Стрельбицкие Strzelbicki Стрельбицькі Стрільбицькі

Моï родичi - нащадки сестри мого прапрадiда
Володимир Стрельбицький i Вiкторiя Стрельбицькa-Донiгевич дiти Iвана Стрельбицького, пароха села Текуча.

Про рiд ïхньоï бабусi Iоанни-Марiï-Терезiï Мастай де Ферреттi Тут

ПАЄВСЬКІ – МУЖНІСТЬ, ГАРМОНІЯ, КРАСА

Часто ставлю собі питання: чому «Кримська світлиця» притягує до себе найчесніших, найпорядніших, найпатріотичніших людей? Може, тому, що лише наймудрішим і найдалекогляднішим є діло до кримського українства? Саме оці, останні, розуміють, що стан українських справ у Криму є найкращим індикатором стану справ у державі… Багато змінити вони не можуть, але, принаймні, прагнуть ознайомитись із ситуацією в АРК, зробити свій посильний внесок у державотворення. Як саме? Дуже просто: вони актуалізують кримське питання в місцях проживання. А це нині вся «материкова» Україна, хоча Захід, звичайно, активніший.
Кілька десятків передплатників у Галичині, зокрема у шахтарському Червонограді - ось внесок Паєвських. Але навіть без цієї доброї справи вони варті були б того, щоб їм до землі вклонитися. Що й робимо зараз з чистим серцем і глибоким переконанням: вони заслужили на пошану.
* * *
Прикро, що і про Юрія, і про Дарію Паєвських уже доводиться говорити у минулому часі. Прикро й те, що не вдалося поспілкуватися довше – а могли б листуватися та їздити в гості одне до одного ледь не ціле десятиліття – приблизно стільки родина Паєвських читала і популяризувала «Кримську світлицю» у Червонограді.
Поштовхом до знайомства з цією родиною була стаття Василя Гуменюка : «Ми втратили патріота і вірного приятеля…» («КС» від 25 січня 2008 р.). На жаль, у ній уже повідомлялося про смерть Юрія Денисовича Паєвського, хоча про його добрі справи я чув і раніше. Але у житті нерідко буває: по-справжньому оцінюємо людину лише після того, як вона відійшла у засвіти. Часто дослідник опиняється сам на сам з морем інформації і шкодує, що не було бодай п’ятнадцятихвилинного спілкування з тим, про кого зібрався писати.
І хоч ця обставина не даватиме мені спокою все життя (ну, як же так, що не встиг познайомитися з наймолодшим повстанцем УПА!), усе ж визнаю, що суттєвою «компенсацією» була наша щира, хоча й недовготривала дружба з дружиною пана Юрія – Дарією Василівною Паєвською. Недовготривалою, бо й вона пережила чоловіка лише на півроку… Проте, встигла зробити за цей час дуже багато! Завдяки їй з’явилися публікації: «Відійшов у вічність світличанин», «Чи запряжемо ейфорійність до українського воза?», «Незабутній Юрій Паєвський». Вона вміла надихнути на творчість, допомогти з матеріалами, навіть забезпечити відповідний настрій. Здавалося, що була зроблена зі сталі, як і чоловік. Насправді ж, була дуже ранимою людиною, мала досить підстав для гірких розчарувань, навіть для страждань. Але вміло приховувала це. Це був «вищий пілотаж» діяльності активної, творчої, непохитної патріотки! Вони разом із чоловіком були повноцінною клітиною українського організму. Якби таких у суспільстві було хоча б 20%, ми жили б не гірше від німців чи французів, і навряд чи була б причина їхати кудись на заробітки. Паєвські мислили як стратеги, хоч доля нерідко трощила всі їхні плани. Проте вони вміли підніматися та йти далі. Варто було б створити фільм про це подружжя. Але тоді всі б дивувалися: режисер показав якусь ідеальну пару, у природі таких не існує! Лише знайомі Паєвських знали б: усе взято з життя. Думаю, будь-який чоловік, будь-яких політичних переконань оцінив би лебедину вірність Дарії Василівни. Вона сама була взірцем у всьому, але постійно підкреслювала: я лише тінь свого чоловіка, ось він був людиною!
