Левковские

Вы мне прислали выписку ГАЖО по привилею Невмирицким из ЛМ:
10.II.1603. Краков. Потверженье Невъмирицкихъ, Листы 5–12 H: Potwierdzenie prawa Newmirickim 5 C: Potwierdzenie prawa Newmiryckich na jmienie zaiesienieckoie y ostrow maksymowski na ijmia Sluszow, tudziez dekretu okolo pomiarkowania zemli, dubrow, senozatey y derewa bortnoho.

Так что работы у меня хватает. Сразу оговорюсь, что то, что Вы раньше писали по этому вопросу на форуме и в книге, никуда не годится, всё нужно переделывать. Так что ждите моего сообщения.

По поводу завещания Романа Олизара Волчкевича. Данный документ опубликован в 1965 году Русановским. Оригинала документа нет. Текст публикуется по рукописной копии из архива графа Олизара в Киселине, которая хранится на данный момент Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, отд. 2, №22291. Ещё автор издания заметил несоответствие даты завещания и с лицами, которые в нём упоминались и предложил датировать этот документ примерно 1550 годом.

Я, конечно, так далеко не заходил бы, а отодвинул бы дату лет на 50, то есть данный документ можно датировать около 1500 года. Почему?

Во-первых, нам неизвестен никакой Георгий или Юрий Немирич в 1450 году, даже из литовских Немиричей.

Во-вторых, Олизар Шилович, упоминается в источниках более активно в конце 15-го века.

В-третьих, жена Романа Олизара Евдотья Загоровская - дочь Богдана Загоровского. А по Загоровским уже есть исследования, где в частности фигурирует и Богдан Загоровский:

[q]
Ворончук Ірина
Рід Загоровських у приватному й публічному житті шляхетського соціуму Волині XVI – першої половини XVII століття

Шляхетський рід Загоровських герба Корчак (Korczak) [25, 58–60] відомий на Волині ще за часів князя Швидригайла. О.Фотинський називав їх типовими представниками старого руського шляхетства [1, 117]. Прізвище роду походить від назви маєтку Загорів, який знаходився у Володимирському повіті. Одним із перших у документах Литовської метрики за 1488 р. згадано Михайла Загоровського. Вірогідно, він мав якийсь стосунок до збирання «воловщизни», бо волинянам Івашку Калениковичу і Кмиті Олександровичу надавалося «по 16 копъ грошей воловъщизныхъ в пана Михаила Загоровского» [2, 78].
За «посполитою отправою» 1509 р. Богдану Загоровському надавалося з державного скарбу 20 кіп грошів та «6 локотъ сукна лун(ского) з восковъ берестеи(ских)» [3, 417]. Саме він виступає 1523 (1524) р. в листі великого литовського князя Зиґмунта до володимирського старости князя Андрія Санґушка, де йдеться про його конфлікт із зем’янами Дьогтевичами, які вважали Б.Загоровського лише тимчасовим державцею їхнього власного маєтку Дьогтів. Богдан, навпаки, стверджував, що «тое именье есть его отчизна и дедизна, какъ жо деи тое имене от брати отца его от пна Олекъсандра Солтановича в делу отцу его достало, и во впокои держалъ. А он по отцы своемъ вышеи сорока лет держалъ». Крім Олександра Солтановича, Богдан називає ще одного батькового брата – підскарбія Івана Андрійовича [4, 115].
За генеалогічними дослідженнями, Іван (Івахно) Андрійович Солтан був чоловіком князівни Богдани Федорівни Четвертенської [5, 353], яка 25 грудня 1552 р. записала Петру Богдановичу Загоровському, небожу свого чоловіка, дарчу на маєтки Луків, Навоз та частки Четвертні й Копилова. У цій даровизні вона чітко називає його братаничем чоловіка: «розумеючи то, ижъ я вжо зъ его милостью паномъ моим потомъства жадного по себе не оставимъ, а ижъ тежъ братаничъ его милости, маршалокъ господаръский, панъ Петръ Богдановичъ Загоровский з молодости летъ своихъ пану его милости и мн сприязливе служилъ ... упросиламъ его милости пана моего, абы его милость рачиль в томъ ласку братаничу своему оказалъ, а тую третюю часть, от мене его милости записаную, пана Петра Загоровского тымъ даровать рачилъ» [6, 24–26].
На нашу думку, Олександр Солтанович і Іван Андрійович Солтан були рідними братами, оскільки синів по батькові часто називали за прізвищами або ж навіть і за іменами дідів. Швидше за все, їхнім батьком був Андрій, а його братом (рідним або стриєчним) Михайло, син якого Богдан вів боротьбу з Дьогтевичами. Тож уже на початку XVI ст. рід Загоровських посідав гідне місце в тогочасному шляхетському середовищі: якщо Іван Олександрович був підскарбієм, то Олександр Солтанович – господарським маршалком, а Михайло, як бачимо, виконував важливі урядові доручення.
За «пописом» литовсько-руського війська 1528 р., невідомий на ім’я «пан» Загоровський виставляв п’ятеро коней на військову службу [7, 187]. Можливо, це був Богдан – батько наступного покоління Загоровських, дідом яких називається Михайло. Так, в одному з документів Литовської метрики за 1546 р. виступає Петро Богданович, який разом з братами вів справу з князем Андрієм Михайловичем Санґушком Коширським щодо маєтку Кустин: «Которое дей именье, сходячы с того света, дед ихъ Михайло Загоровъский дал тестю его небожчыку пану Василью Хребътовичу в тот часъ, якъ поручылъ былъ ему дочъку свою в опеку» [8, 180]. Отже, у Михайла Загоровського, крім сина Богдана, була невідома нам на ім’я дочка.
Одружений з Уляною Юріївною Бранською, Богдан Михайлович Загоровський мав щонайменше четверо дітей – трьох синів: Петра, Яна, Олехна і дочку [13, ф. 26, оп. 1, спр. 10, арк. 153–153 зв.]. Найстаршим серед синів був Петро, наймолодшим – Олександр (Олехно), про якого залишилось мало згадок. Достеменно відомо, що 1536 р. Олехно одружився з князівною Софією Янушівною Заславською, але помер бездітним доволі рано, близько 1560 р. [9, 72]. У братів була також і невідома нам на ім’я сестра, одружена з N Непитущим. Вочевидь, вона рано померла, бо її дочка Федора Непитуща виховувалась у свого дядька Петра Богдановича, за тестаментом якого від 1566 р. дружина останнього Федора Федорівна Санґушківна мала видати її за пана Богдана Кузьминського, з яким вона була вже змовлена [1, 236].
