Острогожский слободской (черкаский) казачий полк 1652-1765гг

Острогожский слободской (черкасский) казачий полк (также именуемый Рыбинским, или Рыбьянским слободским (черкасским) казачьим полком) — слободской казачий полк, административно-территориальная и военная единица на Слобожанщине.

Острогожск был основан в 1652 году, когда Русское государство, начинало заселять степные просторы и заботиться об охране своих южных рубежей. Началось строительство восьмисоткилометровой укрепленной линии, названной Белгородской засечной чертой. Указом государя Алексея Михайловича помимо других городов-крепостей Белгородской черты было велено заложить и «жилой город на реке Тихой Сосне у Острогощи на конец Тернового леса».
А свое название Острогожск получил по имени речки Острогощи, впадавшей в Тихую Сосну. На строительство девятибашенной крепости прибыли вольные люди. Позже к ним присоединились более четырех тысяч украинских переселенцев во главе с полковником Дзиньковским.
В 1664 году царским повелением Острогожский казачий полк был официально узаконен, а казакам предоставили монопольные привилегии. Впрочем, это не помешало многим из них принять участие в восстании под предводительством Степана Разина.
Где-то к началу XVIII века город утратил свое стратегическое значение, но боевых доспехов не снял: острогожские казаки участвовали во многих боевых походах русской армии.
Однако главным занятием местных жителей стало земледелие. Это нашло отражение в гербе города, утвержденном Екатериной I в 1729 году: «В щите, в зеленом поле златой оржаной сноп, показующий богатые жатвы областей сего города».
После того как указом другой Екатерины — Второй — в 1765 году был ликвидирован Острогожский полк, город постепенно изменил свой социальный облик, став крупным торговым центром, населенным дворянами, купцами, ремесленниками.
Острогожский (Рыбинский) полк — административно-территориальная единица Слободской Украины. Основан в 1652 г. крестьянами и казаками Черниговского и Нежинского полков, которые, стремясь избежать польско-шляхетского гнета, в количестве более 2 тыс. семейств переселились на Слободскую Украину. Территория полка занимала правобережье Дона между его притоками Девицей и Богучаром и на левом берегу Дона — в районе затона р.Толучеевки и г. Калач. Полковым центром был Острогожск, сотенными городами — Белолуц, Ольшанск, Старобельск, Евдаковка, Усерд и др. Казаки Острогожского полка принимали участие в восстании 1670 г. под руководством Дзинковского, в Азовских походах 1695—1696 гг., Северной войне 1700—1721 гг. После ликвидации в 1765 г. слободских полков Острогожский полк был реорганизован в Острогожский гусарский полк, а казаки превращены в войсковых обывателей.

Вот как описывает Костомаров, выходец из Острогожчины, историю своей семьи :

Фамильное прозвище, которое я ношу, принадлежит к старым великорусским родам дворян, или детей боярских.
Насколько нам известно, оно упоминается в XVI веке; тогда уже существовали названия местностей, напоминающие это прозвище, — например, Костомаров Брод на реке Упе. Вероятно, и тогда уже были существующие теперь села с названием Костомарове, находящиеся в губерниях Тульской, Ярославской и Орловской.
При Иване Васильевиче Грозном сын боярский Самсон Мартынович Костомаров, служивший в опричнине, убежал из Московского государства в Литву, был принят ласково Сигизмундом Августом и наделен поместьем в Ковельском (?) уезде.
При Сигизмунде III по смерти Самсона данное ему поместье разделилось между его сыном и дочерью, вышедшею замуж за Лукашевича.
Внук Самсона, Петр Костомаров, пристал к Хмельницкому и после Берестецкого поражения подвергся банниции и потерял свое наследственное имение сообразно польскому праву кадука, как показывает современное письмо короля к Киселю об отобрании имений, подлежавших тогда конфискации. Костомаров вместе с многими волынцами, приставшими к Хмельницкому и поступившими в звание казаков, ушел в пределы Московского государства.
То была не первая колония из южноруссов. Еще в царствование Михаила Федоровича появились малорусские села по так называемой Белогородской черте, а город Чугуев был основан и заселен казаками, убежавшими в 1638 году с гетманом Остраниным; при Хмельницком же упоминаемое переселение казаков на московские земли было, сколько нам известно, первое в своем роде. Всех перешедших в то время было до тысячи семей; они состояли под начальством предводителя Ивана Дзинковского, носившего звание полковника.
Казаки эти хотели поселиться поблизости к украинским границам, где-нибудь недалеко от Путивля, Рыльска или Бельска, но московское правительство нашло это неудобным и определило поселить их подалее к востоку. На их просьбу им дан был такой ответ: “Будет у вас с польскими и литовскими людьми частая ссора, а оно получше, как подальше от задора”. Им отвели для поселения место на реке Тихой Сосне, и вслед за тем был построен казачий городок Острогожск. Из местных актов видно, что название это существовало еще прежде, потому что об основании этого городка говорится, что он поставлен на Острогожском городище. Так начался Острогожский полк, первый по времени из слободских полков.
В окрестностях новопостроенного города начали разводиться хутора и села: край был привольный и плодородный. Костомаров был в числе поселенцев, и, вероятно, эта фамилия оставила своим прозвищем название Костомаровой на Дону, теперь многолюдной, слободе. Потомки пришедшего с Волыни Костомарова укоренились в Острогожском крае, и один из них поселился на берегу реки Ольховатки и женился на воспитаннице и наследнице казацкого чиновника Юрия Блюма, построившего во имя своего ангела церковь в слободе, им заложенной и по его имени названной Юрасовкою. Это было в первой половине XVIII столетия. Имение Блюма перешло к Костомаровой. К этой ветви принадлежал мой отец.

Слобідська священицько-старшинська родина Острозько-Лохвицьких та їхня хроніка (про героїв однієї публікації у «Київській старовині»)

Роль, яку в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. «Київська старовина» відіграла в становленні української історичної науки, важко переоцінити. Особливо значущим видається внесок, зроблений дописувачами і редакцією журналу в дослідження різноманітних аспектів історії України Козацької доби. Як джерельні публікації, так і наукові розвідки В. Антоновича, О. Лазаревського, А. Скальковського, Д. Яворницького становлять «золотий фонд» вітчизняного козакознавства. У повній мірі це стосується й публікацій, присвячених історії Слобідських полків.