Я помітив, що вона має журналістський хист і активно друкується у «Новинах Прибужжя», але пані Дарія завжди активно заперечувала, коли я намагався якось виділити її в цьому плані, - мовляв, Юрко Паєвський – незламний підпільник, а його Даруся – «вічний двигун», організатор українського життя в Червонограді. Вона казала: «Юрко робив ще більше, я завжди рівнялася на нього…» Не знаю, наскільки це відповідало дійсності, але переконаний: співвідношення активності і скромності у неї було не те, що ідеальним, а просто зразковим (!) для української світової спільноти.
Чуєте, козаки, пластуни, просвітяни! Еталон є, рівняйтеся на Паєвських.
* * *
Щось було у них героїчне, притягальне. Як по лінії Юрка, так і по лінії Дарусі. Її батьки рятували від нацистів молоду єврейку, хоча в хаті на постої були… німці. Серед предків Юрія був колись ротмістр Іван, у якого закохалася італійська графиня Терезія-Марія Мастай де Феретті, рідна сестра Папи Пія ІХ. Родина графині і сам майбутній Папа були проти шлюбу дівчини з молодшим офіцером, до того ж українцем за національністю. Але взаємне кохання перемогло, Іван Стрільбицький привіз на Прикарпаття прекрасну молоду італійку. Вона вивчила українську, полюбила наш побут, звичаї, пісні. У подружжя народився син Іван, було багато онуків і правнуків.
Варто було і туристам знати: рідна сестра Папи Пія ІХ похована в селі Текуча, що на Косівщині. За пересічного хлопа Терезія-Марія навряд чи вийшла б. Європо, знай наших!
* * *
Треба сказати, що патріотичні галичани шанували й людей інших національностей. Особливо, якщо вони були того варті. У 1920 році син графа Вишневського Ганс закохався у просту кристинопільську дівчину-українку. Зустрічав на бричці її з поля, а дітлахів обдаровував цукерками. Вирішили одружитися. Мати Ганса ніби була й не проти, а ось батько… За його наказом шляхтичі мали вбити сина на полюванні. Мовляв, краще смерть дитини, ніж образа гонору роду Вишневських. Так і зробили. Смертельно пораненого панича привезли до замку, юна українка встигла з ним попрощатися…
Городяни поховали молодого Вишневського з великими почестями. Зрозуміло, що українці згадували його з певною симпатією, а проходячи повз каплицю Вишневських, розповідали дітям та онукам цю романтичну історію.
А от «совіти» були позбавлені будь-яких сентиментів. У 1953 році вони зруйнували каплицю, порозкидали кістки похованих там людей. Не стерпівши такого вандалізму, мама Дарії Паєвської збирала кістки і ховала їх в одному місці. Потім ходила до міськради і просила припинити знущання з померлих. У відповідь чула лише зневажливе:
- Зачем тебе польские паны? Мы шахты строим, а ты пристаешь со своей ерундой…
Цей випадок я згадав для того, аби читачі зрозуміли: малій Дарусі було з кого брати приклад. Тоді по землі ходило чимало шляхетних галичан-українців. Надлом у свідомості стався пізніше.
* * *
Українці з європейським стрижнем якось по-особливому ставились і до краси, і до своїх предків, і до краси, залишеної предками. З великою теплотою Дарія Паєвська розповідала про свою свекруху, якої ніколи не бачила, та й не могла бачити. Адже Олександру Паєвську, маму Юрія, як активну націоналістку, розстріляли за вироком суду 8 квітня 1953 року. Олександра була передбачливою жінкою і всі свої сімейні реліквії (серед яких були й образи ХVІ століття!) роздала людям. Пізніше саме Дарія Василівна стала хранителькою родинних оберегів. Їй довіряли все, бо знали: поцінує і збереже. Закінчила навіть незавершені вишивки своєї свекрухи. Мало того, чотири відтворені аналоги пішли у світ, у добрі руки… Отже, ставилася до своєї місії пані Дарія дуже серйозно. І це не дивно – вона любила красу. Розуміла, що поки Україна в підневільному стані, ця краса є чи не єдиною легальною зброєю українців.
* * *
А тепер хочу навести уривки з листів Дарії Паєвської. Вони суттєво розкривають її характер, її внутрішній світ:
«Хочете познайомитись з нашим червоноградським «Прозерком»? Я все владнаю. Це дуже хороші дівчата, які зберігають і примножують красу на землі…»
«Вам мають надійти матеріали від нашого знаменитого художника Ярослава Гладкого. Це єдиний різьбяр по дереву (у такій техніці) в Україні. А може, і в світі. Унікальні картини! Ось так і треба працювати, брати якістю».