Три брати Загоровські – Петро, Олехно і Ян (Іван) – згадуються в ревізії волинських замків 1545 р., причому Олехно і Ян названі володимирськими повітниками, а Петро фігурує як повітник луцький, оскільки він обіймав уряди луцького ключника, городничого і мостовничого [10, 100, 104, 120, 121, 139, 140, 155, 187]. У королівському привілеї на ці «вряды», надані 30 липня 1538 р. Петру Загоровському, згадувалися й заслуги його предків: «спамятавъшы есмо верные служъбы продковъ дворенина нашого Петъра Богдановича Загоровъского и есмо самого мешъканье у двору нашого и службу пильную и бачачы его годность, дали есмо ему тые вряды отъ насъ держати». На цьому вряді він мав право «жыдову луцъкую, и ремесъников всихъ у своимъ прысуде мети, и ихъ судити и радити» [11, 183]. Ці уряди Петро Богданович тримав до 9 липня 1546 р., коли згідно з привілеєм короля Зиґмунта II Августа передав їх луцькому старості, князю Андрію Михайловичу Санґушкові [8, 199–200].
Очевидно, незабаром по тому він був номінований королівським маршалком. В усякому разі 1552 р. в даровизні княгині Богдани Федорівни Четвертенської та наступних документах він виступає як королівський маршалок, який часто мешкав при королівському дворі. «Реестръ попису войска господарского Великого княжества Литовского» 1565 р. відзначає, що «Панъ Петръ Богдановичъ Загоровъски, маршалокъ господарски, выслалъ почту своего 12 конеи ... з Федором, служебникомъ своимъ», але сам до війська не прибув, оскільки знаходився в цей час «пры дворе его королевскои милости» [7, 419]. В аналогічному реєстрі за 1567 р. знову згадано лише одного Петра Загоровського, який, крім «конеи 12 по гусарску», спорядив ще й шістьох «драбовъ», четверо з рушницями, а двох з рогатинами [7, 1240]. Як бачимо, не всі відомі на той час Загоровські прибули на перепис, що могло бути пов’язано з виконанням ними певних урядових доручень або хворобою.
Звернімо увагу: за військовими реєстрами, Загоровські титулуються не звичайними зем’янами, а «панами». Аналіз поіменного складу панських родів та ознак, за якими тодішні сучасники відрізняли простих зем’ян від панів, засвідчує, що вирішальним критерієм цієї вищості було не лише майнове становище, звичайно, воно мало певне значення, але найважливішим чинником виступала родовитість, тобто давність і значущість роду [5, 135–139]. Отже, вже на XV – середину XVI ст. рід Загоровських належав до вищої шляхетської ієрархії.
Брати Петро, Олехно і Ян Богдановичі продовжили боротьбу за село Дьогтів. Тяжба з Дьогтевичами тривала багато років, але врешті завершилася на користь Загоровських, проте їм все-таки довелося викуповувати маєток. Спершу 1547 р. Мисько Стасевич Дьоготь, який на землі Олехна Загоровського «моцно кгвалтемъ двор поселил», не бажаючи за присудом володимирського підстарости сплачувати значний грошовий штраф, на підставі пред’явлених Олехном Загоровським купчих листів, визнав, що продав Петру, Яну й Олександру Богдановичам свої частки маєтку за 500 копъ литовських грошів. 1551 р. свою частку Дьогтева продали їм також Олехно Дьоготь та його брат Мацько Кузьмич разом зі своїми синами Левком, Іваном і Васком [12, 396–399].
Петро Богданович Загоровський був одружений двічі, й обидва рази – з представницями князівських родів. У першому шлюбі з князівною Оленою Головчинською він мав кількох дітей, оскільки в дільчому листі 1569 р., розподіляючи нерухомість між синами від другого шлюбу, він віддалив ці маєтки «вчными часы от детей першое жоны своее» [12, 402–408]. На жаль, відомостей про них, крім сина Василя, не знайдено. Припускаємо, що це могли бути дочки, видавши яких заміж та забезпечивши їм посаг, батьки згадують рідко. У другому шлюбі Петро Богданович був одружений з князівною Федорою Федорівною Санґушківною, з якою мав п’ятьох синів – Івана, Федора, Андрія, Михайла і Олександра. Саме їм він заповів маєтки Малів, Охматків, Свищів, Луків, Яків і частки в Копилі, Суску, Петрашевичах, двір у Порску Луцького повіту, містечко Загорів з прилеглими до нього селами Хорів, Валовичі, Воля Кремешка, Кокорів, Загайці, Воля Монастирська, частки в Острові й Вощатині Володимирського повіту та в с. Бережці Кременецького повіту [12, 406]. Вочевидь, Петро Загоровський був добрим господарником: якщо 1566 р. Хорів фіксується як село, то в 1570 р. це вже місто, в якому влаштовувалися ярмарки [13, ф. 28, оп. 1, спр. 5, арк. 158–158 зв.].
Про великий авторитет і вплив Петра Загоровського у шляхетському середовищі свідчить той факт, що 1570 р. волинський зем’янин Федір Білинський, намагаючись знайти захист від агресивних сусідів, подав в його опіку не лише маєток Любитів, але й себе з п’ятьма дітьми [6, 286–287].
Проте між батьком Петром Загоровським та його старшим сином Василем склалися доволі напружені стосунки, що могло бути пов’язано з другим батьковим шлюбом. Ще за свого життя Петро Богданович відділив Василя, уступивши йому маєтки свого покійного бездітного брата Олександра, взявши при цьому у сина розписку, що в подальшому він не претендуватиме на іншу батьківську спадщину. Байдуже ставлення батька не сприяло встановленню добрих стосунків із старшим сином, тож вони практично не спілкувалися, а нерідко вступали в конфлікти. Так, 3 червня 1567 р. батько Петро Загоровський скаржився на сина Василя у зв’язку із самовільним влаштуванням останнім красносільської греблі та викупленням й володінням маєтком Переволока [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 114; 14, 48]. Претензії щодо Переволоки, мабуть, були безпідставними, оскільки цей маєток ще в 1553 р. був придбаний у Станіслава Головнича Перевальського Олехном Богдановичем, а після його смерті перебував у володінні його дружини Софії Янушівни Заславської [12, 389–391].
