КАСЬЯНЫ, КАСЬЯНЕНКО и КОСЬЯНЕНКО - тема для генеалогического и биографического поиска

Я пришёл на форум ВГД с благородной целью — исследовать историю моего рода. Узнать удалось немало. Конкретно по этой ветке, например — упереться в Полтавскую битву и затем 17-й век, с одной стороны, и в ПМВ (Первую Мировую войну) — с другой.

По порядку.
Мой прадед Касьян(енко) Андрей Яковлевич (30.06.1890 - ок.1975) родом из с.Ястребиное (укр. Яструбене, стар. Ястребенное) Сумского уезда Харьковской губернии. Единственный сын унтер-офицера Якова Васильева Касьяна, старший брат которого, Иван Васильев с сыновьями Василием и Алексеем выехал в конце XIX века (ок.1896/97) покорять Сибирь (подробнее об этом ЗДЕСЬ). Осели они с несколькими семьями односельчан в деревне Червовой (Косишки) Барнаульского уезда Томской губернии (кстати, в 1895-м семья еще числилась на Сумщиине в родном Ястребенном). Младшему Алексею не повезло: зажиточный и охочий до земли отец вскоре обзавелся лобогрейкой. Для тех кто не в курсе — это простейшая жатвенная машина, применявшаяся для уборки основных зерновых культур (ржи, пшеницы, овса, ячменя), но могла быть использована и для кошения трав после небольшого её переоборудования. Советская власть впоследствии именно по єтой причине сочла его кулаком и раскулачила вместе с сыном (ССЫЛКА).

Дети Василия Ивановича (Иоаким, Семен и Иван) по приезду в 1896 году на Алтай, видимо, по безграмотности дьяка стали носить фамилию Косьяненко (через "о") — дети Семена, кстати, геройский сражались на полях 2МВ, домой вернулись не все (об этом - ЗДЕСЬ). Прадед Андрей Касьяненко ездил на Урал к племянникам, которых считал братьями (ибо был им ровесником), а они приезжали на историческую родину в Ястребиное. Со слов родных, последний раз это было уже в 1960-х, когда Иоаким, Семен и Иван пребывали в почтенном возрасте. Прадед же в "прощальный тур" на Алтай ездил в 1970-х.

Но самый большой сюрприз поисков ждал меня впереди. Как оказалось, наш первопредок, которого так и звали: Касьян Романович, носил вполне себе козацкую фамилию Шовкопляс (ссылка на родовую ветку ТУТ).
Его два старших брата — Василь (ок.1680 гр.) и Остап (ок.1690 г.р.) — согласно моей гипотезе, участвовали в Полтавской битве 1709 года на стороне гетьмана Мазепы. Служили братья, по всей видимости, в одной из сотен Полтавского или Лубенского полка (ССЫЛКА). С началом последовавших за нею против малороссиян репрессий были вынуждены перейти в посполитии и податься на периферию Левобережной Украины — в небольшое с. Ястребиное, на территорию Сумского полка. Там они построили дома, сыграли свадьбы и к 1720 году у каждого из старших было по полугодовалому ребенку. Касьян Шовкопляс последовал примеру Василя и Остапа, и уже через год у него родился первенец. Все его дети носили уже фамилию Касьян, а начиная с моего прадеда Андрея — Касьяненко.

Родительский дом Касьянов-Шовкоплясов до сих пор стоит на ул. Октябрьской (недалеко от ставка) в Ястребенном. Женой Андрея Яковлевича стала : Пороскун Ольга Андреевна (12.07.1893 - ок. 1975) - из семьи крестьян-революционеров (ССЫЛКА)*.
Последние годы прадед Андрей вместе с супругой Ольгой прожили у своего сына Владимира Андреевича в Сумах (район Красной площади). Там же, в Сумах (вместе с сыном Владимиром, его женой Зинаидой и ее сестрой Юлией) и похоронены, на Лучанському кладовищі по вул. Залізничній (від центрального входу слід йти праворуч) — тобто саме тут, а не на старому чи новому Баранівських кладовищах.

Дети, внуки и правнуки Андрея Яковлевича и Ольги Андреевны:
Старший сын А.Я.К - Василий Андреевич Касьяненко В.А.К. (05.11.1918 - 06.03.1989)
Жена: Любовь Павловна Касьяненко (из дома Грабовец) (родовая ветка - ТУТ), в браке с которой у Василич Андреевича было два сына:
1.Виктор Васильевич Касьяненко (1940-2006?) - родился еще до войны, в г. Добромиль Дрогобичского р-на на Львовщине, где его отец В.В.К. проходил службу. Во время войны Виктор с матерью Л.П.К. жили с ее родителями Грабовцами в станице Митякинской (Ростовской обл.).
С женой - Альбиной Васильевной Касьяненко (в девицах - Кузьмина; 1943-2003) познакомились, когда В.В.К. работал на шахте в Свердловске/Екатеринбурге в 1960-х (ее родители были оттуда родом, но она родилась уже в Ярославле). На шахте погиб друг В.В.К. по фамилии Середин, и они с т. Альбиной усыновили его сына Дмитрия, забрав его из детдома. Жили они в г. Ярославле, на Тутаевском шоссе. ВВК был женат второй раз (прожили во 2-м браке около 10 лет). Тетя Аля умерла в 2003-м, а Виктор - через 3 года после нее (тромб).
У Дмитрия Викторовича Касьяненко (16.01.1970-28.11.2019) от первого брака (февраль 1990) с Юлией Кашминой (бабушка родом из Архангельска, отец родился уже в Яр., с Д.К. познакомились на дискотеке; во втором браке - Ю.Захарова, профиль ВК) у Дмитрия Касьяненко родился сын: Александр Дмитриевич Касьяненко (12.07.1990 г.р.) - живет также в Ярославле, работает в автосервисе.
Д.В. Касьяненко после 14 лет во втором браке (с 2005) с Мариной Варламовой скоропостижно скончался в Ярославле 28.11.2019 (сердце), похоронен на одном кладбище вмесье с родителями. По словам Марины, последние 7 лет хворал, добрый был, нянчился с внуками - любили его, строил планы на НГ, и вдруг...
2.Юрий Васильевич Касьяненко родился 02.08.1946 в г. Слоним (Беларусь), где после войны стояла танковая часть Василия Андреевича. Детство Ю.В.К. провел в Луганске (пос. Большая Вергунка): отец В.А.К, вскоре был командирован в ГСВГ в Германию (на бронетакнковый рем.завод под Магдебург), и Ю.В.К. увидел его впервые уже после смерти Сталина Там же, в Германии, в г. Кирхмёзер (между Потсдамом и Магдебургом) в 1953 (или 1954?) году пошел в первый класс. После перевода деда на службу в Украину семья какое-то время жила г. Белая Церковь под Киевом, потом вернулась в Луганск. По окончании 8-го класса СШ №39 (где с будущей женой учился в одном классе) поступил в вечернюю школу, работал токарем на тепловозостроительном заводе им. Октябрьской Революции. В 16 лет (1962) поступил в Кировоградское высшее училище гражданской авиации (ШВЛП), специальность: авиадиспетчер. По окончании училища (1967 г.) женился на Раисе Прокофьевне Колесник (род. 18.10.1946, родовая ветка ЗДЕСЬ) и получив распределение в г. Шевченко (п-ов Мангышлак), отправился вместе с супругой в Казахстан. По возвращении в Луганск в 1970, более 40 лет проработал в Ворошиловградском аэропорту - сначала диспетчером, потом руководителем полетов. Вплоть до лета 2014 г. прожили с женой в Луганске, с началом войны продали квартиру и переехали к сыну в Харьков.
Единственный сын - Касьяненко Ростислав Юрьевич. Окончив 36-ю специализированную английскую школу в Луганске, поступил на ин.яз в ХГУ им. Горького (ныне Харьковский Национальный университет им. В.Н.Каразина). После университета занимался журналистикой, шеф-редактор медиа-группы "Дозоры", ведет видеоблог "Архивар" и авторскую колонку на сайте "Гербознавство".
В первом браке с Оксаной Рябовол (родовые ветки — ТУТ и ТУТ) — двое сыновей: Касьяненко Сергей Ростиславович и Касьяненко Андрей Ростиславович, живут в Харькове.
Во втором браке (2011-16), с Вероникой Козловской (родовые ветки — ТУТ и ТУТ) — сын Касьяненко Богдан Ростиславович (09.10.2011), с 2020 года — с матерью на ПМЖ в Нидерландах (второй брак).
После третьего брака (2017-22) с Анной Сюч осел во Львове, закончил магистратуру в Українському Вільному Університеті (Мюнхен).

