Кобелякский уезд (Украина (Україна)) - Генеалогический форум

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Кобелякский уезд — административно-территориальная единица в составе Полтавской губернии Российской империи, существовавшая в 1781 — 1923 годы. Уездный город — Кобеляки.

В 1913 году в состав уезда входила 21 волость:

Бреусовская — с. Бреусовка,
Село возникло на базе Зинковских хуторов, известных с XVIII века, среди которых был и казачий хутор Бреусовка
В настоящее время Бреусовка (укр. Бреусівка) — село, Бреусовский сельский совет, Козельщинский район, Полтавская область. Является административным центром Бреусовского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Винники, Красноселье, Новосёловка, Александровка Вторая, Хмарино и Чечужино.

Бригадировская — с. Бригадировка,
В настоящее время Бригадировка (укр. Бригадирівка) — село, Оленовский сельский совет, Козельщинский район, Полтавская область.

Бродщинская — с. Бродщина,
В настоящее время Бродщина (укр. Бродщина) — село, Бродщинский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область. Является административным центром Бродщинского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Леваневское, Николаевка, Павловка и Самарщина.

Беликская — м. Белики,
В настоящее время Бе́лики (укр. Білики) — посёлок городского типа, Беликский поселковый совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Велико-Кобеликская — с. Столбина Долина, Давидовский хут.,
В настоящее время Столбина Долина (укр. Стовбина Долина) — село, Столбино-Долинский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Столбино-Долинского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Грекопавловка, Давыдовка и Кобы.

Волчеречская — хут. Волчереч, Великий Кобелячек, с., Волчереч, хут., Морковка (Граповка), с., Попово, с., Супротивная Балка, хут.
В настоящее время Великий Кобелячек (укр. Великий Кобелячок) — село, Великокобелячковский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Великокобелячковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Козубы, Сулимы и Шелкоплясы.
В настоящее время Супротивная Балка (укр. Супротивна Балка) — село, Супротивнобалковский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Супротивнобалковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Кальницкое и Пасечное.

Китай-Городская — м. Китай-Городок, Китайгород, м., Рудчанский хут.
В настоящее время Кита́йгород (укр. Китайгород) — село, Китайгородская сельская территориальная община, Царичанский район, Днепропетровская область. Является административным центром Китайгородской сельской территориальной общины, в которую входят также сёла Рудка, Кравцовка, Рыбалки и Щербиновка.

Кишенская — м. Кишенка, Куты, д., Переволочна, м.
В настоящее время Кише́ньки (укр. Кише́ньки) — село, Светлогорский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Клюсово-Зачепиловская — хут. Клюсовские, Зачепловские хут., Пологовские хут.
В настоящее время Клюсовка (укр. Клюсівка) — село, Клюсовский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область.

Кобелякская — г. Кобеляки, Волчья Речка, с., Горешние Млины, с., Заворсклянский хут., Таранушечевский хут.
С 1765 года Кобеляки входили в Екатерининскую провинцию Новороссийской губернии,
здесь дислоцировался штаб Днепровского пикинёрного полка и его 4-я рота.
В 1773—1783 годах — ротный город 4-й роты Днепровского пикинёрского полка,
с 1796 года — входили в Кременчугский уезд Малороссийской губернии.
В настоящее время Кобеляки (укр. Кобеляки) — город, административный центр Кобелякского района Полтавской области.

Куликовская — хут. Куликовские, Задовчанский хут., Михновка, с., Николаевка, д. (Мазуровка), Пащенков хут., Решетиловские хут.
Шатраевка, д.

Кустоловская — с. Кустолово, Великий Степ, хут., Дробиновка, слоб., Кустоловский хут., Солонцы, хут.,
В настоящее время Кустолово (укр. Кустолове) — село, Кустоловский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Кустоловского сельского совета, в который, кроме того, входит село Малые Солонцы.

Лашковская — с. Лашково,
В настоящее время Ля́шковка (укр. Ляшківка) — село, Ляшковский сельский совет, Царичанский район, Днепропетровская область. Является административным центром Ляшковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Назаренки, Орловка и Шаровка.

Маячская — м. Маячка, Андреевка, с., Канавы, хут., Ливенское, с., Михайловка, с., Шидеева, д.
В настоящее время Маячка (укр. Маячка) — село, Маячковский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Маячковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Губаревка и Рекуновка.

Ново-Сенжаровская — м. Ново-Сенжары, Забродки, хут., Лелюховка, с.,
В настоящее время Но́вые Санжа́ры (укр. Нові Санжари) — посёлок городского типа, Новосанжарский поселковый совет, Новосанжарский район, Полтавская область.
Лелюховка (укр. Лелюхівка) — село, Лелюховский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Лелюховского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Забродки.

Озерская — м. Озеры, Бригадировка, с., Комендантовка, д., Солошино, с.
В настоящее время Озера (укр. Озера) — село, Озерянский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область. Является административным центром Озерянского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Морозы, Поводы и Прощурады.

Орликская — м. Орлик, Заоченское, с.,Новый Орлик, м., Старый Орлик, м.
В настоящее время Орлик (укр. Орлик) — село, Орликский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Сокольская — м. Соколка, Дашковы хут., Дриждовы, хут., Лучки, с., Ханделеевка, с.
В настоящее время Левобережная Соколка (укр. Лівобережна Сокілка) — село, Ольховатский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Хорошковская — с. Хорошки, Буняковка, м., Голтва (с предместьем Горы), м., Замостье, с., Прилепка, д., Хорошковские хут., Юрки, с.
В настоящее время Хоришки́ (укр. Хорішки)— село, Хоришковский сельский совет, Козельщинский район Полтавская область. Является административным центром Хоришковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Вольное, Загребелье, Костовка, Пашеновка, Юрки и Юрочки.

Царичанская — м. Царичанка, Тарасовский хут.
Царича́нка (укр. Царичанка) — посёлок городского типа, Царичанский поселковый совет, Царичанский район, Днепропетровская область, Украина. Является административным центром Царичанского района и административным центром Царичанского поселкового совета, в который, кроме того, входят сёла Драговка, Дубовое, Калиновка, Лысковка, Пилиповка, Селяновка, Тарасовка и Турово.