На сторінках «Київської старовини» уже з першого року випуску журналу публікувалися численні матеріли до історії Слобожанщини, а саме: джерела й розвідки до історії заселення краю1, про особливості місцевої землевласності2, з проблеми ліквідації полків і введення у краю загальноімперських порядків3, нарешті, з історії місцевої еліти – козацької старшини і дворянства4.

Серед усіх цих публікацій виокремлюється одна, як за своїм обсягом (друкувалася у шести випусках журналу за 1886 р.), так і за жанром (ego-документ). Мова йде про хроніку слобідської священицько-старшинської (а в подальшому – дворянської) родини Острозько-Лохвицьких5. Опубліковано її було дописувачем під криптонімом «Ф. Н.», який недвозначно відсилає нас до учня Володимира Антоновича, краєзнавця, педагога й археолога Федора Даниловича Ніколайчика (1857–1920).

Власне, постать публікатора заслуговує на окреме серйозне дослідження, бо загалом про нього відомо дуже небагато. Федір Данилович працював викладачем Кременчуцької жіночої гімназії, Роменського реального училища, з 1906 р. – директором народних училищ Волинської губернії, а в роки Першої світової війни очолював Сорочинську гімназію, мав чин дійсного статського радника. Написав нарис історії м. Кременчука6, був автором джерельних публікацій з історії української козацтва та етнографічних заміток у «Київській старовині»7, брав участь у археологічних розкопках на Полтавщині. За спогадами помер у 1920 р. і похований у Бердянську8.

У короткій передмові, що передує публікації хроніки, Федір Ніколайчик подав таку її джерелознавчу характеристику: «Подлинник записок представляет собою переплетенную в четвертку тетрадь разной бумаги, сшитую из нескольких меньших тетрадей и заключает в себе 170 ненумерованных писанных листков. Записки написаны двумя почерками, близко один к одному подходящими, очевидно, собственноручно отцом и сыном Острожскими»9. На жаль, дослідник не зазначив, яким саме чином у його руках опинився оригінал джерела, що його на сьогодні, схоже, втрачено. Однак можемо припустити, що його було передано Федорові Ніколайчику кимось із нащадків авторів хроніки.

Цими авторами були син слонівського сотника Острогозького козацького полку Іван Осипович Острозький (25.05.1750 – 23.10.1825) та його син Петро (24.06.1787 – 1846?). Саме їхні почерки ідентифікував дослідник і додав, що перші аркуші джерела мають кілька цікавих приміток, зроблених рукою Івана Осиповича. По-перше, це своєрідний бібліографічний опис документа: «Из числа книг, принадлежащих Ивану Острожскому, писанная им самим. № 172-й по реестру»10. По-друге, філософська сентенція наступного змісту: «Доброе имя есть первая драгоценность души нашея. Кто украдет у меня кошелек, крадет безделку; он был мой, тепер стал его, и прежде служил тысячи людей. Но кто похищает у меня доброе имя, тот сам не обогащается, а меня делает беднейшим человеком в мире»11. Нарешті, доволі пафосний заголовок: «Описание жития, дел, бедствий и разных приключений, тоесть Годспорик или странствие в жизни сей»12.

Уже ці перші нотатки видають в одному з авторів – Острозькому-старшому – особу далеко непересічну, схильну до розмірковувань і творчих узагальнень: «Любознательный и наивный (с нашей точки зрения), склонный к отвлечению, автор из года в год, добросовестно и систематически, записывает не только то, что с ним [курсив Ф. Ніколайчика. – С.П.] случилось, но вообще все «достойное примечания»... Его «описание» не есть дневник или записная книга, куда вносится все без разбора, а некоторым образом литературное произведение…»13. Загалом, до джерела внесено записи про події XVІІ – першої половини ХІХ ст. Причому, порічні нотатки починаються з 1777 р., а все, що відбувалося з Острозько-Лохвицькими до того (генеалогічна легенда роду, відомості про реальних родичів, автобіографія) Іван Осипович записав, схоже, з розповідей батька й діда та власних спогадів. До початку 1825 р. хроніку доведено Острозьким-старшим, а його син Петро вніс короткі замітки про дальші події до 1846 р. включно14. Знову ж, за влучною характеристикою Федора Ніколайчика, на відміну від батька, Острозький-молодший був «заурядная личность, слабая копия отца, и это также отпечаталось на его приписках»15.

Ми не будемо переповідати зміст хроніки. Натомість, скористаємося тим, що у фондах Центрального державного історичного архіву України, м. Київ зберігається близько двох десятків справ, у яких фігурують Іван Осипович та його численні родичі. Більше того, спогади про свій рід залишила чотириюрідна племінниця Івана Осиповича Надія Степанівна Соханська (Кохановська)16. Тож, спробуємо сумістити цю інформацію й подати загальну картину старшинського побуту другої половини XVIII ст.
***
Отже, Острозько-Лохвицькі – священицько-старшинська родина Острогозького полку. Як відомо, цей полк з-поміж п’яти Слобідських полків був найбільш заглибленим в етнічно російські території, хоча й постав найраніше (1652 р.). Українські поселення розташовувалися тут своєрідними анклавами і з уведенням у 1780 р. намісницького устрою відійшли до Воронезького й Курського (а не Харківського – як території решти чотирьох полків) намісництв. Характерним для Острогозького полку було й дещо пізніше формування власної старшинської корпорації17, хоча, як показують останні дослідження, і на момент ліквідації полку (1765 р.) його старшинський прошарок був досить строкатим, тобто говорити про якусь його замкненість чи відсутність припливів «свіжої крові» з інших соціальних станів не доводиться18.

