Меннониты - Генеалогический форум ВГД. Тема №63570

УДК 94(47)“1786/1917”
Оксана Безносова

ОСОБЕННОСТИ КОНФЕССИОНАЛЬНОГО СТАТУСА МЕННОНИТОВ В ЦАРСКОЙ РОССИИ 1786-1917 гг.

Современное постсоветское общество (да и не только оно) не только многонационально, но и поликонфессионально. Пережив в советский период тяжелую эпоху практически полного запрета и гонений на религию, оно жадно ринулось в плаванье по бурному морю свободной религиозной жизни. В результате сразу же стали остроактуальными проблемы социального статуса существующих конфессий и принципов их взаимоотношений с государством. Поэтому изучение накопленного опыта сосуществования и взаимодействия церкви и государства особенно важно для гармоничного развития любого гражданского общества. В этом смысле история существования меннонитских общин в условиях Царской России становится поистине неоценимым примером.
В Российской империи меннониты появились в 1786 г. в качестве иностранных колонистов, приглашенных императрицей Екатериной II для освоения новоприобретенных земель. Их рекомендовал правительству для поселения пригласить П.А.Румянцев, видя успешные результаты адаптации и развития гуттеров (которые входили с меннонитами в единое Анабаптистское братство и также ходатайствовали о приглашении для поселения своих единоверцев) в своем имении Вишенка на Черниговщине. Меннониты приняли решение о переселении в новую для себя страну не сколько из-за больших экономических преференций (как и всем остальным колонистам), но и имея твердое обещание правительства о нераспространении на них воинской повинности и предоставлении права полной автономности в разрешении вопросов церковного самоуправления (что также позднее нашло соответствующее отражение в законодательстве империи). Со своей же стороны и гуттеры, видя, сколь серьезных привилегий добились меннониты, также захотели получить равный статус. Поэтому с 1803 г. гуттеров (как живущих уже в Вишенках и Радичеве, так и вновь прибывающих из-за границы) правительственные чиновники стали именовать в документах «меннонитами» (меннонистами). Таким образом, в 1786-1871 гг. в Российскую империю из Пруссии и Данцига переселилось около 2300 меннонитских семей или 10 тысяч человек, образовав комплексы поселений-анклавов в Волынской, Екатеринославской, Таврической и Самарской губерниях [1]. Однако реалии жизни в России оказались гораздо более сложными, чем все их ожидания.
Главное и основное противоречие с традиционным меннонитским укладом составил сам организационный принцип обустройства самоуправления в иностранных колониях в Российской империи, породивший своеобразный симбиоз практически неограниченной свободы веры и жестких гражданских административных порядков. Общий административный надзор за меннонитскими поселениями, как и всеми другими колонистами, до 1871 г. осуществлял Попечительный Комитет. Церковные же дела находились в ведении исключительно духовных старшин меннонитских общин. В меннонитских поселениях также было введено и сельское (светское) самоуправление, наряду с традиционным для менонитов церковным, что вызвало недовольство части меннонитов и провоцировало постоянное вмешательство церковных старшин в светские дела. Некоторое исключение было сделано для гуттеров, у которых функции сельского старшины нередко выполнял церковный руководитель их общины. Таким образом, вопросы дисциплины у меннонитов курировали теперь уже не только церковные, но и сельские старшины [2]. Эта борьба вокруг принципов отношений с государственной властью была прямым отражением тенденции к оцерковливанию меннонитства как религиозной деноминации.
Жизнь «классических» меннонитских (не гуттерских) общин в немалой степени осложнялась как внутренними противоречиями, так и спорами на религиозной почве между их отдельными общинами. Так как каждый из меннонитов в принципе имел право выбирать, к какой общине он желает принадлежать, то в одной колонии нередко совместно проживали члены различных меннонитских общин. Поэтому российские чиновники, наблюдавшие внутреннюю жизнь их колоний, в один голос утверждали, что ссоры и споры на религиозной почве между меннонитскими общинами или отдельными их членами были «вполне ординарным явлением в их жизни» [3]. Однако, в случаях, если дела о «религиозных недоумениях» не могли разрешиться собственными силами «ко взаимному удовольствию», меннониты представляли их на рассмотрение в Попечительный Комитет, или же лично министру внутренних дел, так как они в церковном отношении не подлежали контролю Министерства государственных имуществ (как остальные протестанты). Министр внутренних дел вынужден был полагаться на мнение Генеральной консистории Евангелическо-Лютеранской церкви в России как представителя высшей духовной инстанции для протестантов империи, ибо у меннонитов в России, как и во всех других странах, не было какого-либо собственного «высшего духовного начальства». Этот церковно-административный казус вызывал недовольство как у самих меннонитов, так и российских чиновников, ибо согласно законам, меннонитам была предоставлена полная свобода в разрешении церковных дел, с излишками которой они сами не могли справиться.