Чорбовская — с. Чорбовка, Ивановка, с., Комаровка, с., Кустолова Чорбовка, с.
Чорбовка (укр. Чорбівка) — село в Кобелякском районе Полтавской области Украины. Является административным центром Чорбовского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Белоконовка, Комаровка и Червоное.

http://www.spadshina.pl.ua/ind...1-17-42-15

СПИСОК
пам’ятників історії Полтавської області (відповідно до додатків: № 2 до рішення виконкому
обласної Ради народних депутатів від 23.04.1982 № 247 та №2 до рішення облвиконкому від 23.04.1984 № 165)

Новосанжарський район

Братська могила учасників становлення радянської влади, смт Нові Санжари, кладовище, 1920 – 1921

Могила борця за встановлення радянської влади І.П.Верховського смт Нові Санжари, кладовище 1893 – 1976

Пам’ятний знак в пам’ять активного борця за встановлення радянської влади П.П.Забедейка смт Нові Санжари,
вул. П.П.Забедейка

Пам’ятний знак в пам’ять земляка Героя Радянського Союзу І.Т.Горбенка смт Нові Санжари, вул. І.Т.Горбенка

Братська могила радянських воїнів смт Нові Санжари, кладовище 1943 – 1945

Пам’ятний знак полеглим радянським воїнам-визволителям та воїнам-землякам смт Нові Санжари, біля парку “Перемога”
1941 – 1945

Пам’ятник на честь 200-річчя Полтавської битви у 1709 році смт Нові Санжари 1709 – 1909

Братська могила радянських воїнів с. Великий Кобелячок 1943

Пам’ятник полеглим воїнам-землякам с. Великий Кобелячок 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Попове 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Шовкопляси 1941 – 1945

Братська могила радянських воїнів с. Великі Солонці, подвір’я школи 1943

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Великі Солонці 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Галущина Гребля 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Зачепилівка 1941 – 1945

Братська могила радянських воїнів, серед яких поховано Героя Радянського Союзу М.І.Колбасова с. Драбинівка 1943

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Драбинівка, кладовище 1941 – 1945

Меморіальна дошка на честь Героя Радянського Союзу В.А.Дігтярьова с. Драбинівка, школа 1903 – 1944

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Довга Пустош, кладовище 1941 – 1945

Братська могила радянських воїнів, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Крута Балка, меморіальний комплекс
1943, 1941 – 1945

Братська могила радянських воїнів, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Кунцеве, меморіальний комплекс
1941, 1943, 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Клюсівка, кладовище 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Клюсівка, куток Живилівка, кладовище 1941 – 1945

Братська могила радянських воїнів, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Кустолове, кладовище, меморіальний комплекс
1943, 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Кустолове, центр 1941 – 1945

Братська могила радянських воїнів, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Богданівка, кладовище, меморіальний комплекс
1943, 1941 – 1945

Братська могила радянських воїнів, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Варварівка, кладовище, меморіальний комплекс
1943, 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Малі Солонці 1941–1945

Братська могила радянських воїнів, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Лелюхівка, меморіальний комплекс
1943, 1941–1945

Братська могила радянських воїнів с. Лелюхівка, кладовище 1943

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Забрідки, подвір’я школи 1941–1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Лівенське 1941–1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Шедіїве 1941–1945

Могила радянського воїна А.О.Самогіна, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Малий Кобелячок, кладовище, меморіальний комплекс 1943, 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Малий Кобелячок, центр 1941 – 1945

Братська могила радянських воїнів, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Горобці, меморіальний комплекс
1943, 1941 – 1945

Група одиноких могил (38) радянських воїнів, жертв фашизму, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам
с. Мала Перещепина, біля Будинку культури, центр, меморіальний комплекс 1941 – 1943, 1941 – 1945

Могила радянського воїна В.Бородіна с. Мала Перещепина, куток Червоне село 1943

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Лисівка, центр 1941 – 1945

Могила Героя Соціалістичної Праці П.Ф.Бровка с. Лисівка, кладовище 1896 – 1975

Могила Героя Соціалістичної Праці І.З.Крупка с. Лисівка, кладовище 1904 – 1970

Могила Героя Соціалістичної Праці М.М.Демченко с. Лисівка, кладовище 1902 – 1978

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Маньківка 1941 – 1945
.
Братська могила учасників встановлення радянської влади і жертв фашизму с. Писарівка, центр
1921, 1941 – 1943

Могила радянського воїна, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Писарівка, кладовище, меморіальний комплекс
1943, 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Писарівка, центр 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Пологи 1941 – 1945

Братська могила радянських воїнів с. Пристанційне, ст. Пристанційна, біля перону 1943

Братська могила жертв фашизму с. Пристанційне, околиця 1941 – 1943

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Пристанційне, кладовище колишньго с. Деркачівка
1941 – 1945

Братська могила воїнів громадянської і Великої Вітчизняної воєн с. Маячка, центр 1920, 1943

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Маячка, кладовище 1941 – 1945

Пам’ятник трудової Слави – трактор “ХТЗ” с. Маячка, центр

Група братських могил (10) радянських воїнів с. Нехвороща, кладовище, військова дільниця 1943

Братська могила радянських воїнів с. Нехвороща, центр 1943

Могила учасника встановлення радянської влади М.А.Пугача с. Нехвороща, центр 1891 – 1921

Могила Героя Соціалістичної Праці П.Л.Харченка с. Нехвороща, кладовище третього відділення колгоспу
1890 – 1972

Могила радянського воїна, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Полузір’я, меморіальний комплекс
1943, 1941 – 1945

Могила учасника встановлення радянської влади Н.М.Тетянка (Степового) с. Судіївка, кладовище 1896 – 1919

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Судіївка 1941 – 1945

Братська могила радянських воїнів, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Решетники (Старі Санжари), центр, меморіальний комплекс 1941, 1943, 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Решетники (Старі Санжари) 1941 – 1945

Меморіальна дошка на честь Героя Радянського Союзу І.Г.Решетника с. Решетники (Старі Санжари) 1924 – 1945

Група братських могил (18) радянських воїнів с. Руденківка, кладовище, військова дільниця 1943
.
Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Руденківка, центр 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Соколова Балка 1941 – 1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Андріївка, парк 1941–1945

Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Світлівщина 1941–1945

Могили (4) учасників встановлення радянської влади с. Коби 1921, 1931

Братська могила радянських воїнів с. Стовбина Долина 1941, 1943

Могила воїнів громадянської і Великої Вітчизняної воєн с. Стовбина Долина, кладовище
.
Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Супротивна Балка 1941–1945

Братська могила радянських воїнів, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам с. Суха Маячка, меморіальний комплекс
1943, 1941–1945

http://poluzorie.ho.ua/index.php

Полузірська сільська рада Новосанжарського району Полтавської області

Офіційний сайт

ПІСНЯ ПРО ПОЛУЗІР´Я

На Полтавській землі під щасливим сузір’ям,
Де за обрій прослались ланів рушники,
Зустрічає світанки моє Полузір’я -
Те село, де лишились дитинства казки.

Ніби соняшник , дивиться сонце ласкаве у вікна,
Тихі мальви стрічають гостей край воріт,
у вишневих садочках тут кожна оселя привітна,
бо живе працьовитий, коріння козацького рід.

Сяйво зір Полузірка на хвилях колише,
І казкова мелодія ніжно бренить,
А навколо така зачарована тиша,
Ніби час ненароком спинився на мить.

І куди б у житті нам дороги не слались,
У які б не водила нас доля краї,
Ми додому, в село своє рідне вертались –
Тільки тут незрівнянно співають в садах солов’ї.

І ніде так не сяють зірки в надвечір’ї,
І не знайдеш такої смачної води.
Хто хоч раз побував на весні в Полузір’ї,
Неодмінно повернеться знову сюди.

Квітнуть весни калиною, час відліта з журавлями,
А жита колосяться і зріють рясні врожаї,
І ясніє веселка, як мамин рушник над полями,
А в садах про кохання співають пісні солов’ї.

