На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!
Раздел редактируется только модераторами и администраторами форума, если нужно что-то изменить\ удалить\ подкорректировать в сообщении (вопросе, ответе), пишите в личные модераторам. Если вам ТОЧНО не известно место службы (полк, сотня, курень) или место жительства казака, задавайте вопросы в общей информационной теме: https://forum.vgd.ru/299/3376/
Все пустые посты с одним "спасибо" будут удаляться, для благодарностей есть кнопка рейтинга "+" и кнопка "отзыв" под аватаркой.
Войско Запорожское низовое, 1776 г.
✔️ Диалоговая тема. Запорожская сечь, войско в неё входившее и подконтрольные ему территории Дикого поля. Населявшие его низовые или сечевые казаки (черкасы) в ОФИЦИАЛЬНЫЙ РЕЕСТР полков Гетманщины (ВЗ) НЕ ВХОДИЛИ.
Запорожские казаки, запорожцы — часть казачества Поднепровья, на территории современной Украины, на 1555 год имевших ряд разрозненных военных укреплений («городки» или «сечи» /засеки/) и поселений (хутора, зимовники) за днепровскими порогами, вне зоны юрисдикции каких бы то ни было государств (Дикое поле). Впоследствии объединились в отдельную военную и государственную организацию Войско Запорожское, получившую своё наименование по названию места расположения главного военного укрепления, именуемого «Сечь».
Позднее, в связи с образованием в конце XVI века реестрового казачьего войска, поселением части запорожского казачества на территории Киевского, Черниговского и Брацлавского воеводств, а также в связи с образованием после 1625 года в соответствии с Куруковским договором полкового устройства реестрового казацкого войска, запорожскими стали называть и реестровых казаков, не проживавших на территории Запорожья.
В дальнейшем, после восстания Богдана Хмельницкого в 1648 году под контроль Войска Запорожского и власть запорожского гетмана перешли территории Речи Посполитой, располагавшиеся на землях современной Северной и Центральной Украины и юго-восточной Белоруссии. На них образовались новые казацкие полки, комплектовавшиеся из местного населения по территориально-милиционному принципу. Они дополнили полковое устройство казачьего войска, сформировав таким образом централизованную военную и административно-территориальную структуру Войска Запорожского, получившую в историографии также наименование Гетманщина. Запорожскими стали именовать всех казаков, проживавших на территории Гетманщины.
После восстания Богдана Хмельницкого в 1648 году под власть запорожского гетмана перешли территории Речи Посполитой, располагавшиеся на землях современной Северной и Центральной Украины. На этих территориях были образованы новые казацкие полки, комплектовавшиеся из местного населения по территориально-милиционному принципу, которые влились и дополнили полковое устройство Запорожского казачьего войска. Таким образом сформировалась новая централизованная военная и административно-территориальная структура, получившая в историографии наименование Гетманщина, подчиненная гетману Войска Запорожского и официально именовавшаяся «Войско Запорожское».
Именно в таком качестве (и формулировке) и было принято решение Земского Собора 1 октября 1653 г. в Москве о принятии Войска Запорожского в российское подданство.[22]
В результате, запорожскими стали также именовать всех казаков, проживавших на территории Гетманщины.
Несмотря на то, что низовое казачество занимало особую роль в процессе становления Гетманата, весной 1650 года Богдан Хмельницкий пресек претензии сечевиков на какую-либо особую политическую роль в государстве.
Несмотря на огромную роль сечевых казаков в восстании, на Переяславскую Раду представители низового запорожского казачества приглашены не были. На Раде присягу на верность русскому царю принимала реестровая казацкая старшина, а сечевики присягнули русскому царю где-то к концу мая (а, возможно, и не присягали вовсе).
Запорожская Сечь, не входя ни в один из полков Войска Запорожского, обладала автономией в Гетманщине и напрямую подчинялась гетману. В отличие от полков Войска Запорожского, где полковников назначал гетман, Сечь сама выбирала своего кошевого атамана.