Поэтому неудивительно, что в новых социальных условиях проживания сами меннониты к концу 40-х гг. ХIХ ст. в конце концов, пришли к мысли о необходимости модернизации традиционных для них методов самоуправления, ибо дальнейшее существование их как неорганизованного конгломерата независимых общин уже практически исчерпало потенциал самоуправляемости и внутреннего развития. Первая попытка изменения такого положения дел была осуществлена путем придания в 1851 г. их межобщинному совещательному органу Церковному конвенту новых (дисциплинарных) функций, так как (это признавали и сами меннониты) отсутствие какой-либо верховной власти губительно сказывалось на способностях меннонитов самостоятельно решать важнейшие вопросы своего сообщества [4]. Таким образом, Церковный конвент образца 1851 г. стал первой (переходной) стадией к современной форме общественной организации церковной жизни меннонитов, в процессе эволюции которой был сделан шаг в направлении иерархического пути развития, впоследствии признанный ошибочным.
Как процесс, затронувший практически все их сообщество, стадия перехода от общины верующих к церковному устройству конгрегационного типа вызвала появление целой плеяды новых религиозных групп, что, в свою очередь, практически привело к административной анархии, ибо новоменнониты отказывались подчиняться старым органам власти. Религиозное движение 60-70 гг. фактически стало своеобразной социальной революцией, прямым результатом которой был отказ части общин признавать разделение на полных и неполных хозяев, принятое в колонистском сообществе. Это явление стало своеобразным ответом на социально-культурные условия жизни в Российской империи. Проведенная в 1871 г. правительством колонистская реформа имела тот же вектор социального действия, уравняв всех меннонитов не только в церковных, но и социальных правах внутри их общин. Таким образом, изменение религиозной политики правительства было, с одной стороны, вызвано проблемами неурегулированности границ полученной меннонитами религиозной свободы, ибо правительство уже к середине ХIХ ст. четко осознавало, что меннониты сами не в состоянии самостоятельно справляться со своими внутренними церковными (и прежде всего – церковно-административными) проблемами, а с другой – самой логикой развития меннонитского сообщества, которое к этому времени в качестве конгломерата взаимообособленных автономных общин уже практически исчерпало свой ресурс управляемости и самоуправляемости.
Проведенная земская реформа в отношении колонистского населения была в целом одобрена меннонитами, не смотря на то, что ее осуществление вызвало довольно серьезные возмущения на Молочной [5]. Ободренные такой реакцией меннонитов власти начали активно зондировать почву среди них и относительно военной реформы, тем более что уже был пример Пруссии в разрешении данных проблем. Активные консультации правительства в конце 60-х гг., «особенно с наиболее влиятельными и зажиточными меннонитами с Молочной», показали, что значительная часть из них, «за исключением только религиозных фанатиков», все-таки готова согласиться с предполагаемыми преобразованиями, в том числе – и распространением на них военной службы в исключительно альтернативных формах. В число этих «фанатиков» вошли все гуттеры Российской империи, занявшие, в отличие от большинства более либеральных меннонитов, непримиримую позицию. В результате в 1874-1880 гг. Российская империя потеряла из-за эмиграции в Америку 18 тыс. человек или около трети всего своего меннонитского населения, в том числе – всех гунтеров [6].
Опыт разрешения данной проблемы продемонстрировал также и другое. Правительство увидело, что даже предпринятые им столь радикальные перемены с разной степенью энтузиазма, но все же воспринимаются либеральным большинством меннонитского сообщества, ибо в 70-80 гг. XIX ст. происходило окончательное вызревание современных форм организации церковной жизни меннонитов, то есть конференций как формы сотрудничества и координации между собой независимых менонитских общин. В эту эпоху объединительное движение внутри меннонитского сообщества приобретало все большую популярность. Одновременно также проявлялась все большая потребность в гармоничном сосуществовании с интенсивно меняющимся окружающим обществом. Поэтому когда правительство, подталкиваемое настоятельной необходимостью модернизации всего российского общества, перешло к кардинальным реформам, в основе которых лежала политика универсализации, оно уже было твердо уверено в том, что меннониты не только воспримут, но и примут внедряемые им сверху нововведения. 6 августа 1880 г. Департамент духовных дел иностранных исповеданий был выделен в самостоятельное учреждение, а 16 марта 1881 г. вновь включен в состав Министерства внутренних дел как часть общего Департамента духовных дел, куда в конечном итоге и было передано наблюдение за церковными делами менонитов [7].
