Верхнеднепровский р-н Днепропетровской обл.

[ Изображение на стороннем сайте: 8ab536945e89t.jpg ]




[ Изображение на стороннем сайте: 1058c430bfc8t.jpg ]

Історична довідка свідчить, що Верхньодніпровська районна бібліотека бере свій початок від заснованої в 1875 році за ініціативою повітової Ради учительської бібліотеки, в цьому ж році постановою повітової Ради було узаконено її існування.Більшість книг для бібліотеки було підібрано в Петербурзі одним із членів повітової Ради.Потім поступово фонд її поповнювався від земських закладів, установ та приватних осіб і за 15 років існування нараховував 1202 примірників.У 1880 році бібліотека була передана в земську управу і перейменована в земську публічну бібліотеку Верхньодніпровського повіту. Фонд бібліотеки зростав, і в 1912 р. він досяг 2114 прим. В 1936 році відбувся розподіл України на області і райони. З утворенням Верхньодніпровського району бібліотека стала називатися районною. З початком війни припинено діяльність районної бібліотеки і за розпорядженням місцевої влади фонди районної бібліотеки, сільськогосподарського технікуму і райлікарні були об'єднані і закриті для зберігання. І лише в 1943 році, після звільнення міста від фашистських загарбників, фонди були розподілені і бібліотеки знову відновили свою діяльність. Спочатку, після війни, приміщенням бібліотеки був підвал по вул. Радянській, площею до 30 кв. м.В 1950 році сталися зміни в структурі і штаті бібліотеки. Цього ж року був відкритий читальний зал. І вперше за історію свого існування бібліотека отримала власне приміщення по вул. Дніпровській, нині його займає технікум. Фонд зріс до 33 тис. одиниць. Налагоджується комплектування, розширюється репертуар книжкових і періодичних видань. Бібліотека перейшла в нове добре відремонтоване 2-х поверхове приміщення, на першому поверсі був абонемент і книгосховище, на другому - читальний зал і методичний кабінет (пр. Леніна, 11). У 1975 році в Верхньодніпровському районі вперше в області здійснено експеримент зі централізації державних масових бібліотек. 39 бібліотек були об'єднані в єдину систему, з єдиним штатом, керівництвом, фондом.Районна бібліотека стала називатися Центральною районною і на неї було покладено повну відповідальність за стан бібліотечного обслуговування населення району.Коли збудували в центрі новий Палац культури, в 1978 році, сюди було переведено і ЦРБ.Одним із основних напрямків діяльності бібліотек є дослідження і збереження культурної спадкоємності, актуалізація історико-культурної спадщини, створення єдиного інформаційного простору краю при чіткій взаємодії з органами місцевої влади.
Основою багатогранної краєзнавчої роботи стала продумана організація фонду краєзнавчої літератури, який представлений багатьма виданнями про минуле і сьогодення краю. Тут чимало видань про творчість місцевих поетів та їхні твори. Доповнює все це виданий працівниками бібліотеки бібліографічний покажчик “Мої поетичні земляки”, в якому, крім життєвого і творчого шляху місцевих поетів, зібрана бібліографія їх творчості. У фонді представлена література, подарована читачами. Нам подарували свої видання поети: М. Дубина, Є. Рибас, М. Пшенишняк, Г. Солдатенко, а також вчителі-краєзнавці з Верхівцевого Орлови та жителька Верхньодніпровська М. Кравчук.Бібліотека веде видавничу діяльність. За останній час були складені і випущені такі посібники як: „Нескорена Верхньодніпровщина”, „Місто мрій і надій, трудівничих династій” (до 225-річчя міста Верхньодніпровська), „Ювілейна Верхньодніпровщина”, „Бібліограф рекомендує прочитати” і багато інших.

Центральна бібліотека Верхньодніпровської районної централізованої бібліотечної системи
51600 Верхньодніпровський район Верхньодніпровськ пл. Щербицького 1

З яких шляхів не звертати до нашого району – з південної чи західної сторони, з півночі чи сходу – перше, що постане перед зором у степу, на околиці села чи міста, буде пам’ятник чи обеліск загиблим воїнам у Великій Вітчизняній війні. Скільки їх загиблих на переправах Бородаївки і Мишуриного Рога, Домоткані і Пушкарівки… Скільки їх у братських могилах Дніпрово-Кам’янки і Ганнівки, Новомиколаївки і Верхньодніпровська…Вперше про страшний лиховій ми, післявоєнне покоління, почули від своїх батьків та дідусів – учасників, очевидців війни. Потім були книги, фільми і знову – розповіді, спогади, сповіді. Тільки сприймались вони вже не по-дитячому – мов давноминула страшна казка, а як реальність – жорстока в мільйонах смертей, болюча незагоєна рана.Чим далі віддаляється від нас війна, тим ближчим стає осмислення непоправних втрат, веде до усвідомлення відповідальності, невідплатного боргу перед тими, хто грудьми закрив Батьківщину. Вслухуючись у спогади сивочолих ветеранів, розумієш – ми чи не останнє покоління, яке бачить, вклоняється, слухає живих солдатів Великої Перемоги. Пам’ятаймо про це! І будьмо уважнішими, чуйнішими, добрішими!