Богдана Григорівна Ватутіна

Полузірська сільська рада включає в себе три населених пункти: с. Полузіря, с. Дмитренки та с. Бондури.

Площа населених пунктів 568,8 га. Станом на 1.01.2009 року на території сільської ради проживало 676 осіб у 295 домогосподарствах.

В селі Полузір’я розташовані: сільська рада, Полузірська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, дитячий садок “Сонечко”, лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, контора агрофірми “Полузірська”, магазини, бар. Станом на 1.01.2009 року проживають близько 285 осіб у 118 дворах.

Село Дмитренки межує з селом Полузір’я, тут розташовані: тракторна бригада, гараж, зерносклади, птахоферма, що належать ПАФ “Полузірська”. Кількість населення становить 358 осіб, кількість дворів – 152.

Село Бондури розташоване за 4 км від Полузір’я та за 18 км від Нових Санжар, проживають 32 особи у 25 дворах.

Центральний населений пункт село Полузір’я розташоване за 14 км від смт. Нові Санжари та 25 км до м. Полтави. До найближчої залізничної станції Руденківка – 22 км.

За першою версією село Полузір’я виникло на початку XVII ст. У 1782 році воно згадується під назвою Полузірські хутори, які належали військовому Сулимі. Село Дмитренки є ще древнішим, вперше згадується в 1554 році. Село Бондури виникло в більш пізніші часи.

Існує версія про виникнення села Полузір’я у письменника, нашого земляка Михайла Дмитренка–Думича. За нею назва Полузіря походить від річки Лузерки, названої так в честь сербської княжни Лузерії, подарованої князю Вишневецькому султаном Сулейманом. На наших землях, згідно його досліджень, був зимівник князя, і саме тут і проживала Лузерія, за одними даними, до 92 –х років , а за іншими –до смерті у віці 43 років під час бою проти ворога. У часи Юрія Хмельницького в добу руїн біля Полузір’я було розміщено орду кримського хана Тугай –бея.

За даними на 1859 рік у Полузір’ї -182 двори і 1484 чоловіки. Це велике село з десятком хуторів. В центрі нього – великий ринок. А в 1867 році при сприянні поміщика Володимира Зеленського, згодом полтавського губернатора, було побудовано з дерева на кам’яному фундаменті православний храм – Архангельську церкву, яка мала чотири куполи і була однією із найбільших церков на Україні. При ній було згодом збудовано парафіяльні школи.

Підземним ходом, залишки якого збереглися і до сьогодні, вона сполучена з будинком священика. Але у 30 –ті роки церкву на дві третини було розібрано на паливо, а в тій частині, що залишилася, відкрито сільський клуб, який діє і сьогодні...

http://www.met-online.kiev.ua/...olt/18.php

Поштові індекси Новосанжарського району

http://poltava-repres.narod.ru/skorbota/novosan_rn.htm

НІМЕЦЬКИЙ ТЕРОР (1941-1943) ПОЛТАВЩИНА

НОВОСАНЖАРСЬКИЙ РАЙОН

ЖЕРТВИ ВІЙНИ ТА ОКУПАЦІЇ

Уважаемая PElena если у вас есть информация о возникновении села Стовбина долина и о ее жителях по фамилии Река сквозь века,помогите пожалуйста.

dariй

Вот, что через Яндекс удалось найти, можете продолжить...

http://uk.wikipedia.org/wiki/Стовбина_Долина

На перехресті чотирьох доріг…

Полтавщина… Якщо їхатимете коли з Нових Санжар на Решетилівку, чи з Решетилівки на Нові Санжари, то обов’язково зупиніться десь на середині шляху -- у Стовбиній Долині – давньому козацькому селі. Станьте біля церкви, перехрестіться, випийте води з тутешньої криниці та й подивіться довкола… Місце, скажу я вам, унікальне, майже містичне….

…З давніх-давен стояв на цьому місці храм Пресвятої Богородиці. З усіх навколишніх сіл сходилися на його дзвони люди, та й сама споруда була унікальною – дерев’яна церква «о п’яти куполах» могла б стати нині архітектурною пам’яткою, адже подібної не побачиш тепер не лише на Полтавщині… Могла б…! Та в середині 50-х церква згоріла, хоча, як свідчать старожили, трапилося те лихо не без «добрих людей». Лишився один фундамент та «попівська» хата… У ній і облаштували потім школу, а фундамент церкви розібрали і заклали з того каменю нове шкільне приміщення. А на місці церкви встановили пам’ятник радянським воїнам, сюди перенесли й останки кількох загиблих у селі солдат. Уже за часів незалежності спорудили поруч нову церкву, а на власні пожертви й обеліск жертвам Голодомору, адже у ті страшні 30-ті від голоду в Стовбиній Долині та навколишніх селах загинуло людей більше, аніж … на фронтах Великої Вітчизняної!...

http://www.esosedi.ru/onmap/st...2&mt=0

СТОВБИНА ДОЛИНА

Територія сільської ради складає – 5030 гектарів, населення – 801 житель.

До складу Стовбино-Долинської сільської ради входять села Стовбина Долина , Грекопавлівка , Давидівка, Коби. Відстань до райцентру – 13 кілометрів, до обласного центру – 35 кілометрів. До залізничної станції Нові Санжари – 26 кілометрів, до автошляху Полтава – Олександрія – 14.
Сільська рада межує із Судівською, Полузірською, Супротивнобалківською, Малокобелячківською сільськими радами Новосанжарського району, Першолиманською та Плосківською сільськими радами Решетилівського району.

До 1923 року Стовбина Долина входила до Великокобелячківської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії.У 1923 році Стовбино-Долинська сільська рада належала до Новосанжарського району Полтавського округу Полтавської губернії. До неї входили населені пункти Стовбина Долина, Голуби, Давиденки, Грекопавлівка, Коби, Знам”янка . У 1967 році Давиденки, Голуби і Знам”янка об”єднані в одне село Давидівка. На початку 60-х Стовбино-Долинська сільська рада деякий час входила до Решетилівського та Полтавського районів, з 1965-го – в складі Новосанжарського.

В різний час сільську раду очолювали : Степан Петрович Біжко, Олександр Гаврилович Афанасьєв, Василь Павлович Давиденко, Трохим Петрович Кириленко, Олександр Григорович Канюка, Василь Іванович Лебідь, Любов Юхимівна Коба, Григорій Степанович Лелюх, Володимир Антонович Коба. Нині сільським головою працює Любов Олексіївна Нестор.

За переказами, село утворене наприкінці ХУІІІ століття. Першим поселенцем був козак Стовба.

У 1910 році в Стовбиній Долині і прилеглих 24 хуторах було 894 двори, 7582 жителі. У 1912 році при Покровській церкві діяла парафіяльна школа.