Як було зазначено, Василь Петрович Загоровський отримав маєтки свого покійного дядька Олександра Богдановича. Крім того, дядькова дружина Софія Янушівна Заславська, дядина Василя, яка тривалий час залишалася удовою, не маючи власних дітей, записала Василю Петровичу «даровизну» на ряд маєтків. В її дарчому листі зазначено: «дознавши ку собе немало доброго почтивого захованья и великую склонност братанича небожчика пана малжонка моего пана Александра Загоровского его млсти пана Василя Петровича Загоровского, маршалка его кр. мл. городничого володимерского, дала, даровала и записала именя, мне от небожчика пна малжонка моего помененого въ вене осмисот копах грошей личбы и монеты литовское записаные, то ест третюю част в Суходолех, в Дегтеве и в Перевалках», у володіння якими він мав вступити після її смерті. На додаток 15 січня 1571 р. вона записала йому ще й третю частину с. Острова [13, ф. 27, оп.1, спр. 3, арк. 113–114; 15, 127]. Ще дві частини цього маєтку в сумі 200 кіп грошів вона записала другому братаничу свого чоловіка, сину Петра Богдановича від другого шлюбу – Федору Загоровському [13, ф. 27, оп. 1, спр. 1, арк. 208–208 зв.; 15, 138–139].
Попри негативне ставлення батька, Василь Петрович зробив досить вдалу кар’єру. У 1562 р. він був звичайним господарським дворянином, який наприкінці 1564 р. за «росказанем» дворного маршалка, земського підскарбія і господарського писаря Остафія Воловича переганяв до Мінська худобу, яку він «скупил, дей, есми на потребу его кролевскую млсти колко сот быдла, то ест волов и яловицъ, которое, дей, быдло было ховано черезъ всю зиму у волости Кремянецкой». Внаслідок виникнення епізоотії та пов’язаний з цим падіж худоби («немало быдла хфорого, а иншие, дей, вже на местцу у Кременцу поздыхали») він «на оглядання хворого бидла» брав служебника кременецького старости Павла Невишського [13, ф. 25, оп. 1, спр. 6, арк. 240 зв.–241]. У 1565 р. Василь Загоровський ввів московського біженця російського князя Андрія Михайловича Курбського у володіння Ковельською волостю, подарованою останньому польським королем Зиґмунтом II Августом, склавши й інвентар цієї волості. Можливо, саме внаслідок цього у нього склалися дружні стосунки з князем Курбським, до якого пізніше, опинившись у татарському полоні, він звернувся з проханням про викуп [16].
В.Загоровський виконував й інші королівські доручення, зокрема, протягом семи років (1570–1577) був збирачем волинського мита. Не отримавши за це своєчасно грошової винагороди, він у тестаменті писав: «А заслужоное, котороемъ продку его королевское милости, пану моему милостивому, Жикгимонту Августу, королю его милости, цнотливо заслужилъ на мытехъ Волынскихъ юръкгелту … по двсте золотыхъ на кажъдый годъ, … а за семъ летъ не плаченое». Тож він просив опікунів клопотатися перед королем, «жебы водлугъ листовъ продка своего, короля его милости Жикгимонта Августа, … заплатить росказаль». Василь Петрович хотів також отримати відшкодування з королівського скарбу майнових втрат, понесених ним внаслідок татарського нападу, та витрат «къ потребе военъной належачихъ», рахуючи все разом на тисячу кіп грошей [9, 76; 23, 229].
У 1570 р. Василь Загоровський фіксується вже як господарський маршалок і володимирський городничий, а 4 липня 1572 р. король Зиґмунт II Август за два дні до своєї смерті встиг підписати йому «данину» на «кашталяню браславскую». Так, Василь Петрович Загоровський отримав високий статус сенатора від Брацлавського воєводства [13, ф. 25, оп. 1, спр. 12, арк. 537–539; 23, 233].
Своєму високому становищу він мав завдячувати шлюбним зв’язкам з представницями впливових князівських родів. Він двічі входив у шлюбні зв’язки: спершу одружився з князівною Марушою Миколаївною Збаразькою, а вдруге – з князівною Катериною Іванівною Чорторийською. У 70-х роках XVI cт. гучного розголосу на Волині набув судовий процес про розлучення Василя Загоровського з князівною Мариною Збаразькою. Щоправда, спочатку подружжя жило у злагоді. Так, 10 липня 1564 р. Василь Загоровський вніс до актових книг віновий запис дружині на третині маєтків Суходоли, Дьогтів, Перевали і Таврів [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 91; 14, 45]. У липні 1566 р. під час розподілу «материзни», тобто материнської спадщини, між князем Янушем Збаразьким і його сестрою Марушою Загоровською Василь Петрович виступає її захисником [13, ф. 28, оп. 1, спр. 1, арк. 113 зв.–118 зв.; 14, 24]. Відстоюючи Марушині інтереси у володимирському ґродському суді, він від її імені заявив, що дяк Грицько Новицький, якому було доручено внести до актів угоду про поділ спадкових маєтків між його дружиною та її братом, утік разом з її документами у Кременець до Януша Збаразького [13, ф. 28, оп. 1, спр. 1, арк. 119 зв., 120; 14, 24, 25].
Проте доволі швидко добрі стосунки між чоловіком і дружиною зіпсувалися. Менше ніж через рік, 7 травня 1567 р., друга дружина князя Миколая Збаразького, мачуха Маруши Анна Деспотівна, скаржилась, що Василь Загоровський забороняє дружині спілкуватися з родичами [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 93; 11, 45]. А в червні 1567 р. та ж Анна Деспотівна від імені чоловіка заявила, що «пан Василий Петрович Загоровский ниякие поневолне учиненые записы от малжонки своее а дочки его милости князя ... княжны Марины, ... одержавши, у книги кгродские и земъские записати мелъ» [17, 76–80].
17 липня 1567 р. Василь Загоровський подав зустрічний позов батькові дружини, князю Миколаю Збаразькому, звинувачуючи його в нападі й пограбуванні маєтку Суходоли. Наступного дня вже князь Миколай Збаразький скаржився про знущання Василя Загоровського над його дочкою Марушою [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 121, 122; 14, 49–50]. Можна думати, що Василь Загоровський справді відрізнявся крутою вдачею, оскільки пізніше, коли Маруша вже збігла від чоловіка до батька, вона особисто скаржилась у суді про побиття і знущання чоловіка над нею [24, 87–88]. 17 травня 1568 р. Василь Загоровський заявив про неповернення кременецьким старостою Миколаєм Збаразьким його дружини [13, ф. 28, оп. 1, спр. 3, арк. 53 зв.–54; 14, 81]. 2 серпня Миколай Збаразький заявив про вагітність своєї дочки Марини, що повернулась до нього від чоловіка [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 186; 14, 52]. Через деякий час, 27 серпня 1568 р., возний Тихно Радовицький підтвердив офіційне розлучення дочки кременецького старости князя Марини Миколаївни Збаразької з Василем Загоровським, здійснене володимирським і берестейським владикою Феодосієм [13, ф. 28, оп. 1, спр. 3, арк. 118; 14, 91]. Протягом 1568 р. між колишнім подружжям відбувалися конфлікти навколо маєтків Маруші Збаразької, які вона отримала в посаг [13, ф. 28, оп. 1, спр. 3, арк. 130–130 зв., 130 зв.–132, 132–132 зв., 147 зв.–148; 14, 93]. Та, попри офіційне розлучення і другий шлюб колишнього чоловіка, Маруша Збаразька ще в 1613 р., тобто через 45 років після розлучення, продовжує називати себе брацлавською каштеляновою та панею Загоровською [13, ф. 28, оп. 1, спр. 45, арк. 642–643; 18, 440]. Наприкінці 1568 або на початку 1569 р. у В. Загоровського від першого шлюбу народилася дочка Ганна, яка пізніше була видана за князя Костянтина Костянтиновича Корибута Вишневецького [19, 155]. Народивши сина Януша і двох дочок, Гелену і Марціянну, вона досить рано, десь між 1600–1602 рр., померла, проте всі її діти дожили до повноліття. Саме до них як до онуків і спадкоємців добр «по зошлои вєлможнои панєи Маруши, кнєжнє Збаразскои Василєвои Загоровскои … бабцє их млсти» 26 червня 1619 р. позивалася князівна Настася Ружинська [13, ф. 25, оп. 1, спр. 111, арк. 682 зв.–684].
