НЕЦЕВИЧ, NICEWICZ, НИЦЕВИЧ

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Niecewicz написал:

[q]
Klim2018, да, разместите здесь, пожалуйста, если не сложно (всё же 16 страниц), буду Вам благодарен.
[/q]

Джерело:
Герасименко В. Нарис з історії роду Нецевичів. // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Випуск ІІ. Біла Церква, 2001. С. 105 – 115.

Niecewicz написал:

[q]
да, разместите здесь, пожалуйста, если не сложно (всё же 16 страниц), буду Вам благодарен.
[/q]

Джерело:
Герасименко В. Нарис з історії роду Нецевичів. // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Випуск ІІ. Біла Церква, 2001. С. 116 – 121.

Klim2018 написал:

[q]

Niecewicz написал:
[q]

да, разместите здесь, пожалуйста, если не сложно (всё же 16 страниц), буду Вам благодарен.
[/q]

Джерело:
Герасименко В. Нарис з історії роду Нецевичів. // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Випуск ІІ. Біла Церква, 2001. С. 116 – 121.
[/q]

Дякую, Klim2018!
В цей нарис згодом Герасименко додав багато чого i родовiд Нецевичiв зрiс до майже 600 сторiнок.

Niecewicz написал:

[q]
Ницевичи! Открыт наш Форум http://niecewicz.flybb.ru/

Приглашаем для общения и поиска родственных связей, исторических сведений, фотографий, документов.

С уважением , Ницевич В.Ф.
Фамилии в роду: Niecewicz Богомолова Вильнер Высоцкая Денисюк Дильман Зализко Козырева Константинова Литвиненко Ломакина (Маевская Плевикова Полевкова Шлыковы Niecewicz Белошицкие Бенц Березовские Бобчик Богомоловы Болотовы Бондаренко Бушловы Ващенко Венгловские Виардовская Вихропольский Воробьевы Высокинские Высоцкие Гартфель Гедимины Герасименко Герлох Голинские Голянские Гушан Дембчинская Дильман ДОВБНЯ Дудевич Дудич Емельяновы Жигуль кие Жук Зализко Заржецкий Зарудские Заруцкие Иваницкие Ивановы Катуська Ковальчук Коринфские Козловы Колупаевы Коляденко Корчевские Красновские Кршевская Кудринские Куприненко Ленорт Лех Лимонтовы Лисаковские Литвиненко Ляшевские Маевские Малишевские Марчевские Матющенко Метельские Мироненко Мискевич Мицинская Могильницкие Мыслинские Напольские Нацевичи Нацович Нецевич-Кучинская Нециевич Ницевич Олешко Островские Патковская Пашинские Писные Плиска Полевковы Рабчук Радомские Ребелинская Рерих Роде Романович Ружинская Ружинский Салтановские Свентицкие Семенихины Скороходовы Станишевские Станкевич Тагиевы Тараскины Титаренко Федоровы Ференз Хмельницкие Цалко Черныш Чугаевские Шиманские Штундер Югай Юзишин Яблонские Яценко
[/q]

Здравствуйте! А что известно по фамилии Довбня?

Добрый вечер!

Я занимаюсь поисками ветви горных инженеров Иваницких. Предположительно они из под Харькова, т.к. Борис Иванович Иваницкий учился в Белгородской семинарии, затем в Питере. От Бориса Ивановича могу прислать дальше всю информацию.

Novoslov написал:

[q]

Niecewicz написал:
[q]

[/q]

Nacewicz

>>Все остальные интерпретации это отрицание "Не" и "Ни" то есть не имеющие ни какого отношения!
[/q]

Происхождение фамилии из Пруссии и изначальное написание Nasevich. Потом трансформация написания происходила в Польше, Литве, Беларуси, Украине, России. В основе фамилии мужское имя Nas.

Из исследования архивных документов, проведенного В.С.Герасименко, известно, что происхождение фамилии связано с мужским именем Nas в Пруссии, которое звучало позднее как Нац. От него изначально образована фамилия Nasevich, написание и произношение которой по мере миграции рода на восток трансформировалось в соответствии с языковыми особенностями той или иной местности. В нынешних границах это такие страны как Польша, Литва, Беларусь, Украина, Россия.
Недавно стало известно, что аналогичная картина имела место и с фамилиями Пацевич, Пецевич, Пицевич, в основе которой находится мужское имя Пац.
Кстати, в литовской фонетике эти фамилии имеют вид соответственно Pacevičius ir Nacevičius. И они в нынешней Литве не редкость.

>> Ответ на сообщение пользователя Niecewicz от 2 марта 2023 21:30

Голодування.

