Молочанські німці та меноніти в системі міжетнічних земельних конфліктівПриєднання великих територій на півдні Російської Імперії і необхідність їх господарського освоєння зумовили переселення на цю територію представників різних етнічних і конфесійних груп. Результатом цього стало формування поліетнічного соціуму, що виник на основі близькості земельних володінь і відносної ізоляції від центральної влади. Одним з важливих елементів цього соціуму були етнічні німці і представники етноконфесійної групи менонітів.
Отримання ними значних земельних площ в цьому регіоні, зумовило їх участь практично в усіх конфліктах, пов'язаних із землею. Історик С.Я. Боровий визначає термін "боротьба за землю" як боротьбу за перерозподіл землі між різними категоріями населення: селянами, колоністами, поміщиками та ін.[1].
Використовуючи цю точку зору в нашому дослідженні, ми можемо додати, що в Мелітопольському повіті проблеми з перерозподілом землі існували не лише між соціальними категоріями населення, але і між урядом і населенням. Окрім цього, вони носили етнічне забарвлення. Земельні конфлікти в Мелітопольському повіті можна умовно розділити на три види:
- конфлікти, обумовлені неправильним розмежуванням землі і нечіткими межами між наділами (з початку переселення і до 1830-х років, коли закінчився перший етап адаптації [2].
- конфлікти в середовищі етнічних груп і поміж ними, викликані нестачею землі і перенаселенням (1830-ті рр. – др. пол. XIX ст.);
- конфлікти з урядом (кінець XIX ст. – 1917 р.), обумовлені виникненням антинімецьких настроїв в російському суспільстві і початком Першої світової війни.
Найбільш значні міжетнічні земельні конфлікти відбувалися в процесі початкового заселення території, через те, що земля не була чітко розмежована. Дуже часто кількість землі, що була надана переселенцям, при проведені інструментальної зйомки не співпадала з фактичною її кількістю. Прикладом цього може бути конфлікт між німцями Молочанського колоністського округа та селянами с. Михайлівка, який виник у 1825 р.[3].
Надання землі німцям було Височайше затверджено 14 квітня 1806 р. Але ця земля не була чітко відмежована і тому на ділянці № 14 сталася нестача. 9547 дес. землі, що були надані колоністам, виявилися зайняті селянами Михайлівки, а 3694 дес. селища Михайлівка були приєднані до колоністського округу. Таким чином колоністам повинні були додати із земель Михайлівських поселян 5853 дес.
За згодою Михайлівських селян та товариства колоністів, ця земля була позначена землеміром на плані. Катеринославська контора іноземних переселенців відправила цей план 10 лютого 1825 р. у Таврійську експедицію, із проханням про приєднання до Молочанського колоністського округу 5853 дес., згідно зробленої пропозиції.
Казенна експедиція очікувала рішення по цьому питанню в Межевій канцелярії. Остання знайшла у с. Михайлівка тільки 15607 дес. 542 саж. зайвої землі. Рішенням від 24 січня 1833 р. ця земля була надана у розпорядження Казенної Експедиції, яка, у свою чергу, розпорядження про заміну землі не зробила. Так, 29 вересня 1835 р. з Міністерства внутрішніх справ (Департаменту Господарського відділення) до Міністра Фінансів надійшло прохання про заміну колоністам 5853 дес. При цьому стверджувалося, що прохання колоністів Міністр внутрішніх справ вважає повністю справедливим.
До конфліктів також призводила відсутність чітких меж між земельними ділянками. Так, помилки у визначенні головного руслу р. Молочної призвели до конфлікту між менонітами та духоборами у першій третині ХІХ ст.
Наявність значних вільних ділянок обумовила надання землі переселенцям з врахуванням подальшого приросту населення. Такі землі здавалися у оренду, але орендатори часто будували там постійні селища, що теж призводило до конфліктів. Прикладом може бути облаштування у 1819 році токмачанами на р. Бегим-Чокрак хуторів. 20 травня 1819 р. у Комітеті міністрів слухали справу про скаргу казенних селян с. Токмак на менонітів. У 1818 році селяни подали прохання про надання їм захисту від гноблень їх сусідів, менонітів. Пояснювалося, що меноніти не допускали свою худобу на їх пасовища, захоплювали з полів хліб та сіно, та що токмакські селяни у різний час отримали збитків більш ніж на тисячу рублів. У цій скарзі було прохання, про розподіл земель між селянами та менонітами, про виселення двох менонітських колоній біля Токмака та повернення селянам збитків.
