НЕМЦЫ В ИСТОРИИ РОССИИ. 1652-1917

Ігнатуша О.М., Тедеєв, О.С
З ІСТОРІЇ ЛІКВІДАЦІЇ НІМЕЦЬКИХ колоній У ЗВ’ЯЗКУ З БУДІВНИЦТВОМ ДНІПРОГЕСУ

Це був останній рік, який їм судилося прожити на землі, що для п’ятьох поколінь німецьких колоністів стала рідною. Колонії Кічкас (стара назва - Ейнлаге) і Кронсвейде, засновані в запорізьких степах менонітами-переселенцями в кінці 18 сторіччя, незабаром мали стати дном штучного озера.
На Дніпрі в районі Запоріжжя розгорталися широкі будівельні роботи по спорудженню найпотужнішої в Європі гідроелектростанції. Радянський Союз прискорено закладав енергетичний фундамент розвитку важкої про мисловості країни.
Грандіозний проект вимагав жертв. Однією з них було передбачене затоплення споруджуваною греблею електростанції ділянки земель обабіч Дніпра та його притоки Самари площею 11,5 тис. десятин. Це означало, що 44 на селених пункти з прилеглими до них угіддями на території Запорізького та Дніпропетровського округів назавжди підуть під воду: 14 поселень повністю та ЗО частково.
П’ять затоплених населених пунктів були німецькими колоніями: менонітські Кічкас та Кронсвейде Хортицького району Запорізького округу (затоплені повністю), лютеранські - Ямбург Лоцмансько-Кам’янського району, Іосифівка та Рибальське Карло-Марксівського району Дніпропетровського округу (затоплені частково).
Кічкас, що знаходився біля самого підніжжя греблі майбутньої електростанції, готували до затоплення найпершим. Саме його жителям довелося витримати на собі все те, що в недалекому майбутньому чекало інші українські та німецькі села.
У зв’язку із затопленням, на території німецьких населених пунктів державою було відчужено 200 особистих володінь громадян німецької національності 1910 дес. землі, яка знаходилась в їх користуванні (в тому числі 122 дес. садибної), 45 громадських та адміністративних споруд.
Будівництво розгортали рішуче, настільки жваво, що цього не очікували місцеві жителі, звиклі до пустих балачок про нього, що точилися роками. В Кічкасі на першому ж засіданні земельної громади у новому 1927 р. Було поставлено питання про визначення конкретного місця влаштування переселенських хуторів.
Друге засідання - 14 лютого - засвідчило хвилювання селян. Зібралися 316 членів громади, прибуло начальство високого рівня: член ЦК КП(б)У, голова правління Дніпробуду Е.І.Квірінг (до речі - сам німець за походженням), представник уряду УСРР Б.К.Вікторов, головний інженер Дніпровського будівництва О.В.Вінтер та ін. Розмова йшла про переселення. Селянам пообіцяли, що до поможуть побудувати нові будинки неподалік від старого села, запевнили, що ніяких проблем з початком землевлаштування на нових ділянках не виникне. Е.І.Квірінг заявив: клопоти по фінансуванню візьме на себе Дніпробуд і незабаром почне відпускати селянам будівельний матеріал по собівартості, жителі Кічкасу одержать право першочергового працевлаштування на Дніпробуді1.
З березня “Вісті ВУЦВК” надрукували постанову ВУЦВК “Про вилучення земель і майна в с.Кічкасі Запорізької округи на потреби будівництва гідростанції на р.Дніпрі”, у якій зазначалося, що управління Дніпровського будівництва у визначений термін сплатить грошову компенсацію (винагороду) селянам за вилучення будівель. Тон урядової постанови надто жорсткий, безкомпромісний, не передбачав конкретних соціальних гарантій для переселенців. Лякали слова: “Особи, що не увільнили приміщень у вилучуваних будівлях у призначений комісією реченець, підлягають виселенню адміністративним порядком”2.
З архівних документів земельного відділу Запорізького орквиконкому стає зрозумілим, що побоювання переселенців були небезпідставними. В низці документів, датованих початком 1927 р. повідомляється про відсутність належних коштів, достатньої кількості кваліфікованих землемірів, інструменту3. Отож, навіть з огляду на це, підготовка сіл до затоплення не могла бути проведена безболісно і у визначний строк. У план робіт на 1927 р. змогли включити лише Кічкас, Андріївку, Великий Луг та Кронсвейде.
