Белокура́кино (укр. Білокуракине)

За матеріалами роботи "Селище Білокуракине"
Веселої Юлії, учениці 7 кл. Сєвєродонецької ЗОШ №16


Смт. Білокуракине

[ Изображение на стороннем сайте: V7BWWr4V.jpg ]


В північній частині Луганської області розташоване селище міського типу Білокуракине. У цьому селищі народився мій тато і проживають мої бабуся і дідусь. Селище Білокуракино – є районим центром. Район ділиться на дві селищні і 13 сільських рад. Всього в районі 56 населених пунктів, в тому числі 2 селища і 54 села. Чисельність населення району 20,347 тисяч осіб; у тому числі 7,923 тис. осіб - міського населення (живуть в селищах) і 12,424 тисяч - сільського населення. Білокуракинщина належить до малозаселених районів області. Середня щільність - 17,8 осіб на 1 кв. м. В національному складі українців - 82,2%, росіян - 10,3%.
Поверхня району представляє собою хвилясту рівнину. Селище знаходиться в крейдяній системі з великими покладами вапняку, глини, будівельного піску, крейди, що утворилася з осілих порід древніх морів, які колись існували тут. Є запаси кам'яного вугілля, джерела лікувальної мінеральної води. Найбільшим ресурсом для селища та району являються чорноземні ґрунти, найродючіші землі області.
Через селище протікає річка Біла (притока річки Айдар). Місцеві мешканці люблять розповідати усім приїжджим про те, що невеличка нині річечка Біла колись була судноплавною, назву вона отримала від покладів вапняку, котрий тут виступає на поверхню. Й досі, як і три століття тому, час від часу вона виходить з берегів і затоплює все навкруги, перетворюючи Білокуракине на своєрідний острів.

Історія виникнення смт.Білокуракине

Білокуракине має багату історію. Тут проходив славнозвісний Валуйський шлях, яким протягом віків мігрували різні племена і народи з Європи в Азію. Тут кочували племена скіфів, сарматів, половців. Осілі племена облюбували цей край і першою назвою було Відрадове (Відрадне). Історики сперечаються щодо назви містечка — надто вже мало збереглося документів. Відомо, що воно з'явилося на картах у 1700 році, коли Петро І, повертаючись з другого Азовського походу в супроводі одного зі своїх найближчих сподвижників князя Куракіна, зупинився на відпочинок поблизу річки Білої. Мальовнича місцевість настільки сподобалась князю, що цар подарував її придворному, вказавши, що той сам має визначити кордони свого нового володіння. В цьому ж році Куракін заснував невеличке село (20 хат), яке дістало назву від назви річки і прізвища князя.
Перші поселенці цього краю вели своє господарство примітивно. Переважало землеробство, скотарство та птахівництво, а також кустарні промисли: виготовляли бондарні вироби, свічки, мило. Жінки ткали полотно та сукна. Але в той час через погані умови життя, систематичне недоїдання, непосильну працю люди не доживали й до середнього віку. Часто спалахували епідемії холери, цинги, віспи, під час яких вмирало багато людей. Будучи безпорадними перед силами природи та хворобами, селяни всю надію покладали на Бога, тому у цьому краї інтенсивно велося будівництво церков та храмів.
Адміністративно-територіальні межі та статус Білокуракинського району з часів його заселення змінювалися декілька разів. У період заселення куракінські маєтки входили до складу Острозького Козачого слобідського полку Воронезької губернії, а на кінець ХVIII століття село Білокуракине стало волосним центром Старобільського повіту Слобідсько-Української губернії, а напередодні Першої Світової війни – волосним центром Старобільського повіту Харківської губернії.


