НЕЦЕВИЧ, NICEWICZ, НИЦЕВИЧ

Шендеровка, Черешенки, Морозове, Шмирки - сёла, в которых также проживали представители рода Ницевичей.

Окреме відгалуження третьої лінії Роду.
Поділля.

Коли настав час останнього (?) масового заселення великої території до того майже пустельних земель Правобережної України – наприкінці XYIІ, починаючи цей відлік з королівського дозволу 1684 р., та на початку XYIІІ століття – місця свого помешкання змінили, таким чином, члени усіх трьох ліній Роду Нецевичів. Загалом же старовинну місцевість Володимирського князівства покинуло тоді стільки народу, що річна кількість судових справ, які розглядав володимирський гродський суд, зменшилась за останні десять років XYIІ ст. принаймні у 5 – 6 разів ! Це суттєво скоротило ту (судову) фактологічну базу, на яку до цієї пори доводилося переважно спиратися при дослідженні родоводу Нецевичів, і призвело в декількох випадках до втрати зв’язків поміж окремими лініями Роду вже саме з початку XYIІІ століття, бо метричних книг костьолів (та церков) за те століття залишилося взагалі обмаль.

Цілком можливо, як один із найбільш вірогідних варіантів, що епопею того масового переселення розпочала в цьому Роді невідома нам особа, звичайно що не сама, яка походила саме з однієї із гілок його третьої лінії. Вона перебралася мешкати тоді до слободи Вербецький Майдан (зараз це – с. Майдан Вербецький, Летичівського району, Хмельницької області). Бо саме в цій слободі з кінця XYIІ ст. почали згадуватися шляхтичі на прізвище Нецевичі [166], які вже у 1695 р. платили в Поділлі подимні та питейні і згодом в документах, що подавалися до Подільського дворянського депутатського зібрання, наголошували приналежність свого Роду до переліку “найдавнішої шляхти”, однак нажаль не надали конкретних вказівок якого саме герба він був [167]. Відсутність цієї інформації заважає ідентифікації їхнього відгалуження Роду з тим родом, історія життя якого викладена у цій розвідці.

Разом з тим означена невідома особа, а також інші, разом з нею або через деякий час після неї, перебиралася на землі, про які їй (їм) все було добре відомо, бо ті землі знаходилися зовсім неподалік від м. Летичів, якраз поблизу якого, всього тільки в 10 км, вже певний період часу жили її (їхні) кревні родичі із третьої лінії Роду. Ці родичі об’явилися там через вже декілька років після того, як старший син Яроша «молодшого» став підчашієм м. Житомира у 1659 р. [212]. Причиною появи їх там стало те, що невдовзі після номінації на підчашія той помер. Враховуючи сам факт існування тієї людини, та спираючись на історію життя його батька, є сенс проаналізувати декілька суттєвих додаткових обставин, які певним чином спроможні підтвердити висновок про добру інформованість за ті землі означеної вище особи та всїх її спільників.

По-перше, за своїми розмірами село Шендеровка в Корсунському старостаті виглядає аж занадто великою нагородою простому жолнеру, та навіть поважному панцирному військовослужбовцю, ніяких згадок про військові подвиги якого в історичних документах не залишилося. По-друге, ця далека східна козацька місцевість Правобережної України в середині XYIІ ст. постійно була зоною воєнних дій тих козаків, поляків, литовців та татар поміж собою, а згодом стала ще й зоною рейдів військ «старшого брата» (чи «сестри»).

Тому дарування там на ті часи якоїсь нерухомості на «безпечне проживання» окремій особі виглядає повним безглуздям. Зовсім інша справа – дарування самого того краю, що й було зроблено тоді королем на користь познанського воєводи Яна Ліщинського. По-третє, згаданий житомирський підчашій, «наймолодший» Ярош (Геронім) Нєцевич, знаючи все це, та враховуючи всі ті (кепські) обставини, наразі всеодно покинув свою (західну) отчизну заради подальшого життя в новітній (східній) власності родини.