Право на формування нових поселень, жителям яких централізовано виділялися землі та надавалися державнікредити і пільги, одержали не всі, а лише бідняцько-середняцьке населення та робітники, що працювали на Дніпробуді. Взяв гору класовий підхід.
Але й для них ні держава, ні Дніпробуд не поспішали виділяти кошти, потрібні для землевлаштування (хоча про фінансування переселенців із фонду Дніпробуду вже ого лосили через окружну газету “Червоне Запоріжжя”).
Фінансовий тягар спробували перекласти на плечі самих переселенців. Цей крок роз’ятрив душевні рани селян,
Викликав невдоволення. За повідомленнями окрземвідділу, “населення колонії Кічкас категорично висловилось проти внеску в ОЗВ (окружний земельний відділ - авт.) грошей на землевлаштування згідно арт. 178 Земельного кодексу, а також не виконує й натуральні обов’язки згідно арт. 179 Земельного кодексу”.
За таких обставин земвідділ певний час продовжував виконувати роботи на свій страх і ризик, використовуючи кошти місцевого бюджету, та погрожуючи центрові згорнути їх зовсім. Та Дніпробуд і далі не покривав цих збитків, посилаючись на відсутність відповідних асигнувань у власному кошторисі.
Ситуація заходила у безвихідь, безжально підштовхуючи селян до самообмежень та ще більшого напруження сил. Тому, щоб прискорити землеустрій і не опинитись перед лицем майбутньої зими без врожаю, вони, врешті, зважались на збір коштів.
Ще до початку 1927 р. було проведено оцінку вартості будівель, які підлягали затопленню, аби визначити розмір
компенсації за їх вилучення. Але й у цьому питанні не обійшлося без непорозумінь та упередженого ставлення
До простих людей. Селяни залишилися невдоволеними тим, що до складу комісії, яка визначала розмір вартості
будівель, не включили представників земельної громади, хоча це й було передбачено урядовою постановою. На
погляд власників, сума, визначена еквівалентом їхнього майна була суттєво занижена. Упереджуючу виплату компенсації за відчуження власності не проводили зовсім.
Кредити обіцяли видавати, але не одразу, а поетапно, після початку переселення. Все це спонукало власників, не
очікуючи відшкодування вартості домівок від держави, продавати їх іншим громадянам (хоча б на будівельний
матеріал), навіть за значно дешевшими цінами. Але незабаром і це стало неможливим. Прийнята вищезгадана урядова постанова допускала купівлю-продаж будинків в с.Кічкас лише з дозволу окрвиконкому. Ще скрутніше
складалася ситуація для найбідніших, тих, хто не мав власних будівель, а значить і не міг розраховувати на будь-яку грошову компенсацію при виселенні. їм пропонували державні кредити, розміри яких (400-500 крб.) були недостатніми для влаштування на нових ділянках. Отож, не випадково, багато селян і робітників Кічкасу почали відмовлятися від одержання такої допомоги.
Зовсім похмурим було майбутнє для сімей інвалідів, вдів, які самотужки не взмозі були звести будівлі на нових
місцях. Державними програмами не передбачалось будь-яких пільг для таких сімей.
Соціальна незахищеність змушувала багатьох до останнього зволікати з переселенням; іноді вона орієнтувала на остаточний відрив від землі та одержання квартир в місті (наприклад, працівників Дніпробуду), стимулювала самовільне переселення.
З наближенням весни 1927 р. і остаточного вирішення питання про формування переселенських груп, виникла нова проблема. 18 березня збори Кічкаської земельної громади ухвалили будувати переселенські села з врахуванням національного складу їх майбутніх мешканців: одне для громадян німецької національності, друге - для решти кічкасців. У випадку неможливості саме такого вирішення питання, збори просили організувати одне селище, “але із заселенням за національною ознакою, тобто одна сторона - німцями, а друга - рештою хліборобів”.
Подібне прагнення було проігнороване владою, як таке, що не узгоджувалося з основами радянської національної політки. Врешті, було сформовано два виселки за класовою ознакою - робітничий і селянський.
