Кобелякский уезд

dariй

Вот, что через Яндекс удалось найти, можете продолжить...

http://uk.wikipedia.org/wiki/Стовбина_Долина

На перехресті чотирьох доріг…

Полтавщина… Якщо їхатимете коли з Нових Санжар на Решетилівку, чи з Решетилівки на Нові Санжари, то обов’язково зупиніться десь на середині шляху -- у Стовбиній Долині – давньому козацькому селі. Станьте біля церкви, перехрестіться, випийте води з тутешньої криниці та й подивіться довкола… Місце, скажу я вам, унікальне, майже містичне….

…З давніх-давен стояв на цьому місці храм Пресвятої Богородиці. З усіх навколишніх сіл сходилися на його дзвони люди, та й сама споруда була унікальною – дерев’яна церква «о п’яти куполах» могла б стати нині архітектурною пам’яткою, адже подібної не побачиш тепер не лише на Полтавщині… Могла б…! Та в середині 50-х церква згоріла, хоча, як свідчать старожили, трапилося те лихо не без «добрих людей». Лишився один фундамент та «попівська» хата… У ній і облаштували потім школу, а фундамент церкви розібрали і заклали з того каменю нове шкільне приміщення. А на місці церкви встановили пам’ятник радянським воїнам, сюди перенесли й останки кількох загиблих у селі солдат. Уже за часів незалежності спорудили поруч нову церкву, а на власні пожертви й обеліск жертвам Голодомору, адже у ті страшні 30-ті від голоду в Стовбиній Долині та навколишніх селах загинуло людей більше, аніж … на фронтах Великої Вітчизняної!...

http://www.esosedi.ru/onmap/st...2&mt=0

СТОВБИНА ДОЛИНА

Територія сільської ради складає – 5030 гектарів, населення – 801 житель.

До складу Стовбино-Долинської сільської ради входять села Стовбина Долина , Грекопавлівка , Давидівка, Коби. Відстань до райцентру – 13 кілометрів, до обласного центру – 35 кілометрів. До залізничної станції Нові Санжари – 26 кілометрів, до автошляху Полтава – Олександрія – 14.
Сільська рада межує із Судівською, Полузірською, Супротивнобалківською, Малокобелячківською сільськими радами Новосанжарського району, Першолиманською та Плосківською сільськими радами Решетилівського району.

До 1923 року Стовбина Долина входила до Великокобелячківської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії.У 1923 році Стовбино-Долинська сільська рада належала до Новосанжарського району Полтавського округу Полтавської губернії. До неї входили населені пункти Стовбина Долина, Голуби, Давиденки, Грекопавлівка, Коби, Знам”янка . У 1967 році Давиденки, Голуби і Знам”янка об”єднані в одне село Давидівка. На початку 60-х Стовбино-Долинська сільська рада деякий час входила до Решетилівського та Полтавського районів, з 1965-го – в складі Новосанжарського.

В різний час сільську раду очолювали : Степан Петрович Біжко, Олександр Гаврилович Афанасьєв, Василь Павлович Давиденко, Трохим Петрович Кириленко, Олександр Григорович Канюка, Василь Іванович Лебідь, Любов Юхимівна Коба, Григорій Степанович Лелюх, Володимир Антонович Коба. Нині сільським головою працює Любов Олексіївна Нестор.

За переказами, село утворене наприкінці ХУІІІ століття. Першим поселенцем був козак Стовба.

У 1910 році в Стовбиній Долині і прилеглих 24 хуторах було 894 двори, 7582 жителі. У 1912 році при Покровській церкві діяла парафіяльна школа.

Перші колективні господарства ( їх було дев”ять) на території сільської ради очолювала Костенко Кіндрат Сидорович, Гелеверя Пантелеймон Іванович, Таран Тихіш Павлович, Хабло Денис Семенович, Коба Павло Наумович, Лелюх Степан Михайлович, Чвала Семен Павлович, Давиденко Марко Пилипович, Федько Олексій Васильович. В різний час колгосп у Стовбиній Долині очолювали Кіндрат Сидорович Костенко, Костянтин Йосипович Вісич, Федір Павлович Мих, Іван Петрович Петрушко, Дмитро Панасович Коркішко, Василь Лукич Подолян, Іван Кузьмич Савченко, Олександр Якович В”язовський, Володимир Іванович Кондратенко, Пархоменко Микола Михайлович, Сліпко Ілля Олексійович, Олешко Володимир Миколайович, Лебідь Василь Іванович, Сутковий Юрій Дмитрович, Пов”якало Василь Ілліч, Анатолій Максимович Мірошниченко та інші.

В роки Великої Вітчизняної війни було вивезено на каторжні роботи із Стовбино Долини – 4, Кобів – 23, Грекопавлівки – 9, Давидівки – 18, Голубів – 12 чоловік. Розстріляно чотирьох жителів. Окупанти спалили в селах 81 хату. На фронтах загинуло 295 жителів сільської ради.

Юні слідопити в 60-ті роки розшукали рідних загиблого воїна-визволителя Кияма Залалетдінова з Татарії, їздили до них в Казань, приймали на своїй землі татарських гостей. На території сільської ради – пам”ятник полеглим воїнам-односельцям, п”ять обелісків, братська могила.

Серед знатних вихідців із села : Михайло Іванович Галунов – кандидат юридичних наук, професор Кременчуцького технічного університету; Вадим Михайлович Давиденко – кандидат геологічних наук, директор Новосибірського геолого-розвідувального технікуму; Григорій Іванович Коба – кандидат наук, викладач Харківського інституту залізничного транспорту; Іван Іванович Коба – кандидат фізико-технічних наук, співробітник Харківського науково-дослідного інституту імені І. Курчатова ; Яків Іванович Коба – заступник директора по науково-дослідній роботі харківського заводу імені Малишева; Володимир Кіндратович Писаренко – кандидат наук, викладач Московського геологорозвідувального інституту; Олександр Прокопович Скубій – кандидат юридичних наук, був депутатом Російської Державної Думи; Віталій Вікторович Скобельський – журналіст, член Спілки літераторів Полтавщини, працював у редакціях Новосанжарського “Червоного прапора” полтавської райони “Вісті”, в редакціях газети “Цілком відверто”, “Полтавського вісника”, нині власний кореспондент газети “Голос України” у Полтавській області.

Стовбино-Долинціпо праву гордяться своїми кращими людьми

Варвара Савівна Голуб – трактористкою працювала впродовж кількох десятиліть, відзначена орденом Трудового Червоного Прапора, першою в районі – медаллю “Ветеран праці”.

Антон Іванович Коба - незмінний бригадир кобівської бригади, на цій посаді працював майже півстоліття.

Володимир Антонович Коба – тривалий час очолював сільську раду, один з активних організатор фізкультурно-спортивної роботи.

Василь Кіндратович Копилець – учасник громадянської і Великої вітчизняної воєн, в повоєнну пору багато років віддав педагогічній праці, нагороджений орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора.

Анастасія Петрівна Писаренко – учасниця Великої Вітчизняної війни, нагороджена орденами Вітчизняної війни, Червоної Зірки, багато років очолювала фельдшерсько-акушерський пункт.

Василь Олексійович Писаренко – тривалий час очолював школу, палкий прихильник спорту, зокрема шахів. На його честь у селі щорічно проводиться міжрайонний шаховий турнір.

Олександр Петрович Писаренко – учасник бойових дій, нагороджений орденами Вітчизняної війни ( трьома), Богдана Хмельницького, Червоної Зірки.