После перехода Гетманщины в российское подданство русский царь изменил свой титул на «Всея Великія и Малыя Россіи». С этого времени в правительственной переписке, хрониках и литературе, начало распространяться название Малая Россия (Малая Русь, Малороссия), которое также, в частности, наряду с названием «Украина» иногда употреблялось Богданом Хмельницким, Иваном Сирко и другими представителями запорожского казачества.
[ Ответ на сообщение ka4el9 ] Мало ли однофамильцев жило и живёт на свете! Если нет других оснований искать в некой местности, кроме совпадения фамилии, скорее всего непродуктивно потратите силы и время. Указанная Вами фамилия отнюдь не редкая.
УДК 94(477.7+470.62):355.331"17/18" С. Г. Краснобай УЧАСТЬ ЗАПОРОЗЬКОЇ СТАРШИНИ В ПРОЦЕСІ ПОМІЩИЦЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ (КІНЕЦЬ XVIII ст.)
Звернення до історії існування січового проводу в межах соціальної структури Російської імперії актуалізується в наш час в умовах глобальних інтеграційних процесах та вибору зовнішньополітичного вектора розвитку України.
Дослідники, вивчаючи становище запорозької старшини після 1775 р., головним чином зосереджують свою увагу на військово-політичних подіях, що були пов’язані з долею січової верхівки в кінці XVIII ст. оминаючи соціально-економічну складову цього питання. Лише в останні роки з’явилася низка розвідок та статей присвячених уніфікаторській політиці Російської імперії по відношенню до запорозької старшини. Відзначити можна роботу Каюка Д. Г., автор у своїй статті сформулював проблемне коло питань, що потребують вирішення при вивченні долі запорозької верхівки після 1775 р. [1] Важливим є дослідження Суревої Н.В., що характеризує причини та умови перетворення запорозької старшини на російських дворян [2]. Відзначимо роботу Олененко А. Г., якій вдалося проаналізувати, на матеріалах Азовської губернської канцелярії, процес включення січової еліти до офіцерського корпусу російської армії [3]. Метою даної статті є зображення динаміки земельних роздач запорозькій старшині, та характеристика політики російського уряду по відношенню до останньої. Як відомо, Південна Україна останньої чверті XVIII ст. стала ареною розгортання широкого колонізаційного процесу. Успішні військові кампанії, та знищення Запорозької Січі в 1775 р., призвели до появи колосального земельного фонду, в процесі освоєння якого зіштовхувалися інтереси різних соціальних груп. Намагаючись уніфікувати управління на нових територіях за імперським зразком, російська адміністрація виступила в ролі регулятора бурхливого колонізаційного руху. Брак фінансів та освічених управлінців на місцях перешкоджав інтеграції приєднаних земель до адміністративної та господарської системи Російської імперії. В цих умовах влада зробила ставку на дворянство, яке перебираючи на себе певні господарські, фіскальні та управлінські функції, мало власним коштом посприяти як найшвидшому розвитку і залюдненню краю. Та освоєння такого великого простору могло ускладнитися без урахування думки та інтересів запорозької старшини, котра мала провідні позиції до цього в регіоні. Побоюючись соціальних заворушень, російська влада дозволяє колишній січовій еліті інкорпоруватися до дворянського загалу і отримати можливість вступити у перерозподіл земельних багатств регіону. На думку дослідниці Сурєвої Н.