Меннониты - Генеалогический форум ВГД. Тема №63570

Оксана Безносова
ОСОБЕННОСТИ КОНФЕССИОНАЛЬНОГО СТАТУСА МЕННОНИТОВ В ЦАРСКОЙ РОССИИ 1786-1917 гг.
В статье проанализированы условия, особенности деятельности меннонитских общин, изменения их конфессионального статуса на протяжении всего периода существования в Росси с 1786 по 1917 гг.

Современное постсоветское общество (да и не только оно) не только многонационально, но и поликонфессионально. Пережив в советский период тяжелую эпоху практически полного запрета и гонений на религию, оно жадно ринулось в плаванье по бурному морю свободной религиозной жизни. В результате сразу же стали остроактуальными проблемы социального статуса существующих конфессий и принципов их взаимоотношений с государством. Поэтому изучение накопленного опыта сосуществования и взаимодействия церкви и государства особенно важно для гармоничного развития любого гражданского общества. В этом смысле история существования меннонитских общин в условиях Царской России становится поистине неоценимым примером.
В Российской империи меннониты появились в 1786 г. в качестве иностранных колонистов, приглашенных императрицей Екатериной II для освоения новоприобретенных земель. Их рекомендовал правительству для поселения пригласить П.А.Румянцев, видя успешные результаты адаптации и развития гуттеров (которые входили с меннонитами в единое Анабаптистское братство и также ходатайствовали о приглашении для поселения своих единоверцев) в своем имении Вишенка на Черниговщине. Меннониты приняли решение о переселении в новую для себя страну не сколько из-за больших экономических преференций (как и всем остальным колонистам), но и имея твердое обещание правительства о нераспространении на них воинской повинности и предоставлении права полной автономности в разрешении вопросов церковного самоуправления (что также позднее нашло соответствующее отражение в законодательстве империи). Со своей же стороны и гуттеры, видя, сколь серьезных привилегий добились меннониты, также захотели получить равный статус. Поэтому с 1803 г. гуттеров (как живущих уже в Вишенках и Радичеве, так и вновь прибывающих из-за границы) правительственные чиновники стали именовать в документах «меннонитами» (меннонистами). Таким образом, в 1786-1871 гг. в Российскую империю из Пруссии и Данцига переселилось около 2300 меннонитских семей или 10 тысяч человек, образовав комплексы поселений-анклавов в Волынской, Екатеринославской, Таврической и Самарской губерниях [1]. Однако реалии жизни в России оказались гораздо более сложными, чем все их ожидания.
Главное и основное противоречие с традиционным меннонитским укладом составил сам организационный принцип обустройства самоуправления в иностранных колониях в Российской империи, породивший своеобразный симбиоз практически неограниченной свободы веры и жестких гражданских административных порядков. Общий административный надзор за меннонитскими поселениями, как и всеми другими колонистами, до 1871 г. осуществлял Попечительный Комитет. Церковные же дела находились в ведении исключительно духовных старшин меннонитских общин. В меннонитских поселениях также было введено и сельское (светское) самоуправление, наряду с традиционным для менонитов церковным, что вызвало недовольство части меннонитов и провоцировало постоянное вмешательство церковных старшин в светские дела. Некоторое исключение было сделано для гуттеров, у которых функции сельского старшины нередко выполнял церковный руководитель их общины. Таким образом, вопросы дисциплины у меннонитов курировали теперь уже не только церковные, но и сельские старшины [2]. Эта борьба вокруг принципов отношений с государственной властью была прямым отражением тенденции к оцерковливанию меннонитства как религиозной деноминации.
Жизнь «классических» меннонитских (не гуттерских) общин в немалой степени осложнялась как внутренними противоречиями, так и спорами на религиозной почве между их отдельными общинами. Так как каждый из меннонитов в принципе имел право выбирать, к какой общине он желает принадлежать, то в одной колонии нередко совместно проживали члены различных меннонитских общин. Поэтому российские чиновники, наблюдавшие внутреннюю жизнь их колоний, в один голос утверждали, что ссоры и споры на религиозной почве между меннонитскими общинами или отдельными их членами были «вполне ординарным явлением в их жизни» [3]. Однако, в случаях, если дела о «религиозных недоумениях» не могли разрешиться собственными силами «ко взаимному удовольствию», меннониты представляли их на рассмотрение в Попечительный Комитет, или же лично министру внутренних дел, так как они в церковном отношении не подлежали контролю Министерства государственных имуществ (как остальные протестанты). Министр внутренних дел вынужден был полагаться на мнение Генеральной консистории Евангелическо-Лютеранской церкви в России как представителя высшей духовной инстанции для протестантов империи, ибо у меннонитов в России, как и во всех других странах, не было какого-либо собственного «высшего духовного начальства». Этот церковно-административный казус вызывал недовольство как у самих меннонитов, так и российских чиновников, ибо согласно законам, меннонитам была предоставлена полная свобода в разрешении церковных дел, с излишками которой они сами не могли справиться.
Поэтому неудивительно, что в новых социальных условиях проживания сами меннониты к концу 40-х гг. ХIХ ст. в конце концов, пришли к мысли о необходимости модернизации традиционных для них методов самоуправления, ибо дальнейшее существование их как неорганизованного конгломерата независимых общин уже практически исчерпало потенциал самоуправляемости и внутреннего развития. Первая попытка изменения такого положения дел была осуществлена путем придания в 1851 г. их межобщинному совещательному органу Церковному конвенту новых (дисциплинарных) функций, так как (это признавали и сами меннониты) отсутствие какой-либо верховной власти губительно сказывалось на способностях меннонитов самостоятельно решать важнейшие вопросы своего сообщества [4]. Таким образом, Церковный конвент образца 1851 г. стал первой (переходной) стадией к современной форме общественной организации церковной жизни меннонитов, в процессе эволюции которой был сделан шаг в направлении иерархического пути развития, впоследствии признанный ошибочным.