В перші дні війни багато жителів міста Верхньодніпровська вступили до лав Червоної Армії, в винищувальні батальйони, в загони охорони громадського порядку та майна. Райком партії та райвиконком мобілізували зусилля трудящих на збільшення випуску продукції для потреб фронту, населення міста брало участь у спорудженні укріплень, у вивезенні промислового устаткування і сільськогосподарського реманенту Верхньодніпровської МТС і колгоспів у східні райони країни.

12 серпня 1941 року німецько-фашистські загарбники захватили селище Верховцеве. В умовах жорстокого окупаціонного режиму жителі Верховцева не скорилися ворогу. В селищі розповсюджувались листівки та повідомлення Радянського інформбюро. Радіопередачі слухали бувші учні середньої школи комсомольці П.Ф. Чорний, В.Н. Гапоненко, А.Ф. Чорний. В червні 1942 року оглядач вагонів І.Т. Борсук влаштував побіг багатьом юнакам та дівчатам, яких окупанти насильно вивозили на каторгу в Німеччину, за що був схоплений і розстріляний гітлерівцями. З вересня 1942 року на станції Верховцеве почала діяти підпільно-патріотична група «Набат», яку очолив комуніст Д.І. Троян. До складу групи входили робітники станції – комсомольці В.М. Загорулько, В.С. Гудожник, С.Є. Тютюнник, В.О. Цимбал, учитель І.М. Зуб. Група встановила зв’язок з Крюковською підпільною організацією на Полтавщині і з партизанським загоном,який знаходився в Чорному лісі. Після визволення селища члени групи влились в ряди Червоної Армії.21 серпня 1941 року місто Верхньодніпровськ було окуповано німецько-фашистськими загарбниками. Масові розстріли, катування, вигнання на каторгу до Німеччини – такими методами фашисти намагалися зламати волю радянських людей. За час окупації фашисти замордували і розстріляли 327 чоловік. З міста та району вони угнали на каторжні роботи в Німеччину 3864 мешканців. Та не вдалося ворогам залякати жителів міста, які не втрачали віри в перемогу над фашистами. В перші ж дні окупації в місті було створено підпільну партійну групу, яку очолив колишній завідуючий відділом пропаганди і агітації Верхньодніпровського райкому партії Павло Іванович Пальоха ( до 1941 року у мирні часи п’ять років був директором семирічної школи в селі Дніпрово-Кам’янці).Фронт наближався до Дніпропетровщини. У червні-липні 1941 року Павло Іванович виконував доручення райкому партії по вивезенню зерна з колгоспів, керував переправою через Дніпро в Дніпрово-Кам’янці.В цей час у Верхньодніпровську формувалась одна з дивізій резервного фронту – кавалерійська. Воїни-кавалерісти чинили опір ворогові на підступах до нашого району але без підтримки танків і авіації стримати його наступ не змогли. 18 серпня 1941 року ця дивізія залишила Верхньодніпровськ. Обоз і поранених в сутичках з ворогом бійців було переправлено на лівий берег Дніпра в районі Литвинівки, а боєздатні частини відходили понад Дніпром до міста Дніпродзержинська, яке декілька днів захищали разом з місцевими винищувальними батальйонами.А напередодні, 16 се6рпня секретар райкому П.І. П’яник запросив до себе П.І. Пальоху і сказав йому: “Настає твій час, Павле Івановичу. Не сьогодні-завтра фашисти прийдуть в місто. Як діяти – ви знаєте».Як діяти Павло Іванович знав – вказівки одержав. Безсумнівно, добре усвідомлював і велику відповідальність, яку було покладено на нього.Насамперед, треба було організувати партійне підпілля. Діяв дуже обережно. Весь час переховуючись, вибирав тих, кого добре знав. Вже після визволення району від окупантів стало відомо, хто входив до складу підпільної групи. Це – голова Бородаївської сільської Ради С.І. Сіроштан і директор Бородаївської семирічної школи Г.А. Макаренко, голова колгоспу «Більшовик» Калужинської сільради Д.І. Якименко, директор Бородаївського пункту «Заготзерно» А.Н. Ворона, секретарі райкому комсомолу Г.А. Касьяненко і І.Г. Косяченко, працівник районної друкарні О. М. Полтораков, який мав у схованці невелику друкарську машинку «Бостонку». Було визначено і місце явки – будинок механіка міської електростанції В.