Второй сын А.Я.К - Иван Андреевич Касьяненко (29.05.1921 - 2005?) проживал с 1970-х с семьей в поселке Хотень (укр. Хотінь) на ул. Радянська-15, куда переехал из с.Ястребиное (укр. Яструбине). В браке с Натальей Иосифовной Майбородой (03.09.1925 г.р.) у И.А.К. было четверо детей:
1. Самая старшая дочь Валентина умерла ещё ребёнком в возрасте 2-х лет.
2. Вторая старшая дочь - Нина Ивановна Добродина (1953 г.р.), с конца 1970-х живет в с. Ромны Сумской области. В браке с Валерием Добродиным (ушел 26.02.2022) у неё два сына - Евгений (1980 г.р.) и Владислав (1983 г.р.). У Евгения - дочка Даринка (19.02?2012 г.р.), у Славы с супругой Ангелиной (с Полтавщины) сын Сашко (08'2025).
Третья дочь И.А.К. - тоже Валентина (05.07.1956 г.р.), живет с сыном Сергеем в родительском доме в с. Хотень на ул. Вишневой (бывшая ул. Советская, д.15, инд. 245312).
У младшего (единственного в этом браке) сына Юрия Ивановича Касьяненко (1960 г.р.) - две дочери: старшая Элла Дьячко (в девицах - Касьяненко, 1985 г.р., учительствует в местной школе) и младшая - Евгения (врач, работает в сумской больнице). Семьи дочерей живут в с.Сула Сумского района (их родители живут рядом, на соседней улице), у Эллы с мужем двое детей: девочка (2018 г.р., 1 годик) и мальчик Славик (16 лет).
Получается у единственного сына-Касьяна - девчата, а у его сестер - все сыновья.
Со слов Валентины, у Ивана Андреевича Касьяненко был еще 1 сын в первом браке - Виктор Касьяненко (1948-50 г.р.). О нем ничего не известно, кроме того, что мать была также из с.Ястребиное, но потом они переехали на Донбасс. Поскольку развод Иван Андреевич оформил лишь после рождения сына Юрия, в детстве его дочери - Нина Ивановна (до 7 лет) и Валентина Ивановна (до 4 лет) носили фамилию матери - Майборода.
Помню, как дедушка Иван говорил: "Ты - Славка, а у меня тоже внук Славка, у тебя батько - Юрко, а у меня тоже сын Юрко". Как интересно, ведь старший брат отца - тоже Виктор. Смотрю, деды Касьяны в плане имен для детей были едины в своих мыслях))

Перед тем, как Иван Андреевич осел в Хотени, он с семьей жил с отцом и матерью в родительском доме в селе Ястребином (где-то до 1966 г.), откуда и ведет начало наш род (что подтверждается МК и РС до 1720 года). Однако прадед Андрей, по одному ему известным соображениям, не давал ему строить дом на своем подворье, и в итоге Иван Андреевич купил участок и построил его в соседней Хотени.
Рядом, на хуторе Красный (за Белым Колодязем), жила сестра прадеда Андрея - Ульяна (была старше его на 2 года, тогда как самая старшая Мария - на 5 лет), которая умерла рано, см. об этом ЗДЕСЬ). У нее был муж Трохим и сын Алексей Трохимович — двоюродный брат и примерно ровесник дедов Василия и Ивана: 1920- х г.р. У дядьки Алеши (который, со слов дочери Ивана Андреевича Нины, был очень веселым) был сын Николай (тоже рано ушел: в 1970-х), у него - две дочери. Алексей, после того как мать рано ушла, называл д. Андрея с т. Олей Касьяненко "батьком та мамою".