Офіційний «фізіологічний мінімум споживання» дорослого чоловіка, який, за умови виконання ним подекуди тільки легкої фізичної праці, ще забезпечував відсутність постійного голодування такої особи, але вже наражав її на певне білкове недоїдання, становить 14 пудів хлібного збіжжя. Часткове недоїдання членів родин тих дорослих чоловіків, але також ще не постійне їхнє голодування, наставало при річному споживанні цими особами по 13 пудів хлібного зерна. Забезпечити всім без винятку членам давнього середньовічного суспільства навіть таку кількість споживання тих зернових продуктів було, однак, досить важко. Недарма ж весною в ту пору досить часто родини споживали лободу та інші малоїстивні (сурогатні) замінники звичайної їжи. Іншими словами – наші далекі пращури на цій землі зовсім не жирували, про що завжди належить пам’ятати при аналізі всіх історичних подій, які тоді відбувалися, а особливо тих, які прямим чином стосуються питань цієї генеалогічної розвідки.
Прадавня людська спільнота Правобережної України-Русі постійно балансувала на межі білкового недоїдання, яке завжди наставало в будь-якому суспільстві за умов отримання низьких зернових врожаїв, і практично починалося при добовому споживанні кожним її стандартизованим «єдоком» згаданого нижчого рівня калорійності його продуктового раціону, у 2.200 ккал. Інколи низькі зернові врожаї взагалі призводили до того, що недоїдання ставало для середньовічного суспільства вже цілком постійним явищем і поступово переходило у голодування всіх його членів.
Навіть в нинішні часи досить різка зміна рівнів щорічного зернового врожаю, принаймні у 1,5 рази, є нормою, а що вже казати про далеку пору середньовіччя, коли взагалі дуже багато чого залежало саме від примх клімату, погоди та природи. Тим більше, що тоді ніяких можливостей для масштабних перевезень зерна для компенсації низьких врожаїв в окремих місцевостях взагалі ще не існувало і у місцях недороду мешканці просто мусили голодувати. Бо на єдиному в ту пору старовинному гужовому транспорті, возі, можна було перевезти річний запас споживчого збіжжя лише для трьох-чотирьох «єдоків». Тому постійне голодування, явний голод, та навіть жорстокий голодомор, були на ту пору частими, хоч і зовсім не бажаними, «гостями» будь-якого прадавнього суспільства.
Голодування та виснаження організму людини, із поступовою втратою ваги, розпочиналося завжди саме з браку в раціоні її харчування достатньої кількості та різномаїття рослинної білковини. Це так зване білкове голодування, наслідки якого найбільш помітні. Брак жирів в раціоні харчування за своїми руйнівними наслідками спочатку менш помітний, бо починається він тільки із явищ «курячої сліпоти». Малоїстивні та низькокалорійні замінники звичайної їжи спроможні при білковому голодуванні ще деякий час підтримувати існування людей, якщо вони забезпечують їм щодобове енергетичне відшкодування принаймні у 1.900 ккал. Це вже так званий «рівень голодування повного спокою». В такому випадку ніякої постійної фізичної праці люди виконувати не спроможні, а крім того їхній організм досить активно руйнується різними шкідливими компонентами тієї сурогатної їжи, яку вони вимушені споживати при умовах постійного недоїдання.
Згадані оптимальні умови по забезпеченню необхідною кількістю збіжжя всіх членів існувавшого тоді суспільства у ХХ ст., коли один селянин лише двох осіб годував, в пору середньовіччя, однак, ніяким чином не реалізувалися. Тому в ті зовсім прадавні часи, коли селянин обов’язково мусив годувати принаймні трьох осіб, до чого він не був готовим, у середньовічному суспільстві часто взагалі не реалізувався навіть середній рівень забезпечення калорійності раціону та продуктових потреб стандартизованих «єдоків», принаймні в головному на ту пору інгредієнті їхнього раціону – рослинній білковині.
Подібному, майже в усю пору середньовіччя постійному, зменшенню загальної калорійності споживання членів суспільства, можуть буди дві вагомі причини: або рівень середніх зборів всіх продуктових зернових культур був тоді близьким до критичного «сам 3», що досить малоймовірно, або на згаданій вище території таки мешкало взагалі трохи більша кількість фізичних осіб. Усього, виходячи із означеного рівня початку недоїдання, в прадавньому українському суспільстві їх могло бути близько 0,45 млн. Тобто Яблоновськи XE "Яблоновський, польській історик" таки, цілком можливо, на 10 – 15 % помилився із своїми демографічними підрахунками загальної чисельності населення Волині та Подолії на середину ХYІ ст. [185].
Однак оскільки всім тим («надлишковим») людям все одно було потрібно постійно задовольняти власні потреби у рослинній білковині, саме за відсутності якої, у достатній кількості та різномаїтті, в раціоні їхнього харчування завжди починається голодування, то мабуть часткове недоїдання маси людей в тому прадавньому суспільстві таки мусило постійно мати місце. Воно могло наставати за багатьох конкретних обставин, однією з яких, не зважаючи на всі, буцімто, страхіття постійних татарських та турецьких набігів на Україну-Русь, почала поступово виступати тоді просто вульгарна нестача орної землі, конче необхідної для задоволення харчової норми потреб людей.
Дійсно, навіть за цілком сприятливих умов землекористування голод в пору середньовіччя приходив на територію Східної Європи в середньому кожні 12 років, а кожні 35 років там мало місце взагалі жорстоке голодування всього населення, та наставав навіть ще жахливіший голодомор, який буквально «викошував» прадавню людську спільноту. Так, наприклад, в Московському князівстві, у 1550 році, мала місце страшенна смертність від голоду, а в 1557 та 1570 роках там взагалі «бысть голод на всю русскую землю и много людей помроша». Крім того, у 1566 році на землях Московського князівства ще й лютувала чума. Ніхто, звичайно, підрахунком кількості померлих там тоді з цієї подвійної прикрої нагоди осіб не опікувався.
Одночасно, у 1570 році, коли кримський хан Давлет-Гірей XE "кримський" , захопивши Москву, вбив, буцімто, від 50 до 500 тис. осіб – то навіть й тоді, при усіх жахливих подіях цього середньовічного геноциду, загиблих там ніхто не перелічував, а про їхню «фактичну кількість» свідки цих подій згадували просто навмання! Взагалі деякими стародавніми дослідниками навіть вважалося, що у той похід на свій Московський улус кримськими татарами було фізично знищено там до 1 млн. осіб.
Однак навіщо, натомість, кримським татарам знадобилося фізично винищувати таку величезну кількість власних (та потенційних) платників їхніх щорічних упоминок – взагалі незрозуміло. Між тим повна відсутність реальних підрахунків кількості незворотних втрат населення була на ту пору для цієї землі загальним правилом. Бо у самому місті Москві, в ХY – ХYІ ст., згідно існуючих оцінок інших дослідників історії тих часів, проживало всього тільки якихось 100 тис. осіб.
Разом з тим наступні події 1601 – 1602 років, коли лише в Москві померло від голоду, буцімто, знову таки аж 500 (!) тис. осіб, всі історики минулих часів вже інакше ніж «жахливий голод», не називають. Потім те жорстоке голодування усього наявного населення повторювалося у Московському царстві, на початку ХYІІ ст., ще принаймні двічі, в 1605 та 1608 роках, і при кожній з тих подій тоді також помирала велика маса народу [304].
Між тим показники навіть тільки перелічених вище незворотних втрат населення тієї Московії, які мали місце усього лише за якихось 50 років, просто досить важко узгодити з загальною чисельністю населення всього того невеличкого «великого князівства», також відомого дослідникам, що ніяким чином не перевищувала для означених часів позначки у 4 млн. осіб. Оскільки лише на природну компенсацію згаданих людських втрат, навіть при повністю нерегульованих темпах народжуваності населення, в тій давній Московії знадобилося б аж ніяк не менше ніж 50 років!
В ту пору такі ж самі події жорстокого голодування усього населення відомі, за літописами, також для багатьох земель Правобережної України-Русі. Так, наприклад, в 1570 році, на землях Волині також була значна посуха і мав місце страшенний неврожай. Однак демографічні наслідки тих подій для цієї землі значно менш детально досліджені, якщо їх взагалі зараз вже можливо якимось чином відтворити. Між тим саме в цю (майже постійно) голодну пору і відбулося переселення декількох родин бояр-шляхти Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід" із Русь-Литви до Волині, на землі родичів, які там тоді поступово вимирали – чи не внаслідок, до певної міри, саме означеного жахливого неврожаю та наступного за ним голоду.

Визначеність роду.