Г. Щербицького. Тепер, коли нам стала яснішою обстановка в районі в період фашистської окупації, розумієш, як важко було активно діяти нашим підпільникам. Цього не могли передбачити при формуванні підпілля обком і райком партії. У перші місяці в селах, де мали працювати підпільники, ворогом були сконцентровані великі сили для форсування Дніпра. Придніпров’я буквально кишіло німецькими військами. А треба було діяти за найскладніших обстави. Населення повинно знати, що в районі є нескорені, що радянські патріоти будуть чинити опір ворогові, люди не повинні втрачати віру в неминучу перемогу.У Верхньодніпровську і селах невдовзі стали розповсюджуватись листівки, з яких населення довідувалось про звірства окупантів, про становище на фронтах. Викривалась брехня про те, нібито німці оволоділи Москвою і Ленінградом. А коли зимою 1941-1942 років німці були розбиті під Москвою, цій радісній події був присвячений спеціальний випуск листівки.Підпільники порушували лінії телефонного зв’язку німецьких штабів з їхніми воїнськими частинами. На шляху Кременчук – Дніпропетровськ восени і взимку 1941-1942 років було знищено немало ворожих автомобілів з боєприпасами і продовольством, зруйновано два мости.Великого резонансу в районі набула смілива партизанська акція підпільників, які напали на маслозавод у Верхньодніпровську і вивели його з ладу. Було спалено декілька складів продовольства та обмундирування.У селі Дніпрово-Кам’янці члени Верхньодніпровського підпілля організували ще одну антифашистську групу, до складу якої входили П.Ф. Двірник, Д.Ф. Вітебський, А.А. Ворона, С.Д. Чабан, Л.В. Рак, М.Д. Страшко. Вони зривали плани вигнання сільської молоді в Німеччину, вели антигітлерівську агітацію серед населення.Дніпровокам’янські підпільники восени 1941 року допомогли багатьом радянським воїнам, які пробивались з оточення, переправитись на лівий берег Дніпра. Про це пише в книзі «Дороги жизни и смерти» полковник Перекальський, один з керівників Українського штабу по керівництву партизанським рухом на Україні. Йому також підпільники допомогли перейти Дніпро.Дії верхньодніпровського підпілля викликати тривогу у стані окупантів. Поліцаї нишпорили у місті і селах району. Обіцяли нагороди тим, хто вкаже на слід підпільників. Особливо ж заповзято полювали поліцаї за Пальохою. Йому кілька разів буквально чудом удавалось вислизати з їх пазурів. Як свідчать документи, саме в цей час у Верхньодніпровську побував секретар підпільного обкому партії Микола Іванович Сташков.Тепер вже відомо, що гестапівцям вдалося заслати до лав підпільників свого провокатора. Розпочались арешти. Простір для дій секретаря підпільного райкому став звужуватись. Павло Іванович змушений був шукати зв’язків з патріотичними групами у селах Куцеволівці і Дереївці.Холодної лютневої ночі Павлу Івановичу вдалося обійти поліцейські засідки у селах нашого району і пробратися до Куцеволівки. Тут жила його двоюрідна сестра. Не знати, як це сталося – чи не подумав Павло Іванович, що сестрина хата була під постійним наглядом місцевих поліцаїв, чи голодний і знесилений просто пішов на ризик, – але не встиг він роздягнутись, як у хату вдерлися поліцаї. Пальоха був озброєний, але опору не вчинив. Кажуть, пожалів сестру та її дітей…Побитого, роздягнутого Пальоху поліцаї повезли у Дніпро-Кам’янку. Босого водили по селу, вимагали, щоб показав, де сховано партизанські запаси зброї, вибухівки, друкарську машинку. Але нічого не добилися. Не видав Пальоха нікого з підпільників.28 лютого 1942 року після жорстоких катувань напівживого Павла Івановича поліцаї привезли в село Мости. Кинули його на підлогу в хаті старого шевця на березі річки Омельник, а самі сіли пиячити – «приливати» удачу. Чи чув Павло Іванович, як злорадствували його кати-поліцаї, мерзенні запродавці, а чи може вже й не чув. Вночі поліцаї витягли його на лід річки, по-звірячому вбили і з каменем на шиї кинули в ополонку…Весною жителі села знайшли тіло Па льохи в річці і тайком поховали на березі. А восени 1943 року після вигнання окупантів, похоронили в братській могилі поряд з полеглими у боях визволителями Придніпров’я. Ім’ям безстрашного підпільника жителі Верхньодніпровська назвали одну з вулиць свого міста. В селі Дніпрово-Кам’янці йому установлено пам’ятник. Загинули також І. Сіроштан, Г. Макаренко, Д. Якименко, А.М. Ворона, Т. Косяненко, І. Косяченко, Л. Коваленко, А. Полтораков. На початку 1943 року були заарештовані і закатовані учасники антифашистської групи в Дніпрово-Кам’янці П. Дворник, Д. Вітебський, А.А. Ворона, С. Чабан, М. Страшко, Є. Рак.