В., запорозька старшина фактично наділялася рівними правами з російськими дворянами [1, с. 91]. Перші свідчення цьому можна віднайти в розпорядженні про поземельний устрій Новоросійської та Азовської губерній: «…Те же которые не из дворян и не имеющие обер-офицерских чинов тож не из малороссийских шляхтичей и такових равно и запорожских старшин коих земли по заселении утверждать в вечное и потомственное владение, имеют по смерть свою а по кончине у детей их ежели не будет обер-офицерского чина, чрез полгода таковые имение продать должны кому-либо из вышеписанных званий» [4, арк. 8]. Інший документ, що опосередковано затверджував січову еліту в новому соціальному статусі був маніфест Катерини ІІ про знищення Запорозької Січі від 3 серпня 1775 р. «…всем же старшинам кои служили порядочно, и имеют одобрение от Наших военных начальников, обьявить Нашу Императорскую милость, и что они соразмерно службе и званию их получат степень» [5, с. 190-193]. За висновками Каюка Д. Г., це був чи не єдиний правовий документ, що дозволяв запорозькій старшині претендувати на табельні офіцерські чини російської армії [6, с. 90]. Саме здобуття офіцерського рангу через службу було найпростішим шляхом до дворянського стану і запорозька старшина скористалася цим як найкраще. Динаміка включення запорозької старшини до офіцерського корпусу російської армії є наступною. 7 серпня 1779 року Г. Потьомкін рекомендував Військовій колегії нагородити 69 запорозьких старшин армійськими чинами [7, с. 90-91]. У 1783 р. армійські чини та жалування отримали Ф. Федоров, З. Чепіга, С. Білий. Після того як Г. Потьомкін очолив Військову колегію, більше 150 запорозьких старшин отримали армійські чини від прапорщиків до пример-майорів. Від 25 грудня 1788 р. звання полковників російської армії отримали І. Подлісецький та З. Сутика, 9 полковників отримали армійські чини майора 11 чол. – чин капітана, 46 чол. – чин поручика [1, с. 92]. Процес роздачі армійських чинів російської армії тривав. Отаман Чорноморського козацького війська З. Чепіга просив в одному із своїх клопотань нагородити 6 полковників, 47 полкових старшин, 79 полкових осавулів, 188 полкових хорунжих офіцерськими званнями і землею [8, арк. 63]. Паралельно з боротьбою за нобілітацію, запорозька старшина боролася за збереження та збільшення своїх земельних володінь. Починаючи з липня 1775 р. в Новоросійській та Азовській губерніях, між якими були поділені “Запорозькі Вольності”, розпочинається роздача земельних ділянок колишнім запорозьким старшинам. Новоросійський губернатор М. Муромцев в своєму рапорті, датованому липнем 1775 р. повідомляє Г. Потьомкіна, що він передав старшині для заселення внутрішні ділянки Новоросійської губернії [9, с. 158]. На території Азовської губернії на 1776 р. земельні ділянки отримали наступні запорозькі старшини: підполковник Ковпак 4950 дес., полковий старшина Хіжнявський 1900 дес., полковий старшина Рудь 9300 дес., Павло Кореневский 1.625 дес., полковий старшина Гордієнко 3.046 дес. та ін. [10, с. 783-790]. У тому самому році інші запорозькі старшини, які отримали землі на території Новоросійської губернії, направили до губернської канцелярії клопотання, у якому просили “ о награждении за оказанные нами службы в прошлые годы дабы земля ныне нам отведенная состояла за нами на всегдашнем времени без всякого в казну платежа”. За цим документом маємо наступний реєстр козацької старшини, що отримала значні земельні ділянки: старшина С. Білий на Інгульці – 9000 дес., отаман Я. Вершацький на Дніпрі – 7950 дес., полковник Красовський на Томаківці – 6.985 дес., полковий старшина Барбура на Дніпрі – 3.882 дес. і т.д. Всього за цим списком запорозькій старшині було надано 12068 дес. землі [11. арк. 62-63]. За висновками дослідника Бойка А. В., губернські правління свідомо порушували встановлений механізм роздачі земель. Губернська канцелярія на пряму власними ордерами затверджувала земельну власність нобілітованих запорожців усуваючи від цього місцеві межові експедиції. Земельні ділянки, що надавалися запорозьким старшинам часто перевищували встановлену норму у 12000 десятин землі. Так полковий осавул Пшимич на Комишеватій Сурі отримав 12490 дес., полковник Строць на р. Томаківці – 14636 дес. землі. На Дніпрі землею обзавелися старшина полковий старшина Андрюску – 6200 дес., колишній отаман Пилипенко – 4000 дес. землі і це при тому, що заборонялося по Дніпру і Бугу роздавати земельні наділи більш як в 3000 