Мій рідний край

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Точка на карті. Саксагань

Нинішня Саксагань — за три кілометри від пожвавленої траси. Тож важко уявити собі, що в далекому ХV столітті тут, у розлогому степу, були самі татарські кочовища, згодом відтіснені козаками на південь. Але з 1712 по 1734 роки, після нещасливого Прутського походу усе узбережжя річки Саксагані знов зайняла ногайська орда, і володіння наших предків були відсунуті на північ за р. Оріль. Після повернення запорожців з-під Олешок на береги р. Дніпра долина річки Саксагані знов була заселена січовиками.

1738 року там, де нині розташоване село Саксагань, вже існував чималий зимівник військового старшини Семена Панчохи. Виникає Новоросійська губернія, і Панчохин зимівник, котрий на той час являв собою досить багатолюдне торгове село, перетворено на державну військову слободу Саксагань. 1777 року новоросійський губернатор М. В. Муромцев, особисто оглянувши усі населені місця губернії, визнав цю слободу однією з кращих щодо упорядкованості та багатолюдності і через те зробив її повітовим містом Саксагань.

220 років тому, у 1793-му в Саксагані освячено церкву — її спорудили замість відкритої в 1740 році каплиці. У 1903 році містечко Саксагань мало понад півтори тисячі дворів з населенням понад 9000 чоловік. Містечко у той час розтяглося верст на вісім вздовж річки Саксагані і вигідно розташувалося на тракті, який поєднував Катеринослав, Верхньодніпровськ і Кременчук з Кривим Рогом, Нікополем і Херсоном.

Варенич
Войчишин
Горбенко
Красенко
Кутя
Рубан
Таран
Чабан
Ярошенко

http://zorya.org.ua/p/33586?lang=uk

Точка на карті. Село Безбородькове відзначило своє 230-річчя

Звідки назва Безбородькове? Трохи історії. Колись ці землі були густо вкриті запорозьким зимівниками. А потім цариця Січ скасувала й почалася роздача запорозьких земель. 15 тисяч десятин у межиріччі Комишуватої Сури та Тритузної одержав один з найбільших землевласників Російської імперії граф Олександр Андрійович Безбородько (1747—1799). Назва села увічнила його прізвище. Син генерального писаря навчався в Київській духовній академії. А драматичного для України 1775 року розпочав кар’єру при царському дворі як секретар Катерини II з прийому скарг. Висунувся на найвищі пости. Написав чотири сотні царських указів. Самостійно вивчав іноземні мови, лишив низку історичних творів. Після смерті Катерини ІІ граф розбирав папери померлої і єдиний з усіх наближених до цариці зберіг до кінця життя прихильність її норовливого сина імператора Павла І.

Андрусик
Безрукавый
Борисенко
Волошин
Колесник
Савельев
Савчак
Свистунов
Сиволоб
Сторчак
Чугуев

http://zorya.org.ua/p/31481?lang=uk#ixzz2m3NUCO9Z

Точка на карті. Гомельське

белорусы на Екатеринославщине

Видренков
Гасан
Глазунов (з села Коренець Кричевської волості Могильовської губернії)
Гречинський
Деменков
Желток
Константинов
Куліш
Перебіж
Соляник
Сорокін
Старовойтов
Траскевич,
Тупіцин,
Федосов
Шипош
Шлепаков

Узнайте больше: http://zorya.org.ua/p/35946?lang=uk#ixzz2nBGDsX2x

http://zorya.org.ua/p/35946?lang=uk

А слабо о Николаевки Синельниковых, Екатеринославского уезда?

Ответ Н.П. Чабана:

Это село привычнее уху как Никольское на Днепре.
У порога Ненасытец, а на левом берегу Васильевка. Порогом владели Синельниковы. С двух сторон. Две сестры. Всего их было пять...
Да, я автор очерка об имении Синельниковых в Никольском. Там интересный кромлех и знак в честь князя Святослава.

По словам Николая Петровича, этот очерк ждет публикации.

Точка на карті: Волоське

Валахи на Днепропетровщине

За тридцять кілометрів від обласного центру вниз за течією Дніпра в мальовничому місці Дніпропетровського району розташувалося велике гарне село Волоське. Живуть у ньому нащадки вихідців з Молдавії. Як же потрапили вони у центр України? Чи вдалося їм протягом двох з половиною століть відірваності від рідного краю зберегти національні риси? Який сьогоднішній день села над Дніпром?

Новітня історія села починається в 1769 році. Запорізькі козаки під час одного з нападів на володіння Оттоманської імперії (до складу якої в ті часи входила Волощина) взяли в полон ціле село молдаван разом зі священиком Ісааком Біцом. Вони й були поселені на правому березі Дніпра за 18 верст від майбутнього губернського центру Катеринослава (нині — Дніпропетровськ). В українському степу працьовиті волохи (молдавани) призвичаїлися обробляти землю, випасати худобу, а на Дніпрі — рибалити.

