КАСЬЯНЫ, КАСЬЯНЕНКО и КОСЬЯНЕНКО - тема для генеалогического и биографического поиска

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Я пришёл на форум ВГД с благородной целью — исследовать историю моего рода. Узнать удалось немало. Конкретно по этой ветке, например — упереться в Полтавскую битву и затем 17-й век, с одной стороны, и в ПМВ (Первую Мировую войну) — с другой.

По порядку.
Мой прадед Касьян(енко) Андрей Яковлевич (30.06.1890 - ок.1975) родом из с.Ястребиное (укр. Яструбене, стар. Ястребенное) Сумского уезда Харьковской губернии. Единственный сын унтер-офицера Якова Васильева Касьяна, старший брат которого, Иван Васильев с сыновьями Василием и Алексеем выехал в конце XIX века (ок.1896/97) покорять Сибирь (подробнее об этом ЗДЕСЬ). Осели они с несколькими семьями односельчан в деревне Червовой (Косишки) Барнаульского уезда Томской губернии (кстати, в 1895-м семья еще числилась на Сумщиине в родном Ястребенном). Младшему Алексею не повезло: зажиточный и охочий до земли отец вскоре обзавелся лобогрейкой. Для тех кто не в курсе — это простейшая жатвенная машина, применявшаяся для уборки основных зерновых культур (ржи, пшеницы, овса, ячменя), но могла быть использована и для кошения трав после небольшого её переоборудования. Советская власть впоследствии именно по єтой причине сочла его кулаком и раскулачила вместе с сыном (ССЫЛКА).

Дети Василия Ивановича (Иоаким, Семен и Иван) по приезду в 1896 году на Алтай, видимо, по безграмотности дьяка стали носить фамилию Косьяненко (через "о") — дети Семена, кстати, геройский сражались на полях 2МВ, домой вернулись не все (об этом - ЗДЕСЬ). Прадед Андрей Касьяненко ездил на Урал к племянникам, которых считал братьями (ибо был им ровесником), а они приезжали на историческую родину в Ястребиное. Со слов родных, последний раз это было уже в 1960-х, когда Иоаким, Семен и Иван пребывали в почтенном возрасте. Прадед же в "прощальный тур" на Алтай ездил в 1970-х.

Но самый большой сюрприз поисков ждал меня впереди. Как оказалось, наш первопредок, которого так и звали: Касьян Романович, носил вполне себе козацкую фамилию Шовкопляс (ссылка на родовую ветку ТУТ).
Его два старших брата — Василь (ок.1680 гр.) и Остап (ок.1690 г.р.) — согласно моей гипотезе, участвовали в Полтавской битве 1709 года на стороне гетьмана Мазепы. Служили братья, по всей видимости, в одной из сотен Полтавского или Лубенского полка (ССЫЛКА). С началом последовавших за нею против малороссиян репрессий были вынуждены перейти в посполитии и податься на периферию Левобережной Украины — в небольшое с. Ястребиное, на территорию Сумского полка. Там они построили дома, сыграли свадьбы и к 1720 году у каждого из старших было по полугодовалому ребенку. Касьян Шовкопляс последовал примеру Василя и Остапа, и уже через год у него родился первенец. Все его дети носили уже фамилию Касьян, а начиная с моего прадеда Андрея — Касьяненко.

Родительский дом Касьянов-Шовкоплясов до сих пор стоит на ул. Октябрьской (недалеко от ставка) в Ястребенном. Женой Андрея Яковлевича стала : Пороскун Ольга Андреевна (12.07.1893 - ок. 1975) - из семьи крестьян-революционеров (ССЫЛКА)*.
Последние годы прадед Андрей вместе с супругой Ольгой прожили у своего сына Владимира Андреевича в Сумах (район Красной площади). Там же, в Сумах (вместе с сыном Владимиром, его женой Зинаидой и ее сестрой Юлией) и похоронены, на Лучанському кладовищі по вул. Залізничній (від центрального входу слід йти праворуч) — тобто саме тут, а не на старому чи новому Баранівських кладовищах.

Дети, внуки и правнуки Андрея Яковлевича и Ольги Андреевны:
Старший сын А.Я.К - Василий Андреевич Касьяненко В.А.К. (05.11.1918 - 06.03.1989)
Жена: Любовь Павловна Касьяненко (из дома Грабовец) (родовая ветка - ТУТ), в браке с которой у Василич Андреевича было два сына:
1.Виктор Васильевич Касьяненко (1940-2006?) - родился еще до войны, в г. Добромиль Дрогобичского р-на на Львовщине, где его отец В.В.К. проходил службу. Во время войны Виктор с матерью Л.П.К. жили с ее родителями Грабовцами в станице Митякинской (Ростовской обл.).
С женой - Альбиной Васильевной Касьяненко (в девицах - Кузьмина; 1943-2003) познакомились, когда В.В.К. работал на шахте в Свердловске/Екатеринбурге в 1960-х (ее родители были оттуда родом, но она родилась уже в Ярославле). На шахте погиб друг В.В.К. по фамилии Середин, и они с т. Альбиной усыновили его сына Дмитрия, забрав его из детдома. Жили они в г. Ярославле, на Тутаевском шоссе. ВВК был женат второй раз (прожили во 2-м браке около 10 лет). Тетя Аля умерла в 2003-м, а Виктор - через 3 года после нее (тромб).
У Дмитрия Викторовича Касьяненко (16.01.1970-28.11.2019) от первого брака (февраль 1990) с Юлией Кашминой (бабушка родом из Архангельска, отец родился уже в Яр., с Д.К. познакомились на дискотеке; во втором браке - Ю.Захарова, профиль ВК) у Дмитрия Касьяненко родился сын: Александр Дмитриевич Касьяненко (12.07.1990 г.р.) - живет также в Ярославле, работает в автосервисе.
Д.В. Касьяненко после 14 лет во втором браке (с 2005) с Мариной Варламовой скоропостижно скончался в Ярославле 28.11.2019 (сердце), похоронен на одном кладбище вмесье с родителями. По словам Марины, последние 7 лет хворал, добрый был, нянчился с внуками - любили его, строил планы на НГ, и вдруг...
2.Юрий Васильевич Касьяненко родился 02.08.1946 в г. Слоним (Беларусь), где после войны стояла танковая часть Василия Андреевича. Детство Ю.В.К. провел в Луганске (пос. Большая Вергунка): отец В.А.К, вскоре был командирован в ГСВГ в Германию (на бронетакнковый рем.завод под Магдебург), и Ю.В.К. увидел его впервые уже после смерти Сталина Там же, в Германии, в г. Кирхмёзер (между Потсдамом и Магдебургом) в 1953 (или 1954?) году пошел в первый класс. После перевода деда на службу в Украину семья какое-то время жила г. Белая Церковь под Киевом, потом вернулась в Луганск. По окончании 8-го класса СШ №39 (где с будущей женой учился в одном классе) поступил в вечернюю школу, работал токарем на тепловозостроительном заводе им. Октябрьской Революции. В 16 лет (1962) поступил в Кировоградское высшее училище гражданской авиации (ШВЛП), специальность: авиадиспетчер. По окончании училища (1967 г.) женился на Раисе Прокофьевне Колесник (род. 18.10.1946, родовая ветка ЗДЕСЬ) и получив распределение в г. Шевченко (п-ов Мангышлак), отправился вместе с супругой в Казахстан. По возвращении в Луганск в 1970, более 40 лет проработал в Ворошиловградском аэропорту - сначала диспетчером, потом руководителем полетов. Вплоть до лета 2014 г. прожили с женой в Луганске, с началом войны продали квартиру и переехали к сыну в Харьков.
Единственный сын - Касьяненко Ростислав Юрьевич. Окончив 36-ю специализированную английскую школу в Луганске, поступил на ин.яз в ХГУ им. Горького (ныне Харьковский Национальный университет им. В.Н.Каразина). После университета занимался журналистикой, шеф-редактор медиа-группы "Дозоры", ведет видеоблог "Архивар" и авторскую колонку на сайте "Гербознавство".
В первом браке с Оксаной Рябовол (родовые ветки — ТУТ и ТУТ) — двое сыновей: Касьяненко Сергей Ростиславович и Касьяненко Андрей Ростиславович, живут в Харькове.
Во втором браке (2011-16), с Вероникой Козловской (родовые ветки — ТУТ и ТУТ) — сын Касьяненко Богдан Ростиславович (09.10.2011), с 2020 года — с матерью на ПМЖ в Нидерландах (второй брак).
После третьего брака (2017-22) с Анной Сюч осел во Львове, закончил магистратуру в Українському Вільному Університеті (Мюнхен).

Второй сын А.Я.К - Иван Андреевич Касьяненко (29.05.1921 - 2005?) проживал с 1970-х с семьей в поселке Хотень (укр. Хотінь) на ул. Радянська-15, куда переехал из с.Ястребиное (укр. Яструбине). В браке с Натальей Иосифовной Майбородой (03.09.1925 г.р.) у И.А.К. было четверо детей:
1. Самая старшая дочь Валентина умерла ещё ребёнком в возрасте 2-х лет.
2. Вторая старшая дочь - Нина Ивановна Добродина (1953 г.р.), с конца 1970-х живет в с. Ромны Сумской области. В браке с Валерием Добродиным (ушел 26.02.2022) у неё два сына - Евгений (1980 г.р.) и Владислав (1983 г.р.). У Евгения - дочка Даринка (19.02?2012 г.р.), у Славы с супругой Ангелиной (с Полтавщины) сын Сашко (08'2025).
Третья дочь И.А.К. - тоже Валентина (05.07.1956 г.р.), живет с сыном Сергеем в родительском доме в с. Хотень на ул. Вишневой (бывшая ул. Советская, д.15, инд. 245312).
У младшего (единственного в этом браке) сына Юрия Ивановича Касьяненко (1960 г.р.) - две дочери: старшая Элла Дьячко (в девицах - Касьяненко, 1985 г.р., учительствует в местной школе) и младшая - Евгения (врач, работает в сумской больнице). Семьи дочерей живут в с.Сула Сумского района (их родители живут рядом, на соседней улице), у Эллы с мужем двое детей: девочка (2018 г.р., 1 годик) и мальчик Славик (16 лет).
Получается у единственного сына-Касьяна - девчата, а у его сестер - все сыновья.
Со слов Валентины, у Ивана Андреевича Касьяненко был еще 1 сын в первом браке - Виктор Касьяненко (1948-50 г.р.). О нем ничего не известно, кроме того, что мать была также из с.Ястребиное, но потом они переехали на Донбасс. Поскольку развод Иван Андреевич оформил лишь после рождения сына Юрия, в детстве его дочери - Нина Ивановна (до 7 лет) и Валентина Ивановна (до 4 лет) носили фамилию матери - Майборода.
Помню, как дедушка Иван говорил: "Ты - Славка, а у меня тоже внук Славка, у тебя батько - Юрко, а у меня тоже сын Юрко". Как интересно, ведь старший брат отца - тоже Виктор. Смотрю, деды Касьяны в плане имен для детей были едины в своих мыслях))

Перед тем, как Иван Андреевич осел в Хотени, он с семьей жил с отцом и матерью в родительском доме в селе Ястребином (где-то до 1966 г.), откуда и ведет начало наш род (что подтверждается МК и РС до 1720 года). Однако прадед Андрей, по одному ему известным соображениям, не давал ему строить дом на своем подворье, и в итоге Иван Андреевич купил участок и построил его в соседней Хотени.
Рядом, на хуторе Красный (за Белым Колодязем), жила сестра прадеда Андрея - Ульяна (была старше его на 2 года, тогда как самая старшая Мария - на 5 лет), которая умерла рано, см. об этом ЗДЕСЬ). У нее был муж Трохим и сын Алексей Трохимович — двоюродный брат и примерно ровесник дедов Василия и Ивана: 1920- х г.р. У дядьки Алеши (который, со слов дочери Ивана Андреевича Нины, был очень веселым) был сын Николай (тоже рано ушел: в 1970-х), у него - две дочери. Алексей, после того как мать рано ушла, называл д. Андрея с т. Олей Касьяненко "батьком та мамою".

Третий сын А.Я.К. - Владимир Андреевич Касьяненко (25.07.1927 - 1995) с супругой Зинаидой Гостевой собственных детей не имел — воспитывал ее сына Владимира, дочь Валентину и двух внучек: Татьяну (1970 г.р.) и Наталью (06.05.1975 г.р.) Червяковых. Жили все в Сумах, у Владимира были сын Владислав (сейчас живет в квартире деда Володи: Кр.площадь, 9/19) и дочь Наталья (живет в США).
Валентина ушла рано (ноябрь 1975-го), в 24 года и отец девочек Игорь Червяков женился повторно. После этого у него во 2-м браке родилась дочь Анна (1983г.р.) - Наташина и Танина сводная сестра. Потеряв с девчонками связь в начале 90-х, мне удалось восстановить ее лишь почти спустя 30 лет — осенью 2020-го!
Наталья Червякова живет в Житомире (профиль ОК) с супругом Александром Капустянским, он работает в местном Автодорстрое, она - комендант в гостинице. У Капустянских дочь Валентина (1994 г.р.) и сын Максим (1996 г.р.). У Валентины с мужем — маленькая дочь Мария.
У Татьяны Червяковой (по второму мужу она - Кениг) (профили: ОК и FB) первом браке сын Игорь (2000 г.р.) — работал в Польше. Во втором браке (2012) у нее 3 детей: Иван (2014 г.р.), Екатерина (2015 г.р.) и Александра (2016 г.р.) — жили в Запорожье, потом вернулась на Сумщину.

Четвертый сын А.Я.К. - Николай Андреевич Касьяненко (18.02.1930 - ок.1988) родился в селе Ястребиное, которое к 1930 году уже входило в состав Ричанского района Сумской округи. К этому моменту Андрею Яковлевичу было 40 лет (1890), Ольге Андреевне - 37 (1892-93) и они уже были 19 лет в браке (с 1911). Николай Андреевич проживал в Белгороде, у него в первом браке с супругой Галиной (ЗАГС № 518 от 20.07.1954 г., Бюро ЗАГС Белгородского р-на, Белгородской обл.) родился сын Геннадий Касьяненко (10.07.1954 г.р.).
Галина Никаноровна (украинка, жила в Белгороде на ул. Литвинова, д. 112) умерла очень рано — у нее остались сестры в Белгороде. Николай Андреевич женился повторно — на Антонине Федоровне (18.07.1925 г. - 13.01.2007 года), у которой была дочь Анюта (~1950 г.р.) от первого брака.
Семья Николая Андреевича жила в Белгороде, на пр. Ленина-54 (кв. 26) - очевидно, по этому адресу сейчас живет Анна. Последний раз мы видели Николая Андреевича, когда все деды приезжали в Луганск на похороны к бабушке Любови Павловне Касьяненко в 1984 году. Умер дед Николай, хотя и был самым младшим, раньше всех своих братьев (ок. 1988 г.).
Его единственный сын Касьяненко Геннадий Николаевич (10.07.1954 г.р.) женился в Белгороде (24.07.1976 г.) на Пируновой Нелли Александровне (11.04.1955 г.), уроженке с. Лойно (Верхнекамский р-н, Кировская область РФ), от этого брака у них детей не было и вскоре, в мае 1978 г. они развелись (в Северодонецком ЗАГСе Ворошиловградской обл.). Дядя Гена на заре кооперации в 1990-х приезжал (по делам бизнеса) в Луганск, до этого работал в г. Ош (Киргизия), где жил на ул. Киргизской. Во 2-м браке с супругой Светланой (?) у него была дочь Наталья Геннадиевна Касьяненко. К слову, с 01.01.1976 г. по 31.12.2010 г. по ЕГР ЗАГС РФ актов о рождении детей у Касьяненко Геннадия Николаевича за период не выявлено. То есть, дочь родилась или в Украине, или в Киргизии (записи акта о заключении 2-го брака у Касьяненко Г.Н за период с 10.05.1978 г. по 31.12.2010 г. по ЕГР ЗАГС также нет). Не теряю надежду найти его, как и сестру Наталью, и, наконец, познакомиться.

Судя по записи о рождении Николая Андреевича Касьяненко, в браке (до него) супругами Андреем и Ольгой было нажито 8 детей, из которых выжили всего четверо (Василий, Иван, Владимир и, собственно, Николай).