Отже в Речі Посполитій, на землях Волині, принаймні починаючи з часів порубіжної межи, мешкали три лінії єдиного роду бояр-шляхти Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід", споконвіку (давньо)прусського за своїм генетичним походженням, потім йменованого русь-литовським, які вже згодом являли там її великий український (русинський) рід.
Старовинна місцевість із назвою Литва зовсім не перекривала собою етнічно литовської землі, а зараз ця місцевість взагалі входить тільки до складу республіки Білорусь. Там ця старовинна місцевість виступає, переважно, територією Мінської області, а також окремих частин Гродненської та Вітебської областей. Саме мешканців цих суто білоруських місцевостей, які «з’явилися на світ» в результаті асиміляції групи місцевих племен пришлими із земель прусської Литви західними балтами-русами, тобто давніми прусами, ще у зовсім праминулу пору стали називали литвинами.
Тому, з історіографічної точки зору, взагалі було б точніше писати в цій розвідці про прусське походження, а вже потім про русинській, по своїй нинішній суті, рід бояр-шляхти НецевичівXE "Нецевичі, окремий рід". При цьому, однак, не слід випускати з поля зору ще й проміжне, більш відоме як русь-литвинівське, проживання осіб цього роду на етнічно білоруських землях. Саме внаслідок того, що рід багато років проживав у місцевості з русинською мовою спілкування, ніяких мовних проблем при його переселенні на Правобережну Україну-Русь не могло виникнути. Бо навіть при дворі великого литовського князя Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " всі керівні особи та їхня челядь спілкувалися тоді саме по-русинські, а все офіційне листування поміж установами великого князівства Литовського взагалі споконвіку відбувалося виключно по-руські.
Вже на самому початку ХY ст. прадавні русь-литовські пращури цього роду оселилися на землях тоді ще тільки «місцевості Ружино», що належала до території Ковельського повіту, який знаходився в землях центральної Волині. Таким чином життя цього роду розпочалося там ще за часів найбільшого розквіту великого князівства Литовського, а сам рід взагалі становив прадавній шляхетський осередок цієї волинської місцевості України-Русі.
Історики Російської Імперії середини ХІХ ст. дійшли глобального висновку, що із всієї шляхетської маси Південно-Західної Росії (тоді вже – Правобережної України) тільки десять відсотків родів належало до польського етносу. Всі інші роди тут, на їхню думку, походили тільки із прадавніх родів руської, тобто русинської, основи. Однак при цьому вони залучали до них ще й ті роди русь-литвинівської основи, які також в свій час, з якоїсь нагоди, «осіли» на цій території.