У середині XIX століття в цих краях побував відомий український і російський етнограф та письменник Олександр Афанасьєв-Чужбинський, який товаришував з Тарасом Шевченком. Ось що писав він про це село в своїй книзі «Поїздка до Південної Росії. Нариси Дніпра»: «Село Волоське, що розкинувся в долині над двома порогами, дуже мальовниче за своїм місцем розташування. Населено первісно волоськими родинами, а згодом у нього прийшло багато малоросів, переважно з Полтавської губернії, заходили сюди і селяни Київської та Волинської. Волохи, втім, і тепер тримаються колишнього селища і займають середину села побіля церкви. Народ добрий, з успіхом займається землеробством, але переважно славиться вмінням швидко і відмінно стригти іспанських овець. Мистецтво їхнє славиться далеко, так що багато купців і поміщиків запрошують їх не тільки в далекі повіти Катеринославської губернії, але і в Полтавську та Херсонську… Багато хто з них вирушає також до Лоцманської Кам’янки і наймаються в прибавочні для проведення плотів через пороги, чому досить добре знають цю місцевість. Волохи вдягаються в малоросійський костюм; волошки теж, але, вийшовши заміж, носять на голові покривало, яке, обмотавши двічі, зав’язують під підборіддям і випускають один кінець позаду до талії. Жінки і дівчата носять багато намист, люблять вишиті рукави у сорочок різнокольоровим папером і ходять дуже охайно. У хатах дотримується можлива чистота, і скрізь, навіть у найбідніших, безліч подушок і саморобних килимів… Молдавська мова не забута аніскільки, але всі знають по-малоросійському точно так, як і велика частина малорусів говорить по-молдавському».

Перед революцією у Волоському було шість млинів. І, здавалося, все гаразд. Але люди потерпали від малоземелля і під час столипінської реформи, спродавши землю і майно, вирушали на схід у пошуках кращого життя. Але коли 1912 року в Оренбурзькій губернії стався голод, переселенці мусили вертатися додому, де їх ніхто не чекав…

У 1920-х роках мешканці села дізналися про те, що долiшня частина Волоського з побудовою у Запорiжжi Днiпрельстану буде затоплена водами Днiпра. Через те селян з Волоського наділяли земельними ділянками неподалік від Волоського.

Жителі Волоського, спілкуючись між собою материнською мовою, досконально оволоділи й українською, переселялися також у сусідні українські села, не цуралися змішаних шлюбів. Ось що, наприклад, розповідала автору цих рядків його покійна бабуся Євдокія Гаврилівна, яка народилася на сусідньому з Волоським хуторі Майорка:

— Мій дід Мартин Осипович Гаржа був волох. Одружившись, оселився в Майорці. Тут і помер в 1919 році. Дідусь хоча і говорив по-українськи, але чути було, що він волох. Мене він бувало кликав: «Віл на тете!» (ходи до діда). Дід Мартин був не єдиним волохом у нашому селі. Вже прізвища деяких з наших майорчан свідчили про їхнє національне походження: Снісар, Тріодял, Ніркул, Дікусара, Демуш.

Узнайте больше: http://zorya.org.ua/p/3874?lang=uk#ixzz2o0Hjghf0

Горелик
Дмитряков
Коростельов
Ломтєв
Пінчук
Солодовник
Ткачов

Про Саксагань и Саивку- домашние легенды - наша бабушка Цивка Лиция Григорьевна по матери относила себя к потомкам Семена Панчохи-рассказывала такую легенду - Семен Панчоха не захотел присягать императрице и подался за Дунай, пообещав вернуться за семьей- но перед отъездам всем своим арендарям за властный кошт оформил какие-то бумаги на землю, которыми они владели, когда Екатерина затеяла переселение запорожцев за Кубань- за ними потянулась и часть их арендаторов-вот мои родные из Села Пешково Азовского района из них- остававшись на месте могли из свободных селян автоматом перейти в Крепостные - так как земли вместе с народом отдавались помещикам- Семен Панчоха своих арендаторов избавил от этой участи- поэтому слобода и сохранилась- им поставили там военных , которых обязали село кормить- в виде налога государственного, жители села всегда помнили этот поступок Панчохи и семье помогали - потомки жили в Саивке- по мужской линии род вроде прервался - а вот последняядочь с девичьей фамилилей Панчоха вроде Клавдия до последней Чеченской войны проживала в Хасавюрте

Вот решила тему освежить - фотки дедушкины перебирала - и вот выпускники Саксаганьской школы 10 класс- обращаю внимание - учителя сплошь мужчины, половина класса- из Саивки , девочки верхний ряд, крайние справа- Вроде Галя и Лида Цивки, нижний ряд двое ребят слева- коля Цивка- погиб в плену , Яков Ратушный дожил до 93 лет , капитан 1 ранга - такие раазные судьбы

Вот выпускники разных лет Саивской школы- верхний снимок - это тот что в предидущем сообщении а нижние - чисто Саивские

Дніпропетровщина - Катеринославщина - Дике Поле