Визнаними «лідерами» місцевої старшини були Тев’яшови, які тягли свій родовід ще від трьох братів, вихідців із золотоординської знаті, які наприкінці XIV ст. перейшли на службу до князя Дмитра Донського19. На Слобожанщині першим у 1704 р. як новопризначений острогозький полковник з’явився стольник Іван Іванович Тев’яшов і очолював полк до 1726 р., а коли в тому році помер, полковничий пернач «успадкував» його син Іван Іванович. У 1756 р. Іван Іванович «по долговременной… 39-летней службе и по полученным при разных баталиях и штурмах калечествам» вийшов у відставку, а Острогозький полк аж до розформування у 1765 р. очолював його син Степан Іванович20. Останній мешкав з родиною у Острогозьку, де в нього гостював Іван Острозький і «был принят весьма ласкаво и всякой день имел счастие быть за одним с ним столом»21. Іван Осипович залишив у своїй хроніці такі спогади про патрона: «Октября 29-го [1790 р. – тут і далі наші примітки. С.П.] умре бригадир старик Степан Иванович Тевяшов. Был человек весма добродеятельный и доброй, дожив старости 90 лет и с чистым покаянием умре и погребен в своей слободе Колыбелки над Доном, пониже города Острогожска. Я его милостями весма много пользовался и получил в подарки лошадей и хлеб, за что ему служил во время слоновских жителей прозьб на него о мельнице и успел сделать тишину и прежнее владение, как было, ему доставил через суды [тут ідеться про нарікання слонівських мешканців на привласнення бригадиром місцевого млину і залагодження цих справ І. Острозьким]»22.

У хроніці знаходимо згадки і про інших місцевих діячів. Так, дуже неприхильно Іван Осипович відгукувався про острогозького полкового писаря, а з 1760 р. – полкового суддю Федора Остаповича Татарчукова. Взагалі, родина Татарчуків (Татаринових) належала до старшинського клану Сумського полку і за покровителів мала тамтешній полковничий рід Кондратьєвих (прадід Федора Остаповича був сумським полковим хорунжим і хрещеником першого сумського полковника Герасима Кондратьєва)23. У перипетіях 1750–1760-х рр. Федору Остаповичу вдалося добитися уряду полкового старшини в «чужому» для нього Острогозькому полку і «відзначитися» тут неабияк. Іван Острозький згадує, що «зверь прелютой, полковой судья Федор Татарчуков» добряче допікав його батьку, слонівському сотникові Осипу, вимагаючи надсилати козаків до його, судді, приватних робіт («которых [козаків] в то время употребляли начальствующие в работу так, как бы своих хрестьян»), «хитро и тайно» плетучи інтриги і складаючи доноси. Коли ж у 1758 р. у Слонівці двічі трапилися пожежі й невдовзі сотника Осипа відправили у Прусський похід, повертаючись з якого той захворів, а в Слонівці внаслідок третьої пожежі згоріла вся його садиба, «и тут не перестал вышеписанной Татарчуков, не дал исправитца в дом, подустил [підстрікнув] других командующих определить ему [сотнику Осипу] с командою поход в Барвенчин фарпост [фортеця на південному порубіжжі Слобожанщини з татарським степом]. От оного он [сотник] хотя много отговаривался погорением дома своего и подкомандных, однако злоба превозвышила и принужден итить с великою обидою, опасаясь за ослушание штрафа, толко прежде послал прозбу к главной каманде с прописанием приключившагося нещастия, от чего получил милость и велено было ему возвратитца в дом свой с командою для исправления экономии»24.

За словами Івана Осиповича, його батько потерпав не лише від нагінок з боку полкового судді, «а й частию по хитрости подпрапорного Ивана Корецкого из зависти»25. Іван Осипович Корецький, козацький син, служив підпрапорним Острогозького полку протягом 1752–1756 рр. й, не досягнувши особливих урядових висот, був «тем же чином отставлен»26. Тож, коли у 1762 р. в Острогозьку почала діяти «Комісія про Слобідські полки», яка мала розслідувати скарги козаків на старшин, «в то время не укрылся и мой отец, сотник Иосиф, тучи оной грозной; взбунтовались тот час подкомандные его, стали сочинять ложные прозбы, а более по наущению подпрапорного Ивана Корецкого (которой за добро всегда искал воздать зло, ибо он, сотник, часто его избавлял от великих бед,… и от самой смерти: когда отец его, Иосиф [батько Івана Корецького], хотел было ево заколоть, то он, сотник, увидев, что отец ево за ним гонится с ножем, схоронил ево под своею кроватью и от смерти избавил)»27.

Схожий епізод із серії «батьки і діти» Іван Острозький переповідає про харківського грека-купця («был чрезмерно богат, имел лавки и другие промыслы»), представника харківського міщанства у Комісії Нового Уложення й тісно пов’язану із місцевим старшинським середовищем особу Іллю Івановича Черкеса. Якось восени 1777 р. на свято Введення Пресвятої Богородиці до Храму, коли вдома у Іллі Івановича зібралися гості, його молодший син розповів батькові про те, що бачив щойно, як у його лавці продавець зачинився із якоюсь дівчиною. Ілля Іванович вирішив провчити неробу і, оскільки лавка була поруч із домом, пішов туди. Двері виявилися і справді зачиненими (а «что там делали – не наше дело осуждать другие грехи», зауважує автор хроніки). Дібравшись урешті всередину, господар запідозрив, що, схоплений на гарячому, робітник сховався у порожню скриню і наказав принести ту скриню до себе додому, «в ту горницу, где гости сидели, и, поставя посреде горници, приказал замок отломать, а как отломали, то ево дочь оттуда поднялась и встала. Боже мой! Какой был смех бывшим у него гостям и тем, кои принесли сундук от лавки. К тому же еще и людей собралось немало. От того великого стыда и жалю подхватил он нож и хотел ее того ж часу заколоть, однако до того был не допущен людьми, бил только оную своеручно весьма, а она говорила, что я-де желаю за него пойти в замужество, да Вы, батюшка, не отдаете». Пострамлений батько помстився тим, що звільнив звабника і спровадив його з дому геть28.
У цьому сенсі напрошуються питання: а якими ж були стосунки в родині авторів хроніки? Що про себе і своїх близьких повідомлять батько і син Острозькі?