с. Бородаївські Хутори
«Спасибі і прощай...»
Мої односельці, читаючи у «Придніпровському комунарі» гіркі спогади про голодомор в селах нашого району 1932–1933 років, не раз зверталися до мене: ти, Петре Юхимовичу, пишеш до газети, то напиши про страшні дні голоду і у наших Бородаївських Хуторах, адже сам пережив те і добре пам'ятаєш...
Так, пережив і пам'ятаю. Силую свою пам'ять, відновлюю епізоди трагедії наших селян.
Здавалось, життя спинилося у своїй ході. Вечорами не чути було дівочих пісень, не перегукувались парубки, не бринить балалайка, як бувало, не вистукує бубон. Як ото в Кобзарі: село неначе погоріло, неначе люди подуріли...
Щодня – сумні вісті. На тому кутку села померли з голоду Мусько Семен і Мусько Лаврін. На дорозі знайшли мертвого Ступника Опанаса. Це того самого, що так палко виступав на загальних зборах, закликаючи селян коритися Радвладі: вона, казав, не дасть нам загинути – підемо до колгоспу.
Березень, понеділок 22-го дня 1932 року. Мати зварила жменю дрібної, як горошок, картоплі й подала мені на піч: «На Петю, більш нема нічого». Проковтнув картоплю з лушпинням, підгорнув подушку під голову, лежу і дивлюся на матір. Вона сидить на полику, худа, змучена, з пухлими ногами. Закрила обличчя натрудженими руками і щось собі шепоче чи плаче.
Того дня я до школи не пішов. Колгоспний їздовий Очкур Трохим Петрович (він ще живий) зайшов до хати, забрав мене, а по дорозі ще й маленьку дівчинку, та й повіз до дитячого будинку у Верхньодніпровськ. Я обійняв нещасну дівчинку, щоб утішити в горі, а сам плакав усю дорогу за матір'ю, адже вона залишилася одна в хатині, де немає й крихітки харчу...
Дитячий будинок. Дні перебування тут залишились у пам'яті неприємним спогадом. Не знаю, хто так настроїв його вихованців, але нас зустріли ворожими вигуками: «Куркулів привезли, куркулів!».
Подальше життя тут для дітей-селюків в було пекельним. Коли траплялися крадіжки майна (то ковдри, то простирадла не стане), все звалювали на нас. «Це куркулі покрали!». Щоденно зчинялися бійки. «Бий куркулів, це вони нас обкрадають!». Поціляли в нас головками оселедців і вигукували: «Я розстріляв куркуля!». Ми збивались в куточок і мовчали. Вихователька не могла втихомирити розбещеної і напівголодної дітвори.
Не витримуючи такого життя, селянські діти вночі утікали з дитбудинку. Так зникли хлопці з мого села Микола Саламаський, Володимир Маслюк, Іван Карлаш. Повернувся і я до голодної матері, яка в той час працювала на свинарнику в батрацькому гуртожитку, який селяни називали «комуною».
Для нас, «комунарів» було організовано загальне харчування. Варили раз на день баланду з макухи, здобрену кукурудзяним борошном. А коли цих «продуктів» не було в коморі, видавали по сто п'ятдесят грамів соняшнику.
Якось сидимо з матір'ю в хаті, як тихенько відкрилися двері і на порозі постав високий дідуган.
– Здрастуйте, – ледь чутно промовив, присів на лаву понурений. Помовчав – і до матері: «Ганно, в тебе...». Він не доказав, та мати й так зрозуміла, що йому було потрібно. На столі лежали три галети, спечених з просяної полови та потовченого глоду. Мати подала йому дві. Він миттю проковтнув їх і підвівся.
– Спасибі і прощай, Ганно...
Він переступив поріг важкими ногами.
Це був житель нашого села Латиш Гаврило, якого звали Стехою. На другий день Стеху зарили без труни у коліно викопану яму.
Згадую сім'ю Павла Шаповала та його дружини Мелашки. Мали вони трьох синів і одну дочку. За невиконання доведеного завдання хлібозаготівлі їх «розкуркулили» і вигнали з хати. Діти, мов мишенята, розбрелися між людей. Хата деякий час стояла пусткою. Та ось з'явилася Мелашка (Павлиха). Виснажена, немічна, вона бродила по селу, випрошувала у таких же, як і сама, голодних людей милостиню. В болоті рвала шпичаки (молодий очерет), збирала печарицю. Це вже була не людина, а тінь.
Зустрічаючись з людьми, Мелашка говорила: «Нема Павла – помер у федорівських вербах. А де ж я помру?».
Так ніхто з земляків і не знає, де померла вона.
