Стрельбицкие Strzelbicki Стрельбицькі Стрільбицькі

Анатолий Большаков, если это Вас не затруднит, то конечно посмотрите пожалуйста, я сюда собираю всю информацию о Стрельбицких, вот вчера наткнулся в интернете на сайт http://www.obd-memorial.ru , так там нашел больше ста человек с фамилией Стрельбицкий и среди них документы по своему деду и его братьях.

Stefania Skwarczyńska
[edytuj]
Z Wikipedii
Skocz do: nawigacji, szukaj
Stefania Skwarczyńska, z domu Strzelbicka (ur. 17 listopada 1902 w Kamionce Strumiłowej koło Lwowa, zm. 28 kwietnia 1988 w Łodzi) — uczona polska, teoretyk i historyk literatury, teatrolog, profesor zwyczajny, doktor honoris causa Uniwersytetu Łódzkiego
[edytuj]
Uczyła się w gimnazjach w Gmunden (do 1915), Nowym Sączu (1915-1918) i Sanoku (1918-1921), po czym podjęła studia na polonistyce i romanistyce UJK. Jej praca roczna napisana na II roku studiów u prof. Juliusz Kleinera została uznana za dysertację doktorską, której obrona odbyła się w 1925. W 1922 wyszła za mąż za Tadeusza Skwarczyńskiego, oficera Wojska Polskiego. Mieszkała i pracowała w miejscowościach, gdzie pełnił służbę wojskową jej mąż: w Stanisławowie (1922-1924 i 1925-1929), Warszawie (1924-1925), Będzinie, Brześciu nad Bugiem, Łodzi (od 1932). W 1937 habilitowała się na UJK i dojeżdżała z wykładami z Łodzi do Lwowa. Po wybuchu wojny wyjechała do Lwowa. Była docentem filologii polskiej Uniwersytetu Jana Kazimierza we Lwowie, współpracowniczką prof. Juliusza Kleinera. W kwietniu 1940 - jako żona przedwojennego polskiego oficera przebywającego w oflagu, została wraz z trojgiem małych dzieci i teściową wywieziona do Kazachstanu. Sylwetkę Skwarczyńskiej na zesłaniu opisała Ola Watowa we wspomnieniach Wszystko, co najważniejsze. Jako jedna z nielicznych, w listopadzie 1940, powróciła z zesłania do Lwowa dzięki interwencji prof. Kleinera i prof. Rudolfa Weigla, w którego Instytucie Badań nad Tyfusem Plamistym znalazła zatrudnienie i ochronę jako kierownik hodowli wszy zdrowych. Później uratowała prof. Kleinera z rodziną przed Niemcami umieszczając go u pp. Teleżyńskich (patrz J. Kleiner). Była członkiem ZWZ-AK, współredagowała konspiracyjne pisma "Służba Państwu" i "Kobieta w walce". W 1944 wraz z Mirosławem Żuławskim wydała ulotkę Pieśń o męczennikach. Lament na mordy ukraińskie. Po ponownym zajęciu Lwowa przez Armię Czerwoną pracowała na uniwersytecie oraz była kelnerką w kawiarni polskiej.
W 1945 wyjechała ze Lwowa do Łodzi i została profesorem powstałego właśnie Uniwersytetu Łódzkiego. Od 1951 była członkiem PAU, od 1971 — PAN.
Jej córka (z małżeństwa z Tadeuszem Skwarczyńskim, podpułkownikiem WP) to Maria Olszewska - biolog, emerytowana profesor Uniwersytetu Łódzkiego, członek rzeczywisty PAN. Córka Joanna Skwarczyńska zginęła tragicznie w 1948 na Jeziorze Gardno, mając 14 lat.
Dorobek naukowy: [edytuj]
