На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!
Пожалуйста, по своим личным поискам (по фамилиям рода) и отдельным населенным местам открывайте фамильные или дневниковые темы. Географический раздел по Полтавской губернии разбит на уезды/волости. Придерживайтесь, пожалуйста, выбранной схемы, открывая новые темы.
ОБРАТИТЕ ВНИМАНИЕ на то, что ВСЕ украинские разделы и темы закрыты для редактирования... Напечатав свое сообщение, не поленитесь проверить его на предмет грамматических ошибок и неточностей в изложении через опцию "Предварительный просмотр"...и только потом отправляйте на форум через опцию "Отправить".. ________ Не забывайте из цитат участников в Ваших постах удалить лишнее, оставив только ту часть, на которую даете ответ или задаете вопрос.
Коллеги, просьба не забалтывать ИНФОРМАТИВНЫЕ темы, которые (без вопросов/ответов).
Ведем дискуссии в рамках приличия, не нанося друг другу взаимных обид и оскорблений. Взвешенно и аргументировано обсуждаем вопросы/ответы участников, работающих по регионам раздела.
Переселенцы из Полтавской губернии и обратно
ВЫПИСКИ из архивных документов (БЕЗ вопросов/ответов)
1833 год. Переселение из Полтавской и Черниговской губерний в пределы Кавказских областей. Сообщение темы Переселенцы в н.п. Лаптевское Лаптевской волости Змеиногорского уезда Томской губернии из Полтавской губ., их имена, возраст и год переселения Сообщение темы «поверенный полковника Алтудокова – Шанаев передает переселенцам из Хорольского уезда Полтавской губернии свободный от запрещения и залога благоприобретенный участок в 532 десятины удобной и неудобной земли, находящийся в Терской области, Нальчикском округе, близ ст. Прохладная со всеми на том участке водами, мелким лесом, пастбищем, пашнями, сенокосами в границах по межевому плану». Перепост Книга (статистические сведения) - Переселения из Полтавской губернии с 1861 года по 1 июля 1900 года : Сост. по поручению Полтав. губ. зем. упр. Вып. 1 / Стат. бюро Полтав. губ. земства. - Полтава : типо-лит. Л. Фришберга, 1900-1905. - 24-26. Вып. 2 : 1894-1901 гг. - 1905. - 3, III, 146, 303 с., 8 л. карт., Книга Ссылка 2 на книгу
--- Киреевы (Брянский уезд д. Ивоток); Золотаревы, Набоковы, Демины (Орл. губ. Кромы), Тюрины (Пенз. губ. Чекашевы Поляны с.), Ларины (г.Лукоянов, Нижегородская), Порошины (Вятская губ.), Грищук (село Кортуз), Голузовы (Галуза)(Минская губ. с. Оздятичи, д. Манча), Шатиловы (Тамб.губ. Дворянщина); Чернен
О том, как я нашла своих предков, переселенцев из Рязанской губернии: https://forum.vgd.ru/post/1693/39173/p2879847.htm#pp2879847 Почему даю ссылку здесь? Может кого-то вдохновит мой опыт. И потому, что мои предки Кашуба переселились в Таврическую в 1861 году. И это переселение могло быть из Полтавской, или Черниговской, или Харьковской. Я до сих пор не могу выяснить откуда именно. И очень надеюсь, что кто-нибудь еще поделится информацией о своем поиске переселенцев из Полтавской губернии.
Получается, что бОльшая часть переселенцев из Полтавской губернии, осевших в 1894 г. в Мариинском уезде, изначально направлялись на р.Амур. Был, судя по всему, какой-то запрет им селиться в Западной Сибири - в книге по переселению в Мариинский уезд есть свидетельства (и этот запрет не всегда выполнялся, чему свидетельства - многочисленные оставшиеся на землях Мариинского уезда уроженцы Полтавской губернии)! Даже если это и не "ивановские" - рассказ об их переселении, очевидно, был вполне среднестатистическим для того времени.