[ Изображение на стороннем сайте: 0XJKH504.jpg ]

У 1804 році поміщицькі селяни Білокуракинської волості за 60 років до скасування кріпацтва викупили себе, свою землю і волю у князя Куракіна за 1 млн. 100 тис. карбованців. З боку князя цей крок був вимушений. Через розгульне життя він занедбав свої землі і не пропустив нагоди як найбільше здерти з селян, виїжджаючи послом до Франції. За князівську «милість» білокуракинці вносили плату протягом 25 років починаючи з 1805 року.
Селяни викупили у князя Куракіна близько 60 тисяч десятин землі, що дало їм змогу значно поліпшити свої умови життя. На той момент вільні хлібороби колишніх куракінських вотчин вважалися найбільш заможними та освіченими у Харківській губернії, до складу якої входило село у ХІХ столітті. На початку ХХ століття нужда багатьох мешканців регіону, скрута, бідність та безземелля змушували шукати заробітків на підприємствах Донбасу, а також на Донщині та Воронежчині.
На початку XX ст. посилювався процес розшарування селян. У 1905 році 59 найбільш заможних господарів мали понад 1200 десятин землі. Обезземелені селяни виїжджали до Казахстану, Росії, Канади. Влітку 1906 року серед Білокуракинських селян, що працювали на поміщика Фандєєва, почалися заворушення. Вони вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення харчування, три дні не виходили на роботу, погрожували спалити майно. Поміщик пообіцяв виконати вимоги, але викликав каральний загін зі Старобільська. Активістів побили різками, а наступного дня запалали скирди хліба, соломи і сіна. У 1912 році в селі з'явилося перше промислове підприємство - паровий млин, який належав французькому підприємству Комбі. У цей час поміщики Павленки збудували невеличку олійню, що переробляла соняшникове насіння.
Протягом двохсот років існування населеного пункту мешканці практично не отримували медичної допомоги, щоб потрапити до лікаря треба було пройти 40 км по бездоріжжю до Старобільська. У 1902 році в селі з'являється фельдшер, що приймав хворих в приватній квартирі та обслуговував селян усієї волості. Тільки у 1912 році побудували лікарню на 25 ліжок.
У 1842 році у селі відкрито однокласне училище, яке знаходилось у дерев’яній двокімнатній, критій соломою хаті. Приміщення було старе, сире, холодне і темне, тут же жив вчитель. Училище утримувалося за кошти земства та вважалось земською школою. У 1890 році відкрилася церковно-парафіяльна школа. Навчання проводились у тісній з низькою стелею церковній сторожці. Всього в навчальних закладах працювало 3 вчителя та 2 законовчителі. У 1912 році в селі відкривають другу земську школу. З документів тих років з’являється разюча картина низької освіти населення, особливо жінок. У 1905 році грамотних чоловіків лише 23%, а жінок – 2,3%.
У листопаді 1917 року в Білокуракине прийшла звістка про перемогу збройного повстання в Петрограді, дійшли чутки про перші декрети Радянської влади. У грудні білокуракинці організовали сільську Раду селянських депутатів, першим її головою обрали місцевого бідняка Є. М. Вашуру, але у квітні 1918 року робота була перервана німецькою окупацією, яка тривала до листопада. У січні 1919 року солдати, які повернулися з фронту, Андрій і Степан Ладнаї, Д. Рогозян, створили партизанський загін і вигнали кайзерівських окупантів, відновили роботу волосної Ради, допомагали Червоній Армії. Але в червні 1919 село захопила банда Денікінців і безчинствували тут до грудня 1919 року (було визволено бойовою частиною Першої Кінної армії). Пізніше партійний осередок і сільську Раду очолили солдати, що повернулися з лав Червоної Армії Чорнуха І.М., Рева І.А. Комітет зайнявся упорядкуванням землекористування, забезпечення бідняцьких господарств посівним матеріалом. У 1923 році Донецький робітник В. Перов організував райком партії. Олійню віддали колективному товариству «Праця», пізніше вальців млин. У 1928 року створили колгосп під назвою «Гасло культури» на чолі з активістом Т.М. Зайцем, який об'єднав бідняцькі господарства.
З 1938 року Білокуракине стає районним центром Ворошиловградської області з населенням 5 тисяч 95 осіб. В 1940 році тут працювало більше 20 машин, з’явилася районна лікарня, відкрита поліклініка і працювало 12 спеціалістів з вищою і середньою медичною освітою.
Мирне життя мешканців перервав віроломний напад фашистської Німеччини. 9 липня 1942 року вороги окупували Білокуракине і майже 7 місяців продовжувалася фашистська неволя. 19 січня 1943 року частини 172 Стрілкової дивізії визволили Білокуракине. За час окупації розстріляно 126 мирних жителів, а 980 осіб вивезли на каторжні роботи в Німеччину, грабовані були колгоспи, забрано 732 коней, 477 корів, 567 волів, 1156 коней, зруйнували приміщення державних і громадських організацій, лікарню, Будинок культури, бібліотеки. Майже все доросле населення пішло на фронт. Мирні жителі переховували військовополонених, зривали обмолот хліба гітлерівцям, ховалися від примусового вивезення в Німеччину. Більше трьохсот жителів загинуло на фронтах Великої Вітчизняної, понад 1800 білокуракинців нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.
Після війни на базі семи колгоспів було створено лише три. Трудівники піднімали сільське господарство. Держава постачала сільськогосподарські машини, добрива, присилали досвідчені кадрі механізаторів. Перший секретар райкому Компартії України О.І. Рогачова була делегатом 22 з'їзду Компартії Радянського Союзу, і приймала нову програму КПРС.