Андрій Олександрович Река – працював на різних посадах у своєму селі, очолював колгосп у Супротивній Балці, після навчання у ВПШ – на керівних посадах у Чутовому, з 1998 по 2002 рік – голова Новосанжарської райдержадміністрації, депутат обласної ради, нагороджений орденами Святого Рівноапостольного Князя Володимира та Миколи Чудотворця. Депутат обласної ради. Нині – Новосанжарський селищний голова.

Григорій Карпович Руденко – голова Грекопавлівського колгоспу після визволення. За його власні кошти було побудовано танк.

Олексій Григорович Сліпко – новатор сільськогосподарського виробництва, ініціатор вирощування цукрових буряків без затрат ручної праці, нагороджений орденами Леніна, Жовтневої Революції, “Знак Пошани”.

Nick02

Николай Васильевич, спасибо большое!
А по Успенской церкви не встречалось, случайно, подобное?
Заранее благодарю Вас за хлопоты.
С уважением, Елена.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ДАВНІ ЧАСИ.

Поселення людини відомі на території сучасної Полтавщини за часів доби пізнього палеоліту. Археологами виявлено 16 місць поселень того часу, в тому числі в Новосанжарському районі на території сучасних Нових Санжар, Зачепилівки, Перещепини, Нехворощі.

Густо заселена територія сучасної Полтавської області була вже в період неоліту(6-4 тис. років до нашої ери), в часи існування зрубної культури та культури багатоваликової кераміки, коли наші пращури будували житло вже з дерева, очерету та глини. Зі зброї використовували списи, дротики. Археологами виявлено більше 60 таких поселень по обидва боки Дніпра та його приток – Сули, Ворскли, Псла.

Долина між великими тоді річками, яку ми називаємо Різничкою( ще й дотепер її в різних місцях називають Ворона, Полузора, Полузір’я, Полузерка і ще бозна як) і зниклою практично річкою –Лузеркою( нині на її руслі каскад боліт під Дмитренками), що обидві впадали у прадавню Ворсклу по берегах якої росли змішані ліси, вже тоді була добре пристосована для життя. Тому існує велика ймовірність, що перші поселення на місці Кобеляк, Нових та старих Санжар, Решетилівки, Полузерських( Санжарських ) хуторів теж було заселене,оскільки тут були поруч вода(дві річки й озера), очерет(болота), і глина, порівняно легко можна було роздобути і звіра і рибу.

Широка родюча долина між річками, які вже за часів Козаччини, десь після 1640 року , назвали: одну -- Різниковою річкою, ще пізніше річкою, де була велика різня козаків з татарами - Різничкою, другу -- Полузерою, дозволяла вже в У віці до нашої ери займатися тут не лише мисливством та рибальством, а й примітивним землеробством.

Наявність тут так званої сизої гончарської глини дало можливість розвинутись гончарству. І хоч вироби первісного гончарства, як показали розкопки під Новими Санжарами, були примітивні, щось на зразок горщика, з їх появою розвилася ямково гребінчаста культура, а мисливці винайшли лука , прадавні рибалки отримали волосяні сітки і вудочки з кістяними крючками й змогу рибалити з під криги взимку.

В добу міді(енеоліту, 403 тис. роки до н. ери) на Полтавщині проживали племена Трипільської землеробної та середньостогівської культури[1]. Назви пішли від села Трипілля та острова Середній Стог на Дніпрі поблизу Запоріжжя, де вперше знайдені рештки поселень цих племен) .

На терені нашої області теж відомо більше 20 таких поселень. Одне з найвідоміших відкрите полтавським істориком-археологом Олександром Супруненком у селі Ливенське Новосанжарського району.

За міркуваннями істориків, територія сучасної Полтавщини ще за доби міді вважалася одним з найкращих місць для проживання. В цей час наші предки значно розвинули гончарство, почали обробляти мідь і виготовляти з неї зброю, знаряддя праці, прикраси. Є припущення , що саме в ці часи винайдено колесо. Значного розвитку набуло скотарство й землеробство. Окрім корів були приручені дикі коні, яких використовували для їзди та перевезення вантажів й розвинулось конярство.

Існує версія, що саме здійснюючи весняно-літній випас коней, овець, кіз, середньостогнівські[2] племена просувались в місця пізніше названі Диким полем, зимували там, де заставала їх зима, зводячи так звані зимівки[3]. Були такі зимівники, вочевидь, і на території нинішніх Полузерських хуторів.

Середньостогівські племена для захисту своїх пасовищ від інших племен мали кінноту, озброєну з допомогою списів, дубців, луків, молотів-клевців з рогу, бронзових, сокир. Але вони ніколи ні на кого не нападали й тільки відстоювали свої пасовища. Ці племена підтримували дружні стосунки з трипільськими[4] родами, які вели осілий спосіб життя й займалися окрім скотарства ще й землеробством.

З доби бронзи, що тривала майже тисячу років( дві тисячі років до н. ери) на Полтавщині виявлено більше сотні пам’яток цієї епохи. Серед них і Кургани неподалік Нових Санжар. Досить заселені того часу були землі сучасних Кременчуцького, Кобеляцького, Решетилівського, Новосанжарського , Полтавського районів. Знову ж таки переважно по берегах великих і малих річок та озер.

Від Залізного віку на терені області збереглося 187 пам’яток. У Скіфський період(УІІ ст.. до нашої ери) досить широко представлений на Полтавщині поселеннями, курганами та могильниками. Пам’яток скіфсько-курганської культури відомо нині 49. Найвідоміше серед них Більське городище в Котелевському районі, найвідоміше в Європі городище часів скіфів.

З тих давен збереглися дотепер кургани поблизу села Мачухи і Пожарна Балка Полтавського району. Немає сумнівів, що скіфи(козаки) жили й між річками Різничка та Лузера.

Ось як Гіппократ( .близько 460 - близько 370 років до н.е), давньогрецький вчений, пише про умови життя і звичаї наших далеких пращурів:

» В Європі є скіфський народ …який відрізняється від інших народів. Назва його савромати. Жінки їздять верхи, стріляють з луків і кидають дротики, сидячи на конях, і б’ються з ворогами, поки вони дівчата, а заміж вони не йдуть, поки не заб’ють трьох ворогів, і оселюються жити з чоловіками не раніш, як принесуть звичаєві жертви. Та, що вийде заміж, перестає їздити верхи, поки прийде потреба всім виступати у похід. …Так звана Скіфська пустеля являє з себе рівнину, багату на траву, але позбавлену дерев і помірно зрошену. По ній течуть великі ріки, які відводять воду з степів. Ось тут і живуть скіфи, звуться вони кочівниками, бо в них немає хат, а живуть вони в кибитках, з яких найменші бувають чотириколісні, а інші шестиколісні, вони кругом закриті повстю і зроблені подібно до домів: одні з двома, інші з трьома відділами. Вони непроникні ні для дощу, ні для снігу. Ні для вітрів. У ці вози запрягають по дві і по три пари волів, рогів яких не ростуть від молоду. У таких кибитках перебувають жінки, а чоловіки їздять верхи на конях. За ними йдуть їхні стада овець, корів і табуни коней. На одному місці вони залишаються скільки часу, поки вистачає трави для стад, а коли її не вистачає, переходять в іншу місцевість. Самі вони їдять варене м’ясо, п’ють кобиляче молоко і їдять іпаку( сир з кобилячого молока)…».

Скіфи – предки сучасного козацького народу.

