Верхнеднепровский р-н Днепропетровской обл.

[ Изображение на стороннем сайте: ec39d9b90addt.jpg ]

[ Изображение на стороннем сайте: 3664b39ecb15t.jpg ]


[ Изображение на стороннем сайте: bd0cbccce519t.jpg ]

[ Изображение на стороннем сайте: 95110cbdb396t.jpg ]

[ Изображение на стороннем сайте: 8ab536945e89t.jpg ]




[ Изображение на стороннем сайте: 1058c430bfc8t.jpg ]

Історична довідка свідчить, що Верхньодніпровська районна бібліотека бере свій початок від заснованої в 1875 році за ініціативою повітової Ради учительської бібліотеки, в цьому ж році постановою повітової Ради було узаконено її існування.Більшість книг для бібліотеки було підібрано в Петербурзі одним із членів повітової Ради.Потім поступово фонд її поповнювався від земських закладів, установ та приватних осіб і за 15 років існування нараховував 1202 примірників.У 1880 році бібліотека була передана в земську управу і перейменована в земську публічну бібліотеку Верхньодніпровського повіту. Фонд бібліотеки зростав, і в 1912 р. він досяг 2114 прим. В 1936 році відбувся розподіл України на області і райони. З утворенням Верхньодніпровського району бібліотека стала називатися районною. З початком війни припинено діяльність районної бібліотеки і за розпорядженням місцевої влади фонди районної бібліотеки, сільськогосподарського технікуму і райлікарні були об'єднані і закриті для зберігання. І лише в 1943 році, після звільнення міста від фашистських загарбників, фонди були розподілені і бібліотеки знову відновили свою діяльність. Спочатку, після війни, приміщенням бібліотеки був підвал по вул. Радянській, площею до 30 кв. м.В 1950 році сталися зміни в структурі і штаті бібліотеки. Цього ж року був відкритий читальний зал. І вперше за історію свого існування бібліотека отримала власне приміщення по вул. Дніпровській, нині його займає технікум. Фонд зріс до 33 тис. одиниць. Налагоджується комплектування, розширюється репертуар книжкових і періодичних видань. Бібліотека перейшла в нове добре відремонтоване 2-х поверхове приміщення, на першому поверсі був абонемент і книгосховище, на другому - читальний зал і методичний кабінет (пр. Леніна, 11). У 1975 році в Верхньодніпровському районі вперше в області здійснено експеримент зі централізації державних масових бібліотек. 39 бібліотек були об'єднані в єдину систему, з єдиним штатом, керівництвом, фондом.Районна бібліотека стала називатися Центральною районною і на неї було покладено повну відповідальність за стан бібліотечного обслуговування населення району.Коли збудували в центрі новий Палац культури, в 1978 році, сюди було переведено і ЦРБ.Одним із основних напрямків діяльності бібліотек є дослідження і збереження культурної спадкоємності, актуалізація історико-культурної спадщини, створення єдиного інформаційного простору краю при чіткій взаємодії з органами місцевої влади.
Основою багатогранної краєзнавчої роботи стала продумана організація фонду краєзнавчої літератури, який представлений багатьма виданнями про минуле і сьогодення краю. Тут чимало видань про творчість місцевих поетів та їхні твори. Доповнює все це виданий працівниками бібліотеки бібліографічний покажчик “Мої поетичні земляки”, в якому, крім життєвого і творчого шляху місцевих поетів, зібрана бібліографія їх творчості. У фонді представлена література, подарована читачами. Нам подарували свої видання поети: М. Дубина, Є. Рибас, М. Пшенишняк, Г. Солдатенко, а також вчителі-краєзнавці з Верхівцевого Орлови та жителька Верхньодніпровська М. Кравчук.Бібліотека веде видавничу діяльність. За останній час були складені і випущені такі посібники як: „Нескорена Верхньодніпровщина”, „Місто мрій і надій, трудівничих династій” (до 225-річчя міста Верхньодніпровська), „Ювілейна Верхньодніпровщина”, „Бібліограф рекомендує прочитати” і багато інших.