Ястребиное, Ястребенное (укр. Яструбине, Яструбін) — село Яструбинского сельсовета (Сумской район, Сумская область), в 4 км от границы Украины с Россией. Было заложено (черкасами полковника Кондратьева?) уже в 1640-х гг. Об этом свидетельствует Закладная «отъ Андрея Васильевича Кондратьева на Хотѣнь, Ястребенноѳ, Пощаную, Великій и Малый Бобрикъ, Гребенниковку и Слободку - Ивану Петровичу Кондратьеву, 1646 года января 30-го», найденная нами в Строгановском архиве. Находится на берегу реки Крыга, ниже по течению на расстоянии в 1,5 км расположено село Бондаревщина. По селу также протекал пересыхающий ручей с запрудой. В XIX веке село было волостным центром Ястребенской волости Сумского уезда Харьковской губернии. В селе была Васильевская церковь.

Если у кого-то из коллег есть информация о первых жителях села Ястребиное (до 1720 года): исповедки, МК или грамоты за 17-й или начало 18 веков по Сумскому уезду с Ястребиным - буду небесплатно признателен.

* Интересно, что запись о бракосочетании 07.11.1910 первым браком православных Андрея Яковлевича Касьяненко с Ольгой Андреевной Пороскун из МК с Васильевской церкви за 1910 год соседствует с записью о бракосочетании (из) села Ястребенного крестьянина Антония Спиридонова Шовкопляса (20) с того же села крестьянкой Стефанидой Яковлевой Стрельченко (18). Напомним, что главный наш предок Касьян происходит из рода Шовкоплясов, потомки которых, как видим, в течение 2-х веков соседствовали в Ястребином с родом Касьянов/Касьяненко.

realdozor написал:

[q]
[/q]

Можете розкрити секрет скану з попереднього повідомлення? Є в мережі, чи замовляли? Мене теж такі документи цікавлять по Стародубському полку.

Dr Livsi написал:

[q]
Можете розкрити секрет скану з попереднього повідомлення?
Є в мережі, чи замовляли? Мене теж такі документи цікавлять по Стародубському полку.
[/q]

В Сети есть всего два источника - это фонды Адмирала (ССЫЛКА) и сканы Мормонов, которые у адмирала тоже в избытке. Чудес не бывает - я заказывал у специалистов: и комплексное исследование (как раз по Прилуцкой сотне), и точечно ЦГИАК, и РГАДА, и областные архивы.

За історичними свідченнями населені пункти Миропілля, Низи, Річки, Терешківка, Марківка, Штепівка виникли ще в 60-х роках XVII століття. Десь там, разом з ними у сиву давнину.сягає й історія сел Терешківка та Яструбене.

...В 1652 році велика група черкасів на чолі з сотником Герасимом Кондратьєвим заснували місто Суми. Кондратьєви належали до групи крупних землевласників Слобожанщини. Герасим Кондратьев, прибувши на Слобожанщину з Правобережної України разом з групою привезених з ним переселенців, оселився на Сумському городищі. Як старшина, він одержав більше землі, ніж рядові переселенці. З початку загальна площа їх земельних володінь не перевищувала 100 десятин. Будучи отаманом міста Суми,в 50-х роках XXII століття Кондратьев привласнив собі чимало ділянок землі та різних угідь. Коли ж Герасим став Сумським полковником, то і сам він і його сини особливо в 60-х - 90-х роках скуповували дуже багато земель використовуючи права полковника, Кондратьев привласнював козацько-селянські, громадські землі та угіддя, заселяв переселенців. Багатіючи за рахунок захопленого, Кондратьев ще й скуповував землі разом з селянами. Царський уряд підтримував прагнення цього українського феодала в освоєнні нових земель, жалуваними грамотами підтверджував власність на них. Так, в жалуваній грамоті від 1678 року говорилось, що Герасим Кондратьев та його сини Григорій, Андрій, Роман за службу цареві замість грошової оплати одержують помістя з числа зайнятих ними "диких полів" (громадських земель). Кондратьєви скупили чимало дворів, хуторів разом з селянами, рибних ставів, млинів, пасік, землі з сінокосами та різними угіддями коло них. За відомостями документів Генеральної канцелярії 1785 року у руках Кондратьева було зосереджено понад 119 тисяч десятин землі з них в селах Вири, Ульянівка, Терешківка, Степанівка, Миколаївка-44385 десятин. Село Терешківка вперше згадується в літературі за 1698 рік. Засновано село козаком Терентієм (Терешко) Семенко на жалуваній землі, яку купив пізніше Кондратьев.

Про минуле Терешківки ми дізнаємося з архівних документів ...село расположено в 26 верстах от города Сумы при реке Гуска и прудах, возникло в XVII веке. По сведениям 1864 года число жителей малоросиян - 1743 (в т. ч мужского пола - 865), 302 двора, церковь православная.

Другий документ. ...Терешковка 26 верств от Сум на речке Гуска. Там где ныне расположено село Терешковка был двор Сумского казака Терешко или Терентия Семенко с хуторами и большим количеством десятин земли, что было дано ему за заслуги Сумским полковником Герасимом Кондратьевым. Это был сосед другого более богатого казака, сотника Василия Подлесного за которым по распоряжению князя Григория Григорьевича Ромадановского воевода Афанасий Чубаров укрепил земли на речке Гуске, где образовалась Подлесновка. В 1698 году Терентий Семенко продал свое имение полковнику Андрею Кондратьеву, а имя смышленого Терешки осталось за имением. Купча грамота 1698 року від 18 лютого підтверджує цей факт ...Сумський житель Терентій Семенко с женой своей ...добровольно за 100 рублей, заслуженную свою оседлость со всеми принадлежавшими к ней грунтами в Сумской даче, жилой двор с построениями и хуторами, с пахотным полем ,с семенными покосами, с лесом и дубравой, которые заслужили у Герасима Кондратьева...(по урочищам, взявший от могилы по терновскому шляху ...и по дороге Путивльской до Ольшаного шляху до робленой могилы, которую делал Герасим Кондратьев). Первый храм в Терешковке построен был, вероятно, Андреем Кондратьевым и следует не позже 1700 году - так засвідчує державний документ освячення кам'яного храму на честь святого Іоанна Предтечі в 1918 році.

Другий храм побудував Іван Степанович Кондратьев. Кількість прихожан в 1730 році їх було 500-чоловіків і 468 жінок 1750 - 567 - 522, 1770 - 698 - 714, в 1790 - 998- 965, В І810 - 1147 - 1053, в 1830 - 1015 - 1065, в 1850 - 962 -1039.

Згідно наукової історичної літератури, жителі села Терешківка, як і більшість населення Сумщини у XVII столітті займалися сільським господарством, а головною галуззю в ньому було землеробство. Академік В.Зуєв, побувавши на Слобідській Україні в період з 1780 - 1782 рр. Писав з цього приводу: "Земля дуже родюча і її більше всього обробляють, так, що куди не підеш, усюди вона вкрита хлібним колосом, а потім або баштанами, або садами і кожний з мешканців в городах є і обиватель, і пахарь, і купець ,і садівничий".

Найбільшою соціальною групою в Україні були селяни. В ході Визвольної війни селянство також зазнало великих змін, а саме домоглося своєї заповітної мрії: звільнилося від феодального гніту польської шляхти і отримало для обробітку колишню магнатську землю.

Але була особлива риса становища українського селянства воно не мало права власності на землю, що стало в подальшому причиною його закабаления. Коли з другої половини XVII століття почалася масова роздача земель українській старшині, селяни, які проживали на ній, повинні були проявляти "послушенство" новим власникам, тобто відбувати на їх користь певні повинності.

"Послушенство", яке мали проявляти селяни, включало панщину і натуральний податок. Офіційний розмір панщини був встановлений у два дні на тиждень. Але в дійсності він не рідко перевищував цю норму так, селяни Бездрика, Бобрика, Висторопа, Краснопілля, Микитівки, Михайлівки, Рясного працювали три дні на тиждень, Жигайлівки - 3 - 4, Терешківки - 4, Ольшане -6 і т. д. Селяни працювали на полі, косили і скирдували сіно, заготовляли дрова, возили своїми кіньми і волами панські продукти і товари на ринки, жінки тіпали коноплі, виготовляли пряжу,снували нитки.

Новітній період
Сільське господарство було провідною галуззю економіки Сумщини в першій половині XIX ст.. Проблемою його розвитку було існування суперечностей між кріпосництвом та розвитком продуктивних сил на селі. Становище селян в період з 1799 - 1856 р. ускладнювалося повсюдними або частковими неврожаями та епідеміями. Так, 1848 р. в с. Терешківка було дуже багато хворих холерою, померло тільки 19 чоловік. Характер введення сільського господарства залишався екстенсивним. Використовувалася трипільна система землеробства, без дотримання правильної сівозміни, органічні добрива використовувалися обмежено лише на посівах коноплі, тютюну та цукрового буряку. Досить цікаво з'ясувати, який же мало вплив на розвиток землеробства впровадження нової с/г- цукрового буряка? Поширення посівів цукрових буряків створювало можливості, для поступової зміни відсталої трипільної системи багатопільною. Старі знаряддя праці вже не задовольняли вимоги що до обробітку ґрунту під цукрові буряки " ...необхідно було використовувати плуг глибокої оранки, екстирпатори, катки, залізні борони і сівалки. В зв'язку з цим інтенсивніше почали застосовувати удобрювання землі".

В описах "Харьковского сборника, 1887 р., вып. 1" ми знаходимо таку інформацію: "Центром местной свеклосахарной промышленности справедливо может быть назван Сумской уезд, в котором на 9 заводах вырабатывают сахара на сумму 4.904.316 руб., что составляет 43% свеклосахарной промышленности губернии..." або " ...в экономическом отношении свеклосахарное производство благоприятно складывается в крае, поднимая культуру помещичьих имений, доставляя заработки крестьянам, улучшая пути сообщения, оживляя торговую деятельность края. Но вместе с тем, благодаря занятию земель под посевы свекловицы и все возрастающей обработки полей наймом, по причине высокой культуры их, окрестные страдают от недостатка пахоты, так как не имеют возможности взять достаточно земли в аренду и должны платить за нее высокие цены." Щодо до стану знарядь праці ми знаходимо такі дані: "Инвентарь крестьянских хозяйств, как орудия, так и скот, находятся в невозможном положении, кредитом крестьяне не может пользоваться иначе, как занимая, у богатого односельчанина, за непомерные проценты. А главное крестьянин не может увеличивать запашки и расширения скотоводства до сколько ни будь достаточных размеров, в следствие чего во многих местах они вынуждены выгонять скот на владельческие или арендные земли, всегда почти за обременительную плату, в виде денег или отработков."

В архівних документах є дані про рівень урожайності с/г культур: в 1883 році - дуже добрий урожай; в 1884 році - посередній; в 1885 році поганий врожай. В самах: жито - 1; 1,4; ячмінь - 1; 1,8; озима пшениця - 1; 1,7; ярова пшениця - 1; 1,4; овес - 1; 1,9; гречка - 1; 2,2. Сахарная свекла очень хорошо себя вела. Десятина давала до 150 берковцев, но сахарность была невысока. Землі сіл Терешківка, Буцикове, Любиме являють собою чорнозем звичайний і чорнозем змитий. Кращими землями по врожайності є землі села Буцикове і Любиме - ці земельні території на початку XX століття належали поміщику Суханову. Урочище Мокшицьке, Сулимська гора і Дійнеччина мають змитий грунт - ці землі належали селянам Терешківки.

Село Терешківка на той час було невеликим, розташованим навколо урочища Миського, але поступово зростало за рахунок переселенців. Населяли Терешківку в різних місцевостей і в основному це були куплені панами із Біловодів, Улянівки та ін. Так, наприклад, вулиця Біловіщина була заселена людьми, які були куплені за собак в Біловодах.

Отже, в період з кінця XVII ст. до середини XIX ст. в житті населення села Терешківка відбулися значні події соціально-економічного та політичного розвитку, що були характерними для розвитку всієї Сумщини цього періоду; а саме від відродження національної державності до процесу перетворення краю в один із звичайних регіонів Російської імперії.

ТЕРЕШКІВКА НА РУБЕЖІ XIX ТА XX СТ. До наших днів дійшло 2 досить коротеньких повідомлення про село та його жителів, що дають нам змогу уявити життя наших земляків: "...по сведениям 1864 г. число жителей малороссиян - 1743 чел. обоего пола (855 мужского населения), 302 двора, церковь православная" [або свідчення документу 1903 р.: "...население свыше 2500 тыс., имеется больница, почтовая станция, лавки, базар, две ярмарки". Згідно документів (про це також свідчать записи очевидців зроблені раніше), було збудовано церковно-приходську школу. Навчалися в ній приблизно 40 учнів, в основному хлопчики і тільки 3-4 дівчинки. Ця школа мала 2 вчителя. Починаючи з 1913 р. була відкрита нова земська школа, приміщення якої збереглося до наших днів. В селі була одна акушерка, яку звали "повитухою".

Взагалі в нашому краї згідно документу за 1886 р. існувало: "... 5 участковых врачей, один врач при земской больнице, 15 смотрителей больниц, 22 волосных фельдшеров, 2 сельских, 22 повитухи"- це що стосувалося охорони здоров'я, про стан народної освіти говориться в іншому документі: "...В Сумском уезде в 1886 учебном году всех начальных народных училищ в содержании которых участвовало земство было 39, в том числе 2 двухклассных. Учащихся этих школ было: мальчиков 2769, девочек 668, всего 3437. Преподаванием в школах занимались 26 учителей, 27 учительниц и 35 законоучителей".

Жителі села Терешківка брали активну участь у революційних подіях 1905 року. Селяни організовано виступили проти самодержавства, підтримували революційні виступи робітників. Зібравшись на сходку вони підтримали робітників Новосуханівської економії. Сумський повітовий справник доносив тимчасовому генерал-губернатору, що ліва сторона Терешківки, керована Овчаренком і двома братами Чайками, що підлягали затриманню має намір при з'явленні військової частини чинити опір косами.

В 1905 році в Суханівці був страйк. Населення села Терешківка агітував Іван Чайка з підтримки суханівських робітників. Він проводив агітацію під лозунгом "Геть монархію!" За словами народу ці люди відносилися до соціал-демократів. В результаті цих подій Терешківка була розділена на два табори -частина села - Габлівщина - підтримувала чорносотенців, решта була настроєна проти самодержавства.

У другій половині 1905 р. на Сумщині активізувала свою діяльність селянська спілка, яка мала найбільш міцні позиції в Сумському і Кролевецькому повітах. У жовтні - грудні в 13 населених пунктах Сумського, Лебединського і Охтирського повітів (у Вирах, Терешківці, Яструбиному, Ульянівці та ін.) селяни усунули місцеву владу й створили селянський комітети. Про це свідчать такі документи: "Об организации в селе крестьянского комитета. Донесение в Харьковское жандармское управление. Павел Михайлович Линтварев сгруппировал вокруг себя партию земских служащих, врачей, акушерок, фельдшеров, народных учителей. Сам он разъезжал по селениям и собирая сходы, говорил о необходимости присоединения к «Всероссийскому Крестьянскому Союзу» и устраивал местные крестьянские комитеты, во главе которых обыкновенно ставились учителя и служащие земства. Так, в с. Терешковка, создан комитет во главе с крестьянином Иваном Чайкой." Другий документ про події революції в нашому селі розповідає "В с. Терешковка того же уезда 23 октября около училища были выставлены два флага - красный с надписью: «Да здравствует свобода, земля и воля!» и черный с надписью: «Вечная память борцам, погибшим за свободу!». Было предъявлено требование отслужить панихиду".

Інший документ повідомляє: "14. II. 1906 Сумской уезд. О привлечении к судебной ответственности лиц, принимавших участие в революционных выступлениях. Постановление Сумского временного генерал-губернатора. Постановление 10 Генерал-губернатор Худорович: Иван Чайкин - агитатор революционер; Федор Сокол, Иван Бесараб, Данило Ольшанский - на 3 месяца ареста при тюрьме..."

