НЕЦЕВИЧ, NICEWICZ, НИЦЕВИЧ

>> Ответ на сообщение пользователя Niecewicz от 2 марта 2023 21:30

Голодування.

Офіційний «фізіологічний мінімум споживання» дорослого чоловіка, який, за умови виконання ним подекуди тільки легкої фізичної праці, ще забезпечував відсутність постійного голодування такої особи, але вже наражав її на певне білкове недоїдання, становить 14 пудів хлібного збіжжя. Часткове недоїдання членів родин тих дорослих чоловіків, але також ще не постійне їхнє голодування, наставало при річному споживанні цими особами по 13 пудів хлібного зерна. Забезпечити всім без винятку членам давнього середньовічного суспільства навіть таку кількість споживання тих зернових продуктів було, однак, досить важко. Недарма ж весною в ту пору досить часто родини споживали лободу та інші малоїстивні (сурогатні) замінники звичайної їжи. Іншими словами – наші далекі пращури на цій землі зовсім не жирували, про що завжди належить пам’ятати при аналізі всіх історичних подій, які тоді відбувалися, а особливо тих, які прямим чином стосуються питань цієї генеалогічної розвідки.
Прадавня людська спільнота Правобережної України-Русі постійно балансувала на межі білкового недоїдання, яке завжди наставало в будь-якому суспільстві за умов отримання низьких зернових врожаїв, і практично починалося при добовому споживанні кожним її стандартизованим «єдоком» згаданого нижчого рівня калорійності його продуктового раціону, у 2.200 ккал. Інколи низькі зернові врожаї взагалі призводили до того, що недоїдання ставало для середньовічного суспільства вже цілком постійним явищем і поступово переходило у голодування всіх його членів.
Навіть в нинішні часи досить різка зміна рівнів щорічного зернового врожаю, принаймні у 1,5 рази, є нормою, а що вже казати про далеку пору середньовіччя, коли взагалі дуже багато чого залежало саме від примх клімату, погоди та природи. Тим більше, що тоді ніяких можливостей для масштабних перевезень зерна для компенсації низьких врожаїв в окремих місцевостях взагалі ще не існувало і у місцях недороду мешканці просто мусили голодувати. Бо на єдиному в ту пору старовинному гужовому транспорті, возі, можна було перевезти річний запас споживчого збіжжя лише для трьох-чотирьох «єдоків». Тому постійне голодування, явний голод, та навіть жорстокий голодомор, були на ту пору частими, хоч і зовсім не бажаними, «гостями» будь-якого прадавнього суспільства.
Голодування та виснаження організму людини, із поступовою втратою ваги, розпочиналося завжди саме з браку в раціоні її харчування достатньої кількості та різномаїття рослинної білковини. Це так зване білкове голодування, наслідки якого найбільш помітні. Брак жирів в раціоні харчування за своїми руйнівними наслідками спочатку менш помітний, бо починається він тільки із явищ «курячої сліпоти». Малоїстивні та низькокалорійні замінники звичайної їжи спроможні при білковому голодуванні ще деякий час підтримувати існування людей, якщо вони забезпечують їм щодобове енергетичне відшкодування принаймні у 1.900 ккал. Це вже так званий «рівень голодування повного спокою». В такому випадку ніякої постійної фізичної праці люди виконувати не спроможні, а крім того їхній організм досить активно руйнується різними шкідливими компонентами тієї сурогатної їжи, яку вони вимушені споживати при умовах постійного недоїдання.
Згадані оптимальні умови по забезпеченню необхідною кількістю збіжжя всіх членів існувавшого тоді суспільства у ХХ ст., коли один селянин лише двох осіб годував, в пору середньовіччя, однак, ніяким чином не реалізувалися. Тому в ті зовсім прадавні часи, коли селянин обов’язково мусив годувати принаймні трьох осіб, до чого він не був готовим, у середньовічному суспільстві часто взагалі не реалізувався навіть середній рівень забезпечення калорійності раціону та продуктових потреб стандартизованих «єдоків», принаймні в головному на ту пору інгредієнті їхнього раціону – рослинній білковині.
Подібному, майже в усю пору середньовіччя постійному, зменшенню загальної калорійності споживання членів суспільства, можуть буди дві вагомі причини: або рівень середніх зборів всіх продуктових зернових культур був тоді близьким до критичного «сам 3», що досить малоймовірно, або на згаданій вище території таки мешкало взагалі трохи більша кількість фізичних осіб. Усього, виходячи із означеного рівня початку недоїдання, в прадавньому українському суспільстві їх могло бути близько 0,45 млн. Тобто Яблоновськи XE "Яблоновський, польській історик" таки, цілком можливо, на 10 – 15 % помилився із своїми демографічними підрахунками загальної чисельності населення Волині та Подолії на середину ХYІ ст. [185].