Центральна бібліотека Верхньодніпровської районної централізованої бібліотечної системи
51600 Верхньодніпровський район Верхньодніпровськ пл. Щербицького 1

З яких шляхів не звертати до нашого району – з південної чи західної сторони, з півночі чи сходу – перше, що постане перед зором у степу, на околиці села чи міста, буде пам’ятник чи обеліск загиблим воїнам у Великій Вітчизняній війні. Скільки їх загиблих на переправах Бородаївки і Мишуриного Рога, Домоткані і Пушкарівки… Скільки їх у братських могилах Дніпрово-Кам’янки і Ганнівки, Новомиколаївки і Верхньодніпровська…Вперше про страшний лиховій ми, післявоєнне покоління, почули від своїх батьків та дідусів – учасників, очевидців війни. Потім були книги, фільми і знову – розповіді, спогади, сповіді. Тільки сприймались вони вже не по-дитячому – мов давноминула страшна казка, а як реальність – жорстока в мільйонах смертей, болюча незагоєна рана.Чим далі віддаляється від нас війна, тим ближчим стає осмислення непоправних втрат, веде до усвідомлення відповідальності, невідплатного боргу перед тими, хто грудьми закрив Батьківщину. Вслухуючись у спогади сивочолих ветеранів, розумієш – ми чи не останнє покоління, яке бачить, вклоняється, слухає живих солдатів Великої Перемоги. Пам’ятаймо про це! І будьмо уважнішими, чуйнішими, добрішими!
В перші дні війни багато жителів міста Верхньодніпровська вступили до лав Червоної Армії, в винищувальні батальйони, в загони охорони громадського порядку та майна. Райком партії та райвиконком мобілізували зусилля трудящих на збільшення випуску продукції для потреб фронту, населення міста брало участь у спорудженні укріплень, у вивезенні промислового устаткування і сільськогосподарського реманенту Верхньодніпровської МТС і колгоспів у східні райони країни.