З їхньої точки зору, яка спиралась на постійне використання цими дослідниками історії виключно «русского языка», значна частина шляхетських родів мішаної основи вела своє пряме походження зовсім не від давніх русинів, а від різноманітних родів русів, або русичів, під якими вони розуміли ті прадавні роди, які “весь час” мешкали саме в цій місцевості. Тобто на величезній території, яка знаходилася поміж 490 та 520 північної широти і простягнулася там до 700 км на захід від Києва [14].
Розміри означеної території Правобережної України-Русі становлять зараз третину від розмірів земель усієї нинішньої України, таким чином вони досить таки суттєві. Ця територія була тоді навіть вполовину більшою, ніж землі, де на ту пору проживали племена древніх германців. Крім того, територія Правобережної України-Русі, як за своїми розмірами, так навіть трохи за формою, взагалі нагадувала собою острів Великобританія. Однак різниця поміж двома цими землями та їхніми народами постає не лише в наявності величезних морських просторів навколо острова Великобританії. Головна різниця в минулому завжди полягала у зовсім інших погодних умовах, забезпечених там Гольфстрімом, які біля того острова існували споконвіку та ще навіть в пору середньовіччя цілком дозволяли отримувати на його землях, при цьому цілком постійно, врожаї зернових хлібних культур досить високого на ту пору рівня зборів, «сам 5».
В дійсності, однак, спираючись на події порубіжної межи, ті імперські історики навіть серед названих ними родів руської основи мабуть в першу чергу мали на увазі роди російської основи, які, звичайно, таким чином могли бути названі лише в (їхньому) майбутньому. Це були ті (російські) роди, які встигли переїхати до Правобережної України-Русі, із свого Московського князівства (та навіть царства), протягом декількох десятиліть XYI ст., у часи правління там великого князя (царя) Івана IY Грозного. XE "ІY" Як відомо таких, вчасно емігрувавши і тому зберігши тоді своє існування родів було доволі багато, принаймні більше, ніж їх встигла вирізати, за вісім років своєї «активної діяльності» по створенню на землях їхньої минулої батьківщині так званої «Великої Росії», славнозвісна царська «опричнина» [15].
На думку стародавніх російських істориків, «проживаючи потім понад два сторіччя в Речі Посполитій», де загальна чисельність шляхти взагалі сягала у самому Польському королівстві вісьмох відсотків населення, а у великому князівстві Литовському чисельність тієї шляхти коливалася тоді від 3 до 6 % відносно загальної кількості усього литовського населення, шляхетні роди означеної (руської) основи в багатьох випадках, з часом, ополячилися та прийняли католицьке віровизнання.
Речь Посполита завжди проводила цілеспрямовану державну політику ошляховування всього свого суспільства, тобто політику створення у ньому чисельного прошарку вільних людей, і одразу військовослужбовців, як це раніше постійно відбувалося в великому князівстві Литовському. Таким чином у членів цих вільних родів, на думку стародавніх російських істориків, власна самовизначеність вже стала тоді безумовно цілковито подвійною: «gente Ruthenus, natione Polonus».
Наприкінці XYIІ ст. звичайно інакше вже не могло й бути, оскільки для усього населення Правобережної України-Русі ще й примусово було нав’язано сповідувати тоді взагалі штучно створене (вигадане) католицькою церквою для цієї території «віровизнання» – так зване уніатське. Фактично новостворене віровизнання було греко-католицьким, і хоч воно не чіпало, наразі, самої суті та засобів відправлення релігійних обрядів, до якого споконвіку звикло місцеве православне населення, але при цьому це віровизнання повністю сприйняло головні догмати католицької церкви відносно Святого Духа та Трійці, а ієрархи уніатів виявилися прямо та беззастережно підпорядкованими римському понтифікату.
Вже при самому акті «створення» уніатського віровизнання воно приназначалося тільки для використання у так званій «селянській» церкві, тому служби правилися там виключно для задоволення релігійних потреб головного прошарку її пастви, селян, колись православних віруючих. Внаслідок такого загалом усі сільські підневільні люди на ціле сторіччя поспіль стали “відторгнуті насильством” від своїх споконвічних релігійних уподобань церкви східного обряду. За допомогою релігійної складової суспільного життя їх стали тоді примусово асимілювати до соціуму панівної в Речі Посполитої католицької польської нації.
Однак жодних висновків відносно попередніх принаймні двох сторіч «всього часу» життя цієї території у великому князівстві Литовському, перепитій проживання там давніх шляхетних родів (прямої та проміжної) русь-литвинівської основи, а також, загалом, талану і долі самого литовського етносу в Україні-Русі, на додаток до етносу старовинних русів та етнічних росіян, ці історики не зробили. Між тим вже саме у давніх русь-литвинівських родів, починаючи із самого моменту їхньої «осілості» на українській території, стала в ХІY – ХYІ ст. активно відбуватися перша фаза формування української народності. Саме в цій народності склався тоді особливий характер і закріпилася та культура відносин, якими ще й досі цілком відрізняється від усіх своїх сусідів-слов’ян, в першу чергу поляків та литвинів (білорусів), але особливо від москвитинів, українська нація.
Головними чинниками при цьому стала наявність і постійне реформування власної руської (русинської) мови, яка згодом набула назви української, релігійні християнські православні уподобання кафолічної церкви східного обряду, цілком специфічне місцеве право, ще суто русь-литовської основи, та народні звичаї різноманітних прадавніх південних народів. Сукупно все це спромоглося створити першу, однак, наразі, найважливішу самовизначеність вже «осілих» тут шляхетних родів різного етнічного походження – національну, яка суттєво відрізнялася від тієї, з якою всі вони в свій час прийшли на цю землю.
Саме тоді українська народність перший раз «народилася на світ», згодом збільшивши свою загальну чисельність від 150 до 500 тис. осіб, а потім взагалі спромоглася відроджуватися ще двічі, коли проходила буквально через «голкове вушко», втрачаючи фізично значну кількість вже сформованого на новій національній основі українського суспільства, особливо в часи «революційних подій» середини ХYІІ ст..
Спочатку польські, про які згадано вище, тобто релігійні, а потім ще й російські прагнення до примусової асиміляції «української народності», для чого в імперські часи російська влада стала використовувати іншу, мовну складову суспільного життя, взагалі заперечуючи існування у «якоїсь там малоросійської народності» власної мови, та забороняючи відправляти на тій мові навіть православні церковні богослужіння, призвели тільки до багатовікової боротьби української нації за свою свободу і незалежність, яка, нажаль, ще й досі не завершилася.
Стосовно підвалин роду бояр-шляхти Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід", який завжди вважався русь-литвинівської основи, стародавні історики дійшли згоди про значну давнину його походження в Південно-Західній Росії (тобто в Правобережній Україні-Русі), і спираючись переважно на те, що він проживав там ще задовго до порубіжної межи, зарахували цей рід в перелік прадавніх боярсько-шляхетських (але все одно руських!) родів цієї місцевості [14].
Процеси, які керували колись розвитком суспільства, що мешкало в Правобережній Україні-Русі, та які запровадили формування із нього українського етносу, можна звичайно досконало з’ясувати лише тоді, коли стане достеменно відомою історія життя окремих його генерацій. Але за часів бездержавності українського народу, з метою розуміння вказаних вище процесів та можливості вірогідного тлумачення багатьох питань історії прадавнього українського суспільства, спочатку в «державі обох народів» – Речі Посполитій, а згодом у російській великодержавній багатонародній формації, в першу чергу набуває неабияке значення дослідження саме родоводів та історії життя, а точніше генеалогії, його не дуже чисельної еліти – найвідоміших та найвпливовіших прадавніх родів цієї території, особливо її феодальної верхівки. Бо історія, як наука – це, в першу чергу, саме встановлення безумовних фактів минулого, а вже потім їхнє належне (частіше однак довільне) тлумачення.
Звичайно, що тільки в другу чергу має сенс проводити аналогічні дослідження для прадавніх родів більш чисельної середньої ланки (української) шляхти того часу. І хоч з таких досліджень є можливість отримати інформацію лише по цілком обмеженому колу питань (особливо всесвітньої) історії, але оскільки одне з них – як саме йшло тоді формування багато чисельного середнього прошарку української нації, то такі розвідки обов’язково повинні виконуватися. Тим більше, що сам перелік елітних прадавніх родів Правобережної України-Русі вкрай обмежений для того, щоб зрозуміти яким чином тут з’явився «на світ» навіть клас великої національної буржуазії – верхнього прошарку української нації у ХХ ст.. Разом з тим тільки прискіпливо оглядаючи прийдешнє життя, та постійно спираючись на добре вивчене і зрозуміле минуле, можна уявити собі яких конкретно суспільних проявів слід очікувати від українського народу в майбутньому. Події київського майдану кінця 2013 – початку 2014 року все це цілком певно собою підтвердили.
Спочатку давні етнічні пруси, потім русь-литовські бояри, які поступово перетворилися на українську шляхетську спільноту, а вже згодом ополячені шляхтичі Нецевичі XE "Нецевичі, окремий рід" стали саме звичайною за своєю життєвою вдачею та середньою за достатком ланкою бояр-шляхти відповідних часів. Тому вони – безумовно прадавній рід тієї, в першу чергу саме середньої за достатком, української шляхти, також слушний об’єкт для вказаних історичних досліджень. Бо життя роду бояр-шляхти Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід", тобто бояр, які в усі попередні часи мали безсумнівні докази свого благородного походження, в цій генеалогічній розвідці взагалі вдалося простежити впритул до ХIY ст., а саму появу їхнього протопласти навіть до середини ХІІІ ст..
Це сталося можливим завдяки матеріалам литовської метрики та архівним документам Російського державного історичного архіву (РДІА) в м. Санкт-Петербург, Центрального державного історичного архіву України (ЦДІАКУ) в м. Києві, державного архіву Житомирської області (ДАЖО) в м. Житомирі, державного архіву Хмельницької області (ДАХмО), його філіалу в м. Кам’янець-Подільському, державного архіву Чернігівської області (ДАЧО) в м. Чернігів, державного архіву Волинської області (ДАВО) в м. Луцьку, державного архіву Київської області (ДАКО) в м. Київ, та державного архіву Херсонської області (ДАХерО) в м. Херсон. Початковий варіант цієї розвідки був раніше опублікований в [16].

Рід бояр-шляхти Нецевичів.