Посёлок Святославский (Почитанская волость): "Посёлок, как показано выше, заселился главным образом в 1890 и 1891 г. ; в следующие 2 года прибыло ещё 8, - в 1894 г. , за несколько дней до посещения посёлка исследователями - ещё 6 семей полтавцев, направлявшихся на Амур и отставших от своей партии за дальностью пути; эти 6 семей регистрации не подвергнуты". http://elib.shpl.ru/ru/nodes/4...258/zoom/4
Пос.Тихеевский (Почитанская волость) - удивительная история, ибо состав поселенцев очень похож на то, что я уже нашёл по Ивановцам в ранних метриках с.Константиновского: "Переселенцы 1894 г. - всего 36 семей (из них одна отделилась уже по прибытии); кроме двух семей, все остальные - малороссы из Переяславского уезда Полтавской губернии: 16 семей (10 из д.Пологи-Яненки, Хоцк.вол., 5 - из д. Пологи-Вергуны и Пологи-Чеботьки, Ташанской волости; одна - из д.Софиевки, Войтовской волости) бывших крепостных, из них 4 безземельных, остальные - на подворном наделе в 4 с половиной десятины (большинство- с долями надела); остальные 17 (8 из д.Помокли, Помокельской волости, 9- из д.Сошниковой, Ковалинской волости) - козаки и госуд.четвертные; 2 семьи - с одними усадьбами, 14 - с участками от 1 до 3 дес., одна - в 6 дес.; всего во владении 17 семей козаков было 35 дес., в среднем по 2.1 дес. на семью; аренда была мало развита - арендовали только 9 семей, снимавшие 13 дес., а семь сдавали часть наделенной земли. Размеры запашек были ничтожны: из числа 35-ти семей 4 не сеяли хлеба, 17 засевали не больше 1 дес., 5 - от 1,25 до 2 дес., 8- более 2х, но не более 3х дес.; большинство обрабатывали землю наймом: рабочий скот имели только 11 семей: 5 - по одной, 6 - по 2 штуки. Существовали, главным образом, сторонними заработками: на первом месте стояла работа по найму у помещиков, затем - отхожие земледельческие заработки "на черноморье" (14 семей), работа на сахарных заводах (8 семей), ремесленный труд (10 семей). Переселялись полтавские с разрешения, направляясь на Амур: именно туда, а не куда-то ближе, просились потому, что знали о запрещении переселяться в другие места Сибири. При ликвидации четвертная и козацкая земля продавалась по цене от 100 до 150 р. за десятину (за 13 дес. было выручено 1480 р. - в среднем 114 р. за десятину), выкупные наделы в 4,5 дес. - от 200 до 280 р., усадьбы - от 40 до 70 р. Всего 35 семей взяло с собой 7140 р., в среднем по 240 р. на семью: одна семья, шедшая за счет родных, взяла менее 50 р., 13 - не свыше 100 р. (большинство по 80-100 р.), 6 - от 100 до 200, 12 - от 200 до 400 р., две по 500-600 р. Во время пути полтавцы убедились в недостаточности своих средств для достижения поставленной цели и, в то же время, узнали о возможности устроиться в Томской губ.; вследствии этого, зарегистрированные 33 семьи отделились от своих партий и, по указанию Томского перес. чиновника, попали на данный участок. Шли все на Тюмень, отсюда - пароходами до Томска, от Томска - большинство на купленных, 7 - на нанятых лошадях. Вышли из дома в составе 3х партий: 12 семей вышли 24 апреля: первые из них попали на место 1 июня, последняя, простояв в Нижнем и Тюмени, пришла лишь 9 июля. Следующие 9 семей вышли 1 мая: им пришлось простоять в Казани 2,5 и в Тюмени 3,5 недель, на место же они прибыли лишь 20 июля. Последние 12 семей вышли 7 мая и опять таки разбились в пути: первые 4 семьи прибыли на место 14 июня, последняя - 20 июля. Таким образом, продолжительность пути колебалась от 5,5 недель до 11,5 недель. Стоимость пути, по данным подворной переписи, составила для 33 семей полтавских 5200 р., что в среднем на семью составило 158 р.; из этой суммы 1870 р. было израсходовано на покупку лошадей. Пособие получила только одна семья, в размере 30 р." http://elib.shpl.ru/ru/nodes/4...297/zoom/4
Источник - Хозяйственное положение переселенцев в поселках и приселениях Мариинского округа. 1895 г.изд.
