Эмиграция.

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

В уголовном деле моего деда, Пономаренко Ильи Степановича, уроженца и жителя села Забредки Новосанжарского района Полтавской области, есть справка от 1937 года, в которой указано:

"За кордоном в еміграції перебувають його двоюрідні брати, які в часи деникінської реакції приймали активну участь - один Пономаренко Павло Миколайович був деникінським старшиною, другий Федір Миколайович - деникінським офіцером".

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ВИЩИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ ТА УПРАВЛІННЯ УКРАЇНИ
(ЦДАВО УКРАЇНИ)
03110, м. Київ-110, вул. Солом’янська, 24
Що стосується відомостей про перебування Пономаренка Павла Миколайовича та Пономаренка Федора Миколайовича в еміграції, повідомляємо, що у фонді № 3795 "Українська Господарська Академія в Ч.С.Р.", який зберігається в ЦДАВО України, були виявлені їх особові справи.

Итак, что известно из личных дел?

Пономаренко Павел Николаевич, 30.05.1894 года рождения

1902 - 19хх - начальная Ново-Сенжарская школа
19хх (1908???) - 1910 - министерская двухклассная Ново-Сенжарская школа
1910 - 1914 - Кобеляцкая мужская гимназия
весна, лето 1915 - Полтавское сельско-хозяйственное опытное поле, практикант
август 1915 - Русская армия, Севастополь, крепостная артиллерия, вольноопределяющийся 1-го разряда
1917 - 19хх (окончил при Центральной Раде) - Киевская Константиновская военная школа
1918 - 1920 - Украинская армия
1924 - частная работа у ксенза в Польше
28.07.1924 - Украинская хозяйственная академия в Падебрадах (Чехословацкая республика), студент (матурант) экономического подотдела экономического отдела.

Пономаренко Федор Николаевич, 07.02.1898 года рождения

1910 - 1914 - начальная Ново-Сенжарская школа
1914 - 1916 - Кобеляцкая мужская гимназия
август 1916 - Русская армия
1917 - организация украинских частей в Саратове
1918 - 1920 - Украинская армия
1924 - частная работа у ксенза в Польше
28.07.1924 - 02.09.1924 Украинская хозяйственная академия в Падебрадах (Чехословацкая республика), отказано в зачислении из-за недостаточного образования.

Что дальше? Не знаю... В списках выпускников их нет.

А может Павел и не учился, раз Федор не поступил?

http://histpol.pl.ua/

Земські училища

Земські училища — загальноосвітні початкові школи з одно-, три- та чотирирічним курсом навчання, які відкривалися й утримувалися земствами в сільській місцевості. Діяли згідно з "Положенням про губернські та повітові земські установи" 1864 р. Нагляд і педагогічне керівництво земськими училищами здійснювали члени училищних рад, контроль — інспектори і директори народних училищ Міністерства освіти. Положення обмежувало освітню діяльність земств вирішенням фінансово-господарських питань.

Предмети викладання в земських училищах: закон божий, читання, письмо, церковнослов'янська мова, арифметика, співи. Оскільки для цього типу шкіл не було сталих програм, вчителі користувалися свободою у виборі методів навчання і підручників, збільшували рівень початкових знань, викладаючи природознавство, фізику, хімію, географію та історію. До 3. у. йшли земських училищ працювати випускники прогімназій, гімназій, учительських та духовних семінарій, єпархіальних училищ та приватних навчальних закладів. Як правило, переважна більшість педагогів навчала за книгами Т. Г. Шевченка, К. Д. Ушинського, П. О. Куліша, Л. М. Толстого, М. О. Корфа. При багатьох училищах діяли народні бібліотеки, недільні читання, класи для дорослих, учнівські хори, ремісничі майстерні та класи, проводилися заняття з городництва, садівництва та бджільництва.

Уперше постійні асигнування на школи почали здійснювати Роменське, Переяславське, Лубенське, Полтавське та Миргородське повітові земства (з 1868 р.), які призначали вчителів, оплачували їх працю, наймали приміщення, постачали підручники і посібники. Розміри земських відрахувань залежали від внесків сільських громад. У 1870 р. Полтавське земство на початкові народні училища асигнувало 27 380 крб., сільські громади — 17 663 крб. Прилуцьке повітове земство виділяло 75 крб. (60—70-ті рр.), Золотоніське — 200 крб., Полтавське — 330 крб. (80-ті роки) на кожну школу. На 1910 р. земства в середньому виділяли на школу по 832 крб. Ці кошти у вісім разів перевищували державні асигнування. Утримання ж однієї земської школи в середньому коштувало 6766 крб. В асигнуванні земських шкіл брали участь громадські діячі. Г. П. Галаган пожертвував 40 десятин землі Гнилицькому земському училищу.

Перші земські училища були відкриті у 70-х рр. Гадяцьким земством у Петрівці, Синівці, Плішивці; Кобеляцьким — у Пригарівці, Махнівці, Комарівці; Кременчуцьке земство перетворило громадські училища на земські — у Кринках, Пузиковому, Крюкові, Пустовійтовому, Рублівці, Піщаному, Потоках та ін. селах. Прилуцьке земство спільно з сільськими громадами взяло на утримання 27 шкіл (1875 р). У Лубенському повіті діяли 40 земських шкіл (1900 р.). Пирятинське земство утримувало 75 шкіл (1904 р.). У Полтавській губернії діяло: у 1874 р. — 202, у 1889 р. — 502, у 1890 р. — 574, у 1894 р. — 628, у 1908 р. — 1030 шкіл, одна частина яких повністю утримувалися на земські кошти, інша — на спільні кошти земств і сільських громад. На 1898 р. у сільських земських училищах навчалося 38 417 учнів (хлопчиків і дівчат), з яких 94 відсотки становили діти селян; на 1908 р. у 477 земських училищах навчалося. 85 927 учнів, з них — 14 788 дівчат. Деякій частині земських училищ присвоювалися імена визначних діячів або знаменних історичних дат.

Полтавщина: Енциклопедичний довідник
(За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 290-291

http://histpol.pl.ua/

Вищі початкові училища

Вищі початкові училища - загальноосвітні навчальні заклади підвищеного типу, які відкривалися згідно з положенням Міністерства народної освіти від 25.06.1912 р. на базі міських училищ. Мали 4-річний курс навчання. До училищ приймалися діти 10—13 років, що закінчили початкову школу. Викладалися: закон божий, російська мова і словесність, арифметика, алгебра, геометрія, російська історія з елементами загальної, природознавство, фізика, креслення, малювання і гімнастика. Після закінчення першого і другого класів Вищих початкових училищ учні мали право вступу до другого і третього класів загальноосвітніх шкіл; після закінчення училища — продовжувати навчання в учительських семінаріях і технічних училищах. Станом на поч. 1917 р. на Полтавщині діяло 36 вищих початкових училищ, більшість яких була відкрита у 1913 р. у Гадячі, Гельмязеві, Глинську, Зінькові, Золотоноші, Іваниці, Комишні, Карпилівці, Кобеляках, Костянтинограді, Кременчуці, Лохвиці, Лубнах, Миргороді, Нових Санжарах, Опішні, Оржнці, Переяславі, Пирятині, Полтаві, Прилуках, Рашівці, Ромнах, Решетилівці, Хоролі, Царичанці та ін. З них 20 чоловічих, 15 змішаних й одна для дівчат. У них навчалося 4613 хлопчиків і 728 дівчаток. За соціальним станом учні розподілялися: селян - 1512, козаків - 2457, міщан і цехових - 1067, почесних громадян і купців - 65, духовенства - 38, особистих дворян і чиновників - 73, родових дворян - 98 та ін.

При Вищих початкових училищах діяли бібліотеки, фізичні кабінети та кабінети природничих наук. Відкривалися ремісничі відділення та педагогічні курси. Навчання платне: від 6 до 12 крб. на рік. Утримувалися за рахунок держави, міських коштів та платні за навчання. Училища здебільшого знаходилися у власних приміщеннях. У кожному училищі навчалося від 100 до 200 учнів. Учителями працювали випускники учительських і комерційних інститутів, педагогічних та вищих жіночих курсів, інститутів шляхетних дівчат. Гімнастику викладали унтер-офіцери. Деяким з училищ присвоювалися імена місцевих діячів, які відзначилися при відкритті та пожертвуванні коштів: Гельмязівське - ім. І. М. Гоптаренка, Скопецьке - ім. А. В. Семиградової та ін.