12 серпня 1941 року німецько-фашистські загарбники захватили селище Верховцеве. В умовах жорстокого окупаціонного режиму жителі Верховцева не скорилися ворогу. В селищі розповсюджувались листівки та повідомлення Радянського інформбюро. Радіопередачі слухали бувші учні середньої школи комсомольці П.Ф. Чорний, В.Н. Гапоненко, А.Ф. Чорний. В червні 1942 року оглядач вагонів І.Т. Борсук влаштував побіг багатьом юнакам та дівчатам, яких окупанти насильно вивозили на каторгу в Німеччину, за що був схоплений і розстріляний гітлерівцями. З вересня 1942 року на станції Верховцеве почала діяти підпільно-патріотична група «Набат», яку очолив комуніст Д.І. Троян. До складу групи входили робітники станції – комсомольці В.М. Загорулько, В.С. Гудожник, С.Є. Тютюнник, В.О. Цимбал, учитель І.М. Зуб. Група встановила зв’язок з Крюковською підпільною організацією на Полтавщині і з партизанським загоном,який знаходився в Чорному лісі. Після визволення селища члени групи влились в ряди Червоної Армії.21 серпня 1941 року місто Верхньодніпровськ було окуповано німецько-фашистськими загарбниками. Масові розстріли, катування, вигнання на каторгу до Німеччини – такими методами фашисти намагалися зламати волю радянських людей. За час окупації фашисти замордували і розстріляли 327 чоловік. З міста та району вони угнали на каторжні роботи в Німеччину 3864 мешканців. Та не вдалося ворогам залякати жителів міста, які не втрачали віри в перемогу над фашистами. В перші ж дні окупації в місті було створено підпільну партійну групу, яку очолив колишній завідуючий відділом пропаганди і агітації Верхньодніпровського райкому партії Павло Іванович Пальоха ( до 1941 року у мирні часи п’ять років був директором семирічної школи в селі Дніпрово-Кам’янці).Фронт наближався до Дніпропетровщини. У червні-липні 1941 року Павло Іванович виконував доручення райкому партії по вивезенню зерна з колгоспів, керував переправою через Дніпро в Дніпрово-Кам’янці.В цей час у Верхньодніпровську формувалась одна з дивізій резервного фронту – кавалерійська. Воїни-кавалерісти чинили опір ворогові на підступах до нашого району але без підтримки танків і авіації стримати його наступ не змогли. 18 серпня 1941 року ця дивізія залишила Верхньодніпровськ. Обоз і поранених в сутичках з ворогом бійців було переправлено на лівий берег Дніпра в районі Литвинівки, а боєздатні частини відходили понад Дніпром до міста Дніпродзержинська, яке декілька днів захищали разом з місцевими винищувальними батальйонами.А напередодні, 16 се6рпня секретар райкому П.І. П’яник запросив до себе П.І. Пальоху і сказав йому: “Настає твій час, Павле Івановичу. Не сьогодні-завтра фашисти прийдуть в місто. Як діяти – ви знаєте».Як діяти Павло Іванович знав – вказівки одержав. Безсумнівно, добре усвідомлював і велику відповідальність, яку було покладено на нього.Насамперед, треба було організувати партійне підпілля. Діяв дуже обережно. Весь час переховуючись, вибирав тих, кого добре знав. Вже після визволення району від окупантів стало відомо, хто входив до складу підпільної групи. Це – голова Бородаївської сільської Ради С.І. Сіроштан і директор Бородаївської семирічної школи Г.А. Макаренко, голова колгоспу «Більшовик» Калужинської сільради Д.І. Якименко, директор Бородаївського пункту «Заготзерно» А.Н. Ворона, секретарі райкому комсомолу Г.А. Касьяненко і І.Г. Косяченко, працівник районної друкарні О. М. Полтораков, який мав у схованці невелику друкарську машинку «Бостонку». Було визначено і місце явки – будинок механіка міської електростанції В.Г. Щербицького. Тепер, коли нам стала яснішою обстановка в районі в період фашистської окупації, розумієш, як важко було активно діяти нашим підпільникам. Цього не могли передбачити при формуванні підпілля обком і райком партії. У перші місяці в селах, де мали працювати підпільники, ворогом були сконцентровані великі сили для форсування Дніпра. Придніпров’я буквально кишіло німецькими військами. А треба було діяти за найскладніших обстави. Населення повинно знати, що в районі є нескорені, що радянські патріоти будуть чинити опір ворогові, люди не повинні втрачати віру в неминучу перемогу.