З православ’янської землеробської Черняхівської культури(ІІ-УІ ст.. до н.е.) в Новосанжарському районі зберігся могильник у селі Писарівка. Саме в цей період поселення формуються у вулиці, а житло ділиться перегородками на окремі частини з піччю в центральній. Житло будувалося або у вигляді землянок, або напівземлянок з дерева, лози чи очерету й обмазувалося глиною. Дах вкривали соломою чи очеретом.

В УІІ столітті на Полтавщині Нижнього Подунав’я та Балкан , як вважають історики, з’являються сіверяни( УІІІ –поч.ХІ ст.Роменська культура). На Лівобережжі вони збудували цілий ряд укріплених поселень, в тому числі й Лтаву( сучасну Полтаву), найбільше поселення округу Сіверянського союзу племен на Лівобережжі сучасного Дніпра., центром племінного княжіння у Нижньому Поворсклі куди входили і селища та городища біля Санжар. Насправді ні звідки вони не з’являються. Це поверталися на батьківщину частина козацьких племен, що кочувала в пошуках нових пасовиськ.

В У-Х ст.. на переконання археологів та істориків Полтавщину заселяли слов’янські племена антів(пентівська культура). Ось що розповідає про життя слов’ян і антів юрисконсульт відомого візантійського полководця Велізарія Прокопій(УІІ ст..нашої ери) з Кесарії в своїй книзі «Війна з готами»:

« …племена слов’ян і антів не підлягають одній людині. А з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне і шкідливе, вони міркують спільно і майже в усьому іншому обидва варварські( відсталі в розумінні автора , Ю.Д.) народи живуть однаково. Єдиного Бога, Громовержця, визнають вони владикою всього світу і в жертву йому приносять биків і всякого роду священних тварин. Долі вони зовсім не знають і не приписують їй ніякого впливу на людей. Коли їм загрожує смерть під час хвороби чи на війні, вони дають обітницю, що коли врятуються від смерті, то негайно принесуть за врятування життя жертву богу…

Живуть вони в убогих хатинах, далеко розташованих одна від одної, і часто змінюють місце проживання. Вирушаючи на війну, багато хто з них іде на ворога піший. Тримаючи в руках невеликий щит і дротики. Панцерів вони не носять. Деякі виходять у бій без верхнього і спіднього одягу, у дуже коротких штанах, що захищають лише частину тіла. У тих і других варварів одна мова, проста і варварська. Не відрізняються вони одні від одних і зовнішнім виглядом. Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні. Колір обличчя в них не зовсім білий. Волосся не русе і не переходить у чорне, а рудувате, до того ж в усіх.

Ім’я слов’янам( племена , що жили на Подніпров’ї, Ю.Д.) і антам( що жили на Волині, Ю.Д.) було споконвіку одне, тих і інших звали оборами. Думаю, що вони жили розсіяно і займали великі простори. Більша частина земель, що лежить за Істром) Дніпром, Ю.Д.) належить їм.»

В дійсності, як мені здається , йдеться знову ж таки не про різні народи , а лише про різні назви козацьких племен, що кочують у Великому чорноземному коридорі.

…У кінці УІІ століття вважається, що сіверяни були підкорені азіатським племенем хозарів і стали васалом Великого Хозарського каганату роду Ашина – потужної держави Східної Європи.

Окремі вчені впевнені, що в ранньому середньовіччі потужнішого об’єднання племен не існувало.

Територія Хазарії було добре захищена білокам’яними фортецями, що знаходилися на віддалі 10-20 км одна від одної по рубежах сучасної України та Росії: Вороніж-Старий Оскол-Бєлгород-Харків-Красноград-Дніпропетровськ-Кривий Ріг-Київ-Чернігів.

Столиця Каганату розміщувалася у фортеці Ітіль, біля витоків Волги. Хазарія активно вела торгівлю. Важливими джерелами прибутків були торгове мито(десятинне), податки з підкорених племен. Каганат утримував річні магістралі – Дон і Волгу, контролював гілку Шовкового шляху.

Хазарський каганат мав дисципліновану армію, добре організований уряд і адміністрації, розвинуту торгівлю, писемність, а з певного часу і єдину релігію- іудаїзм, яку кочівникам нав’язали єврейські біженці з інших країн.

Поступово іудеї проникли в усі владні структури Каганата й фактично взяли управління ним в свої руки. Єврейське право, що діяло в Хозарії, налічувало близько 30 тисяч положень. Іудаїзмом було введено Кодекс з 613 пунктів для тих, хто вважав себе євреєм. Тобто, іудаїзм став тим ідеологічним фундаментом на якому розбудовувалася Хазарія і що привів до її загибелі.

Таким чином наші далекі предки сіверяни і суличі[5] вперше потрапили під іудейських гніт в часи хазарського каганату. Відтоді й до нині це мало чисельне, живуче і амбітне плем’я іудеїв намагається всілякими способами підкорити собі інших і правити світом з допомогою накопичених віками, точніше – награбованих, багатств. Предки козаків, поляни(половці) відстояли свою незалежність від Хазарії,хоча ,як стверджує історик О.Грановський у залежності від хозарів опинилася південно-східна частина теперішньої Полтавщини від лівобережжя Сули до лівобережжя Ворскли, тобто територія Кременчуцького, Кобеляцького, Костянтиноградського, Полтавського, Хорольського, Миргородського і частково Зінківського повітів, насправді це не зовсім так.

Під гнітом Хазарії край був до початку Х століття, коли Новгородський князь ( з козацького роду)Олег , оволодівши у 882 році Києвом, не підкорив суличів, сіверян і хозар.

У 30-х роках УІІ століття Полтавський край увійшов до складу могутньої держави кочівників Великої Болгарії, що досягла розквіту за хана Курбата. Нащадки царських скіфів, (згодом -половці, козаки) були в спілці племен болгарського царства. На думку вчених, саме до цього періоду відноситься Малоперещепинське багате поховання(Малоперещепинський скарб 6 25 кг золотих виробів і 50 – срібних), виявлений 1912 року поблизу сучасного села Мала Перещепина Новосанжарського району. Цей скарб, на думку деяких вчених – військова здобич антського князя з походу на Візантію. До скарбу входять візантійські, іранські та місцеві вироби У-УІІ століття: парадний золотий і срібний посуд, вази, дзбанки, кубки, ритон. Глечик з тазиком для умивання, блюдо з написом єпископа м.Томи(нині –Констанца) в Румунії. Серед предметів є меч у золотих піхвах, багата збруя, а також – гривни, браслети, персні, пряжки, дрібні прикраси, бойова сокира, 69 золотих монет Візантії часів імператора Маврикія Тіберія(613-641 рр), Констатина ІІ(641-668 рр.). Окремі вченні вважають Малоперещепинське поховання могилою протоболгарського хана Курбата. Сам скарб нині зберігається в Ермітажі Санкт-Петербурга. Полтавському краєзнавчому музеєві дісталася з нього одна монета.

Вважають, що у Нижньому Поворсклі, неподалік сучасної Полтави, знаходилася літня резиденція правителів Великої Болгарії –Балтавар. Є версія, що назва Полтава й походить від Балтазара.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДЕРЖАВА

В ХУ столітті після розгрому монголо-татар на чолі з ханами Котлу-бахом, Казачеєм[6] і Дмитром на ріці Синюха( притока Південного Бугу) влітку 1362 року Великим князем литовським Ольгардом, Полтавщина разом з Переяславськими землями потрапляє під владу Великого князівства Литовського. Ольгерд зробив київським князем свого сина Володимира, котрий правив Україною-Руссю з 1362 по 1359 рік. Він прийняв православ’я, шанував місцеву культуру, звичаї, мову. Давньоруська(українська) мова стала державною в усій Литві. Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі.