Однак оскільки всім тим («надлишковим») людям все одно було потрібно постійно задовольняти власні потреби у рослинній білковині, саме за відсутності якої, у достатній кількості та різномаїтті, в раціоні їхнього харчування завжди починається голодування, то мабуть часткове недоїдання маси людей в тому прадавньому суспільстві таки мусило постійно мати місце. Воно могло наставати за багатьох конкретних обставин, однією з яких, не зважаючи на всі, буцімто, страхіття постійних татарських та турецьких набігів на Україну-Русь, почала поступово виступати тоді просто вульгарна нестача орної землі, конче необхідної для задоволення харчової норми потреб людей.
Дійсно, навіть за цілком сприятливих умов землекористування голод в пору середньовіччя приходив на територію Східної Європи в середньому кожні 12 років, а кожні 35 років там мало місце взагалі жорстоке голодування всього населення, та наставав навіть ще жахливіший голодомор, який буквально «викошував» прадавню людську спільноту. Так, наприклад, в Московському князівстві, у 1550 році, мала місце страшенна смертність від голоду, а в 1557 та 1570 роках там взагалі «бысть голод на всю русскую землю и много людей помроша». Крім того, у 1566 році на землях Московського князівства ще й лютувала чума. Ніхто, звичайно, підрахунком кількості померлих там тоді з цієї подвійної прикрої нагоди осіб не опікувався.
Одночасно, у 1570 році, коли кримський хан Давлет-Гірей XE "кримський" , захопивши Москву, вбив, буцімто, від 50 до 500 тис. осіб – то навіть й тоді, при усіх жахливих подіях цього середньовічного геноциду, загиблих там ніхто не перелічував, а про їхню «фактичну кількість» свідки цих подій згадували просто навмання! Взагалі деякими стародавніми дослідниками навіть вважалося, що у той похід на свій Московський улус кримськими татарами було фізично знищено там до 1 млн. осіб.
Однак навіщо, натомість, кримським татарам знадобилося фізично винищувати таку величезну кількість власних (та потенційних) платників їхніх щорічних упоминок – взагалі незрозуміло. Між тим повна відсутність реальних підрахунків кількості незворотних втрат населення була на ту пору для цієї землі загальним правилом. Бо у самому місті Москві, в ХY – ХYІ ст., згідно існуючих оцінок інших дослідників історії тих часів, проживало всього тільки якихось 100 тис. осіб.
Разом з тим наступні події 1601 – 1602 років, коли лише в Москві померло від голоду, буцімто, знову таки аж 500 (!) тис. осіб, всі історики минулих часів вже інакше ніж «жахливий голод», не називають. Потім те жорстоке голодування усього наявного населення повторювалося у Московському царстві, на початку ХYІІ ст., ще принаймні двічі, в 1605 та 1608 роках, і при кожній з тих подій тоді також помирала велика маса народу [304].
Між тим показники навіть тільки перелічених вище незворотних втрат населення тієї Московії, які мали місце усього лише за якихось 50 років, просто досить важко узгодити з загальною чисельністю населення всього того невеличкого «великого князівства», також відомого дослідникам, що ніяким чином не перевищувала для означених часів позначки у 4 млн. осіб. Оскільки лише на природну компенсацію згаданих людських втрат, навіть при повністю нерегульованих темпах народжуваності населення, в тій давній Московії знадобилося б аж ніяк не менше ніж 50 років!
В ту пору такі ж самі події жорстокого голодування усього населення відомі, за літописами, також для багатьох земель Правобережної України-Русі. Так, наприклад, в 1570 році, на землях Волині також була значна посуха і мав місце страшенний неврожай. Однак демографічні наслідки тих подій для цієї землі значно менш детально досліджені, якщо їх взагалі зараз вже можливо якимось чином відтворити. Між тим саме в цю (майже постійно) голодну пору і відбулося переселення декількох родин бояр-шляхти Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід" із Русь-Литви до Волині, на землі родичів, які там тоді поступово вимирали – чи не внаслідок, до певної міри, саме означеного жахливого неврожаю та наступного за ним голоду.