1570 р. Василь Петрович Загоровський одружився вдруге з князівною Катериною Іванівною Чорторийською [13, ф. 25, оп. 1, спр. 12, арк. 537–539; ф. 27, оп. 1, спр. 3, арк. 156 зв.–158]. У цьому шлюбі народилося двоє синів – Василь і Максим. Проте брутальна вдача Василя Загоровського позначилася і на другому шлюбі, який розпався, як і перший. 1576 р. друга дружина Василя Петровича, князівна Катерина Іванівна, залишивши двох малолітніх синів, покинула чоловіка. Під виглядом відвідання хворої матері вона умовила чоловіка відпустити її, але до нього вже не повернулася. В.Загоровський відрядив до неї поважних осіб «трехъ приятелей моихъ, людей зацныхъ, ихъ милости: пана Александра Жоравницкого, старосту, ключника и городничого Луцкого, пана Гаврила Бокия Печихвостского, судю земского Луцкого, и пана Ивана Хренницкого, упоминаючи ее, дабы присезе своей досить чинила, а ко мн, малжонку своему, и до детей своихъ, въ домъ мой ехала и зо мною статечне, подле повинности своее, въ малженстве мешкала» [9, 70]. Проте ні умовляння приятелів, ні чоловікові погрози, ні листовне звернення до неї земського уряду не допомогли. Катерина Іванівна категорично відмовилася повернутись: «до его милости ехати и з его милостю жити не хочу» [13, ф. 25, оп. 1, спр. 16, арк. 483–483 зв.; 9, 71; 17, 296–298]. Оскільки маленькі діти залишилися без матері, за ними доглядала дядина Василя Петровича князівна Софія Іванівна Заславська, яка мешкала з ним. Між Василем і Софією Іванівною склалися добрі й теплі стосунки, вона вважала його за сина. Так, позиваючи 15 червня 1570 р. володимирського війта Михайла Дубницького, князівна скаржилась про його напад з володимирськими міщанами на фільварок Іллінщину, належний її «синови» Василю Загоровському [13, ф. 28, оп. 1, спр. 5, арк. 156–157; 14, 160].
1577 р. під час татарського нападу на Волинь, коли майже все волинське рицарство разом з королем брало участь у лівонському поході, Василь Петрович з невеликим загоном волинської шляхти дали бій нападникам під с. Ридків. Татари чисельно значно переважали, волиняни зазнали нищівної поразки: багато загинуло, інших захопили в полон і відправили до Криму як ясир. Серед бранців опинився і поранений В.Загоровський, який у тестаменті так описав ці події: «черезъ войско неприятелское, люди, на онъ часъ царевича, а теперешнего царя Крымского Магъметь Кирея, а меновите черезъ Мамая Девеевича мурзу и иныхъ мурзъ, с которыми могло быть татаръ людей тысячей чотыри, въ панстве господаря, его милости, пана моего, въ земли Волынской, меновите во йменю пана Сошенского, подъ селомъ Редкою, зъ иншею братъею моею, обывателми земли Волынское, объбитъ и погромленъ, самъ збитъ и зраненъ, также зъ некоторыми братъею моею и тежъ зъ слугами моими у везенъе неприятелское взятъ; тамъ же и немало маетности моее, отъ тыхъ неприятелей, поганства татаръ, побрано» [9, 68].
22 квітня 1577 р. з полону Василь Петрович пише листа до князя А. Курбського з проханням викупити його з неволі: «покорне унижене в. м. моему млстивому пну чолом бъю, утри мое слезы крывавые в том упаде моем, стан мне млстивым отцом и добродеем, хотя ж еще окупу за мене не менят, але до царя его мл. откладают: ведже уже я чолом бил, абы от мене, яко чоловека убогого, чотыриста золотыхъ чирвоныхъ взяли, а на остаток и пятсот поступоваломъ, прото в. м. моего млстивого пна а добродея покорне и унижене прошу часу тое моее пригоды покажи хрестиянскую любов надо мною а золотыхъ пятсот чирвоныхъ, ослобожаючи мене с тое тяжкое неволи, позычити не пожалуи» [16, т. II, 287].
Та попри прохання Василя Загоровського, ніхто ані з рідних, ані з приятелів йому не допоміг. Тяжко занедужавши і розуміючи, що вже не повернеться додому, він 11 липня 1577 р. «в дому Аталыка Мамая мурзы» пише заповіт. Саме тут, у його настановах недорослим дітям щодо життєвої поведінки, проханнях до опікунів щодо освіти та виховання синів, духовних розпорядженнях простежуються моральні засади й ціннісні орієнтири брацлавського каштеляна, який наставляв синів, «абы летъ в боязни его Бозской доростали, въ раду съ неверными не входили, на дорогу несправедливыхъ не ступали, а на столцы губителей не седали, но въ законе господнемъ завжды волю свою мели и въ немъ училися въ день и въ ночи» [9, 69–70].
Гадаємо, що В.Загоровському, який рано залишився без материнської, а потім і батьківської ласки й уваги, дуже не вистачало фізичної присутності батьків у його житті. Тож зовсім не випадково в багатьох документах, зокрема й тестаменті, він називає своєю матір’ю «панюю Александровую Загоровскую, пани дядиную, а якъ влосную мн и дтямъ моимъ матку» [9, 71, 93].