Ординці хоч і були відтиснуті до берегів Чорного та Азовського морів, але становили небезпеку для Литви. Ольгерд організовував кілька походів проти монголо-татар, але знищити Орду йому не вдалося.

Кордон між Великим князівством Литовським і Золотою Ордою на той час по нашій території проходив по річці Ворскла, землі за Ворсклою вважалися[7] Диким полем, але були заселеним козацькими племенами, а далі вже починалися володіння Золотої Орди. Для захисту від монголо-татар по кордоні відроджується ряд старих та споруджуються нові фортеці та міста-укріплення. Найвідоміша в нас час з них – Більська фортеця в древньому руському місті Більськ, яким володіли нащадки Ольгерда – Юрій Ольгардович та Іван Юрійович. У фортеці за валами можна було утримати 50 тисяч кінноти.

Тоді ж відновлено й сторожове укріплення Сенджари( пізніше Старі Санжари, за однією з версій назва від татарського « брід», «мілка вода», за іншою – від турецького «сенжак»«бойова(адміністративна( дільниця»), що мало перекрити ординцям переправу брід через Ворсклу, яким звикли користуватися татари, а згодом форпост Нові Санджари з тією ж метою, а також фортечні та сторожові пости в сучасних Копилах, Кунцевому, Кобеляках, Кишеньках, Кам’яних потоках, Комсомольську, Кременчуку, тощо.

В залоги для цих укріплень литовці наймали жителів довкруж них поселень, в тому числі й Сенджарівських(пізніше Санжарських, ще пізніше – Полузерських ) зимівників і хуторів.

1386 року Литва з Польщею об’єдналися в династичну державу, оскільки князь литовців Ягало взяв у дружини спадкоємицю польського престолу Ядвігу. Наслідком цього стало покатоличення Литви і прагнення польської шляхти ліквідувати незалежність Литви.

Ще одним гірким наслідок Кревської унії стала агресивна політика польських магнатів проти Козацької украйни.

Не залежність Литви намагався відстояти син загиблого у заточення Кейстута Олеговича --- Вітовт. В 1392 році він домігся визнання себе васальним від Польщі по життєвим великим князем литовським. Саме Вітовту підпорядковувалися землі тодішнього Київського князівства від Дніпра до Ворскли.

Вітовт намагався поширити свої володіння на інший берег Ворскли, на ординські землі, тому сприяв відновленню поселень і на території Сучасної Новосанжарщини.

Однак, хан Золотої Орди Тохтамиш, після поразки фактичного правителя орди Мамая на Куликовому полі, захопив владу й став намагатися повернути втрачені території, підтримуючи проти міцніючої Москви новгородських, тверських та суздальських князів. Та хан Заволзької орди Темір Кутлук(Куштуй) розгромив Тохтамиша й той знайшов прихисток у землях Вітольда. Між собою вони домовилися про с своєрідний переділ зон впливу. Тохтамиш мав повернути собі Орду, Сараї, болгарські, астраханські, яїцькі та азовські землі, а Вітовт князювати у Москві, Новгороді та Пскові.

Тохтамиш отаборився з військом поблизу Ворскли в тому місці, де нині розміщене село Тахтаулове, неподалік Полтави.

Темір Кутлук послав проти Тахтамиша в Литовські землі велику рать на чолі з відомим у ті часи воєначальником Єдигеєм.

Вітовт, відмовившись видати Темір Кутлуку Тохтамиша, збирає для протистояння ординцям 50-ти тисячну армію з українських(руських), литовських, польських, німецьких та інших воїнів.

Сутички вояків Вітовта з ординцями Темір Кутлуком відбувалася на території Полтавщини. Історики називають місцями їх різні території.

Л.В.Падалка вважає, що головна битва відбулася на території, що пізніше увійшла до Кобеляцького повіту в районі сучасних Сокілки-Озера-Солошине-Перевалочна- Кишеньки-Орлик- Китайгород. Інші вважають, що побоїще було біля урочища Красна гора, під Кобеляками. Треті переконані, що це відбулося під Побиванкою. Хоча з великою ймовірністю можна припустити, що тут відбувалися сутички вже при відступі військ Вітовта.

Важкі бої відбувалися під сучасними Великими Будищами, Опішнею, Міськими млинами , Більськом та Лихачівкою, де знайдено дуже багато кісток воїнів, зброї і насипана так звана могила Вітовта. В урочищах Скоро бір, Осняги, Саранове поле, в районі Більського городища теж знайдено кладовища могильники того часу. Отже можна вважати, що сутичок між Вітовтом та Єдигеєм була не одна, хоч вважається, що головна битва у якій війська Вітовта зазнали розгрому, відбулася 12 серпня 1399 року. Загинуло майже сто українських(козацьких), польських, литовських, німецьких князів різного рангу, в тому числі 20 великих князів.

Шлях втечі з поля бою залишків війська Вітовта та Тохтамиша , розсіяними в різні боки, пролягав у сутичках з насідаючим противником землями нинішніх Полтавського, Котелевського, Новосанжарського, Кобеляцького та Кременчуцького районів і приніс чергове спустошення нашим землям, в тому числі й долині між Різничкою та Лузерею, де сучасні Полузерські хутори.

З середини ХУ століття, намагаючись утвердитися в землях, що контролювали козаки, великі литовські князі, стали роздавати їх в тимчасове та довічне користування. 1430 року Вітовт подарував Полтаву, Глинські(нині село Роменського району Сумської області), та Глини цю на Ворсклі татарському мурзі Лександі Мансурксановичу, котрий прийняв православ’я і став прозиватися Олександр Глинський..

Протягом 1450-1586 року було зафіксовано 86 великих набігів татарів на Україну. Кожна навала ставала страшним лихом. Ординці підпалювали оселі, зганяли людей з усіх околиць до одного місця. Старих і непридатних до невільницької роботи вирубували шаблями. Немовлят топтали кіньми. Бранців ділили між собою, прив’язували до коней і тягли через степ у Крим. Знесилених добивали. В Криму в’язнів продавали в рабство. Чоловіків – на галери, жінок – в гареми. Втікачів ловили й виколювали їм очі.

У 1482 році кримський хан Манглі-Гирей, під час війни з Литвою знову знищив усі фортеці по лівому березі Дніпра та Ворскли, і настільки спустошив ці землі, що перетворив її фактично на безлюдну пустелю.

Але козацькі племена, що осіли на цих територіях, вижили і цього разу.

МІСЦЕВІСТЬ і ВЛАСНИКИ ЗЕМЕЛЬ

Хутір Дмитренки, заснований козаками – запорожцями Дмитра Вишневецького в 1554[8] році на місці зимівника, поблизу давнього поселення половецького хана Гиргила(Гиргира, Гирги, точне ім’я невідоме)- хутора Гергелі та хутора литовського князя Претвича – Лелюхи між двома річками, що впадали у Ворсклу.

Колись це була кінно-продовольча база запорожців.

Дмитренки –це лише один з відомих в історії Полтавщини Сенджарських ( Полузерських) хуторів , що тягнуться долиною річки Лузерки(Лузері) так званим Полузеррям, до яких входило більше сорока козацьких поселень.