Розпочнемо з того, що свій родовід автори виводили від знаменитих «некоронованих королів Русі» князів Острозьких29. Із цього приводу можна зауважити хіба те, що подібне намагання «прив’язатися» до знаменитих предків було характерним для родів незнатного походження, але зазвичай не мало під собою ґрунту. Напівлегендарним персонажем виглядає нібито нащадок князів Острозьких «полковник именем Константин», який разом із дружиною Марією «сойшли на жительство с города полскаго Острога… в Лофицю и там прозвался Острожским» і від якого вже власне започаткувався рід30. Скидається на те, що в родині пам’ятали про переселення предка з Волині на Лівобережну Україну десь на початку XVII ст. Швидше за все, це було пов’язане із освоєнням Посулля князями Вишневецькими наприкінці XVI – у першій чверті XVII ст., адже серед заснованих ними в новопридбаних маєтностях містечок була і Лохвиця31. Про Лохвицю автор робить цікаву примітку, що та розташована «в стране Малороссийстей, что называется гетманьщина [збережено орфографію автора]» і цим засвідчує побутування топоніму «Гетьманщина» у той час, а не його кабінетне, історіографічне, походження32. Загалом же з усіх цих авторських зауваг стає зрозумілим відтопонімічне походження родового прізвища Острозько-Лохвицькі.

Прослідковуючи свій рід далі, Іван Острозький стверджує, що у Костянтина був син Климентій, який по смерті батька із Лохвиці переселився в Корочу33. Фортецю Короча було зведено протягом 1637–1638 рр. як один із оборонних пунктів Білгородської укріпленої лінії на південно-східному порубіжжі Московської держави34. Заселення новозведеного укріплення росіянами відбувалося украй повільно. Натомість, основну масу служилих фортеці склали українські переселенці (на 1642 р. їх нараховувалося тут 446 осіб або 61 % від усього контингенту)35. Очевидно, серед цих переселенців був і Климентій Костянтинович. У Корочі він одружився з Тетяною і, «не пожелал военного чина, а восхотел иметь духовной и по достоинству ево произведен в протоиереи»36, через що його нащадки іменувалися ще й Протопоповими37. За словами Івана Осиповича, Климентій дуже добре грав на музичних інструментах і завдяки цьому на певний час був узятий до царських палат Петра І38.

Усі троє синів Климентія – Лазар, Гаврило та Федір – були священиками (Лазар – корочанським протопопом по батькові) і жили десь наприкінці XVII ст. – у перших десятиліттях XVIII ст39. У хроніці Івана Острозького про родини двох старших синів Климентія згадок практично немає (хіба що така промовиста ремарка про нащадків Лазаря – «из стари горького кореня кривая и кислая с плодами ветвь»40), натомість, у документах знаходимо деяку інформацію про синів Лазаря Климентійовича Івана та Юхима (двоюрідних дядьків Івана Осиповича). Розповідь про останніх і їхню сестру Ганну займає вагому частину родинних спогадів Надії Кохановської (оскільки остання була правнукою Юхима Лазаровича), хоча у її розповіді, схоже, більше вигадок, ніж правди41.

Отже, з документів дізнаємося, що Іван Лазарович народився близько 1721 р., з 1744 (чи 1746) р. служив підпрапорним Острогозького полку і 1757 р. відставлений сотником, мав сина Миколу42. Його молодший брат Юхим народився близько 1726 р., протягом 1736–1746 рр. опанував повний курс наук (із класом Богослов’я включно!) у Харківському колегіумі, по завершенню навчання служив разом із братом підпрапорним і так само у 1757 р. вийшов у відставку сотником43. Про те, що Юхим Лазаровичу був «до біса розумний»44, свідчить і той факт, що з ліквідацією козацького устрою він розгорнув активну підприємницьку діяльність, пов’язану з винокурінням45: тільки у 1767 р. він мав поставити до Москви горілки «тысячю ведер по рублю по десяти копеек за ведро»46, виручивши таким чином астрономічну за мірками тих часів суму (за 100 карб. можна було купити велику садибу у центрі полкового міста47, за 18 карб. – бойового коня48, а мішок пшеничного борошна – всього за 40 коп.49). Юхим Лазарович мав синів Івана (близько 1751 р. н.), Григорія (близько 1763 р. н.) і Олександра, з яких старший на 1766 р. також навчався у Харківському колегіумі50.

Федір Климентійович (дід Івана Осиповича) одружився з Тетяною Коломийцевою і мав сімох дітей. Єдину доньку Марію видали заміж за острогозького сотника Івана Федоровича Шапочку, подружжя мало чотирьох синів: Данила (близько 1744 р.н.), Івана (близько 1749 р.н., служив підпрапорним), Михайла (близько близько 1758 р.н.) і Єлисея (близько 1762 р.н.)51.

Троє синів Федора Климентійовича – Гаврило, Іван старший та Василь – обрали духовний шлях. Про Гаврила автор повідомляє, що по смерті дружини той постригся ієромонахом до Холковського Свято-Троїцького печерного монастиря поблизу міста Нового Осколу на Білгородщині і власним коштом звів тут кам’яну Покровську церкву, у якій була поставлена чудотворна ікона Казанської Божої Матері, а із закриттям монастиря у 1764 р. його перевели до Харківського колегіумського Покровського монастиря, де він невдовзі й помер52. Схожу долю мав Іван Федорович, який також був ієромонахом у тому ж колегіумському монастирі, а потім служив настоятелем Святогорського Успенського Ізюмського монастиря53. Василь Федорович «успадкував» батьківську соборну парафію Різдва Пресвятої Богородиці у Корочі. З документів дізнаємось, що отця Василя у 1763 р. відповідно до указу Білгородської консисторії було «заслано» (очевидно, спокутувати якусь провину) до згадуваного Святогорського монастиря54.

Михайло ж, Іван менший та Осип Федоровичі (рідні дядьки і батько Івана Острозького) вступили на козацьку службу55. Про Михайла Федоровича відомо, що той з 1745 р. служив підпрапорним Острогозького полку і в 1749 р. був призначений сотником до слободи Богучар, де «по черкасской обыкности построил на свободной полковой земле на речке Богучаре… хутор и при том хуторе для посеву хлеба распахал в разных местах земли неболшую часть»56. Коли на початку квітня 1753 р. він помер, вдова Анастасія Антонівна залишалися з трьома неповнолітніми синами – Петром (народився близько 1745 р.), Павлом (народився близько 1747 р.) і Яковом – і клопоталася про закріплення за нею з дітьми заснованого чоловіком хутора і розораних ґрунтів57.