Він так більше і не повертався до батьківської домівки, а згадки за нього у володимирських старостинських книгах взагалі відсутні, що цілком зрозуміло.
Існує разом з тим можливість запропонувати альтернативний варіант логічного пояснення усіх означених вище обставин, який однак буде вже спиратися на суттєве припущення: хоч згаданою, дарованою королем, власністю Яроша «молодшого» таки було село Шендеровка, але інше, ніж про це написано в документі [154].

Дійсно, таке інше село Шендеровка тоді існувало, і воно було менше за розмірами, ніж село в Корсунському старостаті, але головне – знаходилося те сільце тільки на 100 км південніше від м. Житомира, у відносно безпечних, з військового погляду, місцях вже не волинської, а подільської землі. При нагороді простого жолнера саме таким невеличким сільцем, земельний наділ якого однак не міг бути меншим сохи, ця королівська подяка виглядає наразі цілком зрозумілою. Разом з тим саме місце знаходження того сільця, на тлі усіх історичних подій середини XYIІ ст., також може розглядатися прийнятним, якщо король дійсно хотів дарувати його тим, «яким безпечне проживання положено, по отважним їхнім ділам жолнерським».

Нарешті сам факт проживання Героніма (Яроша «наймолодшого») Нецевича в тому подільському сільці та наявність там у нього родини можна визначити шляхом «вираховування» цієї родинної інформації, виходячи із ряду незаперечних генеалогічних свідчень. При цьому, що є у такому варіанті розгляду головним, стає зрозумілим яким саме чином, а також чому і коли, Рід бояр-шляхти Нецевичів почав переселятися на землі Поділля, та отримують цілком логічні пояснення деякі події, які там з ним в подальшому відбувалися.

На захід від означеного вище сільця Шендеровка, на відстані всього тільки 100 км, на березі річки Південний Буг, знаходилося м. Летичів – центр подільських земель відповідного повіту. Наприкінці XYIІІ ст. саме на тих подільських землях існувало село Черешеньки, де знаходився дедричний маєток двох рідних братів Нецевичів (Нечевичів), Онуфрія-Йосифа та Конрада-Йосифа-Константина [172].

Оскільки брати вже в 1782 р. згадуються у документах Люблінського коронного трибуналу [173], то роки їхнього народження найвірогідніше припадають на середину цього сторіччя. В такому разі принаймні один із тих братів прожив близько 70 років, бо він згадується у судовій справі 1817 р.. Разом з тим їхній батько Антон (Антоній) ще в 1710 р. одружився із Іоанною Ягодзинською [176]. Звичайно, виходячи із дітородного віку жінки, Іоанна ні в якому разі не могла стати матір’ю цим двом братам. Однак коли та с ким їхній батько Антон побрався вдруге – невідомо, як невідомі і будь-які інші подробиці його життя.

Між тим, якщо при згаданому «вирахуванні» виходити із звичайного віку першого одруження Антона, то без будь-яких зайвих зусиль можна вважати його власного діда Івана сином Яроша «наймолодшого», а розрахований та реальний роки народження його прадіда, Яроша «молодшого», в цьому разі цілком співпадають поміж собою. Можливо, що саме той Іван Геронімович, з сином Федором та вже із онуком Антоном, був вимушений придбати собі маєток в селі Черешенки, після смерті свого діда Яроша «молодшого», яка сталася близько 1690 р.. Бо село Шендеровка було передано останньому лише «до живота», а потім воно знову впадало до диспозиції короля.

Однак Федір з часом таки повернувся до старовинної отчизни на заході Волині, мабуть наслідуючи там добра по своїй лінії Роду, досить таки суттєві, щоб для цього йому мало сенс покинути Поділля, і оселився там у м. Ковелі, а маєток в селі Черешенки залишив синові. Федір згадується у тому місті вже у 1712 р. [47], а 5 січня 1731 р., на позов ковельського кагалу, возний арештував у нього (в Ковелі) майно на суму в 1.000 пол. злотих [177].

Чоловік з прізвищем Нецевич, на ім’я Костянтин-Юзеф (Конрад-Юзеф), у 1783 – 1792 роках мав листування з графами Потоцькими [171]. Тим чоловіком наразі був згаданий вище трьохіменний Конрад-Йосиф-Констянтин Нецевич (Нечевичев). Відносно цього чоловіка є свідчення, записані до Дубинських контрактових книг, про невиплату ним 30.І.1794 р., посполу із братом, позики в 3.770 черв. злотих, взятих у 1793 р. під заставу їхнього дідичного маєтку Черешенки [182].