--- Ищу Татьянкиных, Чесноковых, Болдыревых, Гавриловых, Рыковых из Тамбовской губ., Поповых, Пашковых из Воронежской губ., Останкиных (Астанкиных) из Курской губ.
Консультирую по вопросам поиска в ГААК (Барнаул). Все вопросы в личку. Мой дневник
Добрый день! Если кого-нибудь интересуют книги Переселения из Полтавской губернии с 1861 года по 1 июля 1900 года : Сост. по поручению Полтав. губ. зем. упр., то их можно скачать по ссылкам: Выпуск 1 Выпуск 2
Комментарий модератора: Смотрите первое сообщение темы
--- Ищу сведения о Саржан, Сердюк, Ментковский, Ольшанский, Кашуба, Гончаров, Веклич, Сыпало, Орлов, Мирошниченко, Доценко в Амурской области
УДК 94:355(477.53):323.113(470.62):[39]«17» Л. І. Шаповал КОЗАКИ-ПЕРЕСЕЛЕНЦІ З ПОЛТАВЩИНИ НА КУБАНЬ: ПОБУТ ТА УСТРІЙ
Висвітлено переселення козаків із Гетьманщини, зокрема, з Полтавщини на Північний Кавказ та Кубань. Наголошено на збереженні традицій і звичаїв Запорозької Січі в адміністративно-територіальному устрої та повсякденному побуті. Проаналізовані суспільно-політичні процеси в Росії, які вплинули на формування етно-демографічної структури населення Кубані, та свідчення упорядників Кубанського Козачого Війська: З. Чепіги, А. Головатого, Т. Котляревського, Я. Кухаренка.
Українська етнічна територія має складну історію. Характерним є її окраїнне, межове розташування в Європі, на переході до Азії, на пограниччі лісів і степів, на північних окраїнах середземноморського басейну, на перехресті давніх комунікаційно-торгових шляхів. Український народ упродовж століть намагався просунутись у смугу степів, зайняти їх і дійти до Чорного моря, щоб опертися на природний кордон і мати зв’язок зі світом. Втрата давньоукраїнської державності й поневолення українських земель чужинцями істотно позначалися на процесі формування української етнічної території. Внаслідок цього не тільки припинилося її розширення на заході й півночі, але й почалося витіснення українського населення з етнічних погранич. Українська колонізація другої половини ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. була спрямована на північне Підкавказзя. Наприкінці ХVІІІ ст. у басейні ріки Кубань поселилася велика кількість українських козаків. Переважну більшість поселенців у цих регіонах становили українці. За даними радянської статистики, на початку 30-х років ХХ ст. у західній частині Підкавказзя (Кубанщина і Чорноморщина) українці складали майже 64 %, на Донеччині – відповідно 76,8 % і 20,6 %, на Слобожанщині – 64,2 % і 35,4 %. У південній причорноморській степовій смузі кількість українського населення становила 66 %, а на 34 % національних меншин тут припадало 14,3 % росіян. 7,1 % євреїв, 4,4 % молдаван, 3,7 % німців, 1,3 % греків, 1,6 % болгар [29, с. 53]. Проблема етнокультурного розвитку українсь- кого автохтонного населення і діаспорних груп у країнах Східної та Центральної Європи потребує подальшого глибокого неупередженого вивчення. Ф. Заставний наголошував, що «українці є однією з найчисельніших національних діаспор. Близько 6 млн. їх нараховувалося за межами республіки в СРСР, 4 млн. чол. – у зарубіжних країнах. За ін- шими матеріалами в СРСР за межами республіки жило близько 11 млн., у зарубіжних країнах – бли- зько 5 млн. українців і осіб українського похо- дження. Таким чином, загальна чисельність українців світу оцінювалося майже в 55 млн. чол.» [6, с. 4]. Історіографія питання нараховує обмежену кі- лькість робіт, у яких досліджується динаміка чисе- льності, переселення українського населення за невеликі проміжки часу [3, с. 145–160]. Узагаль-