Петра Михайловича традиційно для старшинських дітей записали до підпрапорних, а у 1756 р. разом із братом Павлом віддали до Харківського колегіуму (схоже, найменший Яків помер малолітнім, бо надалі про нього «мовчать» документи, а у хроніці він не згадується взагалі)58. Брати пройшли чотири граматичні класи (аналогію, інфиму, граматику, синтаксиму, тобто фактично вільно володіли латиною і знали давньогрецьку), клас поетики (напевно, за підручником Феофана Прокоповича) й на 1759/1760 навчальний рік значилися учнями класу риторики (де викладачі також опиралися на розробки Прокоповича). При цьому, обоє вчилися добре: Петро був «понятен», а його менший брат – «прилежен в школах»59. Зауважимо, що у тому ж 1759/1760 рр. поетику у Харківському колегіумі викладав Григорій Сковорода і загалом «це були часи в історії колегіуму, за яких керували люди досить освічені і небайдужі до своєї справи»60. По закінченню навчання Петро протягом 1764–1765 рр. служив підпрапорним, був наказаний палками за якісь «непристойності», вчинені в Острогозькій полковій канцелярії, а потім продовжив службу в Острогозькому гусарському полку61. Павло не служив узагалі62.

Іван Федорович народився десь у 1720-х рр., з 1744 р. служив підпрапорним, ніс караульну службу у слобідських прикордонних фортецях, а в 1764 р. «за имеющимися внутренною и головною болезнми, и в правой руки, а в левой ноге – ломом» вийшов у відставку сотником, мешкав у Корочі63. У 1748 р. на пустирі на березі р. Івиці поблизу Корочі він побудував «хуторець» і, «в болотных местах покопав каналы для изсушени воды удобнейшего сенокосу,… и своим трудом имеющиясь буръяны и кочки вычистил»64. Мав трьох синів: Івана (близько 1750 р.н.), Андрія (близько 1756 р.н.) та Михайла (близько 1760 р.н.), які на середину 1760-х рр. здобували домашню освіту65. Про свого дядька Іван Осипович згадував таке: «Сей был весма человек сердит, а найпаче до жены своей и детей»66.

Нарешті, Осип Федорович Острозький народився близько 1715 р., у 1734 р. був записаний до підпрапорних Харківського полку, брав участь у російсько-турецькій війні 1735–1539 рр., у 1749 р. (вочевидь, за сприяння зятя – полкового сотника Івана Шапочки) очолив Слонівську сотню, якою керував до її ліквідації у 1765 р.67 Про перипетії внутрішньостаршинської боротьби в Острогозькому полку і стосунки Осипа Федоровича із полковим керівництвом ішлося вище. Тут детальніше зупинимося на характеристиці родини, якою та постає з хроніки його сина.

Тож, у 1733 р. Осип Федорович одружився з Варварою Яківною зі старшинського роду Ковалевських Харківського полку. У пари народилося троє доньок (Марія, Марфа та Ганна), а 25 травня 1750 р. – син Іван68. Про своїх старших сестер Іван Осипович повідомляв, що Марія була недоумкуватою і дівкою доживала віку з батьками, Марфу видали заміж у Харків за колезького реєстратора (пізніше – губернського секретаря) Івана Діонисовича Єнохина, а Ганну – за козака Григорія Чорторизького69.

Івана ж Осиповича, подібно до його родичів-однолітків, у 1759 р. віддали до Харківського колегіуму, де він одразу проявив здібності: учитель класу аналогії дав йому оцінку «остроумен»70, а в опануванні латинської граматики і синтаксичних правил, перекладах він досягнув «преизрядного успеха» (клас граматики, 1760–1761 навчальний рік; зауважимо, що на таку високу оцінку серед учнів колегіуму здобувалися лише одиниці)71.

Проте домашні нестатки змусили сотника Осипа у 1763 р. перервати синове навчання і «употреблять в разную черную работу, как-то возки сена, соломы и дров и с мельници хлеба, что с великим трудом ево бедной, не приобыкшей к работе юноша нес; оставя науку, начал оную забывать, а к работе приобыкать, нести холод и вар с великим терпением,… от непривычке к работе частые болезни, скудность в одежде, а в одно время… в проезд свой с мельницы в пребольшой холод приморожение и ног…»72. Складно не відчути, якою гіркотою за втраченою можливістю навчатися пронизані ці рядки, написані Іваном Осиповичем кілька десятиліть по тому. Напевно, для нього хроніка і стала тією можливістю самовиразитися, реалізувати свій потяг і здібності до творчої (а не «чорної») роботи, чому не судилося здійснитися у колегіумі.

У 1771 р. не стало старого сотника Осипа і становище родини ще погіршилося («великие недостатки и малые долги»)73. До того ж, його синові підходила пора одружуватися, але й тут незаможність давалася взнаки, бо завидному женихові в ті часи «надобно было ходить в платьи немецком, модном и дорогом, також быть чиновну, обращателну, ласкателну и во всем щеготливу», а Іван «платя имел черкасское [українське], недорогое,… обхождения были сельские, а не городские, болше же смирение и несмелость…»74. Надивився він у сусідній слободі молодшу доньку служителя князів Трубецьких полячку Пелагею, «воспитания нежного и роскошного, иного рода, а не ис черкас [українців]» і, «підключивши» до справи сватання родичів, таки з нею одружився, хоча й побоювався, що «она полька, а он хохол,… чтоб в житии не было какова развращения и мятежа в доме»75.

І побоювався даремно. Судячи з подальших записів (а це вже основна, порічна, частина хроніки) подружнє життя Івана Осиповича було щасливим. Вони з дружиною прожили «в супружестве сорок лет, два месяца и десять дней мирно, не знавши друг ко другу ни малейшей ревности, ни ссоры, ни прекословий, ничего иного, кроме любви, мира и тишины» і народили десятьох дітей: сімох доньок – Любов (25.04.1775–01.04.1843), Олександру (народилась 28.03.1777), Катерину (07.10.1778–25.01.1831), Марію (07.02.1782–07.06.1784), Єлизавету (21.02.1786–15.06.1784), Марфу (04.07.1789 – 18.10.1802), Варвару (народилась 12.11.1794), – і трьох синів – Миколу (24.04.1784–01.04.1787), Петра (24.06.1787–1846?; майбутнього батькового співавтора) і Олександра (?–19.07.1816)76. Завдяки допомозі тестя поліпшилося матеріальне родини: Острозький-старший зайнявся винокурінням, переніс садибу на нове дворище, завів сад і шинок, придбав млин77.