Как процесс, затронувший практически все их сообщество, стадия перехода от общины верующих к церковному устройству конгрегационного типа вызвала появление целой плеяды новых религиозных групп, что, в свою очередь, практически привело к административной анархии, ибо новоменнониты отказывались подчиняться старым органам власти. Религиозное движение 60-70 гг. фактически стало своеобразной социальной революцией, прямым результатом которой был отказ части общин признавать разделение на полных и неполных хозяев, принятое в колонистском сообществе. Это явление стало своеобразным ответом на социально-культурные условия жизни в Российской империи. Проведенная в 1871 г. правительством колонистская реформа имела тот же вектор социального действия, уравняв всех меннонитов не только в церковных, но и социальных правах внутри их общин. Таким образом, изменение религиозной политики правительства было, с одной стороны, вызвано проблемами неурегулированности границ полученной меннонитами религиозной свободы, ибо правительство уже к середине ХIХ ст. четко осознавало, что меннониты сами не в состоянии самостоятельно справляться со своими внутренними церковными (и прежде всего – церковно-административными) проблемами, а с другой – самой логикой развития меннонитского сообщества, которое к этому времени в качестве конгломерата взаимообособленных автономных общин уже практически исчерпало свой ресурс управляемости и самоуправляемости.
Проведенная земская реформа в отношении колонистского населения была в целом одобрена меннонитами, не смотря на то, что ее осуществление вызвало довольно серьезные возмущения на Молочной [5]. Ободренные такой реакцией меннонитов власти начали активно зондировать почву среди них и относительно военной реформы, тем более что уже был пример Пруссии в разрешении данных проблем. Активные консультации правительства в конце 60-х гг., «особенно с наиболее влиятельными и зажиточными меннонитами с Молочной», показали, что значительная часть из них, «за исключением только религиозных фанатиков», все-таки готова согласиться с предполагаемыми преобразованиями, в том числе – и распространением на них военной службы в исключительно альтернативных формах. В число этих «фанатиков» вошли все гуттеры Российской империи, занявшие, в отличие от большинства более либеральных меннонитов, непримиримую позицию. В результате в 1874-1880 гг. Российская империя потеряла из-за эмиграции в Америку 18 тыс. человек или около трети всего своего меннонитского населения, в том числе – всех гунтеров [6].
Опыт разрешения данной проблемы продемонстрировал также и другое. Правительство увидело, что даже предпринятые им столь радикальные перемены с разной степенью энтузиазма, но все же воспринимаются либеральным большинством меннонитского сообщества, ибо в 70-80 гг. XIX ст. происходило окончательное вызревание современных форм организации церковной жизни меннонитов, то есть конференций как формы сотрудничества и координации между собой независимых менонитских общин. В эту эпоху объединительное движение внутри меннонитского сообщества приобретало все большую популярность. Одновременно также проявлялась все большая потребность в гармоничном сосуществовании с интенсивно меняющимся окружающим обществом. Поэтому когда правительство, подталкиваемое настоятельной необходимостью модернизации всего российского общества, перешло к кардинальным реформам, в основе которых лежала политика универсализации, оно уже было твердо уверено в том, что меннониты не только воспримут, но и примут внедряемые им сверху нововведения. 6 августа 1880 г. Департамент духовных дел иностранных исповеданий был выделен в самостоятельное учреждение, а 16 марта 1881 г. вновь включен в состав Министерства внутренних дел как часть общего Департамента духовных дел, куда в конечном итоге и было передано наблюдение за церковными делами менонитов [7].
Осуществление нового курса внутренней политики положило конец не только колонистскому статусу меннонитов в России (в числе прочих иностранных поселенцев), но и значительному урезанию их прежних религиозных прав и свобод. Прежде всего, изменения произошли в области сужения прав меннонитского церковного самоуправления в отношении его организационных и контрольных функций. Рассмотрение всех проступков меннонитов, попадавших под категорию уголовных преступлений и гражданских правонарушений, было выведено из-под контроля общины. Отныне уже и дела о нетяжких преступлениях передавались ведению местной гражданской или судебной администрации на общих основаниях. Кандидатуры церковных старшин, прежде утверждаемые в своих должностях органами опеки по факту выборов их общинами, отныне подлежали обязательному одобрению местной гражданской администрацией. Одновременно из-под исключительного контроля церковных старшин меннонитов в 1880 г. была выведена сельская школа (как и всех остальных колонистов); все обучение (кроме уроков закона Божьего и родного языка) было переведено на русский язык. На русский же язык была переведена вся метрикация меннонитских общин. Далеко не все эти перемены были с одобрением встречены меннонитами, однако и не встретили среди них сколь-нибудь серьезного сопротивления.
Тем не менее, вплоть до 80-х гг. отношение российских чиновников к меннонитам можно охарактеризовать как благожелательно-равнодушное, ибо, как писал в свое время известный А.Дородницын, «от иноверных религиозных обществ в догматическом отношении требовалось одно, чтобы в вероучении данного религиозного общества не заключалось ничего противного основным началам христианства, нравственности и гражданского устройства» [8]. Таким образом, можно предположить, что не смотря на планы радикальных реформ в разных сферах, правительство все же изначально не вынашивало планы по дальнейшему ограничению меннонитов в религиозных правах и сложившаяся в постреформационную эпоху система взаимоотношений между меннонитским сообществом (как религиозным сообществом) и российской государственной властью в целом все-таки устраивала обе стороны. Тем не менее, кардинальные изменения к худшему во взаимоотношениях между меннонитами и правительством произошли к концу XIX ст., причем в значительной степени они были спровоцированы самими же меннонитами.
К этому времени меннонитские общины всех существовавших в Российской империи конфессий уже практически прошли все стадии вызревания своего сообщества от общины к церкви. Социальное развитие сопровождалось и вполне успешным врастанием в систему организации конфессиональной системы империи. Акцентуация на правильной организации своей внутренней жизни постепенно сменялась интересом к преобразованию на своих началах внешнего мира, поэтому вектор приложения их пиетизма приобрел принципиально новое направление, основой которого стало внешнее миссионерство. Со своей же стороны, разломав колонистскую систему, правительство само вытолкнуло жителей бывших изолированных иностранных поселений в окружающий их «большой мир». Поэтому все новоменнонитские конфессии, порожденные этой новой эпохой, отличались большой склонностью именно ко внешнему миссионерству, которое стало заметным явлением в религиозной жизни окружающего их инонационального и иноконфессионального населения. Однако изучение архивных документов показывает, что приписывание миссионерских влияний на окружающее население только братским меннонитам является не совсем корректным. В них содержатся многочисленные жалобы на миссионерскую деятельность меннонитов разных конфессий, хотя и при безусловным доминировании братских.