Полтавщина: Енциклопедичний довідник
(За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 129-130

http://histpol.pl.ua/

Повітові училища

Повітові училища — школи другої ланки початкової освіти в дореволюційній Росії, які створювалися на основі статутів Міністерства народної освіти 1804 і 1828 рр. Відкривалися у повітових та губернських містах для дітей купців, міщан, ремісників, дрібних службовців. Спершу їх метою була підготовка до вступу в гімназію. До 2-річного курсу навчання входили: закон божий, граматика, загальна і російська історія та географія, арифметика, початкова геометрія, фізика, природознавство, малювання, правопис. З 1833 р. згідно з статутом 1828 р. вводився 3-річний курс навчання. Повітові училища відкрили: у Кременчуці і Ромнах — 1806 р., Кобеляках — 1808 р., Прилуках — 1812 р., Хоролі, Миргороді, Лохвиці — 1813 р., Пирятині, Лубнах — 1814 р., Гадячі, Зінькові — 1815 р., Костянтинограді, Переяславі — 1816 р., Золотоноші — 1820 р. Кількість учнів у кожному училищ: від 27 до 75 чоловік. На 1864 р. діяло 15 училищ, на 1878 — 11. У 1846 р. у повітових училищах навчалося 740 учнів. При Костянтиноградському та Переяславському земствах у 1868 р. відкрито педагогічні класи для підготовки вчителів початкових шкіл, при Пирятинському земстві у 1860 р. відкрито недільні читання. При училищах відкривалися бібліотеки, зокрема, при Прилуцькому, Хорольському і Лохвицькому повітових училищах в 1864—1865 рр. було відкрито бібліотеки "для публіки"; при Хорольському повітовому училищі діяла недільна школа (з 1861 р.), при Полтавському — педагогічний клас (з 1865 р.). Утримувалися коштом держави та міст. Вартість утримання одного училища в середньому становила 1250 крб. Містилися повітові училища у власних та найманих приміщеннях. У кінці 70-х рр. 19 ст. були перетворені на міські училища.

Полтавщина: Енциклопедичний довідник
(За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 759

http://kvvidkus27.narod.ru/iu.html

Киевское военное училище

Киевское пехотное инженерное юнкерское училище было открыто 1 октября 1865 года и располагалось в бывших казармах военных кантонистов (ул.Московская 45), которые, в свою очередь, входили в состав оборонительных укреплений Новой Печерской крепости.

Это военное учебное заведение было основано императором Александром Освободителем и вначале именовалось Киевским пехотным юнкерским училищем, причем слыло на первых порах "второразрядным". Но первые его выпускники-офицеры получили боевое крещение в сражениях русско-турецкой войны 1877—1878 годов, проявив героизм и мужество. Училище стало гордостью империи. С 1888 года оно в силу обстоятельств (страна много воевала) расширилось. При начальнике училища — полковнике генерального штаба Дюбюке, между 1888 и 1901 годами, батальон училища, состоявший из двух рот, стал четырехротным и общее количество юнкеров насчитывало 400 человек. Оно предназначалось для войсковых юнкеров и вольноопределяющихся с недостаточным образованием.
6.05.1897 г. - пожаловано простое знамя обр.1883 г. Кайма светло-синяя, шитье золотое. Навершие обр.1857 г. (гвардейское). Древко черное. Изображен Покров Пресвятой Богородицы. Судьба знамени неизвестна.

В 1897 г. - училище переименовано из юнкерского в военное и стало называться - Киевское военное училище.
1 октября 1914 г. состоялся последний выпуск юнкеров в чине подпоручика. Училище перешло к практике четырехмесячных ускоренных выпусков. Штат был увеличен до 630 юнкеров. Строевой командный состав, кроме своей непосредственной работы, привлекался к чтению лекций по тактике и топографии. В связи с тем, что с началом Первой мировой войны в Киеве было открыто еще 3 военных училища, 26 сентября 1914 г. училищу было присвоено наименование «1-го Киевского военного училища».
27.01.1915 г. - посещение училища императором Николаем II.
После смерти великого князя Константина Константиновича 10 октября 1915 г. 1-е Киевское военное училище стало именоваться Киевским великого князя Константина Константиновича военным училищем. На погонах появился алый вензель Константина Константиновича в виде буквы «К».
Училищный праздник отмечался 1 октября.

Вот что рассказывал сын константиновца Сергей Вейгман: "С первого до последнего дня пребывания в училище юнкеров воспитывали в духе рыцарских традиций. Учеба начиналась с принятия присяги, которое, как правило, проходило в начале октября. После церковной службы на плацу выстраивались все юнкера: на правом фланге — старший курс, на левом — первокурсники. Перед строем — аналой с Евангелием и Крестом. Неподалеку располагался оркестр, исполнявший перед присягой традиционный марш "Под двуглавым орлом". Затем по команде юнкера снимали шапки и вслед за священником повторяли слова военной присяги, текст которой оставался в стране неизменным еще с петровских времен: "Обязуюсь и клянусь Всемогущим Богом перед святым его Евангелием защищать Веру, Царя и Отечество до последней капли крови"... Далее следовал церемониальный марш, после которого молодых людей ждал праздничный обед, вечером — бал, а на следующий день — первый отпуск в город. Первое увольнение было очень важным событием в жизни юнкеров, — ведь по тому, как они были одеты, судили обо всем училище. Поэтому к первому отпуску начальство относилось с огромным вниманием: сначала в том, что у отпускника все в порядке, убеждался портупей-юнкер, затем фельдфебель, курсовой наставник и, наконец, офицер — дежурный по училищу. Более того, по свидетельству историка Воробьевой, многие офицеры отправлялись вслед за "вольноотпущенниками" в экипажах, чтобы наблюдать за поведением своих питомцев.

Отдельно стоит рассказать об образовании, получаемом юнкерами-пехотинцами, большинство из которых к моменту поступления в училище окончили реальное училище или гимназию. Помимо тактики, артиллерии, законоведения, воинских уставов, военной географии и гигиены, им преподавали русский и иностранные языки (каждый воспитанник должен был хорошо изъясняться на одном из иностранных языков, а на другом — свободно читать и переводить), а также русскую литературу. Помимо этого, особое внимание уделялось Закону Божьему. Более того, в день производства в первый офицерский чин начальник военного училища дарил каждому юнкеру маленькую серебряную иконку Казанской Божьей Матери, которая издавна считалась покровительницей русских воинов. О том, каким было Киевское пехотное юнкерское училище в те далекие времена, рассказал и такой авторитетный свидетель, как генерал Антон Иванович Деникин, пожалуй, самый знаменитый воспитанник училища, поступивший туда в 1890-м и окончивший его спустя два года. В его замечательном автобиографическом произведении "Путь русского офицера" константиновцам посвящена отдельная глава. "Училище наше помещалось в старинном крепостном здании со сводчатыми стенами-нишами, с окнами, обращенными на улицу, и с пушечными амбразурами, глядевшими в поле, к реке Днепр, — вспоминал боевой генерал, бывший глава Вооруженных сил Юга России. (Массивный старинный корпус сохранился и по сей день — Авт.). — Для всех без исключения воспитанников существовала жизнь, замкнутая в четырех стенах, за которыми был запретный мир, доступный только в отпускные дни. Строгое и точное, по часам и минутам, расписание повседневного обихода. Для людей с воли — гимназистов, студентов — было ново и непривычно это полусвободное существование. Некоторые юнкера поначалу приходили в уныние и, тоскливо слоняясь по неуютным казематам, раскаивались в выборе карьеры. Я лично, приобщившийся с детства к военному быту, не так уж тяготился юнкерским режимом. Но и я вместе с другими в тихие ночи благоуханной южной весны не раз, бывало, просиживал по целым часам в открытых амбразурах в томительном созерцании поля, ночи и волн... Бывали и такие "непоседы", что, рискуя непременным изгнанием из училища, спускались на жгутах из простынь через амбразуру вниз, на пустырь. И уходили в поле, на берег Днепра. Бродили там часами и перед рассветом условленным свистом вызывали соумышленников, подымавших их наверх. А на случай обхода дежурного офицера, на кровати самовольно отлучившегося покоилось отлично сделанное чучело. По тем же причинам отпускные дни (нормально — раз в неделю) были весьма ценными для нас, а лишение отпуска (за дурное поведение или неудовлетворительный балл) — самым чувствительным наказанием. Поэтому лишенные отпуска или нуждающиеся в нем в неурочный день уходили иногда в город самовольно — тайком. Возвращались обыкновенно через классные комнаты, расположенные в нижнем этаже. Случился раз грех и со мной. Вернувшись из самовольной отлучки, стучу осторожно в окно своего отделения. Приятели услышали. Один становится на пост у стеклянных дверей, другой открывает окно, в которое бросаю штык, фуражку и шинель: потом прыгаю в окно и тотчас же углубляюсь в книгу. Потом уже общими усилиями проносятся в роту компрометирующие "выходные" предметы. Труднее всего с шинелью... Одеваю ее внакидку и с опаской иду в роту. Навстречу, на несчастье, дежурный офицер.
— Вы почему в шинели?
— Что-то знобит, господин капитан.
У капитана во взгляде сомнение. Быть может, и самого когда-то "знобило"...
— Вы бы в лазарет пошли...
— Как-нибудь перемогусь, господин капитан.
Пронесло. От исключения из училища спасен.
Возвращались юнкера из легального отпуска к вечерней перекличке. Опоздать хоть на минуту — Боже сохрани. Пьянства как сколько-нибудь широкого явления в училище не было. Но бывало, что некоторые юнкера возвращались из города под хмельком, и это обстоятельство вызывало большие осложнения: за пьяное состояние грозило отчисление из училища, за "винный дух" — арест и "третий разряд по поведению", который сильно ограничивал юнкерские права, в особенности при выпуске. Если юнкер не мог, не запинаясь, отрапортовать дежурному офицеру, то приходилось принимать героические меры, сопряженные с большим риском. Вместо выпившего рапортовал кто-либо из его друзей, конечно, если дежурный офицер не знал его в лицо. Не всегда такая подмена удавалась. Однажды подставной юнкер К. рапортовал капитану Левуцкому:
— Господин капитан, юнкер Р. явился...
Но под пристальным взглядом Левуцкого голос его дрогнул, и глаза забегали. Левуцкий понял:
— Приведите ко мне юнкера Р., когда проспится. Когда утром оба юнкера в волнении и страхе предстали перед Левуцким, капитан обратился к Р.:
— Ну-с, батенька, видно, вы не совсем плохой человек, если из-за вас юнкер К. рискнул своей судьбой накануне выпуска, губить вас не хочу. Ступайте!
И не доложил по начальству. Юнкерская психология воспринимала кары за пьянство как нечто суровое и неизбежное. Но преступности "винного духа" не признавала, тем более что были мы в возрасте 18—23 лет, а на юнкерском курсе и под 30; и что в армии в то время производилась по военным праздникам выдача казенной "чарки водки", да и училищное начальство вовсе не состояло из пуритан... Вообще воинская дисциплина в смысле исполнения прямого приказа и чинопочитания стояла на большой высоте. Но наши юнкерские традиции вносили в нее своеобразные "поправки". Так, обман вообще и, в частности, наносящий кому-либо вред, считался нечестным. Но обманывать учителя на репетиции или экзамене разрешалось. Самовольная отлучка или рукопашный бой с "вольными", с употреблением в дело штыков, где-нибудь в подозрительных предместьях Киева, когда надо было выручать товарищей или "поддержать юнкерскую честь", вообще действия, где проявлены были удаль и отсутствие страха ответственности, встречали полное одобрение в юнкерской среде. И наряду с этим кара за них, вызывая сожаление, почиталась все же правильной... Особенно крепко держалась традиция товарищества, главным образом в одном ее проявлении — "не выдавать". Когда один из моих товарищей побил сильно доносчика и был за это переведен в "третий разряд", не только товарищи, но и некоторые начальники старались выручить его из беды, а побитого преследовали. Ввиду того, что по содержанию нас приравняли к юнкерскому курсу, жили мы почти на солдатском положении. Ели чрезвычайно скромно, так как наш суточный паек (около 25 копеек) был только на 10 копеек выше солдатского; казенное обмундирование и белье получали также солдатское, в то время плохого качества. Большинство юнкеров получали из дому небольшую сумму денег (мне присылала мать 5 рублей в месяц). Но были юнкера бездомные или из очень бедных семей, которые довольствовались одним казенным жалованьем, составлявшим тогда в месяц 22 (рядовой) или 33 копейки (ефрейтор). Не на что было им купить табаку, зубную щетку или почтовые марки. Но переносили они свое положение стоически. Так или иначе, мы кончали училище с достаточными специальными знаниями для предстоящей службы. Но ни училищная программа, ни преподаватели, ни начальство не задавалось целью расширить кругозор воспитанников, ответить на их духовные запросы. Военная школа уберегла своих питомцев от духовной немочи и от незрелого политиканства. Но сама не помогла им разобраться в сонме вопросов, всколыхнувших русскую жизнь. Этот недочет должно было восполнить самообразование. Многие восполнили, но большинство не удосужилось.
В нашем училище начальники приказывали, следили за выполнением приказа и карали за его нарушение. И только. Вне служебных часов у нас не было общения с училищными офицерами. Но, тем не менее, вся окружающая атмосфера, пропитанная бессловесным напоминанием о долге, строго установленный распорядок жизни, постоянный труд, дисциплина, традиции юнкерские — не только ведь школьнические, но и разумно-воспитательные — все это в известной степени искупало недочеты школы и создавало военный уклад и военную психологию, сохраняя живучесть и стойкость не только в мире, но и на войне, в дни великих потрясений, великих искушений. Военный уклад перемалывал все те разнородные социальные, имущественные, духовные элементы, которые проходили через военную школу".