Rozległy dorobek twórczy Skwarczyńskiej ogarniał kilka dyscyplin. Jako teoretyk literatury najpierw wypracowała pionierską koncepcję "literatury stosowanej" (użytkowej, wyróżnionej obok autonomicznej "literatury pięknej"; 1932), postulując i rozwijając badania nad rozmaitymi gatunkami tekstów użytkowych (rozprawy Estetyka makaronizmu i Próba teorii rozmowy). Rewelacją stała się wysnuta z tych założeń obszerna i nowatorska monografia Teoria listu (1937). Sformułowała potem nowatorską, rewolucyjnie śmiałą, a nadal mało docenianą, koncepcję dzieła literackiego, którym jest "każdy sensowny twór słowny" (1954), otwierając się na rozpoznanie wszelkiej aktywności słownej jako przejawu egzystencji ludzkiej (co przypomina egzystencjalną refleksję o literaturze jako "świadectwie bycia" Martina Heideggera, lecz powstało niezależnie). Następnie (1965) dała precyzyjny opis gatunku literackiego (wyróżniając "nazwy, pojęcia i przedmioty genologiczne") oraz całą teorię gatunków. Swą rozległą wiedzę o metodologii badań literackich, wysnutą z analizy tekstów źródłowych, przedstawiła w klasycznej już syntezie Kierunki w badaniach literackich (1984), obfitującej we wnikliwe mikrointerpretacje poszczególnych koncepcji teoretycznych.
Jako historyk literatury skupiała się najchętniej wokół romantyzmu (tu słynna rozprawa o strukturze gatunkowej Genezis z Ducha Juliusza Słowackiego oraz odkrywcza interpretacja Nie-Boskiej komedii Zygmunta Krasińskiego jako utworu awangardowego) i Młodej Polski (Wyspiański), ale też wokół epoki baroku (głośny esej o Myślach Pascala), a nawet renesansu (rozprawa o "toku eseistycznym" w Trenach Jana Kochanowskiego). Stałym przedmiotem fascynacji Skwarczyńskiej był Adam Mickiewicz, któremu, prócz wielu rozpraw, poświęciła osobną monografię Mickiewiczowskie "powinowactwa z wyboru" (1957). Mistrzowskie są jej interpretacje (ideowe, genologiczne) liryków Mickiewicza, zwłaszcza Hymnu na dzień Zwiastowania NMPanny.
W dziedzinie teatrologii głosiła "teatralną teorię dramatu", uznając go, wbrew tradycji sięgającej Arystotelesa, za osobny rodzaj z pogranicza literatury i sztuki teatru. Nowatorskim osiągnięciem Skwarczyńskiej były rekonstrukcje i interpretacje spektakli Leona Schillera. W eseju Stefan Jaracz i biała tragedia zawarła, z kolei, obok rekonstrukcji warsztatu wielkiego aktora nowatorskie obserwacje o dramatach Cypriana Norwida.
Jej pierwsza książka to praca studencka (potraktowana jako doktorska), wykonana pod opieką Juliusza Kleinera: Ewolucja obrazów u Słowackiego (Lwów 1925). Ważniejsze książki późniejsze: Szkice z zakresu teorii literatury (1932), Teoria listu (1937; nowatorska monografia gatunku z zakresu literatury stosowanej, pierwsza w Polsce habilitacja z teorii literatury), Studia i szkice literackie (1953), Wstęp do nauki o literaturze (1954-1965; synteza nieukończona, lecz podstawowa jako wykład poglądów uczonej i klasyczna już; w tomie III wykład teorii genologicznej), Mickiewiczowskie "powinowactwa z wyboru" (1957), Leona Schillera trzy inscenizacje "Nie-Boskiej komedii" (1959), W kręgu wielkich romantyków polskich (1966), Wokół teatru i literatury (1970), Pomiędzy historią a teorią literatury (1975), Kierunki w badaniach literackich (1984), W orbicie literatury - teatru - kultury naukowej (1985).
Opracowała też cenną antologię źródłową Teoria badań literackich za granicą (1965-1986, 6 woluminów), zawierającą teksty niezbędne dla rekonstrukcji i poznania refleksji o literaturze (m. in. Goethego, Freuda, Junga, Heideggera, Jakobsona). Była pomysłodawcą i redaktorem naczelnym międzynarodowego i wielojęzycznego pisma naukowego "Zagadnienia Rodzajów Literackich", wydawanego w Łodzi (od 1958; półrocznik).