«Газету передала Анастасії Василівні. Вона у цих справах дуже мобільна людина. Буде листуватися і з Вами, і з Анною Гошко-Кіт. Ви ще не знаєте, з ким зв’язалися!
І дійсно, цікаво, що саме завдяки «Кримській світлиці» через багато десятиліть знайдуть одна одну жінки, які були заслані в Пахта-Арал… Здавалося б, це все одно, що знайти голку в копиці сіна. А відшукали ж!»
«Ой, не однаково мені, як Україну злії люди…
Україна зараз, дійсно, у вогні, а нам з Вами треба гасити цю інформаційну справу. Як гасити? Дуже просто: лити усім на голови Її Величність Правду».
* * *
У нас із Дарією Паєвською були дуже грандіозні плани. Амбітні, можна сказати. Вона хотіла, щоб усі галицько-кримські зв’язки проходили через Червоноград. Щоб ця своєрідна столиця «галицького Донбасу» була прикладом для Донбасу (східного) в мовному плані. А це також передбачало нові контакти, нові зв’язки.
До речі, про своє рідне місто вона сказала так: «Ми були і є Європа. Тільки занедбана…» Тому Дарія Василівна познайомила мене з лікарем (і депутатом міськради) Ігорем Ковтуном, з ініціативи якого червоноградська молодь неодноразово займалася прибиранням міста.
Я обіцяв Ігорю Петровичу, що познайомлю його з львівськими однодумцями. Екологи-ентузіасти повинні об’єднуватися!
* * *
…Потім було декілька тривожних дзвінків. Намагалася говорити бадьорим голосом, але я відчував – щось не те… Виявилося, прогресує давня хвороба. І Дарія Василівна, як істинна дружина бандерівця, зосередилася на головному: інформація, зв’язки, явки, паролі… Ну, це я так, образно висловився. Вона, дійсно, намагалася зробити все від неї залежне, щоб отой невидимий патріотичний механізм, до якого вона була причетна, продовжував працювати без збоїв.
Декілька разів почув від неї цікаву фразу: «Яке це щастя бути дружиною бандерівця!» Щось не чув ніколи подібних висловів… Здається, ні від кого не чув. Навіть для мене ця фраза прозвучала трішки дивно. У деяких книгах про ОУН і УПА не бракує таких урочистих висловлювань. Але щоб від живої людини…
От би послухали севастопольці! Це з її ставленням до екології, до краси, до вишивки, до поезії… «Щастя бути дружиною бандерівця!» Відчувалося, що Юрій Паєвський був незримо присутній при кожній нашій розмові. Принаймні, вона це відчувала, а її відчуття передавалося й мені.
Це ж його мали розстріляти ще в 1953 році… І розстріляли б, якби Юркові виповнилося 18 років. Зачитали вирок: матір і ще двох бойових побратимів засудили до розстрілу. А ось йому, молодому, 17-літньому, дають 25 років таборів – час достатній для виправлення. Юрко тоді не промовчав, вигукнув: «Я був, є і буду націоналістом!» Не знаю, що при цьому відчувала його мама, яка була присутня в залі. Напевно, пишалася сином…
* * *
Вона і невісткою пишалася б! Дарія Паєвська і жила достойно, і вмирала «на п’ятірку з плюсом». Ні смутку, ні скиглення, тільки шалена гордість і бажання до кінця «тримати марку». Може, родичі й бачили її слабкою, а я – ні. Так і залишилася в пам’яті твердою, як скеля. При цьому ще уважною і доброю. Не забувала спитати, чи я не голодний. Уявляєте?
Прагнув будь-що записати її голос. І вона знайшла в собі сили сказати декілька слів для кримчан:
- Зараз легко бути героєм в Західній Україні. Але як тяжко бути патріотом в Криму… Хоча, дякувати Богу, є надійні люди і там. Нехай вони поки по-одному, але беруть не кількістю, а якістю. І газета наша – «Кримська світлиця» - попри всі труднощі функціонує і за своїм впливом рівнозначна 5-му каналу телебачення. Я горда, що жила в один час з цими людьми! Минуть роки, історія оцінить їхні діяння… Як сказано в Біблії: «Багато покликаних та мало обраних». Тримайтеся, дорогі побратими, бо ви обрані.
І майбутнє за вами! Усього вам найкращого…
Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.