Визначеність роду.

Отже в Речі Посполитій, на землях Волині, принаймні починаючи з часів порубіжної межи, мешкали три лінії єдиного роду бояр-шляхти Нецевичів XE "Нецевичі, окремий рід", споконвіку (давньо)прусського за своїм генетичним походженням, потім йменованого русь-литовським, які вже згодом являли там її великий український (русинський) рід.
Старовинна місцевість із назвою Литва зовсім не перекривала собою етнічно литовської землі, а зараз ця місцевість взагалі входить тільки до складу республіки Білорусь. Там ця старовинна місцевість виступає, переважно, територією Мінської області, а також окремих частин Гродненської та Вітебської областей. Саме мешканців цих суто білоруських місцевостей, які «з’явилися на світ» в результаті асиміляції групи місцевих племен пришлими із земель прусської Литви західними балтами-русами, тобто давніми прусами, ще у зовсім праминулу пору стали називали литвинами.
Тому, з історіографічної точки зору, взагалі було б точніше писати в цій розвідці про прусське походження, а вже потім про русинській, по своїй нинішній суті, рід бояр-шляхти НецевичівXE "Нецевичі, окремий рід". При цьому, однак, не слід випускати з поля зору ще й проміжне, більш відоме як русь-литвинівське, проживання осіб цього роду на етнічно білоруських землях. Саме внаслідок того, що рід багато років проживав у місцевості з русинською мовою спілкування, ніяких мовних проблем при його переселенні на Правобережну Україну-Русь не могло виникнути. Бо навіть при дворі великого литовського князя Вітовта XE " Вітовт, син Кейстута, великий князь литовський " всі керівні особи та їхня челядь спілкувалися тоді саме по-русинські, а все офіційне листування поміж установами великого князівства Литовського взагалі споконвіку відбувалося виключно по-руські.
Вже на самому початку ХY ст. прадавні русь-литовські пращури цього роду оселилися на землях тоді ще тільки «місцевості Ружино», що належала до території Ковельського повіту, який знаходився в землях центральної Волині. Таким чином життя цього роду розпочалося там ще за часів найбільшого розквіту великого князівства Литовського, а сам рід взагалі становив прадавній шляхетський осередок цієї волинської місцевості України-Русі.
Історики Російської Імперії середини ХІХ ст. дійшли глобального висновку, що із всієї шляхетської маси Південно-Західної Росії (тоді вже – Правобережної України) тільки десять відсотків родів належало до польського етносу. Всі інші роди тут, на їхню думку, походили тільки із прадавніх родів руської, тобто русинської, основи. Однак при цьому вони залучали до них ще й ті роди русь-литвинівської основи, які також в свій час, з якоїсь нагоди, «осіли» на цій території.

Волынская, Подольская губернии, остальная Украина, Беларусь, Польша, Сербия, Россия, Казахстан.