Це колишні козацькі хутори та козацькі стани : Андріївка, Білоконі, Більки, Бредуни, Брижани, Бондури, Браїлки, Васьки, Вісичі, Гергелі, Дмитренки, Жалії, Марусичі, Мачухи, П’ятаки, Тарани, Матяші, Курилехи, Калашники, Коби, Карпусі, Твердохліби, Назаренки, Панченки, Плоске, Карпусі, Сагайдачне, Самохвали, Скрилі, Сліпці, Судівка, Стасі, Сулимівка, Оборожні, Горіхівське(Орихівське) ,Поставні, Рахулі, Рудяги, Рукаси, Шевці, Шпортьки, Cкубії, Лузерки, Лелюхи, Чередники, Хабленки, Хапікали та інші, зниклі з карт і пам’яті)… Деякі з них , як наприклад нинішня Лелюхівка, Гергелі чи Мачухи, засновані ще так званими бродниками, уходниками, річковими козаками й пізніше доселені осідлими запорожцями, котрі організовували довкруг Запорізької січі в недоступних місцях свої зимівники, мисливсько-рибальські та кінно-продуктово-збройні бази.

З Полузерських хуторів, названих так тому, що розміщувалися вони по березі досить широкої й малодоступної в ті часи притоки Ворскли річки Лузері( на сучасних картах збереглась як Лузерка-Різничка(насправді це дві різні паралельні річечки), місцева назва з кінця ХУІ століття, перехрещена російськими картографами в «Полузєрьє», нині ця річка заболочена) на своєрідному добре захищеному природою крутосхилами великому півострові між Лузерею та Різничкою( нині цю притоку Ворскли в різних селах неправильно називають, присвоюючи їй назву іншої, зниклої вже річки Лузері чи її частини - Полузора, Полузерря, Полузір’я, Ворона, тощо), що протікала болотистою, облісненою долиною.

Лузерка і Різничка починалися в різних місцях, але приблизно за нинішнім хутором Оборожні, в лісі, під Шпортьками,де й дотепер лишилися глибокі плеса і майже непрохідне болото, зливалися в одну притоку Ворскли- річку Оборонну(перша відома її назва – Боронна).

Нині болотистий потічок, що лишився від Лузері(Лузерки), від так званого Полузер’я(насправді – Полузерря, загальна назва всіх хуторів по Лузері-Лузерці) ), тече під Дмитренками, Оборожними, повз Шпортьки , зливається біля Судівки з Різничкою й нині під назвою «Ворона» впадає у Ворсклу.

Отже, Полузерря – це назва території в долині від Лелюхівки до Абазівки та Решетилівки всіх козацьких хуторів.

Полузорьєм(Полузір’ям) же назвали вже чужинці-більшовики колишній хутір Більки, де почали заселятися при розкозачуванні.…

З 1802 року на зрусифікованих вже картах Полтавської губернії Дмитренки увійшли в групу Новосажаровскіх хуторів під загальною назвою – Полузєрьє, (по типу узагальненої назви групи населених пунктів від річок, на берегах яких ці поселення розташувалися: Поднєстровьє, Поворскльє, Поднєпровьє…)

В дійсності , повторюсь, назва групи Сенджарських, Новосанжарських, потім Полузерських хуторів походить від назви річки Лузерка. Хутори по ріці Лузері, по Лузерські хутори, або Полузерря з наголосом на літеру «е»... «Полузерье» - російськомовне трактування незрозумілої росіянам назви.

Одна з перших виявлених мною друкованих згадок про Полузерські хутори датується 1782 роком. Тоді констатується приналежність земель на яких розміщувалися Полузерські хутори військовому старшині Івану Сулимі. До нього ці землі належали ніби то полковнику Якову Барабашу, якому Богдан Хмельницький , начебто, подарував їх, відібравши у князів Вишневецьких.

Але фактично козаки-хуторяни не дуже то визнавали над собою влади козацьких старшин після загибелі Дмитра Вишневецького та смерті його позашлюбної дружини, сербської княжни Лузерії Димитровіч ( в інших польських, литовських, турецьких, московських документах Диметри, Диметріч, Диметрової, Дімітрієвської , Дмитренкової тощо) та її дітей…полько-литовська та українська козацька знать при житті Лузерії Димитровіч-Вишневецької та її синів, не виявляли особливого бажання владарювати над ними , обмежуючись порядкуванням у довкружніх селах та містечках, тому хутори Дмитра Вишневецького українського князя, засновника Запорізької Січі, відомого в усній народній творчості, як Байда, котрого турки стратили в 1564 році, що з часом формально перейшли в спадок одному з найзапекліших ворогів Богдана Хмельницького і запорожців, нащадку Байди -- Ієремії Вишневецькому лишалися по смерті князя Дмитра і княжни Лузерії відносно незалежними острівцями козаччини, зимівниками –постачальниками коней, продуктів , збруї Запорізької січі.

До Хмельниччини ці хутори називались по різному: Козацькими хуторами, хуторами Дмитра Вишневецького, Вишневецькими хуторами, Дмитренками Вишневецького, хуторами Лузері, Дмитренками. Але Богдан Хмельницький, запеклий супротивник внука Дмитра Вишневецького - Яреми Вишневецького у боротьбі за владу в Україні, після перемоги намагався зітерти з пам’яті українського народу згадки про рід українських магнатів , князів Вишневецьких. Це, зрештою, йому вдалося. Але піддати забуттю відважну княжну, організатора знаменитої Вдовиної сотні козачок, учасницю походів на Крим і морського походу на Стамбул – Лузерію Вишневецьку(Димитровіч) навіть Богдану Хмельницькому не вдалося. Він не наважився чіпати дружину й нащадків Дмитра Вишневецького. Більше того, сини його служили в розвідці Війська Запорізького і при Богдані.

Річку під Дмитренками після смерті княжни, яка померла в 1630 році у віці 92 роки, стали звати річкою Лузері, Княжою річкою, а згодом – Лузеркою.

Поселення, що тіснилися по обидва береги Лузері, стали називати хуторами –зимівниками запорожців по річці Лузері, потім просто – по Лузерськими, тобто - Полузерськими хуторами…Території , долину річки Лузері називали Полузерря, згодом , як я вже писав, росіяни поширили цю назву й на хутори в долині, назвавши їх по своему - «Полузорье». Такою ця загальна назва трьох десятків козацьких хуторів і потрапила на окупаційні карти Петра І.

Але навіть в сучасних картах, наприклад карті Полтави та її околиць, проглядаються справжні топоніми: річка , яку звуть Ворона(насправді цю частину річки, що текла під укріплення Оборонним, нині залишки хутора Оборожні, називали в давнину Оборонна, Боронна), на карті зветься Рєзнічка, а Лузерка названа Полузеркой(карта російська). Повторюю це вже в котре аби покласти край перекрученої русифікації в різночитанні назв.

За переписом 1859 року в хуторах проживало 309 жителів і було 42 двори, з них – 217 козаків – у Дмитренках. В 1900 році в 70 дворах проживало 426 жителів. У 1910 році – 472 жителі. В 1926 році на території з в котре вже, тепер більшовиками-євреями перекрученою назвою, Полузірської сільради в 13 вцілілих хуторах проживало в 673 господарствах 3 401 житель.

Станом на 1 січня 2006 року, в селі Дмитренки було 357 жителів, у так званому Полузір’ї( колишніх Більках ) – 297 жителів, у с.Бондури- 36.