Правительство особенно тревожило активное распространение идей пацифизма в войсках, что было особенно опасным в условиях назревания Первой мировой войны. Поэтому, даже сделав ряд уступок в 1903-1905 гг. в религиозной сфере, оно перешло к активным действиям, целью которых было установить прямой и непосредственный контроль государства над внутренней жизнью всех религиозных общин, подобно тому, какой существовал тогда в отношении Православной церкви. Первым шагом в осуществлении этой цели стали введенные в 1910 г. новые правила регистрации и функционирования религиозных общин, вводившие прямую регламентацию и контроль их церковной жизни со стороны властей. Это нововведение принудило, наконец, меннонитов срочно созвать первую всеменнонитскую конференцию и начать предпринимать серьезные объединительные усилия по сплочению представителей всех меннонитских деноминаций для отстаивания своих интересов перед лицом правительства. Однако, не смотря на упорное сопротивление меннонитов, положение дел стремительно ухудшалось [9]. В дальнейших планах правительства уже в 1913-1914 гг. было установление всемерного контроля над всеми религиозными общинами [10]. Начало Первой мировой войны и развертывание антигерманской кампании разрушили всякую надежду на то, что меннонитам удастся сохранить свои религиозные права, пусть даже в значительно урезанном реформами 1871-1874 гг. виде. Поэтому вполне вероятным кажется предположение, что в конце концов правительство все же собиралось свести их статус до положения терпимой (легальной секты).
Таким образом, круг замкнулся: бежавшие из Польши и Пруссии меннониты вначале обрели в России столь желанную для них религиозную свободу и независимое самоуправление с широчайшими полномочиями, а затем, через 130 лет своей жизни в Российской империи вновь оказались перед реальной угрозой оказаться в положении практически религиозно-социальных маргиналов. С другой же стороны, меннонитские общины к началу ХХ ст. уже достигли стадии социальной (т.е. церковной) зрелости и сами желали гармоничного врастания в сложившуюся в империи систему межконфессиональных отношений, перейдя от состояния полного отрицания внешнего мира к стремлению его преобразования в соответствии с собственными правилами жизни.
Тем не менее, политика невмешательства в церковные дела меннонитов правительством проводилась ровно до тех пор, пока, с одной стороны, сами менониты желали и требовали от него этого и сами придерживались условий договора о соблюдении миссионерских интересов Православной церкви. А с другой – пока проблемы настоятельной необходимости модернизации всего российского общества не заставили правительство перейти к политике универсализма, кардинальным образом нарушив права этого религиозного меньшинства.

Источники и литература
1. Friesen P.M. Alt-Evangelische Mennonitische Bruderschaft in Russland (1789-1910) im Rahmen der mennonitischen Gesamgeschichte – Halbstadt, Raduga, 1911. – S.394; Friesen P.M. The Mennonite Brotherhood in Russia (1789-1910) / Trans. from the German. – Board of Christian Literature; General Conference of Mennonite Bretheren Churches. – Fresno, California, 1978. – P. 51-52, 928; Российский государственный исторический архив (далее – РГИА). – Ф. 821. – Оп. 5. – Д. 940. – Л.11-12; Журавель В. Радичевские колонии гуттеров в Российской империи: Дипломная работа. – Днепропетровск, 2007. – 75 с. – Рукопис.
2. Безносова О.В. Меннонитская община-церковь в царской России: особенности устройства и взаимоотношений с государством в колонистский период (1786-1874) / Российское государство, общество и этнические немцы: основные этапы и характер взаимоотношений (XVIII-XXI): Материалы XI международной конференции. Москва, 1-3 ноября 2006 г. – М.: "МСНК-пресс", 2007. – С.90-100.
3. РГИА. – Ф. 821. – Оп. 5. – Д. 940. – Л.12-13; Там же. – Д. 976. – Л. 9об, 75об; Там же. – Д. 1043. – Л. 3об; РГИА. – Ф. 383. – Оп.12. – Д.12327. – Л. 41-41об.
4. РГИА. – Ф. 821. – Оп. 5. – Д. 981. – Л.7-7об; Клаус А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистики иностранной колонизации в России. – СПб, 1869. – С. 175; Бондарь С.Д. Секта меннонитов в России. – СПб., 1916. – С.106.
5. Бондарь С.Д. Секта меннонитов в России… – С. 50-51, 63-64; ГАРФ. – Ф. 102 (3 д-во). – Оп.1886 г. – Д. 505. – Л.1-14; The Mennonite Encyclopedia. – Vol. IV. – Р.712; Reger A., Plett D. Diese Steine. Ein Bildband zur Geschichte der Russlandmennoniten. – Manitoba, Canada, 2001. – S. 243.
6. РГИА – Ф. 821. – Оп. 5. – Д. 996. – Л. 20об-21, 103об, 108 об; Friesen P.M. The Mennonite Brotherhood… Р. 591; ; Reger A., Plett D. Diese Steine…– S. 243.
7. Безносова О.В. Меннонитская община-церковь в царской России… С.100.
8. Алексий (епископ). Религиозно-рационалистическое движение на Юге России во второй половине XIX ст. – Казань, 1909. – С.136.
9. Mennonites in Russia / Еd. by J.Friesen. – Winnipeg, Manitoba, 1989. – P. 345; Клиппенштайн Л. Отказ от военной службы по мотивам совести в меннонитских общинах царской России // Долгий путь российского пацифизма / Ин-т всеобщей истории РАН. – М., 1997. – С.160-170; История евангельских христиан-баптистов в СССР… С.439.
10. ГАРФ. – Ф. 102. – Оп. 1913 г. – Д. 85. – Л. 239 об.