Звичайно що як в Речі Посполитій, а до того у великому князівстві Литовському, де в свій час мешкало багато поколінь роду Нецевичів XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя", потомствене наслідування членами цього роду визначаючих саме вищий стан особи найменувань, якщо вони дійсно були «із роду суть бояре» – тобто землянин, боярин, боярин-шляхта, або шляхтич, ставало можливим лише при наявності фактичного наслідування там неабиякої земельної власності і безумовно свідчило про постійне збереження цієї власності кожним із наступних поколінь їхнього роду.
Нецевичі XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" мали на волинських територіях Червеної Русі принаймні сім місць помешкання («батьківщин») та володіли в кожному з них досить значними на давні часи землями. Згодом однак, зважаючи на усі минулі історичні події, нащадки цих давніх бояр-шляхти Нецевичів XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" роз’їхалися вже, кожен свого часу, по іншим теренам Волині та Подолії, де вони також продовжували володіти земельною власністю.
Взагалі сімейні прозвання у потомственому наслідуванні роди почали використовуватися в країнах Європи лише тоді, коли до їхнього постійного використання настали певні умови, а також ці прозвання виявилося цілком готовим та згодним сприйняти там прадавнє людське суспільство. Сімейні прозвання (прізвища), як і власні особові імена, були для середовища давніх людей лише певними язиковими та культурними універсалами, тому єдиного визначення ободвох цих термінів взагалі не існує [394]. А при заглибленні у досить праминулі часи сімейні прозвання (прізвища) взагалі ще не виступали для того середовища постійними універсалами, досить часто змінювалися, і навіть про наслідування familia саме по чоловічому коліну свідчать тільки, переважно, певні родословні розписи та герби шляхти, які наразі збереглися [338]. Зазвичай прадавні прізвища найчастіше були пов’язаними із історією певної території, на якій вони в свій час з’явилися, та згодом почали вже саме там широко використовуватися.
В українських пам’ятках ділової мови, грамотах ХІY – ХY ст., прізвища, в їхньому сучасному розумінні, з’являлися лише у тих осіб, які належали до суспільної верхівки місцевого прадавнього суспільства – князів, магнатів, власників великих земельних маєтків (тобто панів), землян, тощо. Бо лише їм доводилося виконувати у ті часи юридичні дії, які вже стали потребувати цілком чіткого (судового) визначення фізичної особи конкретного учасника подібних розборів [349].
Зважаючи на довгострокове наслідування членами багатьох поколінь роду Нецевичів XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" свого сімейного прозвання і старинного литовського визначення боярин, можна беззаперечно дійти висновку про давнє походження цього роду. Між тим для належних доказів свого походження в минулому рід таки мусив мати «на руках» певні документи і ті документи у нього раніше безумовно існували. Принаймні у 1663 році їх було особисто пред’явлено членами цього роду комісарам при виконанні останніми люстрації міста Ковеля, однак зберегти їх в часи середньовіччя бояри-шляхтичі Нецевичі XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" не спромоглися. Разом з тим навіть сам боярин Роман Юрієвич XE "Роман Юрієвич, засновник московської царської династії Романових " – засновник московської царської династії Романових , XE "Романови, царський рід" із ординського рода боярина Кобили, XE "" Кобила, ординські бояри, рід царської династії Романових не спромігся зберегти тоді належних документів про своє власне походження, внаслідок чого залишив цей (царський!) рід наразі «без фундаменту».
У відповідності до означеного про таке в законах Російської Імперії, та спираючись при цьому на безперечний документарне підтверджений факт володіння маєтком з кріпаками дідом та прадідом особи, яка подавала документи від згаданого сімейства Нецевичів XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя"до російської імперської Герольдії, роду вдалося визначити у ХІХ ст. лише столітній проміжок часу, який надавав йому права російського дворянства. В решті решт це (конкретне) сімейство було записано в Імперії тільки до І частини книги дворянам Волинської губернії [1,2].
Разом з тим прізвище цих дворян латиницею, на польській мові, завжди мало в Російській Імперії подвійний запис, вже у відповідності до законів фонетики саме української мови місцевості, де Нецевичі XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" постійно мешкали на момент її приєднання до тієї Імперії – Necewich XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" та Neciewich XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя". Ці записи використовувалися постійно в судових документах, складених у часи середньовіччя в Україні-Русі, а їхній запис латиницею в «остаточній» для цієї землі формі, ще взагалі згідно законів фонетики існувавшої раніше на цій землі старовинної русинської, яку зараз звуть староукраїнською, мови, був наступним – Nіecewich XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" та Nіeciewich XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя". Наразі, жодне з цих чотирьох прізвищ, а також ще й чисельних «різновидів» його, в довідниках сучасних українських прізвищ взагалі не зазначене [349.
Але крім того, як вдалося встановити в наш час за архівними документами, до кінця ХІХ ст. дожили ще дві, доволі таки чисельні, лінії того самого роду шляхтичів Нецевичів, XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" причому пращури цих двох ліній також виступали раніше у Речі Посполитій мешканцями (різних) місцевостей Волині та Подолії [3,4]. Саме делініація, тобто уточнення окремих ліній цього роду, спочатку у часи середньовіччя, в Речі Посполитій, а вже потім, у ХІХ ст., в Російській Імперії, є одним з головних завдань цієї генеалогічної розвідки.
За архівними документами, члени принаймні двох ліній цього роду, в тому разі (російської) дворянської, не зважаючи на різні місця свого постійного помешкання, завжди добре усвідомлювали давнє родство і підтримували поміж собою певні родові стосунки принаймні до кінця ХІХ ст.. Разом із тим згадані дві (нові) лінії роду, з усіма своїми власними гілками, які згодом так і не були зараховані до (російської) дворянської спільноти, завжди належали в Речі Посполитій до іншого шляхетського братерства – герба Яніна. Члени цих двох ліній не спромоглися отримати підтвердження своєї дворянської достойності в Російської Імперії під час, та після завершення, діяльності Центральної комісії, Височайше заснованої в місті Києві для вирішення дій Дворянських Депутатських Зібрань Київської, Подільської і Волинської губерній (далі – Київської центральної ревізійної комісії) у 1839 – 1847 роках [5,6]. Оскільки Імперія у ті часи, на відзнаку від Речі Посполитої, взагалі не клопоталася ростом чисельності прошарку своїх вільних людей.
В заявах до губернських дворянських депутатських зборів, які члени цих двох (нових) ліній роду подавали у 1802 та 1814 роках, також були відсутні будь-які згадки про походження, родоводи, та історію життя їхніх пращурів раніше XYIІІ ст.. Все це для двох зазначених (нових) ліній роду, і їхніх наступних власних гілок, наразі залишалося невідомим – генеалогія взагалі усього роду Нецевичів XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" була відсутньою вже навіть для тих його пращурів, які жили у ХYІІ ст..
