Нецевич (Ницевич, NICEWICZ)

Шендеровка, Черешенки, Морозове, Шмирки - сёла, в которых также проживали представители рода Ницевичей.

Окреме відгалуження третьої лінії Роду.
Поділля.

Коли настав час останнього (?) масового заселення великої території до того майже пустельних земель Правобережної України – наприкінці XYIІ, починаючи цей відлік з королівського дозволу 1684 р., та на початку XYIІІ століття – місця свого помешкання змінили, таким чином, члени усіх трьох ліній Роду Нецевичів. Загалом же старовинну місцевість Володимирського князівства покинуло тоді стільки народу, що річна кількість судових справ, які розглядав володимирський гродський суд, зменшилась за останні десять років XYIІ ст. принаймні у 5 – 6 разів ! Це суттєво скоротило ту (судову) фактологічну базу, на яку до цієї пори доводилося переважно спиратися при дослідженні родоводу Нецевичів, і призвело в декількох випадках до втрати зв’язків поміж окремими лініями Роду вже саме з початку XYIІІ століття, бо метричних книг костьолів (та церков) за те століття залишилося взагалі обмаль.

Цілком можливо, як один із найбільш вірогідних варіантів, що епопею того масового переселення розпочала в цьому Роді невідома нам особа, звичайно що не сама, яка походила саме з однієї із гілок його третьої лінії. Вона перебралася мешкати тоді до слободи Вербецький Майдан (зараз це – с. Майдан Вербецький, Летичівського району, Хмельницької області). Бо саме в цій слободі з кінця XYIІ ст. почали згадуватися шляхтичі на прізвище Нецевичі [166], які вже у 1695 р. платили в Поділлі подимні та питейні і згодом в документах, що подавалися до Подільського дворянського депутатського зібрання, наголошували приналежність свого Роду до переліку “найдавнішої шляхти”, однак нажаль не надали конкретних вказівок якого саме герба він був [167]. Відсутність цієї інформації заважає ідентифікації їхнього відгалуження Роду з тим родом, історія життя якого викладена у цій розвідці.

Разом з тим означена невідома особа, а також інші, разом з нею або через деякий час після неї, перебиралася на землі, про які їй (їм) все було добре відомо, бо ті землі знаходилися зовсім неподалік від м. Летичів, якраз поблизу якого, всього тільки в 10 км, вже певний період часу жили її (їхні) кревні родичі із третьої лінії Роду. Ці родичі об’явилися там через вже декілька років після того, як старший син Яроша «молодшого» став підчашієм м. Житомира у 1659 р. [212]. Причиною появи їх там стало те, що невдовзі після номінації на підчашія той помер. Враховуючи сам факт існування тієї людини, та спираючись на історію життя його батька, є сенс проаналізувати декілька суттєвих додаткових обставин, які певним чином спроможні підтвердити висновок про добру інформованість за ті землі означеної вище особи та всїх її спільників.

По-перше, за своїми розмірами село Шендеровка в Корсунському старостаті виглядає аж занадто великою нагородою простому жолнеру, та навіть поважному панцирному військовослужбовцю, ніяких згадок про військові подвиги якого в історичних документах не залишилося. По-друге, ця далека східна козацька місцевість Правобережної України в середині XYIІ ст. постійно була зоною воєнних дій тих козаків, поляків, литовців та татар поміж собою, а згодом стала ще й зоною рейдів військ «старшого брата» (чи «сестри»).

Тому дарування там на ті часи якоїсь нерухомості на «безпечне проживання» окремій особі виглядає повним безглуздям. Зовсім інша справа – дарування самого того краю, що й було зроблено тоді королем на користь познанського воєводи Яна Ліщинського. По-третє, згаданий житомирський підчашій, «наймолодший» Ярош (Геронім) Нєцевич, знаючи все це, та враховуючи всі ті (кепські) обставини, наразі всеодно покинув свою (західну) отчизну заради подальшого життя в новітній (східній) власності родини.

Він так більше і не повертався до батьківської домівки, а згадки за нього у володимирських старостинських книгах взагалі відсутні, що цілком зрозуміло.
Існує разом з тим можливість запропонувати альтернативний варіант логічного пояснення усіх означених вище обставин, який однак буде вже спиратися на суттєве припущення: хоч згаданою, дарованою королем, власністю Яроша «молодшого» таки було село Шендеровка, але інше, ніж про це написано в документі [154].

Дійсно, таке інше село Шендеровка тоді існувало, і воно було менше за розмірами, ніж село в Корсунському старостаті, але головне – знаходилося те сільце тільки на 100 км південніше від м. Житомира, у відносно безпечних, з військового погляду, місцях вже не волинської, а подільської землі. При нагороді простого жолнера саме таким невеличким сільцем, земельний наділ якого однак не міг бути меншим сохи, ця королівська подяка виглядає наразі цілком зрозумілою. Разом з тим саме місце знаходження того сільця, на тлі усіх історичних подій середини XYIІ ст., також може розглядатися прийнятним, якщо король дійсно хотів дарувати його тим, «яким безпечне проживання положено, по отважним їхнім ділам жолнерським».