Дві третини жителів цих уцілілих козацьких хуторів – переселенці з Росії, Молдавії, Західної України, Білорусії…

Три четверті вцілілих козаків за походженням – жінки, найстаріші з 1912-1914 років народження.

Всі інші козацькі хутори і села протягом 1920-1939 років знищені більшовицько-єврейськими окупантами. Нині робиться спроба змести з лиця землі і найстаріше козацьке село в окрузі – Дмитренки.

На початку 2006 року зникла й табличка з позначенням с.Дмитренки, на її місці з’явилася нова, з назвою неіснуючого «Полузір’я».

Назва Дмитренки зберігається поки що на картах, в територіальному поділі сільради , телефонних довідниках, в документах на житло і паспортах корінних жителів села, що тут народилися. Та й то здебільшого тепер місцем народження вказують міфічне «Полузір’я». І це тоді, коли на згадуваній же мною карті нанесено аж два хутори Дмитренки- новий і старий.

Історія Полузерських хуторів тісно пов’язана з історією Старих і Нових Санжар. Від Дмитренок до Нових Санжар –13 кілометрів. Селище розміщене на березі Ворскли в 36 кілометрах від Полтави.

Перша літописна згадка про «Санжаров», очевидно це нинішні– Старі Санжари, датується 1636 роком. Назва Санжари походить ніби то від тюркського(татарського) «санчаров» -- брідок, мілка вода, урочище. Але мені зустрічалися й інші транскрипції назви: сенджарів, сенджари, санджари, тощо…Достеменно відомо, що саме між Старими і Новими Санжарами Ворскла має мілководдя, зручне для кінної переправи, що й використовували спочатку татари і козаки, а згодом – чумаки.

Заснування Старих і Нових Санжар польські історики приписують польському шляхтичу Козаковському. Та немає сумнівів, що ці поселення існували ще задовго до з’яви тут польської шляхти. Життя на обох берегах Дніпра і його притоках безсумніву існувало дуже давно. Тому що предки козаків – скіфи, поляни, половці , кіпчаки, обжили ці території дуже давно.

До того ж версія про втікацько-холопське походження козаків , нав’язана нам германськими, російськими та єврейськими істориками, не витримує критики. Козаки – це рід, плем’я, народ, а не збіговисько розбишак, як втокмачували й втокмачують нам інтерпретатори історії від Мойсея. Та про це пізніше.

…Перша згадка про Старі Санжари як сотенне містечко зустрічається в листі Полтавського полковника Кирила Пушкаренка до царя російського Олексія Михайловича 15 березня 1659 року. Але поселення це дуже давнє. Тут були, як зазначають історики, кочів’я і переправи скіфів, половців. Неподалік зводили свої фортеці римляни(Греко-Павлівка).

Цікаві спогади про Полтаву, Старі й Нові Санжари залишив російський академік В.Ф. Зуєв, котрий в 1781-1782 роках мандрував від Санкт-Петербургу до Херсону й вів щоденникові записи. І хоч в його записах є цілий ряд неточностей, як наприклад те, що Полтаву заснували польські козаки, та все ж вони варті нашої уваги. Аби не переказувати, зацитую окремі фрагменти записів Зуєва мовою оригінала:

«… Подъезжая к Сенжаровской крепости, косогор, которым мы еще ехали, стал понижаться, а с левой стороны за вышеописаной долиною подходил к нам новый, такой же. Коих оба против Сенжаровской крепости рассыпались в песчаные бугры, нарочито пространство занимающие.».

Долина, і балка про яку згадує мандрівник, за уточненням сучасного полтавського археолога Олександра Супруненка, це ніби то долина нині річечки Говтвянчик, правої притоки Ворскли, яка в районі сучасних сіл Мачухи і Великі Вільшани досягає 70 метрів глибини від рівня навколишнього плато. Але насправді мова йшла швидше про Полузерську долину.

Сенжарівська фортеця в нотатках Зуєва – Новосанжарська фортеця ХУІІ століття, залишки якої були ліквідовані на початку ХХ століття. Фортеця знаходилася на підвищенні другої надзаплавної тераси правого берега Ворскли. Одні з її воріт за О.Супруненком, розташовувалися на розі сучасних вулиць Леніна і Жовтневої, якими фактично й обмежувалася фортечна територія. Центральний в’їзд до фортеці, можливо. Був у верхній частині городища – Замку, від Старополтавської дороги. Частина Замку зруйнована яром і кар’єром цегельного заводу, вся інша площа колишньої Сенжарівської фортеці нині забудована.

В 1991 році на одному з городів жителя Нових Санжар було знайдено залізний листоподібний наконечник до списа і залишки некрополя козацької доби. На території Замку археологом О.В. Сєровим виявлено нашарування давньоруського часу(ХІІ-ХІІ ст.).

Смуга пісків, про які згадує Зуєв – піски третинного періоду, що проходять через сучасний Новосанжарський район по лінії сіл Писарівна-Мала Перещепина-Клюсівка-Нові Санжари-Зачепилівка. Нині вони здебільшого заліснені.

«…Сенжаровская крепость, или как ее здесь называют , Станицею, величиной представляет хорошую слободу, стоит между рек Ворсклы и Полузерья, обеих нарочитых речек, но по причине многих заливов, озер и мельниц, во многих местах обмелелых. Строения в ней хоть и рассеянные, однако хорошие, с наружи выбеленные. В крепости пять церквей и подле устья реки Полузерья земная крепосца с высоким валом, с проездами и рвом. Домов всех полагают 760, в коих жителей военно-служащих и отставных Малороссиян более 250 душ, прочие суть государственные поселяне, также из Малороссии числом более 3 500 душ. Сенжарами называют два местечка, одно новые, а другое старые Сенжары. Оба прежне составляли токмо станицы, но ныне, при новом учреждении губернии Новые Сенжары сделаны уездным городом Новороссийской губернии.

Уезд его простирается в длину от Юго-Запада к Северовостоку и заключает в себя 354 815 десятин земли, из коих пашенной около 213 000 десятин, а прочие под лугами, лесом и неудобная. Земля хотя плодородная, однако малонаселенная и состоит по большой части из пустошей, ибо во всем уезде считается только четыре местечка, восемь сел и девять деревень, в коих во всех не с большим 6 400 домов, а жителей 17 470 душ, наиболее государственных поселян и владельческих поданных, всех из малороссиян. Новосенжарский уезд граничит с Харьковским намесничеством, Полтавским и Кременчугскими уездами и Азовской губернией.

Из Сенжаровской Станицы спустились мы к реке Полузерья, коея многие заливы переехали мы бродом, а самую реку после мостом. Левый берег был положе, нежели правый, на который когда мы поднялись, то поехали прямо в степь на Запад, а он простирался прямо на полдень, где еще в видимом расстоянии поворачивает также к Западу мысом, на котором стоит местечко Белики и от нашей дороги в 12 верстах через Белики идет большая дорога на Катеринослав…»

З наведеного вище уривку видно, що Старі та Нові Санжари в 1781 році ще зберігали давні козацькі традиції й називалися станицею, так козаки називали свої більші ніж хутори поселення(села). Бо на відміну від селян, котрі «селилися» в чиїсь поселення, козаки «ставали станом» на землях, як господарі.