Główne książki Stefanii Skwarczyńskiej: [edytuj]
Tomy autorskie: [edytuj]
• Ewolucja obrazów u Słowackiego. Lwów 1925
• Szkice z zakresu teorii literatury. Lwów 1932
• Teoria listu. Lwów 1937 (pierwsze wznowienie: Białystok 2005)
• Studia i szkice literackie. Warszawa 1953
• Wstęp do nauki o literaturze. Warszawa 1954-1965, tomy I-III
• Mickiewiczowskie "powinowactwa z wyboru". Warszawa 1957
• Leona Schillera trzy inscenizacje "Nie-Boskiej komedii" Zygmunta Krasińskiego. Warszawa 1959
• W kręgu wielkich romantyków polskich. Warszawa 1966
• Wokół teatru i literatury. Warszawa 1970
• Pomiędzy historią a teorią literatury. Warszawa 1975
• Kierunki w badaniach literackich. Warszawa 1984
• W orbicie literatury - teatru - kultury naukowej. Warszawa 1985
Antologia tekstów źródłowych: [edytuj]
• Teoria badań literackich za granicą. Oprac. Stefania Skwarczyńska. Kraków 1965-1986, 6 woluminów
По матеріалам http://pl.wikipedia.org/wiki/Stefania_Skwarczy%C5%84ska

Ольга Басараб народилася 1 вересня 1889 року в с. Підгороддя на Рогатинщині в родині шляхтича гербу “Рогаля” Михайла Левицького, помічника пароха Вербилівців, її діда отця Івана Стрільбицького, та вчительки приватної української школи в Рогатині.

Навчалася в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Сілезія), ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (1902-1909) та однорічних курсах у Віденській торговій академії. З 1910 р. працювала в страховому товаристві “Дністер”, Земельному іпотечному банку.

1914 року вийшла заміж за студента “Політехніки” Дмитра Басараба, який очолював студентське товариство “Основа”. Подружнє щастя виявилося недовгим: 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою.

У 1918-1923 рр. О. Басараб працювала бухгалтером посольства України у Відні, водночас була українською розвідницею. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації жінка відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 р. Ольга переїхала до Львова, де співпрацювала з Українською військовою організацією (УВО – підпільна організація військовиків, яка 1929 року трансформувалася в ОУН), була зв’язковою полковника Євгена Коновальця.

О шостій годині ранку 9 лютого 1924 р. у квартиру, яку О. Басараб винаймала разом
зі Стефанією Савицькою по вул. Виспянського (тепер – Вишенського), увірвалася польська поліція. Поліцаї виявили та вилучили в О. Басараб тексти зібраної розвідувальної інформації та заарештували обох жінок. Їх звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув’язнили у тюрмі по вул. Яховича (нині – Р. Кучера, тепер тут розташовано РВВС Личаківського району).

Поліцейські здогадувалися, що вдалося заарештувати поінформованого представника українського опору, і, звісно, їх вабила перспектива виявити українську підпільну мережу, достатньою інформацією про яку вони не володіли. Тому допити були “інтенсивними”, простіше кажучи, із застосуванням тортур. Два останні відбулися 12 лютого в передобідній час і від 21.00 до 03.00. Уранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери.

Тепер уже неможливо з’ясувати подробиці трагедії. Документи допитів О. Басараб, які досліджувала Мирослава Дядюк, збереглися лише в копіях, натомість оригінали, мабуть, знищили відразу після її смерті. Найправдоподібнішою версією є катування О. Басараб слідчим Левом Кайданом; не стерпівши принижень, горда українка наклала на себе руки.