А ще пам'ятаю, що в районній газеті «Колгоспним шляхом» була така замітка, підписана дочкою Шаповалів Ніною Павлівною: «Я відмовляюсь від своїх батьків-куркулів і обіцяю ніяких стосунків з ними не мати». Зробити так Ніну напутив хтось у зв'язку з тим, що за класовим станом її не приймали до комсомолу і в педшколу...
У селі Василівці (частина Бородаївських Хуторів) було щось із п'ятдесят дворів, а на час голодомору жити у цих дворах залишалося шість сімей, інші були або «розкуркулені» і вигнані з насиджених місць, або втекли світ за очі від голодної смерті. Ідучи з школи, я заглядав до опустілих хат і в одній з пусток натрапив на двох маленьких діток – пухлих, мертвих. Хто їх батьки – не знаю.
По-різному мерли селяни – одні від голоду, інші кінчали самогубством. Приречений на голодну смерть. Коваль Юда не побажав її чекати – повісився у власній хаті...
Бригадир одержав викове борошно для спільного харчування, сам варив з нього галушки з розрахунку п'ять штук на чоловіка. Ось до цієї бригади майстрів приходить 80-річний Мигуля Каленик й просить зарахувати його в бригаду, щоб одержувати п'ять галушок.
«Гаразд, – сказав бригадир.– Ідіть на дорогу, діду, збирати іржаві цвяхи».
Пішов старий виконувати наряд. До часу, коли зварилися галушки, повернувся з жменею іржавих цвяхів, висипав їх і каже: «Тепер давайте п'ять галушок». «Ні, – каже бригадир, – одержиш лише чотири, бо це ми для вас відриваємо по галушці зі свого пайка». Дід з'їв чотири і взяв п'яту. Бригадир вибив з його ложки ту галушку. « Це вже зайва», – сказав.
У клубі йде суд. Звинувачується Ступник Олексій в тому, що його батько крав колгоспну кукурудзу на полі. Суддя Довженко запитує Олексія:
– Ти крав колгоспну кукурудзу?
– Ні, я не крав, то – батько.
– То ти ж посилав його?
– Ні, він сам.
– А ти проти радвлади агітував? – запитує суддя.
– Ага, агітував, – мовить Олексій, не розуміючи суті сказаного.
Суддя переможно посміхається. Оголошується вирок: за агітацію проти радвлади Ступника Олексія позбавити волі на 4 роки в трудових таборах...
Пам'ятаю ще один вирок. Під час поминального обряду по покійнику заарештували Бігуна Василя Марковича. Звинуватили в агітації проти радвлади і за зв'язок з папою римським. Вирок суду: 25 років позбавлення волі.
Було на той час Бігунові вісімдесят років. От він після оголошення вироку й звертається до судді: «Спасибі тобі, що даруєш мені ще двадцять п'ять років життя!».
Накинули Василю Марковичу наручники і повели: попереду піший міліціонер з гвинтівкою, а позаду –кінний, з оголеною шаблею.
Навпроти церкви «злочинець» падає на коліна, осіняє себе хрестом і промовляє: «Прости мене, господи, за невинність мою і сохрани мене!»
Просидів у в'язниці Василь Маркович щось із три місяці і «великого злочинця» випустили на волю.
Село голодувало, а уповноважені з райцентру організовували бригади по викачуванні «захованого» хліба. Шукали його у торбинах, у глечиках, шастали й за іконами. Так виконувались державні плани хлібозаготівлі.
Не виключаю, що уповноважені, ходячи по дворах, бачили Зануду Івана, який під абрикосом варив у іржавій ну-ну «пюре» із зелених, що тільки зав'язалися. плодів. Під тим деревом Зануда й сконав...
Отаку наругу над собою терпіли наші земляки в роки голодомору. Я розповів лише про те, що бачив на власні очі.
Петро Кошовий. с. Бородаївські Хутори
Придніпровський комунар.– 1990.– 17 липня.– № 85.– С. 2

Мишурин Ріг
Тоді, в тридцять третьому
Цей лист-сповідь про страшний голодомор тридцять третього прозвучить дисонансом до наших повідомлень про небувалий цьогорічний урожай на хлібних полях області. Його автор – житель села Мишурин Ріг, де в колгоспі «Червоний партизан» люди нині живуть у достатках.
Наша газета вже порушувала болючу тему голоду, бо хоч яке сьогодення, але не вирвати з історії України чорної сторінки 33-го. Одержавши листа ветерана, газета вирішила ще раз повернутися до цієї животрепетної теми. Хай знає нинішня молодь і цей пекучий рядок минувшини. Хай вище цінує наше одвічне багатство – хліб.
До колективізації наше господарство значилося по сільській Раді як «маломощний середняк». Сім'я склалася з шести душ: мати, батько, дві сестри і нас два хлопці. Я найменший – у 33-му мені було 16 років.