Населення села в основному працювало в економії Суханова, 3 осені 1904 року до посівної 1905 року населення села Терешківки підтримувало страйк. Вони вимагали кращого харчування і більшої оплати. В період страйку становище трохи покращало, а з весни 1905 року заробітна плата стала такою ж як і до страйку, тільки .стали менше бити людей. Одначе селяни продовжували боротьбу. Селянин Чайка Іван Андрійович, який був революціонером у селі Терешківка, створив селянський союз. Агітаторами в селі були Федір Сокол, Іван Бесараб, Данило Ольшанський. За це їх було арештовано і посаджено до в'язниці. Чайка агітував селян те тільки в Терешківці, і у навколишніх селах за повалення державного ладу. За страйки таємно розповсюджував прокламації про необхідність знищення самодержавства. Він часто збирав людей у клуні Білого Івана. За це стражники вісімнадцять раз побили його палицями і два роки він пробув у в'язниці міста Печенега (за Харковом), про що свідчить документ доповідної Сумського повітового справника генерал-губернатору: "Ввиду возможности возникновения революционного движения в самих острых проявлениях, не исключая и вооруженного сопротивления доношу, что наиболее угрожающим положением в этом отношении представляют с. Ястребенное, с. Терешковка, с.Виры, г. Сумы и Белополье и с. Павловка. По имеющимся сведениям левая сторона села Терешковки, руководимая подлежащими задержанию Овчарен ком и 2 братьями Чайкиными намерена оказать сопротивление при появлении военной силы косами, также упомянутые лица подстрекают население двинуться в Сумы на освобождение Линтварева..." (декабря 27 дня 1905 г).

Додаткові дані ми отримуємо з іншого документа: "Сведения о представленном к административной высылке Чайкина Ивана Андреевича, крестьянина Терешковской волости Сумского уезда. Холост, 23 года. Революционер-террорист. Проживает в с. Терешковка, образовал крестьянский союз и агитировал не только здесь, но и в других селах и уездах к ниспровержению государственного строя, подстрекая к аграрным движениям и забастовкам: прогонял насильственным образом посторонних бывших в экономиях рабочих. Распространял прокламации о необходимости уничтожения Самодержавия, властей и образования обширного самоуправления, по его настояниям крестьяне старались удалить из села Терешковки полицию. Находился под стражей в Сумской тюрьме с 3 по 15 января и 15 января 1906 года переведен в Андреевское Исправительное арестантское отделение, где содержался до распоряжения Министра Внутренних Дел. Постановлением же Харьковского губернатора за № 6736 воспрещено ему жительство в Харьковской губернии. Для усмирения повсталих селян прислали драгунів. Главную роль играли местные учителя и служащие в земстве Артем Еригов..."

Відбувалися революційні виступи і 1907 р. Загалом Сумський повіт відзначився страйком сільськогосподарських робітників економії графині Строга нової. Та революція в цей час неухильно йшла на спад. Якщо в 1905 р. в Сумському, Охтирському й Лебединському повітах відбулося 115 революційних виступів, то за два наступні роки - 117. Для усмирения прислали драгунів. Події революції 1905 - 1907 рр. переконливо показали царському урядові необхідність проведення радикальних реформ, особливо в аграрних відносинах на селі. На чолі цих реформ став Петро Столипін. Указ 9 листопада 1906 р. та виданий на його основі закон 14 червня 1910 р. руйнували общинне землеволодіння й сприяли розвитку і подальшому зміцненню заможних господарств. В наслідок реформування сільського господарства посилився процес швидкого розорення й зубожіння селянства. Так, наприклад, 1910 р. в Сумському повіті було 97.1 % малоземельних і безземельних господарств, безкінні господарства в Сумському повіті становили - 19.3 %. Розорені малоземельні селяни і середняки шукали виходу з скрутного становища в переселенні до Сибіру. Про розміри міграції говорить такий факт,що в період з 1906 - 1908 рр. з Сумського, Лебединського і Охтирських повітів виїхало 7161 переселенців Незчисленні лиха жителям нашого краю принесла Перша світова війна. Через відсутність палива і мобілізацією в армію призупинилась діяльність багатьох підприємств. Особливо великої шкоди завдала війна сільському господарству. Понад 40 % чоловіків, які працювали в селі було мобілізовано в армію. В зв'язку з війною значно скоротилась посівна площа сільськогосподарських культур, зменшилося поголів'я худоби. Це привело до підвищення цін на продукти споживання. Так, по Сумському повіту з березня 1914 по вересень 1916 р. підвищились ціни на жито на 205.4 %, на овес -236.7 %, на просо - 210 %, гречку - 208.2 %, на масло, м'ясо, сало - 300 %. Голод і розруха, не задоволення війною і політикою царизму в країні приводили до зростання кризового стану імперії, що в невдовзі вийшла після подій Лютневої революції 1917 р.

ССЫЛКА

Кондратьевы
Ф. 760, ед . х р . 1 945, 1 6 8 9 — 1 8 3 6 г г ., о п и с ь (г . Х а р ь к о в ) .

Кондратьевы — дворяне, помещики Харьковской губернии. Переселились из Заднепровской в Слободскую Украину в XVIII в. Герасим Кондратьевич Кондратьев был полковником Сумского полка.

Кондратьевы — крупнейшие землевладельцы. В 1755 г. только в, одной Харьковской губернии им принадлежало 120 000 десятин земли.
Родословная рода Кондратьевых. Царские жалованные грамоты на заимочные, вотчинные и др. земли.

Экстракт о. наличии имений у А. Г. Кондратьева.
Указы Главной конторы артиллерии о разрешении производства селитры в Сумском полку Кондратьевым и другим помещикам, об отправке селитры в Москву, Петербург и другие города, об увеличении найма рабочих для-производства селитры (1758 г.); об отобрании селитренных буртов и земляных валов у жителей Миропольского округа и об отдаче их помещику Хрущеву для производства селитры. Контракты на поставку селитры и вина помещиками Кондратьевыми (1742 г.).

Дела и переписка о закрепощении, продаже, побегах и розыске крестьян, о порубке помещичьего леса с, Хотени и захвате земли крестьянами (1753 г.); о разорении крестьян с, Сухино сотником Федоровым; о сборе подушного и хлебного налога с крестьянских семей (1809 г.); об освобождении Хотенской мастерской от уплаты торговых пошлин по ремонту сельскохозяйственных машин (1891 г.); о разделе имущества между Кондратьевыми.

Ведомости о наличии рабочей силы в с. Ястребином, о наличии овец в имениях помещика Кондратьева (1748 г.). Перепись крестьян, зависимых от помещика Г. Кондратьева (1789 г.); тяжебные дела между помещиками за недвижимое имущество.

Межевые книги. Купчие крепости на имения и крестьян, План Сумского уезда и имения помещика П. Д. Бутурлина. Опись имений, оставшихся после смерти А. Кондратьева (1783 г.). Рапорты управляющих имениями Кондратьевых. Расчет о потребности инвентаря и рабочей силы на проведение посевных работ при Хотенской экономии (1891 г.).

ССЫЛКА

Історіографія вивчення ранньої історії міста Суми на сьогодні нараховує сотні праць. Але навіть на тлі такого розмаїття обов'язковою для цитування залишається праця священника Якова Левицького (Іакова Левитського), підготовлена як доповідь на ХІІІ Археологічний з'їзд у Катеринославі, який проходив у далекому 1905 році. І хоча, як пише її перекладач на українську мову історик Валентина Піскун, праця написана з "великодержавницьких позицій" та виправдання антиукраїнської політики царизму, у ній подається і цінний фактичний матеріал, що не втратив свого значення і сьогодні.

Вперше опубліковано: Левитский Иаков. Историческое прошлое г. Сум, Харьковской губернии // Труды XIII Археологического съезда в Екатеринославе. - 1905 / Под ред. гр. П. С. Уваровой. - М.: Товарищество типографии А. И. Мамонтова, 1908. - Т. 2. - С. 79-114. Переклад з російської Валентини Піскун

ССЫЛКА

Історичне нечуване минуле м. Суми, Харківської губернії
(Частини III та IV)

ІІІ.

Кипуче життя переселенці» слобожан і діяльність сумських полковників, в особливості першого з них, Гарасима Кондратьєва. – Привілеї, даровані царями слобідському козачому населенню за вірну службу і стійкість його за свої права. – Сутички слобожан із сусідами.

Слобідські полки: Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та інші виникли з переселенців-козаків, що осіли слободами і містами за Білгородською лінією на різних зручних місцях, часто на татарських шляхах і перелазах. До Олексія Михайловича малороси, вступаючи на царську службу у Московські українні міста, ніякими особливими пільгами на користувались, а були на таких же правах, як і великоросійські служиві люди. Але тепер пільги черкаським поселенцям значно збільшуються. Найважливішою пільгою було вільне займання земель та всіляких угідь, потім – вільні промисли: гонка смоли, дьогтю, бджільництво, виноробство, яке було особливо улюбленим заняттям черкас-малоросів. В одній з чолобитних 1689 року читаємо таке характерне висловлювання одного із сумських козаків Манойли (Мануїла) Леонтьєва: «...і (Манойло) хутора не будував, а побудував той хутір батько його у ті роки... як Суми зводились, а кріпостей у нього, Манойли, на той хутір ніяких нема, але у нас кріпості – є, що захопив, тим і володіє». Так само у грамоті царя Петра Великого полковнику Андрію Герасимовичу Кондратьєву говориться: «...за вірні служби їх (козаків) велено у тих місцях жити і нашу государеву полку службу нести по черкаському звичаю при всяких вольностях заїмки займати, пасіки і всілякі грунти заводити, торговельними усілякими промислами промишляти у своїх полках без данини і без мита...». У ті часи виникло прислів’я: «Йти на слободи», тобто на вільне, свобідне життя. «Слобідська Україна», мабуть, значить те саме, що вільна земля або земля, де вільно, вольготно живеться. Назва виникла не від слободи у смислі орфографічному, а від свободи або, народною вимовою, слободи, у смислі привільного життя. Це привільне життя, що нагадувало життя американських піонерів, прекрасно відображає нам один документ, який відноситься до часів будування міста Суми: «Відписка воєводи Арсеньєва про сумських черкас».

З цієї відписки видно, що потрібно було мати багато клопоту начальству, щоб влаштувати нових поселенців на нових місцях, які прийшли хазяйнувати на ті місця, де звикли себе вважати господарями інші особи. Але набагато більше клопотів і уміння потрібно було докласти, щоб одночасно колонізувати край, влаштувати мирне промислове життя в ньому і в той же час все населення поставити на військову ногу для захисту від таких надокучливих сусідів, якими були кримські татари та підступні поляки. Потрібні були люди з випробуваною чесністю, енергійні, розумні, твердого характеру. І видатні за своїми якостями люди, на щастя для того часу, знайшлись. Це були полковники слобідських полків: Харківського полка – Григорій Донець, Острогозького – Іван Дзензиловський. Але найвидатнішим був перший сумський полковник, або, згідно з московською термінологією, осадчий, стольник Гарасим Кондратьєв. Гарасим Кондратьєв переселився з Червонної Русі у Слобідську Україну в 1647 році разом з деякими дворянськими сімействами. У Сумах була його резиденція, і тут же містилася полкова канцелярія полковника, де завідував військовими і цивільними справами Сумського полку. Військовий округ був досить значним. У його входили: Лебедин, Недригайлів, Білопілля, Межиріч, Ворожба, Сироватка, або згідно з теперішньою мовою, Суровиці, Верхня і Нижня, Краснопілля, Миропілля, Суджа.

(Далі буде).

Джерело: Добрий день. – 1991. – № 11 (15 березня). – С. 4.

Вірну і ревно сну службу осадчих московські государі і великий цар Петро всіляко цінили. Вони нагороджували полковників, скільки було можливо землями, грошима, пільгами, дарували також і дворянську гідність, як це видно по жалуваним грамотам. Особливо видатним вірним слугою Московської держави був перший полковник Сумського полку вищезгаданий Герасим Кондратьєв, і тому ніхто більше від нього не одержував нагород від государів. Він мав жалувані грамоти від Олексія Михайловича, Федора Олексійовича, Іоана і Петра Олексійовичів. У всіх цих грамотах детально і ясно вказані як заслуги полковника, так і нагороди йому. Ці грамоти вже надруковані, а тому ми зробимо лише деякі витяги з них у хронологічній послідовності.

20 жовтня 1657 року згідно з указом царя Олексія Михайловича «атаману Герасіму Кондратьєву з товаришами... відміряти Суминому місту вгору і вниз по річці Псел і по боках по 10 верст... землі, сінних покосів, лісу і всіляких угідь для заселення слобожан, а межу вчинити з Путивльським уїздом». Велено йому службу служити, тобто пильно охороняти кордон держави від розбійників-татар і злодіїв-зрадників, своїх же братів-черкас, яких в той хиткий час було багато. Наприкінці виписки наказано Кондратьєву «бортних дерев з бджолами і без бджіл не сікти і не володіти до государевого указу».

Щоб було зрозуміло, перш ніж перейти до наступного документа, необхідно попередньо сказати кілька слів.

У 1657 році помер славний в історії звільнення козацької Украйни від влади Польщі і приєднання її до Московської держави гетьман Богдан Хмельницький. Тоді військовий писар, Виговський, користуючись малолітством сина Богдана Юрія, самовільно захопив гетьманську владу у свої руки і, як поляк, поспішив передатись на бік Польщі, замишляючи рано чи пізно і весь народ малоросійський знову відвести під польське іго. Для приведення у виконання цього плану Виговський 6 вересня вів переговори з польськими комісарами під містом Гадячем і затвердив з ними договір, по якому вся Малоросія разом із запорізьким військом повинна була перейти під владу Польщі. Але, передбачаючи обов’язкову через це війну з Московською державою, Виговський старався схилити на свій бік козаків, і для цього оповістив малоросійський народ універсалом, в якому брехливо стверджував, ніби цар московський мас на мір збавити число козаків: одних ніби хоче залишити, а інших перевести в драгуни. Розраховуючи на незадоволення козаків з цього приводу, він підбурював їх всіх до повстання, причому обіцяв різні пільги, як то звільнення Малоросії від усіляких повинностей за винятком військових.

Одержавши від Виговського такий універсал, Гарасим Кондратьєв і хвилини не роздумував над тим, що йому робити. Чесна натура його, обов’язок присяги і усвідомлення високої довіри до нього з боку такої особи, як Великий государ Московський, зразу підказали йому, що треба робити. Полковник розірвав папір на шматочки у присутності полкового старшини і велів передати посланцю Виговського, що його пан або «зроду був дурнем, або здурів відтоді, як зробився гетьманом. Передай своєму гетьману, – додав Кондратьєв, – що слобожани не гетьманці, вони вважають за безчестя мати щось спільне з ними після того, як гетьманці порушили свою присягу на вірність царю Московському. Ми, слобожани, завжди будемо вірними його пресвітлій Величності, царю Московському і всеросійському». Сказавши таку промову, полковник вигнав геть з хати (голкової канцелярії) посланця пана Виговського. Не того чекав Виговський. В універсалі була приписка: зняти копії і розіслати їх полковникам Харківському і Охтирському.

Невдача для пана повна!

Щоб помститися Кондратьєву, Виговський підмовив татар розоряти і грабувати Суми і Сумський полк, розташований по слободах. Розбійники-татари кілька років хазяйнували час від часу у межах нинішнього Сумського уїзду і в сусідніх уїздах. Про це є вказівка у царській грамоті від 23 лютого 1659 року на ім’я Чугуївського воєводи: «..писав нам, Великому государю, із Сум Наум Ашаматов, що приходили під Суми татарове багато людей і бій з ними був. І татарове відійшли від Сумина, стали в Суминському уїзді і села воюють, і людей у полон беруть, а чекають великих людей, не дочекавшись, хочуть йти на українські міста». Воєводі Чугуївському предписувалось скоріше зібрати з уїзду людей з жінками і сидіти у Чугуєві, «укріпляючись обложним береженням»

З такою ж чесністю і непорушною вірністю виступив на захист свого царя Кондратьєв і проти іншого зрадника, Брюховецького, котрий у 1668 році став схиляти черкас-слобожан до зради Руському царю, але, не встигнувши зробити це методом інтриг, щоб добитися свого, вирішив застосувати силу. Брюховецький вислав запорожців і татар у Слобідську Украйну. Почалась братовбивча війна. Заполум’яніли села, слободи; повсюду лилась кров. Але тоді виступив проти Брюховецького Кондратьєв зі своїм Сумським полком. До Гарасима пристали і інші слобідська полковники зі своїми полками. Дружним натиском, спільними силами зломили вони ворога і далеко прогнали його за межі Слобідської Украйни.