нююче дослідження про динаміку чисельності українців у світі протягом ХVІІІ – ХХ ст. було під- готовлене В. Наулком та Н. Чорною [22]. Так, у ХVІІІ ст. відбувалося їх переселення на Північний Кавказ і Нижнє Поволжя. Бібліографічний покажчик літератури про Ку- банську область, Кубанське козаче військо і Чор- номорську губернію (укладач Є. Д. Феліцин) є цінним довідковим виданням серед бібліографіч- ної літератури півдня Росії [26]. Український письменник та історик П. Короленко писав оповідання, вірші, етнографічні замітки та нау- кові праці з історії запорізького, чорноморського і ку- банського українського козацтва: «Матеріали до іс- торії Запорізького війська», «Чорноморія» (з 1775 до 1842), «Головатий», «Перші чотири отамани колишнього Чорноморського козачого війська», «Двохсотліття Кубанського козачого війська (1696-1896)», «Кошові отамани Чорноморського козачого війська ХVІІ ст.», «Предки Кубанських козаків на Дністрі» [19]. Автори довідника «Зарубіжні українці» наго- лошували, що «середні віки дають чимало свід- чень епізодичних, несталих переїздів українців до інших країн. Цим відзначилися запорозькі козаки, рятуючись від переслідувань, вони переходили в інше підданство або ж наймалися на військову службу, брали участь в тих чи інших війнах як ландскнехти. Переслідувана своїми численними про- тивниками частина запорозьких козаків змушена була шукати пристановища навіть за Дунаєм» [5, с. 8]. Автор статті ставить на меті висвітлити про- цес переселення козацтва на Кубань, формуван- ня територіально-адміністративного устрою, по- всякденного побуту українського населення Пі- внічного Кавказу. Лівобережна Україна (Лівобережжя, Гетьман- щина) – назва східної частини України (крім край- ньої східної), яка згідно з Андрусівським пере- мир’ям 1667 р. перебувала в складі царської Росії. Займала територію сучасних Чернігівської, Полта- вської, лівобережної частини Київської і Черкась- кої областей (з м. Києвом), а також північну час- тину західної Дніпропетровщини. Тут було ство- рено 10 полків (Київський, Переяславський, Ні- жинський, Чернігівський, Прилуцький, Лубенсь- кий, Полтавський, Миргородський, Гадяцький, Стародубський). Зазначимо, що Полтавський ко- зацький полк, один із центральних полків Ліво- бережної України, за свою багатолітню історію завжди перебував у центрі майже всіх значних подій в Україні. В. О. Мокляк подає характеристику вивчення історії полку в дореволюційній та радянській істо- ричній науці, вказуючи на роботи О. Лаза- ревського, Л. Падалки, Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, А. Скальковського, М. Костомарова, А. Антоновича, М. Максимовича, С. Соловйова, О. Левицького, Д. Яворницького, М. Грушевського, О. Єфименко, І. Крип’якевича, О. Касименка, О. Компан, Ф. Шевченка, В. Дядиченка, В. Голо- буцького, О. Апанович [21]. Існує кілька версій щодо дати виникнення пол- ку: 1569, 1577, 1648. Перша письмова згадка про його існування відноситься до 11 липня 1649 р., коли полтавський полковник Іван Іскренко (мо- жливо, що саме він був першим полтавським полковником), син відомого гетьмана Якова Ос- тряниці, приймав у Полтаві посланців вольновсь- кого воєводи Ф. Арсеньєва, що розвідували стано- вище на Україні. Найвірогіднішою датою створен- ня полку є рубіж 1648-1649 років – вказує В. Мокляк [21, с. 21–22]. Усього полк налічував вісімнадцять сотень: Полтавська городова, Перша та Друга полкові, Кобеляцька, Опішнянська, Богацька, Борківська, Куземинська, Борківська Друга, Ковалівська, Ба- лаклійська, Лукімська, Веприцька, Гадяцька, Книшівська, Подільська Гадяцького повіту, Рашів- ська та Лютенська сотні. У 1654 році склад полку значно змінюється: кількість сотень збільшується до 26. Переписні книги 1654 року фіксують, крім названих, Біло- церківську, Решитилівську, Більську, Старосан- жарську, Новосанжарську, Котелевську, Грунсь- ку та Зінківську сотні. Значно змінюється склад полку в кінці ХVІІ ст. На