Як відомо, колгоспи почали організовувати у 1928-му, на кінець року, а 1929-го навесні вже сіяли колгоспом.
Ми пішли до нього без особливого тиску. Усуспільнили молодих чистих коней, посівний матеріал, бричку і весь хліборобський реманент. Пізніше батько повідносив навіть зайву збрую, гальма, ланцюги тощо. Одне слово, всією душею ми віддались колективному господарству. А були і такі, що нічого в колгосп ні повели, ні понесли, а корівку придбали в ті роки. Корова ж вирішувала долю сім’ї.
У нас корови не було. Потім через деякий час з’явилась ота сталінська теза про запаморочення від успіхів. З колгоспу стали виходити, говорили: «Колгосп розбігся».
Ми не виходили. У нашім колгоспі «Червоний партизан» лишилося 37 дворів. Кожного року наша сім'я виробляла найбільше трудоднів по колгоспу. Ми теж добре працювали, і перед фатальним 33-м роком було, не дай бог, лишитись вдома без поважних причин, то не бригадир нас каратиме, а батько. Завжди нам казав: «Хто краще робить, той і матиме». Та подальше життя батькових слів не підтвердило.
Ми восени 1932 року одержали на трудодні в колгоспі п’ять центнерів хліба, пригадую, житом та ячменем. Та з власного городу дещо зібрали. За підрахунками батьків цього могло вистачити до нового врожаю, якщо підмішувати кабаком, буряком та споживати пайком, бо нам уже був знайомий сутужний 1932 рік.
З колгоспу хліб одержали в жовтні, а в грудні у нас його забрали. А було це так. Десь у половині грудня нашою вулицею йшла комісія «по викачці хліба». Біля двору зупинилась підвода. Два чоловіка йдуть до нас, заходять у хату. Якраз і батько були вдома. Зайшли знайомі люди, Навіть один і родич, витягли з. кишені список і читають, що нам слід зараз здати хліб – отой, що одержали з колгоспу на трудодні, як незаконний аванс. Від страху ми всі потетеріли. Для нас це був вирок на голодну страту. Нам же нічого не лишиться, з якими харчами ходити на роботу?
Уповноважений подивився в наші кошелі з зерном, гукнув: «До підводи несіть мішки!» Вибрали, що називається, під мітлу. Як виносили з хати наш хліб, то заридали ми, ніби виносили покійну неньку... Батько тільки й промовив: «Оце тобі заробили хлібця на зиму». То скільки батько не ходили у колгоспну контору до уповноважених, щоб хоч частину зерна нам вернули, та де там, ніхто й говорити не хоче. Як батько не доводив, що наша сім'я має найбільше трудоднів у колгоспі, не допомагало, була одна відповідь: «Хто робитиме в колгоспі, той з голоду не вмре».
На сімейній раді ми вирішили так: батько, мати і старший брат й надалі ходи ходитимуть на роботу в колгосп (менша сестра того ж року від нас відійшла). А ми з старшою сестрою Мотрею будемо ходити на здобич у поле: мишаки збирати та по ниві прілу сою, а основний наш промисел і надійніший – торішню солому перемолочувати. Треба тонну старої соломи перемолотити, щоб на витрушувати кіло посіченого зерна. Правління колгоспу суворо забороняло молотити, доводилось це робити вночі або рано. А жаль, що можуть забрати кіло жита, голодним трудом здобутого. Нам було відомо і таке: поки є хоч невеличкий заживок і мізерна пожива, не сиди, поки ослабнеш, бо голод безпощадний. Як увалиться в хату, то всім каюк!
Хліба в нас не було від самого різдва, перебивались то кабаком, то буряком, а картоплю ділили пайком, а під весну і тієї не стало. Ставили по озерах верші. Хоч яка – а підтримка, та скоро у нас їх покрали. Дотягли до тепла. Дні стали довгі, весняні вітри повіяли. Голодомор працював на всю силу. Дійшла черга й до нас. Мати і сестра держаться, а ми, хлопці і батько, попухли. Бачить сестра Мотря, що голодна смерть поставила і нас на чергу, бере на роботу сапу і ціп. Вдень поле в колгоспі, а вночі молотить. Мені в колгоспі роботи не дають пухлому. Удень і вночі я помагаю сестрі молотити, вірніш, я скубу солому, а вона молотить та мені приказує й плаче: «Гляди ж, не займай нічиєї добичі, бо бачиш, що люди людям роблять – убивають...»
Пройшла селом чутка, що в сільраду приїхав вербувальник, вербує в овочегородний радгосп, розташований, за Дніпропетровськом, на старому Клочко. «Їдьте, діти, – говорить батько, – може, хоч ви залишитеся живими».