Осуществление нового курса внутренней политики положило конец не только колонистскому статусу меннонитов в России (в числе прочих иностранных поселенцев), но и значительному урезанию их прежних религиозных прав и свобод. Прежде всего, изменения произошли в области сужения прав меннонитского церковного самоуправления в отношении его организационных и контрольных функций. Рассмотрение всех проступков меннонитов, попадавших под категорию уголовных преступлений и гражданских правонарушений, было выведено из-под контроля общины. Отныне уже и дела о нетяжких преступлениях передавались ведению местной гражданской или судебной администрации на общих основаниях. Кандидатуры церковных старшин, прежде утверждаемые в своих должностях органами опеки по факту выборов их общинами, отныне подлежали обязательному одобрению местной гражданской администрацией. Одновременно из-под исключительного контроля церковных старшин меннонитов в 1880 г. была выведена сельская школа (как и всех остальных колонистов); все обучение (кроме уроков закона Божьего и родного языка) было переведено на русский язык. На русский же язык была переведена вся метрикация меннонитских общин. Далеко не все эти перемены были с одобрением встречены меннонитами, однако и не встретили среди них сколь-нибудь серьезного сопротивления.
Тем не менее, вплоть до 80-х гг. отношение российских чиновников к меннонитам можно охарактеризовать как благожелательно-равнодушное, ибо, как писал в свое время известный А.Дородницын, «от иноверных религиозных обществ в догматическом отношении требовалось одно, чтобы в вероучении данного религиозного общества не заключалось ничего противного основным началам христианства, нравственности и гражданского устройства» [8]. Таким образом, можно предположить, что не смотря на планы радикальных реформ в разных сферах, правительство все же изначально не вынашивало планы по дальнейшему ограничению меннонитов в религиозных правах и сложившаяся в постреформационную эпоху система взаимоотношений между меннонитским сообществом (как религиозным сообществом) и российской государственной властью в целом все-таки устраивала обе стороны. Тем не менее, кардинальные изменения к худшему во взаимоотношениях между меннонитами и правительством произошли к концу XIX ст., причем в значительной степени они были спровоцированы самими же меннонитами.
К этому времени меннонитские общины всех существовавших в Российской империи конфессий уже практически прошли все стадии вызревания своего сообщества от общины к церкви. Социальное развитие сопровождалось и вполне успешным врастанием в систему организации конфессиональной системы империи. Акцентуация на правильной организации своей внутренней жизни постепенно сменялась интересом к преобразованию на своих началах внешнего мира, поэтому вектор приложения их пиетизма приобрел принципиально новое направление, основой которого стало внешнее миссионерство. Со своей же стороны, разломав колонистскую систему, правительство само вытолкнуло жителей бывших изолированных иностранных поселений в окружающий их «большой мир». Поэтому все новоменнонитские конфессии, порожденные этой новой эпохой, отличались большой склонностью именно ко внешнему миссионерству, которое стало заметным явлением в религиозной жизни окружающего их инонационального и иноконфессионального населения. Однако изучение архивных документов показывает, что приписывание миссионерских влияний на окружающее население только братским меннонитам является не совсем корректным. В них содержатся многочисленные жалобы на миссионерскую деятельность меннонитов разных конфессий, хотя и при безусловным доминировании братских.
Правительство особенно тревожило активное распространение идей пацифизма в войсках, что было особенно опасным в условиях назревания Первой мировой войны. Поэтому, даже сделав ряд уступок в 1903-1905 гг. в религиозной сфере, оно перешло к активным действиям, целью которых было установить прямой и непосредственный контроль государства над внутренней жизнью всех религиозных общин, подобно тому, какой существовал тогда в отношении Православной церкви. Первым шагом в осуществлении этой цели стали введенные в 1910 г. новые правила регистрации и функционирования религиозных общин, вводившие прямую регламентацию и контроль их церковной жизни со стороны властей. Это нововведение принудило, наконец, меннонитов срочно созвать первую всеменнонитскую конференцию и начать предпринимать серьезные объединительные усилия по сплочению представителей всех меннонитских деноминаций для отстаивания своих интересов перед лицом правительства. Однако, не смотря на упорное сопротивление меннонитов, положение дел стремительно ухудшалось [9]. В дальнейших планах правительства уже в 1913-1914 гг. было установление всемерного контроля над всеми религиозными общинами [10]. Начало Первой мировой войны и развертывание антигерманской кампании разрушили всякую надежду на то, что меннонитам удастся сохранить свои религиозные права, пусть даже в значительно урезанном реформами 1871-1874 гг. виде. Поэтому вполне вероятным кажется предположение, что в конце концов правительство все же собиралось свести их статус до положения терпимой (легальной секты).