Упродовж 1776–1777 рр. у зв’язку з черговою російсько-турецькою війною Івана Осиповича призначили начальником протичумних карантинів, а протягом 1780–1781 рр. він служив секретарем нижнього земського суду в Новому Осколі78. Однак за чиїмись наклепами його відсторонили від посади і на три місяці навесні 1781 р. посадили до в’язниці, де він тримався мужньо («не показывал себе ни одного мгновения печальна»), аби ще більше не засмучувати рідних і не давати привід для радості ворогам79. Вийшов із в’язниці, він продовжував служити у князя Михайла Яковича Друцького-Соколинського (хрещеного батька його сина Миколи), виконуючі різноманітні ділові доручення80. У 1786 р. не без перешкод з боку недругів Івана Осиповича записали до новооскольських дворян81. У 1787–1789 і 1794 рр. він був засідателем від дворян у новооскольському нижньому земському суді82 і, звинувачений у посадовому злочині (привласненні чужого майно), два роки просидів у в’язниці у Курську, після чого вже не служив, зосередившиь на власному господарстві83.

Дуже емоційно і яскраво Іван Осипович оповідає у своїй хроніці про все, що здавалося йому вартим уваги («дела дивныя и удивления достойныя»): зведення місцевої церкви, урожай, голодні роки, погода, незвичайні явища (як видіння дяку у новозведеній церкві, сонячне затемнення чи величезна капустина, вирощена на власному городі), ярмарки, ціни, поїздки у справах до Корочі, Білгороду, Києва і Санкт-Петербургу, прощі, хвороби, віщі сни, сімейні свята, покупки (англійський годинник, срібні ложки і новенька шуба), прибуття Катерини ІІ до Курська, взяття Очакова і Бендер російськими військами, страта «извергами-франзуцами» Людовика XVІ і взяття Москви «неприятелем и похитителем престолов» Наполеоном Бонапартом. Справді, для Острозького-старшого хроніка стала тим пристановищем, куди (подібно до зведеної ним альтанки) можна було «часто удалятся… и давать мыслям волю»84.

Його син Петро з шести років опановував основи грамоти вдома, а в дев’ятирічному віці батько віддав його до Курського головного народного училища. Острозький-молодший вчився добре і потім його прилаштували службовцем до Курської цивільної палати, де він дослужився до ХІІ класу85. У 1826 р. Перо Іванович одружився із Марією Богданівною Ребалиною, донькою поміщиці із сусіднього села, з якою вони мали одинадцятьох дітей: синів Андрія (30.11.1827–03.04.1829), Миколу (народився 05.05.1829), Костянтина (народився 16.03.1832), Йосипа (народився 26.12.1841), доньок Пелагею (народилась 27.01.1831), Олександру (народилась 27.09.1833), Клавдію (07.05.1836–04.09.1837), близнят Наталію і Варвару (05.1834, невдовзі померли) та Івана і Лева (народились 20.02.1840)86. Записи Острозького-молодшого за 1825–1846 рр. досить сухі, позбавлені притаманних батьковій частині хроніки гумору, «ліричних відступів» і роздумів про сутність людського буття. Судячи із записів Петра Івановича про його хворобу за грудень 1845–березень 1846 рр., невдовзі по цьому він помер87. Згідно його запису за листопад 1845 р. зі смертю Михайла Григоровича Лофицького присіклася і гілка Лохвицьких («Лофицьких»)88.
***
Беручи загалом, хроніка Острозько-Лохвицьких є одним із трьох джерел мемуарного характеру, які належать перу слобідських старшин чи їхніх нащадків і дозволяють «зазирнути» за лаштунки строго подієвої історії Слобідського краю другої половини XVIII – першої половини ХІХ ст. Якщо «сімейна старовина» у викладі чотириюрідної племінниці Іван Острозького Надії Соханської (Кохановської) є, швидше, літературним твором на історичну тематику89, то розглянута вище хроніка батька і сина Острозьких зближується із «коротким описом» життя і пригод й історією роду дворянина з-під Харкова Василя Миколайовича Абази, написаною ним на схилі літ протягом 1819–1829 рр. «для пам’яті і потрібних свідчень дітям і потомству»90.

Додаток
У додатку подаємо копії нібито двох листів підпрапорного Івана Корецького до слонівського сотника Осипа Острозького. Ці копії було виявлено у справі 1766 р. про скаргу Івана Корецького на Осипа Острозького про насильне захоплення останнім хутору, саду і пасіки в Боровському байраку91. Слід наголосити, що ці листи схиляють до висновку про сфальсифікованість їх самим же «постраждалим». По-перше, сотник у них іменується «Осипом Гавриловичем», хоча напевно відомо, що по-батькові того було «Федорович». По-друге, дружиною Осипа Федоровича була, як зазначалося вище, Варвара Яківна, а в листах йдеться про якусь Параску Романівну. Нарешті, листи не мають і натяку на датування (тільки опосередковано можемо їх датувати 1750-ми роками). Припущення про вигаданість листів посилюється спогадами Івана Острозького про «ложные прозбы», які Іван Корецький неодноразово чинив на його батька. Та при всьому цьому, ці листи, навіть не існуючи «у природі», безперечно були складені Іваном Корецьким за тогочасними епістолярними зразками. У цьому переконуємося, порівнявши їх із уже опублікованим листами старшини сусідньої Гетьманщини92. В обох випадках – це безцінне джерело до реконструкції старшинського побуту, тим більше, що епістолярій слобідської старшини досі лишався невідомим.