Перші колективні господарства ( їх було дев”ять) на території сільської ради очолювала Костенко Кіндрат Сидорович, Гелеверя Пантелеймон Іванович, Таран Тихіш Павлович, Хабло Денис Семенович, Коба Павло Наумович, Лелюх Степан Михайлович, Чвала Семен Павлович, Давиденко Марко Пилипович, Федько Олексій Васильович. В різний час колгосп у Стовбиній Долині очолювали Кіндрат Сидорович Костенко, Костянтин Йосипович Вісич, Федір Павлович Мих, Іван Петрович Петрушко, Дмитро Панасович Коркішко, Василь Лукич Подолян, Іван Кузьмич Савченко, Олександр Якович В”язовський, Володимир Іванович Кондратенко, Пархоменко Микола Михайлович, Сліпко Ілля Олексійович, Олешко Володимир Миколайович, Лебідь Василь Іванович, Сутковий Юрій Дмитрович, Пов”якало Василь Ілліч, Анатолій Максимович Мірошниченко та інші.

В роки Великої Вітчизняної війни було вивезено на каторжні роботи із Стовбино Долини – 4, Кобів – 23, Грекопавлівки – 9, Давидівки – 18, Голубів – 12 чоловік. Розстріляно чотирьох жителів. Окупанти спалили в селах 81 хату. На фронтах загинуло 295 жителів сільської ради.

Юні слідопити в 60-ті роки розшукали рідних загиблого воїна-визволителя Кияма Залалетдінова з Татарії, їздили до них в Казань, приймали на своїй землі татарських гостей. На території сільської ради – пам”ятник полеглим воїнам-односельцям, п”ять обелісків, братська могила.

Серед знатних вихідців із села : Михайло Іванович Галунов – кандидат юридичних наук, професор Кременчуцького технічного університету; Вадим Михайлович Давиденко – кандидат геологічних наук, директор Новосибірського геолого-розвідувального технікуму; Григорій Іванович Коба – кандидат наук, викладач Харківського інституту залізничного транспорту; Іван Іванович Коба – кандидат фізико-технічних наук, співробітник Харківського науково-дослідного інституту імені І. Курчатова ; Яків Іванович Коба – заступник директора по науково-дослідній роботі харківського заводу імені Малишева; Володимир Кіндратович Писаренко – кандидат наук, викладач Московського геологорозвідувального інституту; Олександр Прокопович Скубій – кандидат юридичних наук, був депутатом Російської Державної Думи; Віталій Вікторович Скобельський – журналіст, член Спілки літераторів Полтавщини, працював у редакціях Новосанжарського “Червоного прапора” полтавської райони “Вісті”, в редакціях газети “Цілком відверто”, “Полтавського вісника”, нині власний кореспондент газети “Голос України” у Полтавській області.

Стовбино-Долинціпо праву гордяться своїми кращими людьми

Варвара Савівна Голуб – трактористкою працювала впродовж кількох десятиліть, відзначена орденом Трудового Червоного Прапора, першою в районі – медаллю “Ветеран праці”.

Антон Іванович Коба - незмінний бригадир кобівської бригади, на цій посаді працював майже півстоліття.

Володимир Антонович Коба – тривалий час очолював сільську раду, один з активних організатор фізкультурно-спортивної роботи.

Василь Кіндратович Копилець – учасник громадянської і Великої вітчизняної воєн, в повоєнну пору багато років віддав педагогічній праці, нагороджений орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора.

Анастасія Петрівна Писаренко – учасниця Великої Вітчизняної війни, нагороджена орденами Вітчизняної війни, Червоної Зірки, багато років очолювала фельдшерсько-акушерський пункт.

Василь Олексійович Писаренко – тривалий час очолював школу, палкий прихильник спорту, зокрема шахів. На його честь у селі щорічно проводиться міжрайонний шаховий турнір.

Олександр Петрович Писаренко – учасник бойових дій, нагороджений орденами Вітчизняної війни ( трьома), Богдана Хмельницького, Червоної Зірки.

Андрій Олександрович Река – працював на різних посадах у своєму селі, очолював колгосп у Супротивній Балці, після навчання у ВПШ – на керівних посадах у Чутовому, з 1998 по 2002 рік – голова Новосанжарської райдержадміністрації, депутат обласної ради, нагороджений орденами Святого Рівноапостольного Князя Володимира та Миколи Чудотворця. Депутат обласної ради. Нині – Новосанжарський селищний голова.

Григорій Карпович Руденко – голова Грекопавлівського колгоспу після визволення. За його власні кошти було побудовано танк.

Олексій Григорович Сліпко – новатор сільськогосподарського виробництва, ініціатор вирощування цукрових буряків без затрат ручної праці, нагороджений орденами Леніна, Жовтневої Революції, “Знак Пошани”.

PElena
Местечко Новые Санжары, 1892 год
Прихожане прихода Михайловской церкви:
Секунд-майор Магденко Андрей
Казенные поселяне:
Перепелица Матвей
Крохмаль Николай
Облонский Иван
Боярский Иван
Хвасновец Василь
Куценко Стефан
Панченко Николай
Гока Григорий
Рашник Кирилл
Крохмаль Филипп
Бороня Яков
Комленко Василь
Рой Федор
Лисенко Кондрат
Богдан Василь
Кулинич Лаврентий
Широкий Роман
Кутиченко Иван
Долина Иван
Солодовник Яким
Кропивна Фома
Завихныця Савва
Соник Петро
Лисенко Петро
Кумпаниец Лукьян
Лищиныха Мария, вдова
Симон Иван
Приблуда Иван
Ванченко Григорий
Мушенко Иосиф
Мищенко Семен
Швец Никифор
Солодовниченко Клим
Петянка Андрей
Новохатний Иван
Шульженко Василь
Запорожец Трофим
Блоха Петр
Панченко Иван
Пулиха Матрона, удова
Гайченко Тимофей

Nick02

Николай Васильевич, спасибо большое!
А по Успенской церкви не встречалось, случайно, подобное?
Заранее благодарю Вас за хлопоты.
С уважением, Елена.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ДМИТРЕНКИ – КОЗАЦЬКИЙ ХУТІР

КОЗАКИ, як народ.

На території колишньої Російської імперії козаки були одним з найбільших слав’янських народів імперії. Аби не бути голослівним відкриємо хоча б частину третю «Географію Російской імпєріі за останнім її переділом» Євгенія Зябловського, видану 1802 року на сторінці 3, де йдеться про населення держави. Читаємо :

«І. НАРОДИ СЛАВЄНСЬКІЄ:

1) Россіянє, ведучий народ в російській державі, живуть повсюди в Росії;
2) Козакі, як суть:
а) донськіє, що живуть по обидва боки Дону, починаючи від Воронежу до Азовського моря по Донцю, Мєдввєдіце, Хопру і Базавлуку.
б) Грєбєнскіє або Тєрскіє Козакі, живуть по Тереку.
с) Волжскіє Казакі, живуть по Волзі між Астаханью і Царіциним.
d) Оренбургскіє Козакі або Уральські, їх поселення простилаються по Уралу, починаючи від Вєрхоуральской до Гурьєва.
е) Сібірскіє Козакі по різним укріпленням Томскої, Тобольской, Іркутской губерній.
г) Малороссійскіє Козакі, складають значну частину жителів Кієвской, Черніговской, Полтавской, Слободской –Украінской губерній.
в) Бугскіє Казакі, що живуть по річці Бугу в Херсонской губернії.
h) Черноморскіє Казакі по нижній частині Кубані і по Азовському морю, особливо на острові Тамань.
3) Полякі…

ІІ. НАРОДИ ЛАТИШСКІЄ….