Нарешті, залишається тільки зазначити, що на 1.І.1850 р. жодної особи на усі наведені вище в записі латиницею прізвища Нецевичів XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя" не було внесено департаментом герольдії у Польському королівстві до списку його шляхти (дворян). При цьому як таких, що існували на цій території ще «із самого початку часів», тобто до пори зникнення Речі Посполитої з мапи світу у 1795 році, потім як таких, що з’явилися в Польському королівстві до появи нового положення про дворянство у 1836 році, і нарешті як таких, що визначилися там в цьому стані департаментом герольдії королівства вже після оприлюднення нового положення про дворянство [213].
Однак необхідно окремо наголосити, що мова йде саме про шляхту (дворян) тієї польської території, яка залишилася в Польському королівстві вже після приєднання значної частини території Волині та Подолії минулої Речі Посполитої до складу земель Російської Імперії наприкінці XYIІІ ст. (це приєднання завершилося тоді у два етапи, а саме в 1793 та 1795 роках).
В Західній Європі – колисці прадавнього дворянства, в більшості її країн, ще у XІY ст. були призначені офіційні особи та створені спеціальні геральдичні установи, які мусили стежити за цілісністю та недоторканістю гербів їхнього дворянства. Але в давньому Польському королівстві, тобто Короні, та у великому князівстві Литовському, де головним свідченням (доказом) благородства шляхтича завжди вважалося лише володіння ним власним земельним наділом, саме з якої він ніс «шляхетську службу», довгий час взагалі не функціонувало державницьких департаментів герольдії, які б професійно опікувалися цією проблемою.
Мабуть тому своєрідну роль «приватних герольдій» цих двох країн Східної Європи мусили взяти на себе окремі неофіційні особи – головним чином письменники-історики, які проводили, кожен в свій час та «на свій смак», власні дослідження гербів шляхетських родів Речі Посполитої, користуючись при цьому як офіційними, так і суто приватними («інших осіб») свідченнями по цій тематиці. Саме свідчення давніх письменників-істориків, опубліковані ще за їхнього життя, досить часто поставали у ХІХ ст. єдиними підвалинами для складання генеалогії окремих шляхетських Домів департаментом герольдії (нового) Польського королівства, бо більш надійної інформації про таке взагалі на ті часи не існувало [355].
В XYIІІ ст. саме на територіях Волині та Подолії, які належали тоді до об’єднаної поміж собою в унію Корони та великого князівства Литовського – Речі Посполитої, існували і були відомі згаданим вище «неофіційним герольдіям» два окремі Дома натще родовитої там в ті часи шляхти, які саме носили досліджуєме в цій розвідці особове прізвище-найменування – Нецевичі XE "Нецевичі, лінія роду герба Нечуя".
Ними виступали Нецевичі XE "Нецевичі, лінія роду герба Яніна". герба Яніна, які на польській мові були записані стародавніми дослідниками польської герольдії як Necewicze,XE "Нецевичі, лінія роду герба Яніна" тобто, в україномовному прочитанні – Нечевич XE "Нецевичі, лінія роду герба Яніна", та інші Нецевичі XE "Нецевичі,окрема лінія роду" , герба яких в переліку тієї шляхти взагалі не було зазначено, які були записані там під прізвищем Nieciewski (тобто, у тому ж самому прочитанні – Нєцієвські) XE "Нецевичі,окрема лінія роду" [196]. Скоріше за все, однак, гербом Яніна насправді володів Дім шляхтичів на останнє з двох записаних прізвищ, Nieciewski XE "Нецевичі,окрема лінія роду" , як про таке цілком певно свідчать результати проведеної генеалогічної розвідки.
При цьому прізвище шляхтичів з іншого Дому, Neczewich XE "Нецевичі,окрема лінія роду" , також походить від наведеного вище прізвища Nieciewski XE "Нецевичі,окрема лінія роду" , та й взагалі до конкретних записів польської і литовської «приватних герольдій», які, нагадуємо ще раз, зовсім не були офіційними (та професійними) державними геральдичними установами, існує дуже багато запитань та нарікань. Взагалі за тієї давньої пори, геть в усіх країнах Східної Європи, записи особових прізвищ настільки постійно змінювалися писарями, що у Московському царстві в 1685 році було навіть видано особовий царський указ, яким писарям таке фактично дозволялося робити (при цьому зазначено – «не ставити їм це у безчестя») [338].
Проведені в цій розвідці ретроспективні дослідження історії життя прадавніх пращурів шляхтичів Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід" , протягом чотирьох сторіч поспіль, показали, починаючи той зворотній відлік із середини ХІХ ст., що для двох (нових) ліній роду герба Яніна (Поле в полі) та лінії роду герба Нечуя (Пень, або Колода) всі пращури тих ліній, які жили на початку XYIІІ ст., безумовно знаходились поміж собою у тісних родинних стосунках, тобто належали до одного сімейства (familia).
Згідно ж документів XYIІ ст. виявилося, що ще більш давні пращури усіх трьох ліній роду були поміж собою вже просто досить близькими родичами. А по документам, які стосувалися життя зовсім прадавніх пращурів цього роду, що жили у XYI ст., було однозначно визначено наступне: засновниками трьох окремих ліній цієї династії, саме на початку того сторіччя, постали троє рідних братів – нащадки боярина Радунського Андрія Нецевича XE Нецевич Андрій, боярин Радунський" . Однак ця подія, а також отримання трьома братами герба шляхетського братерства Яніна, мали місце ще у великому князівстві Литовському, на давній (але проміжній) батьківщині цього роду, тоді як дійсні прадавні пращури Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід" безумовно походять ще із прусських земель.
В проведеній розвідці вдалося дослідити генеалогію рода Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід" починаючи від ХІІІ ст. в усі буремні віка середньовіччя, при проголошуваних тоді істориками постійних набігах на територію Правобережної України-Русі татар і турок, та за «революційних подій» епохи Богдана-Зиновія XE " Хмельницький Богдан-Зиновій, гетьман українського козачого війська " . Її вдалося безперервно відстежити через досить чисельні події недоїдання (голодування), та інколи жорстокого голодування прадавнього суспільства цієї території. А ще через морові негаразди, що в ту пору часто визначали сумну долю багатьох шляхетських і селянських українських родів, які мешкали на цій землі, та згодом таки зникли. Оскільки, наприклад, чотирирічний жорстокий мор 1283 – 1286 років, коли засновники досліджуємого роду вже перебралися із Пруссії до земель Литви, призвів, крім значної втрати самого населення великого князівства, ще й до того, що «на Русі, та у Ляхів, а також у Татар – ізомре все, коні, і скоти, і овца, все ізомре, не осталося нічегоже» [393].
Деякі моменти означених подій будуть розглядатися в цій розвідці як цілком окремі суспільні явища, однак, наскільки дозволяють знайдені документи, вони будуть також аналізуватися з точки зору їхнього конкретного впливу на долю окремих гілок роду самих бояр-шляхти Нецевичів.