"Воинская дисциплина стояла в училище на большой высоте так же, как и строевое образование. Военная муштра скоро преобразовывала бывших гимназистов, студентов и семинаристов в заправских юнкеров, создавая ту особенную выправку, которая не оставляла многих до смерти и позволяла отличать военного человека под каким угодно платьем."
29 октября 1917 года киевские большевики, по примеру своих петроградских однопартийцев, также попытались "установить диктатуру пролетариата". Именно юнкера-константиновцы, вместе с учащимися Киевского Алексеевского инженерного военного училища, 1-й школы прапорщиков и студенческими дружинами, в течение трёх дней сражались с превосходящими "силами революции". 29 октября юнкера сумели отбить яростные атаки солдат, рвавшихся к складам оружия, расположенным на Печерске, но, к сожалению, их контратака, направленная прежде всего на завод "Арсенал", захлебнулась. А 30 октября расположенная в Дарнице артиллерия открыла ураганный огонь по зданию Константиновского училища . Юнкера были вынуждены отойти...

После того как бои в Киеве закончились, власть в городе перешла к Центральной Раде, чьи войска не участвовали в уличных сражениях. С её разрешения большинство уцелевших константиновцев выехало на Дон, в зарождающуюся Добровольческую армию. Здесь юнкера приняли участие в боях на подступах к Екатеринодару (январь-февраль 1918 года) и в первом кубанском Ледяном походе (февраль - август 1918 года), участие в котором было лучшей рекомендацией для воинов белой армии. С августа училище возобновило свою учебную деятельность в Феодосии, однако, через несколько месяцев вновь приняло участие в боевых действиях в Крыму и на Кубани. Отличились юнкера и в боях за Перекоп, героически отбив наступление красных и потеряв при этом до 50 процентов личного состава. Кстати, за участие в боях, училищу были пожалованы серебряные трубы с лентами ордена св. Николая Чудотворца.
В ноябре 1920 г. ввиду полной эвакуации Крыма училище покинуло Родину.Последний — 69-й — выпуск училища состоялся уже в эмиграции, в Болгарии, в 1923 г.

Знак 1-го Киевского Константиновского Военного Училища , периода временного правительства . Белый металл, бронза , золочение , серебрение , эмали , редкий .

http://21kvvidkuc.ru/kvistoria.htm

ОСНОВНЫЕ ДАТЫ ИСТОРИИ КИЕВСКОГО ВЫСШЕГО ВОЕННОГО ИНЖЕНЕРНОГО ДВАЖДЫ КРАСНОЗНАМЕННОГО УЧИЛИЩА СВЯЗИ ИМЕНИ М. И. КАЛИНИНА

01 октября 1865 г.. День основания училища. В этот день было открыто Киевское пехотное инженерное юнкерское училище (Киев, Московская, 5).
1897 г. Училище переименовано из юнкерского в военное и стало называться - Киевское военное училище.
1914 г. Училище переименовано в 1-е Киевское военное училище.
26 января1914 г. Высочайшее утверждение Знака 1-го Киевского военного училища.
01 октября1914 г. Произведён последний выпуск юнкеров в чине подпоручика.
27 января1915 г. Посещение училища Его Императорским Величеством Государем Императором Николаем Александровичем (Николаем II).
10 октября1915 г. Училище переименовано в Киевское Константиновское военное училище (в честь Великого Князя Константина Константиновича).
01 марта 1919 г. День основания училища Советами. Революционным Военным Советом Республики (РВСР) утвержден штат и созданы Инженерные курсы по подготовке командного состава Рабоче-крестьянской Красной Армии (Москва, Арбат, 2/1 – помещение гостиницы "Прага", ныне ресторан "Прага").
11 октября1919 г. Курсы переехали в здание Императорской Практической Академии коммерческих наук (Москва, Покровский бульвар, 5).
01 декабря1919 г. Произведен первый выпуск Инженерных курсов.
23 апреля 1920 г. Отправление Инженерных курсов на двух эшелонах из Москвы в Киев - к новому месту дислокации.
08 августа1920 г. Курсы прибыли в Киев и размещены в здании Киевского Константиновского Военного Училища (Киев, Московская, 5).
11 августа1920 г. Инженерные курсы переименованы во Вторые Киевские военно-инженерные курсы.
сентябрь 1920 г. Произведён первый выпуск курсантов Курсов в Киеве.
21 января 1921 г. Курсы переименованы в 3-ю Киевскую военную инженерную школу.
25 ноября 1922 г. 3-й Киевской военной инженерной школе присвоено имя Главного начальника военных учебных заведений Д. С. Петровского (это имя школа носила до 07.04.1924).
23 апреля 1923г. В. И. Ленин избран почётным курсантом-инженером 3-й Киевской военной инженерной школы.
1 ноября 1924г. Школа реорганизована и получила новое наименование - Киевская военная школа связи.
20 декабря 1926г. Киевской военной школе связи присвоено имя Председателя ЦИК СССР Михаила Ивановича Калинина.
5 февраля 1931г.Революционный Военный Совет Украинского военного округа вручает Школе Революционное Красное Знамя и присваивает звание - "Ударная школа связи имени М. И. Калинина".
февраль 1934г. Делегация в количестве пяти курсантов на приеме у М. И. Калинина
май 1936г. Первый выпуск лейтенантов
6 марта 1937г. Переименование школы в Киевское военное училище связи имени М. И. Калинина
июнь-июль 1941г. Личный состав КВУС принимает участие в обороне Киева от фашистов.
август 1941г. Училище эвакуировано в Красноярск. (В 1975 г. в Красноярске, на базе музея боевой славы школы №97, создан музей КВУС).
28 февраля 1944г. В ознаменование 25-й годовщины со дня основания, за выдающиеся успехи в деле подготовки офицерских кадров и за боевые заслуги перед Родиной, училище награждено боевым орденом Красного Знамени и переименовано в "Киевское военное Краснознамённое училище связи имени М. И. Калинина". с марта 1944г. Реэвакуация училища в г. Киев
июнь 1945 г. Училище переведено на трёхлетний срок обучения с присвоением выпускникам звания "лейтенант" и вручением диплома техника связи.
1957 г. На учебную базу училища переведены Центральные ордена Александра Невского офицерские курсы войск связи.
23 июня 1962г. Произведен 100-й выпуск офицеров
04 декабря 1965г. Училище переименовано в Киевское высшее военное инженерное училище связи имени М. И. Калинина и переведено на 5-ти летний срок обучения
01 сентября 1966 г. Набор первых двух неполных на пятилетний срок обучения (в дальнейшем, с 1968 года - это 16 и 26 курсы).
01 сентября 1967 г. Набор первых двух полных рот на пятилетний срок обучения (каждая рота из шести взводов).
декабрь 1968г. За особо значительные заслуги в поддержании высокой боевой готовности войск и успехи в деле подготовки офицерских кадров, училище награждено вторым орденом Красного Знамени. С этого времени училище именуется - Киевское высшее военное инженерное дважды Краснознаменное училище связи имени М. И. Калинина.
23 февраля 1969г. Училище награждено Почетной грамотой Президиума Верховного Совета УССР
март 1969 г. Училище первый раз награждено Почётным Красным Знаменем ЦК ЛКСМУ.
13 декабря 1972г. Награждение Юбилейным почетным знаком в честь 50-летия образования СССР
март 1979 г. Училище второй раз награждено Почётным Красным Знаменем ЦК ЛКСМУ.
19 август 1992 г. Вышло постановление Кабинета Министров Украины №490 о ликвидации Киевского высшего военного инженерного дважды Краснознаменного училища связи. В этот же день на учебной базе ликвидированного КВВИДКУС и Киевского высшего инженерного радиотехнического училища ПВО имени маршала авиации О. И. Покрышкина создан "Киiвський вiйськовий iнститут управлiння та зв'язку".