З Білокуракинщиною тісно пов'язані імена:

сподвижника Петра І дипломата - Б.І. Куракіна;
істориків - Д. Багілія та А. Слюсарського;
письменників - Г. Хоткевича, М. Кольцова, В. Гарщина, І. Світличної, Л. Стрельника, М. Коваля, І. Рогозяна;
бригадира першої на Луганщині молодіжної тракторної бригади - І. Острогляда;
лауреата Державної премії СРСР, доктора технічних наук, головного інженера Липецького металургійного комбінату - А. Білянського;
Героя Радянського Союзу, лауреата Державної премії СРСР, генерал-лейтенанта - М. Григоренка;
Героїв Радянського Союзу - Т. Макаренка, О. Артеменка, В.Федоренка, Є. Левенця;
Героїв Соціалістичної праці Г. Давидової, В. Будняка, О. Ставицького, І. Водолазького, Г. Філоненка, Є. Хрипун, О. Світличної;
генерал-лейтенанта, доктора педагогічних наук, професора, заслуженого працівника вищої школи РФ, члена-кореспондента академії наук РФ, сенатора Приморського краю Кіктя Володимира Яковича;
доктора педагогічних наук, професора, генерального директора научного інституту міжнародної освіти та проблем управління МАУП м. Київ Чорнухи Надії Миколаївни;
полковника, героя Росії, заступника начальника Управління авіації ФСБ Росії, головного штурмана Письменного Володимира Леонідовича;
народного депутата Верховної ради України IV-го скликання (2002 - 2006 рр. ) – М. М. Гапочки;
доктора фізико-технічних наук А. Ніколенка;
народної артистки України Л. Стрільцової,
заслужених художників РФ братів Анатолія та Бориса Костяннікових;
чемпіона Європи з класичної боротьби І. Арєф’єва;
народної майстрині Луганщини О. Письменної;
народного художника Луганщини В. Дубового.

Ссылка

Білокуракинщина — моя земля, земля моїх батьків!

На обласній карті Білокуракине як адміністративно-територіальний центр – найвіддаленіша точка. За чисельністю населення наш район невеликий. У ньому практично відсутня промисловість, немає великих наукових та культурних центрів. Але цей куток, розташований на мальовничих берегах річки Білої, багатий на події історичного минулого, традиціями, які складалися роками , побутом, укладом життя білокуракинців...
За матеріалами Відділу культури та туризму Білокуракинської РДА.
Качественная обзорная статья.
Ссылка

Tovit написал:

[q]

Харьковская (Слободско-Украинская) губерния
25.04.1780, ПСЗ-1, № 15 004:

[/q]

ссылка не открывается. Росшифруйте, пожалуйста, ПСЗ-1, № 15 004:

dyado-mykola попробуйте прямую ссылку на Российскую национальную библиотеку.

Справочные материалы об изменениях внутренних и внешних границ
губерний Европейской России (1775–1897 гг.)
Составитель: Н. С. Чернышёва

ПСЗ - Полное собрание законов Российской империи.
Подробнее тут
Сам еще толком не разобрался.

lugdoc большое спасибо!

Легенди рідної землі: Криниця Відраднівська.

Диким полем, неозорим степом, де трава сягала коневі по груди, на гнідому красені, немов стріла, летів вершник. А за ним на відстані, яка то збільшувалась, то часом зменшувалась, гналось дванадцять переслідувачів. Їх низькорослі коні ніби потонули в незайманій траві, лише востроверхі малахаєві шапки бовваніли на поверхні зеленого степового моря.