За таку вірну чесну службу полковника Гарасима цар Олексій Михайлович у грамоті своїй від 28 червня 1668 року дякував так:

«...відомо нам, Великому Государю, по відписках з полків бояр і воєвод, що ти, полковник, і сотники, і атамани, і козаки, і міщани нам, Великому Государю, служите вірно і зі зрадниками черкасами і з татарами б’єтесь, не щадячи голів своїх, і на їх злодійські затійливі принади не схиляєтесь і до провідування всіляких відомостей про їхні зрадницькі замисли, ти, полковнику, посилаєш товаришів своїх нерідко і при тих відомостях і про зрадницькі замисли в полки та міста до боярів наших та воєвод пишеш... І ми, Великий Государ, тебе, полковника, і сотника, і атаманів, і всіх черкас та міщан за вашу службу жалуємо, мило хвалимо... У нас служба ваша забута не буде...». Далі цар умовляє черкас-зрадників, щоб вони «пам’ятаючи господа Бога і нам, Великому Государю, обіцянку від зрадників відвернулись. А на майбутнє нинішні їхні провини згадувалися не будуть, тому що вони зробили це підневільно, за листами-обіцянками зрадника і злодія Івашка Брюховецького та його радників». На завершення грамоти цар наказує своєму вірному слузі, полковнику Кондратьєву, щоб він ще послужив йому по дипломатичній лінії, розвідував би що робиться в малоросійських містах: Києві Переяславі, Ніжині, Чернігові та інших містах, і про це доносив би Московському урядові.

В іншій грамоті, від 5 травня 1668 року, «міста Суминого черкаському полковнику Гарасиму Кондратьєву і всім того полку старшинам і всьому посполитству» цар Олексій Михайлович спочатку дякує полковникові і всьому посполитству «за те, що як і в минулих роках до і зради Івашка Брюховецького і після того в нинішню черкаську смуту ти, полковнику, з усім посполитством своїм служив вірно, без всіляких хитань і зрад, і ні на які зрадницькі умовляння не піддавався, і до зрадників не приставав, і над зрадниками, і над татарами чинив промисли. Про неприятеля всілякі відомості діставав». В нагороду за таку і службу, крім подяки, цар жалує «замість річної грошової платні» списуваних оброчних грошей, які визискувалися до царської скарбниці «з винних та пивних казанів, із шинків у місті Суминому, Лебедині, Суджі» не лише списував всі недобори, яких набігло за 13 років на 6091 карбованець, але й надалі дозволяв й винокуріння й продаж спиртних напоїв, «щоб було на що службу служити». Крім цієї милості, списування оброчної недопоставки за 13 років цар жалує полковника і все його посполитство ще й іншою. В 1669 році половину оброчних грошей з царської скарбниці за заготівлю меду в кількості 200 карбованців государ зняв зі слобожан, а тепер і другу половину жалує їм і наперед дозволяє без мита займатися медовим промислом. Привільне винокуріння було дуже важливою пільгою для малоросіян, За нього міцно трималися, і воно дійсно пережило всі права і привілеї. Воно надавало малоросіянам значні вигоди, які ще більше посилювалося від того, що великоруське населення не користувалося пільгою, і та малоросійська «горілка» в значній кількості знаходила збут в центральній Росії та в великоросійських українських містах.

Жалувана грамота царя Федора, Олексійовича Гарасиму Кондратьєву 1687 року рекомендує його як ревного служаку, вірного Московським царям, що зірко оберігав інтереси їхні від ворогів різного роду, лихих людей – злодіїв і татар-розбійників, невтомного в розшуках царських зрадників. Такі ж заслуги визнаються грамотами за чотирма його синами – Іваном. Григорієм, Андрієм та Романом. За вірну службу цар Федір Олексійович підтверджує права Кондратьєвих на володіння жалуваними «землями та всілякими угіддями, і будівлями, і дворами, і хуторами, пасіками, і рибними ставками, і млинами, і укосами, й різними угіддями».

В 1681 році, 11 травня Гарасим Кондратьєв зі своїм сином Григорієм змову одержав у грамоті подяку від царя Федора Олексійовича за вірну службу його з приводу, коли війська Турецького султана разом з ордою Кримського хана вдерлися на територію Малоросії і кілька років поспіль руйнували міста і поселення. Вороги вже підходили до Чигирина. З цієї грамоти видно, що козаки Сумського полку воювали з турками й татарами у 1677 та 1676 роках і протягом всієї турецько-татарської війни, починаючи з 1673 року. Цар у грамоті називає службу Кондратьєвих честю для царського імені і славою для всієї держави. З негоди перемир’я з турками в Сумах наказано було відслужити благодарственний молебень.

У 1687 році Суми були одним із збірних місць російських військ, які відправлялися з князем Голіциним проти татарів. Сумський полк також брав участь в поході під керуванням Гарасима та Андрія Кондратьєвих По поверненні з походу Кондратьєви одержали похвальну грамоту. В цій грамоті від 2 серпня 1687 року сказано: «пожалували ми, Великі Государі, Гарасима за многі твої попередні служби і за кров та за рани, а також і тебе, Андрія, за попередні та що нині були в Кримському поході, й служили радісним бажанням та старанням честю, тебе, Гарасима, написати по Московському дворянству, а тебе в стольники».

У 1688 році Сумський полк одночасно з полками Харківським та Охтирським одержав жалувану грамоту, яка звільняла його від оброків на млини. В Сумському полку було на оброку дев’ять млинів, з яких бралося оброчних грошей 119 карбованців 6 алтинів та 4 гроші. У звертаннях козаки всіх слобідських полків посилалися на жалувану грамоту царя Олексія Михайловича 1669 року, яка надавала їм свободу від промислів замість Государевого жалування.

У грамотах царів Іоана і Петра Олексійовичів від 21 лютого 1695 року підтверджуються привілеї, одержані полковником Гарасимом Кондратьєвим для себе та для свого полку від попередніх царів і понад ті привілеї, за зверненням Гарасима Кондратьєва та сина його Андрія зі всією його старшиною «за многії і вірнії служби та за осадне сидіння, що їм вчинилося під час зради Івашки Брюховецького, велено у Сумах і Сумському полку, усіх містах млинами та всякими промислами, шинками і кузнями, і лавками, і різними заводами, і котлами володіти та промишляти безмитно. Що стосується «судових та всіляких розправних справ», то велено такі видати до Москві, в прикази великої Росії». Напевно, в Москві ще була недовіра до черкасів і не забували про обережність. В цій грамоті двічі повторюється, що малороси прийшли з різних малоросійських задніпровських міст, «під високу царську руку в надії на превелику милість царську і збудували місто Суми і собі двори за своїми черкаськими традиціями на Пслі та інших річках, зайняли греблі й збудували млини, також в містах лавки й шинки, і кузні, і на річках рибні промисли». Грамота ця часів першого Азовського походу викликана була тією обставиною, що в 1675 році були прислані раніше з розряду грамоти в Суми й інші міста Сумського полку з вимогою оброчних грошей за минулі роки. Тоді козаки Сумського полку подали чолобитну, в якій пояснювали, що вони давно вже звільнені згідно з грамотами від всіх оброків, після чого новою грамотою знову були підтверджені їхні попередні привілеї. Такі ж грамоти на право привілеїв одночасно одержав і Харківський полк.

Імператор Петро І грамотою 18 лютого 1700 року на ім’я полковників Сумського полку Гарасима Кондратьєва та Андрія Гарасимовича підтвердив сумським козакам права їхні на безмитний продаж горілки й вільне володіння зайнятими землями. Тоді ж, між іншим, Государ вирішив: «Сумського Черкаського полку бути в кінній службі козакам названому числу – 1230 чоловік». Внаслідок такої царської волі Андрій Гарасимович на початку Шведської війни до 1702 року був зі своїм Інгерманландським полком. В цей час, в 1701 році, старий батько його помер. По смерті батька Андрій Гарасимович прийняв від розташованих по містах російських воєвод всі міста Сумського полку з їхньою артилерією під цілковите командування і слідом за тими відправився в похід.

В іншій грамоті від 28 лютого 1700 року всім слобідським полкам згідно з чолобитною слобожанців-черкасів знову підтверджувалось всім полкам – Сумському, Харківському, Охтирському, Ізюмському та Острогозькому – право безмитно займатися всіма промислами, володіти землями і всілякими угіддями, млинами, рибним промислом, курити безмитно горілку й шинкувати горілкою, не сплачувати ніяких податків та митних грошей, а за все це черкаси мали нести лише військову службу, воювати з татарами й доповідати про всі їхні пересування на государеві україни.

В 1705 році Сумський полк одночасно з Харківським одержав нову пільгову грамоту, в якій знову підтверджується право на пільгу від оброків за добування меду в лісах й ліквідується указ Інгерманландської канцелярії, за яким відписувалися на Государя села, які належали Сумському полку: Кориж, Кобиляче, Комарівка, Сукилівка й інші, а також населені пункти: Худяківка, Панкратове, Козирівка, Мужець, Кубабаки, Вишнівка та Веселівка. Такі ж жалувані грамоти одержали в різні часи й інші слобідські полки. Але після Петра Великого до взошестя на престол Лизавети Петрівни жоден слобідський полк не одержував жалуваних грамот. За Анни Іванівни слобожани позбулися багатьох пільг. Але жалувана грамота Лизавети Петрівни від 22 листопада 1743 року всім слобідським полкам відновила той порядок, який був за Петра Великого.

З усіх цих грамот помітна турбота російського уряду про благоустрій козаків на нових заселених слободах і містах і разом з тим якесь ухилення від виконання власних обіцянок. Що свого часу жалувалось, то в інший час, через певні проміжки, знову відбиралось. З розрядів і деяких інших закладів виходили розпорядження, якими даровані вже права безмитної промисловості знову відбиралися, через що черкаси постійно турбують російський уряд проханнями своїми про підтвердження своїх привілеїв, і російський уряд ніколи просителям не відмовляв, а з бажанням підтверджував за ними всі їхні права і вільності. Напевно, уряд ніби хотів надати тимчасового характеру цим пільгам, між тим, як самі слобожанці, як особи зацікавлені, бачили їх, як своє законне право, зумовлене їхньою вірною службою.

Погляд слобожанців на свої права і обов'язки досить чітко визначений в чолобитній сумських козаків, розміщеній у грамоті 1705 року. Тут вони, між іншим писали: «В минулі літа діди, батьки, й брати, й родичі їхні і вони з різних малоросійських і задніпровських міст під государеву високо державну руку на цей бік Дніпра приходили і бояри й воєводи, які були в Білгороді та Курську, давали надію їм на нашого государя милості і всілякі їхні черкаські невід’ємні від них звичні вільності, й веліли їм селитися на захист українським жилим містам по Білгородській лінії в диких степах на татарських займах, якими місцями кочували кримські й ногайські орди під наші государеві українські міста, і для розташування тих нових міст веліли їм закликати до тих міст проживання й інших їхніх братів-черкасів, і тими новоприбулими черкасами збудовані міста на Путивльських диких землях Суми, Суджа, Миропілля, Краснопілля, Білопілля і до тих міст повіти, села й містечка, і під час приходів кримських та ногайських орд під українські міста служили вони Великому Государю, як і обіцяли, не шкодуючи голів своїх, вірно, також і в часи зрадницькі й непевні, і до зрадників не приставали, й на заманливі їхні листи, пам’ятаючи до себе государеву милість, не схилялися ніколи і в минулих роках... для ствердження тих міст за ті їхні вірні служби пожалувані, велено їм замість государевого грошового та хлібного жалування в тих містах жити й Государеву полкову службу служити за черкеськими звичаями при всіляких вільностях, і велено землі брати, пасіки і всіляки грунти заводити, і торгівлею промишляти 8 своїх полках безоброчно і безмитно проти старочеркаської звички».

Ті пільги, які були надані жалуваними їм грамотами, не вміщують повністю цієї «черкаської звичності». Сюди наприклад, не ввійшли привілеї козацького самоврядування. Грамоти надавали чинності тому, через що відбувається боротьба між слобожанцями з одного боку і російськими воєводами з іншого. Надаючи значну внутрішню автономію слобідським козакам, російський уряд не вважав необхідним регламентувати всіх деталей: це все мало відбуватися за «їхніми черкаськими звичаями». А боротьба відбувалася нерідко, тому що для неї була одна постійна причина – дія на одній території двох управлінь – приказного російського і малоросійського козацького – та двох колонізаційних типів. Московський Уряд постійно слідкував за тим, щоб великоруські поселенці не потрапляли до привілейованого становища, в якому перебували черкаси, і тим не спричиняли збитку скарбниці. В указах осадчим чітко заборонялося брати до себе великоруських служивих людей. Це були тяглові люди, і вихід їх із тягла завдавав збитків і приватному володареві, так і державі.

З іншого боку й самі черкаси, як вільні вихідці з-за польського кордону, що користувалися правом вільного переходу, не хотіли брати на себе ті обов’язки, які несли великоруські служиві люди. «Наш малоросійський народ, – писали ізюмські козаки в своїй чолобитній 1710 року, – не звик через своє іноземство на відміну від руських людей, такі труднощів на собі (оброків на промисли) понести ніяк не може, й від того підуть всі до вільних гетьманських міст». Вільний перехід слобожанців був надійною гарантією пільг і, дійсно, іноді вони й розходились. Це право вільного переходу з зайнятих місць на інші залишалось за слобожанцями на тривалий час. В архіві Рождество-Богородицької церкви міста Суми є указ з канцелярії генерал-ад’ютанта князя Шаховського від 1733 року про те, щоб малоросійські переселенці Слобідській Україні не зважали на перепис, який проводився за вказівкою імператриці Анни Іоанівни майором Хрущовим, і не трактували «що ніби вони тим переписом були при тих поселеннях, де нині живуть закріплені вічно, як і великоросіяни бо, звичайно, вони від того вільні за давнім звичаєм не лише в слобідських полках і маєтностях володарських переходити, але й скрізь, де захоче, не забороняється».

Черкаси, які вступили на царську службу до Олексія Михайловича, одержували лише такі пільги, якими користувалися і великоросійські служилі люди. Але за Олексія Михайловича пільги значно збільшилися і, разом з тим, Слобідська Україна стала швидко заселятися й улаштовуватися. Московському урядові дуже дорого обходилась побудова міст і укріплень на південному кордоні та утримання в них служилих людей; зрозуміло звідси, чому уряд з бажанням приймав малоросів, які брали на себе обов’язок самим за свій кошт захищати кордон від ворогів.

Розширюючи увсебіч свої межі, слобожанці вступали в часті суперечки зі своїми найближчими сусідами, як це ми бачили, між іншим, і з наведеної вище відписки цареві Олексію Михайловичу воєводи Арсеньєва. Тепер суперечки все частішали, тому що випадків збігання інтересів у сусідів ставало більше. Північна межа Сумського полку проходила в нинішньому Рильському повіті, східна – в Суджанському. На північному кордоні Слобідської України в сумських слобожанців траплялися суперечки з путивльськими поміщиками, іноді вони тривали по кілька десятків років. На спільній землі Путивльського та Білопільського повітів великоруськими поміщиками було збудовано 14 сіл. В них за поміщиками жила значна кількість прибулих малоросіян. Тих із них, які служили раніше козаках, велено було повернути до попереднього стану й віддати їм їхні давні землі. Села Кригу, Ворожбу та Павлівну від Путивля переписали до Білопільського повіту, поміщиків, які жили там, разом із селянами вислали звідти, а багатьох підданих малоросіян відібрали у них і повернули до козачої служби.

IV.

Рух черкаської еміграції в межі Слобідської України в епоху «Руїни». – Обов'язки, які прийняли слобожанці відносно захисту околиць Московські держави від татар і служба їх Московському уряду. – Особливий уклад життя козаків-слобожанців та їхня служба.

Одразу після смерті Богдане Хмельницького, знаменитого гетьмана малоросійського, в Україні почалися смути; з’явився цілий загін претендентів на гетьманську булаву, які не турбувався про добробут краю, але руйнували, «шарпали» його не гірше від бусурманів. Особливо погіршив стан народу під час гетьманства Брюховецького, Многогрішного та Самойловича, в епоху, відому під назвою «Руїни» (1663–1687 роки).