Що чинить у таких випадках поліція, нині добре знаємо. Замітаючи сліди, поліцейські поінформували пресу про самогубство безпритульної Юлії Баравської (“Діло” написало “Юлія Барська”) і під цим вигаданим іменем встигли поховати свою жертву. А тим часом тюремна служба далі приймала передачі для вже покійної Ольги.

Хтозна як би все це скінчилося, але завдяки агентам УВО в цій в’язниці не вдалося приховати факту смерті О. Басараб. Маніпуляції поліції спричинили масове обурення. Кампанію протесту розпочав “Союз українок” (Ольга була бухгалтером цього товариства) 20 лютого, акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Голова українського клубу в Сеймі Республіки Польща С. Хруцький виступив з інтерпеляцією (депутатським запитом). Єврейський клуб узагалі вимагав створити спеціальну депутатську комісію для дослідження умов утримання в’язнів у польських в’язницях.

Польська влада змушена була розпочати слідство.
26 лютого відбулася ексгумація тіла О. Басараб. Після огляду трупа загиблу перепоховали на Янівському цвинтарі за участі декількох тисяч львів’ян і кількасот поліцейських.

На жаль, як і слід було сподіватися, справа потонула серед суперечливих свідчень: частина в’язнів свідчила про моторошні крики в тюрмі на Яховича, інша заперечувала; одна арештантка навіть сказала, що О. Басараб була “дуже весела”, бо співала пісень; судово-медичний експерт професор Сєрадзький підписав акт про смерть через повішення та відмовився ідентифікувати наявні на тілі покійної синці як сліди від побоїв; натомість присутня під час розтину його студентка повідомила, що пан Сєрадзький говорив їй про сліди саме побоїв (цю заяву роздобули польські соціалісти й зачитали її в сеймовій палаті); український “народний професор” М. Панчишин слідом за Сєрадзьким, хоч і визнав неможливим встановити походження синців на тілі покійної, проте водночас ствердив, що всі ці рани з’явилися ще за життя Ольги. А поліцейські на чолі з Кайданом, звісно, свідчили про “найлагідніші” методи допитів. Львів’яни ж пліткували, ніби львівська поліція почала практику катування із застосуванням електричного струму.

Досліджуючи справу О. Басараб, львівський історик
М. Дядюк звернула увагу на документ одного з учасників допитів, уривок із якого процитуємо: “Гаряча, пристрасна, непохитна, незламна, фанатична Ольга... При трикратних моральних муках, яких зазнавала при допитах, що тривали довгі денні та нічні години, не впало з її уст ні слова, котре хоч би далекою мірою стосувалося справи, котрій себе посвятила. Чи витримає так до кінця, чи не зламається під тиском самотніх місяців, проведених у в’язничній камері під натиском цілого слідчого апарату... Ці роздуми могли привести її тільки до одного висновку –не допустити до того, щоб бути причиною до зради “справи”. Під примусом доконала самогубство, але не під фізичним, але тим, котрий зародився сам в її душі та думках”. Вона припустила, що так О. Басараб помстилася за свій арешт Польській державі, бо “смертю кинула на неї пляму перед світом, пляму знущання з жінки”.

Слідство в справі загибелі О. Басраб невдовзі припинили “за відсутністю складу злочину”. Натомість могила О. Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об’єктом паломництва українців, а її ім’я окутане ореолом мучеництва боротьби за соборну й незалежну Україну.