Втікач час від часу призупиняв коня, хутко розвертався назустріч переслідувачам, вибирав соколиними очима найближчого ворога і мовчазний політ його стріли закінчувався зойком. А таких за час погоні було вже п’ятеро. Останні півкільцем стискували в лещата свою здобич…

Радо, його син – Відан та третій розвідник – Оріл четверту добу поволі просувалися на південь, видивляючись на підступах до свого кордону татар. І ось вони зустрілися – троє русичів та близько двохсот кримців. Радо, як старший загону, наказав Відану повертатись негайно додому, весь час тримаючись півночі. Оріл мчав на захід, заманивши за собою півтора десятка татар. Приблизно стільки ж погналося і за Радо, на схід. Двоє сміливців – розвідників стримували рішуче пересування решти ворога, якому необхідно було чекати на повернення погоні. Таким чином виграш часу був за Віданом.

Радо розумів, що попереду йому доведеться подолати дві досить глибокі річки, але втікач не раз бував у тих місцях і знав їх, як свої п’ять пальців. Знав також, де можна з конем переправитись на протилежний берег, сховатись серед старезних верб, лозняка, очерету. Першу річку розвідник подолав у знайомому місці, коли переслідувачі по-грачачому вигукуючи, вже знаходилися на правому березі. Та лівий не давав надії на схованку – місцина, мабуть, грозою була випалена і добре продивлялася. Татари не поспішали долати водну перепону, тому Радо дав деякий відпочинок коневі. Та поволі вони переправились через річку і погоня тривала далі.

Ще два смертельних зойки ворога прокотилися Диким полем. Але й татари стріляли влучно. Перший раз Радо врятував від загибелі гориг, другий – сагайдак. Якби не ці доспіхи вершника, лежав би він давно мертвий на рідній землі.

Втікач почав відчувати, що його гнідий поступово зтишує біг. Та й сам Радо вже давно був мокрим від поту, тричі його стріли не досягли цілі, чого з ним ніколи раніше не траплялося. Кінь хрипів і білі плями піни залишалися на траві.

До можливого порятунку, до другої річки, залишалось чотири – п’ять польотів стріли. Та раптом груди Радо зустріли ворожу стрілу. Вершник стиснув ногами боки вимученого коня і той, підкоряючись незламній волі господаря, розвернувся і побіг вперед. Сіра сорочка з домотканного полотна спереду і на спині покрилися червоними плямами – стріла пробила груди розвідника наскрізь. В очах почало темніти, та, зібравши останні сили, русич в безнадії ще раз подивився з високого берега на знайому річку, чудовий краєвид. Сповз із коня і, опистившись на коліна, почав прощатися з цією земною красою. Цю місцевість Радо не раз показував синові. Обоє мріяли оселитися тут, коли татарська зухвалість хоч трохи вщухне. Та не судилося здійснитися цій мрії.

Подолавши декілька сот метрів схилу, Радо впав на спину, розкинувши руки, ніби обіймаючи голубе-голубе літнє небо. І там, де вістря стріли заглибилось в землю, задзюрчало джерельце цілющої води. Вона мала властивість примножувати сили, укріпляти віру, посилювати любов до рідної землі, Вітчизни та ненависть до ворогів.

Син знав, де відшукати батька, та не знайшов нічого. Лише біля витоки невеличкого струмочка лежав горит Радо. Відан шаблею викопав неглибоку криничку і першим напився з неї води. А через роки, старим і сивим, маючи власних синів, невісток, онуків, переселився на місце загибелі Радо, свого батька.

Потім вже інші люди назвали це поселення іменами його засновників, бо життя кожного села починається з криниці, - Відана і Радо, додаючи або змінюючи закінчення словосполучення: Відрад, Відрада, Відрадне, Відраднове.
А криниця Відана, котра почалася з джерельця Радо, до цього часу існує, оновлена і прикрашена нащадками. Хоча хутір, потім село, волосний центр, а пізніше селище Білокуракине і змінили свою первинну назву. А жаль…

Взято с сайта 7top-bk.at.ua