Таким образом, круг замкнулся: бежавшие из Польши и Пруссии меннониты вначале обрели в России столь желанную для них религиозную свободу и независимое самоуправление с широчайшими полномочиями, а затем, через 130 лет своей жизни в Российской империи вновь оказались перед реальной угрозой оказаться в положении практически религиозно-социальных маргиналов. С другой же стороны, меннонитские общины к началу ХХ ст. уже достигли стадии социальной (т.е. церковной) зрелости и сами желали гармоничного врастания в сложившуюся в империи систему межконфессиональных отношений, перейдя от состояния полного отрицания внешнего мира к стремлению его преобразования в соответствии с собственными правилами жизни.
Тем не менее, политика невмешательства в церковные дела меннонитов правительством проводилась ровно до тех пор, пока, с одной стороны, сами менониты желали и требовали от него этого и сами придерживались условий договора о соблюдении миссионерских интересов Православной церкви. А с другой – пока проблемы настоятельной необходимости модернизации всего российского общества не заставили правительство перейти к политике универсализма, кардинальным образом нарушив права этого религиозного меньшинства.

Источники и литература
1. Friesen P.M. Alt-Evangelische Mennonitische Bruderschaft in Russland (1789-1910) im Rahmen der mennonitischen Gesamgeschichte – Halbstadt, Raduga, 1911. – S.394; Friesen P.M. The Mennonite Brotherhood in Russia (1789-1910) / Trans. from the German. – Board of Christian Literature; General Conference of Mennonite Bretheren Churches. – Fresno, California, 1978. – P. 51-52, 928; Российский государственный исторический архив (далее – РГИА). – Ф. 821. – Оп. 5. – Д. 940. – Л.11-12; Журавель В. Радичевские колонии гуттеров в Российской империи: Дипломная работа. – Днепропетровск, 2007. – 75 с. – Рукопис.
2. Безносова О.В. Меннонитская община-церковь в царской России: особенности устройства и взаимоотношений с государством в колонистский период (1786-1874) / Российское государство, общество и этнические немцы: основные этапы и характер взаимоотношений (XVIII-XXI): Материалы XI международной конференции. Москва, 1-3 ноября 2006 г. – М.: "МСНК-пресс", 2007. – С.90-100.
3. РГИА. – Ф. 821. – Оп. 5. – Д. 940. – Л.12-13; Там же. – Д. 976. – Л. 9об, 75об; Там же. – Д. 1043. – Л. 3об; РГИА. – Ф. 383. – Оп.12. – Д.12327. – Л. 41-41об.
4. РГИА. – Ф. 821. – Оп. 5. – Д. 981. – Л.7-7об; Клаус А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистики иностранной колонизации в России. – СПб, 1869. – С. 175; Бондарь С.Д. Секта меннонитов в России. – СПб., 1916. – С.106.
5. Бондарь С.Д. Секта меннонитов в России… – С. 50-51, 63-64; ГАРФ. – Ф. 102 (3 д-во). – Оп.1886 г. – Д. 505. – Л.1-14; The Mennonite Encyclopedia. – Vol. IV. – Р.712; Reger A., Plett D. Diese Steine. Ein Bildband zur Geschichte der Russlandmennoniten. – Manitoba, Canada, 2001. – S. 243.
6. РГИА – Ф. 821. – Оп. 5. – Д. 996. – Л. 20об-21, 103об, 108 об; Friesen P.M. The Mennonite Brotherhood… Р. 591; ; Reger A., Plett D. Diese Steine…– S. 243.
7. Безносова О.В. Меннонитская община-церковь в царской России… С.100.
8. Алексий (епископ). Религиозно-рационалистическое движение на Юге России во второй половине XIX ст. – Казань, 1909. – С.136.
9. Mennonites in Russia / Еd. by J.Friesen. – Winnipeg, Manitoba, 1989. – P. 345; Клиппенштайн Л. Отказ от военной службы по мотивам совести в меннонитских общинах царской России // Долгий путь российского пацифизма / Ин-т всеобщей истории РАН. – М., 1997. – С.160-170; История евангельских христиан-баптистов в СССР… С.439.
10. ГАРФ. – Ф. 102. – Оп. 1913 г. – Д. 85. – Л. 239 об.

Молочанські німці та меноніти в системі міжетнічних земельних конфліктів

Приєднання великих територій на півдні Російської Імперії і необхідність їх господарського освоєння зумовили переселення на цю територію представників різних етнічних і конфесійних груп. Результатом цього стало формування поліетнічного соціуму, що виник на основі близькості земельних володінь і відносної ізоляції від центральної влади. Одним з важливих елементів цього соціуму були етнічні німці і представники етноконфесійної групи менонітів.