Ігор Чорновол
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/02/17/13110/


http://hram.od.ua/newspodrobno.php?news=1085


Народилася Ольга Басараб 1 вересня 1889 р. в с. Підгороддя Рогатинського повіту на Станіславщині (нині — Івано-Франківська область). Батько Олі — отець Михайло Левицький — походив з духовного роду, що дав чимало визначних діячів в обох тогочасних частинах України — підросійській та підавстрійській. Її мати, Савина, також походила з відомого в Галичині священицького роду Стрільбицьких, працювала вчителькою в Рогатині.
Батьки Ольги брали участь у громадському житті своєї парафії. Парафіяни їх любили, особливо любили паніматінку, називаючи її «янголом-охоронцем». Дбали батьки й про виховання дітей (крім Ольги, були ще Іванна й Северин). Бажаючи, щоб дочки пізнали світ і вивчили добре німецьку мову, віддали їх до німецької народної школи в місті Вайсвассер на Шлезьку. В цій школі Ольга закінчила чотири класи, а затим перейшла до української школи в Перемишлі. Відвідувала там жіночий ліцей при Українському Інституті для дівчат і в 1909 році склала іспит зрілости. Дівчина мріяла здобути університетську освіту, захоплювалася іноземними мовами, літературою, читала вже латинську літературу в оригіналах, але доля розпорядилася інакше.
Безхмарне дитинство для Олі закінчилося рано. Коли їй ішов 13-й рік, помер батько, на 14-му — улюблений дідусь Стрільбицький, на 15-му — мати. Почалося гірке сирітське життя. Мусила працювати, читала лекції в школі, щоб заробляти на життя. Але жадоба знань була великою, і на рештки батьківської спадщини вона поїхала вчитися до Відня, де закінчила однорічні торгові курси при торговельній академії (Гандельс-Академі), навчалася на медичному факультеті Віденського університету. У Відні було чимало різних українських організацій, в яких Оля брала найактивнішу участь. Це й Союз Українок, і Червоний Хрест, і студентське товариство «Січ».
Закінчивши студії, Ольга повернулася до Галичини. Спочатку учителювала в торговельній школі в Тернополі, а потім до самого початку Першої світової війни служила в Земельному іпотечному банку у Львові.
Ольга не могла обмежитися тільки заробітчанською працею, вона хотіла ще прислужитися і суспільству. Це бажання завело її до «Просвіти», до «Жіночої Громади», до «Сокола», а також в лави жіночої чоти Стрілецтва.
Перебуваючи у Львові, вона одружилася із студентом «Політехніки» Дмитром Басарабом у липні 1914 року. Весілля відбулося у Відні.

http://www.wilanow-palac.pl/fi...4ska_m.jpg

Гравюра Федора Стрельбицького "Матір Божа Коденьська" \ Matka Boska Kodeńska.

Czwarty właściciel Kodnia, książę Mikołaj Sapieha (ok. 1581 – 1644), chorąży wielki litewski, potem wojewoda miński, a od 1642 r. kasztelan wileński – jak przekazują źródła pisane – 15 września 1631 r. wprowadził do ufundowanego przez siebie tamtejszego kościoła Św. Anny obraz Matki Boskiej z Guadelupy. To zachowane do dziś, okazałych rozmiarów (128 x 223 cm), malowidło zachwyca urzekającą postacią Madonny, ujętej frontalnie en pied, trzymającą Dzieciątko i berło królewskie. Od głowy Bogurodzicy rozchodzi się wspaniała tęczowa aureola ogromnych rozmiarów.

Według tradycji Sapieha, odbywając w 1631 r. pielgrzymkę do Rzymu, ukradł z papieskiej kaplicy – przekupując zakrystiana – obraz Matki Boskiej Gregoriańskiej, przed którym papież odprawił mszę w jego intencji. Ukradł i wywiózł do Kodnia, ponieważ ikona wprawiła go w zachwyt, a Urban VIII bynajmniej nie kwapił się z darowaniem jej, pomimo nalegań, pobożnemu pątnikowi. Tę niecodzienną historię kradzieży opisała w swej Błogosławionej winie Zofia Kossak – Szczucka, ugruntowując w ten sposób powielaną od wieków legendę.