базі сотень Гадяцького ключа створюються но- ві полки. Одночасно в Поворсклі та Пооріллі, на землях, які в середині ХVІІ ст. входили до складу Чигиринського полку або були незаселені, виник- ло ряд нових сотень, що на початку ХVІІІ ст. віді- грали значну роль у житті полку. Це Келебердянсь- ка, Переволочанська, Нехворощанська, Маяцька сотні. У середині ХVІІІ ст., у зв’язку зі створенням пікінерських полків, почався новий переділ тери- торій. Прикордонні сотні потрапляють під подвій- не командування адміністрацій Полтавського та Дніпропетровського пікінерського полків. Остаточно сотенний устрій на території Полта- вського полку було знищено з його ліквідацією (1782) та створенням наприкінці ХVІІІ ст. нових адмі- ністративно-територіальних одиниць [21, с. 23]. У другій половині ХVІІІ ст. скасовано гетьманське управління (1764), полковий лад на Слобідській (1765) та Лівобережній (1781) Україні. У 1775 р. Нова Січ була ліквідована, а козацтво розпущене; частина запорожців подалася в пониззя Дунаю і на території, що входили до складу Туреччини, ство- рила там (1775-1828 рр.) Задунайську Січ. З 1796 р. Лівобережна Україна одержала назву Малоросійська губернія, з якої в 1802 р. сформували Полтавську і Чернігівську губернії. На сучасно- му етапі ця територія займає важливе місце у виробництві сільськогосподарської і промисло- вої продукції [7, с. 120]. Зокрема, Полтавська губернія займала прибли- зно 811 квадратних міль, між 48 гр. 42 мін. і 51 гр. 8 мін. північної широти. Саме найдовша довжина її від північно-західної сторони до південного сходу, бі- ля 400 верст; а від півночі до півдня 250 верст. Вона межувала зі сходу: з Харківською губернією; із півночі: з Курською і Чернігівською; із заходу: з Чернігівською і Київською; з Півдня: з Київською, Херсонською і Катеринославською – зазначає Н. Арендаренко [1, с. 1]. «Якби ви їхали надворск- лянською низиною, поміж містечками Біликами і Новими Санжарами (Полтавщина), де живуть, помішано, козаки і панські, то задивувались би: ідеш не селом і не степом, а зеленим садом, без перерви; з усіх боків обгортає сад, білі хати і чис- тенькі дворики. Запримітили б ви: деяку хату, геть навкруги обсаджену, уквітчану високими квітками – се ж ознака, щоб парубки знали: у хаті є батькова дочка на порі… заїжджай, козаче, по- проси води напитись, подивись на справжню кві- точку… Запримітили б ви: коло старої хати нові сохи стоять, крокви становлятця: сеж нова хата будується, де молоденька пара свій вік вікувати- ме… Побачили б ви навкруги зелених левад тини сві- же-заплетені з різними вигадками, гарно та штучно, як та коса дівоча, то й гукнули б на коней: тпру, щоб устати та полюбуватись…» [17, с. 101]. На початку 90-х років ХVІІІ ст. царський уряд переселив запорозьких козаків на Кубань – до неї входить Краснодарський край, виділивши їм бли- зько 30 тис. км 2 земель. У зв’язку з назріванням між Росією і Туреччиною війни царський уряд ор- ганізував на початку 1787 року із запорожців так зване Військо вірних козаків, яке разом з російсь- кою армією брало участь у Російсько-турецькій війні. В 1788 році його було перейменовано в Чор- номорське козацьке військо, яке під керівництвом полковника Антона Головатого брало активну участь у Російсько-турецькій війні. За його клопо- танням це військо в 1791 році було переведено у відвойовану в турків західну частину Північного Кавказу. Сюди ж у 1792 році цих козаків (20 тис. чол., а також членів їх родин) було переведено на Кубань. Протягом двох років переселилось на від- ведену Г. Потьомкіним землю 1 759 козачих сімей, серед яких чоловіків – 5 068 і жінок – 4 414 осіб [24, с.183]. Алексопольському городничому князю Манвілову надіслана вимога: «вислати до З. Чепіги полкову старшину, поручика Заноревсь- кого з всіма відповідними бумагами для переселен- ня в Кіш. Казенна палата 7 вересня 1790 р. посла- ла в Алексопольську управу благочинія підтвер- дження про доставку відомостей про жителів м. Алексополя (Нехвороща, Полтавська обл. – Л.