Третий сын А.Я.К. - Владимир Андреевич Касьяненко (25.07.1927 - 1995) с супругой Зинаидой Гостевой собственных детей не имел — воспитывал ее сына Владимира, дочь Валентину и двух внучек: Татьяну (1970 г.р.) и Наталью (06.05.1975 г.р.) Червяковых. Жили все в Сумах, у Владимира были сын Владислав (сейчас живет в квартире деда Володи: Кр.площадь, 9/19) и дочь Наталья (живет в США).
Валентина ушла рано (ноябрь 1975-го), в 24 года и отец девочек Игорь Червяков женился повторно. После этого у него во 2-м браке родилась дочь Анна (1983г.р.) - Наташина и Танина сводная сестра. Потеряв с девчонками связь в начале 90-х, мне удалось восстановить ее лишь почти спустя 30 лет — осенью 2020-го!
Наталья Червякова живет в Житомире (профиль ОК) с супругом Александром Капустянским, он работает в местном Автодорстрое, она - комендант в гостинице. У Капустянских дочь Валентина (1994 г.р.) и сын Максим (1996 г.р.). У Валентины с мужем — маленькая дочь Мария.
У Татьяны Червяковой (по второму мужу она - Кениг) (профили: ОК и FB) первом браке сын Игорь (2000 г.р.) — работал в Польше. Во втором браке (2012) у нее 3 детей: Иван (2014 г.р.), Екатерина (2015 г.р.) и Александра (2016 г.р.) — жили в Запорожье, потом вернулась на Сумщину.

Четвертый сын А.Я.К. - Николай Андреевич Касьяненко (18.02.1930 - ок.1988) родился в селе Ястребиное, которое к 1930 году уже входило в состав Ричанского района Сумской округи. К этому моменту Андрею Яковлевичу было 40 лет (1890), Ольге Андреевне - 37 (1892-93) и они уже были 19 лет в браке (с 1911). Николай Андреевич проживал в Белгороде, у него в первом браке с супругой Галиной (ЗАГС № 518 от 20.07.1954 г., Бюро ЗАГС Белгородского р-на, Белгородской обл.) родился сын Геннадий Касьяненко (10.07.1954 г.р.).
Галина Никаноровна (украинка, жила в Белгороде на ул. Литвинова, д. 112) умерла очень рано — у нее остались сестры в Белгороде. Николай Андреевич женился повторно — на Антонине Федоровне (18.07.1925 г. - 13.01.2007 года), у которой была дочь Анюта (~1950 г.р.) от первого брака.
Семья Николая Андреевича жила в Белгороде, на пр. Ленина-54 (кв. 26) - очевидно, по этому адресу сейчас живет Анна. Последний раз мы видели Николая Андреевича, когда все деды приезжали в Луганск на похороны к бабушке Любови Павловне Касьяненко в 1984 году. Умер дед Николай, хотя и был самым младшим, раньше всех своих братьев (ок. 1988 г.).
Его единственный сын Касьяненко Геннадий Николаевич (10.07.1954 г.р.) женился в Белгороде (24.07.1976 г.) на Пируновой Нелли Александровне (11.04.1955 г.), уроженке с. Лойно (Верхнекамский р-н, Кировская область РФ), от этого брака у них детей не было и вскоре, в мае 1978 г. они развелись (в Северодонецком ЗАГСе Ворошиловградской обл.). Дядя Гена на заре кооперации в 1990-х приезжал (по делам бизнеса) в Луганск, до этого работал в г. Ош (Киргизия), где жил на ул. Киргизской. Во 2-м браке с супругой Светланой (?) у него была дочь Наталья Геннадиевна Касьяненко. К слову, с 01.01.1976 г. по 31.12.2010 г. по ЕГР ЗАГС РФ актов о рождении детей у Касьяненко Геннадия Николаевича за период не выявлено. То есть, дочь родилась или в Украине, или в Киргизии (записи акта о заключении 2-го брака у Касьяненко Г.Н за период с 10.05.1978 г. по 31.12.2010 г. по ЕГР ЗАГС также нет). Не теряю надежду найти его, как и сестру Наталью, и, наконец, познакомиться.

Судя по записи о рождении Николая Андреевича Касьяненко, в браке (до него) супругами Андреем и Ольгой было нажито 8 детей, из которых выжили всего четверо (Василий, Иван, Владимир и, собственно, Николай).

Ястребиное, Ястребенное (укр. Яструбине, Яструбін) — село Яструбинского сельсовета (Сумской район, Сумская область), в 4 км от границы Украины с Россией. Было заложено (черкасами полковника Кондратьева?) уже в 1640-х гг. Об этом свидетельствует Закладная «отъ Андрея Васильевича Кондратьева на Хотѣнь, Ястребенноѳ, Пощаную, Великій и Малый Бобрикъ, Гребенниковку и Слободку - Ивану Петровичу Кондратьеву, 1646 года января 30-го», найденная нами в Строгановском архиве. Находится на берегу реки Крыга, ниже по течению на расстоянии в 1,5 км расположено село Бондаревщина. По селу также протекал пересыхающий ручей с запрудой. В XIX веке село было волостным центром Ястребенской волости Сумского уезда Харьковской губернии. В селе была Васильевская церковь.

Если у кого-то из коллег есть информация о первых жителях села Ястребиное (до 1720 года): исповедки, МК или грамоты за 17-й или начало 18 веков по Сумскому уезду с Ястребиным - буду небесплатно признателен.

* Интересно, что запись о бракосочетании 07.11.1910 первым браком православных Андрея Яковлевича Касьяненко с Ольгой Андреевной Пороскун из МК с Васильевской церкви за 1910 год соседствует с записью о бракосочетании (из) села Ястребенного крестьянина Антония Спиридонова Шовкопляса (20) с того же села крестьянкой Стефанидой Яковлевой Стрельченко (18). Напомним, что главный наш предок Касьян происходит из рода Шовкоплясов, потомки которых, как видим, в течение 2-х веков соседствовали в Ястребином с родом Касьянов/Касьяненко.

Продолжаю изучать документы конца 19-го - началу 20-го века по протестному крестьянскому движению на Сумщине, в котором селяне Ястребиного отнюда не пасли задних.

Аналіз організаційної і пропагандистської роботи Всеросійської селянської спілки серед селянства Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній.
Особливий акцент зроблено на періоді другої половини 1905 р., коли ця масова організація досягла найвищого піку політичної активності в Україні.

The analysis of the organizational and propagandistic work of the All-Russian Rural Association among the rural population of
Kharkivska, Poltavska and Chernigivska provinces has been made in the article. A special accent is made on the period of the second
half of 1905, the time, when this mass organization reached the highest peak of the political activity in Ukraine.

Інтерпретація реальної історії революції 1905-1907 рр. потребує оновленого погляду на роль класів, партій і всіх широких громадських організацій у протистоянні царському режиму. Значна кількість архівних даних, багато сучасних історичних робіт вказують на велике значення, яке відігравав Всеросійській селянський союз (ВСС) у революції і, зокрема, у Полтавській, Чернігівській і Харківській губерніях, що примушує замислитися над значенням і розмахом діяльності Союзу на території Лівобережжя.