дес. землі [12, с. 71]. Поряд зі щедрими земельними роздачами, царська влада прагнучи заручитися підтримкою колишніх січових адміністраторів та досвідчених управлінців, фактично ставить запорозьку старшину в один ранг з російським дворянством. Так в ордері з Азовської губернської канцелярії від 9 вересня 1779 р. значковому товаришу Перехристу, полковому хорунжому Ульянченку і полковому осавулу Котляревському зазначається: «…бывшаго Запорожья старшины, в рассуждении оказанных им служб, должны иметь против казаков и простолюдинов отменное уважение и предпочитание, не иначе как шляхетство, поступать с оными в случае впадения из них кого в какое либо преступление, в штраф – как с дворянами…» [11. арк. 67]. Гонитва за кращими ділянками між російським чиновництвом і дворянами, запорозькими старшинами, іноземними переселенцями тривала і надалі, це значно скоротило фонд вільних угідь, значно загострило поземельні змагання, ускладнило і бюрократизувало отримання ділянок [12, с. 76]. Загалом за оцінками провідного дослідника А.Д. Бачинського, до 1784 р. поміщикам роздано понад 4,5 млн. дес. землі [13, с. 7]. Шляхом співставлення відомостей про роздачу земельних ділянок, надання армійських чинів, розподіл посад в губернських та повітових органах дослідниці Суревої Н.В. вдалося встановити 57 прізвищ старшин, які в останню чверть XVIII ст. перетворилися на поміщиків та дістали російські військові ранги, тобто були цілком інтегровані до російського служилого стану [9, с. 246]. Брак робочої сили давав певні переваги і їх підлеглим селянам. Як згадував Гнєдін Дмитро Титович – внук запорозького осавула Гниди Антона Павловича: «…Крестьянам можна было быть богатыми и довольными: их было немного, а земли масса: вот хоть бы у деда, земли было 20000 десятин а крестьян всего 100 душ…простота жизни и отсутствие роскоши и дорогих излишеств позволяли владельцам довольствоваться относительно небогатым доходом и не притеснять крестьян.» [14, с. 145]. Ситуація змінилася з роками – нащадки запорозької старшини не виділяючи вже себе з російських дворян намагалися вести відповідний спосіб життя. Як пригадує Д.Т. Гнєдін: «…улучшенная жизнь потребовала больших расходов, а имения уменьшались, потому что шли в раздел между братьями и сестрами…» [14, с. 145]. Таким чином, царська адміністрація, під час освоєння Південної України мала враховувати інтереси запорозької старшини, намагаючись у такий спосіб заручитися її підтримкою. Зі свого боку, січова еліта активно долучилась до поміщицького колонізаційного процесу зуміла внести свій внесок в соціальноекономічне та господарське життя регіону.
Джерела та література
1. Каюк Д. Г. Нобілітація запорозької старшини наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. / Д. Г. Каюк // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: Тамдем-У, 1999. – Вип.VIІІ. – 280 с. 2. Сурева Н. В. Кооптація запорозької старшини до дворянства у законодавчій практиці Російської імперії / Н. В. Сурева // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2009. – Вип. XXVI. – 248 с. 3. Олененко А. Г. Уніфікація військових звань козаків після зруйнування Запорозької Січі (На матеріалах документів Азовської губернської канцелярії) / А. Г. Олененко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2009. – Вип. ХХVІ. – 245 с. 4. Російський державний військово-історичний архів. – Ф. ВУА. – Оп. 1. – Спр. 18337. 5. Полное собрание законов Российской империи. Собрание 2. – Спб., 1830. – Т. ХХ: 1775-1780 гг. - №14354. 6. Каюк Д. Г. Формування катеринославського та херсонського дворянства в 60-ті роки XVIII – на початку ХІХ століття: дис…канд. іст. наук: спеціальність 07.00.01. / Д. Г. Каюк. – Дніпропетровськ, 2002. – 243 с. 7. Яворницький Д. І. Твори. В 20-ти томах / Д. І. Яворницький. – К.-Запоріжжя: «Тандем», 2004. - Т.1. – 514 с. [Док. № СІ]. 