У Верхньодніпровську і селах невдовзі стали розповсюджуватись листівки, з яких населення довідувалось про звірства окупантів, про становище на фронтах. Викривалась брехня про те, нібито німці оволоділи Москвою і Ленінградом. А коли зимою 1941-1942 років німці були розбиті під Москвою, цій радісній події був присвячений спеціальний випуск листівки.Підпільники порушували лінії телефонного зв’язку німецьких штабів з їхніми воїнськими частинами. На шляху Кременчук – Дніпропетровськ восени і взимку 1941-1942 років було знищено немало ворожих автомобілів з боєприпасами і продовольством, зруйновано два мости.Великого резонансу в районі набула смілива партизанська акція підпільників, які напали на маслозавод у Верхньодніпровську і вивели його з ладу. Було спалено декілька складів продовольства та обмундирування.У селі Дніпрово-Кам’янці члени Верхньодніпровського підпілля організували ще одну антифашистську групу, до складу якої входили П.Ф. Двірник, Д.Ф. Вітебський, А.А. Ворона, С.Д. Чабан, Л.В. Рак, М.Д. Страшко. Вони зривали плани вигнання сільської молоді в Німеччину, вели антигітлерівську агітацію серед населення.Дніпровокам’янські підпільники восени 1941 року допомогли багатьом радянським воїнам, які пробивались з оточення, переправитись на лівий берег Дніпра. Про це пише в книзі «Дороги жизни и смерти» полковник Перекальський, один з керівників Українського штабу по керівництву партизанським рухом на Україні. Йому також підпільники допомогли перейти Дніпро.Дії верхньодніпровського підпілля викликати тривогу у стані окупантів. Поліцаї нишпорили у місті і селах району. Обіцяли нагороди тим, хто вкаже на слід підпільників. Особливо ж заповзято полювали поліцаї за Пальохою. Йому кілька разів буквально чудом удавалось вислизати з їх пазурів. Як свідчать документи, саме в цей час у Верхньодніпровську побував секретар підпільного обкому партії Микола Іванович Сташков.Тепер вже відомо, що гестапівцям вдалося заслати до лав підпільників свого провокатора. Розпочались арешти. Простір для дій секретаря підпільного райкому став звужуватись. Павло Іванович змушений був шукати зв’язків з патріотичними групами у селах Куцеволівці і Дереївці.Холодної лютневої ночі Павлу Івановичу вдалося обійти поліцейські засідки у селах нашого району і пробратися до Куцеволівки. Тут жила його двоюрідна сестра. Не знати, як це сталося – чи не подумав Павло Іванович, що сестрина хата була під постійним наглядом місцевих поліцаїв, чи голодний і знесилений просто пішов на ризик, – але не встиг він роздягнутись, як у хату вдерлися поліцаї. Пальоха був озброєний, але опору не вчинив. Кажуть, пожалів сестру та її дітей…Побитого, роздягнутого Пальоху поліцаї повезли у Дніпро-Кам’янку. Босого водили по селу, вимагали, щоб показав, де сховано партизанські запаси зброї, вибухівки, друкарську машинку. Але нічого не добилися. Не видав Пальоха нікого з підпільників.28 лютого 1942 року після жорстоких катувань напівживого Павла Івановича поліцаї привезли в село Мости. Кинули його на підлогу в хаті старого шевця на березі річки Омельник, а самі сіли пиячити – «приливати» удачу. Чи чув Павло Іванович, як злорадствували його кати-поліцаї, мерзенні запродавці, а чи може вже й не чув. Вночі поліцаї витягли його на лід річки, по-звірячому вбили і з каменем на шиї кинули в ополонку…Весною жителі села знайшли тіло Па льохи в річці і тайком поховали на березі. А восени 1943 року після вигнання окупантів, похоронили в братській могилі поряд з полеглими у боях визволителями Придніпров’я. Ім’ям безстрашного підпільника жителі Верхньодніпровська назвали одну з вулиць свого міста. В селі Дніпрово-Кам’янці йому установлено пам’ятник. Загинули також І. Сіроштан, Г. Макаренко, Д. Якименко, А.М. Ворона, Т. Косяненко, І. Косяченко, Л. Коваленко, А. Полтораков. На початку 1943 року були заарештовані і закатовані учасники антифашистської групи в Дніпрово-Кам’янці П. Дворник, Д. Вітебський, А.А. Ворона, С. Чабан, М. Страшко, Є. Рак.