У правобережній Україні гетьманом на цей час був Дорошенко. Прагнучи об’єднати правобережну й лівобережну землі, заселені малоросійським народом під одним гетьманством, Дорошенко не гребував ніякими засобами. На жаль, політичне становище складалось так, що єдиний раціональний союз, союз з Москвою, виявився нездійсненним на дії. Московський уряд не мав підстав віддати перевагу Дорошенку перед Брюховецьким чи Многогрішним й відмовив Дорошенкові у гетьманстві, а Дорошенко не хотів поступитися своїм авторитетом заради блага вітчизни. Як наслідок – неприродний союз Дорошенка з кримським ханом і турецьким султаном. Наслідки союзу були сумні: правобережна Україна була перетворена на пустелю. В 1667 році був укладений Андрусівський договір, за яким вся правобережна Україна знову віддавалась під впаду Польщі. «З того часу, – пише малоросійський літописець, – повстали хитання на Україні». В 1669 році запорожці виступають спільно з ордою проти самого Дорошенка, в 1671 році Дорошенко веде орду не руйнування поселень свого ж малоросійського народу і «орда много шкоди вчинила в людях»; в 1672 році Дорошенко вже спільно з турками руйнував Кам’янець.

В 1674 році проти Дорошенка виступає гетьман Самойлович в союзі з московськими військами і знову руйнують Канів і Черкаси. Спустошення збільшується, коли Дорошенко приводить з собою цілих три орди проти Самойловича, а слідом за ордою з’являються і поляки зі своїм королем завершувати руйнування. Від господарювання всіх цих грабіжників все узбережжя обезлюдніло. Зі смертю Дорошенка (1676 рік) руйнування Задніпров’я не закінчилось. Щоб підтримати претендента на гетьманську булаву Юрія Хмельницького, турки знову зруйнували Чигирин і спалили Канів. Проти турків знову виступив Самойлович, і знову запалали міста і села. Правобережна Україна тепер зовсім стала спустошеною. Зрозуміло, то за такої нещасливої епохи еміграція мала одержати широкий розвиток.

Так дійсно і було. Ще в 1665 році православні жителі Корсуня, Білої Церкви й інших міст та поселень «нестерпного заради гоніння людського» (головним чином від полковника Чернецького) багатьма десятками сімей виїздили зі своєї батьківщини, переправлялися через Дніпро і просили собі новосілля, прагнучи бути підданими православного государя. Тоді ж козацькі полковники доповідали, що в містах (правобережних) «лічені люди лишились, великими групами тікають пішки на лівий бік до наших міст і – всі пограбовані неприятелем та ображені». Таке ж тривало й в наступні часи. У 1670 році Малоросія зазнала занепаду від чвар та татарських набігів; поселення спорожніли, жителі у великій кількості переселялися до слобідських полків і, взагалі, до царських земель. Є відомості також про переселення до московських українських слобід і в наступні 1674 та 1675 роки.

У літопису «Самовидця» говориться: «після взяття Умані та Лодижина турками населення багатьма таборами з усіх повітів збиралося й болючими серцями та слізними очима прощалося вічно зі своїми красними тамтешніми поселеннями та угіддями.,. на цей бік Дніпра перебиралися і де сподобалося, по різних цьогорічних полках. Україно-малоросійських для життя свого обирало... інші многії одійшли в полки слобідські Московськії».

Нарешті останній рух в епоху «Руїни» відноситься до 1679 року. Самовидець у своєму літопису пише, що після відступу в 1674 році князя Ромодановського і Самойловича на лівий берег Дніпра «з великих та малих міст та сіл йшли обози з возами, навантаженими прочанами (так звалися переселенці), з сім’ями і збіжжям». За розповіддю козака Ніжинського полку Гаврила Тимофєєва, «у Каневі, Черкасах та в інших місцях на перелазах безупинно йдуть люди з того боку Дніпра на цей з жінками і дітьми на проживання до Охтирських та Сумських слобід і до інших лісових місцевостей». Кількість переселенців була такою великою, що виникло суттєве ускладнення у питанні про відведення земель. Переселенців цих було більш як 20 тисяч чоловік. Це були козаки колишніх задніпровських полків; Чигиринського, Канівського, Черкаського, Уманського та Тарговицького. У гетьмана з боярами московського царя, князем Голіциним та Головіним 5 березня 1681 року була нарада стосовно того, як і де влаштувати переселенців.

Гетьман від імені переселенців просив царських послів, щоб «прочан переселити по Білгородській лінії в новозбудованих містах і слободах – в Сумському, Охтирському та інших слобідських полках, тому що в цих містах і слободах поселилися і живуть їхні батьки й брати, діди й племінники», і при цьому висловлював побажання, щоб ці полки знаходилися під гетьманським керівництвом. Бояри відповідали, що в слобідських полках живе вже багато народу, який збудував по Білгородській лінії різні фортеці й стереже государеві землі від приходів військових людей, і що поселити туди тепер задніпрянських вихідців ніде. Малоросійські представники вказували на незаселені землі по Сіверському Дінцю. Бояри зі свого боку пропонували для життя місця по річці Орелі. Переговори відкладені були на 6 березня, але невідомо, чим закінчились. Що стосується не масових переселень, а часткових, окремими родинами, то вони не припинялися протягом всього 18 століття, як про це свідчать акти Київського центрального архіву, видані в останні часи київським архівістом Каманіним».

Московський уряд покровительствував черкаським переселенцям у справі захисту своїх кордонів від постійних татарських набігів, зміцнюючи їх і поступово обживаючи. Він покладав на козаків важку службу, але за те давав і великі пільги їм, як ми бачили. Крім татар, ворогами південної околиці Московської держави були і поляки з литовцями та черкасами-зрадниками, які були у них на службі. Козаки нерідко переходили на службу з одного табору до іншого. То вони воювали проти поляків, то нападали на московських спільно з поляками, то виступали проти татар, то спільно з татарами нападали на слободи і поселення Слобідської України.

Щоб скласти думку, наскільки важким було завдання, яке взяли на себе козаки-слобожанці, – захищати кордони Московської держави від ворогів, наведемо спочатку дані про татарські погроми, беручи відомості з історичних праць Д. І. Багалія: «Нариси колонізації степової околиці Московської держави» та «Матеріалів» до цих нарисів.

Татари рухалися на Слобідську Україну або цілою ордою на чолі з ханом, або невеличкими загонами. Нападів першого роду було небагато, але їх можна порівняти з ураганом, який винищує й руйнує все. В 1680 році татарська орда розсіялась по 18 містах і селищах й перебила, взяла в полон і спалила 3014 душ жителів, зруйнувала 7 церков, 1773 бджолиних вуликів, спалила 17 тисяч 369 кіп хліба, 1561 копицю сіна, 889 дворів, клунь та млинів і відігнала 21770 голів худоби. Звичайно, не кожного разу татари завдавали таких спустошень; частіше вони з’являлися меншими партіями, від кількох сотень до кількох тисяч чоловік. Але й такі набіги завдавали великої шкоди жителям, щорічно від них страждали то ті, то інші села й хутори, Неприятель не щадив ні храмів Божих, ні монастирів, забирав церковне майно, ікони, в’їжджав до церков на конях, забираючи в полон священиків та монахів. Дивногірський монастир так сильно постраждав від татар, що ченці пішли з нього і заснували новий монастир в безпечнішому місті. Від татарських погромів страждали слобідські полки: Ізюмський (1736–1737), Харківський (1687, 1693 та 1710 роки), чимало місцевостей Охтирського полку також страждали від набігів. Не був захищений від цього і Сумський полк, особливо в перші часи свого існування.

Татарські напади були солідним гальмом природного розселення слобожанців Бєлгородської лінії й культурного розвитку їх у другій половині XVII та першій половині XVIII сторіччя. Але були до того інші причини, хоча й не такі значні: внутрішні смути, викликані політичними рухами в сусідніх областях (в гетьманщині та на Дону), участь у закордонних; походах і війнах (кримських, пруських та інших), різного роду фізичні біди: пожежі, чума та інші обставини в сукупності діяли негативно на прогресивний хід місцевого життя. З першої половини XVIII сторіччя Слобідська Україна втратила становище околиці, за нею створилися Новосербські та Слов’яносербські поселення. Похід Мінніха також завдав солідного удару Криму. До внутрішніх смут відносяться бунти Івана Виговського, гетьманів Брюховецького та Мазепи, Орлика, на Дону – Степана Разіна, Булавіна та інших. Повстання Виговського не розповсюдилося на території слобідських козаків. Вони послухалися царських умовлянь і залишилися вірними урядові, незважаючи на те, що підручний Виговського Жученко підступав до Охтирського полку зі своїми козаками й татарами. Більшого успіху мав, на жаль, Брюховецький. Рухи на Дону відбилися й на слобідських полках. Острогозький полковник, Іван Дзиковський, який залишався вірним під час бунту Брюховецького, захопився рухом Разіна. Театром повстання Булавіна була, між іншим територія нинішньої Харківської губернії.

Завдяки постійним зовнішнім війнам та внутрішнім смутам у Слобідській Україні виробився особливий лад життя, звичок; це було поєднання військово-козацького й землеробсько-промислового побуту. Козак-українець був разом з тим і орачем і промисловиком. Так було і на місці першого місця проживання слобожанців – на Задніпров’ї. Цю «старочеркаську звичність» вони перенесли і до слобідських полків. Цим чудово спростовується думка тих, які іншим чином і не уявляють малоросійського козака, як у вигляді якогось шукача здобичі, що постійно воює з бусурманами. Козаки вели з татарами війну, але не наступальну, оборонну й турбувалися лише про захист своєї землі. Це був їхній обов’язок, за виконанням якого слідкував білгородський воєвода. Виконувати цей обов’язок їм було важче, ніж, наприклад, запорожцям, які далеко не в такій мірі займалися землеробством та промислом. А для слобідських козаків ці мирні заняття були єдиним джерелом утримання, бо жалування від уряду вони не одержували. Служба слобідських козаків цілком подібна була у всьому службі в межах Білгородської лінії. Як і в Московських околицях, так і тут вони ділилась на чотири служби: полкову, міську, сторожову та станичну.

При наближенні ворога в разі, коли його чекали, переслідувалось дві цілі: наперед довідатись про рух ворога і відбити напад. Перший обов’язок, як і в Білгородській лінії, так і в Слобідській Україні, несли головним чином сторожі та станичники; хоча, незалежно від них, повідомлення приходили звідусіль, найчастіше від полонених татарів та розвідників. В очікуванні ворога вживалися такі ж заходи, як і в Московських українах, саме, повітові люди повинні були рятуватися в містах, як у більш захищених місцях. Але міста Слобідської України в цілому були укріплені гірше Білгородських та Воронезьких, тому не могли стати надійним захистом для населення.

Відбивати напад ворога в полі та містах зобов’язані були козаки полкової та військової служби. Але в Сумах, як це видно з описання міста 1686 року, були лише (в 1678 році) вартові біля воріт і лише 4 чоловіки.

Вперше опубліковано: Левитский Иаков. Историческое прошлое г. Сум, Харьковской губернии // Труды XIII Археологического съезда в Екатеринославе. - 1905 / Под ред. гр. П. С. Уваровой. - М.: Товарищество типографии А. И. Мамонтова, 1908. - Т. 2. - С. 79-114. Переклад з російської Валентини Піскун

ССЫЛКА

Історичне нечуване минуле м. Суми, Харківської губернії
(Частини III та IV)

V.

Полковники Сумського полку Кондратьєви. – Перебування Петра Великого в Сумах. – Наступні події.

В історії міста Суми головну роль відігравали полковники Сумського полку Кондратьєви. Враховуючи це, на додаток до того, що відомо вже нам про їхню діяльність, повідомимо й інші відомості, взяті з інших джерел.

Родоначальником Кондратьєвського роду був якийсь Кондратій, родом з Задніпров’я. У Гарасима Кіндратовича, сина того Кондратія, першого Сумського полковника та стольника; такого відомого своєю чесною службою Московським государям, було дві дружини й четверо синів, Другу дружину звали Катериною. Про неї згадується в духовному заповіті Гарасима 1696 року. Старший син був Іван, другий – Григорій, третій – Андрій і четвертий – Роман. Всі вони були помічниками батькові в улаштуванні нових поселень та обороні від ворогів. У Гарасима була сестра, яка вирізнялася задерикуватим норовом та свавіллям. В дусі того часу вона взяла на себе керівництво розбійницькою ватагою. Не було нікому порятунку від лютого атамана, особливо діставалося заможним купцям. Робилося це не стільки заради наживи, скільки заради молодецтва. Отже, в той час, коли рідний брат не шкодував ні сил своїх, ні здоров’я, проливаючи кров у чесних боях з ворогами, захищаючи кордони держави і залишаючись за всіх випадків непохитно вірним обов’язку совісті й присязі, сестра рідна проливала кров не свою, а чужу, вершачи розбійницькі справи. В усякому разі так говорить старовинна розповідь, занесена Преосвященним Філаретом на сторінки історії, в його відомій праці: «Історико-статистичний опис Харківської спархії». Двічі стримував її брат, закликав полишити мерзенне ремесло, не соромити його голови, але сестра не заспокоювалась. Тоді Гарасим сам спіймав її за розбійними справами й посадив до так званого кам’яного мішка, у в’язницю, й замурував її навіки. Наскільки правдива ця народна оповідь – важко судити, але, признаючи вірним прислів’я «голос народу – голос Божий», у відношенні, власне, до характеру Гарасима, він постає тут у народній уяві людиною справедливою до суворості, норову чесного, але крутого. Треба думати, що саме так і було, що, дійсно, Гарасим Кіндратович був людиною з залізною волею, такі люди, дійсно, тоді потрібні були: лише вони могли авторитетно впливати на козацькі вільності й дисциплінувати їх.

Із «Записки у справі пані Камбурлей (уроджена Кондратьєва) в Сенаті», дізнаємося про розділ володінь полковника Гарасима таке: «Гарасим, володіючи при житті своєму власністю, розділив останню між двома синами своїми Андрієм та Романом (який випередив смертю батька свого Гарасима) та померлих синів своїх Григорія і Івана дітьми Омеляном та Петром й невісткою своєю померлого сина Івана дружиною Оксаною та онуками Дмитром, Федором та Іваном Кондратьєвими, після чого помер. За Гарасимом Кондратьєвим понад розділеної ним прижиттєво його дітям, онукам та невісткам власності, зосталось ще у власному його володінні село Хотінь, хутори Руднівка та Піщане. При житті Гарасима і після смерті, син Андрій був старший і перший спадкоємець. Після смерті Гарасима, як той при житті керував маєтком, ще належав малолітньому онукові Мануїлу Романову, бо він, Мануїл, ще не приспів до віку повноліття, то маєток його з розрядного приказу довірено дядькові Андрію Кондратьєву... Після Андрія Кондратьєва маєток Мануїла розділено між дітьми Мануїла – Василем, Михайлом та Іваном Кондратьєвими і, таким чином, частина, що належала Василю по спадкоємній лінії, дійшла до Ганни Камбурлеєвої, якій Василь Кондратьєв був рідним прадідом. А потім решта частин від Івана Кондратьєва дійшла до рідних онуків його – Степана і Федора, а від Михайла Кондратьєва та дочки його Катерини, яка була замужем за Лизогубом, і від Лизогубів, а також і Степана Кондратьєва вчинені були з того маєтку різні продажі й заклади. Після цього маєток до пращурів Ганни Комбурлеєвої діда Андрія і прадіда Василя значною частиною одержано з правом викупу і т. ін.».

Андрій Гарасимович Кондратьєв був власником багатющих маєтків, які йому частково дісталися від батька, знаменитого стольника Гарасима Кіндратовича, частиною знову були йому пожалувані, і частиною ним самим прикуплені. Всі ці землі і володіння детально перераховуються в жалуваній йому царем Петром Великим грамоті 1702 року. Грамота ця надрукована в «Архіві Харківської губернії Д. П. Міллера (м. Богодухів, родинні папери С. Д. Кондратьєва, стор. 158–160)». За цією грамотою за стольником і полковником Андрієм Герасимовичем Кондратьєвим у Суджанському та Сумському повітах рахувалося земель: орної – 565 та сінокісної – 257 десятин, та ліси, понад те – хутори, 2 млини, двори та рибалка.

З чолобитної, поданої на Височайше ім’я онукою Андрія Гарасимовича Кондратьєва Катериною Михайлівною Лизогубовою в 1751 році, видно, що після смерті Андрія Герасимовича залишилася вдовою дружина його Олена Михайлівна з дітьми: старшим Іваном, середнім Михайлом та молодшим Василем, в 1722 році померла й Олена Михайлівна, а після того й діти Іван та Василь з онуками: Іваном Івановичем та Андрієм Васильовичем.