8. РДВІА. – Ф. 52. – Оп. 1/194. – Спр. 304. – Ч. 1 9. Сурева Н. В. Джерела з історії дворянства Південної України останньої чверті XVIII – першої чверті ХІХ століття: дис…канд. іст. наук: 07.00.06. / Н. В. Сурева – Запоріжжя, 2004. - 253 с. 10. Ведомость учененная в азовской губернской канцелярии, воякое число в екатеринославском уезде состоять вновь отведенныя к отводу назначенных помещикам земель, 1776 г. // Багалей Д. Наследники запорожских земель //Киевская старина. - 1885. – № 4. – С.783-790. 11. Інститут рукописів НБУ. – Ф. 42. – Спр. 276. 12. Описи Степової України останньої чверті XVIII – початку ХІХ століття // Джерела з історії Південної України. Т. 10 / Упоряд.: А. В. Бойко та ін. - Запоріжжя, 2009. – 434 с. 13. Бачинський А. Д. Січ Задунайська 1775 – 1828. Історико-документальний нарис / А. Д. Бачинський. – Одеса, 1994. – 120 с. 14. Гнедин Д. Т. Мои воспоминания / Д. Т. Гнедин // Русское богатство. – 1893. - №5. – С. 141–164. Краснобай С. Г. Участие запорожской старшины в процессе помещической колонизации Южной Украины (конец XVIII века)
Статья посвящена судьбе бывшей запорожской старшины после 1775 г. Характеризуются условия включения сечевых правителей в офицерский корпус русской армии, что позволяло интегрироваться в дворянскую среду. Устанавливаются причины лояльного отношения российской администрации по отношению к запорожской элите. На примере дворянского рода Гнединых, ведущего свое начало от полкового есаула А. П. Гниды анализируется вклад бывшей запорожской старшины в процесс хозяйственного освоения региона в конце XVIII века.
Ю.П. Князьков МАЛОВІДОМІ ПОДІЇ БОРОТЬБИ З КРИМСЬКИМ ХАНСТВОМ У ЗАПОРОЗЬКОМУ КРАЇ В 1696 р. У кінці XVII ст.
Росія, Україна та Запорожжя знаходились у стані війни з Кримським ханством та Османською імперією, яка почалася в 1695 р. облогою Азова та взяттям турецько-татарських укріплень у пониззі Дніпра. Влітку 1696 р. Петро І знову обложив Азов. Постало завдання “чинить воинский промысел” над Кримом, захищати запорозькі та українські землі від татарських набігів, не допустити допомоги з боку кримських татар Азову [1.- Арк.103].
Відомо, що в травні того ж року за власної ініціативи 500 запорожців на чолі з отаманом Я. Чалим здійснили морський похід, полонивши 17 турецьких суден, які йшли до Очакова [2.-С.177]. У липні запорозькі козаки під командуванням Я. Чалого та Я. Мороза повторили похід. Інший загін українських козаків та частина запорожців на чолі з київським полковником К. Мокієвським отримав наказ піти “для воинских промыслов около Ачакова и башни Ачаковской, на стороне Перекопской стоящей” (Кінбурзького укріплення – Ю.К.) [1.-Арк.3]. У Таванській фортеці (біля сучасного м. Берислава – Ю.К.) знаходився російсько-український гарнізон із 400 козаків Гадяцького та Лубенського полків, 286 солдатів, 250 сердюків та 100 запорожців [1.-Арк.3]. Військові дії на Нижньому Дніпрі та під Азовом викликали велику стурбованість у Криму. Хан вважав, що “московские люди пойдут под Перекоп”, “учинят жилищам разорение, и жен и детей в полон поберут” [1.-Арк.2]. Тому з весни 1696 р. він з військом знаходився за межами Перекопу. Не випадково, запорожці бачили орду на р. Каланчак [1.-Арк.1]. За словами полонених татар, хан стояв на Чорній Долині [1.-Арк.82]. У разі наступу російсько-українських військ на Крим, татари планували “на Конской встречею препятствие великороссийским и малороссийским войскам чинити”. Повідомлялось, що степи були спалені від р. Молочна до самого Перекопу [1.- Арк.112]. Складовими частинами військових дій у Нижньому Подніпров’ї були розвідницькі та бойові рейди окремих татарських та козацьких загонів. Так, в липні боярин Стрєшнев доносив, що на р. Самарі “объявилась басурманская орда”, на р. Кінській (Конка) – бачили 80 татар [1.-Арк.6]. Один із татарських загонів із 37 чоловік був розбитий запорожцями біля урочища Токмача [2.-С.177]. 24 лежат вверх через речку Каратыш к Азову” [1.