W istocie bowiem informacja o ukradzeniu obrazu z Watykanu nie znajduje potwierdzenia w najnowszych badaniach archiwalnych, a także w źródłach drukowanych, jak np. relacje nuncjuszów apostolskich czy współczesne Sapieże pamiętniki. A przecież, gdyby podobny świętokradczy czyn miał naprawdę miejsce, musiałby odbić się szerokim echem w całej chrześcijańskiej Europie. Wydaje się wręcz niemożliwym, aby nie wspomniał o nim oficjalny reprezentant Watykanu w Polsce czy np. skrupulatny Albrycht Stanisław Radziwiłł, notujący w swoich pamiętników wydarzenia znacznie mniejszej wagi. Zatem jest bardziej prawdopodobne, że Sapieha przywiózł do Kodnia zakupioną we Włoszech wierną, mniej lub bardziej, kopię obrazu Madonny z Guadelupy.

Obraz Matki Boskiej Kodeńskiej, szybko otoczony kultem, zasłynął cudami i został – jako trzeci z rzędu w Polsce – koronowany 15 sierpnia 1723 r.(obrzędu dokonał biskup łucki Stefan Rupniewski). Odbierał cześć do 1875 r., kiedy to z nakazu władz carskich kościół zamieniono na cerkiew. Cudowną ikonę wywieziono wtedy do Częstochowy. Matka Boża Kodeńska, poddana restauracji w 1926 r. w Warszawie przez profesora Jana Rutkowskiego, powróciła do Kodnia we wrześniu 1927 r.

W końcu XVIII w. malowidło rytował na miedzi w Poczajowie Teodor Strzelbicki, tamtejszy sztycharz działający na przełomie stuleci. Ta niewielka wymiarami rycinka jest nieczęsto spotykana i pochodzi ze zbiorów Biblioteki Ordynacji Krasińskich. Przy stosunkowo słabym poziomie artystycznym cechuje się jednak niezaprzeczonymi walorami dekoracyjnymi, na które składają się zrytmizowana, trapezoidalna sylwetka Madonny z Dzieciątkiem, koncentryczne, rozchodzące się kręgi aureoli, rysunek falistych obłoków, wreszcie symetrycznie wygięta u dołu cokołu wstęga z inskrypcją MARIA MIRACVLOSA CODNENSIS. Optyczną podstawę kompozycji stanowi napis w 8 wierszach z historią obrazu. Czy ów miedzioryt był od początku luźną odbitką, czy też został wyjęty z ówczesnego druku, nie udało się rozstrzygnąć.

Il.: Grafika ze zbiorów Biblioteki Narodowej w Warszawie. Dziękujemy Bibliotece Narodowej za udostępnienie materiałów ikonograficznych.