Пішли ми з сестрою вербуватись. Вербувальник розповів нам, що в їхнім радгоспі годують тричі на день уволю. Від обіцянки ми пожвавішали. Везли нас пароплавом. Вербувальник обіцяв нам, що від пристані до радгоспу повезуть машинами. А встали з пароплава увечері, надворі дощ, ніяких машин нема, люди слабі, а йти в радгосп десять кілометрів. Так нас дощ холодний прав усю дорогу. Прийшли ми ранком. Не всі доплентались, немало залишилось по дорозі у грязюці кінчати своє коротке життя. Прибули мокрі, голодні. Завели нас у дощаний холодний барак з трупним запахом.
Настав день, дощ перевівся на сніг. Нас повели в їдальню. А там завідувач кричить, що на нас їжі не готували. Дехто з дівчат почав плакати, хліба не дали, а розсольником теплим нагодували. В обід ми вже їли вариво з хлібом, який би він не був але ж хліб. За п'ять я вперше з'їв кусень хліба. Брав я те щастя тремтячими руками. Як утопаючий за рятівне коло хапався. Безумовно, тих харчів, що обіцяв нам вербувальник у радгоспі не було. Але ж їжа. Та друге лихо нас чекало. Наступного дня повели на роботу: дівчат – саджати картоплю, а нас, хлопців ями загортати. Кожен день дощ, грязь по коліна. Мої благенькі ботинки почали розлазитись. Я їх дротом поскручував і мотуззям позв'язував, поки зовсім не відпали підошви. А дощ упереміш зі снігом кожен день. Я розірвав мішок, з дому взятий, обв’язав ним ноги, грязь – ніг не потягну. Заїдав не так голод, як холод. Я сильно застудився, ходячи майже босоніж. Кашель, різке похудіння. Було, прийдемо з роботи мокрі й босі в холодний барак, позалазимо під ковдру і цокаємо зубами. А на ранок частина нашої команди вже наказала довго жити. Щоранку понад бараком їдуть гарбою, складають трупи, мов дрова, і везуть за конюшню, до порожнього гноєсховища. Там і загортають. Забрали останнім заїздом і декількох моїх односельців з Мишуриного Рога, які й понині там спочивають. Сестра моя бачить, що я на очах у неї тану, що і моя дорога в гноєсховище. Як вона не відривала від свого рота пайку хліба. Та мені, хворому, не допомагало. Так вона, не гаючи часу, останню шерстяну кофту продала і поволокла мене живого та теплого до пароплава, додому.
Приїхали ми до своєї пристані, сонце над деревами. А прийшли додому – уже смеркло, у нас в хаті світиться. Дивлюсь у вікно, а наші батько, мати і брат щось їдять ложками з казана, сидячи на лежанці. Двері не замкнені. Ми увійшли в хату без шуму, мов тіні. Сестру Мотрю враз пізнали. А на мене як глянули, з подиву повставали. Мати гірко заплакала, а батько з жалю та обиди, зі злом каже Мотрі: «Нащо ти його привезла мені на очі?»
По змученому обличчю старого чоловіка покотилися сльози. Нам мати подала ложки, і ми посьорбали кандьору з розсипними маторжениками. Я поліз на теплу піч, заснув. Мати думала, що я вмер. Прокинувся пізно, в хаті тепло. Сонце привітно освітило нашу хату, наче й голоду нема. А подивився на матір – живі мощі. Ноги мої знову попухли, аж блищать. Снідали ми з матір'ю свіжозварений суп з жаливи з тими ж розсипними маторжениками.
Я вийшов з хати, сів проти сонця, а земля після довгих дощів запарувала благодатним теплом. На врожай значить. Питаю матір: «А де ж наші Мотря і Яків?». «Пішли з сапами й ціпами на роботу». Доречно сказати, що брат Яків змалечку ходив на дерев’янці. Дивлюсь, під стріхою висять батькові вудки. Я забрав і поплентався до річки Омельник рибалити. По той бік дерева шумлять буйним листям. У травах навперебій деркачі визиркують, заливаються піснями соловейки, іволги. Зозуля лічить скільки мені жити. Усе радіє весні, зеленіє і цвіте, наче і немає голоду. Весна 1933-го…
Славні ви, пташки, діти природи! Голоду ви собі не зробили, не обібрали одне одного, не прирекли свого ближнього на голодну смерть, на отакі голодні страждання, яких ніхто ніколи не бачив і не чув.
Мої не за віком серйозні роздуми перервав дзвінкий перестук коліс правлінської брички, що їхала понад берегом трав’янистим шляхом прямо до мене. Дядьки повставали з брички, йдуть до мене, беруть вудки, через коліно ламають їх і кидають на тихоплинну річку. Ще далі діти вудили теж, і їм тієї ж: «Ось де ви, симулянти, ховаєтесь!..» Мені 16, а ті діти ще менші. Пливуть мої вудки серединою Омельника, а потім на загині річки вудки мої стрімко погнала бистринь до мене. Я паличкою дістав потрощені вудки і пішов додому ні з чим.