Невідомо, де і яку освіту одержав сам Василь Загоровський, проте, дбаючи про синів, він детально розписав, якою має бути їхня освіта. Найважливішою опікункою він призначає свою дядину князівну Софію Іванівну Заславську, яка була хрещеною матір’ю його недорослих синів, а також князя Дмитра Андрійовича Козеку і Яна Федоровича Бокія Печихвостського. Саме їх він просив дати малолітнім дітям добре виховання й освіту, спочатку в руській школі, а потім в єзуїтській колегії. Після виповнення синам семи років опікуни повинні були, «не пестячи ихъ», організувати таке навчання і «пилне и порядне до науки приводити», щоб у подальшому вони могли прислужитися Речі Посполитій. Спершу їх мали віддати до дяка навчатися руської мови: «маетъ ее милость, пани дядиная моя, дъяка добре учоного и цнотливого способити ... ихъ Русское науки въ писме светомъ дать учити ... такъ яко бы ся напотомъ, зъ доброе науки своее, Богу милостивому для помноженя фалы, господару своему и речи посполитой ку службе, ихъ милости паномъ, такъ родителемъ, яко и приятелемъ своимъ, и тежъ всимъ посполите и кожъдому зособна, до целого отдаванъя повинъности своее згодитися могли». Другим етапом мало стати навчання латинської мови, для цього належало знайти «бакаляра статечного, который бы ихъ науки Латинского писма добре учити могъ», потім синів мали віддати «до Вилъни къ езуитомъ, бо тамъ фалятъ дтямъ добрую науку». Тут вони мали навчатися протягом семи років, не приїжджаючи додому [9, 73–74]. Після єзуїтської школи їх мали віддати «въ службы, на таковые местца, где бы въ боязни Бозской цвиченье имъ бытъ могло». Вочевидь, як тоді широко практикувалося, йшлося про вишкіл при князівському або маґнатському дворі. Лише після того вони «мають быть даны въ службу господарю королю его милости, пану нашому, и тамъ се ... ласки господаря, его милости, служечи верне его королевской милости и Речи Посполитой, дослуговати маютъ» [9, 75].
При цьому батько наставляв синів дотримуватися руських звичаїв і залишатися в батьківській православній вірі: «абы писма своего Руского и мовеня Рускими словы и обычаевъ цнотливыхъ и покорныхъ Руских не забачали, а наболшей веры своее, до которое ихъ Богъ везвалъ и въ ней на сесъ свтъ створилъ» [9, 74–75]. Він застерігав їх від захоплення «єретичними» вченнями, які на той час поширились серед волинської шляхти, та приятелювання з тими, «которые, отступивши пристойных преданей церковныхъ, ересей своволне уживаютъ» [9, 75].
Маючи негативний досвід подружнього життя, Василь Петрович, очевидно, переглянув власну матримоніальну стратегію, оскільки намагався остерегти синів від помилок. Сам він обрав дружин зі знатних князівських родів, виторговуючи при цьому в їхніх батьків великий посаг [26, 170]. Тепер батько радить синам обирати дружин, виходячи з їх доброго виховання, а не зовнішньої краси, соціального престижу та матеріальних розрахунків: «не сквапляючися на красу людскую, ани на маетъность и славу чиего дому, велможного и оздобеного, скороминущую, одно маютъ смотрти того пилне, если таковые люди, съ которыми бы они у вечную приязнь вступить хотели, себе сами, домъ, дети, челядь и подданные свои въ боязни Бозской и во всякой почтивости выховываютъ ... звлаща абы одное веры з ними были ... не смотрячи по жонах великихъ посаговъ, кгдыжъ досыть будутъ мети богатства, коли трафятъ на таковые жоны, которые ся зъ ними сполечне будутъ Бога милосердного боять и въ законе Бозскомъ завжды себе ховать» [9, 76–77]. Він наставляв дітей, щоб вони нізащо не вступали у шлюбні зв’язки з тими домами, де «нестатечностями, опилствомъ, танцами, играми, прохожками пустошными, чародействы, ворожками и иншими … злыми речми, што въ насъ дворствомъ зывали або зовутъ» [9, 76].
Ображений (що відчувається за контекстом заповіту) на дружину Катерину Чорторийську, яка покинула його, Василь Петрович забороняє допускати матір до неповнолітніх дітей, аби «жона моя а матка детей моихъ … в домъ мой николи ажъ до зуполныхъ летъ оныхъ детей моихъ не въежчала и въ немъ не бывала» [9, 72]. Разом з тим, виявляючи до неї милосердя, він навчає синів поважати матір: «кгды милостивый Богъ дткамъ моимъ лтъ зуполныхъ дорости дастъ, на онъ часъ, бачечи статечность матки своее, могутъ ее къ собе въ домъ взяти, ее чтити и, якъ добре заховалой матце цнотливые дети, услуговати» [9, 73].
В. Загоровський не забув і своєї дочки від першого шлюбу Ганни, хоча ніколи її не бачив («николи очима моими не видилъ»). «Зъ ласки … отцовское» він визначив їй посаг у тисячу кіп грошей, 30 коней з власного стада, 100 овець та дорогоцінності її матері, які залишилися в його домі [9, 77].
Неодноразово Василь Петрович звертається до Яна Бокія Печихвостського як до «брата» («брате мой милый»), а його матір називає своєю «дядиною» [9, 72, 73]. О.Фотинський також називає Яна і Семена Федоровичів Бокіїв Печихвостських братаничами Петра Богдановича, отже, їхній батько Федір Бокій мав бути стриєчним братом П.Загоровського [1, 179]. На жаль, нам не вдалося знайти документального підтвердження цієї спорідненості.
За тестаментом простежується велика релігійність Василя Загоровського. За життя («за веку моего») він планував збудувати церкву Вознесіння в с. Суходолах, тож тепер, даючи розпорядження про її будівництво, він детально визначає місце зведення, план будівлі, піклується про добре накриття («подъ побоемъ верхъ мхомъ умшити и глиною шпарунки полепити, абы снгъ, кгды скрозь кгонты намететъ, роставши, не прокаповалъ») [9, 79]. Описує, яким має бути оздоблення цього храму та Іллінської церкви у Володимирі, зокрема образи Деісусного та помісного (святкового і пророчого) ряду, дзвіниці, церковне начиння, книги тощо. Для богослужіння дияконові мали пошити «стихари два дъяконовскихъ зъ белое адамашки, а два стихари полотна коленского для повшедныхъ дней» [9, 80]. Він піклується й про забезпечення священика і диякона: зокрема, в Суходолах мали збудувати «попу светлочку полътретя сажня, избу чорную напротивку, такъже полътретя сажъня, а сенъку двухъ саженъ; а дъякону избу чорную и сенку на полпята сажни» [9, 83]. На їхній прожиток він виділив щорічну десятину з власного збіжжя: «съ пшеницы, жита, зъ овса, зъ гречки, зъ ячменю, и съ проса, и зъ гороху», зобов’язавши ще й своїх підданих селян щорічно давати їм по копі озимини і ярини [9, 84]. Окремо забезпечувалися і церковнослужителі володимирського храму. Найбільша платня встановлювалася дякові, який мав навчати дітей: «а то для того … абы … дти, которые на науку будутъ ему давати … вдячне училъ», крім того, дяк мав переписувати церковні книги.
Особливе «добродейство» В.Загоровського виявилось у фундації ним шпиталів при суходольській церкві і храмі святого Іллі у Володимирі. Обидва були розраховані на 12 «особъ вбогихъ людей». На утримання суходольського шпиталю він виділив по «третее мерки млына» суходольського й дьогтівського, а також кошти від мита, які мали йти на одяг. Крім того, «кождую неделю» і на свята дядина повинна була «обедъ … въ шпиталяхъ велеть справовати» [9, 85]. На володимирський шпиталь він дозволяє використати навіть власні грошові заощадження, на які потрібно було викупити білоберезький млин, з якого на харчування старців мало йти «муки житное по двадцати чотыре мацы, муки пшеничное по две маци, крупъ або пшона по маци, гороху мацу, маку чверть маци, а грошми на одежу и обходъ ихъ по дванадцати копъ» [9, 82–83]. Цілком можливо, що цією доброчинністю Василь Васильович наслідував приклад батька, адже відомо, що Петро Загоровський вже 1565 р. опікувався шпиталем, який існував у володимирському передмісті – Засмоччю [27, 47–49].
Один із синів Василя Петровича Загоровського – Максим – помер рано, в 1583 р. його не було вже серед живих [1, 179]. Другий син – Василь Васильович – у 1593 р. позивав до суду свого опікуна, володимирського підкоморія Яна Федоровича Бокія Печихвостського, який не повернув йому документи, зокрема листи й привілеї на батьківські маєтки та рухоме майно, рахуючи собі шкоди на 20 тисяч золотих [13, ф. 26, оп. 1, спр. 8, арк. 532 зв.–533 зв.]. 22 вересня цього ж року він позивався до княгині Магдалени Сокольської, яка, пообіцявши видати за нього дочку Ганну, не дотримала обіцянки і видала її за князя Михайла (Миколая) Михайловича Чорторийського. Тож брацлавський каштелянич зазнав матеріальної шкоди, оскільки «упоминки панне даючи и отсылаючи, немалый коштъ и утрату поднял» [17, 452–453]. Перебуваючи у скрутному становищі («будучи пилно потребен сумы пнзей и не маючи оных ниоткул зробыти»), В.В.Загоровський змушений був продати маєток Суходоли за 4400 кіп грошів своєму вуєві, дядькові по матері, Юрію Івановичу Чорторийському, який 1598 р. сплатив йому останню частину грошей [13, ф. 26, оп. 1, спр. 8, арк. 524–525 зв.; спр. 12, арк. 311–311 зв.]. За документами 1612 р. дружиною Василя Васильовича була Маруша Колпитовська [13, ф. 26, оп. 1, спр. 20, арк. 703 зв.–705 зв.]. Василь Васильович Загоровський прожив недовге життя, він загинув під час молдавського походу Стефана Чарнецького, який намагався утвердити на молдавському престолі Могилу [1, 179; 20, 22].
Старшими синами Петра Богдановича від другого шлюбу були Іван і Федір, які у 1571 р. мали вже «лета дорослые», а «меншая братя» Михайло, Андрій і Олександр були ще малими. Після смерті батьків, матері Федори Федорівни Санґушківни (померла між 1567–1569 рр.) та батька (бл. 1571 р.), саме Федора обдарувала Софія Янушівна Заславська, «знаючи з молодости лет а иж по сес час неотменную службу и склонност ку собе братанича небожчика пна малжонка моего пна Александра Загоровского его мл. пна Федора Петровича Загоровского .. даровала ... двесте коп грошей личбы литовское на двох частех именя моего Островецкого, мн jт небожчика пна малжонка моего листом его мл. записаного» [13, ф. 27, оп. 1, спр. 1, арк. 208–208 зв.]. Як старший у родині він став опікуном молодших братів. Проте, оскільки він зловживав опікунськими правами, брати поскаржилися, що «по смерти небожчика Петра Загоровского, отца своего и их, яко брат старший, взявши до рук своих и в опеку свою вси именья лежачие отчизные и заставные, такъ же всю маетность рухомую и нерухомую ... на одного себе ку пожитку своему брал .... поутрочалъ и роспрошил и праве вси именя и маетност, по небожчику их имъ всим сполне належачие, ку великой кривде и шкоде а знищеню поутрочал». Тож за листом короля Стефана Баторія від 14 серпня 1578 р. він був позбавлений права опіки над молодшими братами: «моцью звирхности ншое гсдръское водле права посполитого тую опеку от тебе взявши инъшого опекуна ... до лет их дали». Новим опікуном недорослих братів було призначено луцького старосту, ключника і городничого Олександра Жоравницького [13, ф. 25, оп. 1, спр. 18, арк. 454–454 зв.]. Другий старший брат Іван Петрович, очевидно, рано помер: ми не бачимо його ні під час продажу 1583 р. братами маєтку Свищова «кревноблизкому повинному» Івану Михайловичу Хрінницькому, ні під час розподілу родових маєтків між братами у 1584 р. [13, ф. 26, оп. 1, спр. 4, арк. 417 зв.–419 зв., 420–424].
Споріднення з князівським родом Санґушків виявилося корисним для Загоровських не лише в соціальному, а й у матеріальному плані, оскільки їм дісталися від них значні маєтки. У жовтні 1593 р. князівське подружжя Януш Янушович Заславський і Олександра Романівна Санґушківна зреклися маєтків Ястризари, Подлозці і Порцк в Новогрудському повіті, які спали на Олександру Романівну «от зошлоє Анны Дєспотовны бабки своєє», на користь синів її тітки Федори Федорівни Санґушківни [13, ф. 26, оп. 1, спр. 8, арк. 236 зв.–238].
Протягом 1592–1602 рр. Федір Петрович був володимирським підстаростою. Він був одружений з Анною Петрівною Семашківною, представницею впливового на той час волинського роду [13, ф. 28, оп. 1, спр. 34, арк. 32–32 зв.; 21, 230, 289]. Очевидно, у них не було дітей або ж вони померли раніше від батьків. Тож тестаментом від 5 березня 1599 р. Федір Петрович заповів дідичні маєтки своїм молодшим братам Андрію і Олександру, щоправда, з вимогою сплатити з тих добр усі борги, щоб його вдова не була ними обтяжена, та повернути Анні Семашківні «сумы ей належачыи од мене записаные». Проте він прожив щонайменше до 1601 р., оскільки його слуга Станіслав Маковський у 1606 р. позивався з Анною Семашківною щодо сплати служебних послуг за 1600 і 1601 рр. [13, ф. 26, оп. 1, спр. 15, арк. 472–473 зв.].