Отримання ними значних земельних площ в цьому регіоні, зумовило їх участь практично в усіх конфліктах, пов'язаних із землею. Історик С.Я. Боровий визначає термін "боротьба за землю" як боротьбу за перерозподіл землі між різними категоріями населення: селянами, колоністами, поміщиками та ін.[1].
Використовуючи цю точку зору в нашому дослідженні, ми можемо додати, що в Мелітопольському повіті проблеми з перерозподілом землі існували не лише між соціальними категоріями населення, але і між урядом і населенням. Окрім цього, вони носили етнічне забарвлення. Земельні конфлікти в Мелітопольському повіті можна умовно розділити на три види:
- конфлікти, обумовлені неправильним розмежуванням землі і нечіткими межами між наділами (з початку переселення і до 1830-х років, коли закінчився перший етап адаптації [2].
- конфлікти в середовищі етнічних груп і поміж ними, викликані нестачею землі і перенаселенням (1830-ті рр. – др. пол. XIX ст.);
- конфлікти з урядом (кінець XIX ст. – 1917 р.), обумовлені виникненням антинімецьких настроїв в російському суспільстві і початком Першої світової війни.
Найбільш значні міжетнічні земельні конфлікти відбувалися в процесі початкового заселення території, через те, що земля не була чітко розмежована. Дуже часто кількість землі, що була надана переселенцям, при проведені інструментальної зйомки не співпадала з фактичною її кількістю. Прикладом цього може бути конфлікт між німцями Молочанського колоністського округа та селянами с. Михайлівка, який виник у 1825 р.[3].
Надання землі німцям було Височайше затверджено 14 квітня 1806 р. Але ця земля не була чітко відмежована і тому на ділянці № 14 сталася нестача. 9547 дес. землі, що були надані колоністам, виявилися зайняті селянами Михайлівки, а 3694 дес. селища Михайлівка були приєднані до колоністського округу. Таким чином колоністам повинні були додати із земель Михайлівських поселян 5853 дес.
За згодою Михайлівських селян та товариства колоністів, ця земля була позначена землеміром на плані. Катеринославська контора іноземних переселенців відправила цей план 10 лютого 1825 р. у Таврійську експедицію, із проханням про приєднання до Молочанського колоністського округу 5853 дес., згідно зробленої пропозиції.
Казенна експедиція очікувала рішення по цьому питанню в Межевій канцелярії. Остання знайшла у с. Михайлівка тільки 15607 дес. 542 саж. зайвої землі. Рішенням від 24 січня 1833 р. ця земля була надана у розпорядження Казенної Експедиції, яка, у свою чергу, розпорядження про заміну землі не зробила. Так, 29 вересня 1835 р. з Міністерства внутрішніх справ (Департаменту Господарського відділення) до Міністра Фінансів надійшло прохання про заміну колоністам 5853 дес. При цьому стверджувалося, що прохання колоністів Міністр внутрішніх справ вважає повністю справедливим.
До конфліктів також призводила відсутність чітких меж між земельними ділянками. Так, помилки у визначенні головного руслу р. Молочної призвели до конфлікту між менонітами та духоборами у першій третині ХІХ ст.
Наявність значних вільних ділянок обумовила надання землі переселенцям з врахуванням подальшого приросту населення. Такі землі здавалися у оренду, але орендатори часто будували там постійні селища, що теж призводило до конфліктів. Прикладом може бути облаштування у 1819 році токмачанами на р. Бегим-Чокрак хуторів. 20 травня 1819 р. у Комітеті міністрів слухали справу про скаргу казенних селян с. Токмак на менонітів. У 1818 році селяни подали прохання про надання їм захисту від гноблень їх сусідів, менонітів. Пояснювалося, що меноніти не допускали свою худобу на їх пасовища, захоплювали з полів хліб та сіно, та що токмакські селяни у різний час отримали збитків більш ніж на тисячу рублів. У цій скарзі було прохання, про розподіл земель між селянами та менонітами, про виселення двох менонітських колоній біля Токмака та повернення селянам збитків.
Головний Попечитель колоністів південного краю Росії, генерал-лейтенант Інзов, взяв на себе розгляд цієї справи. Він виявив, що непорозуміння між токмачанами та менонітами виникли через те, що токмачани на р. Бегим-Чокрак облаштували хутори, які у 1814 р. були відведені як межа, та розташовувалися в середині менонітського землеволодіння. Селяни, проживаючи на самій межі менонітського селища Рюккенау, через недбайливість свою залишали без нагляду свою худобу, яка заходила на поля менонітів та призводила збитки. Затримання такої худоби менонітами призводило до скарг та ворожнечі між двома сторонами.
