через вулицю від Іллінської церкви, можливо — «шинковий» двір сотника Павла Г. У 1950 р. перед входом до церкви археологи виявили фундаменти з цегли XVTI ст., що, можливо, мають відношення до колишньої садиби Гудимів чи до їх «придворної» Іллінської церкви кінця XVII ст.59 Двір на «Великій мостовій вулиці», придбаний Іваном Г. у 1728 р., на плані - садиба № 381 на вулиці Набережномикільській. Ще три садиби родини Г. поряд Воскресенської та Спаської церков: № 481, 399 та 397. Остання - проти «старого» Гостиного двору і неподалік 207 садиби Г.Киселівського. Власником садиб у БорисоглібСькій парафії були Йосип (№ 71), Василь (№ 292), та Яков (М 672) Гудими. Павло Іванович Г. (онук Петра Левковича), що перейшов у козацький стан, у 1743-1760 рр. - київський сотник. Одружений з Теклею Євстафіївною - онукою Михайла Грека (Радзицького), фундатора відбудови у 1670 р. Воскресенської церкви. На реставрацію останньої Павло Г. також витрачав кошти. Його дружина передала у спадок сину Івану Г. хутір Радзицьких на Куренівці. Павло Г. володів винокурнею під Хрещатицькою горою на березі Дніпра. Його старший син, Михайло, на землі Кирилівського монастиря у Плоскій слободі заснував винокурню на шість казанів, що виробляла до 1200 відер горілки на рік. Павлу Г. та його нащадкам належав і хутір Гудимівка неподалік Білогородки та село Нещерово під Обуховим, де за переправу по «Гудимівському» мосту через річку Стугну на користь сотника з подорожніх збиралося мито. У 1760 р. Павло Г., вже осавул, Київського полку, «передав» сотництво (всупереч козацьким звичаям, за якими усі посади були виборними, а не спадковими) старшому сину — «значковому товаришу» Київського полку Михайлу. Останній у 1772 р., у свою чергу, зробив сотником молодшого брата Івана - канцеляриста Генеральної військової канцелярії у Глухові, а сам став «земським комісаром». У 1776 р., після смерті батька, Іван Г. успадкував його частку київської нерухомості. Після скасування російським урядом у 1782 р. в Україні «сотенного поділу» Івана Г. обрано «предводителем» дворянства Київського повіту. Тоді ж він і його нащадки одержали дворянський титул, герб та прізвище Гудим-Левковичів6