-Арк.93]. Загін повинен був вести розвідку біля р. Кінської. Доля цього козацького загону була в свій час відомою. У літописі Самовидця є згадка про те, що кримський хан “наших козаков” “подезд (загін – Ю.К.) чоловіка полтораста розгромил и побрал и самого вожа Фляку з Полтави” [3.-С.158]. Г. Грабянка також повідомляв, що “один наїзд на чолі з Плюкою супостат взяв” [4.- С.102]. Будь-які докладні відомості про даний козацький загін в історичній літературі нам не зустрічалися, але вони є в документах Бєлгородського стола (Російський державний архів давніх актів. – Ф. 210 – Ю.К.). Це дозволяє прослідкувати трагічну і, як з’ясовується, героїчну долю козаків цього підрозділу. На початку липня 1696 р., на п’ятий день після початку походу, кінний загін М. Плячника (“Фляка” у Самовидця і “Плюка” у Г. Грабянки – Ю.К.) прибув на р. Кінську, “которая упала в Днепр подле Карачокрака, ниже Великих Песков”, і рухався вздовж цієї ріки дозором [1.-Арк.101]. Через тиждень в “урочищу Семь Кишенях” козаки “татар увидели человек сто” [1.-Арк.110]. Відзначимо, що в “Книзі Великому Кресленню” згадуються “7 кишеней татарських мечетей” по правий бік Кінської від Дніпра в 60 верстах без вказівки на те, що так називалось урочище [5.- С.110]. Козаки, за свідченням документів, “ходили за татарами два дни и тех татар не нашли”. В третій же день загін М. Плячника зустрів інших татар, які “шли с Малороссийских городов”, яких також було близько 100 чоловік. Напавши на цей татарський загін, козаки та сердюки переслідували його 4 милі (28 км – Ю. К.) [1.- Арк.110], “даже до Молочних Вод” [1.-Арк.101], де, наздогнавши татар, 15 з них взяли у полон, “а иных побили” [1.-Арк.102]. Зовсім несподівано для козаків, які захопилися погонею та боєм, поблизу р. Молочної вони зіткнулися з великою татарською ордою на чолі з самим ханом, яка йшла вверх долиною цієї річки. Побачивши чисельні татарські війська, козаки полонених татар “покололи” і швидко відступили “в степь”, до урочища Великі Терни, або Жаботині Терни [1.-Арк.115], “а те Терны были от Молочной в полторы мили” [1.-Арк.102]. Судячи із зазначеної у джерелах відстані ця місцевість знаходилась у районі сучасного с. Терновате Василівського району Запорізької області, біля витоків р. Карачокрак. Мабуть, козаки розраховували сховатися в густих кущах вздовж цієї річки та відступити у Дніпровські плавні. Але, оточені багаточисельною татарською ордою, 16 липня козаки прийняли героїчний нерівний бій. Обстріл з боку яничар, які були при хані, був настільки сильним, що “з кустов частою стрелбою листвие и ветвие сбили”. Вісім “знамен” – підрозділів турецьких яничар – “с полудня до вечора” не могли зламати відчайдушного опору бійців, і козаків “большую часть, не могущи живы взять, в труп положили” [1.-Арк.100]. Сотники Микита Плячник і Гнат Юрченко та сорок козаків і сердюків, здебільшого поранені, потрапили в полон [1.- Арк.103]. Лише 10 чоловік, “которые в сторонних караулах были” [1.-Арк.99] змогли врятуватись. Подальша доля полонених, за виключенням однієї людини, за документами, залишається невідомою. Козак Осип, прізвище якого у джерелах не повідомляється, через дві доби полону, вночі “развязался на Молочной и ушел на р. Токмак”. Пролежавши весь день на болоті, він наступної ночі дістався на р. Карачокрак, а потім прийшов на Запорожжя. Звідти він на початку серпня прибув з повідомленням до І. Мазепи [1.-Арк.103]. Гетьман відправив козака, що вцілів, для розпитів до Москви. За словами козака, що втік з полону і розказав трагічну історію загону, він “в той орде басурманской видел самого хана” і чув, що “будто с ним выборной орды с тридцать тисяч” [1.-Арк.103]. 25 Історії бойових дій та обставинам героїчної загибелі даного загону козаків та сердюків у Запорозькому краї було приділено увагу у доповіді І. Мазепи боярину Стрешнєву і у листі боярина Б.П. Шеремєтєва царю. Копії цих документів є у розглянутих стовпцях Бєлгородського столу.