Щоб припинити ворожнечу, генерал-лейтенант Інзов запропонував, щоб селяни з хуторів переселилися у сам Токмак, залишивши при собі 3000 дес. землі на лівій стороні р. Бегим-Чокрак, тому що саме ця кількість землі їм була надана у 1815 р. Решту землі він пропонував віддати менонітам. Міністр внутрішніх справ погодився з цим рішенням [4].
Дещо пізніше виникли суперечки стосовно кількості землі, яку залишали для токмакських селян на лівому березі р. Бегим-Чокрак (тільки 3000 дес.). Таким чином, вони втрачали більш 6000 дес. землі, з призначених їм колишнім Херсонським військовим губернатором Дюком де Рішельє.
Комітет міністрів доручив міністру внутрішніх справ пояснити скільки токмакські селяни мають землі на кожну ревізьку душу, та які обставини були для призначення для них Дюком де Рішельє 9340 дес.
У записці від 7 травня 1819 р., яку було представлено у Комітет міністрів, пояснювалося, що ще у час Рішельє для припинення суперечок між менонітами та токмакськими селянами, останні отримали на лівої стороні р. Токмак ділянку землі розміром 9340 дес. Згідно з Височайшим наказом, наданого на ім`я Рішельє, 25 липня 1805 р., на лівому березі для токмакських селян з ділянки № 62 було виділено 3000 дес., тобто саме ту кількість землі, яку Головний Попечитель колоністів, Інзов, збирався залишити за ними.
Керуючим Міністерством графом Кочубеєм було зазначено, що селяни мають землі приблизно 6000 дес., і це є більше встановленої пропорції на душу. Він визнав, що нема ніякого приводу залишати токмачанам додаткові 2 дес. на душу, більш встановлених 15 дес. пропорції. У них, за його думкою, залишилося ще 10000 дес. землі, яку вони вважають непридатною. У зв`язку з цим, Кочубей прийняв остаточне рішення, згідно інформації Інзова та Ланжерона, стосовно залишення 3000 дес. для токмакських селян та передачі 9340 дес. у власність менонітів [5].
Після встановлення чітких меж між земельними наділами конфлікти з сусідами практично припинилися. Проте, на подальших етапах освоєння території, проблеми виникали в середовищі самих етнічних груп. Закінчення першого періоду адаптації характеризувалося скороченням площ вільної землі і перенаселенням території Мелітопольського повіту.
Саме з того часу, тобто з 1830-х років, починається боротьба за перерозподіл землі в середовищі поселенців однієї соціальної або етнічної групи, у зв'язку із скороченням вільних земельних площ і посиленням соціальної диференціації в їх суспільстві. В цілому, конфлікти подібного роду можна розділити на три групи: в середовищі колоністів (німців, менонітів), у державних селян і у сектантів-духоборів.
Проблеми колоністів були викликані скороченням числа запасних земель, правилами спадкоємства і неподільністю наділів. Тут, слід зробити обмовку, що у німецьких колоністів Мелітопольського повіту проблеми з безземеллям почалися пізніше, ніж у менонітів Бердянського. Причиною цього було те, що меноніти при переселенні дуже швидко розділили між собою усі запасні землі, а німці, навпаки, повільно розділяли додаткову землю [6].
Можна сказати, що це були швидше соціальні, а не юридичні конфлікти. У свою чергу, безземелля стало каталізатором посилення контактів німців з сусідами, що проявилося у інтенсифікації процесів купівлі і оренди землі.
По іншому проявлялися проблеми із землею у державних селян. Конфлікти були обумовлені виникненням нових хуторів і селищ. Вони з'являлися на далеких полях общини іноді на її вимогу, а частіше за ініціативою приватних осіб. Зазвичай хуторяни не просили ніякого дозволу від общини на поселення. Стара слобода заявляла домагання і на землю, зайняту хуторами, і на самих хуторян, які ухилялися від натуральних повинностей. Хуторяни відмовлялися повертатися, не залишали свої хутори і не віддавали землю.
Починалися конфлікти. Хуторяни зверталися до начальства і відділялися від общини (Зелене, Піскошне), а іноді все-таки підкорялися общині і здавали хутори[7].

Окремо слід розглянути конфлікт між духоборами і керівництвом Мелітопольського повіту. Великі наділи духоборів викликали подив у місцевих чиновників, які не розуміли, чим духобори заслужили подібний привілей. Площа виділеної їм землі з 1804 по 1820 року загалом склала 48673 дес. зручної і 6066 незручної землі[8].