№ 1
[1750-і рр.] – Слобода Нова Біла Слонівської сотні Острогозького полку. – Лист підпрапорного Івана Осиповича Корецького до слонівського сотника Осипа Федоровича Острозького

[// арк. 3 зв.] М[и]л[о]стивой мой г[осу]д[а]ръ и пан кумъ Осипъ Гаврилевичъ[!], много лет здравствовать!
С покорностию Васъ, милостивого г[осу]д[а]ря, прошу по отезде моемъ съ Слонова Мосту в слободу Новую Белую призреть мой хуторъ, и пасеку, и которые имеются в ней пчели, и садъ разной рощи до времени и чтоб оного хутора и пасеки съ садом в обиду и разорение никому не допускать, за которой труд Вашъ, егда Г[оспо]дь Б[о]гъ зародить имеетъ, взять себе третую часть всякой овощи, а егда хто б могъ ко оному моему хутору какъ приключению иметь, то тогда ж ко мне в слободу Белую пожаловать дать знат, а Ви по етому моему писму, какъ можно в разорение не допускать, за что Вам, моему м[и]л[о]стивому г[осу]д[а]рю, впредь готовъ вслужить.
ЦДІАК України, ф. 1807, оп. 1, спр. 269, арк. 3 зв.

№ 2
[1750-і рр.] – Слобода Нова Біла Слонівської сотні Острогозького полку. – Лист підпрапорного Івана Осиповича Корецького до слонівського сотника Осипа Федоровича Острозького

// арк. 4 М[и]л[о]стивой мой г[осу]д[а]рь и панъ Осипъ Гаврилевичъ!
Желаю Вам, моему г[осу]д[а]рю, от Всемогущаго Творца сею Четиредесятницею спасение получить с сожителницею своею, а нашею кумушкою, Прасковиею Романовною[!] и со всми любящими чади своими и дабы Б[о]гъ даровал в добромъ здравии препроводить и дочекат предбудущаго празника Х[ри]стова Воскресения!
За писание Васъ, м[и]л[о]стиваго г[осу]д[а]ря, зело благодарствую, в котором изволите писать о продаже Вамъ хутора и саду, которой имеется в боираке Боровскомъ и на оной Вамъ, моему г[осу]д[а]рю, обявляю: вышеписанной сад і хуторъ со всемъ хоромнимъ строениемъ за присланные от Васъ денги пятнатцат рублевъ Вамъ уступаем, что же Вы изволите приказовать Федору Панченку о купчой, то ежели Вы изволите прибуть с рабочими людми к брату нашему Андрею Козмичу, то тогда какъ Вам угодно будетъ, напишемъ. Еще ж особливе Васъ, моего г[осу]д[а]ря, прошу, которые імеются во ономъ саду обе прищепи яблуки маленких да сеянокъ грушевых, одна жъ слива маленкая в томъ тие не запретить також для рзки розокъ на прищепи яблуневыхъ и дулевых, за что и ми Вам всегда готовы служить.
ЦДІАК України, ф. 1807, оп. 1, спр. 269, арк. 4.

Ця стаття як доповідь була виголошена на науковій конференції «“Київська старовина” в українському соціокультурному просторі: історичний, джерелознавчий, біографічний дискурс» (до 130-ої річниці від заснування та 20-річчя з часу відновлення журналу) (Київ, 26 листопада 2012 р.). Вперше опубліковано: Київська Старовина. – 2012. – № 5/6. – С. 156–166.
Світлана Потапенко – кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України.