В описі згадується річка «Полузерья», знову ж таки в російській транскрипції. У примітках-коментарях В.Мокляк називає її «Полузір’я» і навіть «Полузерря», саме так, з двома «р», це вже двічі перекручена українська транскрипція російської назви території по річці Лузері(Лузерці) – «Полузерья» й очевидно походить «від по Лузеря...» Очевидно, ще раз повторюсь, йдеться про річку яка в районі Полузерських хуторів( від Лелюхівки до Абазівки) звалася місцевими жителями вже з ХУІ століття річкою Лузерею( річка Лузеря, Лузерка). Згадана і ще одну назву річки – «Ворона», в дійсності ж є така версія, що це ніяка, вибачте, не ворона, а « Воронна», від колись великої кількості на її поворотах «воронок», «вирів», «водоворотів». Старожили знали ще одну назву річечки – Боронна, Оборонна, від неї хутір –Оборонний, потім – Оборожний.

Укріплення Нових Санжар були зруйновані більшовицькими окупантами в 1920-1930 роках з наміром зітерти в пам’яті новосанжарців славетну добу козаччини.

Старі Санжари ( Сенжари, Сенджарів)розташовані за 17 кілометрів від Нових Санжар на правому березі Ворскли. Царські історики ( за М.Максимовичем) приписують засновництво обох козацьких станиць польській шляхті. Засновник Старих Санжар ніби то Косіковський, а Нових – А.Казановський в ХУІІ столітті. Насправді ж обидві станиці засновані були задовго до цього. Варто лише згадати, що на їх місці були у свій час монгольські форпости, татарські фортеці, що охороняли броди, переправи. А вони теж виникли не на пустому місці а на старовинних городищах давньоруського часу.

Полузерські хутори й в тому числі Дмитренки Вишневецьких залишилися поза увагою В.Зуєва, оскільки його шлях був далі на Марківку, Козелевщину, Омельникта Кременчук.

За переписом 1859 року , тобто всього через 78 років після подорожі академіка Зуєва, в 693 дворах тільки Старих Санжар було 4 636 жителів. Що, на мій погляд говорить на досить неточну статистику станиць і хуторів, наведену російським мандрівником.

В 1910 році у селі Старі Санжари з 20 довкружніми хуторами було 5 757 жителів, що проживали у 1092 дворах. Ймовірно, що сюди вже відносилися й Полузерські хутори.

На картах Боплана вже є Санжарів Новий Черкаського староства. 1653 року слобідка Нові Санжари згадується у складі Полтавського полку. Після Переяславської ради 1654 року російському царю в Нових Санжарах присягали отаман, писар, війт. 101 козак і 50 міщан.

В 1661-63 роках Нові Санжари і Новосанжарська сотня входили до Кременчуцького полку.

1760 року маріонетковий гетьман Лівобережної України Кирило Розумовський віддав Нові Санжари у спадкове й довічне володіння графу Р.Воронцову

1764 року Нові Санжари стають повітовим містечком Дніпровського пікінерського полку російських окупантів.

1783 року Новосанжарський повіт перейменовано на Кобеляцький. З реорганізацією намісництва в 1784 році утворено Олексапольський(Царичанський) повіт, в складі якого Нові Санжари перебували до 1796 року.

З 1796 по 1802 рік Нові Санжари входили до складу Малоросійської губернії. З 1802 року – Полтавської губернії.

В 1810 році Нові Санжари було в основному, як і Полузерські хутори, козацьким містечком. В ньому проживало 3 919 жителів, з них – 158 – кріпаків. До 1839 року тут існувала Козацька школа, яку згодом перетворили на церковно-парафіяльну.

В 1912 році в Нових Санжарах діяло 5 церков з бібліотеками, школами, лікарнями, аптеками, госпіталем.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ЗАСНОВНИКИ ДМИТРЕНОК

Про засновників сучасного села Дмитренки є щонайменше дві версії. Одна з них розповідає, що хутір Дмитренки, подалі від чужого ока, в лісистій долині двох річок заснував нащадок роду одного з найдавніших українських князів, гетьман України в 1550-1563 роках, Дмитро Вишневецький для своєї коханки Лузері( Лузерії), котру привіз з Турції і яку йому, разом з іншими бранками, подарував Сулейман Пишний( Про це є запис у «Хроніках Сулеймана…»)...

Дмитро Вишневецький – один з нащадків великого князя литовського Ольгерда та Рюриковичів. Правнук Дмитрія Корибута , сина Ольгерда Гедиміновича – Султан у свій час заснував на Волині замок Вишневецьк і почав найменовуватися Корибутом-Вишневецьким. Син його брата Василя – Михайло Вишневецький став родоначальником однієї з гілок Вишневецьких. У нього було три сини: Михайло, Іван та Олександр. Дмитро Вишневецький – син Івана. Лінія Михайла Вишневецького припинилася на польському королі Міхалі(Фомі Корибуті), синові горезвісного Яреми Вишневецького. Нащадки Михайла Вишневецького були у свій час черкаськими, канівськими, овруцькими старостами, каштелянами київськими й володіли землями на Лівобережжі та правобережжі Дніпра. Дмитру Івановичу Вишневецькому в часи гетьманства належали землі частини нинішньої Полтавщини.

Версія приналежності хутора Дмитренки Дмитру Вишневецькому певною мірою знаходить своє підтвердження тим, що й пізніше Полузерські хутори завжди якщо не у прямій власності то під військовою опікою знатної польської шляхти з роду Вишневецьких( того ж кривавого ката українського народу Яреми Вишневецького, сина рідного дядька Дмитра Вишневецького - Михайла Вишневецького)), а згодом -- небідної козацької старшини.

До часів Богдана Хмельницького хутір називали Дмитренки Вишневецьких, а Полузерські хутори – хуторами Вишневецьких. Але оскільки, передостанній потенційний і номінальний власник хутора - Ярема Вишневецький на погляд Богдана Хмельницького зрадив козацькій справі, покатоличився й став лютим ворогом козаків, хуторяни перестали навіть згадувати, кому належали в сиву давнину хутори, і Дмитренки Вишневецьких перетворилися за часів першого гетьманату Богдана Хмельницького просто в Дмитренки.

Насправді ж все не так просто, як намагався подати це Богдан Хмельницький і пізніше совєтські історики, котрі намагалися чомусь заперечити існування української аристократії та досить своєрідно, як «національно –визвольну боротьбу» показували їх боротьбу за владу в Україні.

Засновнику Запорізької Січі і великому землевласнику , магнату Дмитру Вишневецькому історики не можуть вибачити князівського, себто панського походження. Тому й намагалися зробити так, щоб в народу ніяк не асоціювалися князь Дмитро Вишневецький і славний Байда, як одна й та ж особа. Та що б там хто не говорив і писав, саме князь Дмитро Вишневецький таки заснував першу хортицьку Запорозьку Січ[9], створив Запорізьке військо і залишиться в історії, як фундатор православного фундаменталізму. Бо це правда. Як правда й те, що нащадок з роду Вишневецьких, знову ж таки князь Ярема, у державі, що об’єднувала значну частину сучасної України, Білої Русі, Польщі, Литви і Східну Прусію, й звалася в часи Вишневецького-Хмельницького дуже цікаво: Res Publika(Республіка), відомої нам як Річ Посполита, став католиком і вів безжальну війну на винищення проти військово-релігійної структури( Запорізької січі), що створив Дмитро Вишневецький-Байда.

Богдан Хмельницький передав володіння переможених козаками Вишневецьких козацькому магнатові, послу гетьмана у Швеції Юрію Немиричеві(помер у 1659 році). Землі між Санжарами та Полтавою перейшли у власність полковника Якова Барабаша. Останній з відомих нам покровителів села був військовий старшина Іван Сулима, котрий, переповідають, гордився тим, що опікується хутором , заснованим Байдою – Дмитром Вишневецьким, і не посягав на вольності козаків з Полузерських хуторів.