Скориставшись проблемами, що виникли в середовищі самих духоборів, пов'язаними нібито з множиною вбивств і грабежів, через ряд скарг і рапортів в Сенат, вони добилися виселення духоборів. Центральні чиновники, стурбовані скороченням землі для державних селян по усій імперії, прийняли сумнівні звинувачення і погодилися на виселення. Велику роль в цьому зіграла думка меноніта Йогана Корніса, який дуже негативно відносився до духоборів, і до якого пізніше перейшла значна кількість їх землі[9].
До третього виду конфліктів відносяться проблеми з урядом, що виникали через посилення антинімецьких настроїв в російському суспільстві внаслідок розширення площ менонітських і німецьких землеволодінь.
Можливість продавати і купувати землю зумовила збільшення кількості приватновласницьких німецьких і менонітських господарств і зробила їх одними з найзначніших землевласників регіону. Таким чином, якщо в перші роки поселення земля для етнічних німців була засобом виживання, то до кінця ХІХ ст. віків вона перетворилася на спосіб накопичення капіталу.
Поступово, уряд схилявся до обмеження землеволодіння менонітів і німців. Про це свідчить листування в 1906-1908 роках Керуючого землеустроєм і землеробством князя Васильчикова із Земським відділом Міністерства внутрішніх справ. В ньому обговорювалося питання про обмеження поселян-власників (колишніх німців-колоністів, в число яких включалися і меноніти) в придбанні банківських, удільних і казенних земель на однакових з селянами підставах, за сприяння Селянського поземельного банку.
Стверджувалося, що поселян-власників не можна відносити до числа тих груп сільського населення, які потребують особливого сприяння уряду стосовно їх земельного облаштування, а є найбільш заможним класом землеробського населення.
Князь Васильчиков висловив пропозицію, що поселянам-власникам в кожній губернії необхідно продавати ту площу, призначеної для ліквідації землі, яка б була не більше процентного відношення їх населення тієї ж губернії до усього землеробського населення останньої.
Також він вважав потрібним роз'яснити комісіям землеустрою, що факт безземелля покупців не може служити підставою для надання їм переваги щодо купівлі землі.
З цього приводу Заступник Міністра внутрішніх справ заявив, що поширення операцій Селянського поземельного банку на поселян-власників (колишніх колоністів) навіть у виняткових випадках небажано [10].
Про утиски прав менонітів і німців Мелітопольського повіту свідчить той факт, що у Відомості землеволодінь Мелітопольської Земської Управи на 1915 рік серед 1732 прізвищ землевласників що отримали в 1908 – 1913 рр. ділянки від казни або Селянського Поземельного Банку немає прізвищ менонітів або німців.
Початок Першої світової війни посилив антинімецькі настрої в Імперії. В період 1915-1916 років царським урядом було прийнято ряд законодавчих актів відносно припинення німецького землеволодіння і землекористування. Але нечіткість формулювань ліквідаційних законів і особливості військового часу зумовили положення, при якому лише незначна частина землеволодінь включених в ліквідаційні списки була оцінена і виставлена на торги.
В межах прийнятих урядом в 1915-1916 роках законів про ліквідацію майна іноземних вихідців, Селянський банк отримав право до 1 січня 1921 року купувати за свій рахунок їх нерухоме майно. Законом 13 грудня 1915 року Селянському банку було надано пріоритет у покупці подібних земель[11].

Молочанський менонітський округ [12]
В циркулярі Селянського банку за № 9053 від 29 березня 1916 року [13] зазначалося, що для оцінювання майна іноземних вихідців потрібно використовувати інструкцію 1896 року [14]. При цьому від відділень вимагалося, через часту відсутність планів і актів володіння, в описі майна, зазначати окружні межі земельної ділянки. Під час продажу декількох маєтків, які належали одній особі, кожний продавався окремо (крім тих, які були разом заставлені в позикових установах). Циркуляр до відділень від 21 квітня 1916 року за № 10827 вимагав, щоб під час купівлі Селянським банком земель іноземних вихідців відділення додавало до справ, які відправлялися до Центрального управління, копії оціночних доповідей, журнальних постанов тощо[15].
Серед справ діловодства Банку виділяється «Поуездный реестр дел по покупке имений за счет Крестьянского Поземельного Банка» [16]. Реєстр включає звичайні поміщицькі маєтки і маєтки іноземних вихідців, які підлягали дії ліквідаційних законів 1915 - 16 років по Таврійській губернії. По кожному маєтку фіксувалися: номер по порядку, номер справи, час подачі заяви, власник, місцезнаходження, назва маєтку, кількість землі, час створення і затвердження купчої, час проведення оцінки маєтку, час передачі матеріалів оцінювання до відділення, час прийому маєтку тощо. Було розпочато купівлю 191 маєтку в Мелітопольському і 83 маєтків в Бердянському повітах, але кількість зупинених справ досить значна.