Але ще в 1792 р. той Конрад-Йосиф-Констянтин придбав, особисто собі, населений селянами маєток, досить таки великий за розмірами, і на початку ХІХ ст. він вже згадується як особа, що мешкає у селі Шмирки, Литинського повіту, Подільської губернії, та володіє там майже половиною села – 200 десятинами ґрунтів (зараз те село знаходиться у Волочівському районі, Хмельницької області) [47]. Цей чоловік в 1802 р. ще перебував на службі – підкоморієм та членом губернського трибуналу. Крім того, він був ще й асесором Заславської губернії. В 1817 р. подільський поміщик Конрад Нецевич, куратор малолітніх дітей померлого надворного радника Олександра Крижанівського, ще вирішував у земському суді справу про скасування його постанови за 1812 р. по відмові участі тому Крижанівському в якомусь конкурсі [174].

Його брат, двоіменний Онуфрій-Йосиф, мешкав на початку ХІХ ст. неподалік він нього, в селі Морозов, Ушицького повіту, Подільської губернії, де також мав населений селянами маєток, і був кенером Летичівського повіту. Спираючись на те, що Дім родовитої польської і литовської шляхти на прізвище Нечевич у 1786 р. був віднесений письменницькою «герольдією» Речі Посполитої до братерства герба Яніна [196], приналежність цих двох братів до згаданого братерства, а іншого варіанту не існує, за умови того, що то був таки їхній Дім, можна досить певно вважати цілком вірогідною. Це дозволяє розглядати їх як членів Роду Нецевичів, який досліджується в цій розвідці.

Обох братів було записано до І частини дворянської книги губернії рішенням Подільських дворянських депутатських зборів прийнятим ще 6.YI.1802 р., як дворян І розряду [175], оскільки обоє володіли великими маєткуми з селянами. Скоріше за все брати не мали чоловічих нащадків, оскільки подальшого документарного подовження цієї дворянської лінії не відбулося, а їхні маєтки вже до середини ХІХ ст. встигли побувати у декількох руках.

-----

На русском языке.

Отдельное ответвление третьей линии Рода.
Подолье.