Indeks alfabetyczny: Biblioteka Ordynacji Krasińskich,

Indeks geograficzny: Kodeń,

Indeks osobowy: Sapieha Mikołaj, Strzelbicki Teodor,

ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ.
Ідейно-політичною платформою націоналістично-державницької ідеології та визвольної концепції ОУН сорокових років стали рішення Другого Великого Збору ОУН, що відбувся в квітні 1941 р. у Кракові. У політичних постановах Збору стверджувалось: „Ідея Суверенної Соборної Української Держави стала у нашому столітті основою українського світогляду (...) Визвольно-революційну боротьбу за визволення всіх українських земель, за з'єднання їх в одну Соборну й Незалежну Державу вела ОУН, спираючись на власні сили українського народу, відкинувши в принципі орієнтацію на чужі сили, а зокрема на історичних ворогів України (...).Чужинецьке панування в усій основі підтвердило правдивість націоналістичного твердження, що українцеві нема життя без власної держави. „Здобудем Українську Державу або загинем у боротьбі за неї . Шляхом до осягнення наших цілей є Українська Революція в московській імперії СССР у парі з визвольною боротьбою поневолених Москвою народів під гаслом: „Свобода народам і людині .У травні 1941 р., через місяць після Другого Великого Збору ОУН, Провід опрацював і розіслав низовим клітинам „Політичні вказівки в умовах війни , у яких застерігав членство від надмірної надії на визволення чужими силами: „Якщо фронт боротьби третіх держав з Москвою буде пересуватися через українські землі, тоді військова окупація побідними військовими силами неминуча (...). Україна не може висунути тепер такої збройної сили, яка могла б сама утримувати фронт протимосковської війни на відтинку власних кордонів. Наше завдання в такій ситуації: не допустити, щоб Україна була тільки тереном розігри чужих сил з нашим ворогом, вслід за тим об'єктом чужого володіння .У документі пояснювалось, що ОУН не буде пасивним обсерватором подій, а навпаки, створюватиме реальну підставу для унормування відносин України з державними союзниками. На звільнених землях, не очікуючи ні на що, ОУН проголосить відбудову Української Держави.У разі ворожого ставлення союзників до відродження української державності визвольна боротьба, стверджували оунівці, увійшла б у новий період.Національно-визвольний рух, керований ОУН між Першою і Другою світовими війнами у 1939-1941 рр., та втрати, яких зазнала Організація у боротьбі, були серйозною підставою до сміливого політичного кроку націоналістів - відновлення української державності у червні 1941 р. та створення ними центральних і місцевих органів влади.Українські революціонери передбачували на прикладі загибелі Карпатської України, що німецькі чинники вороже сприймуть їхні дії. Але з обраного шляху не зійшли - моральним стимулом їх ризику була довголітня боротьба українського народу за незалежність та усвідомлення її потреби у різних політичних умовах.Задля виконання світлої Ідеї до Львова вирушила похідна група ОУН у складі близько п'ятнадцяти патріотів на чолі з Ярославом Стецьком. 30 червня 1941 р. о шостій годині пополудні в будинку „Просвіти у Львові відбулися Народні збори, на яких одноголосно прийнято Акт відновлення Української Держави. На його основі прем'єр Я. Стецько приступив до організації Тимчасового уряду України - Державного Правління.Акті проголошувалося:1. Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України (...) .2. На західних землях України твориться українська влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України - Києві з волі українського народу .Відгомін про цей Акт блискавично прокотився західноукраїнськими землями, цією Україною. Першою заговорила радіостанція ім. Євгена Коновальця зі Львова. Потім відбулися масові маніфестації у містах і селах України: Львові, Станіславові, Тернополі, Стрию, Житомирі, Бердичеві, Рівному, Збаражі, Бучачі...Наголосимо, що з вибухом німецько-совєтської війни Провід ОУН направив у центральні, східні та південні області України три похідні групи добровольців для організаційно-пропагандистської діяльності у світлі проголошеного Акта 30 червня 1941 р...Акт 30 червня 1941 р. безкомпромісно проголошував світові, що українці бажають будувати власне самостійне державне життя.Сміливий поступ ОУН дезорієнтував німецьких окупантів. Гітлерівці були вражені несподіванкою і не могли прийняти відповідно швидкого рішення. Згодом вимагали від Проводу ОУН відкликання Акта; отримавши відмову, почали арештовувати націоналістів.