Та й козаки тодішніх зимівників по річці Лузерці фактично не визнавали над собою влади Яреми Вишневецького, Юрія Немирича, Івана Виговського, Якова Барабаша, Івана Сулими, чи Мартина Пушкаря й постійно воювали за свою незалежність від шляхти й багатої старшини.

Своє козацьке походження й свободи, як це не видається дивним, їм вдалося відстояти аж до більшовицької навали 1919 року.

І дід, і батька Дмитра Вишневецького воювали з татарами. В 1544 році батьків Дмитра – Івана та Анастасію Вишневецьку з дітьми захопили під час набігу на Волинь татари. Є припущення, що всіх їх визволили козаки під час одного з походів Бернарда Претвича. Дмитро Вишневецький подався за пороги ще безвусим юнаком і з кінця 30-х років ХУІ століття став брати активну участь в походах проти татар. 1548-1549 року Дмитро взяв участь у поході Бернарда Претвича на форпост Османської імперії Очаков.

Після цього походу за рекомендацією того ж таки Б.Претвича в 1550 році польський король Сигізмунд ІІ Август призначає Дмитра Вишневецького старостою Черкас та Канева. Вже тоді князь зрозумів, що незначні сили та роздробленість козаків не можуть протидіяти величезним татарським ордам.

Через три роки староства князь вирішив реалізувати свою давню мрію – створити військо для відсічі татарам. Польський король цих намірів не схвалював.

Зібравши чотири сотні козаків, Вишневецький на свої кошти в 1552 році починає будувати на крутому березі острова Мала Хортиця першу козацьку фортецю.

В 1553 році Дмитро Вишневецький з козаками прибуває в Стамбул і півроку перебуває там, деякі сучасні історики гадають, що він веде переговори з султаном Туреччини. Про їх зміст невідомо. Але більшість вважають, що Вишневецький плів інтригу проти Сигізмунда ІІ Августа, бо той не бажав незалежності України.

В дійсності український князь і перший запорозький гетьман прибув до столиці Османської імперії на запрошення Роксолани( Насті Лісовської, Гурем Гасені. Веселої султанші), котра вмовила Сулеймана Пишного замиритися з козацьким ватажком і відвести татарські набіги з Криму на Україну, свою батьківщину.

Султан приймав Вишневецького, як дорогого гостя, задля нього на прохання Роксолани, звільнив з полону близько сотні козаків та полонянок. Серед останніх князю впала в око турецька наложниця з Сербії чи Албанії на ім’я Лузерія(Лузера), яка прислуговувала йому під час перебування в Цареграді.

Дмитро Вишневецький привіз Лузерію в Козацьку украйну й заховав від усіх у швидко зведеному зимівнику з п’яти дерев’яних будинків у долині, чи точніше своєрідному острові між двох мальовничих річок неподалік переправи через Ворсклу( Санжар). З молодицею залишив свого старого слугу на прозвисько Різниченко(Різник) і кількох козаків охорони. Вони й стали першими жителями хутора, якого, за переказами, сам Дмитро Вишневецький і назвав по імені першого сина Лузерії - Дмитрика, -- Дмитренками.

Між тим Дмитро Вишневецький продовжував розбудову фортеці на Хортиці, вів дипломатичні переговори з Туреччиною, Московщиною, Польщею, просив у них допомоги в будівництві. Але дуже незначну допомогу князю надав тільки Іван Грозний.

1556 року з Путівля Вишневецький вирушає в похід проти турків, захоплює і зруйновує Очаків, визволяє чимало невільників.. В січні 1557 року татарський хан Девлет-Гирей вирішує поквитатися з Вишневецьким і бере в 24-денну облогу Хортицю. Але козаки громлять ворога і женуть його назад Крим.

Навесні 1557 року Вишневецький організовує ще один похід в Аслам-город. У відповідь турецький султан проголошує князя « найбільшим ворогом Османської імперії» і посилає проти козаків «капітана Дмитрашки», як називали турки Дмитра Вишневецького, об’єднані турецькі, татарські та молдаванські війська. Козаки тримали оборону, поки не скінчився провіант. Потім невеликими групами різними шляхами дісталися Черкас. Через два тижні турки залишили Хортицю й на острів знову повернулися козаки.. А Дмитро Вишневецький подався шукати підтримки у московського царя Івана Грозного. Цар призначив князю солідне жалування, подарував містечко Бєльов у Тульській нині області.

1558 року Вишневецький повертається на Хортицю з невеликим московським загоном, знову збирає козаків і вирушає походом на Крим. Але Іван Грозний, боячись, що татари , об’єднавшись з турками розіб’ють князя й рушать на Московію, відкликав Вишневецького до Москви і дав наказ виступити проти Польші. Той не погодився, воліючи покінчити спочатку з татарами.

Тільки через три роки, довідавшись про черговий спустошливий набіг татарів на Україну, Дмитро Вишневецький повернеться на Запоріжжя. Він повертається у підданство польського короля, але той не дає дозволу козакам воювати проти татар і турок.

…1564 року молдавські бояри всупереч волі свого князя спробували скинуте з себе 50-річне турецьке ярмо й запросили Дмитра Вишневецького очолити повстання й стати господарем Молдавії.

Майже 4 000 козаків погодилися допомогти гетьману. На біду, в поході охорона з Вишневецьким відстала від головних сил, їх зрадою зумів полонити загін молдавського вельможі Томжа.

Гетьмана Вишневецького і старшину Плясецького після катувань відправили в Терцію, де почепили на гак . Три дні жив ще Дмитро Вишневецький, обзиваючи султана, кляв мусульманську віру… Турки не витримали й дострелили першого гетьмана запорізького козацтва з лука.

За іншою версією одним з перших поселенців долини був учасник походу гетьмана Петра Сагайдачного в Турцію – Дмитро на прозвисько Різниченко, котрий привіз з походу визволену ним з гарему вельможі в Трапезунді турчанку, знову ж таки – Лузерю, й звів тут зимівник.

В одному з наступних походів козак втратив руку, й після цього доживав віку у своєму хуторі, який назвали Дмитренки.

Був козак набагато старший своєї дружини. Мали вони п’ятеро синів і чотирьох дочок, сім’ї яких селилися по долині річки Лузери, що в давні часи була значно більша притоки Ворскли Різнички, утворивши з часом щонайменше ще чотирнадцять хуторів: Гергелі, Жалії, П’ятаки, Марусичі, Бредуни, Оборожні, Рукаси, Шевці, Рукасі, Бондури, Шевченки, Шпортьки, Ревазівка, Білоконі, Більки….

Мені здається обидві ці версії мають спільне коріння. Оскільки Дмитро Вишневецький міг доручити опікуватися своєю молодою коханкою старому козакові, якого місцеве населення пізніше сприйняло за чоловіка Лузерії, бо князь Дмитро був на хуторах рідким гостем та й приїздив таємно.

Думається, було б справедливо поставити у Дмитренках пам’яnник Дмитру Вишневецькому-Байді, або ж його сину Дмитру, чи символічну постать запорізького козака, а в Полузері -- Лузері, його коханій, або скульптуру козачки, дружини і матері.Тим більше, що Лузерія Димитровіч-Вишневецька увійшла в історію Запорізького козацтва.як перша жінка отаманша Жіночої(Удовинної ) сотні з якою брала участь в кількох походах козаків на Крим.