Один із наймолодших синів Петра Богдановича Олександр Петрович одружився з представницею знаного волинського роду, дочкою луцького старости, ключника і городничого Олександра Марковича Жоравницького і Ганни Іванівни Борзобагатянки Красенської – Олександрою. 1590 р. молоде подружжя позивалося до брата Олександри, луцького старостича Марка Жоравницького, щодо «неотдане посагу и выправы ведле права прирожоного, што еи належало, невыделенъе четвертое части именя Блудова и десятины» [13, ф. 26, оп. 1, спр 7, арк. 118–118 зв.; спр. 11, арк. 151 зв.–152]. Олександр Загоровський жив ще у 1624 р., він фіґурує в актах луцького ґродського суду [27, 447–446]. У нього залишилося щонайменше двоє синів – Андрій і Петро.
Андрій Олександрович Загоровський 1634 р. згадується як луцький спадковий війт (у травні цього року він скаржився на студентів луцької єзуїтської колегії, які пограбували і нанесли йому побої) [22, 257], а 12 квітня 1637 р. – як королівський дворянин [18, 264; 22, 257]. Як луцький війт він потрапив до комісії з коректури права, створеної волинським сеймиком 1641 р. Він також опікувався церковними справами: у жовтні 1635 р. разом з городельським старостою Станіславом Зборовським, князем Григорієм Четвертенським та луцьким ключником Яном Станішевським Андрій Олександрович був обраний до складу комісії, визначеної сеймом для розподілу спірного церковного майна між уніатами і православними [13, ф. 25, оп. 1, спр. 197, арк. 580–581 зв.; 22, 257]. Обирався послом на сейм 1635 р., а на сеймі 1638 р. його було визначено одним із комісарів для проведення розмежування між Волинським воєводством і Пінським повітом [22, 257]. Як бачимо, Андрій Олександрович займав активну позицію в тогочасному соціумі. Йому належали села Туличів, Колпитів Володимирського повіту, Костюхнівка і Волчецька Воля, а деякий час ще й Ярембовець та Милятин в Луцькому повіті [22, 257]. Другий син Олександра Петровича Петро Загоровський 16 жовтня 1619 р. був номінований на «посудковство володимерскоє» [23, 610]. На цьому уряді він залишався протягом 31 року – до 1650 р.
Ще один син Петра Богдановича Загоровського, Андрій Петрович, був одружений з князівною Галшкою Олександрівною Порицькою. 22 листопада 1584 р. він, одержавши її посаг, разом з дружиною квитував її рідних [13, ф. 26, оп. 1, спр. 5, арк. 163]. 24 лютого 1603 р. Андрій Загоровський отримав привілей на право збирання мита в своєму маєтку Малів, а 18 жовтня 1611 р. – «на пляц пустыи в замку Луцком» [23, 395, 553]. Номінований 18 травня 1605 р. на «подсудковство луцкоє», він у присязі, яку склав 6 червня, обіцяв «судити не фолкгуючи высокимъ и подлым станомъ ..., не за посулы и дары, ани сподеваючися на потомъ даровъ и якогосъ нагороженъя, ани боячисе казнь, помсты и погрозокъ, але самого Бога и его святую справедливост и право посполитое» [13, ф. 26, оп. 1, спр. 14, арк. 24–25 зв.]. На цьому уряді він перебував до своєї смерті у 1616 р. [23, 530; 13, ф. 26, оп. 1, спр. 14, арк. 1399–1399 зв.]. Андрій Петрович залишив по собі синів Романа і Миколая [13, ф. 25, оп. 1, спр. 111, арк. 324 – 325].
Олександр і Андрій Петровичі опікувалися справами православної церкви, зокрема 1601 р. підписали зобов’язання захищати Люблінське братство [28, 37–38].
Королівський ротмістр Роман Андрійович Загоровський, який був одружений з дочкою Себестіяна Карачовського [13, ф. 28, оп. 1, спр. 63, арк. 664–664 зв.], пізніше став чернігівським стольником. 4 травня 1638 р. Роман Загоровський отримав надання на добра Найдиновку, Красиловку і Черковище в Черніговському воєводстві [23, 725, 750]. Його сином міг бути Ян Загоровський, номінований 17 червня 1662 р. володимирським земським суддею [23, 779]. Миколай Андрійович до своєї смерті у 1669 р. був луцьким ключником [23, 793].
Невідомо з ким був одружений Михайло Петрович, але його дочка Варвара Михайлівна була видана за князя Івана Дмитровича Курцевича Булигу [13, ф. 28, оп. 1, спр. 33, арк. 191–191 зв.].
Середній син Богдана Загоровського, Ян Богданович Загоровський, завдяки шлюбу породичався з родиною, яка на той час належала до одного з найбагатших маґнатських родів: 1536 р. він одружився з дочкою Якова Петровича Боговитина Шумбарського і Софії Андріївни Лозчанки – Федорою [17, 12–13]. У цьому шлюбі до дорослого віку дожили двоє синів, Гаврило і Михайло, та чотири дочки: Ганна, Настася, Раїна і Стеця. В родині склались досить напружені взаємостосунки як між матір’ю і дітьми, так і самими дітьми. 14 і 20 листопада 1569 р. Федора Загоровська скаржилась на молодшого сина Михайла, який начебто пограбував її підданих [13, ф. 28, оп. 1, спр. 4, арк. 265 зв.–266, 270–270 зв., 290–292; 14, 136, 139]. А після смерті чоловіка у грудні 1569 р. вона позивалася до синів Михайла і Гаврила щодо третьої частини маєтку с. Загорів [13, ф. 28, оп. 1, спр. 4, арк. 294; 14, 139]. 5 квітня цього ж року Михайло Загоровський скаржився на брата Гаврила за поранення ним його служебника, а 25 квітня зустрічну скаргу вже про своє поранення Гаврило подав на Михайла [13, ф. 28, оп. 1, спр. 4, арк. 62 зв.–63, 73–74 зв.; 14, 115–116].