http://belrussia.ru/page-id-154.html

Уроженцы Украины в белом движении на раннем этапе Гражданской войны (октябрь 1917 – Первый Ледовый поход).

Автор: Евгений Трощак

В этой статье я не открываю новых источников, не провожу радикально-новых политических концепций. На мысль её написать меня сподвигло два факта из личной биографии. Во-первых, истфаковский опыт, когда чиновники от науки отказали делегировать нашего преподавателя на конференцию, посвящённую гражданской войне 1918-1921 гг. Объяснение было следующим «в Україні не було громадянської війни, у нас була національно-демократична революція та... російська інтервенція». Очевидно абсурдное утверждение однако проводиться в умы людей настолько активно, что чуть позже у меня случился следующий разговор с коллегой: Я - Мой двоюродный прадед был белым офицером и украинцем по национальности. Коллега – Белый офицер – украинец!?!

В самом деле, согласно исторической схеме, бытующей в нашей официозной исторической науке, ничем, кроме «національно-визвольніх змагань» этнические украинцы в период с 1917-1921 гг. просто не занимались. Каждое движение в «идеологически-правильном» направлении рассматривается современной исторической школой Украины разве что без помощи лупы – будь то «повстання полку полуботківців» или «украинизация» очередной разложившейся воинской части (которые, в большинстве своём потом так же быстро «большевизировались»!). Таким нехитрым образом создаётся иллюзия что белое движение – явление, Украине абсолютно чуждое (тут же любят цитировать и булгаковского Турбина с его пассажем о «гнусном наречии, которого и в природе не существует...). Но простой обзор источников показывает - были уроженцы Украины, считавшие своим домом всё российское государство, оказавшееся в 1917 году сразу под несколькими ударами – и были среди них те, кто не побоялся защищать его с оружием в руках.

«Белым движением», как неотъемлемой частью русской истории занимались и занимаются многие видные историки. Но на роли украинцев, или, скорее малорусов (поскольку термин «украинцы» в те годы часто носил политизированный характер – так называли самостийников) в самые первые и трудные месяцы его существования никто из них не акцентировал внимания. «Белая» Украина словно бы не существовала. Но она была.

В дни октябрьско-ноябрьских боёв в Киеве неприятие большевиков и Центральной Рады выказали почти все учащиеся военных заведений города. Соответственно, все военные училища Киева – Николаевское военное, Николаевское артиллерийское, Алексеевское инженерное были закрыты новой властью. Две роты юнкеров Константиновского военного училища участвовали в боевых столкновениях с большевиками, несколько десятков из них было убито, само училище было переведено в Екатеринодар.

На Харьковщине для защиты Временного правительства сторонниками Временного правительства был создал штаб, в состав которого входили губернский комиссар Кузнецов, штабс-капитан Ладнов, бывший морской министр Временного правительства Лебедев. Среди сил, на которые рассчитывал штаб, были юнкера Чугуевского военного училища, а также драгунский полк в Балаклее, запасной польский полк в Белгороде и 29-й бронедивизион в Харькове. 30 октября юнкера Чугуевского училища выдвинулись на Харьков но когда стало ясно, что город и железнодорожные пути уже заняты Красной Гвардией, а надежда на другие части не оправдалась, то наступление захлебнулось. Часть юнкреров разоружили красноармейцы, часть ушла на Дон – некоторые из них приняли участие в Первом Ледовом походе.

Отдельной и особо трагичной была судьба третьей Киевской школы прапорщиков. В ноябре 1917 г. она была переведена из Киева в Таганрог, где она вошла 11 января в состав Добровольческой армии. Начальником школы был полковник Мастыка, командирами рот – подполковники Дедюра и Макаревич. Однако история её как отдельной единицы стала короткой и печальной – во время мятежа в Таганроге 17-22 января 1918 г. большинство офицеров и юнкеров школы были убиты.

Особый и очень любопытный случай упоминается в энциклопедической работе Волкова «Энциклопедия гражданской войны. Белое движение» - о противобольшевистском восстании в Бердянске силами местных ветеранов из «Бердянского Союза увечных воинов», во главе с неким унтер-офицером Панасенко. Тогда попытку красных отбить Бердянск удалось отразить – хотя сам Панасенко погиб. Позже бердянские ополченцы оказали помощь отряду полковника Дроздовского, 70-75 из них присоединилось к этому белому формированию.

Ранняя история белого движения на Дону хорошо известна и описана. Беглецы из различных частей России, в том числе из Украины – юнкера, офицеры, студенты составили костяк Добровольческой армии. Ключевым моментом, который определял – быть или не быть белому движению на Юге России – был Первый Ледовый поход.

Остатки третьей киевской школы прапорщиков, не погибшие во время таганрогской резни, вошли в состав Сводно-Офицерского полка и Особого Юнкерского батальона.

В первый кавалерийский дивизион полковника Гершельмана входили офицеры ч-го Харьковского уланского и 11 Изюмского полков.

Часть юнкеров из Константиновского военного училища, переведённого в Екатеринодар, вошла в созданный там добровольческие формирования – в частности в пешую сотню «Отряда спасения Кубани».

В первом конном полку существовала Полтавская сотня.

В качестве отдельного чисто малорусского по составу формирования нужно вспомнить «карпато-русский отряд». На волне интереса к русскому движению Прикарпатской Руси о нём уже вспоминалось немало, укажу только основные факты. Создан он был в Ростове-на-Дону на базе общества эмигрантов из Австро-Венгрии «Червонная Русь». По призыву товарищей председателя общества Г.С. Мальца и Л.Ю. Алексевича ряд эмигрантов из Прикарпатской Руси, прежде всего – студентов, записались в Добровольческую армию. На момент Первого Ледового похода численность отряда составляла 44 человека. Организационно он входил в Чехословацкий инженерный батальон. Первыми командирами были Б.Н. Яцев, с 9 марта В.Р. Ваврик, который и выступил его летописцем, издав во Львове в 1923 году книгу «Карпаторусы в походе генерала Корнилова и Добровольческой армии».

http://aw-o.com/item.php?pid=10

Знак об окончании 1-го Киевского Константиновского военного училища , временное правительство, № 828 . Серебро , 84 проба , именник мастера В.Р. , золочение , эмали .

http://amnesia.pavelbers.com/Armija%20Rossii.htm

Последний юнкерский бал

Мало кто знает, что белогвардейская Добровольческая армия, которой впоследствии командовали генералы Корнилов и Деникин, фактически родилась в Киеве 28 октября 1917 года (по старому стилю)

Рождение белой гвардии

До Киева первые известия о событиях в Петрограде долетели еще днём 25 октября 1917 года. На следующий день на заседании в Мариинском дворце киевские большевики создали военно-революционный комитет, в подчинение которого перешла большая часть воинских частей города. Но были в Киеве и другие претенденты на власть. Во-первых — Центральная Рада, занявшая нейтралитет. А во-вторых, штаб Киевского военного округа и комиссар Временного правительства Кириенко, отказавшиеся подчиняться большевикам. На их стороне оставались четыре расположенных в городе юнкерских училища и три (из пяти) школы прапорщиков.
Уже вечером 28 октября юнкера перешли к решительным действиям. Они окружили и арестовали большевистский ревком, заседавший в Мариинском. А ровно через сутки в Киеве начались кровавые уличные бои между приверженцами большевиков и юнкерами. На Печерске, в районе завода «Арсенал» и нынешней улицы Грушевского, выросли баррикады. На самом «Арсенале» разместился штаб большевиков. Против них выступили юнкера 1-го Киевского Константиновского (располагавшегося в здании нынешнего Военного института связи), Алексеевского инженерного (ныне Военный лицей им. И. Богуна) училищ и 1-й Киевской школы прапорщиков.
Основная тяжесть боев легла на юнкеров старейшего в городе Константиновского училища. Они не раз поднимались в атаку и шли на штурм «Арсенала». Но на сторону большевистского ревкома переходили всё новые и новые части. Вскоре к ним присоединилась и тяжёлая артиллерия, которая стала громить здания военных училищ.