Проблеми історії України XIX–XX ст.
Розділ V.
БІОГРАФІЧНІ СТУДІЇ
УДК 93/94 0.91
Ю.В. Берестень, О.Л. Левін
(м. Дніпропетровськ)
НАРОДНИЙ ТРИБУН МЕНОНІТСЬКИХ КОЛОНІЙ МОЛОЧНОЇ – АБРАГАМ ТІССЕН
В статье всесторонне проанализирован жизненный путь и общественная правозащитная деятельность лидера сельской бедноты менонитских колоний Молочной Абрагама Тиссена. Определены роль и место колониста в артикуляции социально-экономических требований социальных низов общин менонитов.

Постать Абрагама Тіссена – ватажка соціальних низів молочанських колоній 60–70-х років ХІХ ст. – є однією із самих суперечливих фігур історії менонітської спільноти Півдня України. Історія життя та соціальної боротьби
А.Тіссена знайшла фрагментарне відображення на сторінках наукових розвідок закордонних вчених лише у контексті реконструкції процесів соціальної ентропії, які відбувались у відповідний період в громадах менонітів. Переважна більшість північноамериканських дослідників, як, наприклад, Г.Герц, Дж.Юррі, Д.Плетт, К.Кран негативно оцінювали правозахисну та організаційну діяльність колоніста в оформленні виступів соціальних низів проти олігархічної верхівки колоній, підкреслюючи її руйнівний вплив на соціальну структуру та господарську систему молочанських громад 1 . Відзначимо, що активна соціальна боротьба сільської бідноти під приводом А.Тіссена не вписувалася в традиційний історіографічний концепт історії менонітів, як досконало організованої спільноти вірних, що не зазнала диструктиву соціального розбрату на економічному ґрунті 2 . Оминули своєю увагою визначну постать колоніста та його внесок в організацію соціального протистояння й вітчизняні дослідники 3.
Мета даної статті полягає у комплексному відтворенні головних етапів життя, визначенні ролі та місця А.Тіссена в оформленні соціально-економічних вимог та становленні руху соціальних низів менонітських громад.
Абрагам Тіссен – майбутній ватажок сільської бідноти Молочної – народився в 1839 р. в селищі Шенау Молочанського менонітського округу в родині дрібних землевласників Петра Тіссена та Маргарити Фрізен 4 .
При дослідженні біографії А.Тіссена, звертає на себе увагу той факт, що в різних історичних джерелах та фахових розвідках його називають мешканцем або колонії Шенау, або Ней-Гальбштадт 5 . Докладний аналіз джерельної бази дає можливість розв’язати дану історіографічну проблему. Так, мешкаючи в колонії Шенау, меноніт був приписаний за ревізією, як це випливає зі документів, до селища Ней-Гальбштадт – спеціалізованої колонії, де були оселені царським урядом ремісники 6 .
Мати Абрагама була донькою одного з лідерів «Малої громади» - релігійної конгрегації, яка відрізнялась від інших церковних громад менонітів ортодоксальним ультра консерватизмом, крайнім релігійним ригоризмом та над-
звичайно суворими нормами церковної дисципліни, які визначали характер та специфічний формат особистого та громадського життя колоністів 7 .
Попри складне матеріальне становище, батьки Абрагама, були спроможними дати сину початкову освіту, яку майбутній лідер безземельних колоністів здобув у школі колонії Шенау. Під час навчання обдарований юнак не тільки вивчив повний курс традиційних шкільних дисциплін, але й самостійно опанував російську мову, що було справжнім нонсенсом серед консервативно налаштованих членів менонітських громад, які сповідували ідеологію мовного пуризму та ізоляціонізму.
Досягнувши шлюбного віку, молодий колоніст одружився з Агатою Гардер, донькою місцевого дрібного землевласника 8 . Поява родини змусила Абрагама активно зайнятися господарськими справами: обробітком власної земельної ділянки та вирощуванням сільськогосподарської продукції. Проте всі витрачені зусилля виявились марними – невеликий клаптик землі не задовольняв навіть самих елементарних матеріальних потреб родини, яка жила в злиднях 9 . Безвихідна господарська ситуація, в якій опинився А.Тіссен, була типовою для
багатьох малоземельних мешканців колоній. Так, в середині 60-х р. ХІХ ст. в менонітських громадах Молочної нараховувалось понад 1500 родин сільської бідноти, які страждали від тотального малоземелля. Шалений попит на європейських ринках на зерно в 60-х рр. ХІХ ст. призвів до зростання орендних цін на землю на внутрішньому ринку громад Молочної. Земля наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. перетворилась на дефіцитний ресурс, який з кожним роком ставав менш доступним для малоземельних та безземельних прошарків населення молочанських колоній, прирікаючи їх на хронічний земельний голод.
Заможні верстви колоній в гонитві за надприбутками в рослинницький галузі почали розорювати резервні земельні фонди колоній, ліквідовуючи громадські випаси та встановлюючи платню за користування пасовищами для
малоземельних і безземельних колоністів, проводячи відповідні рішення на сільських та волосних сходах, які повністю контролювали завдяки встановленому законом земельному цензу. Дані дії сільської олігархії провокували сільські низи колоній на чисельні соціальні виступи та протести. Серед безземельних прошарків менонітських громад дедалі популярнішими ставали гасла загального егалітарного земельного переділу всього резервного земельного фонду колоній, включаючи й землі соляного тракту й відповідні наділи заможних колоністів. Оскільки більша частина рішень, які регулювали поточну земельну ситуацію в колоніях, проводилась заможними верствами через сільські та волосні сходи, то біднота розпочала активну боротьбу за повноправну участь в діяльності даних органів місцевого самоуправління 10 .
Вирішальну роль у перетворенні пересічного малоземельного мешканця на справжнього лідера сільської бідноти менонітських колоній Молочної відіграли й неординарні особистісні риси: енергійність, цілеспрямована наполегливість, послідовна безкомпромісність, альтруїстична жертовність та непідкупність. В своїх промовах перед малоземельними колоністами та зверненнях до сільських та волосних адміністрацій Молочної А.Тіссен таврував заможні верстви за економічну дискримінацію бідних односельців, соціальний егоцентризм, демонстративне небажання розв’язати вкрай гостре земельне питання в інтересах сільської бідноти, систематичні порушення егалітарних принципів та морально-етичних настанов менонітського віровчення.