На фото: Дарія Паєвськa

2004-07-08] - Історія Дрогобича. § 7. Перехід дрогобицьких церков до унії (кінець XVII – початок XVIII ст.)<
Однією з малодосліджених проблем в сучасній церковній історіографії є вивчення процесу переходу до унії окремих парафій, храмів, монастирів на регіональному рівні, в т.ч. і в Перемишльській єпархії. Окремі аспекти зазначеної проблеми досліджувались у працях І.Балика, І.Скочиляса та Л.Тимошенка. Метою нашого дослідження є з’ясувати деякі питання історії розгортання унійних процесів у Дрогобичі.
Перехід дрогобицьких церковних інституцій до унії, на нашу думку, потрібно розглядати на широкому геополітичному та культурному тлі в контексті поширення унійних процесів у Перемишльській єпархії на зламі XVII-XVIII ст. Поширення унії у краї було складним і довготривалим процесом, що зумовлювався низкою об’єктивних причин. По-перше, зазнала поразки Українська національна революція, в результаті чого послабилось козацтво як основний захисник православ’я; відбувся поділ України між Польщею і Росією на Правобережну і Лівобережну частини; Київ перестав бути духовним центром підпольської України; Київська митрополія була насильно підпорядкована Московському патріархату, внаслідок чого українська православна церква зазнала русифікації і почала втрачати національні риси; проходила подальша латинізація, денаціоналізація української шляхти, яка прагнула зберегли свої привілеї і зрівнятись у правах з поляками; послаблення братств.
По-друге, слід взяти до уваги державні інтереси Речі Посполитої, яка прагнула остаточно унезалежнитись від російських та турецьких впливів. Саме в цей час в духовних та релігійних колах Речі Посполитої виникли нові плани щодо покатоличення та полонізації українців, зокрема православним було заборонено мати відносини з Константинопольським патріархом.
З іншого боку, зростають національно-захисні прагнення руської ієрархії, яка намагалась подолати внутрішній розлад православної церкви, піднести статус руського духівництва, урівняти його у правах з латинським, зберегти національну самобутність української церкви, відновити окрему Галицьку митрополію. Нарешті, особливого значення набувають корпоративні інтереси місцевої ієрархії, яка продовжує боротьбу зі світським патронатом над церквою, намагається підпорядкувати братства своїй юрисдикції і продовжує обстоювати власні, суто матеріальні та корисливі позиції.
Посилення унійного руху вчені пов’язують з приходом до влади нового короля Яна Собеського. Його метою було обмеження впливів російського православ’я і Константинопольського патріархату.
Галицька ієрархія висунула перед польським урядом доволі широку унійну програму, в якій чітко простежується національно-захисна спрямованість, прагнення піднести статус руської церкви, зміцнити моральну дисципліну та культурно-освітній рівень духівництва, обмежити право патронату і симонії, а найголовніше – зрівняти у правах з католиками не тільки українське духівництво, але й міщанство та шляхту. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський та перемишльський Інокентій Винницький домагались реалізації даної унійної програми, перебуваючи між двома різними таборами: католицьким, котрий погоджувався на залишення руській церкві її національного обряду та деяких церковно-адміністративних відмінностей, однак не бажав урівняти її в правах з латинською церквою і намагався безумовно її інкорпорувати в структуру римського католицизму, та православним, котрий бачив в унії лише зраду історичних традицій, а Московський патріархат, підпорядкувавши православну Київську митрополію, поступово зліквідовував національну самобутність української церкви.