На другий день я подався у бригаду. На роботі в рільничій двічі варили їсти, та робітник я нікчемний, до вечора недоробив. Пішов і на другий день. Та мені не дали ні пайки хліба, навіть кандьору не дали. Здавив мене жаль за свою слабість. Пішов я полем у напрямі сояної соломи. Не доходячи до скирти, бачу – на стежці вмирає підліток, а скирту обсіли голодні, скубуть: хто молотить, хто просить, бо вже не може молотити, а дехто доведений голодом до відчаю: що бачить, те хапає і пхає в рот. Ой, що там робилось коло тих скирт, описати немає сили! Хто не бачив того лиха, уявити не зможе. Прийшла жінка з сусіднього села Михайлівни, витрусила з хлопчиком Матвійком кілька стаканів сої. То як у неї віднімали наші мишуряни ту сою, то це жаль найбільший у світі. Вона невдовзі померла і хлопець Матвійко теж помер. Нема на світі більшого жалю, більшої трагедії, як умирають з голоду діти – невинні, безпорадні. Адже п'ятирічного віку діти йшли самостійно шукати їжу, невідомо куди. Умирали скрізь: і дома, і по чужих дворах, коло соломи й на полі, умирали мовчки і довго.
Коло сояної скирти я довго затримався, наскуб пригорщу сої, насмажив. Уже сонце хилилось на вечір. Я поїв і хотів залишити матері, та не втримався. Іду додому, з балки вийшов на рівнину, коли трактор ХТЗ оре. Кукурудзу садять, причіплювач примостився з мішком на заднім корпусі плуга і в третю борозну вкидав. Я підождав, поки трактор подаленів і давай збирати кукурудзу, що в рот, що в кишеню. Я так захопився, що не помітив, як трактор мене нагнав з протилежного боку. Я вже кишеню назбирав, утекти був не в змозі – що буде, стоятиму, думаю. Слід зауважити, мої дорогі читачі, що тоді, в голод, люди голодних били дуже. Трактор зупинився, тракторист мені махає кулаком, а з трактора не встає. Мене це заспокоїло, значить, не битимуть. Причіплювач іде до мене, я пізнав його – наш недалекий сусід, років на чотири за мене старший – Ілюша Кошовий і суворо кричить:
– Ти нащо через усю загінку визбирав кукурудзу?
Я винувато скривився: «А як он граки, збирають, так їм можна?» Ілюша зрозумів моє сум’яття, подивився навколо:
– Підставляй пазуху, – і з пригорщі висипав мені золотого зерна. Я від радості заплакав. – Іди звідси і не оглядайся, – гукнув він. Мої пухлі ноги полегшали.
Вечірнє сонце червоною діжею сідає за гору, усе як завжди. А тільки людоньки голодні на цю одвічну красу не дивляться – їм не до ласки благодатного вечора. Я зайшов у своє рідне село, як у нетоплену пустку. Не співають дівчата, не грає гармонія, навіть собачого гавкання не чути. Село вмирає з голоду… Не доходячи до свого двору, я побачив під тином мертву мою однокласницю Шуру-красуню, теж 16 років. Заїлась травою – не щадив клятий ні красивих Шур, ні батьків-трударів, ні бабусь, ні діток, ні жалібниць-матерів.
Іду колись широкою вулицею, а тепер замість шляху – вузенька стежка, заросла бур'яном, кругом хат високі бур'яни заглядають у вікна, видивляються, що в хатах заподіяв голод. Прийшов додому, коли вже смеркло. Сидить мати коло пічки. Не доходячи деяку відстань, зупинився. У колі світла мати була схожа на одкопаний скелет. Зовсім недавно мати були гарної зовнішності, середніх років. Сидять коло пічки і варять дохлу конину зі щавлем. Навіть не чули, коли я підійшов. Збирають чорну піну в казані, поки я не торкнув їх за худе плече. Подивились на мене, покотилися сльози з висохлих ненчиних, виснажених до краю, очей. Але ще не втратила мати жалю до сина. А прийде скоро той час, що настане передсмертна байдужість. Я мовчки пішов у хату, взяв череп'яну миску і висипав світлу кукурудзу. Мати в тузі об поли вдарила і знову заплакала, бо зрозуміла: це вже на деякий час життя, бо в хаті хліб. Невипадково утвердився поговір: хто голодав, знає – глиба золота не замінить крихти хліба. Це ми зазнали на собі. Мати побачила, що я трохи оклигав і каже: «Йди, сину, у бригаду. Світ не без добрих людей».
Не дай мені Ілюша отієї кукурудзи, ми з матір'ю через два-три дні померли б…
Павло Мусійовнч Кріпак
с. Мишурин Ріг, Верхньодніпровський район.
Зоря.– 1990.– № 154.– 14 серп.– С. 2.