Найповніший список маєтків, куплених банком, датований 1917 роком налічує 110 маєтків іноземних вихідців, 20 маєтків в Бердянському повіті та 90 в Мелітопольському [17].
Упередженість суспільства проти іноземців, які мали досить значні земельні площі і бажання самих власників продати свої землі якомога дорожче призводила до того, що іноземні вихідці часто не погоджувалися із матеріалами оцінки та намагалися її оскаржити [18].
Географія розташування маєтків досить велика. Як приклад можна привести маєток П.Я. Реймер в Серогозькій вол., маєток А.І. Мартенс у Веселівській вол., маєток Ф. і А.Ф. Вібе в Юзкуйскій вол.[19].
Така політика держави, безумовно, привела до скорочення площ німецького і менонітського землеволодіння на території Мелітопольського повіту. За радянських часів конфлікти німців з урядом ще більше загострилися, але носили дещо інший характер.

Список джерел та літератури:
1. Боровой С.Я. О некоторых особенностях аграрного строя Степной Украины в предреформенный период // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 1962 г. – Минск: Наука и техника. – 1964. – С. 371.
2. Staples J. R. Cross-Cultural Encounters on the Ukrainian Steppe: Settling the Molochna Basin, 1783-1861. – University of Toronto Press Incorporated, 2003. – 253 P.
3. Российский государственный исторический архив (далі – РГИА), ф. 383, оп. 30, д. 445. Дело об отводе земель колониям в Мелитопольском уезде Таврической губ, взамен отошедших от них крестьянам с. Михайловки и об отказе крестьянам указанного селения в возврате земель, отрезанных у них колонии Рейхенфельд.
4. РГИА, ф. 1263, оп. 1, д. 183, лл. 725-730. О жалобе казенных крестьян селения Токмак Мелитопольского уезда Таврической губернии на притеснения их меннонитами во владении землей.
5. РГИА, ф. 1263, оп. 1, д. 215, лл. 170-174об. О передаче во владение меннонитов части земли казенних крестьян селения Токмак Мелитопольского уезда Таврической губернии.
6. Staples J. R. Cross-Cultural Encounters on the Ukrainian Steppe: Settling the Molochna Basin, 1783-1861. – University of Toronto Press Incorporated, 2003. – С. 81–82.
7.Сборник статистических сведений по Таврической губернии. – Симферополь, 1885 – Т. 1. Вып. 2: Крестьянское хазяйство в Мелитопольском уезде. – М., 1887. – С. 42.
8. Держархів Херсонської області (далі – ДАХО), ф. 14, оп. 2, спр. 70, арк. 34-109. Дело об отмежевании земли в оброчное содержание духоборческим селениям в Мелитопольском уезде. Сведения о количестве земель и наличии населения в слободе Ефремовке. 4 августа 1821 – 14 июня 1823 гг.
9. Staples J. R. Cross-Cultural Encounters on the Ukrainian Steppe: Settling the Molochna Basin, 1783-1861. – University of Toronto Press Incorporated, 2003, Р. 87-107.
10. РГИА, ф. 1291, оп. 54, д. 12. К вопросу о праве немецких колонистов на покупку земли при содействии Крестьянского поземельного Банка.
11. Отчет Крестьянского поземельного банка за 1896-1915. – СПб., 1898-1916. – 691 с.
12.Molotschna Mennonite Settlement (Zaporizhia Oblast, Ukraine) // http://gameo.org/index.php?tit...Ukraine%29
13. Сборник циркуляров и распоряжений по Крестьянскому поземельному банку за 1916-1917. – СПб., 1917. – С. 4.
14. Держархів в Автономній Республіці Крим (далі – ДААРК), ф. 377, оп. 1, спр. 4938, арк. 83-84. К сведению и руководству.
15. Сборник циркуляров и распоряжений по Крестьянскому поземельному банку за 1916-1917. – СПб., 1917. – С. 19.
16. ДААРК, ф. 71, оп.1, спр. 2098, арк. 1зв.-14, 48зв-78. Поуездный реестр дел по покупке имений за счет Крестьянского поземельного банка.
17. РГИА, ф. 1483, оп.1., д. 30, 52 л. Законодательные материалы к узаконениям 2 февраля и 13 декабря 1915 года о ликвидации немецкого засилья.
18. ДААРК, ф. 71, оп. 1, спр. 3780, арк.13. О продаже недвижимого имущества А.И. Дика. 1916 г.
19. РГИА, ф. 592, оп. 42, д. 1786. Книга имений приобретённых Банком в порядке узаконений 2 февраля и 13 декабря 1915 г.

Алла Крилова, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та правознавства Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького.