НЕМЦЫ В ИСТОРИИ РОССИИ. 1652-1917

Сніжко О.А.
ІСТОРІЯ НІМЕЦЬКОГО СЕЛА ХРЕЩАТИК (ОКТОБЕРФЕЛЬД)*
Історія німецького етнічного поселення Октоберфельд (Хрещатик) бере свій початок у 1770 році. Саме тоді на північні землі Слобожанщини переселяються кілька десятків сімей зі Східної Прусії. На відміну від Південної України, де в цей час згідно з указом імператриці Катерини ІІ, а згодом і указу Павла І виникає досить багато німецьких сіл, для наших земель сучасної Сумщини це було нетипове явище. Наша місцевість на той час була порівняно густонаселеною і вільних земель, не включених до селянського землекористування, тут було небагато. Лише частина їх належала до державного резерву і виділялася для розвитку поміщицького господарства та наділення так званих казенних хліборобів – тобто державних селян. На всіх землях сучасної Сумщини це було лише одне з двох німецьких поселень, тож являлося унікальним.
Для утворення поселення і розвитку землеробства були виділені північно-західні терени Полтавської губернії – крайня межа Роменського повіту. Село Октоберфельд було засноване німецькими колоністами на кордоні трьох губерній – на межі Полтавської, Курської та Харківської. Це були відповідно крайні землі Роменського, Путивльського та Лебединського повітів. Саме у цій частині Роменщини і знаходилися землі державного резерву. Із земель сучасного села Болотівка (в ті часи „Степ”) виділялися угіддя для наділення солдатів – рекрутів, що віддали службі в Російській армії 25 років свого життя. Частина саме цих земель і була виділена німецьким колоністам. Ґрунти місцевості були не високої якості, перезволоженими. Першим жителям доводилося затрачати чимало зусиль для того, щоб окультурити їх. Землі, виділені німецьким поселенцям, межували із власністю селян Чернечої Слободи, до складу якої входили у ХVІІІ – першій половині ХІХ століття і сучасні Сніжки. Тож з приводу межового спору тут трапився конфлікт, що був зафіксований архівними документами. Учасники його були навіть ув’язнені у повітовій в’язниці Путивля до з’ясування обставин.
Село було забудоване за традиційною для німецьких поселень схемою, обнесене ровом, який одночасно грав роль дренажної системи. Вона потрібна була для того, щоб знизити рівень ґрунтових вод. Поселення знаходилося у верхів’ї невеличкої притоки річки Терн – річечки Жучка, яру з однойменною назвою поблизу урочища Гуляй Поле. Саме село було рівновіддалене від хуторів Великі Мельники, Очакові Мельники та Коробчиного хутора, що належатимуть пізніше до складу Сніжківської сільської Ради. Майже на такій же відстані від Хрещатика були села Тимофіївна, Біжівка (в ті часи Сафонівка) та хутору Свободного (нині у складі села Тимофіївка Жуківської сільської Ради). Поселення було засноване на шляху, що з’єднував хутір Хвастівці з Тернами. Неподалік проходила інша ґрунтова дорога від сніжківських хуторів до Тернів. Це давало можливість поселенцям підтримувати тісні контакти з місцевим українським населенням.
__________________
* З архіву Фундації ім. Д.Бурлюка, 2007 р.
На невеликій відстані від Хрещатика проходили дві більш значимі старі дороги Путивль – Ромни та старовинний Ромаданівський шлях. Близькість цих шляхів дозволяла колоністам включатися в торгівлю більш великих масштабів. Село було забудоване компактно і простягалося із заходу на схід на відстань близько трьох кілометрів (у 40-х рр. ХХ ст.). У плані це була одна сільська вулиця з досить глибокою забудовою господарськими будівлями. Хоча на певній відстані від неї були і господарства окремих жителів (згідно топографічної карти Генерального штабу Червоної армії 1941р.)
Будівлі селянських хат і господарських споруд якісно відрізнялися від хат навколишніх українських сіл. Тут не було традиційних для української землі хат-мазанок під солом’яною стріхою. Будинки були більші за розмірами, покриті металевою бляхою і мали типове німецьке планування.