Але історично вони запізнилися. Від Акта 30 червня 1941 р. почався в історії українського національно-визвольного руху новий період боротьби проти німецького нацизму і московського комуно-більшовизму.У фатальних умовах німецької окупації і у повітах Тернопільщини почали організовуватись окружні управи.Проте в окупаційних умовах окружні управи до виконання своїх функцій так і не приступили, їх підмінила німецька адміністрація.Незважаючи на тривожні симптоми з боку німецьких властей, у західноукраїнських селах у зв'язку з проголошенням Акта відновлення української державності відбувалися маніфестації, віча, перепоховання загиблих героїв, висипання і посвячення могил „Борцям за волю України .У святкові дні збиралися тисячні маси народу, молодіжні хори співали патріотичних пісень, актив виступав з промовами. У почесних стійках біля символічних могил стояли підпільники ОУН з нарукавними пов'язками з написом „Українське військо . Молодь давала клятву боротися до загину за Українську Державу.Піднесення було велике, розповідає підпільник Петро Пасічник, пс. „Див , із с. Зелена. Ми, молоді, гуртувалися в організацію. Багато молоді вступало тоді в ОУН. Всі ми надіялися на кращі часи й хотіли віддати свої сили для добра і щастя України. 20 серпня в Бучачі освячували могилу. З піснею на устах „Ми зродились із крові народу наша група ОУН пішла до міста. Під час освячення там виступив районний провідник Йосип Пасічник, пс. „Панас .Провідні націоналісти в селах зачитували Акт. У Русилові, наприклад, Іван Головецький (його дружину з маленьким сином більшовики вивезли до Сибіру, і вони там загинули. Іван за німецької окупації поринув у підпільну діяльність. Потім служив у дивізії „Галичина . Опинившись на Заході, не одружувався й повністю віддав себе громадсько-політичній роботі. У 2000 р. на 90-му році життя повернувся до рідного села).У Золотому Потоці Акт проголосив провідний член ОУН Степан Капуш, пс. „Батько і „Бук . Його вибрали головою міської ради. Уникнувши німецького арешту, продовжував працю у підпіллі. З другим приходом червоних зброї не покидав. Полонений 1947 р. у с. Уніж Городенківського району з дружиною Софією. Загинув у концтаборі. Депортовані родичі його загинули в Сибіру.У с. Базар Чортківського п-ту ініціаторами проголошення Акта 30 червня були Михайло Голик і Данило Мазур. На честь події промову біля могили виголосив член ОУН Петро Мотуз. За це його більшовики закатували. У Петликівцях Старих пам'яті загиблих героїв висипали могилу. Зі славетної гори Лисоні, скропленої кров'ю Січового Стрілецтва у 1916 р., привезли землі. Освячував могилу отець Василь Жарий. З полум'яним словом про потребу боротьби за волю України виступив молодий учитель Василь Гейна.Слід згадати, що напередодні відступу більшовиків з цього села сміливець Володимир Родзібаба скинув червоний прапор і встановив синьо-жовтий.Колишній підрайонний ОУН Космин Чорній у листі до автора даного дослідження оповідає, що організація здійснила величавий похорон бойовикові ОУН Петрові Кавецькому з Бобулинців, який загинув від кулі енкаведиста під час виконання завдання. На його честь побудували каплицю. Таких патріотичних заходів на хвилі національного піднесення влітку 1941 р. на Бучаччині здійснювалось багато.Згадаємо про грандіозне віче з дефілядою у Бучачі, у двадцятих числах липня 1941 р. Народу зійшлось стільки, що запруджені вулиці не вміщали. Кожне село представляли велелюдні делегації у національних одностроях. Демонстрантів вітали представники українських організацій з німецьким командуванням. Відкривала колону сотня Українського війська з Коропця. Воїни йшли у колоні, озброєні крісами, в касках. За ними кінний відділ, який вів Микола Кізюк. Маніфестанти несли синьо-жовті прапори, тризуби, оздоблені квітами та рушниками. Відбувалося дійство біля будинків, що навпроти міської ратуші. На полі від с. Озеряни тисячні маси народу відслухали подячну Службу Божу за визволення від сатанинського більшовизму. Розповідають старожили, що організаторами здвигу, крім ОУН, були священики Василь Мельник-Лімниченко із с. Зелена, Василь Стрільбицький з Жизномира та о. Іоанн Галібей зі Скоморохів. З описаної історичної маніфестації подаємо серію фотодокументів, на яких зафіксовано тогочасні події. На них же бачимо перші колони жовнірів Українського війська.Велелюдні здвиги галичан надзвичайно сполохали німецьких чинників. І їх здержана реакція на Акт 30 червня 1941 р. незабаром вилилась у масові арешти та розстріли націоналістів.Нестор Мизак, доцент Чернівецького фінансово-юридичного інституту.Стаття цитується за матеріалами сайтуНація і Держава.

http://www.zhnyborody.narod.ru/ray/zatebe/zatebe3r.htm