Казачество

БУЗЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО - українське козаче військо в II пол. 18-поч. 19 ст. Його виникнення пов'язане з сформованим у 1769 ген. О.Прозоровим полком українських козаків, що брав участь у російсько-турецькій війні 1768-74. В 1775 козаків полку було поселено на прикордонних землях по р. Південний Буг. В 1797 б.к.в. було ліквідовано, а козаків перетворено на державних селян. Проте в 1803 військо було знову відновлено у складі трьох полків по 500 козаків. Центром війська став Вознесенськ. Бузькі козаки брали участь у війні проти Туреччини (1806-12) і Франції (1812-14). В 1817 Б.к.в. було остаточно ліквідоване, а козаків перетворено на військових поселенців.

ЧОРНОМОРСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО козацьке військо, створене російським урядом з колишніх запорозьких козаків восени 1787. В умовах підготовки Росії до війни з Туреччиною, відчуваючи потребу у військових контингентах, російський уряд вирішив сформувати з колишніх запорожців військо під назвою “Військо вірних козаків”. Відповідний царський указ виданий 22.1. (2.2.)1788. Очолив військо кошовий отаман С.Білий. “Війську вірних козаків” передали клейноди та ін. козацьку атрибутику, забрану російським урядом під час розгрому Запорозької Січі у 1775. У війську відновились колишні старшинські посади, поділ на курені, козацький одяг. Під командуванням С.Білого і З.Чепіги військо брало участь у російсько-турецькій війні 1787-91. У 1788 військо перейменували у ЧКВ і йому було виділено території між Південним Бугом і Дністром. Козаки заснували кілька селищ, зокрема Слободзеї (тепер Молдова). У 1792 російський уряд з метою закріплення території на Північному Кавказі переселив козаків на Кубань. Козаків розмістили вздовж т.зв. Чорноморської кордонної лінії, яка проходила від р.Лаби по правому березі р.Кубані до Азовського моря. У 1792-93 на Кубань було переселено бл. 25 тис. козаків, яким виділено земельний фонд площею 30 тис. кв.км. Колишні запорожці складали 40 куренів, які з серед. 19 ст. називалися станицями. Центром став Катеринодар (засн. 1793, тепер Краснодар). На Кубані за козаками була збережена виборність військового уряду, запорозькі назви куренів та ін. ЧКВ поповнювалось за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків із Чернігівської, Полтавської губ., колишніх слобідських козаків Харківської губ., а також колишніх козаків реформованих українських козацьких військ - Усть-Дунайського, Азовського, Бузького, Катеринославського та ін. Основні переселенські кампанії відбулися у 1808-11, 1820-21, 1832, 1848-49, під час яких з України переселено понад 77 тис. чол. До 1860 козацькі війська на Кубані налічували бл. 200 тис. чол. З них формувались військові підрозділи - 12 кінних полків, 3 піхотних батальйони, 4 батареї, 2 гвардійських ескадрони. ЧКВ брало участь у всіх військових операціях, що їх вела Росія на Кавказі, та у Кримській війні 1853-56. У 1860 ЧКВ увійшло до складу Кубанського козацького війська.