Про Гаврила Яновича відомостей мало, оскільки він помер доволі рано, 1572 р. він згадується вже як небіжчик. Михайло Янович одружився з Агнешкою Левицькою, дочкою белзького земського судді Матея Левицького та князівни Ганни Олександрівни Порицької [13, ф. 28, оп. 1, спр. 13, арк 41–41 зв.]. У шлюбі народилося щонайменше троє синів – Ян, Петро і Ярош, останній з яких став ченцем-єзуїтом під іменем Єронім [13, ф. 26, оп. 1, спр. 14, арк. 472–473 зв.]. Він першим з роду Загоровських перейшов у католицизм.
Ганна Янівна Загоровська двічі входила у шлюбні зв’язки: спершу з Олександром Шалевським, вдруге – з Михайлом Остафійовичем Єло Малинським. Настася Янівна була видана за Адама Ілляшевича Несвіцького і, очевидно, рано померла, оскільки в Адама була ще й друга дружина – Анна-Констанція Костянка. Він мав шістьох дітей, проте невідомо від якого шлюбу. Раїна Янівна у першому шлюбі була за одним із Шалевських, (як і сестра Ганна), у другому – за Станіславом Цуровським [13, ф. 26, оп. 1, спр. 15, арк. 281–283]. Про долю Стеці документів не виявлено.
На жаль, не всі філіаційні пов’язання членів роду вдалося встановити. Зокрема, невідомо чиїм сином був Вацлав Загоровський, який 9 березня 1646 р. з дружиною Кристиною Вилежинською уклав угоду з Дем’яном Баковецьким [ф. 25, оп. 1, спр. 245, арк. 540 зв.–542 зв.]. Не знаємо, чиєю дочкою була й Маруша Загоровська, яка 1600 р. називається панною [13, ф. 28, оп. 1, спр. 33, арк. 191–191 зв.]. Від 1634 р. є згадки про сестер Загоровських, одна з яких, Олександра, була дружиною Яна Марковського, а іншої, невідомої на ім’я, на той час уже не було в живих [ф. 28, оп. 1, спр. 69, арк. 1248–1250 зв.].
Таким чином, протягом XVI – першої половини XVII ст. Загоровські відігравали помітну роль у публічному житті Волині, посідаючи важливі уряди підстарост, луцьких та володимирських ключників, городничих, мостовничих, війтів, митників, підскарбіїв, королівських маршалків, володимирських та луцьких підсудків, а Василь Загоровський став навіть сенатором, щоправда, від Брацлавського воєводства. Вони брали участь у воєнних походах, відбивали татарські напади, засновували нові села і міста, господарювали у своїх маєтках. Завдяки шлюбам рід був пов’язаний з можновладним панством та цілою низкою князівських родів, зокрема Головчинськими, Четвертенськими, Санґушками, Збаразькими, Чорторийськими, Вишневецькими, Порицькими, Курцевичами Булигами. Вони породичалися також з відомими волинськими шляхетськими родами Бранських, Боговитинів Шумбарських, Бокіїв Печихвостських, Борзобагатих Красенських, Вилежинських, Єло Малинських, Жоравницьких, Колпитовських, Левицьких, Непитущих, Семашків, Несвіцьких, Хребтовичів, Шалевських, Цуровських та ін.

Література

1. Фотинский О. Обыкновенные люди старой Волыни // Волынский историко-археологический сборник. – Житомир. – Вып. 2.
2. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 4 (1479–1491). Užrašymų knyga. – Vilnius, 2004.
3. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 8 (1499–1514). – Vilnius, 1995.
4. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 14 (1524–1529). – Vilnius, 2008.
5. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. – Видання 2. – К., 2008.
6. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною коммиссиею для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе (далі – АЮЗР). – К., 1911. – Ч. VIII, т. VI.
7. Русская Историческая Библиотека. – Петроград, 1915. – Т. XXXIII.
8. Метрыка Вялікага Княства Літоўскага. Книга 30 (1480–1546). – Мінск, 2008.
9. АЮЗР. – К., 1852. – Ч. I, т. I.
10. Литовська метрика. Книга 561. Ревізії українських замків 1545 року / Підг. В. Кравченко. – К., 2005.
11. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 20 (1563–1539). Užrašymų knyga. – Vilnius, 2009.
12. АЮЗР. – К., 1907. – Ч. VIII, т. IV.
13. Центральний державний історичний архів України в м. Києві.
14. Володимирський гродський суд. Подокументні описи. – К., 2002.
15. Волинські грамоти XVI ст. / Упоряд. В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко. – К., 1995.
16. Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни. – К., 1849. – Т. I. – С. 79; Т. II. – С. 50, 169, 194, 223, 286–290.
17. АЮЗР. – К., 1909. – Ч. VIII, т. III.
18. Селянський рух на Україні. 1569–1647 рр. Збірник документів і матеріалів / Упор.: Г. В. Боряк, К. А. Віслобоков, Т. Ю. Гирич, Є. М. Гуменюк, Л. Я. Демченко, У. Я. Єдлінська, В. М. Кравченко, М. Г. Крикун, О. А. Купчинський, Р. І. Луців, Г. С. Сергійчук, В. В. Страшко, Н. М. Яковенко. – К., 1993.
19. Czamańska I. Wiśniowieccy. Monografia rodu. – Poznań, 2007.
20. Dr. Antoni. Opowiadania historyczne. – Seria IV. – t. I. – W-wa, Kraków, 1884. – S. 22.
21. Ворончук І. Родоводи волинської шляхти XVI – першої половини XVII ст. (реконструкція родинних структур: методологія, методика, джерела). – К., 2009.
22. Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) Метрики. 1569–1673 рр. Студія з історії українського реґіоналізму в Речі Посполитій. – Острог–Львів, 2002.
23. Руська (Волинська) Метрика. Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства). 1569–1673. – К., 2002.
24. Ворончук І. Населення Волині в XVI – першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники. – К., 2012.
25. Алфьоров О., Однороженко О. Українські особові печатки XV–XVII ст. за матеріалами київських архівосховищ. – Х., 2008.
26. Ворончук І. Подружні зради як наслідок практики укладання шлюбів в Україні в XVI–XVII ст. (на матеріалах ранньомодерної Волині) // Соціум. Альманах соціальної історії. – Вип. 6. – К., 2006.
27. АЮЗР. – К., 1876. – Ч. VI, т. I.
28. АЮЗР. – К., 1861. – Ч. II, т. I. http://archive.nndiuvi.org.ua/fulltext.html?id=2737
[/q]

Кстати, речь здесь идёт о роде литовских Солтанов, не путайте, хотя дальняя родственная связь возможна (род Корчаков). Если от 1523 года отнять 40, то мы получим примерный год рождения Богданы Загоровской - жены Романа Олизара Волчкевича (1480 год), а отсюда и год написания завещания не ранее 1500, а то и позже, учитывая сына Ивана.

Создание общей родословной