В 1869 р. молочанському борцю за права безземельного населення було запропоновано адміністрацією материнських колоній переселитися до кримської дочірньої колонії Іоганнесфельд (Токульчак). Очевидно, що в такий спосіб, олігархічна верхівка менонітських громад намагалася позбутися місцевого активіста та опозиціонера, який своєю правозахисною діяльністю та систематичною агітацією мобілізував та надихав на виступи сільських бідняків. Проте, дана спроба закінчилась повним фіаско. За свідченнями самого лідера безземельних колоністів, головною причиною, яка змусила його повернутися до материнських громад, був виданий урядовий указ, на підставі якого проводилось надання безземельним менонітам додаткових земельних наділів 11 . Грошові ін-
вестиції на освоєння нового наділу у Криму були непорівнянні з витратами на агротехнологічну культивацію нової ділянки землі в молочанських колоніях, що підтверджувалось й самим колоністом: «..я не маю засобів переселитися на нову ділянку у Криму, але маю все-таки надію, що нам, обманутим, будуть нарізані наділи...» 12 .
Вже 1870 р. А.Тіссен розпочав серед малоземельних та безземельних колоністів широкомасштабну агітаційну кампанію за організацію загального перерозподілу резервного земельного фонду материнських громад.
З метою ознайомлення широких верств населення зі власним поглядом на проблему малоземелля в колоніях, молодим колоністом була видана в 1871 р. власним коштом у видавництві Ульріх та Шульц в Одесі, невелика брошура під назвою: «Один лист до менонітів Бердянського повіту» 13 . В своєму полемічному творі колоніст виклав невеличкий історичний нарис проблеми, здійснивши докладний аналіз поточної на той час соціально-економічної та поземельної ситуації, обґрунтувавши законність вимог сільської бідноти щодо реалізації
загального переділу резервного земельного фонду материнських громад. Фактично, в даній праці була змістовно накреслена широкомасштабна аграрна програма невідкладних правових, адміністративних та землевпорядкувальних заходів щодо поліпшення соціально-економічного становища малоземельного та безземельного населення, яка зводилась до проведення подушного переділу земельних фондів колоній.
Активна правозахисна діяльність А.Тіссена, його рішуча впевненість у правильності своїх поглядів, не лишилась не поміченою малоземельними та безземельними колоністами, які обирають колоніста в 1871 р. своїм уповнова-
женим представником. Останній повинен був офіційно захищати їх інтереси в різних державних установах: повітових та губернських по селянським справам при сутностям, судах, прокуратурі, міністерствах та відомствах. Отримавши широку підтримку абсолютної більшості представників сільської бідноти, колоніст розпочав бурхливу правозахисну діяльність.
Відзначимо, що релігійні традиції та звичаї менонітської спільноти зумовили арсенал засобів, форму та тактику боротьби малозабезпечених прошарків населення колоній під приводом А.Тіссена за здійснення програми земельного переділу в колоніях. Здебільшого вони реалізовувались у пасивних формах протесту – написанні та поданні до різних органів виконавчої влади чисельних скарг, прохань та пропозицій щодо поліпшення їх матеріального становища, бойкоту реалізації відповідних рішень та постанов сільських, волосних сходів та правлінь.
У перетворені колоніста на лідера малоземельного населення Молочної стало в пригоді і знання російської мови, яке дозволило йому не тільки складати відповідні скарги та клопотання, але й особисто спілкуватися з представниками повітової та губернської адміністрації, доносячи до них позицію соціальних низів щодо перспектив і шляхів вирішення земельного питання. Так, наприклад, 4 лютого 1872 р. А.Тіссеном та Я.Вінсом було надано таврійському губернатору А.Г.Рейттерну прохання, в якому, вони від імені своїх односельців звинуватили верхівку молочанських колоній у різних зловживаннях: встановлені пасовищних сервітутів, махінаціях з землями громадського фонду, хабарництві 14 . Одночасно, уповноважені виступили з засудженням практики
міноратного спадкового розділу земельного наділу, яка продукувала майнову та соціальну нерівність.
У березні 1872 р. губернатор Таврійської губернії А.Г.Рейтерн отримав від колоніста черговий документ – «Доповідну записка довіреного від сімейств кляйнвіртів і безземельних менонітського братерства Бердянського повіту нейгальбштадтського селянина Абрагама Тіссена» 15 . Головну причину всіх своїх проблем безземельні колоністи, позицію яких презентував А.Тіссен, вбачали у протиправних діях заможних верств, які, чинили активний супротив проведенню землевпоряджувальних заходів з перерозподілу громадських земель. За свідченням самого колоніста, дана позиція заможних верств була продиктована «страхом позбавитися дешевої робочої сили» 16 .
Активна правозахисна діяльність А.Тіссена знайшла відповідний відгук серед соціальних низів менонітських колоній. Так, у колоніста досить швидко з’явились свої щирі прибічники та вірні послідовники – колоністи Вінс із
Блюменорту, Г. Ісаак із Гроссвейде, які розпочали агітаційну діяльність у своїх колоніях, мобілізуючи розпорошену по окремим поселенням сільську бідноту навколо колоніста та його програми розв’язання аграрного питання в молочанських громадах 17 .
У відповідь на шквал петицій та звернень соціальних низів колоній, ініційованих А.Тіссеном та його прибічниками на місцях, адміністрацією губернії було терміново вжито цілий комплекс невідкладних заходів, що мав на меті
приборкати рух колоністських низів, який починав набирати значної сили та нових обертів. Так, в розпорядженнях таврійського губернатора А.Г.Рейтерна від 2 серпня 1872 р. № 1213, Опікунського Комітету від 17 липня 1872 р. № 3006 йшлося про правову необґрунтованість вимог сільської бідноти щодо реалізації загального переділу земельного фонду материнських колоній Молочної 18 . За свідченнями представників місцевої адміністрації, відповідні розпорядження влади тільки спровокували подальшу ескалацію соціального конфлікту між різними прошарками населення, оскільки безземельні не визнали їх правочинності 19 .
Розуміючи безперспективність розв’язання проблеми безземелля на місцевому рівні, беручи до уваги активний супротив місцевої адміністрації та заможних верств колоній, лідер сільської бідноти приймає рішення звернутися
з проханням до міністерства державного майна, якому підпорядковувались в той час менонітські колонії Молочної. Вже в листопаді 1872 р. А.Тіссен виїхав до Санкт-Петербургу, де провів серію зустрічей з представниками різних
державних установ: міністерства внутрішніх справ, міністерства державного майна, прокуратури. Під час
персональних аудієнцій колоніст не тільки виклав позицію сільської бідноти колоній з аграрного питання, але й доклав значних зусиль щодо роз’яснення чиновникам пунктів власної програми стабілізаційних заходів й практичної необхідності реалізації загального перерозподілу всього земельного фонду колоній 20 . Намагаючись перехопити ініціативу з рук заможних верств, які надіслали до столиці власних емісарів, від імені малоземельних колоністів А.Тіссен звернувся з відповідним проханням й до Олександра ІІ.
Докладний аналіз даного документу дає підстави стверджувати, що радикалізація вимог соціальних низів була своєрідною емоційною реакцією на організацію заможними верствами колоній міграції до заградівських поселень. Впровадження жорстких майнових критеріїв відбору кандидатів на переселення на землі дочірніх колоній значно обмежило масштаби участі в даному соціальному проекті сільської бідноти колоній та активізувало їх виступи 21 .
Повернення колоніста зі столиці імперії спровокувало новий рецидив масових заворушень серед малоземельного населення колоній, яке було переконане у законності власних вимог і підтримці їх домагань з боку держави.
Загальна ситуація в колоніях ускладнювалась поширенням серед сільської бідноти протестів проти правового оформлення пасовищних сервітутів, які стимулювали проведення демонстративних акцій непокори та самочинні дії, що паралізували адміністративну та судову систему громад колоністів 22 . Абрагам Тіссен провів в колоніях низку зустрічей з представниками сільської бідноти, на яких запевняв їх у правочинності вимог, законності організації масового опору не правочинним діям сільської та волосної адміністрацій, практичній доцільності продовження соціальної боротьби до переможного закінчення, що, в кінцевому підсумку, призвело до нового витку соціального протистояння, зруйнувавши хиткий баланс сил.
В січні 1973 р. Абрагам на підставі вироків сходів сільської бідноти, змушений був їздити у відрядження до м. Одеси, де тоді знаходився Опікунський Комітет, якому підпорядковувались всі німецькі колонії півдня Російської імперії. Черговий візит до чиновників Опікунського Комітету не приніс очікуваних результатів, оскільки останні визнали хибними та незаконними всі вимоги та проекти щодо подушного розподілу землі безземельного населення. Відзначимо, що на артикуляцію вимог сільської бідноти менонітських громад Молочної в непрямий спосіб вплинула й агітація російських народників, загальні гасла та ідеї яких були суголосні соціальним настроям та сподіванням безземельного загалу колоній.
Усвідомивши неможливість практичного розв’язання земельного питання в менонітських громадах шляхом егалітарного перерозподілу всього земельного фонду серед всіх мешканців колоній, А.Тіссен все більше схиляється до ідеї організації масової еміграції сільської бідноти з Російської імперії до Сполучених Штатів Америки та Канади. Більша частина сільських низів схвально відгукнулась на еміграційні заклики колоніста, втративши останню надію
отримати довгоочікувану земельну ділянку в материнській метрополії 23 .
Беручи до уваги, роль та місце колоніста в процесі артикуляції вимог соціальних низів, організаційного оформлення їх опозиції заможним верствам, представники губернської адміністрації вирішили піти на застосування репресивних заходів. Так, на початку 1873 р. таврійський губернатор у своєму зверненні до таганрозького окружного прокурора висловився на користь порушення проти А.Тіссена кримінальної справи. Вже 5 травня 1873 р. на підставі санкції прокурора Таганрозького округу лідер безземельних був заарештований та кинутий у місцеву в’язницю 24 . Проте, арешт А.Тіссена спровокував масові заворушення сільської бідноти молочанських колоній, яку змусили місцеву влада відмовитись від силового сценарію та піти на тимчасові поступки. Так, у червні 1873 року колоніста було звільнено з-під арешту на поруки місцевим мешканцям та підписку про невиїзд з теренів колоній 25 . Очевидно, що в такий спосіб адміністрації молочанських громад намагалась локалізувати діяльність
колоніста, обмеживши її тільки материнськими колоніями. Проте, повернення лідера безземельних до колоній перекреслило всі розрахунки та сподівання керманичів громад менонітів, повітової та губернської адміністрації, оскільки сам факт звільнення колоніста з-під варти продемонстрував соціальним низам слабкість позиції влади, що надало нового потужного імпульсу боротьбі бідноти за землю. Так, малоземельні мешканці колоній Ландскроне, Гіршау, Тігервейде, Вернерсдорф, Фірстенвердера, Клєфельда, Тігенгагена, Фюрстенау, Блюмштейн звернулись до губернських органів влади з черговими проханнями та вимогами земельного переділу 26 . За аналогічним сценарієм розвивались події і в решті населених пунктів менонітських волостей Молочної. Ситуація в черговий раз загрожувала вийти з-під контролю місцевих органів виконавчої влади.
Активізація агітаторської діяльності А.Тіссена спричинила серед менонітського загалу Молочної справжню паніку, яка переросла у масштабний ескапістський психоз, викликаний оприлюдненими планами царського уряду
щодо запровадження в менонітських громадах військової повинності. Представники губернської адміністрації висловили занепокоєння тим фактом, що колоніст своєю діяльністю в колоніях провокував «не тільки безладдя, але і загальне хвилювання з огляду теперішнього бродіння умів із приводу виїзду з Росії до чужих країв» 27 . Таким чином, новий арешт колоніста став питанням часу. Місцева влада організувала тотальний адміністративний нагляд за діяльністю колоніста в молочанських громадах. Проте, губернська влада вирішила діяти в даному питанні вкрай обережно, беручи до уваги ймовірні наслідки дестабілізації соціальної ситуації в молочанських громадах. За розпорядженням губернатора повітові та волосні чиновники почали збирати на лідера сільської бідноти компрометуючи матеріали, які засвідчували його протиправну діяльність, дискредитуючи його персонально і рух сільської бідноти в цілому.
Мирському посереднику Падейському вдалося встановити низку фактів, які свідчили про порушення колоністом окремих положень закону. Так, у середині 1873 року Абрагам Тіссен пред’явив мешканцю колонії Орлов Мартенсу документ, складений російською мовою, який начебто підтверджував, що Тіссен є урядовим агентом та діє відповідно до розпоряджень сенату. За свідченнями Мартенса, колоніст здійснив поїздку до м. Таганрогу, де мав зустріч з окружним прокурором, що було прямим порушенням невиїзного режиму колоніста 28 .
Такий протизаконний крок лідера безземельних завдав шкоди його репутації в очах менонітської спільноти, яка вимагала від своїх віруючих бути принципово вірним даному слову за будь-яких обставин.
В квітні 1874 р. під час перебування в менонітських колоніях Молочної генерал-ад’ютанта Е.І.Тотлебен видав наказ, на підставі якого А.Тіссена було видалено з менонітських колоній та Південної Росії 29 . Дане рішення царського чиновника варто розглядати як своєрідну поступку заможним верствам материнським колоній, які прагнули позбутися в будь-який спосіб присутності малоземельного активіста в своїх громадах, про що неодноразово повідомляли представників державних установ Бердянського повіту та особисто генерала під час його візиту до колоній.
У травні 1874 р. Абрам Тіссен за вироком суду був засланий у адміністративному порядку на постійне місце проживання до Жиздрінського повіту Калузької губернії 30 . Час заслання став справжнім випробуванням для колоніста, якому складно було пристосуватись до нових обставин та умов життя в російській глибинці. Як випливає з історичних джерел, лідеру безземельних на засланні хронічно бракувало харчів, теплого одягу, палива, оскільки він утримувався власним коштом. Колоніст, з огляду на масову еміграцію населення менонітських громад до Сполученних Штатів Америки та Канади, складні умови заслання та відсутність реальної життєвої перспективи починає розмірковувати над доцільністю втечі з під-варти.
Вже 19 квітня 1876 р. колоністу вдалося підкупити наглядача і втекти з заслання. Він виїхав спочатку до Західної Європи, а потім й до північної Америки 31 .
В Сполучених Штатах лідер сільської бідноти Молочної оселяється на теренах колонії Янцен у штаті Небраска, яка була заснована вихідцями з менонітських колоній Російської імперії. Проживаючи в новому поселенні, він
вступає до «Малої громади» – менонітської конгрегації, яка була заснована його предками. В Америці А.Тіссен бере вдруге шлюб. Його обраницею стала Ганна Хільдебрант, донька заможного меноніта, колишнього мешканця колонії Блюмштейн і члена молочанської «Малої громади» Петера Хільдебрандта 32 .
Одруження суттєвим чином змінило на краще матеріальне і фінансове становище колоніста. В колонії Янцен він впродовж 10 років займався господарськими та комерційними справами власної родини. Знаходячись у вимушеній імміграції, колоніст не полишає перейматися поточними справами та проблемами поземельного облаштування молочанського малоземельного загалу: веде активне листування зі своїми прибічниками, які на той час мешкали на теренах материнських громадах. Так, активними кореспондентами А.Тіссена були малоземельні мешканці Герхард Дік, Іоган Берг, яким колоніст надсилав брошури та власні прокламації, де обґрунтовував законність вимог колоністів та закликав сільську бідноту до продовження боротьби за свої права 33 . Проте, його
агітаційна діяльність вже не мала значного суспільного розголосу, оскільки значна частина безземельного населення емігрувала до Північної Америки, суттєвим чином звузивши соціальну базу руху в материнській метрополії..
Крім того, Тіссен як визнаний лідер, вже не користувався широкою підтримкою сільської бідноти, яка зазнала якісних та кількісних соціально-економічних трансформацій. Значна частина безземельного населення перетворилась завдяки реалізації чисельних соціальних проектів материнських громад на дрібних земельних власників, які на власному досвіді переконалися в неефективності організації масових виступів та заворушень. Більша частина цих господарів, очікуючи на чергове кредитування з боку громадських фондів материнських
колоній, демонстрували повну лояльність до влади та існуючої соціально-економічної моделі організації менонітської спільноти, відкидаючи саму ідею активної соціальної боротьби. Ці соціально-економічні зміни с самого початку прирікали нову правозахисну місію А.Тіссена на провал.
В 1886 р. у зв’язку з черговим спалахом соціального протистояння в материнських колоніях, який був викликаний новим ажіотажем навколо переселення до нових дочірніх поселень, колоніст приймає непросте для себе рішення
про повернення на Батьківщину. Він надсилає через російського посла у м. Вашингтоні прохання на ім’я Олександра ІІІ, в якому всебічно обґрунтовував причини через які він змушений був покинути терени країни в 1876 р. та доводив доцільність свого повернення на терени молочанських колоній 34 .
Восени 1886 року А.Тіссен прибув до Берліна, звідки надіслав на адресу всіх сільських правлінь Молочної брошуру під назвою «Становище німецьких колоністів в Россії», в якій закликав мешканців менонітських і німецьких ко-
лоній до активної імміграції до Сполучених Штатів Америки та висловлював критичні зауваження щодо внутрішньополітичного курсу чинної владі стосовно іноземних колоністів 35 .