УКРАЇНСЬКА ЛІНІЯ система прикордонних укріплень, що існували у 1730-60-х роках в Україні для оборони від нападів кримських та ногайських татар. Спорудження У.л. розпочалося за наказом імператриці Анни Іоанівни у 1731 за проектом ген. фон Вейсбаха. Передбачалося збудувати систему укріплень завдовжки 700 верст. Будівельні роботи активно велися у 1731-33. У наступні роки У.л. постійно удосконалювалася, хоча повністю не була завершена і в 1740 роках. На будівництві У.л. з 1731 щорічно працювали 20 тис. лівобережних козаків, 2 тис. слобідських козаків та 10 тис. українських посполитих. На земляні роботи вони споряджалися зі своїм продовольством, зброєю, заступами, сокирами тощо. У 1736 на лінію направлено 15 тис. лівобережних козаків для обкладення валу дерном. Система оборонних укріп-пень починалася від Дніпра, проходила по правому березі р. Орілі (Орелі) та її притоки Берестової, далі - по р.Береці до її впадання у Сіверський Дінець біля м. Ізюма. Довжина У.л. на початок російсько-турецької війни 1735-39 сягала 268,5 верст (бл. 286 км). Складалася з 16 фортець (св. Петра, Тамбовська, св. Михайла, Слобідська, св. Олексія, Єфремівська, св. Параскеви, Орловська, св. Іоанна, Білевська, св. Федора, Козловська, Ряськівська, Василівська, Лівонська, Борисоглібська) і понад 200 редутів (у т. ч. у сотенних містечках Полтавського полку Царичанці та Китайгороді), зв'язаних між собою високим суцільним земляним валом. Обороняли лінію спочатку 9 полків ландміліції, які у 1736 реформовано у 20 драгунських полків (загальна чисельність бл. 22 тис. чол.). Поглинувши величезні матеріальні та людські ресурси, У.л. жодного разу не виконала свого прямого призначення - захисту кордонів від татарсько-турецької агресії, адже будувалася не на кордоні з татарськими володіннями, а по північному контуру Вольностей Війська Запорозького Низового на межі з Гетьманщиною та Слобідською Україною (опосередковано мала виконувати також військово-поліційні функції, перешкоджаючи втечам селян на Січ і вільному пересуванню запорожців у Лівобережну Україну та Слобожанщину). Татарські загони, часто прориваючи У.л., спустошували українські землі. У 1743 Воєнна Колегія підготувала доповідь Сенату про катастрофічний стан військових поселенців уздовж У.л. Збитки держави, пов'язані з будівництвом У.л., становили 5 млн. крб. У 1760 роках російський уряд намагався реорганізувати систему оборони У.л. Зокрема, з більшої частини військ сформували три корпуси, які несли службу тилу і використовувалися до боротьби проти татарських загонів, що прорвалися у глиб України. Одночасно для оборони від нападів татар і для приборкання запорожців російський уряд створив на Півдні України військово-адміністративні одиниці -Нову Сербію і Спов'яно-Сербію. Внаслідок російсько-турецької війни 1768-74 і укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 кордони Російської імперії перемістилися на південь і У.л. втратила своє стратегічне значення. На Півдні України була збудована нова система прикордонних укріплень -Дніпровська лінія.

СЛОВ'ЯНОСЕРБІЯ - адміністративно-територіальна одиниця в Україні у 1750-60-х роках. Об'єднувала ряд поселень, розташованих на берегах річок Лугані, Сіверського Донця, Бахмута (територія сучасних Луганської, Донецької обл.). Існувала 31753 по 1764. На території С.С. були розміщені сербські військові переселенці, які мали нести військову службу і охороняти південні кордони Російської імперії. З цією метою укріплювалися містечко Бахмут і Білевська фортеця. З числа новоприбулих створено два полки, кожний у складі 16 рот. Командирами військових формувань були призначені генерал-майори Іван (Живан) Шевич та Райко де Перадович. Головним керуючим органом вважалась Слов'яносербська комісія, яка знаходилась у Бахмуті (тепер м. Артемівськ, Донецька обл.). Очолювали її до 1757 генерал-майор І.Бібіков, а потім - таємний радник А.Фліверок. С.С. безпосередньо підлягала владі Військової колегії. Відповідно до планів російського уряду, в кожному з полків мало налічуватися дві тисячі чоловік, однак у 1764 загальна кількість військовослужбовців даних підрозділів становила 1264 чол. З часом сербські офіцери стали великими землевласниками (роди Штеричів, Войковичів, Прерадовичів, Шевичів). У 1764 С.С. і Нова Сербія були ліквідовані й включені до Новоросійської губ.

Мільчев В.І. Соціальна історія запорозького козацтва посилання

Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини посилання

Еліта Слобідської України. Списки козацької старшини 60-х років XVIII століття посилання

Пірко В. О. Оборонні споруди в межиріччі Дніпра і Сіверського Дінця (друга половина XVII - XVIII ст.).посилання

Бачинська О.А. ДЖЕРЕЛА З ІСТОРІЇ КОЗАЦЬКИХ ФОРМУВАНЬ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ КІНЦЯ XVIII-XIX ст.посилання