ІІІ. НАРОДІ НЄМЄЦКІЄ… і так далі.

Не важко помітити що так звані малоросійські, бугські та чорноморські козаки – це УКРАЇНСЬКІ КОЗАКИ, які за своєю кількістю складали абсолютну більшість жителів окупованої Російською імперією території України.

Імперські російські історики та географи без усяких сумнівів визнавали КОЗАКІВ слав’янським народом.

Більше того, одним з провідних народів Російської імперії. Відомий російський письменник Лєв Толстой відверто констатував , що Росію створили саме КОЗАКИ.

Цікаво, що в т.ІУ « Історії Государства Російского» знаменитого російського історика Карамзіна про козаків, саме як народ, відмінний від «руських» сказано буквально таке: « Звідки пішло козацтво, точно невідомо, але, в усякому разі, воно давніше Батиєвого нашестя в 1223 році. РИЦАРІ ці жили ОБЩИНАМИ, не визнаючи над собою влади ні ПОЛЯКІВ, ні РУСЬКИХ, ні ТАТАР. До них то й тікали московські люди, яких притіняли воєводи й поміщики. (виділено мною.Ю.Д-Д.».

Ще раніше, в 1732 році, І.К.Таубер, ад’юнкт Російської імператорської Академії наук, писав «…Козаків можна вважати за древній … і за добре організований( «ізрядно учрєждьонний») НАРОД.

Французький академік Жан Саван : « КОЗАКИ – ДРЕВНІЙ НАРОД, який бере свій початок від печенігів, котрі вийшли в 884 році з Туркестану, а потім розселилися між Доном і Дніпром, до яких згодом приєдналися Новгородці й Псковічі…».

Піссо(Франція): « Козаки, це войовничий НАРОД, що змушував тремтіти ПРОТЯГОМ ВІКІВ Польщу, Татарію(Крим) і Отоманську імперію.»

За найгрунтовнішим дослідженям « Давня історія козацтва» Євгена Савєльєва, російського історика, видрукуваним в 1915 році в Новочеркаську, козаки, «..як хвацькі кіннотники з піками та шаблями на суші, й відважні мореплавці , будучи передовим оплотом великого русько-слав’янського племені, були відомі, під тим чи іншим іменем, в сиву давнину, за багато віків до Різдва Христового…Козаки жили майже в тих самих місцях, де й нині( тобто на 1914 рік, авт..). В ХІІ столітті до різдва христового на 30 кораблях з берегів Дніпра, Дону і Дністра козаки ходили на захист Трої, потім частина їх проникли в Італію під іменем геов-русів, а пізніше заснувала Рим. Починаючи з УІ віку до Різдва Христового і до ХІІІ століття після Різдва Христового козацтво наводило страх на персів і мідян, греків та арабів, боролося з татарськими ордами і врешті-решт лишилося переможцем над всіма своїми багато чисельними ворогами…»

Карамзін: «…торки берендеї звалися черкесами, а також козаками. Деякі з них не хотіли коритися ні монголам, ні Литві, жили як вільні люди на островах Дніпра, огороджених скалами, пнепрохідним очеретом і болотами, приймали до себе багатьох руських втікачів від пригноблення, змішувалися з ними й під іменем козаків склали один народ, який зробися зовсім руським…Козацтво на південних окраїнах нинішньої(часів Карамзіна, Ю.Д.) Росії було відоме до нашестя Батия, в Х столітті воно виступало в театрі історії то під іменем торків і берендеїв, то черкасів і просто казахів або козаків.».

Євген Савельєв: «…Туземне християнське населення на берегах нижнього Дніпра, Дона , Кубані, Аховського моря при занятті південноруських степів монголами залишилося у великій кількості. При віротерпимості татар, керованих західними християнськими католиками-агентами Папи римського, вони вільно сповідували свою прадавню православну віру і їх свящекнники відкрито здійснювало при полках навіть в ханській ставці християнське богослужіння. Населення це було слав’яно-руським( читай –українським, Ю.Д.) – алано-ази, названі Рубруквісом «народом особливим».

« На Кубані й Дніпрі, на службі у великих руських князів народ цей звався чорними клубуками(чорними шапками) або козаками. І, нарешті, ці вільні люди ходили на службу до руських удільних князів, інші служили татарським ханам, в їх охороні, а у військах представляли передову кінноту.»

Грецькі історики стверджують, що скіфи, готи, сармати, половці, касаги, чіги, гети, роси та інші приазовські народи, тобто алани-ази, каймаки, казахи чи козаки, черкаси, перейняли від татар звичаї, мову і одежу, служили у їхніх військах і вивели монголо-татар на найвищу ступінь слави. Але не зважаючи на це, козаки залишили недоторканими свою давню православну грецьку віру, свій тип, свої антропологічні риси, в більшості своїй не схожі ні з росами, ні з татарами, тобто свої, козацькі – народу особливого.

Чеський дослідник козацтва, воєнний історик, Станіслав Ауський досить своєрідно пояснював «ЗНАЧЕННЯ поняття КОЗАК»:

« Козак – це людина вільна, яка не має ніяких зобов’язань перед суспільством, окрім військової служби. Його основним призначенням була охорона кордонів і воєнна служба в кінних військах. Козак ніколи не був селянином. Окрім участі у війнах, набігах, він харчувався охотою, солеварінням – словом тим, що давала природа.

Козацькі поселення у східних слав’ян знаходилися в Запоріжжі, вздовж рік Дон , Кубань і Терек, в гірських районах Кавказу та Південного Сибіру. З кінця ХУ віку козаки починають організовано селитися на лівонському(литовському) кордоні в Білорусії, а з ХУІ століття – вподовж південного кордону Московської Русі. Козацтво втрачає незалежність і потрапляє в кабалу тільки в 1920 році, після кінцевої поразки молодої російської демократії.»

Мені, як етнічному козакові, приємна певною мірою виправдана романтизація історії мого народу. Але, здається мені, все набагато простіше, ніж намагаються його подати історики.

Відомо, що життя на Землі зародилося з води й розвивалося біля води. Не будемо вдаватися в теологічні чи наукові пошуки відповіді на питання де взялася земля і вода. Повіримо вченим на слово.

Відповідно й люди в сиву давнину, як і тепер, зрештою, намагалися селитися біля прісної, придатної до пиття води річок, озер.

Так звана Велика чорноземна долина, що розстелилася від Гімалаїв, Кавказу до Карпат у часи становлення людства була гарним місцем для життя багато численних племен первісних людей.

Слід зазначити, що така долина на Землі була не одна, тому цілком ймовірно, що аналогічно розвивалося життя і в інших подібних місцях. Але оскільки нинішня республіка Україна, Полтавщина та й, зрештою наша Полузерська долина знаходиться саме в цьому чорноземному коридорі, то мова йтиме саме про цю місцину.