Власником тих маєтків залишався Михайло Андрійович Кондратьєв, у якого була донька Катерина Михайлівна. Він виділив зі своїх володінь рівні частини племінникам: Пану Івановичу та Андрію Васильовичу Кондратьєвим, а саме: племіннику Івану Івановичу село Низи з млином, село Старе з млином, село Ілек, хутори Закобилля, Степ, з пасікою під Сироваткою-Будою, пасікою Черемошною, а Андрію Васильовичу з матір’ю його Марфою Михайлівною – село Хотінь, село Яструбине, село Бобрик, село Терешківку, хутори Піщане, Малий Бобрик, Малу Слободу, млин на Пслі під Сумами. А собі Михайло Андрійович залишив – село Кровне, хутір Руднівку, село Шпилівку, хутір Історж, село Локню, село Конопельку, хутір Басівку та ін... Такі маєтки мали перейти до Катерини Михайлівни. В 1751 році помер чоловік Катерини Михайлівни, Іван Семенович Лизогуб; Катерина Михайлівна залишилась вдовою з дітьми: п’ятьма синами та чотирма дочками. Вдову з дітьми став ображати двоюрідний брат її відставний полковник Андрій Васильович Кондратьєв.

Вдова змушена була шукати захисту у государя, для чого вона подала на Височайше ім’я прохання, в якому писала таке: «бачачи вдівство моє, а дітей моїх бідних малолітніх сирітство, брат мій Андрій Васильович Кондратьєв, не боячись Бога і не пам’ятуючи смертної години, бив поклін до колегії (1751 р.), брехливо написав моє село Локню та Шпилівку, та Висторопець та Руднівку, нібито це його власність... І в серпні 1751 року брат мій, відставний полковник Андрій Кондратьєв, з підканцеляристом Іваном Яніним, та з сотником... Кіндратом Фонфілерсом... та з ним козаків чоловік п’ятдесят, та підданих його, Андрія Кондратьєва, чоловік до 1000, з вогнепальною зброєю приїхали в моє село Локню, де я живу, стали на селянські двори й, покликавши мене до себе, оголосили мені словесно, що згідно з указом з колегії наказано батьківську мою власність у мене відібрати і віддати йому, Андрію, оголошуючи: за жіночим коліном в придане віддавати з роду не дозволено, а указ та інструкції мені про те не оголосили і, в той же час, мене з мого села з бідними дітьми-сиротами вислали під вартою з усілякою лайкою геть в тому одязі, в якому ми ходили, пішки, а пожитки наші та різний скарб залишився в тому ж домі в їхніх руках. І підданих моїх селян зібрав, залякуючи їх, козакам звелів стріляти і наказав бути під владою у нього, брата мого Андрія Кондратьєва, а в інших моїх селах – Шпилівці, Сторопці, Руднівці таке ж вчинили, все відписали на мого брата: маєтки, скарб, все захопили, а мене, бідну вдову з сиротами моїми, позбавили харчу».

З інших документів видно, що цей Андрій Васильович взагалі відрізнявся неприборканим характером, діяв нерідко насильством, утискуючи слабких. У родинному архіві графині А. Д. Строганової серед різних документів зберігаються також і листи Кондратьєвих XVIII та XIX сторіччя. Їх 257. Ось що написано в одному з них про вищезгадуваного Андрія Васильовича. «Шановний пан суддя Кондратьєв. 4 вересня 1741 року надісланим до мене з його превосходительством князем Борисом Григоровичем Юсуповим листом згадувать зволите, що ви чините підданим його слободи Юсупівки великі образи: на землі, яка дісталася від Степана Григоровича, забрали 12 коней, забили пастуха та двох баб палицями, вигукуючи, що нібито ця земля ваша, і посіяний на цій землі хліб нахваляєтесь забрати, також і покоси сіна відберете й ліси його рубаєте, й інші образи чините, й просить, щоб про припинення таких образ до вас писати. Тому пропоную вам коней віддати та ін.».

Листування Кондратьєвих свідчить, що у них, як і у всіх великих панів Лівобережної України, тяганина з приводу маєтків була явищем постійним. Чим заможніший поміщик, тим він вважав себе сильнішим від інших і зловживав своєю силою на збиток іншим. Андрій Васильович Кондратьєв був багатший за всіх сусідів-поміщиків. Тому також дозволяв собі надто багато. За ним рахувалося лише в одному Сумському полку підданих малоросів – 3088 душ. З опису маєтків Андрія Васильовича Кондратьєва 1783 року видно, що за сином його, Андрієм Андрійовичем, згідно з п’ятою ревізією 1795 року, рахувалося в різних слободах, селах, хуторах 5113 душ селян та багато заводів – винокурних, цегельних, вівчарних та інших.

Цікава церковно-будівна діяльність Кондратьєвих.

Перший Сумський полковник, Гарасим Кіндратович Кондратьєв, був будівником двох сумських монастирів, чоловічого Успенського й жіночого, нині скасованих та двох церков – Соборної й Миколаївської. Хто був будівничим першого соборного храму – невідомо; відомо лише, що він існував до діяльності Гарасима в Сумах, напевно був збудований самими козаками разом з заснуванням поселення; про нього згадується в донесенні воєводи Арсеньєва. Храм був дерев’яної будови, в ім’я Преображіння Господнього, з приділом в ім’я Олексія, чоловіка Божого, ангела, царя Олексія Михайловича. Цей храм згорів. Гарасим Кіндратович на місці згорілого знову збудував храм в ім’я того ж Преображіння Господнього в 1694 році за сім років до своєї смерті і також дерев’яний. І цей собор проіснував, лише 50 років. Детально про храми розповімо далі, в наступній главі. Миколаївський храм, збудований в 1652 році, також як і собор, козаками, був знову перебудований тим же Гарасимом Кіндратовичем і за його рахунок.

Вперше опубліковано: Левитский Иаков. Историческое прошлое г. Сум, Харьковской губернии // Труды XIII Археологического съезда в Екатеринославе. - 1905 / Под ред. гр. П. С. Уваровой. - М.: Товарищество типографии А. И. Мамонтова, 1908. - Т. 2. - С. 79-114. Переклад з російської Валентини Піскун

ССЫЛКА

Как следует из Исторический календарь Сумской епархии Украинской Православной Церкви:

1683 год (335 лет назад) – построен первый Васильевский храм в селе Ястребином. ССЫЛКА

"Историко-статистическое описание Харьковской Епархии" архиепископа (на то время) Харьковского и Ахтырского Филарета (Гумилевского). Отделение III-е, уезды Ахтырский и Сумский, стр. 440 - 441. Издание Москва. В типографии В. Готье. 1857 год.

1668 год (350 лет назад) — сумские казаки совместно с жителями города и русским гарнизоном отбивают нападение крымских татар на Сумскую крепость, посланных гетманом Брюховецким.

1663 год (355 лет назад) – сумские казаки совместно с жителями города и русским гарнизоном отбивают нападение крымских татар на Сумскую крепость.

1663 год (355 лет назад) – построена первая церковь во имя вмч. Димитрия Мироточивого в селе Тарасовка (основана однодворцем Тарасом Танцовым, в честь которого и получила своё название).

1663 год (355 лет назад) – в селе Речки построена Покровская церковь.

1663 год (355 лет назад) – на средства Лебединского казака Семёна Донца в Лебедине была построена деревянная Михайловская церковь.

1658 год (360 лет назад) – основано село Боромля, тогда же была построена и первая соборная церковь во имя Рождества Пресвятой Богородицы.

1658 год (360 лет назад) – Сумы стал центром Слободского казачьего полка – военно-административной и территориальной единицы. Окончание строительства Сумской крепости и создание органа городского самоуправления – ратуши.

1658 год (360 лет назад) – основание Сумским полковником Герасимом Кондратьевым Сумского Успенского мужского монастыря.

I Начало и значение города Сумы

Подробнее - здесь: https://forum.vgd.ru/5026/126751/

Как и в каждом полковом городе, в Сумах было главное правительство поселенного полка, или полковая канцелярия, где заведывали всеми воинскими, и гражданскими делами слобожан того полка. Для духовных дел в Сумах было духовное Правление, называвшееся иногда приказом духовных дел и первоначально состоявшее из одного Сумского протоиерея; оно и ныне остается здесь.

II Храмы города Сумы

Ныне всех приходских храмов в Сумах – 7: Соборный, Воскресенский, Покровский, Николаевский, Богородичный, Троицкий и Ильинский, и один на кладбище Петропавловский.

Соборный храм.

По записке священника Федора Славинского 1802 г. древняя надпись говорила: «освятися олтарь Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа к церкви соборной святого Алексея человека Божия, в городе Сумине, в лето от создания мира 7169-е индикта четырнадцатого, а от воплощения Слова Божия 1661-е марта в 17 день, при Благоверном Государе Царе и Великом Князе Алексее всея великие и малые и белые России, и при Великом Государе Святейшем Никоне Патриархе Московском, и всея великие и малые и белые России». Если соборный храм и не был истреблен во время нападения татар в феврале 1659 года, которое увидим мы ниже; во всяком случае надобно принять за несомненное, что престол Алексея человека Божия был в пределе соборного храма для молитв за Ц. Алексея Михайловича. Точно так в первом Чугуевском соборе 1639 года был придел Михаила Палеина. По актам Сумской соборный храм всегда был храмом Преображения Господня; так видим в царской грамоте 1684 года «стольник и полковник Герасим Кондратьев, «по пожару», как писали прихожане в 1728 г., построил в 1694 году вновь соборный храм Преображения Господня. Имя сего благотворителя вырезано было при входе на дверях. На кресте храмозданном была следующая надпись: «освятися жертвенник в храме Преображения Господа и Бога и Спаса нашего Иисуса Христа. При державе Благочестивейших Государей наших Царей и Великих Князей Иоанна Алексеевича и Петра Алексеевича, всея великия, малыя и белыя России Самодержцев, за бытность тогда Преосвященного Авраамия митрополита белоградского и обоянского, в лето от рождества Христова 1694-е мая в 18 день, на память святых мучеников Петра, дионисия и иже с ними». Эта Преображенская церковь существовала 60 лет и в 1754 г. вновь перестроена при протопопе Матфее Гресовском.
Когда решились построить каменный соборный храм, то надлежало приготовить для него место. И деревянный храм был продан, служение же стали совершать в теплой церкви Св. апостола Матфея, устроенной с северной стороны в 5 саженях от соборной Преображенской протопопом Матфеем Гресовским на собственную сумму.
В 1776 г. при протопопе Иоанне Иоанновиче Словинском, и при священниках Федоре Славинском и Стефане Куликовском, и ктиторе подпрапорном Матфее Гордиенкове, начали строить каменный соборный храм, который заложен был июля 13 дня по благословению Преосвященного Аггея, архимандритом Товиею Кремновским, жившим на уединении в Сумском Успенском монастыре. Строение и внутреннее украшение храма производилось 12 лет. Преображенский храм освящен Преосвященным Феоктистом, епископом Белгородским октября 12 дня 1788 г. на поздней литургии, а верхний Благовещенский на ранней – того же дня игуменом Белгородского Николаевского монастыря Иосифом Лазаревым.
Кирпичный завод устроен был от церкви; деревом для выжига кирпича и подводами довольствовались от города и уезда. Тысяча кирпича в то время стоила 3 руб. 50 коп., известь получаема была по подряду из Белгорода, четверь ее стоила 40 коп., кирпича на устройство храма с погребами употреблено более миллиона.
Для построения храма на первый случай было церковных денег 150 руб., потом получено за деревянную церковь 400 руб. По добровольному согласию граждан и сельских старшин положено дать на церковь от каждого по 10 коп., какового сбору получено 400 рублей. Главными благотворителями были три лица: Яков Алексеевич Шубский пожертвовал до 7000 рублей; вдова коллежская асессорша Евдокия Парафиевская (бывшая прежде в замужестве за протопопом Матфеем Гресовским), будучи бездетна распределила свое имущество на церкви и монастыри, в том числе 3000 руб. на устройство соборной церкви, кроме того ею же устроен иконостас в верхней Благовещенской церкви, за который с живописью и золотарной работой уплачено 800 руб.; сумской житель Федор Кондратьевич Филоненко, неженатый до гроба, распределил при жизни все имение свое на церкви; в том числе и на устройство соборной 3000 руб., кроме сего пожертвовано им: большой потир серебряный вызолоченный под чернью с финифтями и стразами, дискос, звезда и лжица такой же работы; - риза золотой парчи с епитрахилью.
Гробница серебряная пестрозолоченная, с финифтями, куплена сумскою жителькой вдовою Еленою Крамаренко за 325 руб. Ею же на строение колокольни пожертвовано 300 рублей.
По счету, на устройство церкви с окончательной отделкой, с иконостасами, киотами и прочими украшениями употреблено 20000 руб.
Каменная колокольня заложена была 1797 годя июня 15 дня и окончена 1801 года. По огромности ли здания, или по непрочному устройству, в этой колокольне оказались большие трещины, почему для безопасности и разобрана она в 1812 году, на место ее из того же кирпича устроено четыре номера лавок, со входом посредине в ограду церкви. Остальной кирпич употреблен на колокольню вновь устроенную 1821 года и на ограду церкви. Колокол большой взят из Сумского Успенского монастыря. Надпись его говорит, что он устроен статским советником Яковом Алексеевичем Шубским, весу в колоколе 60 пудов. Другой колокол меньший пожертвован сумским жителем Даниилом Ивановичем Забродским, весу в колоколе 44 пуда.
Благотворители храма в последующее время:
Сумской купец Филипп Акимович Сидоренко, бывший церковный староста. Его старанием приобретена плащаница в 1825 году по малиновому бархату шитая золотом и серебром, ценою в 2000 руб. ассигнациями, на которую собственно им Сидоренко пожертвовано 1500 руб. ассигнациями, а прочие деньги взнесены другими благотворителями.
Сумской цеховой Матфей Павлович Алейников, церковный староста, и сумской купец Андрей Григорьевич Копылов, тоже церковный староста, сделали пожертвование в 1827 году для приобретения серебряных вызлощенных риз на местные иконы Спасителя и Божией Матери (в коих весу 30 фунтов и 58 золотников, а цена 3177 рублей); первый т.е. Алейников пожертвовал 800 руб., а Копылов 700 руб. ассигнациями, остальная же сумма пополнена разными сумскими гражданами и иногородними купцами.
Сумской купец Федор Иванович Стоянов, бывший церковным старостой с 1836 года по 1839 и с 1846 по 1849 годы сделал разных пожертвований церкви на 2000 руб. ассигнациями.