СНОСКИ
Максимов Е. Страничка из истории Слободской Украины // Киевская старина (далі – КС). – 1886. – № 3. – С. 467–481; Петров Н. К истории колонизации Слободской Украины // КС. – 1888. – № 4. – С. 23–51; Его же. К истории колонизации Слободской Украины // КС. – 1888. – № 6. – С. 314–340; Сторожев В. Н. Из архивных мелочей // КС. –1892. – № 5. – С. 294–297; Его же. К вопросу о колонизации Левобережной Украины // КС. – 1890. – № 5. – С. 546–547; Его же. Сторожев В. Н. Материалы для истории колонизации Левобережной Украины // КС. – 1890. – № 9. – С. 497–501.
Шиманов А. Главнейшие моменты в истории землевладения Харьковской губернии // КС. – 1882. – № 11. – С. 193–228; Его же. Главнейшие моменты в истории землевладения Харьковской губернии // КС. – 1882. – № 12. – С. 401–419.
Теличенко И. Протест слободской старшины против реформы 1765 г. // КС. – 1888. – № 1–3. – С. 244–270.
Багалей Д. И. К истории Екатерининской Комиссии для составления проекта Нового Уложения // Киевская старина (далі – КС). – 1885. – Т. 13. – С. 1–30; Сумцов Н. Ф. Слободско-украинское дворянство в произведениях Г. Ф. Квитки // КС. – 1884. – Т. 9. – С. 201–209; Твердохлебов А. Наследное полковничество // КС. – 1887. – Т. 17. – С. 152–170; Шиманов А. Деятели Слободской Украины пришлого века // КС. – 1891. – № 6. – С. 423–445.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого (с добавлением заметок сына его Петра Ивановича) // КС. – 1886. – № 1. – С. 350–370; № 3. – С. 729–762; № 5. – С. 130–154; № 10. – С. 330–368; № 11. – С. 472–499; № 12. – С. 627–663.
Николайчик Ф. Д. Город Кременчук. – Санкт-Петербург, 1891. – 217 с.
Николайчик Ф. Д. Новые свадебные малорусские песни в общем ходе свадебного действия // КС. – 1883. – № 2. – С. 366–400; Его же. Новый документ о Сагайдачном из Литовской метрики [1621] // КС. – 1902. – № 11. – С. 73–75; Его же. Новый источник о казацком вовстании 1625 г. и место заключения Куруковского договора (с картой) // КС. – 1889. – № 10. – С. 52–69; Его же. Первые казацкие движения в Речи Посполитой: 1591–1596 гг. // КС. – 1884. – № 3. – С. 423–442; № 4. – С. 525 – 564; Его же. Цены на сукна, материи, сафьян, жемчуг и прочее в Стардубе в н. 18 в. // КС. – 1894. – № 9. – С. 451–456.
Вітряк: Літературно-краєзнавчий альманах Талалаївщини. – Вип. 3. – К., Талалаївка, 2007. – С. 164–165.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 354.
Там же.
Там же. – С. 354–355.
Там же. – С. 355.
Там же. – С. 354.
Там же. – № 12. – С. 642–663.
Там же. – № 1. – С. 354.
Кохановская Н. С. Старина: семейна память // Харьковский исторический альманах. – Х., 2011. – С. 58–96.
Маслійчук В. Л. Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII – першої третини XVIII ст. – Х., 2009. – С. 100.
Еліта Слобідської України. Списки козацької старшини 60-х рр. XVIII ст. / Передм., упорядк. С. П. Потапенко. – К., Х., 2008. – С. 164–189.
Лобанов-Ростовский А. Б. Русская родословная книга. – Санкт-Петербург, 1895. – Т. 2. – С. 288.
Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі – ІРНБУВ), ф. 29, спр. 8–10, арк. 156–158; Еліта Слобідської України… – С. 164.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого... // КС. – 1886. – № 3. – С. 730.
Там же. – № 5. – С. 133.
Про Татарчуків (Татаринових) див. детальніше: Потапенко С. П. Татарчуки (Татарчукові) – маловідомий слобідський старшинський рід // XXIV Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція «Козацтво в історії України (до 360-річчя битви під Батогом)», 1–2 черв. 2012 : зб. матеріалів / ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Ін-т історії, етнології і права, Він. обл. краєзнав. музей, ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2012. – С. 225–231.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 358–360.
Там же. – С. 360.
Еліта Слобідської України… – С. 434.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 360.
Там же. – С. 367–368.
Там же. – С. 365; Там же. – № 10. – С. 332; Кохановская Н. С. Старина: семейна память…. – С. 58–59.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 365.
Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006. – С.246, 248; Її ж. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття: Волинь і Центральна Україна. – К., 2008. – С. 122.
Про це див також: Бовгиря А. М. Козацьке історіописання // Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. / Ред. кол.: В. А. Смолій (відп. ред.), О. А. Бачинська, А. О. Гурбик та ін. – Т. 1. – К., 2007. – С. 285.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 355.
Загоровский В. П. Белгородская черта. – Воронеж, 1969. – С. 95–98.
Там же. – С. 99–100.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 355.
Там же. – С. 365–366.
Там же. – С. 356.
Там же. – С. 355.
Там же. – № 10. – С. 339.
Кохановская Н. С. Старина: семейна память…. – С. 63–77.
Еліта Слобідської України… – С. 431.
Там же. – С. 431; ЦДІАК України, ф. 1723, оп. 1, спр. 31, арк. 6 зв.
Кохановская Н. С. Старина: семейна память…. – С. 63.
ЦДІАК України, ф. 1807, оп. 1, спр. 653, 66 арк.
Там же, спр. 368, арк. 1.
Там же, ф. 1584, оп. 2, спр. 35, арк. 123.
Там же, ф. 1725, оп. 1, спр. 517, арк. 7.
Там же, ф. 1710, оп. 2, спр. 1296, арк. 3.
Еліта Слобідської України... – С. 431; Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 10. – С. 339.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 357; Еліта Слобідської України... – С. 168, 320, 424.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 356.
Там же.
ЦДІАК України, ф. 1807, оп. 1, спр. 193, арк. 2.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 356.
ЦДІАК України, ф. 1807, оп. 1, спр. 267, арк. 15–15 зв.; Еліта Слобідської України... – С. 335.
ЦДІАК України, ф. 1807, оп. 1, спр. 267, арк. 3; ф. 1973, оп. 1, спр. 2104, арк. 29 зв.
ЦДІАК України, ф. 1973, оп. 1, спр. 2104, арк. 29 зв.; Еліта Слобідської України... – С. 181.
ЦДІАК України, ф. 1973, оп. 1, спр. 2104, арк. 29 зв.
Посохова Л. Ю. Харківський колегіум (XVIII – перша половина ХІХ ст.). – Х., 1999. – С. 80.
Еліта Слобідської України... – С. 181; ЦДІАК України, ф. 1807, оп. 1, спр. 267, арк. 2.
ЦДІАК України, ф. 1807, оп. 1, спр. 267, арк. 2.
Еліта Слобідської України... – С. 61, 79, 429.
ЦДІАК України, ф. 1723, оп. 1, спр. 17, арк. 2.
Еліта Слобідської України... – С. 429.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 357.
Еліта Слобідської України... – С. 168, 428.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 357; № 5. – С. 131; Еліта Слобідської України... – С. 428.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 357.
ЦДІАК України, ф. 1973, оп. 1, спр. 2104, арк. 9.
Там же, спр. 2109, арк. 5.
Записки новооскольского дворянина И. О. Острожско-Лохвицкого… // КС. – 1886. – № 1. – С. 361.
Там же. – С. 362.
Там же. – С. 363.
Там же. – С. 364.
Там же. – С. 366, 368, 369; № 3. – С. 729–730, 733, 741, 743, 761; № 10. – С. 340, 351; № 11. – С. 496.
Там же. – № 1. – С. 366; № 3. – С. 729, 731, 733–734, 760; № 10. – С. 336; № 12. – С. 649, 655.
Там же. – № 1. – С. 367–369.
Там же. – С. 370.
Там же. – № 3. – С. 731, 732, 734, 736, 739.
Там же. – С. 732.
Там же. – С. 740, 756; № 10. – С. 340.
Там же. – № 10. – С. 351–365.
Там же. – № 3. – С. 749.
Там же. – № 10. – С. 335, 347, 352, 366; № 11. – С. 478; № 12. – С. 645.
Там же. – № 12. – С. 649–650.
Там же. – С. 663.
Там же. – С. 662.
Кохановская Н. С. Старина: семейна память…
ІРНБУВ, ф. 12, спр. 702, 252 арк.
ЦДІАК України, ф. 1807, оп. 1, спр. 269, 4 арк.
Дзюба О. М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини). – К., 2012. – 348 с.; Горбань М. Два листи лейденського студента-українця. 1763 року // Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського з нагоди шістдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльності. – К., 1928. – С. 241–244; Клепацький П. Листування Олександра Андрійовича Безбородька з своїм батьком як історичне джерело // Там же. – С. 280–285; Приватні листи XVIII ст. Пам’ятки української мови. Серія приватних листів / Підготував до видання В. А. Передрієнко. – К., 1987; Петро Калнишевський та його доба: Збірник документів та матеріалів / Упорядники: В. В. Грибовський (головний упорядник), В. І. Мільчев, І. Л. Синяк. – К., 2009. – С. 195–212.

Острогожский слободской (черкаский) казачий полк 1652-1765гг

Полк также именовался Рыбинским, или Рыбьянским слободским (черкасским) казачьим полком. Административно-территориальная и военная единица на Слобожанщине.