Походження роду.

В результаті проведених досліджень родоводу та окремих розвідок з подій життя прусських пращурів бояр-шляхти Нецевичей XE "Нецевичі, окремий рід" з’ясувалося, що (проміжні) підвалини цієї династії перемістилися в свій час на територію Чорної Русі, а саме у Підляшшя, в південно-західну частину старовинного Полоцького князівства. Ця місцевість з початку ХІІ ст. була підпорядкована великому Галицько-Волинському князівству. Згодом цю Чорну Русь захопили північні сусіди, литовці, які потім знову передали її «до рук» Галицько-Волинського князівства, але вже у середині ХІІІ ст. вона постала цілком невід’ємною частиною великого князівства Литовського.
Чорна Русь, або ще Середнє Понімання, вбирала до свого складу значні частини віленської, гродненської та чернігівської земель, починаючи від лівих притиків річки Німан, та простягаючи потім свою територію аж до річки Свислочь. Саме із чернігівської землі бере свій початок річка Німан-Русь, і всі землі її водозборів у місцевих, в тому разі етнічно литовських за своїм походженням племен, серед яких переважали аукшайти, споконвіку йменувалися тільки єдиним словом «русь». Однак про походження особової назви самої місцевості Чорної Русі якихось певних думок у нинішніх істориків не склалося.
На переламі тисячоліть територію нинішньої Білорусі переважно населяли племена скандинавських готів, а також чисельні племена західних та східних балтів. Всіх цих балтів у прадавньому суспільстві цих земель переважно «виставляли на світ» різноманітні племена кельтів – галів, раків, кимрів, кривичів. Саме із місцевими племенами кельтів відбувалася, в свій час, асиміляція емігрувавших на цю землю західних слов’ян-русь, внаслідок чого на ній з часом виявилася створеною окрема нація русь-литвинів, відомих зараз як білоруси.