с. Бородаївські Хутори
«Спасибі і прощай...»
Мої односельці, читаючи у «Придніпровському комунарі» гіркі спогади про голодомор в селах нашого району 1932–1933 років, не раз зверталися до мене: ти, Петре Юхимовичу, пишеш до газети, то напиши про страшні дні голоду і у наших Бородаївських Хуторах, адже сам пережив те і добре пам'ятаєш...
Так, пережив і пам'ятаю. Силую свою пам'ять, відновлюю епізоди трагедії наших селян.
Здавалось, життя спинилося у своїй ході. Вечорами не чути було дівочих пісень, не перегукувались парубки, не бринить балалайка, як бувало, не вистукує бубон. Як ото в Кобзарі: село неначе погоріло, неначе люди подуріли...
Щодня – сумні вісті. На тому кутку села померли з голоду Мусько Семен і Мусько Лаврін. На дорозі знайшли мертвого Ступника Опанаса. Це того самого, що так палко виступав на загальних зборах, закликаючи селян коритися Радвладі: вона, казав, не дасть нам загинути – підемо до колгоспу.
Березень, понеділок 22-го дня 1932 року. Мати зварила жменю дрібної, як горошок, картоплі й подала мені на піч: «На Петю, більш нема нічого». Проковтнув картоплю з лушпинням, підгорнув подушку під голову, лежу і дивлюся на матір. Вона сидить на полику, худа, змучена, з пухлими ногами. Закрила обличчя натрудженими руками і щось собі шепоче чи плаче.
Того дня я до школи не пішов. Колгоспний їздовий Очкур Трохим Петрович (він ще живий) зайшов до хати, забрав мене, а по дорозі ще й маленьку дівчинку, та й повіз до дитячого будинку у Верхньодніпровськ. Я обійняв нещасну дівчинку, щоб утішити в горі, а сам плакав усю дорогу за матір'ю, адже вона залишилася одна в хатині, де немає й крихітки харчу...
Дитячий будинок. Дні перебування тут залишились у пам'яті неприємним спогадом. Не знаю, хто так настроїв його вихованців, але нас зустріли ворожими вигуками: «Куркулів привезли, куркулів!».
Подальше життя тут для дітей-селюків в було пекельним. Коли траплялися крадіжки майна (то ковдри, то простирадла не стане), все звалювали на нас. «Це куркулі покрали!». Щоденно зчинялися бійки. «Бий куркулів, це вони нас обкрадають!». Поціляли в нас головками оселедців і вигукували: «Я розстріляв куркуля!». Ми збивались в куточок і мовчали. Вихователька не могла втихомирити розбещеної і напівголодної дітвори.
Не витримуючи такого життя, селянські діти вночі утікали з дитбудинку. Так зникли хлопці з мого села Микола Саламаський, Володимир Маслюк, Іван Карлаш. Повернувся і я до голодної матері, яка в той час працювала на свинарнику в батрацькому гуртожитку, який селяни називали «комуною».
Для нас, «комунарів» було організовано загальне харчування. Варили раз на день баланду з макухи, здобрену кукурудзяним борошном. А коли цих «продуктів» не було в коморі, видавали по сто п'ятдесят грамів соняшнику.
Якось сидимо з матір'ю в хаті, як тихенько відкрилися двері і на порозі постав високий дідуган.
– Здрастуйте, – ледь чутно промовив, присів на лаву понурений. Помовчав – і до матері: «Ганно, в тебе...». Він не доказав, та мати й так зрозуміла, що йому було потрібно. На столі лежали три галети, спечених з просяної полови та потовченого глоду. Мати подала йому дві. Він миттю проковтнув їх і підвівся.
– Спасибі і прощай, Ганно...
Він переступив поріг важкими ногами.
Це був житель нашого села Латиш Гаврило, якого звали Стехою. На другий день Стеху зарили без труни у коліно викопану яму.
Згадую сім'ю Павла Шаповала та його дружини Мелашки. Мали вони трьох синів і одну дочку. За невиконання доведеного завдання хлібозаготівлі їх «розкуркулили» і вигнали з хати. Діти, мов мишенята, розбрелися між людей. Хата деякий час стояла пусткою. Та ось з'явилася Мелашка (Павлиха). Виснажена, немічна, вона бродила по селу, випрошувала у таких же, як і сама, голодних людей милостиню. В болоті рвала шпичаки (молодий очерет), збирала печарицю. Це вже була не людина, а тінь.