Якщо вірити археологам та історикам, первісні племена , які жили тут, спочатку займалися збиранням ягід, плодів, грибів,потім, перетворивши палицю й камінь на знаряддя вбивста, розпочали полювання, згодом, приручивши диких кіз, почали їх одомашнювати й випасати в стадах по мальовничих долинах .

Ті ж часі камінь, палиця та відбитки різних слідів на вологому грунті чи снігу породили в наших предків спочатку предметне, згодом - знакове, а пізніше й буквенне(літерне) позначення подій, звуків, пізніше - слів та думок.

З виникненням зачатків мови до людини прийшло самоусвідомлення себе, як особистості. Людські племена почали себе якось відрізняти від інших. Спочатку на примітивному рівні : свій – чужий, згодом – по лінії батьків(роду), родичів. Власні назви стали присвоюватися й чужим, ворожим та дружнім(союзним ) племенам.

Очевидно саме на цей період припадає початок виникнення назв та самоназв різних родів, племен, згодом – народів.

На переконання історика Є.П.Савєльєва, наприклад, «…греки й римляни давали багатьом слав’янським племенам свої, довільні прозвища, в основу яких клали або ж місцевість, або ж зовнішність, суворість у війнах, рід занять чи образ життя. Від цього в прадавній історії накопичилося сотні зайвих, нічого у етнічному відношенні не значущих, але подекуди раз-по-раз згадуваних і в наш час серед справжніх назв тих племен…

Прадавніх жителів східної Європи, берегів Азовського та Чорного морів…греки називали загальним іменем СКІФИ й ділили їх на кілька племен…серед яких найвідоміші: саки,парфянє, дави, масагети, варки, урки, гирки,сколоти, сармати…

Відповідно, назва «скіфи» не було родовою назвою цього нарорду, про що пише й Геродот:»Загальна назва всіх скіфів, за іменем їх царя – СКОЛОТи. Скіфами назвали їх еліни. Перси назвали це народ – саками.»

Можна й далі наводити безліч прикладів того. Як одне й теж плем’я чи народ його сусіди чи вороги називали безліччю різних імен. Так , сарматів ще називали яригами, аланами, рос-аланами, роксоланами… І так далі.

У розрізі вище сказаного наведу одну із версій походження назви «козаки», почуту в Полузерських хуторах від мого двоюрідного діда Микити Дмитренка, котрий, як і всі в нашому роду,був гордий своїм козацьким походженням.

Якось я став свідком суперечки діда Микити з його сусідами про те , звідки походить назва «козаки». Тоді мені запам’яталося, що суперечка йшла чомусь довкола овець та кіз. Дід Микита казав, що козаки – це пастухи кіз, а його опоненти переконували, що слово це в перекладі з польської означає, «швидкий, як дика коза», треті запевняли, що «козак» - це «вільний чоловік».

Три роки по тому, прочитавши книгу професора Голобуцького про козаків, я запитав батька, що ж насправді означає слово «козак». Пригадав слова діда Микити. Запитав, до чого тут «кози». Страшенно не подобалася мені така версія романтизованого Голобуцьким мого народу.

Батько засміявся і пояснив, що слово «козак» нашою давньої, забутою вже мовою, означає дійсно приблизно таке : «той, що пасе кіз», «пастух кіз» « старший пастух». Чому приблизно, бо в прадавній козацькій мові слова не мали таких точних значень, як в сучасних мовах. Ледве не кожне слово були багатозначними, з різним змістом. «Отарман(отаман)», наприклад,це і « старший над пастухами» і «власник отари» і « той, що веде отару» і просто «старший чоловік».

Пізніше батько пояснював мені, що ми , козаки, дуже давній народ. Походимо від одного з роду племен осілих у Полузерській долині кочівників, що приручили у свій час диких кіз та випасали їх, а пізніше –вівці та коні.

Необхідність охороняти отари від звірів те недружніх племен, потреба захищати від посягань інших кочовиків територію пасовищ, виробила у мирного загалом племені необхідність мати добре начену й безстрашну сторожу. Так з’явилися верхові козаки озброєні списом, луком, згодом –мечем, шаблею, котрі збройно захищали свою родину, своє плем’я, свою отару, пасовище. Так у осілих козаків з’явилися території, землі, яких вони більше ніколи добровільно не залишали.

Якщо відбувалося перенаселення украйн( відвойованих територій козацькою мовою), тоді частину молодих родаків відправляли заселяти нові території. Коли земель стало не вистачати, їх стали відвойовувати у слабших племен. Так з мирних скотоводів гартувався войовничий народ.

Історія козаків, як й інших мисливсько-скотарських племен у подібних регіонах, розвивалася як історія боротьби колишніх кочівників за пасовиська, землю, постійну території.

Я довідався, що отара, це стадо кіз чи овець, «табун» - стадо коней, «табман» - пастух коней», «вівман» - пастух овець, «кошари» , «коші» - це плетені(як тин) загони для овець. «Кошовий» - це сторож кошари. «Гетьман»- «той, що веде вперед», «той , що йде попереду отари». «Курінь»– це зимова кошара з дахом , що опалювалася багаттям розведеним посередині, дим виходив(курив) через отвір вгорі.. «Курінний» - сторож куреня. «Стрижак» - дворічний кінь. Та ще багато інших слів, значення який забув.

Але моя мама, Ганна Оборожна, як виявилося пізніше, записувала значення цікавих на її погляд козацьких слів. Жаль, що робила це не регулярно. Але сотню слів таки зберегла.

Особисто мені подобаються більш романтичніше версії походження слова»КОЗАК», але з мого боку було б просто не чесно замовчати версію хуторян-земляків. Можливо вона зовсім не наукова, але, в усякому випадку, зрозуміла.

…Саме слово «козак» сучасні історики й дотепер інтерпретують по різному. Очевидно воно дійсно мало багато значень. У цьому нарисі ми будемо розглядати термін « козак», як ознаку приналежності до козацького народу, національність..

…Історія козацького народу нараховує кілька тисячоліть. Спроба значно «омолодити» наш народ і вести його історію то з ХІУ –го, то з ХУ-го і навіть з ХУІ-го століття, є не що інше як нахабна фальсифікація.

Провокативна і примітивна по суті своїй ідея утвореня козаків « з біглих холопів» підкинута нам російськими істориками германського походження часів Петра І, коли розпочалася політика знищенні козацького народу..

Прийшовши до влади в Росії 1917 року, навчені історичним досвідом єврейсько-руські більшовики, найпершим з усіх народів колишньої царської Росії почали ВИНИЩУВАТИ КОЗАКІВ, як єдиних здатних по справжньому чинити їм опір.

Якщо ж бути об’єктивним, то й без особливих зусиль навіть у творах заангажованих дослідників можна простежити справжню історію багатородового й неординарного козацького народу.

Для цього треба забути все те, що понаписували й наговорили нам про козаків, українців, росіян, білорусів та інші народи одурманені іудеями російські, єврейські, «малоросійські» та проросійські історики, котрі насправді були , хто з власної волі, хто по дурості, істориками на замовлення.