Неизвестно, чем бы всё закончилось, если бы в Киев с фронта не прибыли украинские войска. С их помощью Центральная Рада, занимавшая до того нейтралитет, взяла власть в свои руки.
В трёхдневных уличных боях киевские юнкера понесли серьёзные потери. Только в 1-м Киевском Константиновском училище погибли 2 офицера и 40 юнкеров, около 60 человек были ранены. По особому соглашению с Центральной Радой училищу почти в полном составе было разрешено выехать в Екатеринодар, где вскоре началось формирование белогвардейской Добровольческой армии.
Вместе с первыми белогвардейскими частями киевские юнкера весной и летом 1918 года участвовали в легендарных 1-м Ледяном и 2-м Кубанском походах Добровольческой армии, причём понесли очень большие потери. Из походов училище вернулось в составе лишь 11 офицеров и 14 юнкеров.
1 января 1919 года в Екатеринодаре в учебное заведение был объявлен приём юношей с законченным средним образованием для подготовки офицеров для армии генерала Деникина. Чуть позже училище перевели в Феодосию. Всего было набрано более 200 молодых людей. Среди них было много киевлян — студентов и гимназистов, детей офицеров, благодаря чему училище не утратило связи с родным городом.
Долгое время главком белых армий генерал Деникин берёг юнкеров от потерь. После того как белые вновь заняли Киев, он даже распорядился перевезти училище в родной город. Но преподаватели, побывавшие в его стенах, вынуждены были констатировать, что после хозяйничанья большевиков оно находится в состоянии полного разгрома. Здание требовало ремонта, и училище осталось в Феодосии.

Штыковая на Перекопе

Вскоре красные перешли в контрнаступление, отбили Киев и стали неудержимо продвигаться на юг — к Крыму, где у Деникина почти не было резервов. Именно поэтому 27 декабря 1919 года юнкера получили приказ грузиться в эшелоны и ехать на позиции — под Перекоп. Спустя несколько дней им пришлось участвовать в жесточайшей рукопашной схватке с красными, когда те уже одной ногой стояли в Крыму и вот-вот должны были ворваться на полуостров. Но киевские юнкера остановили красноармейцев. Один из них впоследствии вспоминал: «В Крыму в это время почти не было боевых частей. Военное училище, временно расквартированное в Феодосии, жило нормальной училищной жизнью: лекции, строевые занятия, юнкерский цук. И вот случилось неожиданное: пришёл приказ главнокомандующего немедленно привести юнкеров в полную боевую готовность, погрузить и отправить на передовые позиции в распоряжение генерала Слащева, которому пришлось сдерживать главный натиск красных, решивших использовать отсутствие ударных частей на этом участке, смять своей массой защитников Перекопа и, прорвавшись, занять Крым.
С юношеским восторгом и радостью был принят приказ юнкерами. Несмолкаемое «ура» мешало закончить чтение приказа. Училищное начальство и юнкера поздравляли друг друга с походом.

Объявление приказа совпало с днём, когда училище готовилось к своему ежегодному балу. Всё было подготовлено к предстоящему торжеству: залы, буфет, оркестр; назначены распорядители и участники концерта, среди которых было немало очень талантливых юношей. Явилась невольная тревога — не будет ли отменён бал в связи с выступлением в поход? Но бал, к общей радости, отменён не был.
Вечером в ярко освещенных залах молодые, стройные, подтянутые юнкера с изысканной предупредительностью встречали своих гостей. До утра гремела музыка; до утра танцевали и веселились юнкера и их гости.
По юнкерским традициям, никто из гостей не мог быть оставлен без внимания. Поэтому бал протекал в исключительно тёплой и приятной атмосфере.
Почти на рассвете юнкерам приказали проводить дам и ровно через час быть в ротах, что в точности и было исполнено.
В лихорадочной спешке, в кратчайший срок юнкерский батальон был приведён в боевую готовность и выступил бодрым шагом, направляясь к железнодорожной станции, где был уже приготовлен товарный состав.

Быстро погрузились и тотчас двинулись к Перекопу, а через несколько часов уже разгружались на маленькой станции.
Бодрые, без следа усталости после бессонной ночи, юнкера готовы были немедленно в пешем строю продолжать марш для скорейшей встречи с врагом. Но в этот день их отвели на отдых, и только на рассвете следующего дня батальон в походной колонне, с оркестром впереди, лихо отбивая шаг, маршировал к заставам.

Погода была на редкость отвратительная. Дул сильный встречный ветер, залепляя глаза и обжигая лицо мелким, острым, как иголки, снегом.Пройдя несколько верст, батальон неожиданно был обстрелян с близкой дистанции, почти в упор. Под сильным пулемётным и ружейным огнём юнкера с молниеносной быстротой рассыпались в цепь, но стрелять почти не пришлось.
С диким воем и криком обрушились красные на горстку юных храбрецов.Ни одного мгновения растерянности. В безумном боевом порыве с криком «ура» юнкера бросились в штыки.
Описать этот бой в подробностях невозможно. Все смешалось. Едва различая своих в свирепствующей пурге, дрались с исключительным ожесточением. Не чувствуя усталости, кололи, ломали штыки, били прикладами, душили, грызли друг друга… Красные кричали: «Бей — их мало!» И, действительно, юных героев было мало. Но всё же после ожесточенного рукопашного боя поле осталось за юнкерами. Красные стали отступать и вскоре обратились в бегство. Но кавалерии не было, и преследовать их было некому.

Большие потери понесли юнкера убитыми и ранеными. Незабываемая картина: фельдфебель прикрывает своим безжизненным телом мёртвого командира батальона, тело которого пытался вынести из боя… Обезображенные, растерзанные, исковерканные трупы, в которых оставшиеся в живых юнкера с трудом распознавали своих, близких сердцу, ещё два дня тому назад полных жизни и радости, весело танцующих на последнем юнкерском балу. Но суровая обстановка войны не позволяет давать волю своим чувствам. Подъехали санитары, спешно подобрали раненых и убитых и так же спешно отошли в тыл. Оставшиеся в живых построились, сделали перекличку в своих поредевших рядах, медленно отошли чуть дальше в тыл и залегли в цепь, ожидая повторения атаки».
Психическая атака

В рукопашном бою на Перекопе были убиты 3 офицера и 29 юнкеров, ранены еще 4 офицера и 51 юнкер — четвертая часть училища. Среди погибших попадаются фамилии мальчишек, знаменитые на всю Россию: Мусин-Пушкин, Иловайский, Штакельберг.
В апреле 1920 года Киевское училище ещё раз было вызвано на фронт. Здесь оно особо отличилось, проведя против большевиков знаменитую по советскому фильму «Чапаев» психическую атаку. Вот что об этом вспоминал командовавший атакой генерал Яков Слащев: «Я отдал приказ юнкерам построиться в колонну по отделениям и двинул её на гать с мостом. Артиллерия красных стала стрелять беспорядочно: ни один снаряд не падал на гать. Ружейный огонь был не менее беспорядочен — пули летали через головы.
Батальон втянулся на гать; сначала отдельные красные, а потом и вся их цепь стала отбегать назад, артиллерия смолкла: видимо, взялась в передки, — сзади неслось «ура» бригады 13-й дивизии, нестройными толпами сбегавшей на гать, а юнкера шли с музыкой.
Я невольно подумал, что красным достаточно было бы одного пулемёта и одного орудия, но не в дрожащих руках, чтобы смести всё это, но такова сила нервного шока, который всегда возможен во всяком бою. Ошеломить можно кого угодно».

Всего в период боёв за Крым Киевское училище потеряло убитыми и ранеными около половины своего состава. 45 юнкеров за эти бои были награждены генералом Врангелем Георгиевскими крестами, ещё 17 — Георгиевскими медалями.
2 ноября 1920 года Константиновское военное училище на корабле «Дон» навсегда покинуло родину. Вскоре юнкера разместились в Галлиполи, где 18 ноября состоялся 67-й выпуск. Всего было произведено в офицеры 114 воспитанников. Очень скоро все они разбрелись по свету в поисках лучшей жизни. Само же училище прекратило своё существование в 1925 году — уже во Франции.

http://uchebnikfree.com/page/s...nf-27.html

О. Субтельний. Історія України, 1993

27. ЭМИГРАЦИЯ

Большинство политических эмигрантов из Восточной Украины покинуло родину осенью 1920 г., когда армия Украинской Народной Республики отошла в Польшу. Около 30 тыс. беженцев было интернировано в разных лагерях. Правительство в изгнании, возглавляемое Симоном Петлюрой, нашло приют в Тарнуве. Однако в 1923 г., когда поляки перестали поддерживать Петлюру, Польша не могла больше содержать беженцев. Часть политэмигрантов все же осталась здесь, в основном на оккупированной поляками Волыни, большинство же перебралось в Чехословакию. Чехословацкое правительство вообще гуманно относилось к беженцам, к тому же оно давало возможность украинской молодежи получать высшее образование, поэтому Прага вскоре стала центром украинской политической эмиграции.

Благодаря финансовой поддержке чешского правительства были созданы «Український вільний університет» в Праге и «Українська сільськогосподарська академія» в Подебрадах.
В межвоенный период они выпустили сотни специалистов. Одновременно украинские научные институты были основаны в Берлине и Варшаве. Появились многочисленные издательства и газеты.

http://ukrlife.org/main/evshan/teliha_100about.htm

Олена Телiга

О краю мій… «І злитись знову зі своїм народом»

Народилася Олена 21 липня 1906 року в Іллінському під Москвою в родині талановитого інженера-гідротехніка Івана Опанасовича Шовгенова, який у той час жив і працював у Москві. Батько Олени походив із Слобожанщини. Народився він 12 вересня ст. ст. 1874 року в с. Кам’янці Куп’янського повіту Харківської губернії. У метричній книзі Миколаївської церкви с. Кам’янки записано, що його батьком був державний селянин Опанас Євстафійович Шовгеня, мати — Феодосія Кирилівна. Сім’я мала, очевидно, середні статки, бо, заповнюючи одну з анкет у квітні 1922 року, І. Шовгенів на запитання: «Чи має нерухоме майно, яке і де саме?» відповів: наділ в 4 десятини землі на Харківщині і хату. Мабуть, це був батьківський спадок.
Закінчивши у 1893 році курс Ізюмського реального училища, Іван Шовгенів вступив до Санкт-Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення. Мабуть, саме в цей час його українське прізвище Шовгеня стало писатися на російський лад — Шовгенов. Інститут він закінчив 1899 року за першим розрядом, того ж року одружився з Уляною Нальянч-Качковською і розпочав свою трудову діяльність, займаючи послідовно такі посади: помічника начальника робіт з виправлення перекатів ріки Волги за допомогою регуляційних споруд; начальника Нижньогородської технічної дільниці на Волзі; начальника Московської технічної дільниці та інспектора судноплавства із завідуванням шістьма греблями, а також землечерпальними машинами; інспектора при Московському окрузі шляхів сполучення. Разом з тим він з 1905 по 1911 рік викладав курс лекцій за своїм фахом у Московському інженерному училищі.

Іван Шовгенів на цей час посідав досить високе становище, був відомою в Москві людиною, мав ранг колезького асесора. Родина Шовгенових мешкала в Москві — по Луковому провулку, 4, а влітку відпочивала в підмосковному Іллінському, де й побачила світ Оленка. У сім’ї було вже два сини, і дівчинка стала загальною улюбленицею.
Коли Оленці було п’ять років, Шовгенови 1911 року переїхали до Петербурга, де батько працював інженером-гідротехніком, а потім віце-директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і гідрологічний комітети, викладав у Петроградському інституті шляхів сполучення. Саме там, у Петербурзі-Петрограді, Олена почала себе усвідомлювати, там минули її дитячі роки, згадки про які в розмовах з друзями дали їм підставу вважати Петербург місцем її народження.

Зростала Оленка в достатках, під опікою гувернантки, яка навчала її німецької, французької та російської мов. Цими мовами вона оволоділа досить добре, а ось української не знала і українкою себе не усвідомлювала, за що пізніше не раз докоряла своїм батькам. У родині Шовгенових усі любили книгу, і Оленка багато читала, була дитиною розвиненою, рухливою, робила спроби складати вірші. Пізніше друзі пригадували, що вона любила бавити їх і себе жартами зі своїх дитячих спроб віршування.
Однак уявлення про її безхмарне дитинство, які випливають із літератури, мабуть, дещо перебільшені. Згадуючи пізніше, в еміграції, свої дитячі роки, Олена писала в листі до Наталі Лівицької-Холодної про відчуття «бездомності»: «Батько, яко інженер, їздив по ріжних кінцях бувшої Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині, але в ріжних місцях, так що і вона не була моїм «домом».

У революційні дні 1917—1918 років, коли після падіння царського самодержавства широко розгорнувся український національно-визвольний рух, професор Петроградського інституту шляхів сполучення, інженер-гідролог Іван Шовгенів, який за сумлінну працю на різних посадах у Російській імперії був відзначений орденами Станіслава III і II ступенів, Анни — III і II ступенів, мав ранг статського радника, вирішив послужити рідній Українській державі.
У травні 1917 року Шовгенови переїхали на Харківщину в м. Ізюм до батькових родичів, а навесні 1918 — до Києва. Іван Шовгенів 1 квітня 1918 року вступив на службу до департаменту водяного і шосового господарства Міністерства шляхів, а з вересня того ж року почав, не припиняючи роботи в департаменті, викладати в Київському політехнічному інституті. 10 вересня він був обраний за конкурсом радою інженерного факультету викладачем КПІ для читання спеціального курсу внутрішніх водних сполучень та настанов при складанні спеціальних проектів, а 14 вересня рада інституту своїм рішенням затвердила І. Шовгенова на цій посаді.

Олена у вересні 1918 року почала навчатися в третьому класі приватної Київської жіночої гімназії Олександри Дучинської, куди була переведена з міста Ізюма. Гімназія О. Дучинської була одним із найстаріших навчальних закладів із гарними традиціями, її заснувала ще 1878 року відома в той час педагог-меценат Віра Ващенко-Захарченко. На момент відкриття гімназія містилася в будинку Язева на Бібіковському бульварі, а пізніше для неї було спеціально споруджено будинок по вулиці Тимофіївській, 7 (тепер — М. Коцюбинського). Саме тут навчалася Олена.
У гімназії вона вивчала закон Божий, російську історію, арифметику, німецьку, французьку й українську мови. Оцінки мала різні, з української — «4». Мешкали Шовгенови на Шулявці, біля Політехніки, де жили родини професорів. У колі їхніх знайомих були Петро Холодний, Софія Русова та інші відомі діячі української культури. Велися розмови про національне відродження, про Українську державу, про зміну влад, та навряд чи цими проблемами дуже переймалася Оленка-підліток. Хоч у пам’яті Київ лишився «в боях ранений», однак, поки родина була разом, життя видавалося більш-менш благополучним.
Батько працював з квітня 1918 по січень 1919 року в Міністерстві шляхів директором департаменту водяного і шосового господарства, а з січня 1919 до евакуації уряду УНР з Києва — товаришем (заступником) голови Вищої технічно-економічної ради. З травня 1919 він — голова меліоративної секції Української Академії наук, а з квітня 1920 — комісар водяних і шосових шляхів України. Увесь цей час І. Шовгенів не полишав роботи в Київському політехнічному інституті, спочатку лектором і керівником дипломних проектів, а з березня 1919 року — професором. Та, очевидно, урядовець УНР дуже незатишно почувався «червоним» професором. І коли Армія УНР разом із польськими військами на короткий час зайняла Київ, І. Шовгенову знову запропонували попередню посаду в Міністерстві шляхів. Оформивши відпустку до Вінниці терміном на 28 діб, починаючи з 30 травня, він разом із старшим сином Андрієм виїхав з Києва. Виїжджав поспіхом, навіть довідки про відпустку не забрав, не був обтяжений і речами, сподівався скоро повернутися. Як згадувала пізніше Олена, «тато виїхав з Києва..., як всі тоді думали, на «два тижня», отже, залишив маму, мене і Сергія без копійки».

Але доля Івана Шовгенова була вже в цей час пов’язана з драмою уряду УНР, і до Києва він більше не повернувся. 12 червня місто зайняли червоноармійці, Армія УНР відступала на захід. На засіданні Ради Народних Міністрів, яке відбулося 17 червня 1920 р. на станції Проскурів, було ухвалено постанову про призначення інженера Івана Шовгенова на посаду директора департаменту водяного та дорожнього господарства Міністерства шляхів з 15 травня 1920 року. Якийсь час він перебував у Кам’янці-Подільському, а 14 листопада разом з іншими урядовцями був евакуйований до польського міста Тарнова, місця осідку уряду УНР. Тут він перебував до квітня 1922 року, займаючи посади: з травня 1920 — товариша міністра шляхів і керуючого цим Міністерством, а також Міністерством пошт і телеграфів з 14 вересня 1921 року.
А в Києві дружина і двоє дітей залишилися під більшовицьким режимом без засобів до існування. Приватні навчальні заклади радянська влада закрила, всі школи стали єдиними трудовими. Одну з таких шкіл до 1920 року відвідувала Олена. Мати її змушена була продавати речі, щоб придбати харчі, але їх завжди не вистачало, і вона з болем у серці просила дітей їсти якнайменше. Для Олени закінчилося те безхмарне дитинство, коли вередливу дівчинку умовляли їсти яйця і пити молоко. Треба було самій дбати про шмат хліба...