Термін, протягом якого треба було провести виселення, виявився досить коротким - до осені 1927 р. Так само - до 1 вересня 1927 р. - повинен був завершитись устрій переселенців на землях колективного фонду. Але державні органи проявили бездіяльність у справі завчасного устрою переселенських хуторів. Неузгодженість між державними господарчими органами з багатьох питань, брак коштів та відсутність досвідчених спеціалістів зривали накреслені плани. Станом на 17 серпня 1927 р. закінчили та завершували будівництво лише 56 (із 130 намічених) домівок робітничого виселку та 76 (із 157) домівок селянського виселку Кічкас, що становило протии планованого відповідно 43,1% і 48,8%.
Особливо скрутне становище в переселенських хуторах склалося в соціально-культурній сфері. Держава не потурбувалася про будівництво на нових місцях шкіл, лікарень (недалеко від Кічкасу знаходилась менонітська психіатрична лікарня “Бетанія”), сільбудинків, пожежного пункту, навіть адміністративних споруд, що знаходилися у віданні райвиконкомів та сільрад. Жителі Кічкасу та Кронсвейде змушені були не тільки своїм коштом влаштувати їх на нових місцях, а й забезпечувати паливом на наступну зиму.
В старому Кічкасі приреченими на зникнення виявилися будівля етнографічного музею, будинки перших менонітів-колонистів кінця XVIII - початку XIX ст., корпуси державного заводу №14, на якому під керівництвом інженера Унгера в 1923 р. виготовили чи не найперший вітчизняний трактор “Запорожець”.
Гостро постало питання з культовими спорудами. В Кічкасі на момент його затоплення знаходилося три з них:
молитовний будинок менонітської громади, молитовний будинок євангельської братської громади, православна
церква і одна колишня синагога. Згідно чинного законодавства 20-х рр. вони становили власність держави, а не
релігійних громад. Оскільки радянська влада проводила свою антирелігійну політику, вона доклала зусиль, щоб
перешкодити перенесенню цих споруд на нові місця. Тут доречно зазначити, що менонітська громада Кічкасу однієї з перших серед всіх переселенських релігійних громад порушила перед державними органами клопотання про дозвіл на леренесення свого молитовного будинку до нових поселень і змогла стягнути з Дніпробуду компенсацію за його відчуження. Але ця компенсація була пере дана у фонд райвиконкому.
Перспектива затоплення, помножена на складну економічну і політичну ситуацію в країні наприкінці 20-х рр. підняла соціальну напруженість в населених пунктах, що мали бути поглинуті водою. Жителі знищували тимчасові знаки, встановлені по лінії відчуження території, що підлягала затопленню, намагалися ігнорувати виконання окремих рішень та розпоряджень властей.
Невлаштованість спонукала й до пошуку зовсім іншого виходу із становища. Гортаючи описи архівних документів Дніпробуду, тих, що довгий час знаходились на таємному зберіганні, не можна не звернути увагу на заголовки справ: “Заяви громадян ...про дозвіл емігрувати в Канаду”, “Список осіб, які бажають виїхати в Америку”. Отож, бачимо - краще майбутнє люди починали шукати поза “країною робітників і селян”. “Ми ...поселяни с.Кічкасу емігруємо до Канади, внаслідок виселення нас з старих насижених місць” - писали 24 червня 1927 р. в заяві на ім’я головного інженера Дніпробуду поселяни Я.Фрезе, Я.Классен, І.Мартенс. 31 травня 1927 року заступник головного інженера Дніпробуду Роттерт змушений був спішною поштою інформувати управління головного інженера в Москві про бажання 44 сімей (213 осіб) - жителів Кічкасу - виїхати на постійне мешкання до Америки.

В списку прізвища: Петерс, Реймер, Ремпель, Гільдебрант, Янцен, Вібе, Сіменс, Дік та багато інших.

Отже, Дніпробуд приніс тяжкі випробування жителям навколишніх районів, тривогу і безсилля в серця багатьох громадян.

1) Державний архів Запорізької області.-Ф.Р-246, on. 1, спр. 124.-Арк. 4.
2) Збірник узаконень і розпоряджень робітничо-селянського уряду України.-1927.-ч. б.-Арк. 36.
3) Див.: Державний архів Запорізької області.-Ф.Р-673, on. 1, спр. І612.-Арк. 52, 58, 83.

Исторические документы фонда Александра Яковлева. Всего 200 документовhttp://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues/62154

Исторические документы фонда Александра Яковлева. Всего 200 документов
http://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues/62154