Перехід Перемишльської єпархії до унії наприкінці XVII ст. проходив у декілька етапів. Важливим моментом було скликання перемишльським єпископом Інокентієм Винницьким з’їзду духівництва і світської громадськості до Самбора на 3 квітня 1691 р. Собор мав за мету підкреслити, що унія у Перемишльській єпархії запроваджується добровільно, легітимно, за участю громадськості. Аналіз підписів на рішенні собору показує, що на зібранні були присутні представники від церковної громади Дрогобича. Ось підписи дрогобичан, які засвідчували згоду на перехід міських церковних організацій до унії: Василь Нєчвєдзанський (згідно пом’яника церкви Св. Трійці – вікарій цієї церкви Василь Медвежанський) – намісник дрогобицького деканату; Олександр Прушик – старший брат дрогобицької церкви та Іван Кобрин – представник від міських та передміських братств. З найближчих монастирів біля Дрогобича був присутній ієромонах Лішнянського монастиря – Митрофан Радзимінський. Представники від дрогобицької церковної громадськості були присутні і на Перемишльському унійному синоді 1693 р. Від Дрогобича у з’їзді брали участь ігумен Дережицького монастиря, який одночасно представився як дрогобицький намісник (декан) – Єронім Панасевич. Саме постанови Перемишльського синоду закріплювали унію у Перемишльській єпархії та зобов’язували священиків та ігуменів негайно скласти у головній міській церкві (у Дрогобичі це була церква Св.Трійці) католицьке визнання віри. З’їзд зобов’язав духівництво зачитувати під час літургії католицький символ віри з додатком (і Сина). В рішеннях з’їзду вказувалась і необхідність належно відзначати свято блаженного Йосафата, яке мало символізувати унійні переконання духівництва та парафіян. Власне виконуючи постанови Перемишльського синоду та умови, сформульовані Римом, перемишльський єпископ Інокентій Винницький вирішив надати дрогобицькій церкві Св. Спаса (Преображення Господнього), що знаходилась на Задвірному передмісті (сучасна вулиця Стрийська), нову назву – Святого Йосафата. Ще однією причиною перейменування церкви Св. Спаса в Дрогобичі була наявність монастиря та катедральної церкви з аналогічною назвою поблизу Старого Самбора – резиденції перемишльських єпископів. Відпусти під час празника Св.Спаса у Дрогобичі ущемлювали доходи монастиря поблизу Старого Самбора.
Утім окремі дослідники вважають, що наприкінці XVII ст. Інокентієм Винницьким була заснована нова церква (каплиця) Св. Йосафата. Їх твердження базуються на основі візитаційного опису дрогобицьких церков 1764 р. Прикметно, що перші документальні свідчення у справі заснування нової церкви датуються кінцем XVII ст. (декрет єпископа Інокентія Винницького від 1.03.1690 р.). Першими документально зафіксованими парохами церкви були Теодор Дучинський і Григорій Стрілецький.
Згідно актів духовного суду титул Св. Йосафата було надано дрогобицькій церкві 9.08.1695 р. Вірогідно, зміни назви церкви стосувався й декрет Інокентія Винницького від 16.12.1695 р. Характерно, що священик о.Григорій Стрільбицький не поспішав у цей період із зміною титулатури церкви. У 1698 р. духовний суд Перемишльської єпархії визнав, що назва храму у Дрогобичі – Преображення Господнього (Спаса) є шкідливою для кафедральної церкви та монастиря Св. Спаса в Старосамбірському повіті і вирішив остаточно змінити титулатуру церкви на Задвірному передмісті. Церковна громада міста Дрогобича та священик о.Григорій Стрільбицький змушені були погодитись з таким рішенням суду. Ініціатором впровадження консисторських постанов був сам перемишльський єпископ Інокентій Винницький. Владика вирішив якнайурочистіше запровадити культ Св. Йосафата у Дрогобичі. За свої кошти Інокентій Винницький розпорядився намалювати образ Св.Йосафата для церкви. Внаслідок добре обдуманих приготувань внесення образу святого до храмової церкви відбулося з великими почестями. Характерно, що образ Св. Йосафата прикрасили шатами, наданими, ймовірно, котримсь із латинських костьолів у Дрогобичі. Насамперед, образ уміщено в костьолі, а потім внесено до церкви. Урочиста процесія відбулась навколо церкви, опісля того відбулось богослужіння в грецькому і латинському обряді на честь мученика. У святі взяла участь світська громадськість, українське духівництво, священики з латинських костьолів – парафіяльного та оо. кармелітів, члени міської ради та дрогобицький староста. Урочистість відбулась при співах побожних пісень, гучній музиці капели конвенту оо. кармелітів, гарматних салютах, привезених старостою з міського замку.
Слід відзначити, що запровадження культу Св. Йосафата у Дрогобичі в результаті заходів Інокентія Винницького зазнало суттєвих перешкод. О.Григорій Стрільбицький доволі прохолодно поставився до вшанування образу святого у церкві та влаштування відпустів на його честь. Негативно сприйняла зміну титулатури церкви громадськість міста, яка неохоче приймала участь у вшануванні культу. Протягом трьох років (1699-1701) парох, щоб належно відбути храмове свято, докладав власні кошти. Ця обставина, очевидно, знеохочувала о.Григорія Стрільбицького до поширення культу Св. Йосафата.