Когда пришло время последнего (?) массового заселения обширной территории тогда почти пустынных земель Правобережной Украины - в конце 17-го века, начиная этот отсчет с королевского позволения 1684 г., и в начале 18-го века - места своего проживания изменили, таким образом, члены всех трех линий рода Нецевичей. В целом же старинную местность Владимирского княжества покинуло тогда столько народу, что годовое количество судебных дел, которые рассматривал владимирский городский суд, уменьшилось за последние десять лет 17-го в., по крайней мере в 5 - 6 раз! Это существенно сократило ту (судебную) фактологическую базу, на которую до этого времени приходилось опираться при исследовании родословной Нецевичей, и привело в нескольких случаях к потере связей между отдельными линиями Рода уже именно с начала 18-го века, ибо метрических книг костелов (и церквей) за это столетие осталось крайне мало.
Вполне возможно, как один из наиболее вероятных вариантов, эпопею этого массового переселения начало в этом Роде неизвестное нам лицо, конечно не одно, которое происходило именно с одной из ветвей его третьей линии. Оно перебралось жить тогда в слободу Вербецкий Майдан (сейчас это - с. Майдан Вербецкий, Летичевского района, Хмельницкой области). Ибо именно в этой слободе с конца XVII в. начали упоминаться шляхтичи по фамилии Нецевичи [166], уже в 1695 г. платили в Подолье подымное и питейное и впоследствии в документах, которые подавались в Подольское дворянское депутатское собрание, подчеркивали принадлежность своего Рода к "древнейшей шляхты", однако к сожалению не предоставили конкретных указаний какого именно герба он был [167]. Отсутствие этой информации мешает идентификации их ответвления Рода с тем родом, история жизни которого изложена в этом исследовании.
Вместе с тем данный неизвестный предок, а также другие, вместе с ним или через некоторое время после него, перебирались на земли, о которых ему (им) все было хорошо известно, ибо те земли находились совсем недалеко от г. Прилуки, как раз вблизи которого , всего только в 10 км, уже определенный период времени жили его (их) кровные родственники с третьей линии Рода. Эти родственники объявились там уже через несколько лет после того, как старший сын Яроша «младшего» стал пидчашием г. Житомира в 1659 г. [212]. Причиной появления их там стало то, что вскоре после номинации на пидчашия тот умер. Учитывая сам факт существования этого человека, и опираясь на историю жизни его отца, есть смысл проанализировать несколько существенных дополнительных обстоятельств, которые определенным образом способны подтвердить вывод о хорошей информированности о тех землях обозначенного выше лица и всех его сообщников.
Во-первых, по своим размерам село Шендеровка в Корсунском старостате выглядит слишком большой наградой простому Жолнеру, и даже почтенному панцирному военнослужащему, никаких упоминаний о военных подвигах которого в исторических документах не осталось. Во-вторых, эта далекая восточная казацкая местность Правобережной Украины в середине XYII в. постоянно была зоной военных действий тех казаков, поляков, литовцев и татар между собой, а впоследствии стала еще и зоной рейдов войск «старшего брата» (или «сестры»). Поэтому дарения там по тем временам какой-то недвижимости на «безопасное проживание» отдельному лицу выглядит полной бессмыслицей. Совсем другое дело - дарение самого того края, что и было сделано тогда королем в пользу познанского воеводы Яна Лещинского. В-третьих, упомянутый житомирский подчаший, «молодой» Ярош (Иероним) Нецевич, зная все это, и учитывая все те (плохо) обстоятельства, все равно оставил (западную) отчизну ради дальнейшей жизни в новейшей (восточной) собственности семьи. Он так больше и не возвращался в родительский дом, а упоминания о нем во владимирских Старостинских книгах вообще отсутствуют, что вполне понятно.
Существует вместе с тем возможность предложить альтернативный вариант логического объяснения всех указанных выше обстоятельств, который однако будет уже опираться на существенное предположение: хотя упомянутой, дарованной королем, собственностью Яроша «младшего» таки было село Шендеровка, но другое, не то, о котором написано в документе [ 154]. Действительно, такое село Шендеровка тогда существовало, и оно было меньше по размерам, чем деревня в Корсунском старостате, но главное - находилась та деревушка только на 100 км южнее от г. Житомира, в относительно безопасных, с военной точки зрения, местах уже не волынской , а подольской земли. При награде простого Жолнера именно такой небольшой деревушкой, земельный надел которой однако не мог быть меньше сохи, эта королевская благодарность выглядит пока вполне понятной. Вместе с тем само место расположения той деревушки, на фоне всех исторических событий середины XYIIв., также может рассматриваться приемлемым, если король действительно хотел дарить ее тем, «кому безопасное проживание положено, по отважним их делам жолнерским".