Інший вигляд, ніж звичні для Полтавщини, мали і господарські будівлі – хліви, сажі, клуні, комори та ін. Громадські будівлі мали оригінальні декоративні прикраси – різьбу по дереву та ін. Як відмічали сучасники, у першій половині ХХ ст. німецькі хати мали значно більший асортимент меблів, ніж традиційна селянська хата українців.
Оригінальним був і сільський пейзаж. На відміну від сусідніх українських сіл з обов’язковими для них вишниками, сливниками та іншими фруктовими деревами, що органічно доповнювали сільську ландшафтну архітектуру, у Хрещатику було строге чітке планування подвір’я. Проте сади були теж, до того ж значно більші. Вони мали частково промислове призначення і відзначалися досить різноманітними сортами яблук, груш та інших фруктових дерев та кущів, в тому числі європейської та місцевої народної селекції.
В цілому, як згадували люди, котрим довелося наймитувати у німців, Хрещатик, як і його жителі був значно заможнішим за сусідні села. Але все це давалося тяжкою працею. Німці, відзначаючись традиційною пунктуальністю та працелюбством, досить швидко освоїли та окультурили цілинні землі. З цією метою була створена ціла мережа меліоративних каналів та гідротехнічних споруд. Селяни чітко стежили за рівнем води в системі і регулювали його залежно від пори року, погоди та інших чинників. Пізніше, зі зруйнуванням села у 80-х роках ХХ ст., на цій землі було знову проведено меліоративні роботи. Проте нова система меліорації ґрунту виявилася вже не такою ефективною.
Маючи землеробство, як головне заняття, жителі села досягли у ньому серйозних результатів. У міжвоєнний період ХХ століття у цьому селі збиралися одні з найвищих урожаїв у окрузі. Цьому сприяло традиційно бережливе ставлення до землі, розумно організована сівозміна культур, якісний сільськогосподарський реманент та інші чинники. Дуже ретельно ставилися селяни-колоністи до підвищення родючості грунтів, у тому числі через внесення органічних добрив. Якщо українські селяни вивозили гній на поля в зимовий час, дещо вільніший від інших господарчих робіт, то в Хрещатику цього не було. Розуміючи, що вміст азоту через вивітрювання різко зменшується, вони вносили гній безпосередньо перед оранкою поля, хоча це й додавало роботи в гарячу пору. До того ж старалися вносити не гній, а перегній, який був ефективнішим добривом.
Окрім землеробства, у селі високий рівень розвитку мали й інші заняття – скотарство, птахівництво, ремесла та промисли. Тут теж були великі досягнення. В селі двічі на рік проходили ярмарки: Андріївський (13 грудня) та Воздвиженський (27 вересня). Маючи великі господарства, селяни багато видів робіт виконували спільно, до того ж широко залучали до праці наймитів із сусідніх сіл. І якщо наймити місцевих українських поміщиків та заможних землевласників скаржилися часто на низьку оплату праці їх роботодавцями, то відносно німців таких скарг, ймовірно, не було зовсім. Більше того, одна з жінок, тодішня жителька Степу, згадувала, що коли вона була молодою дівчиною у наймах у Хрещатику, до неї ставилися дуже добре. Коли вона мала виходити заміж, господиня, окрім плати за роботу, дала їй чимало полотна, рушників та іншого приданого. До того ж допомагали збирати придане мало не всі жителі цього села. Це ще одне свідчення чуйності та співчуття місцевих німців.
Ці риси характеру у великій мірі були продиктовані глибокою релігійністю колоністів. Переселившись за тисячі кілометрів від історичної батьківщини, німці зберегли віру предків. У селі було збудовано два храми (ймовірно, католицький костел і протестантська кірха). Переселенці дотримувалися звичаїв предків і «своїх» релігійних свят. Як курйозний випадок згадують сніжківські старожили пригоду, що трапилася у Хрещатику під час жнив. Зібравши хліб у копи, німецькі селяни виконували іншу польову роботу. Працювали у полі і на свято Пантелеймона Цілителя (Палія). Для православних це був гріх, проте для протестантів у цьому не було нічого поганого. Трапилося так, що саме того дня блискавка запалила копи із необмолоченим хлібом. Чимало врожаю було знищено тоді вогнем. Тож з того року з Хрещатика до Сніжків споряджали посланця, щоб той довідався, коли буде «Палій». Можливо у цих спогадах є доля іронії, проте це ще одне із свідчень того, що, проживши століття на українській землі, німці зберегли свою культуру та вірування.
Збереглася у селі й національна німецька мова, якою не тільки користувалися у побуті, а й вели тривалий час офіційну документацію Хрещатинської волості. Проте всі жителі села, маючи тісні контакти з українським населенням сусідніх населених пунктів, добре володіли й місцевою говіркою, що належала до Полтавського й Слобідсько-Українського діалекту української мови. Автохтонність німецької національної меншини зберігалася й при створенні сімей. Одружувалися й виходили заміж селяни в абсолютній більшості випадків у межах свого села. Часто їздили сватати дівчат на Полтавщину, до Гадяча, де існувало кілька німецьких колоній. Німецькі прізвища у Хрещатику були практично у кожного поселенця. А от у іменах та по батькові, вже в першій половині ХХ століття, поруч із німецькими було багато і українських. Тож вплив української культури, традицій, а можливо й православної віри, був дуже відчутним. Високим, як засвідчують сучасники, був і освітній рівень хрещатицьких німців. Проте, ніякої зверхності цих людей над українським селянством ніколи не відмічалося.
Вир подій початку ХХ століття захопив і німецький Хрещатик. Однак історія не зафіксувала участь цих людей у революційних подіях 1905 - 07рр. І це у той час, коли жителі сусідніх сіл палили маєтки і хліби заможних односельців, громили маєтки дубов’язівських поміщиків Кандиб, розбирали майно заможних землевласників у Катеринівці та інших селах. Мабуть, для німців право власності так і залишилося священним і недоторканим.
На разі не відомо нічого про участь німців Хрещатика у подіях першої Світової війни, яка обернулася для українських німців великим нещастям, адже вони були вихідцями із ворожої тоді для Російської імперії Німеччини. Проти них було розгорнуте цькування у державі, що стала для них рідною.
Події революційного 1917 року знову не вивели хрещатицьких німців із рівноваги. Люди продовжували трудитися і під час подій, пов’язаних із боротьбою за владу на Україні у 1918 – 1920рр.
На жаль, невідомо про стосунки етнічних німців із військами Австро- Угорщини та Німеччини, що були запрошені на Україну Центральною Радою. У нашому краї ці війська з’явилися до кінця березня 1918 року. Але у вивезених з 23 березня по 27 травня з Роменського повіту до Німеччини 8 тисяч зерна та борошна й великої кількості худоби, була і частка цих селян.
Свій відбиток на історії Хрещатика поставили прихід улітку 1919 року Добровольчої армії Денікіна, зайняття нашого краю в грудні 1919 року більшовицькими військами, діяльність банд і повстанських загонів Марусі, Гудила, Линника, Ангела, Вовка (1919 – 1921рр.) . Перебування у нашому краї всіх озброєних формувань супроводжувалося пограбуванням селянства, у якого вилучали не тільки продовольство, домашні збереження, а й коней та іншу худобу. Це, а також більшовицькі реквізиції продовольства на користь Росії, викликали голод та традиційні його супутники – епідемії і серед німців Хрещатика.
Без ентузіазму сприйняли заможні німці більшовицьку аграрну реформу. Вперше земля була поділена більшовиками у кінці січня 1918 року по одній десятині на душу сім’ї, вдруге – в 1920 році, вже по 8 гектарів на сім’ю. Для більшості жителів Хрещатика це означало втрату частини землі.
З реорганізацією адміністративно-територіального устрою з 1923 по 1931 роки Хрещатик належав до Смілівського району Роменської, а згодом – Сумської округи. У цей час у селі проживало понад 850 жителів, що відповідало кількості населення досить великого села. На цей період припадає здійснення більшовицької політики «коренізації». Вона мала на меті домогтися остаточного закріплення «совітської» влади на Україні через ілюзію визнання національних прав українців та інших національних меншин. Тож у цей час у Хрещатику була утворена німецька національна сільська Рада. Комсомольський осередок Смілівського району з гордістю повідомляв, що навіть у німецькому Хрещатику голова сільської Ради теж комсомолець. У селі була відкрита і національна школа, в якій навчання проводилося німецькою мовою. Але у школі не вистачало вчителів, що володіли німецькою мовою та підручників. Тому вона до кінця свого існування залишилася початковою, чотирирічною, так і не ставши семирічкою.
Під час суцільної колективізації у Хрещатику створили колгосп імені Рози Люксембург – одного з лідерів комуністичного «Союзу Спартака», вбитої під час повстання у Берліні в 1919 році. Цим більшовицька влада намагалася побудити в німецьких селянах «революційні» настрої. Проте, як і скрізь в Україні, колективізація викликала у німців відразу.
Архівна справа жителя села Хрещатик Креля Івана Кіндратовича свідчить, що у господарстві батька Креля І.К. до 1914 року було 60 десятин землі, 12 коней, 10 корів, 2 постійних батраки. На період створення колгоспу в селі Хрещатик в господарстві було 27 гектарів землі, молотарка, жатка, вітряк, 10 коней, 6 корів. Господарство було розкуркулене в 1930 році. Вся сім’я вислана на Урал. Одноосібників у Хрещатику не залишилося. Велику допомогу у колективізації села зіграла перша хвиля сталінських репресій, спрямованих проти селян-одноосібників. Так, 20 грудня 1929 року були заарештовані два брати Лаукерти – Яків та Омелян Андрійовичі. Як антирадянські елементи рішенням прокурора Роменського округу та Особливою нарадою при колегії ДПУ УСРР вони були ув’язнені на 3 роки у концтабір.
У цей же період були закриті обидва храми, які згодом були пристосовані під зерносховища та приміщення для інших «колгоспних» потреб. Обслуговувався колгосп Маршалівською МТС, що знаходилася у Чернечій Слободі.
Органічне несприйняття німцями колгоспного кріпацтва змусило направляти у Хрещатик на посаду голови колгоспу комуністичну голоту з навколишніх сіл. У тому числі, серед інших, два роки головою колгоспу імені Рози Люксембург у довоєнний час працював житель с. Сніжки Сніжко Максим Макарович. Спроба впорядкування місцевого господарства мало не закінчилася для нього трагічно. Після конфлікту з місцевими селянами, він змушений був залишити посаду.
Частина жителів села, протестуючи проти колективізації, продавала майно і їхала до Москви, щоб отримати дозвіл емігрувати за кордон. Причина, що вказувалась – релігійні переконання. Лише небагатьом вдалося отримати такий дозвіл. Але жителі навколишніх сіл посунули до Хрещатика, щоб купити дешево якесь майно.
Велику кількість людських життів у Хрещатику забрав голодомор 1932 – 33 років. Проте, заможність селян дозволила багатьом врятуватися. У сусідніх селах смертність була набагато вищою (жителі найближчого хутора Коробкового вимерли повністю).
Загнані насильно до колгоспу, селяни не втратили традиційне працелюбство. У той час, як у сусідніх колгоспах урожай ледь сягав 10 центнерів з гектара (у Сніжках у 1937 році зібрано рекордний за роки «совітської» влади урожай – 12 центнерів з гектара), у Хрещатику збирали врожаї, що були одними з найвищих у районі. У 1931 – 35 роках село належало до Недригайлівського району (з 1932 року Харківської області).
У 1935 році Хрещатик знову був повернутий у склад відновленого Смілівського району Чернігівської області. З утворенням 10 січня 1939 року Сумської області цей район увійшов до складу останньої.
Друга хвиля репресій докотилася до села у 1937 році. Тепер влада шукала серед жителів села контрреволюціонерів, «ворогів народу», німецьких шпигунів. Лише за листопад-грудень цього року було кинуто за грати 16 чоловік. У перерахунку на кількість жителів села, масштаби репресій були найбільшими у нашому краї. Тільки одна людина – комірник колгоспу був помилуваний і його справа закрита. Три колгоспники були засуджені на 10 років концтаборів, звідки ніхто з них не повернувся. 12 трударів-колгоспників були засуджені до вищої міри покарання. Розстріляно їх через кілька днів після підписання вироку. В обвинувачуваному висновку, складеному оперуповноваженим 3-го відділу УДБ по справі чотирьох з цих знищених людей говориться: «Смілівським Райвідділом НКВС в німецькому селі Хрещатик виявлена і ліквідована антирадянська німецька група, створена в 1927 році польським агентом емісаром УВО (Української військової організації) польперебіжчиком Курахом. …Учасники антирадянської групи… в контрреволюційній формі засуджували політику ВКП(б) і Радянської влади. Вихваляли фашистські Німеччину і Польщу, чекали загибелі Радянської влади і встановлення буржуазного ладу». Не витримавши катувань, заарештовані «зізналися». Сім’ї обвинувачуваних були вислані до Казахстану. Цікаво, що оперуповноважений, що вів справу та начальник 3-го відділу УДБ, що «погодився» з висновками підлеглого й направив справу «на розгляд в позасудовому порядку в Особливу Тройку НКВС по Чернігівській області» були німцями (Фрейдин та Шперлінг).
Нове страшне випробування чекало на німців Хрещатика з наближенням радянсько-німецької війни. І хоча ці люди не були депортовані, подібно до українських німців західних регіонів України на Схід у 1938 – 39 роках, це чекало на них попереду.
Під час масових мобілізацій у 1941 році значна частина жителів села була направлена в діючу армію. Проте, кілька їх були кинуті до концтаборів радянською владою вже з фронту. Третя хвиля репресій прийшла у Хрещатик вже 23 червня 1941року. Тобто на другий день після початку війни! Вісім чоловік (серед них вчитель початкової школи, комірник якого вже арештовували та завідуючий господарством колгоспу) були заарештовані 3-4 вересня 1941року, за 4-3 дні до окупації німецькими військами села. Офіційно причиною арешту було оголошено «евакуацію на схід СРСР з наближенням фронту». Особливою нарадою при НКВС СРСР в 1942 році ці люди були ув’язнені на 8 – 10 років у виправно-трудових таборах. Подальша доля в’язнів не відома. Реабілітовані вони були у 1989 році посмертно.
Перенісши всі страждання, заподіяні «совітською» владою, більшість жителів Хрещатика вітали 7 вересня 1941 року німецьку армію, як визволительку від більшовицького ярма. Пізніше це стане причиною нових репресій та депортацій. Проте надії на краще життя в умовах окупації розвіялися досить швидко. Відповідно до директиви про земельну реформу на Східних територіях Резенберга у селі, на базі колгоспу, було створено общину, що працювала на потреби Німеччини.
З початком примусової мобілізації на роботи у Німеччині, окупаційна влада заборонила вербувати робочу силу серед таких категорій осіб: молодших 14 і старших 50 років, ненадійних у політичному і кримінальному відношенні, азіатів, євреїв та місцевих німців. Проте, частина жителів Хрещатика все ж опинилася у Німеччині. Це були кілька членів сімей, репресованих більшовиками. Вони переїхали на землі Східної Прусії, що були передані після першої світової війни за Версальським миром до Польщі, а потім знову стали частиною Німеччини. З приходом туди Радянської армії частину цих людей було депортовано у східні райони СРСР.
Під час окупації у Хрещатику було відновлено роботу храму та початкової школи. При переміщенні військ Вермахту у селі зупинилися на постій військові підрозділи.
За умовами нового окупаційного адміністративного членування Хрещатик належав до складу Смілівського гебіту (округи) Чернігівського генералбецирка (генеральної округи) Рейхскомісаріату України (розпорядження Гітлера «Про введення цивільного управління на окупованих східних територіях» від 17 липня 1941 року). Але так як плани гітлерівців були зірвані, нашою місцевістю керувала прифронтова військова адміністрація, яка обклала податками і жителів німецьких поселень.
Німецькі окупаційні власті прагнули використати етнічних німців у своїх інтересах (фольксдойче). У військовій зоні, куди входила Сумська область, справами фольксдойче займалась спеціальна зондеркоманда під орудою оберфюрера СС Гофмайєра. Перш за все окупаційна влада розпочала реєстрацію етнічних німців. Їх вносили до «Списків осіб німецької національності», які мали чотири розділи. До першого і другого розділів відносили осіб, які не мали шлюбів з представниками інших народів, родичі яких служили у Вермахті, військах СС, німецькій поліції чи в інших німецьких організаціях. Вони одразу одержували німецьке громадянство. Найбільша кількість етнічних німців відносилась до третього розділу. Вони могли розраховувати на німецьке громадянство лише через десять років перебування у списках. Процедура реєстрації починалась із оголошення. Потім у міських і районних управах осіб німецької національності вносили до «Списків», вилучали паспорти радянського зразка і видавали німецькі посвідчення.
Перш за все, окупаційна влада серед місцевих німців сподівалась знайти надійних помічників. Саме з них комплектувались штати перекладачів у комендатурах, управах та інших установах, у сільськогосподарських об’єднаннях, робітничих командах, таборах. Фольксдойче також відводилася роль старост, бургомістрів, допоміжного персоналу в органах німецького управління, керівників української поліції, середнього та молодшого медперсоналу, працівників ресторанів, їдалень, готелів тощо. Але значна частина зареєстрованих ніде не працювала. Усі зареєстровані фольксдойче мали певні пільги, правда вони були незначними.
Окупаційна влада охоче йшла на утворення особистих господарств фольксдойче. Їм повертали землі, по можливості, худобу та інвентар. Але нестача чоловічих рук та певна втрата навичок господарювання за час існування колгоспу ускладнювали цю справу.
Під час окупації нашого краю в Хрещатику деякий час в 1943 році діяв військовий польовий аеродром Люфтваффе. Тут був склад паливно- мастильних матеріалів, деякого військового спорядження і, можливо, зброї.
У вересні 1943 року з наближенням Радянської армії було оголошено мобілізацію всіх німців Хрещатика з худобою, реманентом, домашніми пожитками і організовано евакуацію жителів села разом з відступом німецької армії. Можливо, ця акція була виконанням «Розпорядження гебіткомісарам усіх округів, розташованих на схід від р. Дніпро», від 6 вересня 1943 року, за яким усе працездатне населення обох статей переправлялося на захід. Цих людей планувалося використати для будівництва укріпленого «Східного Валу». Можливо, були інші причини до такої евакуації етнічних німців. Але вибору у жителів села не було, адже тепер для комуністичної влади всі вони були зрадниками, ворожими співробітниками, і на більшість із них знову чекали концтабори. В селі всі знали, що передові частини радянських дивізій при вступі в кожний населений пункт вішали й розстрілювали без суду і слідства всіх ворожих пособників за те, що вони «сочувственно относились к фашистскому строю, признавали проводимую немцами расовую теорию, возбудили ходатайство перед немецкими властями об изменении своего гражданства и причислении к категории «фольксдойче», стали на путь измены Социалистической Родины».
З розпачем і відчаєм німці залишали Хрещатик, українську землю, яка за багато десятиліть стала для них рідною домівкою. Засмучені ці люди йшли у безвість на зустріч долі та новим випробуванням. Останні солдати Вермахту, згідно тактики «випаленої землі», висаджували у повітря і палили будівлі і необмолочений хліб. Село вимерло за кілька годин. Рухаючись на Захід, люди сподівалися, що встигнуть дійти залізниці і будуть захищені німецькою армією, зможуть евакуюватися до приходу радянських військ.
Під час здійснення евакуації розпорядженнями окупаційної адміністрації було заборонено перевозити на Захід «речі, які служать тільки для зручностей», тобто меблі, великогабаритний домашній скарб і навіть деякий сільськогосподарський реманент. Тож на підводи було завантажено тільки найнеобхідніше. Коли така колона проходила повз Сніжківський хутір Очакові Мельники, один із господарів-німців, побачивши людей, що проводжали поглядом колишніх сусідів, скинув із воза кінний хомут та деякі інші речі й сказав, щоб ті взяли їх собі на згадку. Звістка про те, що Хрещатик залишили його жителі швидко облетіла Сніжки. Кілька чоловіків негайно спорядили до села експедицію на підводах. Обтяжені злиденним існуванням, ці люди сподівалися хоч чимось розжитися у порожньому поселенні. Поруч з іншими «трофеями» Сніжківські селяни знайшли цілу бочку рідини, схожої на вино. Що то було, так і донині невідомо. Можливо, то було дійсно вино, отруєне навмисно (іноді таке траплялося при відступі німецької армії – це давало можливість знищити частину ворожих солдат). А може то була якась технічна рідина, що використовувалася у військовій техніці (гальмівна рідина, чи щось подібне). На жаль, та трофейна бочка стала роковою для тих, хто її знайшов. Ті, що випили «вина» більше, померли майже відразу, на місці. Хто ж лише скуштував – помирав кілька днів у страшних муках спершу осліпши, втративши можливість рухатися, чи попросту збожеволівши. Близько двох десятків чоловіків пішли тоді з життя під плач і голосіння дітей та дружин. З часів штучного голоду 1932 – 1933рр. це був другий випадок масової загибелі сніжківських людей.
Бійці 121-ї стрілецької дивізії, що звільняла наш край від ворогів, після звільнення ряду населених пунктів тодішнього Смілівського району, вступили у виснажливий бій на підступах до райцентру Смілого. Порізана глибокими ярами місцевість була перетворена німецькими військами на оборонний рубіж. Великі втрати понесли тоді полки цієї дивізії. Частина поранених бійців оперувалася тоді у військовому польовому госпіталі, що діяв у Сніжках, у місцевому клубі – колишній церкві. Вісім з них назавжди залишилися лежати у сніжківській землі. Рясно тоді була засіяна наша земля тілами полеглих бійців. Частина загиблих було поховано тоді і в селі Хрещатик. Проте, на відміну від похованих у індивідуальних могилах померлих від ран у Сніжках, про похованих у Хрещатику, у братській могилі шістьох червоноармійців ніхто нічого не знав. Більше того, в Архіві Міністерства оборони СРСР у місті Подольск Московської області у книзі обліку безповоротних втрат особового складу 574-го полку дивізії даних на це поховання немає. А книги обліку втрат 705-го полку цієї ж дивізії (ці полки визволяли наші села) взагалі не збереглося. У 1955 році, коли в Хрещатику знову почало згасати життя, останки бійців з братської могили були перенесені у спільну братську могилу села Сніжки. Ті, хто проводив тоді цю роботу, звернули увагу, що серед рядових та сержантів у Хрещатику був похований і офіцер – молодший лейтенант. Тож громадськість села і школа почали тривалий пошук, який зрештою увінчався успіхом. Виявилося, що похований у вересні 1943 року боєць був не просто командир зводу стрілків 574-го полку 121-ї стрілецької дивізії, а ще й Герой Радянського Союзу. Глушко Михайло Пилипович загинув у бою під Смілим «смертю хоробрих». Удостоєний цього звання посмертно, він став одним із 56 бійців дивізії, що були нагороджені Орденом Леніна і медаллю «Золота Зірка». В газеті «Известия» за жовтень місяць 1943 року прізвище Глушка значилося за №74. А так, як цей список включав у себе нагороджених за форсування Дніпра, з’явилася неточна інформація і про Михайла Пилиповича.
Доля населення Хрещатика виявилася трагічною. Врятуватися від Червоної Армії вдалося далеко не всім. Лише незначна частина цих людей залишила територію Радянського Союзу. Життя розкидало їх по різних куточках світу. Частина потрапили у західну зону окупації Німеччини, у табори для «переміщених осіб», і згодом опинилися аж у далекій Австралії. Більшість хрещатицьких німців були затримані Червоною Армією й насильно депортовані на схід СРСР – у Сибір, Далекий Схід, Середню Азію. Багато їх проживає там і до сьогодні.
Село, хоч на деякий час, але ожило. Наставали пізня осінь і зима 1943 року. Жителі частково спалених під час бойових дій Миколаївки, Черепівки, Єрчихи та Бошівки сучасного Буринського району, а також кількох сіл Недригайлівщини потребували житла. Тому влада розселила їх у хатах, що пустували у Хрещатику. Так знову відродився колгосп імені Рози Люксембург. Повоєнне населення Хрещатика, як і всі інші селяни України, з першого дня визволення краю від окупації активно включилося у відбудову господарства не тільки села, а й усієї республіки. За великі заслуги перед державою, 6 жителів села були нагороджені медаллю «За доблестний труд в Великой Отечественной войне».