Акти духовного суду за 1702-1710 рр. дозволяють простежити подальшу долю культу Св. Йосафата на Задвірному передмісті у Дрогобичі. Так, 1702 р. справа храмового празника блаженого Йосафата у дрогобицькій церкві була відзначена протоколом єпархіального духовного суду у зв’язку з різними "ексцесами" о.Григорія Стрільбицького та його сина Василя щодо парафіян з Задвірного передмістя, а саме через побиття, лайку та вживання образливих слів. З цих актів випливає, що священик і надалі з неповагою ставився до нового свята і намовляв дрогобицьких передміщан домагатись від центральної духовної управи повернути церкві стару назву. Згідно рішень суду від 29 липня 1702 р. о.Стрільбицького позбавлено права на церкву і церковні маєтності. Згаданий вирок духовного суду Перемишльської єпархії слід оцінювати у світлі тогочасного релігійного способу мислення, що нещадно таврував кожний, навіть найменший прояв непошани – "хули", висловленої супроти "угодників Божих" (в цьому випадку - проти Йосафата) та певну протидію центрального управління єпархії опозиції унійним процесам. Утім, о.Григорій Стрільбицький належним чином не дотримувався декрету і продовжував проводити богослужіння у церкві на Задвірному передмісті. 23 квітня 1705 р. декрет духовного суду остаточно позбавив о.Стрільбицького церкви і уряду. Новим парохом церкви став Василь Зубрицький – пресвітер дрогобицької церкви Св. Юра. Таким чином, церква і надалі залишалась під титулом Св. Йосафата, однак була реінкорпорована до церкви Св. Юра, тобто стала її філіальною, залежною від неї. Права церкви були урізані, зокрема, здійснення сакраментів (Св. Таїн) і відспівування усопших належало матірній церкві.
Ще один декрет духовного суду від 15 червня 1705 р. присудив о.Григорію Стрільбицькому відсидіти "вежу" і заборонив під загрозою клятви цікавитись церквою та парафією на Задвірному передмісті за те, що він не допустив Зубрицького до богослужіння у свято Вознесіння Господнього. Характерно, що в подальшому протягом XVIIІ ст. конфлікти між церквою Св. Йосафата та церквою Св. Юра і Св. Трійці не припинялись. У результаті відтоку парафіян стала занепадати головна міська деканська церква Св. Трійці. Відтак були пред’явлені претензії до заміської громади. 12.03.1708 р. завдяки сприянню єпископа було досягнено згоду про поділ парафіян, а 15.04.1710 р. відбувся ввід о. Василя Дучинського в нову церкву і її посвячення.
Вочевидь, в ході майнових суперечок було "забуто" про титул церкви, запроваджений наприкінці XVII ст. перемишльським єпископом Інокентієм Винницьким. Остаточне відокремлення церкви, очолене передміщанами Федушками, спричинило зміну її титулу на Преображення (Спаса), під яким її згодом знали в Дрогобичі. Так, у шематизмі Перемишльської єпархії на 1833 р. ця церква фігурує під титулом Преображення Господнього, а не Св. Йосафата. Можливо, як певний відгомін про колишню назву церкви на Задвірному передмісті у 1829 р. на площі оо. василіян в Дрогобичі було збудовано каплицю під титулом Св. Йосафата.
Утім, ситуацію зі зміною титулу Св. Йосафата поки що не вдається прояснити докладніше. Можна виділити кілька об’єктивних причин, через які культ святого мученика за унію не прижився у дрогобицькій церкві на Задвірному передмісті. Б.Балик відзначив як негативний чинник у розвитку культу святого те, що він впроваджувався в церкві, яка попередньо вже мала назву. Відтак громадськість і священик звикли до колишньої титулатури і храмового свята. Притім автор зауважив брак популярності святого серед українського населення міста. Невиправданим було і вшанування культу з будній день, небажання перенесення на неділю, внаслідок чого громадськість брала слабку участь у богослужінні. Характерно, що дослідник не розглядає даний випадок як опір унійним процесам. На нашу думку, випадок із невдачею запровадження культу слід розглядати і як певну опозицію світської громадськості міста насаджуваним унійним традиціям. Вочевидь, що новостворені культи уніатської церкви були малозрозумілими, чужими для вірних, які надавали перевагу давнішим національно-релігійним звичаям і зберігали непорушність східної обрядовості.