Наконец, сам факт проживания Геронима (Яроша «младшего») Нецевича в той подольской деревушке и наличие у него там семьи можно определить путем «вычисления» этой семейной информации, исходя из ряда неоспоримых генеалогических свидетельств. При том, что есть в таком варианте рассмотрения главным, становится понятным каким именно образом, а также почему и когда, Род бояр-шляхты Нецевичив начал переселяться на земли Подолии, и получаются вполне логичные объяснения некоторых событиях, которые там с ним в дальнейшем происходили.
Западнее указанной выше деревушки Шендеровка, на расстоянии всего лишь 100 км, на берегу реки Южный Буг, находился г. Летичев - центр подольских земель соответствующего уезда. В конце XYIIII в. именно на тех подольских землях существовало село Черешеньки, где находилось дедричное имение двух родных братьев Нецевичив (Нечевичив), Онуфрия-Иосифа и Конрада-Иосифа-Константина [172]. Поскольку братья уже в 1782 г. упоминаются в документах Люблинского коронного трибунала [173], то годы их рождения вероятнее приходятся на середину этого века. В таком случае по крайней мере один из тех братьев прожил около 70 лет, потому что он упоминается в судебном деле 1817. Вместе с тем их отец Антон (Антоний) еще в 1710 г. женился на Иоанной Ягодзинской [176]. Конечно, исходя из детородного возраста женщины, Иоанна ни в коем случае не могла стать матерью этим двум братьям. Однако когда и с кем их отец Антон обручился вторично - неизвестно, как неизвестны и любые другие подробности его жизни.
Между тем, если при упомянутом «вычитании» исходить из обычного возраста первого бракосочетания Антона, то без всяких лишних усилий можно считать его собственного деда Ивана сыном Яроша «молодого», а рассчитанный и реальный год рождения его прадеда, Яроша «младшего», в этом случае вполне совпадают между собой. Возможно, что именно тот Иван Геронимович, с сыном Федором и уже с внуком Антоном, был вынужден купить себе особняк в селе Черешеньки после смерти своего деда Яроша «младшего», которая произошла около 1690 г.. Ибо село Шендеровка были переданы последнему лишь «до живота», а затем оно снова переходило в диспозицию короля.
Однако Федор с тем же вернулся к старинной отчизне на западе Волыни, видимо подражая там добра по своей линии Рода, довольно существенные, чтобы для этого ему имело смысл покинуть Подолье, и поселился там в г. Ковеле, а имение в селе Черешеньки оставил сыну . Федор упоминается в том городе уже в 1712 г. [47], а 5 января 1731 г., на иск Ковеля кагала, пристав арестовал у него (в Ковеле) имущество на сумму в 1.000 пол. злотых [177].
Человек с фамилией Нецевич, по имени Константин-Юзеф (Конрад-Юзеф), в 1783 - 1792 годах имел переписку с графом Потоцким [171]. Этим человеком был упомянутый трьохименний Конрад-Иосиф-Константин Нецевич (Нечевичев). В отношении этого человека есть свидетельства, записанные в Дубинских контрактовых книгах о невыплате им 30.И.1794 г., вместе с братом, займа в 3.770 июн. злотых, взятых в 1793 г. под залог их дедричного имения в Черешеньках[182].
Но еще в 1792 г. тот Конрад-Иосиф-Константин приобрел, лично себе, населенное крестьянами имение, довольно большое по размерам, и в начале XIX в. он уже упоминается как лицо, которое проживает в селе Шмырки, Литинский уезда, Подольской губернии, и обладает там почти половиной села - 200 десятинами почв (сейчас это село находится в Волочивськом районе, Хмельницкой области) [47]. Этот человек в 1802 г. еще находился на службе - подкоморием и членом губернского трибунала. Кроме того, он был еще и асессором Заславской губернии. В 1817 г. подольский помещик Конрад Нецевич, куратор малолетних детей умершего надворного советника Александра Крыжановского, еще решал в земском суде дело об отмене его постановления за 1812 год по отказу от участия тому Крыжановскому в каком-то конкурсе [174].
Его брат, двоименний Онуфрий-Иосиф, жил в начале XIX в. недалеко от него, в селе Морозов, Ушицкого уезда, Подольской губернии, где также имел населенное крестьянами имение, и был Кеннером Летичевского уезда. Опираясь на то, что Дом родовитой польской и литовской шляхты на фамилию Нечевич в 1786 г. был отнесен писчими «герольдии» Речи Посполитой к братству герба Янина [196], принадлежность этих двух братьев к упомянутому братству, а другого варианта не существует, при условии того, что это был таки их Дом, можно достаточно определенно считать вполне вероятным. Это позволяет рассматривать их как членов Рода Нецевичей , который исследуется в этой работе.
Обоих братьев было записано к I части дворянской книги губернии решением Подольских дворянских депутатских собраний принятым еще 6.YI.1802 г., как дворян I разряда [175], поскольку оба обладали большими имениями с крестьянами. Скорее всего братья не имели мужских потомков, поскольку дальнейшего документального продления этой дворянской линии не произошло, а их имения уже к середине XIX в. успели побывать в нескольких руках.

Волынская, Подольская губернии, остальная Украина, Беларусь, Польша, Сербия, Россия, Казахстан.