На шістнадцятому році свого життя, у травні 1922 року, Олена виїхала з України, надовго залишивши улюблений Київ. З мамою і братом Сергієм вони нелегально перейшли кордон і, після короткочасного перебування в Тарнові, в липні 1922 року переїхали до Чехословаччини, до містечка Подєбради, де батько Олени Іван Шовгенів 28 квітня того року був обраний ректором Української господарської академії (УГА).
Невеличке курортне місто Подєбради в Чехії в 1920-х роках стало одним з осередків культурного життя української еміграції, в яке зразу ж активно включилася Оленка. Її подруга Зоя Плітас згадувала: «Був серпень 1922 року — Подєбради в Чехословаччині. Перша величава українська маніфестація в цьому новому українському осередку, серед чужого нам ще тоді чеського населення. Це було «Свято поневоленої України» з багатьма алегоричними возами, що проїздили вулицями тоді ще невеликого, але славного купелевого міста Подєбрад. На одному з таких возів, що представляв образ багатої і плодовитої України й де центральною постаттю була Україна — гарна висока молодиця, що спиралась із серпом у руці на великий сніп жита (Галя Мельник), напереді вміщено дві родини: одна представляла українське селянство, а друга — українську інтелігенцію. Мене притягнено до інтелігентської групи, а юна Леночка була вбрана як молода селянська дівчина».

У Подєбрадах працювали матуральні курси для юнаків і дівчат — українських емігрантів, які або не мали закінченої середньої освіти, або через складні обставини, які довелося пережити, втратили документи, що давали право вступу до вузу. Отримати такий документ (матуру) після річного навчання і давали можливість курси, на які восени 1922 року вступила Олена.
Навчатися було їй нелегко, бо мала велику перерву та й українською мовою вільно не володіла. Але працювала наполегливо. Жадоба знань, бажання надолужити прогаяний час, неабияка амбітність і допомога друзів, недавніх вояків Армії УНР, які залюбки давали юній доньці ректора уроки не лише математики й української мови, а й національного самоусвідомлення, поступово приносили свій результат. Усвідомлення себе українкою приходило до Олени повільно, бо була вона вихована на російській культурі, давався взнаки вплив столиці Російської імперії, а перебування в зросійщеному Києві мало що змінило в її свідомості.

Середовище української еміграції спочатку приголомшило. Про свої перші враження після прибутгя до Польщі вона так розповідала Уласові Самчукові: «Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Европі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»...»
«Опинившись у Подєбрадах,— продовжувала розповідь Олена,— я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри».

Поступово звикала, прислухалася до розмов товаришів по курсах і студентів академії, до палких дискусій про минуле України, про причини поразки недавньої національно-визвольної боротьби, безпосередніми учасниками якої була переважна більшість юнаків з її теперішнього оточення.
Наталя Лівицька-Холодна, пригадуючи ті часи, писала, що в академії всіх вражало те, що Олена і її брат Сергій говорили між собою російською. «Ми зустрічалися з Оленкою тільки на вечірках та всяких товариських сходинах в академії. Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови. Найзавзятіше взявся за це кубанець бандурист Михайло Теліга. Та й Леонід Мосендз зробив немало в цій справі, бо підготовляв її до матури»6.
Але спілкувалася вона і з російськими емігрантами в побуті, на молодіжних вечірках. Одна з таких вечірок стала для неї пам’ятною на все життя, бо саме на ній вона гостро відчула, що її рідна мова — українська. Про цей випадок вона так розповідала Уласові Самчукові: «Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Не відомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»... «Мордописня»... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»
Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії».
Українську мову та літературу вона обрала своїм майбутнім фахом, готувалася стати студенткою Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. Та виникла перша перешкода.

Навчання в інституті розпочалось у вересні 1923 року, випуск же матуральних курсів мав бути тільки в жовтні. І 26 жовтня того ж року вона одержить свідоцтво про закінчення повного курсу 7-го класу реальної школи на Українських матуральних курсах у м. Подєбрадах з досить добрими успіхами: з 16 предметів, які викладалися на курсах, задовільну оцінку мала лише з п’яти, чотири були оцінені «дуже добре», останні, в тому числі й українська мова та історія письменства — «добре».

[ Изображение на стороннем сайте: 939813637116.jpg ]

Академія була офіційно відкрита 19 травня 1922 року. Вона розмістилася в старовинному замку короля Юрія Подєбрадського над річкою Лабою. У просторих залах замку студенти академії слухали лекції, тут також працювали бібліотека й численні лабораторії. У ресторані «Україна», який містився в цьому самому замку, відбувалися українські вечірки і бали.
Ця вища спеціальна школа мала подвійну мету: перша — підготовка молодих, національно-свідомих українців, що опинилися за кордоном, до активної участі в майбутній відбудові господарства України і друга — в процесі науково-педагогічної праці в академії згуртувати осередок інтелігенції, яка, фахово підготовлена, ознайомлена з кращими взірцями європейських методів науки і практики, могла б у свій час, коли складуться відповідні умови, стати до послуг українського громадянства в його неминучій, велетенській праці розбудови держави.
Хоч не здійснилася мрія засновників академії про те, що вони і їхні вихованці ближчим часом повернуться в Україну для практичної роботи, академія відіграла велику роль як центр української культури і національного виховання молоді, про що говорилося в багатьох привітаннях, які надійшли на адресу академії в дні святкування її десятилітнього ювілею.

Перший ректор академії професор, інженер І. Шовгенів, який на той час уже працював у Польщі, у своєму привітанні писав: «З нагоди десятиліття існування Української Господарської Академії прошу прийняти моє гаряче сердечне привітання. Душею своєю я завжди з Академією, в ці ж дні з особливою яскравістю пригадую перші наші кроки при утворенню на еміграції рідної вищої школи і почуваю себе щасливим, що в такій важливій національній справі судилося мені взяти близьку участь. Дай же, Боже, щоб Академія й надалі залишилася вогнищем і розсадником української культури».
В іншому привітанні також наголошувалося: «Не тільки наукові скарби, створені професорами Академії, високо цінують її, а й те національне завдання, національне виховання й зміцнення молоді, майбутніх захисників національної ідеї й державности України».
Якими ж методами здійснювалося національне виховання? В УГА працювала студентська Академічна Громада, яка об’єднувала переважну більшість студентів. Вона ставила своїм завданням: ввести студентське життя в організоване русло, налагодити співжиття своїх членів, піднести інтелектуальний рівень членів громади і забезпечити їхнє матеріальне становище. З цією метою Громада вступила до складу ЦЕСУСа (Центральний Союз Українського Студентства), влаштовувала звіти, лекції, дискусії, екскурсії, заснувала бібліотеку, клуб, читальню, видавала часописи й журнали, організовувала акторські та спортивні гуртки.
Крім спортивного гуртка, що налічував 100 осіб, працював хор, у якому було понад 50 осіб, струнний оркестр, репертуар якого складався переважно з творів музичної класики. Гурткові бандуристів «Кобзар», який налічував близько 30 осіб, надавалось особливе значення, оскільки з бандурою, як із національним українським інструментом, пов’язувалися козацьке минуле і козацька традиція. А ще ж існували драматична секція з 25 осіб та інші аматорські гуртки.
У житті студентства академії поважне місце займали лекції, що влаштовувалися у вільні від обов’язкових навчань години. Завданням цих лекцій було з’ясування або цілком нових питань з різних галузей науки, що не входили до циклу обов’язкових занять, або тих проблем, які щоденно висувалися тогочасним життям. З лекціями перед студентами виступали відомі вчені, активні учасники визвольних змагань 1917—1921 років: Дмитро Дорошенко, Олександр Шульгин, Ісаак Мазепа та інші.
Багато студентів, які навчалися у Празі в Українському вільному університеті чи в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, постійно проживали в Подєбрадах і на лекції їздили поїздом (серед них була і Олена Шовгенова). Отже, в Подєбрадах проходила значна частина їхнього життя, спілкування з друзями, відвідування лекцій, участь у різноманітних гуртках.

Олена взяла активну участь у вечорі української поезії, який відбувся у травні 1925 року в помешканні Студентського Дому. «Студентський Вістник» повідомляв, що на цьому вечорі читали свої вірші молоді галицькі поети Юра Шкрумеляк, Василь Софронів-Левицький, Олесь Бабій, «а потім О. Шовгенівна прочитала кілька поезій неприсутніх авторів, а саме Романа Купчинського, Василя Бобинського та Івана Крушельницького». «Перший вечір молодої галицької музи на еміграції зробив приємне враження»44, — відзначалося в повідомленні.
Коло спілкування Олени — її товариші по інституту, їхні спільні з Михайлом друзі й приятелі — студенти УГА. Багато із них з часом стануть відомими українськими письменниками, поетами, громадськими діячами, науковцями, а поки що вони в тиші бібліотек і гаморі дискусій шукали шляхи дальшого розвитку української нації, боротьби за незалежну Українську державу, творили українську літературу. Разом з Оленою на одному курсі навчалися: Василь Куриленко, Галя Мазуренко-Боголюбова, Оля Русова, курсом пізніше йшли: на підвідділі літератури — Юрій Дараган, на підвідділі історії — Олег Кандиба, Юрій Шкрумеляк та інші. У той самий час у педагогічному інституті навчався майбутній член-засновник та ідеолог ОУН Юліян Вассиян. В УГА в цей же час навчалися Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Микола Сціборський.