Ще один цікавий випадок, який засвідчував певну опозиційність місцевих священиків до унійних процесів, стався з парохом церкви Воздвиження Чесного Хреста. У протоколі духовного суду, що відбувся у Судовій Вишні 18.06.1698 р. священика церкви Воздвиження Чесного Хреста обвинувачено, що він не додавав під час літургії до символу віри "і Сина". Суд визнав, що о.Хілічковський виступив проти католицького віросповідання. За таке "відступництво" священика відсторонили від виконування душпастирських обов’язків на чотири тижні. Після того його зобов’язали щонеділі у церкві під час читання "Вірую" виголошувати "і Сина". О.Хілічковський мав також під час відправлення літургії виголосити "Святішого Патріарха", як це було прийнято в інших церквах. Очевидно, тут йшлося про згадування під час богослужіння римського папи. Щоправда, виразного наказу згадувати папу Перемишльський синод не видав, але нам відомо таке розпорядження єпископа Винницького від 1691 р. (одразу після складення ним публічного католицького віросповідання). Окрім того, духовний суд зобов’язав священика відправити ще шість читаних літургій в одному з дрогобицьких костьолів. Згаданий випадок засвідчує, що всі священики Перемишльської єпархії дійсно складали католицьке віросповідання, однак не дуже ретельно його дотримувались.
Більше випадків опозиції до унійних процесів в середовищі духовенства та світської громадськості міста Дрогобича нам віднайти не вдалося. Можна стверджувати, що наприкінці XVII – початку XVIII ст. унія остаточно утвердилась у дрогобицьких церквах.
Позитивними наслідками переходу дрогобицьких церков до унії було запровадження метричних книг, краща підготовка кліру, підвищення морально-освітнього рівня священиків, зміцнення дисципліни, введення інституту канонічних візитацій. Перша (з відомих) візитація дрогобицького деканату відбулася у 1743 р.
Унійні процеси спричинились і до реорганізації церковних братств, зумовивши їх більш повну підпорядкованість місцевим парохам. Так, у книзі протоколів братства при церкві Воздвиження Чесного Хреста згідно запису від 6.08.1743 р. вперше збори братства відбулися у будинку священика за розпорядженням перемишльського єпископа у присутності офіціала єпископа о. Федора Краснопольського (до того збори відбувалися у будинку братства). Починаючи з цього часу, у справи братства (зокрема, вибори старших) втручається дрогобицький декан М.Ганкевич. 8.05.1746 р. за урядування у церкві о. Василя Глібкевича відбулися збори братства, на яких було зачитано розпорядження декана:
- братство мало підпорядковуватись пароху;
- парох зобов’язувався навчати братчиків;
- кількість зборів братства обмежувалася 4 разами щорічно (у вересні, січні, березні, четверті – у провідну неділю після Великодня);
- збори мали відбуватись у присутності пароха;
- якщо б хтось із братчиків через власне недбальство не прийшов, то карався фунтом воску;
- на засіданнях заборонялось галасувати.
На зборах розглядались також питання: звіт старших про господарську і фінансову діяльність, вибори старших, передача нововибраним церковного срібла і книг за реєстрами. Очевидно, такі ж розпорядження були зачитані і в інших міських братствах.
Така реорганізація братств мала не завжди позитивні наслідки. Зокрема, записи засідань відтоді ведуться польською мовою, нерегулярно, стають дуже короткими. Вибори старших відбувалися тільки за згодою пароха і декана. До того в записах братства, починаючи з 1678 р. (найдавніший запис), ім’я священика практично не згадується. Очевидно, братство було тоді цілком незалежне від нього.
Отже, перехід до унії дрогобицьких церков наприкінці XVII – початку XVIII ст. зумовлювався об’єктивними історичними реаліями і відбувався поступово. Поширення нової конфесії у середовищі світської та духовної громадськості м.Дрогобича підтверджується участю міських священиків, ігуменів передміських монастирів та представників церковних братств в унійних синодах Перемишльської єпархії кінця XVII ст. Разом з тим, джерела фіксують певну опозиційність дрогобицької громади та парохів до нововведень центральної єпархіальної управи, пов’язаних з утвердженням унії. Очевидно, впливала значна прив’язаність населення міста до усталених національно-релігійних традицій та східної обрядовості.
Рубрику веде Леонід Тимошенко

(придомок - Даниловичи, Михайловичи) герб - САС (SAS), в 1600 году жили в Старом месте (Старый Самбор), Львов, Перемышль, Витебск