Верхнеднепровский р-н Днепропетровской обл. (Украина (Україна))

Стежки Великої Перемоги Верхньодніпровщина в роки Великої Вітчизняної війни

З яких шляхів не звертати до нашого району – з південної чи західної сторони, з півночі чи сходу – перше, що постане перед зором у степу, на околиці села чи міста, буде пам’ятник чи обеліск загиблим воїнам у Великій Вітчизняній війні. Скільки їх загиблих на переправах Бородаївки і Мишуриного Рога, Домоткані і Пушкарівки… Скільки їх у братських могилах Дніпрово-Кам’янки і Ганнівки, Новомиколаївки і Верхньодніпровська…Вперше про страшний лиховій ми, післявоєнне покоління, почули від своїх батьків та дідусів – учасників, очевидців війни. Потім були книги, фільми і знову – розповіді, спогади, сповіді. Тільки сприймались вони вже не по-дитячому – мов давноминула страшна казка, а як реальність – жорстока в мільйонах смертей, болюча незагоєна рана.Чим далі віддаляється від нас війна, тим ближчим стає осмислення непоправних втрат, веде до усвідомлення відповідальності, невідплатного боргу перед тими, хто грудьми закрив Батьківщину. Вслухуючись у спогади сивочолих ветеранів, розумієш – ми чи не останнє покоління, яке бачить, вклоняється, слухає живих солдатів Великої Перемоги. Пам’ятаймо про це! І будьмо уважнішими, чуйнішими, добрішими!
В перші дні війни багато жителів міста Верхньодніпровська вступили до лав Червоної Армії, в винищувальні батальйони, в загони охорони громадського порядку та майна. Райком партії та райвиконком мобілізували зусилля трудящих на збільшення випуску продукції для потреб фронту, населення міста брало участь у спорудженні укріплень, у вивезенні промислового устаткування і сільськогосподарського реманенту Верхньодніпровської МТС і колгоспів у східні райони країни.

[ Изображение на стороннем сайте: 7da3dbc9261dt.jpg ]