Каменный Воскресенский храм

Этот храм в городе Сумах – дело благочестивого усердия стольника и полковника Андрея Герасимовича Кондратьева, соорудившего великолепный по тогдашнему храм сей на собственное иждивение. Храм построен в два яруса – в верхнем престол во имя Воскресения Христова, в нижнем во имя св. Апостола Андрея Первозванного – Ангела строителю храма; Воскресенский престол освящен был в 1702 году, а Андреевский позже того, по благословению Иустина Базилевича митрополита Белгородского. Храм сей построен с очевидными намерениями на случаи нападений татарских. В верхней части его безопасно можно было выдержать долговременную осаду: стены храма толстые, ход в верхний храм внутри стен, с земли до окошек верхнего храма – далеко, - нельзя достать без длинных лестниц и след. без встречи с вооруженным сопротивлением.
Во время пожара 1791 года храм сей лишился всех украшений и крыши. После того в нижней церкви служение началось не скоро; надпись на иконостасе показывает, что он вызлащен иждивением Петра Кроквы и жены его Наталии 1801 года, а старожилы помнят, что иконостас довольно долго стоял без позолоты, хотя и совершалось служение. Окончательное возобновление храма совершилось спустя 16 лет; ибо престол верхней церкви Воскресения Христова, по благословению Преосвященного Христофора, епископа харьковского, освящен в 1808 году марта 15 числа, - на это имеется грамота. В 1811 году построена была ограда, на счет помещика Кондратьева.
После главного благотворителя своего полковника Андрея Герасимовича Кондратьева Воскресенский храм благодарно воспоминает имя другого благотворителя своего Ивана Александровича Кирилова. Он в ноябре 1793 года завещал Воскресенскому храму навсегда дворовое место, и на оном построенный им совместно с матерью своею, монахинею Сусанною, каменный дом с тем, дабы в сем доме под распоряжением священников церкви, градского главы и ктиторов обитали престарелые, бедные и немощные; кроме сего, если возможно , приобретался бы из оного доход в пользу церкви и в необходимом случае там же имели бы жительство священно-церковно-служители. При надлежащем устройстве находящийся в сем дворе постройки, как завещанный Кириловым, так и в последствии прибавленной, здесь помещалась в одной половине богадельня, а другая половина нанимаема была в пользу церкви; таковое распоряжение и точное соблюдение воли завещателя продолжалось до 4 мая 1840 года. Случившийся в сие время пожар истребил всю внутреннюю постройку, и самые каменные стены дома во многих местах разрушились. По недостатку в церкви наличной суммы затруднительно было возобновить на сем дворе постройку. Но нынешние священнослужители, староста и прихожане, ревнуя о пользе храма и полагаясь на усердие и доверие благодетелей, решились произвести приличную постройку в доме с тем, чтобы деньги уплачивать в последствии из экономической и благотворительной суммы; и в сем намерении просили Преосвященного Смарагда о дозволении устроить вновь каменный дом с тем, чтобы все сие место осталось неотъемлемою принадлежностью одной церкви; а бывшую там до пожара богадельню навсегда из сего места вывести: а дабы и немощные не лишились вовсе приюта, обязались по выстройке дома, из доходов оного делать по назначению начальства в пользу богадельни пожертвования; на что Его Преосвященство повелел испросить мнение и согласие градской Думы; Дума за неимением у себя способов произвести на сем месте приличную постройку, уступила оное навсегда церкви с тем, чтобы по окончании всей постройки, из получаемых доходов взносимо было ежегодно в пользу богадельни по 50 руб. серебром и сверх того отданы бы были оной пожертвованные Григоровичем 200 руб. ассигнациями деньги; в такой силе 1843 г. мая 13 дня градская Дума обще с Духовным Правлением заключила условие, и акт хранится ныне в церкви. По получении сего акта и по утверждении начальством плана, 1848 г. выстроен на сем дворовом месте из церковной суммы, старанием старосты купца Никифора Галкина, каменный о двух этажах дом, коего нижний этаж уже окончен и приносит пользы в год 135 р. серебром, а верхний этаж еще не отделан; постройка стоила 2700 р. серебром.
1829 года с разрешения начальства в ограде сей церкви старанием старосты Саввы Ильченка на кошельковую сумму устроены 12 небольших каменных железом покрытых лавок; - 1840 года декабря 16 дня от пожара эти лавки погорели: но как стены и железо с крыши остались в целости, то в 1841 году старанием старосты Ильченка возобновлены и ныне приносят церкви пользы 200 р. серебром. На построение сих лавок употреблено 1800 р. серебром.
Метрические книги начинаются с 1735 г., исповедные с 1791 года.

Храм Покрова Пресвятой Богородицы

Ныне существующая в Сумах каменная церковь Покрова Пресвятой Богородицы заложена в 1783 году, а освящена в 1790 году. Она построена на иждивение Феофана Федоровского, архимандрита Святогорского монастыря, а прежде того, священника и протоиерея сей церкви, впрочем с пособием почетнейших сумских граждан.
До построения сей церкви, были преемственно две церкви Покрова Богородицы, обе деревянные. Первая существовала до 1732 года; так говорит указ 1732 года о построении нового храма. Но когда построен был первый храм? Не известно. По переписи 1732 года видим при Покровском храме священника, школу и госпиталь и кроме того священника церкви Введения Богоматери во храм с школою и богадельнею. Введенской храм был, как кажется , придельным Покровского. В 1808 году разрешено было прихожанам его разобрать каменный архангельский храм в упраздненном Сумском мужеском монастыре. А в 1821 году, дозволено построить из оного колокольню с теплым храмом в честь Введения Пресвятой Богородицы во храм.
Метрические книги начинаются с 1735 г., а исповедные с 1790 года.

Храм во имя Святителя Николая

Первый храм во имя Святителя Николая построен был в г. Сумах конечно не позже 1652 года, как находившийся в самой крепости. В царской грамоте собору видим Сумского Николаевского священника Гурия в 1661 году, а по актам Сумского монастыря известны в 1664 году Сумской Николаевский священник Емельян Яковлевич, а в 1689 году Николаевский причетник Сазон Григорьевич.
В 1694 году построен был новый деревянный храм во имя Святителя Николая стольником и полковником Герасимом Кондратьевым. Храм сей сгорел 1803 года от неосторожности членов причта. Памятник, устроенный на месте, где стоял престол сей церкви, по ныне находится в дворе купчихи Евдокии Медведевой. Новое же место для храма Николаевского назначено по требованию генерал-губернатора Андрея Леванидова, назначившего на месте храма купеческие лавки, о чем происходило дело в 1796 году.
3-й гильдии Сумские купцы Солодкие в 1804 году своим иждивением при помощи других прихожан построили вместо сгоревшей каменную церковь Святителя Николая; церковь сия спустя два года по освящении (в апреле 1806 года) разрушилась, по той причине, что колонны, поддерживающие своды здания, были вынуты.
Церковный староста Сумской 3-й гильдии купец Марко Евсеев Медведев на месте и на фундаменте разрушившегося прежнего храма, построил настоящий храм, причем употребил собственного своего капитала до 3000 рублей серебром.
Церковный староста 3-й гильдии купец Иван Авакумов Ткаченков и брат его Аввакум пожертвовали икону Варвары великомученицы в серебряной вызлощенной ризе и паникадила пред местными иконами; от первого поступила еще богатая плащаница.
1-й гильдии купец Иван Киктенков пожертвовал икону Иоанна Крестителя в серебряной вызлощенной ризе. Он же при смерти завещал на вечные времена 1500 рублей серебром с тем, чтобы процентами капитала пользовались священно и церковно служители Сумской Николаевской церкви, обязанные за то молиться о упокоении души усопшего благодетеля.
Старанием старосты купца Александра Духанина сделаны: каменная сторожка, две лавки покрытые листовым железом, устроены железная решетка и ворота.

Храм Рождества Богородицы

Прежде существующей каменной церкви Рождества Богородицы, была в городе Сумах «на посаде» деревянная, - которая по актам, хранящимся в соборной церковной ризнице, освящена была в 1681 году. В 1702 году к освящению сумской Воскресенской церкви, по просьбе полковника Андрея Кондратьева, брата была из Рождественской церкви некоторая утварь, как это известно из указа Консистории 1732 года. В царской грамоте от 26 апреля 1703 года, данной полковнику Андрею Герасимовичу Кондратьеву, между имениями сего полковника упоминается: «на посаде города Сумина у церкви Рождества Пресвятой Богородицы двор, что куплен у Тимка, да подворок на новом месте на косогоре подле Семеновской Солодовни Мельникова». То и другое дает право думать, что старому храму Рождества Богородицы был благотворителем полковник Андрей Кондратьев. По переписи 1732 года видим при этом храме школу.
В 1807 году священник Димитрий Ольховский, движимый любовью к Богу и усердием к храму Божьему, стал понуждать прихожан к основанию нового храма; по прошению его и прихожан, Преосвященный Христофор Сулима в 1808 году благословил заложить каменную церковь. Постройка сей церкви продолжалась, при преемнике Димитрия священнике (с 1813 года) Иоанне Ольховском, 8 лет, и могла бы продлиться очень долго, если бы купец Федор Ишунин не приложил особенного старания об окончании. Сей достопамятный муж был в то время церковным старостою, и очень много способствовал к построению храма, так что в одно трехлетие по его старанию собрано более 4000 рублей серебром. Быв 12 лет в должности церковного старосты, неутомимыми трудами своими и усердием к церкви Божьей Ишунин более всех оставил по себе память и доброе имя в народе.
Купец Алексей Ишунин, церковный староста, сын бывшего строителя и благодетеля сей церкви, - вполне наследовал добрые качества отца. Он всю жизнь свою посвятил собственно на служение Богу и храму, и избытки трудов своих отдает в пользу храма. Со времени вступления его в должность старосты, тщанием его церковь украшена и снабжена разною утварью и богатою плащаницею; везде видно благолепие, в сосудах, в ризнице, в иконах. Нет ни одной вещи принадлежавшей церкви, которая не была бы сделана или от его собственности или по его старанию. Он служит храму уже 22 года и в это время приобретено в церковь разной утвари на собственный его капитал на 2168 рублей 32 ? копейки серебром. За таковое усердное старание по церкви получил он в 1846 году серебряную медаль на Аннинской ленте.
Метрические книги и исповедные росписи начинаются с 1743 года по 1829 год были из фамилии Ольховских, следовавшие один за другим непрерывно. Они владели участком земли – пустынью Ольховскою. Из них особенное усердие оказывал к храму Димитрий Ольховский, храмоздатель нынешнего храма.

Храм во имя Святой Троицы

Как показывают метрики, храм уже существовал в Сумах в 1735 году, но с какого именно времени, неизвестно. Его видим по акту 1730 года. В 1732 году при нем школа с двумя учителями и богадельня (шпиталь) для мещан.
Михаил Лаврентьевич и племянник его Павел Михайлович Линтваревы, по ревности своей к богоугодным делам, в 1827 году окончили постройкою новую каменную церковь о двух престолах с таковою же колокольнею и оградою; главный престол во имя Святой Троицы, а на хорах во имя святых страстотерпцев благоверного князя Михаила и боярина его Феодора Черниговских чудотворцев; сверх того церковь эту, как видно из описи церковной, украсил и достаточно снабдил церковною утварью, тот же помещик Павел Линтварев; за эти пожертвования, по представлению епархиального начальства, изъявлено ему Линтвареву Монаршее благоволение. На построение храма употреблено Линтваревыми до 17,200 рублей серебром.
Метрические книги хранятся с 1735 года.

Ильинский храм

В 1705 году Сумской Ильинский храм уже существовал, так как в этом году посвящен был во священника к Сумской церкви св. Пророка Ильи Антоний Словинский, бывший с 1721 года протоиереем Сумского собора. По переписи 1732 года видим при Ильинском храме двух священников и школу. Указом консистории 1792 года разрешено было, вместо сгоревшей в 1791 году построить новую, также деревянную церковь. Этот храм сгорел 1839 года августа 23 дня во время пожара, опустошившего большую часть города; с тем вместе подверглись разрушению колокольня и колокола. В июле 1836 года заложен каменный храм, по благословению архиепископа Мелетия; по случаю разорения города и прихожан пожаром, постройка храма, возведенного до окошек, остановилась; да и не предвиделось надежды на окончание постройки, потому что приход составляют почти одни казенные крестьяне, которых бедность доведена была до крайности пожаром; они не раз избирали из себя попечителя о храме: но никто не решался принять на себя окончание постройки храма. В 1844 году Богу угодно было вдохнуть благую мысль, Сумскому жителю купцу Степану Игнатьевичу Тихонову принять на себя попечение о сем храме. Тихонов с полным усердием начал приводить храм к окончанию. В 1845 году освящен придельный престол святого Митрофана на хорах; в 1851 году освящен и главный храм. Купец Тихонов употребил до 1500 рублей серебром своего капитала на дом Божий.
Из прежнего храма спасены от огня: евангелие в серебряном окладе вызлощенное, и четыре иконы бывшие местными: Спасителя, Божьей Матери, Иоанна Предтечи и Пророка Ильи в серебряных ризах, в коих весу 39 фунтов. Эти ризы пожертвованы в 1786 году секретарем Иваном Емельяновичем Стрельченком.
Каменный храм Апостолов Петра и Павла на кладбище – новый дар добрых жителей города Сум. Он освящен в октябре 1851 года Преосвященным Филаретом. Помещаем здесь