Судячи з усіх подальших подій, власне саме у північно-західному кутку цієї території, на кордоні з Польським королівством, в досить населених місцях спільного помешкання прусів, аукшайтів, готів та кельтів, а також їхніх нащадків, які згодом отримали те особове найменування русь-литвинів, існував майже півтора сторіччя поспіль етнічний прусський рід, прізвище якого було сформовано на засаді старовинного прусського особового імені Nas.
Особовим іменем людини у прадавні часи взагалі могло стати будь-яке слово, відповідно до мови, на якій це її найменування тоді відбувалося. Однак про саме «особове ім’я» людини та його дійсне походження у лінгвістів існує зараз безліч різних гіпотез [17]. Разом із тим під прізвищем лінгвісти безперечно розуміють «особове ім’я, яке поєднує членів родини та передається їхнім нащадками далі двох поколінь». Від досить цупких прусських особових імен, крім прізвищ окремих родів, в Чорній Русі могли також виникнути в свій час відповідні назви її поселень, де ті роди оселялися на постійне помешкання.
Бо ще й досі на території минулої Чорної Русі, а саме в Мостовському районі, Гродненської області, республіки Білорусь, існують чисельні населені пункти із назвами Нацевичі, Нацково, Пацевичі, Мацевичі і таке інше. Звичайно, що назви поселень, в свою пору, виступали для прадавнього суспільства носіями значно більш важливої інформації, ніж найменування окремих конкретних осіб, які їх населяли, і тому просто мусили постійно зберігатися. Таке, цілком певно, стосується також найменувань десятків поселень іншого прусського племені, бартів (бартенситів), які знаходяться у (минулому) Пеляському воєводстві, тобто на етнічній литовський території, з особовою основою Borcie/Bortele.
Внаслідок такого не виключено, що саме прізвище роду Нецевичей XE "Нецевичі, окремий рід" могло бути наданим в Чорній Русі, виходячи із найменувань належних там йому маєтків, як це згодом стало постійно відбуватися при наданні прізвищ вищим особам феодального суспільства у Московському царстві. Однак в будь-якому разі потрібно враховувати, що у Чорній Русі запозичену з Польського королівства дворівневу європейську систему ідентифікації особи вищих верств прадавнього суспільства – при цьому саме з прізвищем! – стали використовувати ще на початку ХІY ст.. Між тим у Московському царстві типовий спосіб надання сімейного прозвання роду «по маєткам» не використовувався ще навіть у ХYІ ст., зовсім не зважаючи на те, що фізичні особи, які його там тоді вже безумовно потребували, беззаперечно належали до вищих верств його суспільства.
В першу чергу звичайно, також саме з початку ХІY ст., сімейні прозвання (прізвища) стали надаватися у великому князівстві Литовському членам окремих відгалужень його найбільш видатних родів, головним чином згідно назви належних їм тоді особову маєтків. Однак необхідно мати на увазі, що самі розміри переважної більшості родинних (навіть княжих!) маєтків були тоді взагалі досить незначними, принаймні якихось письмових згадок про їхні реальні розміри та дійсне розташування у наш час практично не залишилося.
Доцільно зауважити, що на території самої етнічної Литви виникнути рід з прізвищем в ті часи аж ніяк не міг, бо там, у середовищі «непохожих» селян та місцевої шляхти, ще до кінця XYIІІ ст. продовжувала використовуватися зовсім інша дворівнева система ідентифікації конкретної особи: її особове ім’я та прозвище по-батькові, яке майже завжди формувалося тільки двома формантами, –айтіс та –тіс.
Разом з тим, взагалі не володіючи якимись визначними маєтками, чисельні служиві князі «лоскітного» великого князівства Литовського мали тоді вплив лише у межах окремих відгалужень свого власного роду. Тому ці служиві князі зовсім не трималися на ту пору за належне їм княже достоїнство, або взагалі за постійне княже визначення свого роду, навіть з прізвищем, залишаючись тільки боярами-шляхтою, бо це також забезпечувало їм відповідні майнові та особові привілеї у прадавньому литовському суспільстві [338]. А після прийняття Люблінської унії суто литовський титул «князь» взагалі втратив у новоствореній державі, Речі Посполитій, будь-яке значення, внаслідок чого (минулих) князів стали переважно йменувати там, при наявності у них великої земельної власності, просто знатними боярами, а ще, на додаток, визначати панами або феодалами.
В великому князівстві Литовському питання спадщини нерухомості у бояр, та навіть у більшої частини його князів і панів, вирішувалося досить таки специфічно: найчастіше таке відбувалося там по простим феодальним формулам – нерухомість надавалася усім цим особам тільки “до волі господарської”, “на прожиття”, або “до живота”, та зрідка “до двох животів”. Після закінчення строку дії таких спадщинних формул всім було необхідно знову звертатися до великокняжої влади для отримання наступного дозволу на користування вже споконвіку належною, та наявною, землею та нерухомістю. Тому, ще у середині ХIY ст., із поступовим розвитком литовської великокняжої влади, не зважаючи навіть на суттєве поменшання тоді загальної чисельності населення князівства внаслідок європейської пандемії чуми, багато родин формально вільних людей – русь-литвинівських бояр-шляхти, а також князів і панів, завдяки цій феодальній сваволі (праву), почали втрачати в ньому свої отчини та навіть дідини.
Вперше реальну можливість «осісти» на Волині, отримати там належні земельні наділи і облаштувати власне хазяйнування (литовські) бояри-воїтелі війська великого князівства Литовського отримали у 1350 році. Ця можливість реально з’явилася у них після того, як литовським військом були звільнені від польської окупації волинські землі Галицько-Волинського князівства, які були захоплені Короною за рік до того. В ту пору, окрім безумовно необхідної «переднім, ліпшим людям» особистої мужності, яка проявлялася ними на полі бою, вільні служиві люди великого князівства Литовського, щоб отримати реальну можливість увійти до верхівки його феодального суспільства, мусили ще обов’язково володіти неабиякою земельною власністю.
Між тим чи взагалі намагалися тоді (литовські) бояри-воїтелі отримувати земельну власність саме на Волині – окреме питання. Оскільки чумний мор сорокових років ХІY ст. споловинив населення Європи і навіть в досить населеному князівстві Литовському вільних земель виявилося тоді доволі багато. А голод та ще один мор, сумні події яких відбулися на багатьох землях Корони, Волині та великого князівства Литовського у 1360 – 1362 роках, в свою чергу додали до цього людського горя і «забезпечили» означені території додатковими вільними землями.
Однак члени окремих ліній правлячого литовського княжого Дому, вже переважно тільки онуки Гедиміна XE "Гедимін, великий князь литовський" , зовсім не відмовлялися від нових княжих столів в землях Волині, які їм надавав там кревний родич, луцький князь Дмитро-Любарт XE " Дмитро-Любарт, син Гедиміна, князь," . І хоч вони, ставши внаслідок такого васальними князями Галицько-Волинської землі, постійно при цьому наголошували, що «нового не вводять, а старого не рушать», але спадкові порядки в своїх (нових) володіннях литовські князі одразу поставили саме такими, які існували у великому князівстві Литовському.
Тому не слід вважати, що в волинський землі, при литовських феодальних порядках наслідування, могли виникнути у середині ХІY ст. великі та чисельні осередки «осілих» бояр-шляхти «першого розряду», саме які складали тоді місцеві княжі дружини, бо на таке взагалі не існувало якихось об’єктивних обставин. Тим більше, що військові баталії наступних 30 років, коли значні території Волині послідовно захоплювали та звільняли польські і литовські війська, безумовно не сприяли масовому «осадженню» там литовських бояр-воїтелів, або цілеспрямованому переселенню інших бояр на ці землі. Особливо таке стосувалося прикордонних в ту пору земель Белзського та Хелмського князівств Волині, де бойові операції військ обох країн взагалі практично ніколи не припинялися.
Однак навіть суто номінальне входження на польський престол великого князя литовського Ягайла (Владислава ІІ) XE " Ягайло (Владислав ІІ), великий князь литовський і король польський " змінило ситуацію в землях Галицько-Волинського князівства докорінно. В 1387 році, при проведенні польською королевою операції звільнення Галичини від угорського правління, для наступного приєднання цих земель до Корони, польське військо останній раз пройшло територією Белзського та Хелмського князівств, після чого там вже запанував довгостроковий мир. Тим більше, щоб забезпечити вільний вихід Польському королівству на землі загарбаної ним тоді Галичини, територію обох цих удільних князівств також «приєднали» до Корони. Внаслідок цього на кордоні з’явився значний виступ нових польських земельних володінь у північно-східному напрямку, який отримав назву Хелмсько-Ратненського, або Любольмсько-Ратненського.
Сам стол минулого Белзського князівства, розділеного на окремі уділи, був переданий у 1388 році князям мазовецької землі Корони, далеким родичам останнього короля «Галіції і Лодомерії». При цьому, оскільки вони залишалися ще й васалами своїх старших князів, то передані землі Белзського князівства стали просто ленним уділом князів польської Мазовії. Всі ці об’єднавчі дії Ягайла (Владислава ІІ) XE " Ягайло (Владислав ІІ), великий князь литовський і король польський " в повній мірі були обумовлені необхідністю виконання належних умов Кревської унії, згідно якої він і отримав, згодом, свою королівську достойність та корону.
Разом з тим окреме положення цієї унії обумовлювало постійну присутність короля-консорта, чоловіка правлячої тоді польської королеви, саме в землях Корони. Тому, для виконання головної умови унії, а саме об’єднання Корони із великим князівством Литовським, Ягайло (Владислава ІІ) XE " Ягайло (Владислав ІІ), великий князь литовський і король польський " призначив намісником у тому князівстві, і дав йому можливість правити там від власного імені, свого рідного брата, князя Скіргайло XE " Скіргайло, син Ольгерда, князь " .
Однак цей королівський кревний намісник не спромігся знайти належного порозуміння із феодальною верхівкою великого князівства Литовського, фактичною ліквідацією якого він мусив тоді опікуватися. Бунт проти цієї умови Кревської унії значної частини княжих нащадків Гедиміна XE "Гедимін, великий князь литовський" очолив в землях Литви князь Вітовт Кейстутович XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " . Його батько, який в минулому майже рік перебував на посаді великого князя литовського, мав у власному ленному володінні міста Трок, Гродно та Берестейські землі. Ці родинні надбання були передані великим литовським князем Ягайлом XE " Ягайло (Владислав ІІ), великий князь литовський і король польський " до рук братанича Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " ще у 1384 році. Однак це ніяким чином не вплинуло, через два роки, при необхідності приносити присягу вже новому польському королю, Ягайлу (Владиславу ІІ) XE " Ягайло (Владислав ІІ), великий князь литовський і король польський " , на цілком сталі політичні погляди 35-річного князя Вітовта Кейстутовича XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " , які стосувалися необхідності збереження самого існування та цілковитої незалежності великого князівства Литовського.

Волынская, Подольская губернии, остальная Украина, Беларусь, Польша, Сербия, Россия, Казахстан.