В жовтні 1886 р. колоністу вдалося без офіційного дозволу відвідати м. Санкт-Петербург, де ним була проведена низка зустрічей з представниками профільних міністерств та відомств, під час яких колишній лідер сільської бідноти, наполягав на доцільності організації нового земельного переділу в материнських колоніях, незважаючи на вже прийняті законодавчі заходи з даного питання. З метою захисту майнових прав безземельного населення та популяризації власної аграрної програми земельного переділу А.Тіссен розгорнув у місцевій періодичній преси широкомасштабну агітаційну кампанію. Рупором його громадської позиції стала німецькомовна газета «Санкт-Петербург Герольд», на шпальтах якої ним за власні кошти були розміщені відповідні агітаційні статті та матеріали. У своїх листах до вчителя центрального училища колонії Орлов Генріха Унру та мешканця колонії Фюрстенау Андрія Левена
Абрагам Тіссен, скаржився на відсутність достатніх фінансів для продовження активної кампанії у пресі 36 .
З метою з’ясування настроїв сільської бідноти Молочної, колоніст всередині листопада 1886 р. виїжджає зі столиці до Гальбштадта. Проте розгорнути чергову агітаційну кампанію в материнській метрополії йому не вдалося.
Місцева влада, не очікуючи на новий спалах соціального протистояння, викликаного діяльністю агітатора, 17 листопада 1886 р. заарештувала та ув’язнила колоніста в в’язниці міста Токмак. Відразу після арешту в справу А.Тіссена втрутився американський консул, який своїх листах до повітових та губернських чиновників, вимагав негайного звільнення останнього 37 . Після активного листування консула, на початку 1887 р. А.Тіссена було звільнено та від суворим наглядом доставлено до м. Одеси, звідки він виїхав до США. Останніобставини суттєвим чином позначились на здоров’ї колоніста, який незабаром в 1889 помер у колонії Янцен в Небрасці. Його активна громадська правозахисна діяльність відіграла значну роль в трансформації соціальної структури менонітської спільноти Півдня України та організаційному становленні масового руху сільської бідноти в 60–80-х рр. ХІХ ст.

1 Goerz H. Die Molotschnaer Ansiedlungen. Etnstehung, Entwicklung und Untergang./ Н. Goerz. – Steinbach, Man.: Echo-Verlag, 1951. – 210 S.; Urry J. None but sains: Tne transformation of Mennonite life in Russia, 1789–1889./ J. Urry. – Winnipeg, Manitoba: Hyperion Press Limited, 1989. – 328 p.; Plett D. Saints and sinner. / D. Plett. – The Kleine Gemeinde in imperial Russia 1812 to 1875., 1999. – 351 p.; Krahn C. Abraham E. Tissen/ С. Krahn // Mennonite Life. – 1964. – April. – P. 77.
2 Urry J. None but sains: Tne transformation of Mennonite life in Russia, 1789-1889./ J. Urry. – Winnipeg, Manitoba: Hyperion Press Limited, 1989. – р. 204; Plett D. Saints and sinner. / D. Plett. – The Kleine Gemeinde in imperial Russia 1812 to 1875., 1999. – p. 128.
3 Бєлікова М. В. Менонітські колонії Півдня України (1789–1917 рр: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.01 / ЗНУ./ М. В. Бєлікова. –Запоріжжя, 2005. – 20 с.; Захарченко Т. К. Соціокультурний розвиток німецьких та менонітських колоній Північного Приазов’я (XIX – початок XX століття): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.02 ДНУ. / Т. К.
Захарченко. – Дніпропетровськ, 2005. – 20 с.
4 Plett D. Saints and sinner. / D. Plett. – The Kleine Gemeinde in imperial Russia 1812 to 1875., 1999. – р.128.
5 Plett D. Saints and sinner. / D. Plett. – The Kleine Gemeinde in imperial Russia 1812 to 1875., 1999.– р.128.
6 Державний архів в автономній республіці Крим (далі ДААРК).– Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 3088. – Арк.3.
7 Безносова О. Малая община /Безносова О. // Немцы Украины. Пилотный сборник. Материалы к энциклопедии „Немцы России”. – Вып. 7. – М., 2002. – С. 133-134.
8 Plett D. Saints and sinner. / D. Plett. – The Kleine Gemeinde in imperial Russia 1812 to 1875., 1999. – р.128.
9 ДААРК. - Ф. 26. – Оп. 2. – Спр. 745.- Арк.4.
10 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 5548. – Арк.133.
11 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1519. – Арк.29.
12 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1519. – Арк.29–30.
13 Thissen A. Ein Brief nur für die Mennoniten im Berdjanіschen Kreise./A. Thissen. – Odessa: Druck von Ulrich & Schulze, 1872. – 26 S.
14 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 5548. – Арк.62.
15 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1325. – Арк.25–27.
16 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1325. – Арк.26.
17 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1166. – Арк.95.
18 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1166. – Арк.94зв.
19 Там само.
20 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1325. – Арк. 95.
21 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1325. – Арк. 38.зв.
22 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1519. – Арк. 2.
23 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1519. – Арк. 18.
24 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 5548. – Арк. 250–250зв.
25 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1519. – Арк. 24.Біографічні студії Випуск XVII
26 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 5548. – Арк.277–298.
27 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1519. – Арк.31 зв.
28 ДААРК. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр. 1519. – Арк.35.
29 Plett D. History and Events./ D. Plett. – Altona, Manitoba: D.W.Friesen & Sons Ltd, 1982. – p. 68.
30 ДААРК. – Ф. 26. – Оп.2. – Спр. 2213. – Арк. 1–2.
31 ДААРК. – Ф. 26. – Оп.2. – Спр. 2213. – Арк. 171.
32 Plett D. Saints and sinner. / D. Plett. – The Kleine Gemeinde in imperial Russia 1812 to 1875., 1999. – р.129.
33 ДААРК. – Ф. 26. – Оп.2. – Спр. 2213. – Арк. 7.
34 ДААРК. – Ф. 26. – Оп.2. – Спр. 2213. – Арк. 2.
35 ДААРК. – Ф. 26. – Оп.2. – Спр. 2213. – Арк. 3–8.
36 ДААРК. – Ф. 26. – Оп.2. – Спр. 2213. – Арк. 19–19зв.
37 ДААРК. – Ф. 26. – Оп.2. – Спр. 2213. – Арк.50.