Поява ВСС є наслідком царського рескрипту 18 лютого 1905 р. У травні 1905 р. селяни Московської губернії, скеровані земсько-ліберальною інтелігенцією,
зібралися на сход, на якому ухвалили приговор про організацію Союзу на зразок професійних організацій міських робітників. Сход сформував оргбюро зі скликання з'їзду ВСС. На з'їзд мали зібратися делегати від регіонів усієї Росії, згодні із першим програмним документом організації, написаним у вигляді приговору сільського сходу [7, с. 7].

© Д. Кудінов, 2007 ІСТОРІЯ. 91-93/2007 ~ 101-102 ~ ВІСНИК Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Виключну роль в організації ВСС відігравали брати Семен і Василь Мазуренки, члени РУП. Мазуренки намагалися привернути до справи ВСС своїх однодумців – меншовиків і рупівців. Запрошення приїхати на Дон, де брати Мазуренки розпочали формувати комітети Союзу, для виробки програми ВСС зокрема надсилалося В. Винниченку і Д. Антоновичу, але українські ліві не відгукнулися на цю пропозицію [9, с. 24] селянського Союзу та виробляли свої пропозиції із земельного питання. Так, селяни с. Бучки Новгород-Сіверського повіту у громадському вироку заявили про необхідність обрання депутатів Державної Думи на чотирихчленній основі, ліквідацію станів, відміну інституту земських начальників, амністію політв'язнів, реорганізацію волості як загального для усіх громадян адміністративнотериторіального органу, запровадження прогресивної сітки податків, обов'язкової початкової освіти, демократичних свобод, націоналізації поміщицьких, державних, монастирських земельних угідь, державного фінансування духовенства. Також селяни оголосили, що цілою громадою вступають до лав ВСС [3, спр. 2530, арк. 35].

У Сумському повіті в такому ж дусі мітинги відбулися за період 19–26 жовтня у Юнаківці, Терешківці, Річках і Морочі. 28 жовтня 1905 р. зібрався з'їзд селян
12 волостей повіту, який постановив приєднатися до ВСС і висловився за скликання Установчих зборів не пізніше січня 1906 р. Селяни обрали повітовий комітет організації, на який поклали владні розпорядження стосовно селянських справ у краю. Лідером організації став А. Щербак [18, с. 141]. Наприкінці жовтня 1905 р. комітет організував страйк сільськогосподарських робітників Графської, Морочанської, Степнянської, Хотинської та Хутірської економій графині Строганової, Кровянської економії Прянишникова, Ніколаївської економії Лоренца і Корчаківської та Юнаківської економій Лещинської. Страйкарі вимагали підвищення оплати праці, запровадження нових вахтових змін, збільшення оплати за святкові дні. Страйк в економіях Строганової відбувався в межах зрілих форм боротьби за економічні права. Керівництву страйку вдалося запобігти зняття з робіт прибулих робітників, руйнування та грабування
поміщицьких маєтків. На термін страйку робітники відмовилися від уживання алкоголю. Усі дії страйкарів координувалися спільним страйковим комітетом.

Під час страйку у Юнаківці, Хотіні та Яструбеному утворилися селянські комітети ВСС, до яких масово залучалися страйкарі. Лише робітників сільськогосподарської майстерні Хотінської економії записалося близько 120 чол. Були переобрані волосні старшини та писарі. Адміністрація маєтків вимушена була втекти до Сум. Прибула до Хотіні 29 жовтня команда козаків не змогла встановити попередній лад у маєтках. Урешті господарі маєтків вимушені були піти на поступки страйкарям і задовольнили всі їхні вимоги. Це була серйозна перемога селянства та його організації в повіті [3, спр. 10, арк. 38–40].

У Новозибківському повіті зорганізований наприкінці жовтня осередок ВСС охопив 10 сіл. Комітет провів вдалий страйк під час збору хлібів. У селах Мала та Велика Кривиця після нацьковування козаків і поліції місцевим поміщиком, комітет розпорядився підпалити економію [2, с. 280].

У Кременчуцькому і Золотоніському повіті Полтавської губернії жодної агітації на користь ВСС не було. Селяни самі дізналися із газет про Союз і постановляли на сільських та волосних сходах про приєднання до ВСС [10, с. 54].

У Роменському повіті агітацію селян щодо вступу до ВСС розгорнули студенти Козлов і Корчак-Чепурківський. Вони організували мітинги у Засуллі, Волковцях, Коровенцях, Брестовці та інших місцях [6, с. 29–33]. У Вовчанському повіті ядром комітету ВСС став маєток толстовця О. Бодянського. За допомогою місцевої інтелігенції він створив таємну організацію "Святе братство", що ставала своєрідною трансмісією між ПСР і ВСС [17, спр. 2172–2174, арк. 10–44].

Українські комітети ВСС взяли активну участь на його делегатському з'їзді, який проходив 6–10 листопада 1905 р. у Москві. На з'їзд прибуло 187 делегатів від 27 губерній, які представляли 200 тис. членів організації. Головним питанням з'їзду стала земля. Його вирішення делегати покладали на Установчі збори, за які слід боротися мирним шляхом. Свої проекти експропріації і нового землекористування земель запропонували харківські і чернігівські делегати. А. Щербак виклав програму націоналізації землі, її зрівняльного перерозподілу. У тому ж дусі виступили Чернігівські представники.

На противагу своїм колегам, що виступали за безвідплатне відчуження землі, полтавська делегація висловилася за викуп угідь [7, с. 69]. Активно українські делегати обговорювали питання політичної боротьби. Сумський делегат запропонував низку подібних заходів: бойкот справників і земських начальників, ліквідація поліції, несплата податків, відмова від вживання алкогольних напоїв, здійснення повного бойкоту поміщиків; вони під народним тиском змусять режим піти на скликання Установчих Зборів. Також він закликав звернутися від імені ВСС, як "основи майбутніх

Установчих зборів", до урядів іноземних держав з пропозицією вимагати від царського уряду сплати за процентами по кредитах і в той же час попередити їх, що селяни виплат робити не будуть [10, с. 53, 56, 80]. Чернігівці запропонували сформувати народнодемократичну вертикаль влади згори донизу, переобрати сільські влади, ліквідувати поліцію і земських начальників, експропріювати поміщицьке майно і продовольчі запаси на користь голодуючим, організувати видачу продовольчих пайків безробітним села і міста, охороняти поміщицьке майно для загальних селянських потреб [10, с. 53].

В обговоренні низової структури ВСС делегати зверталися до досвіду найміцніших комітетів у Саратовській губернії, Війська Донського, Сумського і Чернігівського повітів. Так, сумський делегат розповів, що у повіті відбувається зрощування комітетів Союзу із чинними органами селянського самоврядування. Селяни переобирають волосні і сільські влади. У перспективі – обрання нового повітового земства. Лібералізація режиму повинна починатися не з ініціативи влади, а впроваджуватися самими масами, які б самостійно, спираючись на класову солідарність, добивалися ствердження демократичного ладу [10, с. 80].

Чернігівська делегація виступила проти негайного впровадження губернських і повітових комітетів, оскільки у багатьох місцях організації ВСС ще не існують, а багато організацій є стихійними. Повітові комітети слід віддати в управління інтелігенції, кооптованої до Союзу. Тут же чернігівці порушили питання про національну автономію Союзу, яка б стала у майбутньому основою автономії територіальної. Цю думку підхопив і полтавський делегат [10, с. 80].

Пропозиції українських делегатів лягли в основу Постанови Делегатського з'їзду Союзу. З'їзд висловився за передачу землі селянам, демократичний лад у країні, відміну всіх надзвичайних законів, амністію політв'язнів, зрівняння у правах станів, бойкотувати вибори до Державної Думи, створення основних ланок Союзу як волосних комітетів; обрав мирні заходи для боротьби за права селян (бойкот місцевої влади, сплати податків, постачання рекрутів, закриття державних винних "монопольок", відмова від фінансових операцій через банки) [14, с. 604–611]. За протоколом з'їзду зафіксовано 344 виступи, з яких лівобережні делегати зробили 48 (14 %). Особливу активність проявили делегати Суразького, Чернігівського і Сумського повітів.

Після завершення з'їзду діяльність ВСС активізувалася. Якщо напередодні з'їзду більшість місцевих організацій Союзу не мала ще вигляду оформлених комітетів, а лише ініціативні групи, то до кінця року у більшості повітів Лівобережжя існують впливові і чисельні осередки. Загалом в Україні у листопаді-грудні 1905 р. нараховувалося 7 губернських, 12 повітових і понад 120 сільських і волосних комітетів ВСС.

Активно діяв Сумський повітовий комітет, діяльність якого перекинулася на сусідні повіти Курської і Харківської губерній. 20 листопада у Сумах відбувся з'їзд уповноваженнях від сільських громад Сумського, Лебединського, Охтирського, Богодухівського повіту Харківської губернії, Суджанського, Льговського, Путивльського і Рильського повітів Курської губернії. Обурені арештом 14 листопада ГК ВСС, делегати оголосили царський уряд "поза законом" та розглянули питання про перехід усієї повноти влади до комітетів Союзу [15, с. 97–80].

Протягом місяця селяни під проводом Союзу переобрали сільську і волосну владу, утворили міліцію, яка
патрулювала вулиці Сум, безкровно встановивши свій контроль у повіті. Показовим є волосний сход 19 листопада селян сіл Терешківки, Гримківки та Іванівки Сумського повіту, який прийняв рішення усунути з посад сільських старост, писарів та збиральників податків за те, що вони не виконали волю селян про невизнання земських начальників, поліції, волосних судів і не приєдналися до ВСС [14, с. 170].

17 грудня на волосному сході у Хотіні селяни постановили про експропріацію маєтків графині Строганової та передачу їх у розпорядження волосного комітету ВСС. Силові органи через нестачу сил виявилися безпорадними спинити хвилю селянського руху. Газета "Новая жизнь" у номері від 30 листопада 1905 р. повідомляла про масову втечу поміщиків із повіту. У грудні комітет почав видавати свій орган – "Селянську газету"; вийшло два номери.

У Полтавській губернії ВСС став найактивнішою демократичною організацією. Полтавський губернатор 26 листопада 1905 р. рапортував до Департаменту поліції про бойкот влад через агітацію ВСС у Лохвицькому повіті. Спроба арештувати лідера Лохвицького комітету І. Бедро 14 грудня 1905 р. наразилася на збройний спротив селян, через що прийшлося І. Бедро відпустити з-під варти [1, с. 82].

Приговори сходів селян Лохвицького повіту надсилалися до Державної Думи та друкувалися у газетах "Хлібороб" і "Полтавщина". Лохвицька група охопила широкий район діяльності і майже у кожній волості і великому селі були її представники, які займалися вербовкою нових членів, сприяли розповсюдженню нелегальної літератури і запрошували ораторів, запрошуючи для їхнього приїзду селян.

У Кобеляках активісти ВСС при підтримці повітового земства 28 листопада 1905 р. організували нараду з агарного питання, яка ухвалила постанову про негайне скликання Установчих Зборів і передачу всієї землі селянам. Тут же козак Г. Струце і студент С. Фесенко організували повітовий комітет Селянської спілки, який поставив за мету розповсюдження в губернії ідей Союзу і вербування нових членів. Були утворені штат агітаторів і "народна міліція" із селян для охорони порядку.

Наприкінці грудня 1905 р. Союз добився встановлення оплати праці робітника у 1 крб. на день в економіях сіл Погорелки, Куликівка і Михайлівна [7, с. 153–155]. У листопаді-грудні 1905 р. селяни Костянтиноградського, Полтавського, Прилуцького, Миргородського і Кобелякського повітів під керуванням ВСС здійснили економічний бойкот поміщиків і перестали сплачувати податки. 10 грудня Полтавський губернатор повідомляв, що влада у губернії тримається лише на багнетах, яких і так не вистачає у боротьбі з організованим селянством. У трьох населених пунктах поліції довелося випустити заарештованих через погрозу розправи юрби. Стражники усюди бойкотувалися, а армійських підрозділів не вистачало для арештів революціонерів [3, спр. 2550, ч. 37 (2), арк. 169, 172].

Скаржився на Союз і начальник чернігівської жандармерії. Влада втратила контроль у районах, де найміцніше закріпився Селянський Союз – у Конотопському, Борзенському, Мглинському і Кролевецькому повітах. Тут бойкотувалися земські начальники, припинилася сплата податків, була розігнана поліція [4, спр. 1003, арк. 176].

Активізація дій Союзу в умовах арешту його керівництва примушувала місцеві комітети до регіональної консолідації. Ще по завершенню ІІ з'їзду ВСС делегатиукраїнці вибрали "Український комітет", доручивши йому організувати у Києві з'їзд селян від усіх волостей Малоросії. З цією метою були організовані "Обласні бюро сприяння ВСС", які енергійно розпочали роботу для організації обласних з'їздів і підготовки на них матеріалів до Всеросійського січневого з'їзду селян. Однак розпочатий у грудні залізничний страйк, а згодом розправа уряду над членами ВСС змусили відмовитися організаторів від місцевих зібрань. 4 січня відбувся з'їзд від ряду українських волостей у Києві, делегати якого були заарештовані в день скликання [9, с. 70–71].

Із середини грудня 1905 р. розпочинається широкомасштабний наступ контрреволюції. Масові арешти, які здійснювалися поліцією за підтримки армії, призводили до ліквідації як "селянських республік", так й окремих комітетів ВСС. Тільки у Сумському, Охтирському і Лебединському повітах було заарештовано до 350 учасників селянського руху [5, спр. 5, арк. 10]. У Лохвицькому повіті по справі комітету ВСС у селах Засульц і Сенки проходило понад 30 селян [13, с. 230].
Особливо жорсткою стала розправа над селянською громадою у с. Сорочинці 21 грудня 1905 р. статським справником Філоновим, яка увійшла в історію за твором В. Короленка як "Сорочинська трагедія". Під час придушення виступу було вбито та поранено 63 селянина. Усі жителі села піддалися екзекуції [16, с. 484–485].
Внаслідок подібних дій влади більшість організацій ВСС на Лівобережжі взимку 1905–1906 рр. було ліквідовано. Хоча окремі групи ВСС і продовжили своє існування у 1906–1907 рр., Селянський Союз, виконавши свою історичну місію, відходив у минуле. Феномен Союзу став приголомшуючим явищем для інтелігентних сучасників революції, які були здивовані несподіваною зорганізованістю селянства, достатньою зрілістю його вимог. На Лівобережжі ВСС перетворився на провідну силу революції, потіснивши інші організації, що доводиться і масштабністю його дій і впливовістю серед селянства. Одночасно це була чи не єдина організація, що пропагувала мирний варіант розвитку революції, що визнавали навіть її супротивники. В аналізі діяльності ВСС міністр внутрішніх справ Росії у 1907 р. зазначав, що там, де були побудовані сильні комітети Союзу насилля було менше – за цим стежили самі селяни. Так, Лохвицький повіт був чи не єдиним регіоном губернії, де не було зовсім спалених маєтків. "Саме Союз дисциплінував селянську масу і прищепив їй переконання в марноті і безцільності насильницьких прийомів боротьби за волю і землю..." [3, спр. 2550, ч. 37 (2), арк. 211].
Теж саме відмічає харківський губернатор, коли аналізує діяльність комітету Союзу у Сумському повіті [5, спр. 5, арк. 34]. Розправа режиму не звільнила селян від бажання заволодіти землею, а руйнація Союзу вивільнила їхній бунтарський дух, який нещадно розправився з поміщиком і старим режимом під час нових революційних вибухів. Шанс суспільного договору, який надавав Союз, було втрачено. Попереду був можливий лише силовий варіант модернізації країни.

1. Веселовский Б. Крестьянский вопрос и крестьянское движение в России (1902–1906). – СПб., 1907.
2. Войтинский В.Л. Годы побед и поражений. – Берлин; Петроград, 1923.
3. ДАРФ. – Ф. 102, оп. 233, ~ 104 ~ ВІСНИК Київського національного університету імені Тараса Шевченка спр. 2530, арк. 1–146.
4. ДАРФ. – Ф. 518, оп. 1, спр. 44, арк. 1–244.
5. ДАСО. – Ф. 741, оп. 1, спр. 11, арк. 1–143.
6. Крестьянский вопрос. – СПб., 1906.
7. Куренышев А.А. Всероссийский крестьянский союз. 1905–1930 гг. Мифы и реальность. – М.; СПб., 2004.
8. Лещенко М.Н. Селянський рух на Україні в роки першої російської революції. – К., 1956.
9. Мазуренко С. ВКС // Красное знамя. – 1906. – № 2. – С. 19–94.
10. Материалы к крестьянскому вопросу. Отчет о заседаниях делегатского съезда Всероссийского крестьянского союза 6–10 ноября 1905 года. Со вступительной статьей В. Громана. – Ростов на/Д., 1905.
11. Меркулов П. Старые дела // Деревня в 1905 г. (По воспоминаниям селькоров). – М., 1926.
12. Михайлюк А.М. Крестьянское движение на Левобережной Украине в 1905–1907 гг. – К., 1950.
13. Обнинский В. Летопись русской революции. – М., 1907. – Т. 3. – Вип. 1.
14. Первый штурм. – М., 1990.
15. Пороскун І. Спогади про 1905 рік // 1905 рік на Сумщині: Зб. наук. ст. – Суми, 1930.*
16. Рибалка І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. – К., 1978.
17. ЦДІАУ – Ф. 336, оп. 1, спр. 2172–2174, арк. 10–44.
18. Щербак А. 1905 год в Сумском уезде // Пролетарская революция. – 1926. – № 7.
19. 1905 год на Украине. Хроника и материалы. – Харьков, 1926. – Т. І. Надійшла д о редколегії 18.01.06 О. Купчик, канд. іст. наук

Збірник «1905 рік на Сумщині» видавався за ухвалою Сумської міської ювілейної комісії для святкування 25-річчя революції 1905 року. Матеріали збірника подаються учасниками революційних подій на Сумщині.

http://shaj.sumdu.edu.ua/download-manager.php?id=60
КРАЄЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ СЕЛЯНСЬКОГО РУХУ НА СУМЩИНІ
ПЕРІОДУ ПЕРШОЇ РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Розглядаються й аналізуються роботи краєзнавчого характеру, присвячені
селянському рухові на території Сумщини періоду Першої російської революції.
Селянські виступи періоду демократичної революції 1905-1907 рр. вже понад
століття залишаються актуальною тематикою історичних досліджень. В розрізі
регіональних розвідок розкриваються нові аспекти селянського руху та трансформації
суспільно-політичних поглядів селянства, змінюється бачення характеру та діяльності
політичних організацій в керівництві аграріями, ролі громади у відстоюванні інтересів
землеробів тощо. В селянському русі початку ХХ ст. знаходимо витоки становлення
сучасного регіонального політичного середовища, ствердження демократичних цінностей,
поглядів на приватну та громадську власність на землю. Все це підкреслює значення
історіографічних досліджень селянського руху краю для об’єктивного розуміння
становлення політичної культури та громадянської позиції селянства Сумщини.
Історіографію селянського руху на Сумщині можемо структурувати в три етапи:
дожовтневий період й історичні розвідки та мемуаристика 1920-1930-х років;
дослідження радянських істориків від середини 1950-х до початку 1990-х років;
історичні пошуки періоду незалежності України. В цілому дані етапи співпадають із
загальною періодизацією вивчення селянського руху України Першої російської
революції (далі - ПРР). В огляді історичної літератури з зазначеної проблеми ми
спираємося, передусім, на конкретні регіональні дослідження, залишаючи без розгляду
загальні праці з історії ПРР в Україні.
У 1912 р. з’явилася публікація колишнього лідера сумського комітету
Всеросійського селянського союзу (далі - ВСС) Антона Щербака, присвячена
селянським виступам у Сумському повіті. Автор в характеристиці руху місцевих селян
виходив не тільки з власних вражень та спогадів, але й спирався на широку джерельну
базу: газетні повідомлення, приговори громад та селянських з’їздів, земську статистику,
вироки окружних судів і т.ін.
Дослідник розглядав історію селянського руху на Сумщині у зв’язку з
поширенням революційної пропаганди. Селян з їх монархічними ілюзіями, на його
думку, могла розбудити лише революційно налаштована інтелігенція: “Потрібно було
запалити іскру про суверенітет народу в самому народові. Ця іскра розпалиться в
пожежу, який і очистить батьківщину від віджилих форм життя” [30, с.2]. Проте,
зауважував дослідник, причинність селянських виступів полягала не в агітації
революційних агентів, а мала цілком об’єктивні соціально-економічні причини. На
користь своєї думки А.Щербак навів дані про землекористування, стан освіти і
соціальної інфраструктури в Сумському повіті [31, с.2-3]. На жаль, втраченою є друга
половина статті, де йшлося про політичний рух селянства.
Масовий інтерес до революційних подій 1905 р. на Сумщині виник у зв’язку з
відзначенням ювілею ПРР. У 1924 р. колегією Істпарта було прийняте рішення про
систематичну публікацію матеріалів, присвячених цій події, що підштовхнуло місцеві
відділи Істпарту до збирання спогадів учасників революції, а також написання
відповідних тематичних статей [1, с.113]. Головна увага при цьому приділялась саме
мемуарам. В цьому дослідник української радянської історіографії В.Сарбей вбачав
76 СУМСЬКИЙ ІСТОРИКО-АРХІВНИЙ ЖУРНАЛ. №XVІ-ХVІІ. 2012
прояв слабких місць радянської історичної науки 1920-х років. Зокрема, він відзначив
недостатній досвід радянських істориків у використанні архівних матеріалів, їхньому
критичному аналізі; нерідкістю була і незадовільна фахова підготовка дослідників
[24, с.5]. Водночас, звернення до спогадів було необхідним етапом становлення
радянської концепції революційного руху у дожовтневий період, оскільки в мемуарах
відображалось ідейне обґрунтування антиурядового та класового рухів. Крім того,
спогади давали цінну інформацію про масштаби і характер діяльності осередків
опозиційних політичних організацій. При цьому, крім старих більшовиків, своїми
враженнями від подій 1905 р. ділились також колишні діячі інших соціалістичних партій
та рухів. Так, тема селянського руху у Сумському повіті розкривалася, передусім, у
спогадах колишніх керівників місцевих комітетів ВСС. Це зумовило сувору критику
істориків-марксистів, які звинуватили авторів збірника “1905 рік на Сумщині”, що
вийшов у 1930 р., у політичній некоректності. Рецензент збірника О.Гершбейн
відзначав, що його мінусом, окрім подання голих фактів, є “політична необробка”
матеріалів [4, с.199]. Як наслідок, це видання тривалий час знаходилось на
спецзбереженні і багатьом дослідникам була недоступним

Головне місце в зазначеному збірнику належить автобіографічній статті
А.Щербака, передрукованій з оригіналу, що вийшов у журналі “Пролетарська
революція” чотирма роками раніше [28]. В ній свідок і учасник революції розгорнув
широку панораму демократичного руху, який масово захопив селянство і перетворив
її автора на відому в імперії особистість. За Щербаком випливає, що селянський рух в
повіті починався з петиційної кампанії, а також з поширенням ним та його
прибічниками релігійно-політичної пропаганди. Мирного діалогу з владою досягти
не вдалося: приговор сумських селян, в якому вони вимагали скликання Установчих
Зборів, був проігнорований, а Щербака та декількох соціал-демократів, що
підбурювали селян до бойкоту влади, заарештували.
Друга половина статті Щербака присвячена кульмінації революційного руху в
повіті - діяльності повітового комітету ВСС, який став своєрідним селянським урядом,
оголошував страйки, виступав в якості посередника між поміщиками та наймитами,
встановлював ціни в місті і мав власну міліцію. Автор зробив акцент саме на сильних
сторонах діяльності комітету, уникаючи будь-якої критики помилок організації. Свої
особисті враження автор підкріпив документами поліції, де чини МВС
характеризували небезпечний і навіть вибуховий стан повіту внаслідок діяльності
ВСС; випискою з протоколу засідання петербурзької ради робітничих депутатів, на
якому Щербак розповів присутнім про революційний настрій селян Сумського повіту,
їхню готовність з’єднатися зі столичним пролетаріатом; випискою зі справи Московської
судової палати, де уточнюється роль Щербака як оратора на Делегатському з’їзді
Селянського союзу у листопаді 1905 р., що є важливим з огляду уточнення внеску сумської
делегації в розробку програми ВСС; а також текстом петиції, яку її автор від імені сумських
селян вручав прем’єру С.Вітте. Суб’єктивізм оцінки Щербака щодо дій комітету
посилюється і через постійне підкреслення власної ключової ролі в керівництві
селянством. Хоча певною мірою вона підтверджується рапортами поліції та спогадами
соратників сумського ватажка, це не дозволило досліднику вийти за межі ототожнення
селянського руху в повіті та власної особистості [29].
Цінні дані містяться також в статті колишнього секретаря повітового комітету
ВСС Миколи Сердюка, що вийшла в ювілейному збірнику. Як і розвідка Щербака, ця
робота стала синтетичною спробою поєднати особисті спогади з документальною
базою дослідження. Структурно автор розділив роботу на сімнадцять частин
СУМСЬКИЙ ІСТОРИКО-АРХІВНИЙ ЖУРНАЛ. №XVІ-ХVІІ. 2012 77
відповідно до проблематики селянського руху, що змістовно значно доповнюють матеріал
Щербака. Зокрема, Сердюк охарактеризував діяльність інших активістів повітового комітету
ВСС, більш детально зупинився на проведених у Сумах селянських з’їздах, зв’язках
організації з опозиційними партіями та підготовці збройного повстання [25].
Слід відзначити, що стаття Сердюка вийшла в скороченому варіанті. Повністю
її рукопис зберігається в фондах Державного архіву Сумської області. У 1935 р.
Сердюк значно розширив свою роботу новими фактичними даними, але оновлена
праця так і не побачила світ.
Серед пропущених у статті деталей є цікаві розповіді автора про беззаперечне
сприйняття Щербака селянами повіту як свого ватажка, про просвітницьку та
організаційну роботу революціонерів серед учнівської молоді, про співробітництво
між різними партіями в 1905 р. в повіті, про стихійні мітинги, влаштовані Щербаком
на ст.Кореневе Рильського повіту та у с.Степанівка Сумського повіту [5, арк.4-
6; 6, арк.4-10]. У першому рукописі його автором також роз’яснюються причини
відносно легкої перемоги контрреволюції в регіоні: 1) віра керівників місцевих осередків
партій у те, що для повалення режиму достатньо розвінчати самодержавство в очах
селянства; 2) “революція почуттів, а не революція інтелекту” - неспроможність
селянської маси сприймати завдання революції на раціональному рівні, її недостатня
політична свідомість; 3) недостатність досвідчених кадрів серед керівництва
повітового комітету Союзу (Сердюк апелював до п’яти активістів у Сумах) [5, арк.5].
Про окремі деталі з історії селянського руху в Сумському повіті дізнаємося зі
спогадів другої за значенням особи в повітовому комітеті ВСС Антона Овчаренка.
Зокрема, автор вказав, що проведені у травні 1905 р. арешти членів
сільськогосподарського товариства не лише не припинили агітації серед селянства з
боку революціонерів, а навпаки, сприяли появі низових структур Союзу в регіоні.
Про це свідчить факт відрядження у липні 1905 р. до Москви на установчий з’їзд
організації делегації від п’яти волостей Сумського повіту. Спогади Овчаренка вносять
деякі корективи і в дискусію щодо ролі партій в організації Селянського союзу.
Установчим з’їздом, на його думку, керували саме соціал-демократи та есери. Роль
самочинних селянських активістів була ще незначною [19].
Никанор Онацький, автор ще однієї статті в збірнику “1905 рік на Сумщині”,
розширив географічні рамки дослідження виступів селянства в регіоні, охопивши,
крім Сумського, Охтирський та Лебединський повіти. Оцінивши особливості
місцевого господарювання та соціального становища селянства, дослідник вивів
наступні причини його невдоволення: нестача землі, важкі умови відробітків, високі
орендні ціни, незадовільні умови праці наймитів в економіях. Автор, спираючись на
широку документальну базу, спробував районувати селянські виступи, виходячи з
особливостей протікання революційних процесів в повітах та волостях північнозахідної частини Харківської губернії. Це дозволило йому зробити висновок про типові форми руху селян в регіоні: потрави, покоси, порубки, підпали, страйки, закриття
“монопольок”. Найвищих форм набувала політична боротьба селянства. Як приклад автор
наводив села Хотінської та Яструбинівської волостей, жителі яких організовано
добивалися поступок з боку власників, а також масово долучалися до діяльності ВСС.
Першим серед істориків Онацький вжив назву “Яструбинська республіка” по відношенню
до волості, де повністю влада перейшла до місцевого відділку ВСС. У цілому дослідник
до проблеми селянського руху на Сумщині підійшов з наукового боку [20].

Детально про “Яструбинську республіку” розповідав і колишній активіст ВСС
Іван Пороскун. Його мемуари відтворюють картину діяльності революційної влади,
78 СУМСЬКИЙ ІСТОРИКО-АРХІВНИЙ ЖУРНАЛ. №XVІ-ХVІІ. 2012
що зорганізувалася в Яструбиному та в ряді інших сусідніх сіл - Хотіні, Морочі,
Степному, Хуторі. Автор підкреслив визначну роль голови Яструбинівського комітету
Юхима Зленка, який мав великий особистий авторитет серед селян та був одним із
керівників успішного страйку у жовтні 1905 р. Спогади Пороскуна - це також єдине
джерело про акцію соціалізації селянами маєтків графині Строганової: всередині грудня
1905 р. робітники економій на мітингу в Хотіні ухвалили рішення про усунення
власниці від розпорядження майном, його передачі під контроль Хотінського комітету
ВСС та обрали нового управляючого, підзвітного виключно комітету [21]. Даний
факт є свідченням переважно соціалістичного характеру селянського руху в регіоні.
Останній, за свідченням авторів збірника “1905 рік на Сумщині”, мав переважаючий
характер і значно випереджав робітничий рух в Сумському повіті як за розмахом, так
і за своїм політичним значенням. На це звернув увагу Гершбейн, вказуючи, що в
збірнику “говориться тільки про селянський рух, висуваючи селянство як основну
силу, фактично затушковуючи гегемонію пролетаріяту” [4, с.200]. Дана антитеза,
насправді, вірно оцінює роль і значення селянства як соціальної сили в регіоні. Це
підтверджується чисельними документальними свідченнями.
Особливості селянського руху на півночі Сумщини відзначені в роботах
О.Дроздова і В.Єфімовського. В них подано детальний опис розгрому селянами
цукрового Михайлівського заводу в Глухівському повіті у лютому 1905 р. та гучної
судової справи, що послідувала за цим ексцесом, каральної експедиції начальника
Чернігівського губернського жандармського управління полковника М.Рудова в села
Конотопського повіту, сутичок селян з поліцією та козаками в сс.Рудівка та Кропивне
того ж повіту, с.Погорельці Кролевецького повіту, агітації серед селян Вороніжа, Свеси
та Ямполя Глухівського повіту, діяльності комітетів ВСС, петиційного руху влітку
1905 р. тощо [7; 8].