Козацький народ під своїм власним іменем - КОЗАКИ, відомий із давніх давен, щонайменше з ХІІ століття, й проживав, як і його попередниким, не тільки у Північному Причорномор’ї, долинами Дніпра та його приток , а й долинами інших великих рік того часу практично в усі так звані історичні періоди.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ДАВНІ ЧАСИ.

Поселення людини відомі на території сучасної Полтавщини за часів доби пізнього палеоліту. Археологами виявлено 16 місць поселень того часу, в тому числі в Новосанжарському районі на території сучасних Нових Санжар, Зачепилівки, Перещепини, Нехворощі.

Густо заселена територія сучасної Полтавської області була вже в період неоліту(6-4 тис. років до нашої ери), в часи існування зрубної культури та культури багатоваликової кераміки, коли наші пращури будували житло вже з дерева, очерету та глини. Зі зброї використовували списи, дротики. Археологами виявлено більше 60 таких поселень по обидва боки Дніпра та його приток – Сули, Ворскли, Псла.

Долина між великими тоді річками, яку ми називаємо Різничкою( ще й дотепер її в різних місцях називають Ворона, Полузора, Полузір’я, Полузерка і ще бозна як) і зниклою практично річкою –Лузеркою( нині на її руслі каскад боліт під Дмитренками), що обидві впадали у прадавню Ворсклу по берегах якої росли змішані ліси, вже тоді була добре пристосована для життя. Тому існує велика ймовірність, що перші поселення на місці Кобеляк, Нових та старих Санжар, Решетилівки, Полузерських( Санжарських ) хуторів теж було заселене,оскільки тут були поруч вода(дві річки й озера), очерет(болота), і глина, порівняно легко можна було роздобути і звіра і рибу.

Широка родюча долина між річками, які вже за часів Козаччини, десь після 1640 року , назвали: одну -- Різниковою річкою, ще пізніше річкою, де була велика різня козаків з татарами - Різничкою, другу -- Полузерою, дозволяла вже в У віці до нашої ери займатися тут не лише мисливством та рибальством, а й примітивним землеробством.

Наявність тут так званої сизої гончарської глини дало можливість розвинутись гончарству. І хоч вироби первісного гончарства, як показали розкопки під Новими Санжарами, були примітивні, щось на зразок горщика, з їх появою розвилася ямково гребінчаста культура, а мисливці винайшли лука , прадавні рибалки отримали волосяні сітки і вудочки з кістяними крючками й змогу рибалити з під криги взимку.

В добу міді(енеоліту, 403 тис. роки до н. ери) на Полтавщині проживали племена Трипільської землеробної та середньостогівської культури[1]. Назви пішли від села Трипілля та острова Середній Стог на Дніпрі поблизу Запоріжжя, де вперше знайдені рештки поселень цих племен) .

На терені нашої області теж відомо більше 20 таких поселень. Одне з найвідоміших відкрите полтавським істориком-археологом Олександром Супруненком у селі Ливенське Новосанжарського району.

За міркуваннями істориків, територія сучасної Полтавщини ще за доби міді вважалася одним з найкращих місць для проживання. В цей час наші предки значно розвинули гончарство, почали обробляти мідь і виготовляти з неї зброю, знаряддя праці, прикраси. Є припущення , що саме в ці часи винайдено колесо. Значного розвитку набуло скотарство й землеробство. Окрім корів були приручені дикі коні, яких використовували для їзди та перевезення вантажів й розвинулось конярство.

Існує версія, що саме здійснюючи весняно-літній випас коней, овець, кіз, середньостогнівські[2] племена просувались в місця пізніше названі Диким полем, зимували там, де заставала їх зима, зводячи так звані зимівки[3]. Були такі зимівники, вочевидь, і на території нинішніх Полузерських хуторів.

Середньостогівські племена для захисту своїх пасовищ від інших племен мали кінноту, озброєну з допомогою списів, дубців, луків, молотів-клевців з рогу, бронзових, сокир. Але вони ніколи ні на кого не нападали й тільки відстоювали свої пасовища. Ці племена підтримували дружні стосунки з трипільськими[4] родами, які вели осілий спосіб життя й займалися окрім скотарства ще й землеробством.

З доби бронзи, що тривала майже тисячу років( дві тисячі років до н. ери) на Полтавщині виявлено більше сотні пам’яток цієї епохи. Серед них і Кургани неподалік Нових Санжар. Досить заселені того часу були землі сучасних Кременчуцького, Кобеляцького, Решетилівського, Новосанжарського , Полтавського районів. Знову ж таки переважно по берегах великих і малих річок та озер.

Від Залізного віку на терені області збереглося 187 пам’яток. У Скіфський період(УІІ ст.. до нашої ери) досить широко представлений на Полтавщині поселеннями, курганами та могильниками. Пам’яток скіфсько-курганської культури відомо нині 49. Найвідоміше серед них Більське городище в Котелевському районі, найвідоміше в Європі городище часів скіфів.

З тих давен збереглися дотепер кургани поблизу села Мачухи і Пожарна Балка Полтавського району. Немає сумнівів, що скіфи(козаки) жили й між річками Різничка та Лузера.

Ось як Гіппократ( .близько 460 - близько 370 років до н.е), давньогрецький вчений, пише про умови життя і звичаї наших далеких пращурів:

» В Європі є скіфський народ …який відрізняється від інших народів. Назва його савромати. Жінки їздять верхи, стріляють з луків і кидають дротики, сидячи на конях, і б’ються з ворогами, поки вони дівчата, а заміж вони не йдуть, поки не заб’ють трьох ворогів, і оселюються жити з чоловіками не раніш, як принесуть звичаєві жертви. Та, що вийде заміж, перестає їздити верхи, поки прийде потреба всім виступати у похід. …Так звана Скіфська пустеля являє з себе рівнину, багату на траву, але позбавлену дерев і помірно зрошену. По ній течуть великі ріки, які відводять воду з степів. Ось тут і живуть скіфи, звуться вони кочівниками, бо в них немає хат, а живуть вони в кибитках, з яких найменші бувають чотириколісні, а інші шестиколісні, вони кругом закриті повстю і зроблені подібно до домів: одні з двома, інші з трьома відділами. Вони непроникні ні для дощу, ні для снігу. Ні для вітрів. У ці вози запрягають по дві і по три пари волів, рогів яких не ростуть від молоду. У таких кибитках перебувають жінки, а чоловіки їздять верхи на конях. За ними йдуть їхні стада овець, корів і табуни коней. На одному місці вони залишаються скільки часу, поки вистачає трави для стад, а коли її не вистачає, переходять в іншу місцевість. Самі вони їдять варене м’ясо, п’ють кобиляче молоко і їдять іпаку( сир з кобилячого молока)…».

Скіфи – предки сучасного козацького народу.

З православ’янської землеробської Черняхівської культури(ІІ-УІ ст.. до н.е.) в Новосанжарському районі зберігся могильник у селі Писарівка. Саме в цей період поселення формуються у вулиці, а житло ділиться перегородками на окремі частини з піччю в центральній. Житло будувалося або у вигляді землянок, або напівземлянок з дерева, лози чи очерету й обмазувалося глиною. Дах вкривали соломою чи очеретом.