На той час село Хрещатик належало до складу Сніжківської сільської Ради (національна сільська Рада була ліквідована ще до війни). Коли ж в 1950 році відбулося укрупнення колгоспів і змінено склад багатьох сільських Рад нашого краю, Хрещатик став належати Біжівській сільській Раді до останнього дня існування.
Вдихнувши у чуже село життя, переселенці мріяли про повернення до своїх рідних сіл. Коли були трошки загоєні рани війни у спустошених селах, а люди вже могли побудувати собі житло, населення Хрещатика (тепер вже українського) стало танути, а згодом у ньому не залишилося жодного жителя. Тоді були розібрані всі хати та господарські будівлі колгоспу, церква, що служили й після війни за зерносклади. У 1953 році розібрали і хрещатицьку школу та перенесли на шкільне подвір’я у село Сніжки, де вона ще працювала з 1955 року до відкриття в 1975 році нового шкільного приміщення, а потім слугувала за інтернат для учнів з віддалених сіл. До сьогодні цей будинок, прикрашений складною різьбою по дереву з нехарактерною для нашої місцевості формою вікон та дверей, стоїть на території Сніжківської ЗОШ.
Визначене як «неперспективне» – це село не мало жодних шансів вижити в період хрущовських експериментів та брежнєвської політики щодо малих населених пунктів. Хрещатик зник назавжди з лиця української землі, як і тисячі інших сіл. Лише кущ бузку на місці сільського цвинтаря, що знаходився поблизу храму, кожну весну зацвітає буйним цвітом. Це місце і до сьогодні старожили навколишніх сіл називають німецьким кладовищем. Він – єдина згадка про колись квітуче і заможне німецьке поселення Октоберфельд, про село, що стало рідною домівкою для майже тисячі селян-колоністів. На жаль, українська земля виявилася невдячною цим людям, хоч і була для них батьківщиною 173 роки.

Джерела та література
1. Бугай М. Ф. Депортації населення з України (30-ті – 50-ті рр.) – Український історичний журнал. 1990, – № 10.
2. З історії комсомольських організацій Сумщини. Збірник документів та матеріалів (1919 – 1937 рр.). – Суми, 1958 р.
3. Історія застерігає / Кол. упоряд. В. М. Нем’ятий. – К.,: Політвидав. України, 1986. – С 264.
4.Коваль М. В., Медведик П. Ф. Фольксдойче в Україні (1941 – 1944 рр.). – Український історичний журнал, 1992, – № 5.
5. Корогод Г.І. До історії етнічних німців Лівобережної України (на матеріалах Сумської і Чернігівської областей). // Матеріали п’ятої наукової історико-краєзнавчої конференції. ч. ІІ. – Суми, 2003. – С. 133-138.
6. Нарис історії України ХХ століття /за загальною ред. академіка В. А. Смолія. – К.,: Ґенеза, 2002. – С. 472.
7. Платонов В. Колонисты // Зеркало недели, 2006 г. – 10 октября.
8. Реабілітовані історією. Сумська область. Р 31. У трьох книгах. Книга перша. – Суми: Мрія-1 ТОВ, 2005. – С. 756.
9. Сумщина: від давнини до сьогодення. Науковий довідник/ Сумська облдержадміністрація. Державний архів. – Суми: Слобожанщина, 2000.
10. Сумщина в історії України: Навчальний посібник. – Суми: МакДен, 2005. – С. 496.
11. Турков В.В. До питання про становище національних меншин Сумщини в 20–30-ті роки. // Третя Сумська обласна наукова історико-краєзнавча конференція, 7-8 грудня 1999 р. – Суми, 1999. – С. 75-77.

Исторические документы фонда Александра Яковлева. Всего 200 документовhttp://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues/62154

Исторические документы фонда Александра Яковлева. Всего 200 документов
http://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues/62154