Зустрічаючись з людьми, Мелашка говорила: «Нема Павла – помер у федорівських вербах. А де ж я помру?».
Так ніхто з земляків і не знає, де померла вона.
А ще пам'ятаю, що в районній газеті «Колгоспним шляхом» була така замітка, підписана дочкою Шаповалів Ніною Павлівною: «Я відмовляюсь від своїх батьків-куркулів і обіцяю ніяких стосунків з ними не мати». Зробити так Ніну напутив хтось у зв'язку з тим, що за класовим станом її не приймали до комсомолу і в педшколу...
У селі Василівці (частина Бородаївських Хуторів) було щось із п'ятдесят дворів, а на час голодомору жити у цих дворах залишалося шість сімей, інші були або «розкуркулені» і вигнані з насиджених місць, або втекли світ за очі від голодної смерті. Ідучи з школи, я заглядав до опустілих хат і в одній з пусток натрапив на двох маленьких діток – пухлих, мертвих. Хто їх батьки – не знаю.
По-різному мерли селяни – одні від голоду, інші кінчали самогубством. Приречений на голодну смерть. Коваль Юда не побажав її чекати – повісився у власній хаті...
Бригадир одержав викове борошно для спільного харчування, сам варив з нього галушки з розрахунку п'ять штук на чоловіка. Ось до цієї бригади майстрів приходить 80-річний Мигуля Каленик й просить зарахувати його в бригаду, щоб одержувати п'ять галушок.
«Гаразд, – сказав бригадир.– Ідіть на дорогу, діду, збирати іржаві цвяхи».
Пішов старий виконувати наряд. До часу, коли зварилися галушки, повернувся з жменею іржавих цвяхів, висипав їх і каже: «Тепер давайте п'ять галушок». «Ні, – каже бригадир, – одержиш лише чотири, бо це ми для вас відриваємо по галушці зі свого пайка». Дід з'їв чотири і взяв п'яту. Бригадир вибив з його ложки ту галушку. « Це вже зайва», – сказав.
У клубі йде суд. Звинувачується Ступник Олексій в тому, що його батько крав колгоспну кукурудзу на полі. Суддя Довженко запитує Олексія:
– Ти крав колгоспну кукурудзу?
– Ні, я не крав, то – батько.
– То ти ж посилав його?
– Ні, він сам.
– А ти проти радвлади агітував? – запитує суддя.
– Ага, агітував, – мовить Олексій, не розуміючи суті сказаного.
Суддя переможно посміхається. Оголошується вирок: за агітацію проти радвлади Ступника Олексія позбавити волі на 4 роки в трудових таборах...
Пам'ятаю ще один вирок. Під час поминального обряду по покійнику заарештували Бігуна Василя Марковича. Звинуватили в агітації проти радвлади і за зв'язок з папою римським. Вирок суду: 25 років позбавлення волі.
Було на той час Бігунові вісімдесят років. От він після оголошення вироку й звертається до судді: «Спасибі тобі, що даруєш мені ще двадцять п'ять років життя!».
Накинули Василю Марковичу наручники і повели: попереду піший міліціонер з гвинтівкою, а позаду –кінний, з оголеною шаблею.
Навпроти церкви «злочинець» падає на коліна, осіняє себе хрестом і промовляє: «Прости мене, господи, за невинність мою і сохрани мене!»
Просидів у в'язниці Василь Маркович щось із три місяці і «великого злочинця» випустили на волю.
Село голодувало, а уповноважені з райцентру організовували бригади по викачуванні «захованого» хліба. Шукали його у торбинах, у глечиках, шастали й за іконами. Так виконувались державні плани хлібозаготівлі.
Не виключаю, що уповноважені, ходячи по дворах, бачили Зануду Івана, який під абрикосом варив у іржавій ну-ну «пюре» із зелених, що тільки зав'язалися. плодів. Під тим деревом Зануда й сконав...
Отаку наругу над собою терпіли наші земляки в роки голодомору. Я розповів лише про те, що бачив на власні очі.
Петро Кошовий. с. Бородаївські Хутори
Придніпровський комунар.– 1990.– 17 липня.– № 85.– С. 2