Головний Попечитель колоністів південного краю Росії, генерал-лейтенант Інзов, взяв на себе розгляд цієї справи. Він виявив, що непорозуміння між токмачанами та менонітами виникли через те, що токмачани на р. Бегим-Чокрак облаштували хутори, які у 1814 р. були відведені як межа, та розташовувалися в середині менонітського землеволодіння. Селяни, проживаючи на самій межі менонітського селища Рюккенау, через недбайливість свою залишали без нагляду свою худобу, яка заходила на поля менонітів та призводила збитки. Затримання такої худоби менонітами призводило до скарг та ворожнечі між двома сторонами.
Щоб припинити ворожнечу, генерал-лейтенант Інзов запропонував, щоб селяни з хуторів переселилися у сам Токмак, залишивши при собі 3000 дес. землі на лівій стороні р. Бегим-Чокрак, тому що саме ця кількість землі їм була надана у 1815 р. Решту землі він пропонував віддати менонітам. Міністр внутрішніх справ погодився з цим рішенням [4].
Дещо пізніше виникли суперечки стосовно кількості землі, яку залишали для токмакських селян на лівому березі р. Бегим-Чокрак (тільки 3000 дес.). Таким чином, вони втрачали більш 6000 дес. землі, з призначених їм колишнім Херсонським військовим губернатором Дюком де Рішельє.
Комітет міністрів доручив міністру внутрішніх справ пояснити скільки токмакські селяни мають землі на кожну ревізьку душу, та які обставини були для призначення для них Дюком де Рішельє 9340 дес.
У записці від 7 травня 1819 р., яку було представлено у Комітет міністрів, пояснювалося, що ще у час Рішельє для припинення суперечок між менонітами та токмакськими селянами, останні отримали на лівої стороні р. Токмак ділянку землі розміром 9340 дес. Згідно з Височайшим наказом, наданого на ім`я Рішельє, 25 липня 1805 р., на лівому березі для токмакських селян з ділянки № 62 було виділено 3000 дес., тобто саме ту кількість землі, яку Головний Попечитель колоністів, Інзов, збирався залишити за ними.
Керуючим Міністерством графом Кочубеєм було зазначено, що селяни мають землі приблизно 6000 дес., і це є більше встановленої пропорції на душу. Він визнав, що нема ніякого приводу залишати токмачанам додаткові 2 дес. на душу, більш встановлених 15 дес. пропорції. У них, за його думкою, залишилося ще 10000 дес. землі, яку вони вважають непридатною. У зв`язку з цим, Кочубей прийняв остаточне рішення, згідно інформації Інзова та Ланжерона, стосовно залишення 3000 дес. для токмакських селян та передачі 9340 дес. у власність менонітів [5].
Після встановлення чітких меж між земельними наділами конфлікти з сусідами практично припинилися. Проте, на подальших етапах освоєння території, проблеми виникали в середовищі самих етнічних груп. Закінчення першого періоду адаптації характеризувалося скороченням площ вільної землі і перенаселенням території Мелітопольського повіту.
Саме з того часу, тобто з 1830-х років, починається боротьба за перерозподіл землі в середовищі поселенців однієї соціальної або етнічної групи, у зв'язку із скороченням вільних земельних площ і посиленням соціальної диференціації в їх суспільстві. В цілому, конфлікти подібного роду можна розділити на три групи: в середовищі колоністів (німців, менонітів), у державних селян і у сектантів-духоборів.
Проблеми колоністів були викликані скороченням числа запасних земель, правилами спадкоємства і неподільністю наділів. Тут, слід зробити обмовку, що у німецьких колоністів Мелітопольського повіту проблеми з безземеллям почалися пізніше, ніж у менонітів Бердянського. Причиною цього було те, що меноніти при переселенні дуже швидко розділили між собою усі запасні землі, а німці, навпаки, повільно розділяли додаткову землю [6].
Можна сказати, що це були швидше соціальні, а не юридичні конфлікти. У свою чергу, безземелля стало каталізатором посилення контактів німців з сусідами, що проявилося у інтенсифікації процесів купівлі і оренди землі.
По іншому проявлялися проблеми із землею у державних селян. Конфлікти були обумовлені виникненням нових хуторів і селищ. Вони з'являлися на далеких полях общини іноді на її вимогу, а частіше за ініціативою приватних осіб. Зазвичай хуторяни не просили ніякого дозволу від общини на поселення. Стара слобода заявляла домагання і на землю, зайняту хуторами, і на самих хуторян, які ухилялися від натуральних повинностей. Хуторяни відмовлялися повертатися, не залишали свої хутори і не віддавали землю.
Починалися конфлікти. Хуторяни зверталися до начальства і відділялися від общини (Зелене, Піскошне), а іноді все-таки підкорялися общині і здавали хутори[7].
Окремо слід розглянути конфлікт між духоборами і керівництвом Мелітопольського повіту. Великі наділи духоборів викликали подив у місцевих чиновників, які не розуміли, чим духобори заслужили подібний привілей. Площа виділеної їм землі з 1804 по 1820 року загалом склала 48673 дес. зручної і 6066 незручної землі[8].
Скориставшись проблемами, що виникли в середовищі самих духоборів, пов'язаними нібито з множиною вбивств і грабежів, через ряд скарг і рапортів в Сенат, вони добилися виселення духоборів. Центральні чиновники, стурбовані скороченням землі для державних селян по усій імперії, прийняли сумнівні звинувачення і погодилися на виселення. Велику роль в цьому зіграла думка меноніта Йогана Корніса, який дуже негативно відносився до духоборів, і до якого пізніше перейшла значна кількість їх землі[9].
До третього виду конфліктів відносяться проблеми з урядом, що виникали через посилення антинімецьких настроїв в російському суспільстві внаслідок розширення площ менонітських і німецьких землеволодінь.
Можливість продавати і купувати землю зумовила збільшення кількості приватновласницьких німецьких і менонітських господарств і зробила їх одними з найзначніших землевласників регіону. Таким чином, якщо в перші роки поселення земля для етнічних німців була засобом виживання, то до кінця ХІХ ст. віків вона перетворилася на спосіб накопичення капіталу.
Поступово, уряд схилявся до обмеження землеволодіння менонітів і німців. Про це свідчить листування в 1906-1908 роках Керуючого землеустроєм і землеробством князя Васильчикова із Земським відділом Міністерства внутрішніх справ. В ньому обговорювалося питання про обмеження поселян-власників (колишніх німців-колоністів, в число яких включалися і меноніти) в придбанні банківських, удільних і казенних земель на однакових з селянами підставах, за сприяння Селянського поземельного банку.
Стверджувалося, що поселян-власників не можна відносити до числа тих груп сільського населення, які потребують особливого сприяння уряду стосовно їх земельного облаштування, а є найбільш заможним класом землеробського населення.
Князь Васильчиков висловив пропозицію, що поселянам-власникам в кожній губернії необхідно продавати ту площу, призначеної для ліквідації землі, яка б була не більше процентного відношення їх населення тієї ж губернії до усього землеробського населення останньої.
Також він вважав потрібним роз'яснити комісіям землеустрою, що факт безземелля покупців не може служити підставою для надання їм переваги щодо купівлі землі.
З цього приводу Заступник Міністра внутрішніх справ заявив, що поширення операцій Селянського поземельного банку на поселян-власників (колишніх колоністів) навіть у виняткових випадках небажано [10].
Про утиски прав менонітів і німців Мелітопольського повіту свідчить той факт, що у Відомості землеволодінь Мелітопольської Земської Управи на 1915 рік серед 1732 прізвищ землевласників що отримали в 1908 – 1913 рр. ділянки від казни або Селянського Поземельного Банку немає прізвищ менонітів або німців.
Початок Першої світової війни посилив антинімецькі настрої в Імперії. В період 1915-1916 років царським урядом було прийнято ряд законодавчих актів відносно припинення німецького землеволодіння і землекористування. Але нечіткість формулювань ліквідаційних законів і особливості військового часу зумовили положення, при якому лише незначна частина землеволодінь включених в ліквідаційні списки була оцінена і виставлена на торги.
В межах прийнятих урядом в 1915-1916 роках законів про ліквідацію майна іноземних вихідців, Селянський банк отримав право до 1 січня 1921 року купувати за свій рахунок їх нерухоме майно. Законом 13 грудня 1915 року Селянському банку було надано пріоритет у покупці подібних земель[11].
Молочанський менонітський округ [12]
В циркулярі Селянського банку за № 9053 від 29 березня 1916 року [13] зазначалося, що для оцінювання майна іноземних вихідців потрібно використовувати інструкцію 1896 року [14]. При цьому від відділень вимагалося, через часту відсутність планів і актів володіння, в описі майна, зазначати окружні межі земельної ділянки. Під час продажу декількох маєтків, які належали одній особі, кожний продавався окремо (крім тих, які були разом заставлені в позикових установах). Циркуляр до відділень від 21 квітня 1916 року за № 10827 вимагав, щоб під час купівлі Селянським банком земель іноземних вихідців відділення додавало до справ, які відправлялися до Центрального управління, копії оціночних доповідей, журнальних постанов тощо[15].
Серед справ діловодства Банку виділяється «Поуездный реестр дел по покупке имений за счет Крестьянского Поземельного Банка» [16]. Реєстр включає звичайні поміщицькі маєтки і маєтки іноземних вихідців, які підлягали дії ліквідаційних законів 1915 - 16 років по Таврійській губернії. По кожному маєтку фіксувалися: номер по порядку, номер справи, час подачі заяви, власник, місцезнаходження, назва маєтку, кількість землі, час створення і затвердження купчої, час проведення оцінки маєтку, час передачі матеріалів оцінювання до відділення, час прийому маєтку тощо. Було розпочато купівлю 191 маєтку в Мелітопольському і 83 маєтків в Бердянському повітах, але кількість зупинених справ досить значна.
Найповніший список маєтків, куплених банком, датований 1917 роком налічує 110 маєтків іноземних вихідців, 20 маєтків в Бердянському повіті та 90 в Мелітопольському [17].
Упередженість суспільства проти іноземців, які мали досить значні земельні площі і бажання самих власників продати свої землі якомога дорожче призводила до того, що іноземні вихідці часто не погоджувалися із матеріалами оцінки та намагалися її оскаржити [18].
Географія розташування маєтків досить велика. Як приклад можна привести маєток П.Я. Реймер в Серогозькій вол., маєток А.І. Мартенс у Веселівській вол., маєток Ф. і А.Ф. Вібе в Юзкуйскій вол.[19].
Така політика держави, безумовно, привела до скорочення площ німецького і менонітського землеволодіння на території Мелітопольського повіту. За радянських часів конфлікти німців з урядом ще більше загострилися, але носили дещо інший характер.
Список джерел та літератури:
1. Боровой С.Я. О некоторых особенностях аграрного строя Степной Украины в предреформенный период // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 1962 г. – Минск: Наука и техника. – 1964. – С. 371.
2. Staples J. R. Cross-Cultural Encounters on the Ukrainian Steppe: Settling the Molochna Basin, 1783-1861. – University of Toronto Press Incorporated, 2003. – 253 P.
3. Российский государственный исторический архив (далі – РГИА), ф. 383, оп. 30, д. 445. Дело об отводе земель колониям в Мелитопольском уезде Таврической губ, взамен отошедших от них крестьянам с. Михайловки и об отказе крестьянам указанного селения в возврате земель, отрезанных у них колонии Рейхенфельд.
4. РГИА, ф. 1263, оп. 1, д. 183, лл. 725-730. О жалобе казенных крестьян селения Токмак Мелитопольского уезда Таврической губернии на притеснения их меннонитами во владении землей.
5. РГИА, ф. 1263, оп. 1, д. 215, лл. 170-174об. О передаче во владение меннонитов части земли казенних крестьян селения Токмак Мелитопольского уезда Таврической губернии.
6. Staples J. R. Cross-Cultural Encounters on the Ukrainian Steppe: Settling the Molochna Basin, 1783-1861. – University of Toronto Press Incorporated, 2003. – С. 81–82.
7.Сборник статистических сведений по Таврической губернии. – Симферополь, 1885 – Т. 1. Вып. 2: Крестьянское хазяйство в Мелитопольском уезде. – М., 1887. – С. 42.
8. Держархів Херсонської області (далі – ДАХО), ф. 14, оп. 2, спр. 70, арк. 34-109. Дело об отмежевании земли в оброчное содержание духоборческим селениям в Мелитопольском уезде. Сведения о количестве земель и наличии населения в слободе Ефремовке. 4 августа 1821 – 14 июня 1823 гг.
9. Staples J. R. Cross-Cultural Encounters on the Ukrainian Steppe: Settling the Molochna Basin, 1783-1861. – University of Toronto Press Incorporated, 2003, Р. 87-107.
10. РГИА, ф. 1291, оп. 54, д. 12. К вопросу о праве немецких колонистов на покупку земли при содействии Крестьянского поземельного Банка.
11. Отчет Крестьянского поземельного банка за 1896-1915. – СПб., 1898-1916. – 691 с.
12.Molotschna Mennonite Settlement (Zaporizhia Oblast, Ukraine) //
http://gameo.org/index.php?tit...Ukraine%2913. Сборник циркуляров и распоряжений по Крестьянскому поземельному банку за 1916-1917. – СПб., 1917. – С. 4.
14. Держархів в Автономній Республіці Крим (далі – ДААРК), ф. 377, оп. 1, спр. 4938, арк. 83-84. К сведению и руководству.
15. Сборник циркуляров и распоряжений по Крестьянскому поземельному банку за 1916-1917. – СПб., 1917. – С. 19.
16. ДААРК, ф. 71, оп.1, спр. 2098, арк. 1зв.-14, 48зв-78. Поуездный реестр дел по покупке имений за счет Крестьянского поземельного банка.
17. РГИА, ф. 1483, оп.1., д. 30, 52 л. Законодательные материалы к узаконениям 2 февраля и 13 декабря 1915 года о ликвидации немецкого засилья.
18. ДААРК, ф. 71, оп. 1, спр. 3780, арк.13. О продаже недвижимого имущества А.И. Дика. 1916 г.
19. РГИА, ф. 592, оп. 42, д. 1786. Книга имений приобретённых Банком в порядке узаконений 2 февраля и 13 декабря 1915 г.
Алла Крилова, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та правознавства Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького.