Джерела та література 1. Російський державний архів давніх актів. – Ф. 210. – Оп. 19. – Спр. 197. Стовпці про Кизикерменський похід. 2. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – К., 1993. – Т.3. 3. Літопис Самовидця. – К., 1971. 4. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. – К., 1992. 5. Книга Большому Чертежу. – М.-Л., 1950.
Paul3 Вот встретилась Ваша фамилия. Глинская сотня, село Перекоповка, 1771 год Козак Шовкопляс Федор Федоров, 64 года с большим своим семейством и семействами своих братьев. Как видите, отец Федора - Федор был козаком в 17 веке.
[/q]
Добрый день! Могли бы Вы уточнить, где встретилась данная информация?
Мой пращур (дед бабушки) Шовкопляс Михаил Трофимович 1866 - 1920 г.г. Его жена Ульяна Петровна 1872 - 1943 г.г.
Имеются их фотографии. У них было 9 детей, один из них писал очерк о своей жизни начиная с 1909 года. Если кому из формучан интересно - пишите, с удовольствием поделюсь.
Добрый день! Тема казачества для меня нова. Начала читать, что есть по казакам на форуме. Но помогите понять. В МК есть такая запись: 1861 год №___ 9/10 сентября Иаков Родители: Новоспасский козак Феодор Иванов Галаган и законная жена его Марфа Иосифова, православные. Восприемники: урядник Михаил Михайлов Гальченко и козачка Параскева Петрова Зюзева. С. Новоспасовка в Бердянском/Мариупольском уезде. В 1879 г. казаки Яков, родившийся в 1861 г. уже был записан как крестьянин. К каким полкам мог относиться Новоспасовский казак? Есть ли реестры, списки, в которых можно посмотреть?
Комментарий модератора: Вы пишете в Тему - Запорожское низовое войско, которое приказало долго жить в 1776 г., а даты Вам известные - 1861 и 1879. И кто Вам в этоц теме сможет подсказать что произошло с Вашим казаком за больше, чем 100 лет? Не проще ли найти не форуме тему по Бердянского/Мариупольского уездам и там спросить откуда переселяли\переселялись казаки в с. Новоспасское? К тому же в 1861 г. новопассовский казак Федор Галаган служил уже в полках Российской императорской армии (РИА), а не в полках Гетмащины (которых тоже уже к этому времени не было).
Вы пишете в Тему - Запорожское низовое войско, которое приказало долго жить в 1776 г., а даты Вам известные - 1861 и 1879. И кто Вам в этоц теме сможет подсказать что произошло с Вашим казаком за больше, чем 100 лет?
Не проще ли найти не форуме тему по Бердянского/Мариупольского уездам и там спросить откуда переселяли\переселялись казаки в с. Новоспасское?
К тому же в 1861 г. новопассовский казак Федор Галаган служил уже в полках Российской императорской армии (РИА), а не в полках Гетмащины (которых тоже уже к этому времени не было).