Нарешті сам факт проживання Героніма (Яроша «наймолодшого») Нецевича в тому подільському сільці та наявність там у нього родини можна визначити шляхом «вираховування» цієї родинної інформації, виходячи із ряду незаперечних генеалогічних свідчень. При цьому, що є у такому варіанті розгляду головним, стає зрозумілим яким саме чином, а також чому і коли, Рід бояр-шляхти Нецевичів почав переселятися на землі Поділля, та отримують цілком логічні пояснення деякі події, які там з ним в подальшому відбувалися.

На захід від означеного вище сільця Шендеровка, на відстані всього тільки 100 км, на березі річки Південний Буг, знаходилося м. Летичів – центр подільських земель відповідного повіту. Наприкінці XYIІІ ст. саме на тих подільських землях існувало село Черешеньки, де знаходився дедричний маєток двох рідних братів Нецевичів (Нечевичів), Онуфрія-Йосифа та Конрада-Йосифа-Константина [172].

Оскільки брати вже в 1782 р. згадуються у документах Люблінського коронного трибуналу [173], то роки їхнього народження найвірогідніше припадають на середину цього сторіччя. В такому разі принаймні один із тих братів прожив близько 70 років, бо він згадується у судовій справі 1817 р.. Разом з тим їхній батько Антон (Антоній) ще в 1710 р. одружився із Іоанною Ягодзинською [176]. Звичайно, виходячи із дітородного віку жінки, Іоанна ні в якому разі не могла стати матір’ю цим двом братам. Однак коли та с ким їхній батько Антон побрався вдруге – невідомо, як невідомі і будь-які інші подробиці його життя.

Між тим, якщо при згаданому «вирахуванні» виходити із звичайного віку першого одруження Антона, то без будь-яких зайвих зусиль можна вважати його власного діда Івана сином Яроша «наймолодшого», а розрахований та реальний роки народження його прадіда, Яроша «молодшого», в цьому разі цілком співпадають поміж собою. Можливо, що саме той Іван Геронімович, з сином Федором та вже із онуком Антоном, був вимушений придбати собі маєток в селі Черешенки, після смерті свого діда Яроша «молодшого», яка сталася близько 1690 р.. Бо село Шендеровка було передано останньому лише «до живота», а потім воно знову впадало до диспозиції короля.

Однак Федір з часом таки повернувся до старовинної отчизни на заході Волині, мабуть наслідуючи там добра по своїй лінії Роду, досить таки суттєві, щоб для цього йому мало сенс покинути Поділля, і оселився там у м. Ковелі, а маєток в селі Черешенки залишив синові. Федір згадується у тому місті вже у 1712 р. [47], а 5 січня 1731 р., на позов ковельського кагалу, возний арештував у нього (в Ковелі) майно на суму в 1.000 пол. злотих [177].

Чоловік з прізвищем Нецевич, на ім’я Костянтин-Юзеф (Конрад-Юзеф), у 1783 – 1792 роках мав листування з графами Потоцькими [171]. Тим чоловіком наразі був згаданий вище трьохіменний Конрад-Йосиф-Констянтин Нецевич (Нечевичев). Відносно цього чоловіка є свідчення, записані до Дубинських контрактових книг, про невиплату ним 30.І.1794 р., посполу із братом, позики в 3.770 черв. злотих, взятих у 1793 р. під заставу їхнього дідичного маєтку Черешенки [182].

Але ще в 1792 р. той Конрад-Йосиф-Констянтин придбав, особисто собі, населений селянами маєток, досить таки великий за розмірами, і на початку ХІХ ст. він вже згадується як особа, що мешкає у селі Шмирки, Литинського повіту, Подільської губернії, та володіє там майже половиною села – 200 десятинами ґрунтів (зараз те село знаходиться у Волочівському районі, Хмельницької області) [47]. Цей чоловік в 1802 р. ще перебував на службі – підкоморієм та членом губернського трибуналу. Крім того, він був ще й асесором Заславської губернії. В 1817 р. подільський поміщик Конрад Нецевич, куратор малолітніх дітей померлого надворного радника Олександра Крижанівського, ще вирішував у земському суді справу про скасування його постанови за 1812 р. по відмові участі тому Крижанівському в якомусь конкурсі [174].

Його брат, двоіменний Онуфрій-Йосиф, мешкав на початку ХІХ ст. неподалік він нього, в селі Морозов, Ушицького повіту, Подільської губернії, де також мав населений селянами маєток, і був кенером Летичівського повіту. Спираючись на те, що Дім родовитої польської і литовської шляхти на прізвище Нечевич у 1786 р. був віднесений письменницькою «герольдією» Речі Посполитої до братерства герба Яніна [196], приналежність цих двох братів до згаданого братерства, а іншого варіанту не існує, за умови того, що то був таки їхній Дім, можна досить певно вважати цілком вірогідною. Це дозволяє розглядати їх як членів Роду Нецевичів, який досліджується в цій розвідці.

Обох братів було записано до І частини дворянської книги губернії рішенням Подільських дворянських депутатських зборів прийнятим ще 6.YI.1802 р., як дворян І розряду [175], оскільки обоє володіли великими маєткуми з селянами. Скоріше за все брати не мали чоловічих нащадків, оскільки подальшого документарного подовження цієї дворянської лінії не відбулося, а їхні маєтки вже до середини ХІХ ст. встигли побувати у декількох руках.

-----

Общая тема