Серед друзів Олени були також студенти УГА Леонід Романюк і однокурсник Михайла Теліги Євген Науменко, який так згадував про ті часи: «У великій українській колонії в Подєбрадах витворювалося багато товариських гуртків людей, яких зв’язували спільні завдання або інтереси. Одним з таких гуртків був гурток близьких приятелів, який утворився при родині Михайла Теліги, що був надзвичайно здібним бандуристом. Був членом (громади) бандуристів в Празі та по своєму наданню гри на бандурі вважався за популярним бандуристом Ємцем на першому місці перебуваючих в ЧСР майстрів гри на цьому національному музичному інструменті.
Він женився на дочці першого ректора УГА Олені Шовгенівні. Це була надзвичайно талановита, здібна людина, що захоплювалась літературою, і в тому часі почали друкуватись її вірші. Була це широкого уму симпатична та весела жінка, яка находила спільну мову з кожною людиною. Була душею товариства, мала талант чудово оповідати і часто опановувала цілим товариством… Досить часто в цьому маленькому товаристві гралися товариські ігри, фанти, писалися гумористичні вірші та інше… На наших сходинах досить часто читали свої вірші як Олена Теліга, так і я… В моєму записнику заховалося кілька віршів Олени Теліги, що були написані нею ще під час її студій в Празі…» До цього гуртка, за словами Є. Науменка, крім нього, належали: Петро Запорожець, Василь «малий» Куриленко, Василь «великий» Ткаченко, Володимир Стефанович, Леонід Романюк та інші...

Весілля відбулося 1 серпня 1926 року в Подєбрадах. Обряд шлюбу проводив православний священик отець Євген Погорецький. Про наречених у документі зафіксовані такі дані. Наречений — Теліга Михайло, студент Української господарської академії в Подєбрадах, син Якова Филимоновича Теліги, фельдшера станиці Ахтирської, та Єфросинії, народженої Побаженської, православний, народився 21 листопада 1900 р., неодружений. Цікаво, що місце народження Михайла було записане так: «Ст. Ахтирська, область Кубанська, Україна, Росія». Наречена — Шовгенова Олена, дочка Івана Шовгеніва, інженера в Подєбрадах, та Юлії Качковської, мешкає в Подєбрадах в готелі «Централь», народилася в Іллінському, Московської губ. в Росії 8 липня 1906 р., православна, незаміжня. Мабуть, через те, що наречений і наречена народилися в Росії, обоє були записані як російські емігранти. Свідками при реєстрації шлюбу були: Андрій Шовгенів та Петро Петренко, студент в Подєбрадах.

http://kamunikat.fontel.net/www/czasopisy/bzh/24/05.htm

Одним из наиболее уважаемых украинских эмигрантских учебных заведений была Украинская хозяйственная академия в Подебрадах (далее: УХА). Она была основана по инициативе УОК в 1922 г. 31 января 1922 г. на общем собрании УОК была избранна организационная комиссия, председатель которой Н. Шаповал наладил отношения с руководством Всеукраинского Союза сельскохозяйственных техников, который находился на эмиграции в Польше (Тарнов), для того, чтобы последний помог создать украинскую высшую техническую школу. Члены Союза И. Шовгенов, Б. Иваницкий, В. Чередиив, Л. Фролов, И. Шереметинский, О. Михайловський и др. разработали проект технической школы. Кроме того, Союз предоставил и значительную часть професорско-преподавательского состава, а также первый президиум новообразованной Академии — ректор И. Шовгенов, проректор Б. Иваницкий, секретарь профессорского совета И. Шереметинский.

Организационной комиссии при УОК по созданию Академии в Подебрадах в невероятно короткое время удалось достичь юридической регистрации Академии (19 мая 1922 г.), раздобыть финансы для ее существования и начать прием студентов на 1922/1923 учебный год. Для подавляющего большинства студентов были выделены стипендии от Министерства иностранных дел, которому в административных и хозяйственных вопросах Академия подчинялась до 1928 г.

Свою деятельность Академия начала 22 апреля 1922 г. Изначально Академия основывалась как трехлетняя школа, но уже с 1924 г. стала четырехлетней.

В УХА сначала действовало 3 факультета: 1) агрономично-лесной (19 кафедр) с отделами — агрономическим и лесным; 2) экономико-кооперативный (20 кафедр) с отделами — экономическим, кооперативным, статистическим; 3) инженерный (20 кафедр) с отделами — гидротехническим и химико-технологическим.

Общее руководство УХА осуществлялось профессорским советом, а исполнительным органом профессорского совета был сенат в составе ректора, проректора, секретаря профессорского совета и деканов факультетов.

Лекторский состав Академии на 1 февраля 1923 г. был таким: профессоров — 9, доцентов — 16, лекторов — 8.

Материальное обеспечение УХА при ее образовании было скромным (70 000 крон ежемесячно), но дотации чехословацкого правительства на нужды Академии со временем увеличились и в разные годы были разными: от 2 777 848 крон в 1927, до 1 600 000 крон в 1931. Во время наивысшего развития УХА началось сокращение дотаций на ее нужды. В 1928 г. Министерство сельского хозяйства запретило принимать на этот год новых студентов и распорядилось приступить к постепенной ликвидации Академии. Причинами изменения благосклонного отношения чехословацкого правительства к эмигрантам в целом, и эмигрантским учебным заведениям в частности, был как экономический кризис конца 20-х начала 30-х годов ХХ века, который вызвал значительное сокращение бюджета ЧСР, в связи с чем наступил самый тяжелый период существования эмигрантов в стране, так и то, что именно с этих пор начинается ликвидация Русской акции, в процессе чего было закрыто несколько эмигрантских учебных заведений. В 1933 г. по этой причине был ликвидирован Украинский педагогический институт имени Драгоманова, а УХА существовала еще до 1935 г.

С докладной записки районного политического управления в Подебрадах по поводу структуры и состава УХА от 2 декабря 1927 г. узнаем о национальном составе студентов академии в разные годы.

Так, в 1922/1923 учебном году в УХА было 216 студентов:
украинцев 197
чехословаков 1
россиян 1
кубанцев 10
белорусов 7
Стипендии получало 200 чел.

В 1923/1924 гг. — 349 студентов:
украинцев 309
кубанцев 31
белорусов 5
россиян 2
донцев 1
Стипендии получало 347 чел.

В 1924/1925 гг. — 495 студентов:
чехословаков 1
украинцев 443
кубанцев 36
белорусов 9
россиян 2
других 3
Стипендии получало 466 чел.

В 1925/1926 гг. — 541 студент:
чехословаков 2
украинцев 490
кубанцев 40
белорусов 6
россиян 2
других 1
Стипендии получало 508 чел.

В 1926/1927 гг. — 613 студентов:
чехословаков 3
украинцев 530
украинцев из Польши 32
кубанцев 40
белорусов 8
Стипендии получало 508 чел.

Для того, чтобы в Академии могла учиться молодежь, у которой не было законченного среднего образования, при УХА, посредством Украинского Общественного Комитета в 1922 г. были организованы матуральные курсы, которые в целом закончило 127 чел. В 1923 г. эти курсы были перенесены в Прагу, где их до 1 марта 1924 г. преобразовали в трехлетнюю реальную гимназию.

Материальное обеспечение студентов УХА, помимо государственной поддержки, осуществлялось с помощью двух организаций: Комитета помощи студентам и Благотворительного комитета. Первый — состоял из представителей профессуры и студенчества УХА и проводил свою работу при поддержке финансово-хозяйственной комиссии; второй — приобретал себе средства путем пожертвований и опекал, в основном, тех студентов, которые не были обеспечены правительственной помощью.

Студенчество Академии объединялось в своих общинах, обществах, кружках, клубах и т.п. Общестуденческими организациями были Академическая община УХА и Община студентов при УХА. Обе организации входили в состав Центрального союза украинского студенчества и заботились о материальных и интеллектуальных интересах своих членов. При студенческих общинах действовали, также, свои библиотеки, читальные залы, спортивные клубы, хор, оркестр, кружок бандуристов, музыкальный кружок и др. При Академической общине существовало также Бюро, которое занималось трудоустройством выпускников УХА.

Кроме того, студенты Академии организовали несколько профессиональных студенческих обществ, среди них: агрономическое общество, общество пчеловодов, мелиоративный кружок, общество украинских кооператоров, союз украинских мелиораторов и украинских гидротехников и мелиораторов и др.

Ввиду того, что студенческий состав УХА был многонациональным, то самими же студентами было создано несколько территориальных объединений, например: Кубанское землячество, Кружок студентов из северо-западных земель Украины, Белорусская община.

Деникинский офицер и деникинский старшина. "Українська сільськогосподарська академія» в Подебрадах.