III. Прихожане.

Немного осталось памятников для нашего времени о старом житье сумских черкасов. Архивы города истреблены пожарами 1840-1843 г. Не оставим без внимания того, что могли отыскать. Царская грамота к Чугуевскому воеводе от 23 февраля 1659 года говорит: «писал к Нам Великому Государю, из Сумы Наум Ашаматов, что приходили под Сумы Татарове многие люди, и бой с ними был. И Татарове, отшед от Сумина, стали в Суминском уезде, и села и деревни воюют и людей в полон емлют; а дожидаются больших людей, и дождався хотят приходить на наши украинские городы вскоре». Воевод предписывается собрать из уезда людей в городе с женами и детьми и сидеть в Чугуеве «укрепляясь осадным береженьем». Грамотою от 18 мая 167 (1659 г.) Царь извежал того же воеводу, что крымский хан идет «большим собранием на украинные городы».
Эти действия татар против Сум и Сумского полка, доселе неизвестные истории, последовали в следствие того, что Герасим Кондратьев, теперь еще только сотник Сумской, выгнал посланцев Виговского, предлагавших Кондратьеву разослать универсал Виговского по слободам.
Князь Ромодановский 171 (1663) г. августа 20 писал к нам из Обоянского «Тихон Львов, что августа 17 прибежал к нему из Сум Обоянин Тимофей Афанасьев, а в расспросе ему сказал, что Татарове стоят от Сум в 10 верстах на Озерках, и по Рыльской дороге многих русских торговых людей в полон поймали, а хан Крымский перешел по Сю сторону Днепра. И тебе, господине, печенежских черкас полковые службы со всею службою и запасы выслать в Белгород».
В 1668 году Брюховецкий, подняв пламя бунта в Малороссии, старался поднять волнение между слобожанами. Татары опять явились. Около 20 сентября Ромодановский писал в Чугуев: «Из Сум в Боромлю писал полковник Герасим Кондратьев: ведомо де ему полковнику учинилось, что с двух сторон конечно изменники черкасы хотят быть на двое под Сумы и под Боромлю и под иные государевы Украинские городы на проселки шляхов вскоре. Да в отписке Ивана Скурихина (из Боромли) написано, что сентября 14 боровенские сторожи видели на конях 4 человек у Высокого боярака и, постояв, побежали к бояраку, а конечно те люди неприятельские. Да сентября 17 писал ко мне из Харькова Лев Сытин: сентября 15 пришел в Харьков из полону харьковский черкашенник Ивашко Кушнер, а в расспросе сказал: был он в Зинкове, а из Зинкова отпустил его в Харьков к жене и детям Зинковский городовой Левка в нынешнем 177 (1668) сентября 12 и сказывал ему, Ивашке, что из Крыма салтан с Татары вышел, а Татар с салтаном вышло 10 000 и тех Татар он, Ивашко, видел под Зинковым и пошел тот салтан с Татары под Нежин, а Дарошенко с изменники черкасы под Нежин же. Да ему же Ивашке Зинковский атаман сказывал, что крымский хан конечно и сам вышел с Ордою и хочет идти войною в Белгород и под иные государевы украинные городы мурафским шляхом вскоре и Дорошенко в Зинкове прислал лист при нем Ивашке; а стада де в Зинкове и Плотаве и в иных городах хану выбирали».
В половине октября князь Ромодановский писал Чугуевскому воеводе: «Крымский Калга сантан со всеми силами и изменники черкасы от Недригайлова идут к Сумам, а от Сум пойдут войною к Белгороду и под иные государевы украинные городы». По другим источникам известно, что после позорной смерти Брюховецкого, татары, соединясь с запорожцами и частью войск Петра Дорошенко, шли к границам русским; молодой князь Ромодановский Андрей самонадеянно вступил с ними в бой под Грайвороном и был разбит на голову. Понятно, что татары, проходя к Грайворону и из Грайворона, прошли с грабежом и огнем по слободам Украйны.
Как вели себя Сумские казаки с своим полковником во время бунта Брюховецкого и что вытерпели они в это страшное время, показывают нам царские грамоты Сумскому полку.
В грамоте от 16 февраля 1668 года царь хвалит и обещает царские милости за то, что полковник Кондратьев и старшины его, тогда как к ним присланы были возмутительные письма от гетмана Брюховецкого, с твердостью отвергли эти письма, как вредную ложь, и остались верными присяги; Царь остается столько уверенным в верности полковника и его старшины, что поручает им убеждать на словах и на бумаге прочих черкасов, дабы не слушали обольстительных внушений коварного изменника Брюховецкого.
В похвальной грамоте от 28 июня 1668 года царь пишет, что и казаки и мещане сумского полку служат Государю верно, бьются с изменниками черкасами и татарами, не щадя своей головы, и не обольщаются их обманчивыми внушениями, чем заслуживают полную царскую похвалу; б.) в полной уверенности в верности полка Царь поручает полковнику и казакам убеждать малороссийских казаков, дабы они без всякого опасения возвратились к верной службе Царю, - так как Царю известно, что они совращались с пути долга «по неволе, по прелестным письмам изменника и вора Ивашки Брюховецкого и его советников»; вместе предписывается посылать, как можно чаще, «в Киев, Переяславль, Нежин, Чернигов, и в другие города, куда мочно, проведывать, что делается», и нет ли притеснений войскам царским.
В грамоте от 5 мая 1669 года Царь в награду за верность сумского полковника и его старшины: а) прощает пошлины за продажу вина и пива, следовавшие за прошлые годы, - всего 6091 руб.; б.) дозволяет на будущее время беспошлинно курить и продавать вино и пиво; в.) прощает недоимку сбора за право иметь пасеки. Надобно притом заметить, что тогда же – 5 мая 1669 года даны были похвальные грамоты полкам Харьковскому и Ахтырскому. Но в них Царь менее щедр в похвалах верности полков и хотя жалует эти полки на будущее время правом беспошлинной продажи вина, но им далее менее прощено денег за прежние годы, чем Сумскому полку. Эта разность основывалась на том, что в полках Харьковском и Ахтырском некоторые местечки увлекались на время внушениями изменников и изменяли долгу присяги, тогда как полковник Кондратьев в своем полку умел удержать всех в неизменной покорности царю.
Грамота от 21 февраля 1659 года, подтверждая преимущества, данные Сумскому полку Царем Алексеем Михайловичем, сообщает нам еще важные сведения о том, за что даны были эти преимущества; - она говорит нам о том, чего стоила Сумскому полку его верность во время бунта Брюховецкого. По ее известию Царь Алексей Михайлович жаловал полк преимуществами за службы и за разорение, что им учинилось от изменников и от крымских и от ногайских татар после измены Ивашки Брюховецкого и за осадное сидение. Казаки городов Сум и Лебедина в той же грамоте говорят, что они в показанное время несли трудную службу, вытерпели кровь и раны, полонное терпение и сидение в осаде.
Мы сообщим эти грамоты в полном и точном их виде в приложении. Здесь же помещаем выписку из жалованной грамоты от 23 октября 1688 года, где видим сведения о предметах деятельности сумского полка.
Цари Иоанн и Петр пишут: «пожаловали белогородского Разряду Российских городов стольника нашего и полковника сумского Андрея Герасимовича Кондратьева за многую его верную и радетельную и знатную службу, что он в мимошедших летех отцу нашему блаж. и вечнодостойной памяти В. Г. Ц. и В.К. Алексею Михайловичу и брату нашему Гос. Ц. и В. К. Феодору Алексеевичу служил и ныне нам вел. Государям служит и над воинскими людьми полку своего с казаками промыслы и поиски чинит и тамошних мест от приходов воинских людей оберегает и для ведомостей о поведении войны Турского султана с цесарем Римским и с королем Польским в Заднепрские места и в Польские городы посылает полку своего казаков по часту и прошлого 195 (1678) года в Крымском походе был и во всем наше Государское повеление исполнял»…
По всем этим грамотам главным действующим лицом в славных делах сумского полка является стольник и полковник сумского полка Герасим Кондратьевич Кондратьев. Он был, как видно по грамотам, главным лицом полка не только по званию своему, как полковник, но и по личным качествам и делам своим. По другим документам знаем, что был самым усердным строителем храмов Божьих, и он же был строителем двух Сумских монастырей – мужского и женского. Герасим Кондратьевич был искренний слуга Царя земного и небесного и человек с характером энергическим. Предание, вот что говорит о поступке его с родною сестрою. Сестра его была отважная женщина, но жила нечестно; она набрала себе ватагу сорванцов и на большой торговой дороге обирала с ними московских купцов. Брат Герасим Кондратьевич, узнав о том наверное, приказал сказать ей, чтоб унялась. Она не слушалась. В другой раз он сам строго говорил ей о ее худой жизни и требовал с угрозами, чтобы бросила она свои привычки. Сестра не преставала жить по - прежнему. Тогда Герасим Кондратьевич, поймав ее на деле ее, засадил в каменную стену и замуровал. – Не беремся защищать верность события: но рассказ народный заключает, по крайней мере, отзыв о том, каким представлял себе народ Герасима Кондратьевича. Жалованная грамота Царя Феодора Алексеевича, данная Герасиму Кондратьевичу в 1678 году, говорит, что Герасим Кондратьевич всегда отличался примерною службою, как при Царе Алексее, так и при Царе Феодоре, зорко смотрел за замыслами врагов святой Руси, был неутомим в разысканиях козней измены и о каждом шаге неприятельском давал известия Царю и его воеводам; дети его, а их было четыре сына – Иван, Григорий, Андрей и Роман, - делили с ним труды и подвиги его; в долгой боевой службе украсился он множеством ран. Сообщаем любопытную грамоту в полном ее виде, тем более, что она касается и всего Сумского полка.
«Божьею милостию, мы великий Государь Царь и В. К. Феодор Алексеевич и пр. пожаловали Белогородскому полку города Сумина полковника Герасима Кондратьевича и детей его, Григория, Андрея и Романа за его Герасимову многую службу ко отцу нашему блаж. памяти к Царю и В.К. Алексею Михайловичу и к нам вел. Государю, нашему Царскому Величеству, как он полковник и дети его, полку его со всем поспольством, служил верно, без всякой шатости и ослушания и над изменниками и над воинскими людьми промыслы и поиски чинил и в полки к боярам и воеводам про неприятельские про всякие замыслы и про приходы их всякую ведомость чинил же и во всем наше Государское повеление исполнял по нашему Государеву указу со всяким усердством, и на многих боях он полковник и сын его Иван ранены и тот сын его от ран и умре. И ныне нам, В.Г. нашему Цар. Вел-ву, служит он полковник и дети его, Григорий, Андрей и Роман, верно, вместо нашего Государева годового денежного жалованья, выслуженные его полковниковы поместья и вотчинные земли и всякие угодья, которыми они владели по указным грамотам отца нашего Государя блаж. памяти Царя и В. К. Алексея Михайловича, всея вел. и мал. и бел. России Самодержца, и по нашим, вел. Г. Ц. и В.К. Феодора Алексеевича грамотам. И что им дано в поместья земли и всяких угодий по отпискам из полку боярина и воеводы князя Григория Григорьевича Ромодановского с товарищами и по отделу сумских приказных людей и что они, полковник с детьми, надеясь на нашу Государеву милость и жалованье, заняли из диких полей в поместьях земли и всяких угодий вновь и на тех землях всякое строение построили и покупные их дворы и хутора и пасеки и рыбные ставы и мельницы и к тем мельницам землю и сенные покосы и всякие угодья и строения, что в переписных и мерных книгах Афанасия Тютчева 185 (1677) года написано, велели ему, полковнику, с детьми тем всем владеть, из поместья в отчину безоброчно и о том дать сию вел. Государя жалованную грамоту за нашею Государевою отворчатою печатью и для подлинного ведома той вотчиной даче и всяким угодьям дать с переписных и с мерных книг выпись за дьячьею приписью… пис. в Государствия нашего двора в Цар. граде Москве л. 7187 ноября 1 дня».
Эта грамота, говоря о славной смерти Ивана Герасимовича, не говорит, когда и в каком бою он украсился ранами положившими его во гроб. Но вероятно это было в славной Чигиринской битве 1677 года, где по известию Велички были и «казаки слободские».
Григорий Герасимович, другой достойный сын великого отца, деливший военные труды с отцом своим, был полковником сумского полка, помощником отцу своему в трудах управления полком. Известна отписка его 1680 года важная по содержанию: «Григорию Ивановичу (генералу Косагову) Григорий Герасимович, полковник войска Его Царского Пресветлого Величества Сумского. По верным вестям два салтана со многими ордами разделились на три части, едны пошлы в полк Переяславский, другие к Пирятину и Прилущине, а третьи Сулою, не малыми купами, силою великою». Последний отряд по всей вероятности опустошал западный край Сумского полка.
В мае 1681 года Сумы и Сумской полк торжествовали двойную милость Божью. По царской грамоте совершалось торжественное благодарение Господу Богу за перемирие с турками и татарами, несколько лет сряду лившими кровь христианскую в Малороссии и Украйне. И в той же грамоте царь объявлял благодарность свою Сумскому полку за верную службу его. Царское внимание к службе казаков выражалось в грамоте самыми отрадными чертами. Царь называл службу их честью для всего царского имени, славою для всего государства. По этой же грамоте видно, что казаки сумского полка бились с турками и татарами под Чигирином в 1677 и 1768 годах и в продолжении всей турецко-татарской войны, начиная с 1673 года были в разных нарядах и битвах. По фамильным сведениям Григорий Герасимович умер в 1683 году.
В первый Крымский поход (1678 г.) Сумы были одним из сборных мест русского войска, отправлявшегося с князем Голицыным против татар. Отряды Сумского полка участвовали в самом походе, под начальством полковников Герасима и Андрея Кондратьевых, которые по возвращении из похода получили похвальную грамоту. А во второй Крымский поход, в котором под начальством дьяка командовал слободскими войсками Ахтырский полковник Перекрестов, Сумской и Ахтырский полки потерпели страшное истребление. Вероятно в этом походе был и Роман Герасимович, который считался полковником Ахтырского полка и умер в 1700 году.
Петр I грамотой 18 февраля 1700 года на имя полковников Сумского полка Герасима Кондратьевича и Андрея Герасимовича, подтвердив сумским казакам права беспошлинной продажи вина и свободного владения занятыми землями, постановил: «Сумского Черкасского полка быть в конной службе казакам указному числу 1230 человек, которые выбраны и написаны из казаков и мещан в книгах, какие прислал в Разряд из Белгорода боярин и воевода кн. Яков Федорович Долгорукий ген. 16 д. нынешнего 1700 г.».
В следствие такой царской воли Андрей Герасимович в начале шведской войны был с полком своим в Ингерманландии, где пробыл до 1702 года, а между тем старец – отец его, изнуренный летами и боевою жизнью, скончался в 1701 году.
В 1706 году Андрей Герасимович принял от бывших по городам русских воевод все города сумского полка с их артиллериею и службою в полное свое заведывание. И в след за тем должен был отправиться в поход.
Полковником остался набожный сын его Иван Андреевич Кондратьев. При нем одним из самых достопамятных событий для Сум в церковном и гражданском отношении было пребывание Петра вел. в Сумах. Это было во время славной борьбы Петра с Карлом ХII, когда к последнему уже присоединился Мазепа. По журналу самого Петра, по запискам Крекшина и по истории Ригельмана Царь Петр 26 декабря 1708 года прибыл из Лебедина в Сумы. За ним в след прибыла вся гвардия. Первый день нового 1709 года Царь великолепно праздновал в Сумах. Молебствие совершено в Преображенском соборе. «При чем, говорит Крекшин, били из пушек и от гвардии из ружья пальба; генералитет и штаб-офицеры обедали в доме Царского Величества, веселились до двух по полуночи». Царь готовил свое войско к кровавым битвам. 6 января, день Богоявления, Царь праздновал в Сумах. Но в тот же день держал военный совет, вступить ли немедленно всему войску в Малороссию для защиты ее от разорения, которому подвергал ее Карл? Карл манифестами объявил, что пришел защитить Малороссию от насилий царя, и что за каждый фунт хлеба, отпускаемого войску его, будет он платить; а на деле жег города и грабил доверчивых жителей. Сострадание к бедствиям казаков вызывало к немедленной помощи. Но жестокие морозы поставляли в невозможность скоро собрать все войска и весть войну. Потому положено весть войска «в слободские городки», чтобы не допустить неприятеля разорять их или прорваться в самую глубь России к Москве. Самонадеянный Карл в гордых мечтах своих доходил до смешного. Тогда как войска его гибли от морозов и голода, он дал генерал-майору Шпару патент на звание коменданта Москвы и приказал расписать квартиры в Москве. Петр, узнав об этом (18 февраля) в Сумах, сказал: «Уповаю на Бога, что Шведское войско будет в Москве, только не на тех квартирах стоять будет». Здесь же прочтена была депеша Карла, в которой он писал сенату о разбитии войск русского царя под Добрым и Лесным; Царь с улыбкою сказал: «желаю таких счастливых побед и впредь его Королевскому Величеству». От 21 января в Сумах выдан был царем манифест, с объявлением письма Мазепы к Лещинскому, где Мазепа отдавал Малороссию Польской короне. В то же время («в сих числах», прежде 3 февраля) царю доставлен был манифест Карла к казакам (от 16 декабря 1708 года) с клеветами на царя и с ложными обещаниями казакам. Царь от 3 февраля издал в Сумах манифест в ответ манифесту Карла; здесь между прочим царь писал: «что же принадлежит до лживой клеветы его, короля Шведского, где он прикрывая свою ненависть к благочестивой нашей церкви и православной вере, очевидно по злобному и богоотступному совету Мазепы, напоминает, будто мы, Великий Государь, договариваемся с Папою о соединении веры: то это больше достойно смеха, чем какого-либо доверия; да сохранит нас Всевышний от того, чтобы мы, защитник благочестия, когда-нибудь имели в мысли что-нибудь подобное». 3 февраля был последний день пребывания царя в Сумах. Гвардия выступила из Сум 28 января в Ахтырку. Царь удержан был на время в Сумах болезнью сына, царевича Алексея, который прибытием своим с тремя новыми полками в Сумы весьма обрадовал царя, а болезнью своею сильно опечалил отца. Лейб-медик Дупель ослабил действие простудной лихорадки в больном, и царь выехал из Сум, но царевич удержан был болезнью в Сумах еще до 12 февраля. По письму Шереметьева от 13 апреля 1709 года видим, что Сумской полковник с полком своим был тогда в Гадяче. Известен и именной список казаков сумского полка, участвовавших в борьбе Петра великого с Карлом.
При полковнике Василии Даниловиче Осипове-Перекрестове, внук несчастного Ахтырского полковника Перекрестова, Сумской полк в составе дивизии Дугласа отправлялся на войну с Турцией, а между тем в Сумах с 1732 года находилась Комиссия учреждения слободских полков; она ввела разные преобразования в быте слобожан, не всегда соображаясь с их духом; лучшее ее было то, что она указала полковым чинам на способы несть тяжести службы военной, но к сожалению не совсем удобные в исполнении. В 1738 году в Сумах как и в других местах Сумского полка, открывалась моровая язва. По этому случаю вследствие отношения Белгородского губернатора Грекова к Преосвященному Петру указом Консистории 7 сентября 1738 года на имя Сумского игумена Иллариона и Сумского протопопа Антония Словинского предписано было совершать на литургии ектений и после литургии крестные ходы с молитвами об избавлении от губительной заразы.
Внук Герасима Кондратьевича Димитрий Григорьевич Кондратьев в 1743 году имел счастье получить на свое имя жалованную грамоту сумскому полку, c подтверждением всех преимуществ, данных царями Алексеем, Федором и Петром и с отменением тягостей, возложенных правлением Бирона.
Последние полковники Сумского полка – Михаил Михайлович Захаржевский и Роман Иванович Романов.
В новейших временах Сумских обывателей прежде всего следует заметить необыкновенное событие 1806 года. Каменный Николаевский храм, построенный в 1804 году, неожиданно рушился до основания. Это было в первый день Светлого Воскресения Христова, спустя какой-нибудь час после литургии. Чья сила удержала массивные своды храма, пока падение их не могло быть так ужасно для множества людей и семей? Он Всесильный и Благий отец сохранил детей своих, славивших тогда дивные дела любви и силы Его.
В 1813 году крещены были в Сумской Воскресенской церкви три пленные турка – Али Мустафа, Магмет и Али Гуссейн.
В 1839 – 1840 г. сильные пожары испепелили большую и лучшую половину Сум; к тому же великолепная ярмарка, доставлявшая большие доходы жителям города, тогда же переведена была в Ромны. То и другое обстоятельство имело последствием своим упадок благосостояния жителей Сум. Впрочем на Введенской ярмарке бывает оборотного капитала на 16000000 рублей серебром.
Ныне в числе жителей Сум считается:
Почетных граждан 2 душ муж. 2 жен. пола.
Купцов 2 и 3 гильдий 195 душ муж. 198 жен.
Мещан до 900 душ муж. 750 жен.

Большинство же остается за казенными крестьянами.