12 серпня 1941 року німецько-фашистські загарбники захватили селище Верховцеве. В умовах жорстокого окупаціонного режиму жителі Верховцева не скорилися ворогу. В селищі розповсюджувались листівки та повідомлення Радянського інформбюро. Радіопередачі слухали бувші учні середньої школи комсомольці П.Ф. Чорний, В.Н. Гапоненко, А.Ф. Чорний. В червні 1942 року оглядач вагонів І.Т. Борсук влаштував побіг багатьом юнакам та дівчатам, яких окупанти насильно вивозили на каторгу в Німеччину, за що був схоплений і розстріляний гітлерівцями. З вересня 1942 року на станції Верховцеве почала діяти підпільно-патріотична група «Набат», яку очолив комуніст Д.І. Троян. До складу групи входили робітники станції – комсомольці В.М. Загорулько, В.С. Гудожник, С.Є. Тютюнник, В.О. Цимбал, учитель І.М. Зуб. Група встановила зв’язок з Крюковською підпільною організацією на Полтавщині і з партизанським загоном,який знаходився в Чорному лісі. Після визволення селища члени групи влились в ряди Червоної Армії.21 серпня 1941 року місто Верхньодніпровськ було окуповано німецько-фашистськими загарбниками. Масові розстріли, катування, вигнання на каторгу до Німеччини – такими методами фашисти намагалися зламати волю радянських людей. За час окупації фашисти замордували і розстріляли 327 чоловік. З міста та району вони угнали на каторжні роботи в Німеччину 3864 мешканців. Та не вдалося ворогам залякати жителів міста, які не втрачали віри в перемогу над фашистами. В перші ж дні окупації в місті було створено підпільну партійну групу, яку очолив колишній завідуючий відділом пропаганди і агітації Верхньодніпровського райкому партії Павло Іванович Пальоха ( до 1941 року у мирні часи п’ять років був директором семирічної школи в селі Дніпрово-Кам’янці).Фронт наближався до Дніпропетровщини. У червні-липні 1941 року Павло Іванович виконував доручення райкому партії по вивезенню зерна з колгоспів, керував переправою через Дніпро в Дніпрово-Кам’янці.В цей час у Верхньодніпровську формувалась одна з дивізій резервного фронту – кавалерійська. Воїни-кавалерісти чинили опір ворогові на підступах до нашого району але без підтримки танків і авіації стримати його наступ не змогли. 18 серпня 1941 року ця дивізія залишила Верхньодніпровськ. Обоз і поранених в сутичках з ворогом бійців було переправлено на лівий берег Дніпра в районі Литвинівки, а боєздатні частини відходили понад Дніпром до міста Дніпродзержинська, яке декілька днів захищали разом з місцевими винищувальними батальйонами.А напередодні, 16 се6рпня секретар райкому П.І. П’яник запросив до себе П.І. Пальоху і сказав йому: “Настає твій час, Павле Івановичу. Не сьогодні-завтра фашисти прийдуть в місто. Як діяти – ви знаєте».Як діяти Павло Іванович знав – вказівки одержав. Безсумнівно, добре усвідомлював і велику відповідальність, яку було покладено на нього.Насамперед, треба було організувати партійне підпілля. Діяв дуже обережно. Весь час переховуючись, вибирав тих, кого добре знав. Вже після визволення району від окупантів стало відомо, хто входив до складу підпільної групи. Це – голова Бородаївської сільської Ради С.І. Сіроштан і директор Бородаївської семирічної школи Г.А. Макаренко, голова колгоспу «Більшовик» Калужинської сільради Д.І. Якименко, директор Бородаївського пункту «Заготзерно» А.Н. Ворона, секретарі райкому комсомолу Г.А. Касьяненко і І.Г. Косяченко, працівник районної друкарні О. М. Полтораков, який мав у схованці невелику друкарську машинку «Бостонку». Було визначено і місце явки – будинок механіка міської електростанції В.Г. Щербицького. Тепер, коли нам стала яснішою обстановка в районі в період фашистської окупації, розумієш, як важко було активно діяти нашим підпільникам. Цього не могли передбачити при формуванні підпілля обком і райком партії. У перші місяці в селах, де мали працювати підпільники, ворогом були сконцентровані великі сили для форсування Дніпра. Придніпров’я буквально кишіло німецькими військами. А треба було діяти за найскладніших обстави. Населення повинно знати, що в районі є нескорені, що радянські патріоти будуть чинити опір ворогові, люди не повинні втрачати віру в неминучу перемогу.У Верхньодніпровську і селах невдовзі стали розповсюджуватись листівки, з яких населення довідувалось про звірства окупантів, про становище на фронтах. Викривалась брехня про те, нібито німці оволоділи Москвою і Ленінградом. А коли зимою 1941-1942 років німці були розбиті під Москвою, цій радісній події був присвячений спеціальний випуск листівки.Підпільники порушували лінії телефонного зв’язку німецьких штабів з їхніми воїнськими частинами. На шляху Кременчук – Дніпропетровськ восени і взимку 1941-1942 років було знищено немало ворожих автомобілів з боєприпасами і продовольством, зруйновано два мости.Великого резонансу в районі набула смілива партизанська акція підпільників, які напали на маслозавод у Верхньодніпровську і вивели його з ладу. Було спалено декілька складів продовольства та обмундирування.У селі Дніпрово-Кам’янці члени Верхньодніпровського підпілля організували ще одну антифашистську групу, до складу якої входили П.Ф. Двірник, Д.Ф. Вітебський, А.А. Ворона, С.Д. Чабан, Л.В. Рак, М.Д. Страшко. Вони зривали плани вигнання сільської молоді в Німеччину, вели антигітлерівську агітацію серед населення.Дніпровокам’янські підпільники восени 1941 року допомогли багатьом радянським воїнам, які пробивались з оточення, переправитись на лівий берег Дніпра. Про це пише в книзі «Дороги жизни и смерти» полковник Перекальський, один з керівників Українського штабу по керівництву партизанським рухом на Україні. Йому також підпільники допомогли перейти Дніпро.Дії верхньодніпровського підпілля викликати тривогу у стані окупантів. Поліцаї нишпорили у місті і селах району. Обіцяли нагороди тим, хто вкаже на слід підпільників. Особливо ж заповзято полювали поліцаї за Пальохою. Йому кілька разів буквально чудом удавалось вислизати з їх пазурів. Як свідчать документи, саме в цей час у Верхньодніпровську побував секретар підпільного обкому партії Микола Іванович Сташков.Тепер вже відомо, що гестапівцям вдалося заслати до лав підпільників свого провокатора. Розпочались арешти. Простір для дій секретаря підпільного райкому став звужуватись. Павло Іванович змушений був шукати зв’язків з патріотичними групами у селах Куцеволівці і Дереївці.Холодної лютневої ночі Павлу Івановичу вдалося обійти поліцейські засідки у селах нашого району і пробратися до Куцеволівки. Тут жила його двоюрідна сестра. Не знати, як це сталося – чи не подумав Павло Іванович, що сестрина хата була під постійним наглядом місцевих поліцаїв, чи голодний і знесилений просто пішов на ризик, – але не встиг він роздягнутись, як у хату вдерлися поліцаї. Пальоха був озброєний, але опору не вчинив. Кажуть, пожалів сестру та її дітей…Побитого, роздягнутого Пальоху поліцаї повезли у Дніпро-Кам’янку. Босого водили по селу, вимагали, щоб показав, де сховано партизанські запаси зброї, вибухівки, друкарську машинку. Але нічого не добилися. Не видав Пальоха нікого з підпільників.28 лютого 1942 року після жорстоких катувань напівживого Павла Івановича поліцаї привезли в село Мости. Кинули його на підлогу в хаті старого шевця на березі річки Омельник, а самі сіли пиячити – «приливати» удачу. Чи чув Павло Іванович, як злорадствували його кати-поліцаї, мерзенні запродавці, а чи може вже й не чув. Вночі поліцаї витягли його на лід річки, по-звірячому вбили і з каменем на шиї кинули в ополонку…Весною жителі села знайшли тіло Па льохи в річці і тайком поховали на березі. А восени 1943 року після вигнання окупантів, похоронили в братській могилі поряд з полеглими у боях визволителями Придніпров’я. Ім’ям безстрашного підпільника жителі Верхньодніпровська назвали одну з вулиць свого міста. В селі Дніпрово-Кам’янці йому установлено пам’ятник. Загинули також І. Сіроштан, Г. Макаренко, Д. Якименко, А.М. Ворона, Т. Косяненко, І. Косяченко, Л. Коваленко, А. Полтораков. На початку 1943 року були заарештовані і закатовані учасники антифашистської групи в Дніпрово-Кам’янці П. Дворник, Д. Вітебський, А.А. Ворона, С. Чабан, М. Страшко, Є. Рак.