В УІІ столітті на Полтавщині Нижнього Подунав’я та Балкан , як вважають історики, з’являються сіверяни( УІІІ –поч.ХІ ст.Роменська культура). На Лівобережжі вони збудували цілий ряд укріплених поселень, в тому числі й Лтаву( сучасну Полтаву), найбільше поселення округу Сіверянського союзу племен на Лівобережжі сучасного Дніпра., центром племінного княжіння у Нижньому Поворсклі куди входили і селища та городища біля Санжар. Насправді ні звідки вони не з’являються. Це поверталися на батьківщину частина козацьких племен, що кочувала в пошуках нових пасовиськ.

В У-Х ст.. на переконання археологів та істориків Полтавщину заселяли слов’янські племена антів(пентівська культура). Ось що розповідає про життя слов’ян і антів юрисконсульт відомого візантійського полководця Велізарія Прокопій(УІІ ст..нашої ери) з Кесарії в своїй книзі «Війна з готами»:

« …племена слов’ян і антів не підлягають одній людині. А з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне і шкідливе, вони міркують спільно і майже в усьому іншому обидва варварські( відсталі в розумінні автора , Ю.Д.) народи живуть однаково. Єдиного Бога, Громовержця, визнають вони владикою всього світу і в жертву йому приносять биків і всякого роду священних тварин. Долі вони зовсім не знають і не приписують їй ніякого впливу на людей. Коли їм загрожує смерть під час хвороби чи на війні, вони дають обітницю, що коли врятуються від смерті, то негайно принесуть за врятування життя жертву богу…

Живуть вони в убогих хатинах, далеко розташованих одна від одної, і часто змінюють місце проживання. Вирушаючи на війну, багато хто з них іде на ворога піший. Тримаючи в руках невеликий щит і дротики. Панцерів вони не носять. Деякі виходять у бій без верхнього і спіднього одягу, у дуже коротких штанах, що захищають лише частину тіла. У тих і других варварів одна мова, проста і варварська. Не відрізняються вони одні від одних і зовнішнім виглядом. Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні. Колір обличчя в них не зовсім білий. Волосся не русе і не переходить у чорне, а рудувате, до того ж в усіх.

Ім’я слов’янам( племена , що жили на Подніпров’ї, Ю.Д.) і антам( що жили на Волині, Ю.Д.) було споконвіку одне, тих і інших звали оборами. Думаю, що вони жили розсіяно і займали великі простори. Більша частина земель, що лежить за Істром) Дніпром, Ю.Д.) належить їм.»

В дійсності, як мені здається , йдеться знову ж таки не про різні народи , а лише про різні назви козацьких племен, що кочують у Великому чорноземному коридорі.

…У кінці УІІ століття вважається, що сіверяни були підкорені азіатським племенем хозарів і стали васалом Великого Хозарського каганату роду Ашина – потужної держави Східної Європи.

Окремі вчені впевнені, що в ранньому середньовіччі потужнішого об’єднання племен не існувало.

Територія Хазарії було добре захищена білокам’яними фортецями, що знаходилися на віддалі 10-20 км одна від одної по рубежах сучасної України та Росії: Вороніж-Старий Оскол-Бєлгород-Харків-Красноград-Дніпропетровськ-Кривий Ріг-Київ-Чернігів.

Столиця Каганату розміщувалася у фортеці Ітіль, біля витоків Волги. Хазарія активно вела торгівлю. Важливими джерелами прибутків були торгове мито(десятинне), податки з підкорених племен. Каганат утримував річні магістралі – Дон і Волгу, контролював гілку Шовкового шляху.

Хазарський каганат мав дисципліновану армію, добре організований уряд і адміністрації, розвинуту торгівлю, писемність, а з певного часу і єдину релігію- іудаїзм, яку кочівникам нав’язали єврейські біженці з інших країн.

Поступово іудеї проникли в усі владні структури Каганата й фактично взяли управління ним в свої руки. Єврейське право, що діяло в Хозарії, налічувало близько 30 тисяч положень. Іудаїзмом було введено Кодекс з 613 пунктів для тих, хто вважав себе євреєм. Тобто, іудаїзм став тим ідеологічним фундаментом на якому розбудовувалася Хазарія і що привів до її загибелі.

Таким чином наші далекі предки сіверяни і суличі[5] вперше потрапили під іудейських гніт в часи хазарського каганату. Відтоді й до нині це мало чисельне, живуче і амбітне плем’я іудеїв намагається всілякими способами підкорити собі інших і правити світом з допомогою накопичених віками, точніше – награбованих, багатств. Предки козаків, поляни(половці) відстояли свою незалежність від Хазарії,хоча ,як стверджує історик О.Грановський у залежності від хозарів опинилася південно-східна частина теперішньої Полтавщини від лівобережжя Сули до лівобережжя Ворскли, тобто територія Кременчуцького, Кобеляцького, Костянтиноградського, Полтавського, Хорольського, Миргородського і частково Зінківського повітів, насправді це не зовсім так.

Під гнітом Хазарії край був до початку Х століття, коли Новгородський князь ( з козацького роду)Олег , оволодівши у 882 році Києвом, не підкорив суличів, сіверян і хозар.

У 30-х роках УІІ століття Полтавський край увійшов до складу могутньої держави кочівників Великої Болгарії, що досягла розквіту за хана Курбата. Нащадки царських скіфів, (згодом -половці, козаки) були в спілці племен болгарського царства. На думку вчених, саме до цього періоду відноситься Малоперещепинське багате поховання(Малоперещепинський скарб 6 25 кг золотих виробів і 50 – срібних), виявлений 1912 року поблизу сучасного села Мала Перещепина Новосанжарського району. Цей скарб, на думку деяких вчених – військова здобич антського князя з походу на Візантію. До скарбу входять візантійські, іранські та місцеві вироби У-УІІ століття: парадний золотий і срібний посуд, вази, дзбанки, кубки, ритон. Глечик з тазиком для умивання, блюдо з написом єпископа м.Томи(нині –Констанца) в Румунії. Серед предметів є меч у золотих піхвах, багата збруя, а також – гривни, браслети, персні, пряжки, дрібні прикраси, бойова сокира, 69 золотих монет Візантії часів імператора Маврикія Тіберія(613-641 рр), Констатина ІІ(641-668 рр.). Окремі вченні вважають Малоперещепинське поховання могилою протоболгарського хана Курбата. Сам скарб нині зберігається в Ермітажі Санкт-Петербурга. Полтавському краєзнавчому музеєві дісталася з нього одна монета.

Вважають, що у Нижньому Поворсклі, неподалік сучасної Полтави, знаходилася літня резиденція правителів Великої Болгарії –Балтавар. Є версія, що назва Полтава й походить від Балтазара.

Кобелякский уезд

уезд по АТД в составе Полтавской губ., существовавший в 1781 — 1923 годы. Уездный город — Кобеляки