Ш.), які вступили до чорноморських козаків. 30 вересня 1792 р. надіслано в алексопольський по- вітовий суд дві копії грамот Чорноморському вій- ську (30 червня і 1 липня 1792 р.). Мова йшлася про переселення козаків і населення на Фанагорійський острів і Кубань. 7 липня 1794 р. справник Андрій Шошин повідомив в алексопольську управу благо- чинія, що правління намісництва доручило йому дослідити про чорноморського козака Микиту Остроуха та його батька Івана хто з них є запо- рожцем, і у якому званні в чорноморці вступили. У відповідь надійшло свідоцтво від жителів м. Алексополя (з 1794 р. м. Царичанка Кобеляцько- го повіту Полтавської губернії) Федора Переско- па, Василя Кудрі і інших про те, що вони служили у Звонківському курені Запорожського війська 20 років. Таким способом було викликано полково- го осавула Черненка, який подав іменний список про козаків, які належали флотилії» [11, с. 428]. Поступово переселялися на Кубань українські, во- лзькі і донські козаки. Крім запорожців, як бачимо, були козаки з Полтавської, Чернігівської і Харків- ської губерній. Українських козаків звали чорно- морцями, а російських – лінійними. Чорноморці мали 11 кінних, 10 піших полків та артилерію. Чо- рноморці мирно зустріли нове випробовування «в покорі і вірності батьківщині і престолу». А тяж- ке матеріальне становище переселенців відтвори- лось у народній пісні Антона Головатого: «Що бу- де, то буде, а буде те, що Бог дасть!» У 1797 році помирає З. Чепіга, кошовим отаманом вибрано А. Головатого, але він незадовго помер. Новий отаман звався військовим і був не вибраний, а при- значений царем. Чорноморці протестували, що їм призначили отамана Тимофія Котляревського. А. Головатому не дали військових кораблів і він не мав чим перевезти гармат та військового майна. Із 12 768 чоловіків переселилось на Кубань 12 645, з ними переїхало 5 526 жінок [23, с. 183]. Чорноморські козаки заснували 40 курінних селищ і дали їм ті ж назви, що їх мали курені в За- порозькій Січі. Адміністративним центром став Катеринодар (Краснодар). У наступні роки туди переселено частину колишніх козаків, які після зруйнування Січі осіли на Катеринославщині та Херсонщині. На початку ХІХ ст. (1808-1820 рр.) царський уряд переселив на Кубань з Чернігівщи- ни і Полтавщини ще близько 50 тис. козаків з ро- динами. У другій половині ХІХ ст. на Кубань з України переїхало ще близько 250 тис. чол. Посе- лялися тут і вихідці з Росії, а також представники корінних народів Північного Кавказу, значна час- тина яких виїхала звідти в Туреччину. У 1813 і 1832 роках туди пересилили козаків гетьмансь- ких полків. Чорноморці отримали право займа- тися торгівлею і всякими промислами; були обмежені загалом багатьма привілеями і зо- бов’язувались оберігати кордони Кубані від на- бігів горців [15, с. 31]. Царськими грамотами була подарована козацт- ву земля між Чорним і Азовськими морями, по рі- чці Єю і до Усть-Лабинського редуту. Керівництву Чорноморського війська надано право чинити внутрішній суд і розправу. Крім грамот, що визначали права і вольності козаків, Катерина ІІ подарувала Війську 30 червня 1792 року Білий прапор, срібні труби, печатку з надписом: «Е. И. В. печать коша Войска Вернаго Черноморскаго», а в знак новосіл- ля подарувала, через А. Головатого, Війську хліб та сіль на золотому блюді, з такою ж сільницею. У 1793 році вся кубанська границя була зайнята Чорно- морським військом: із-за Бугу прийшли інші полки з сім’ями переселених чорноморців [15, с. 34]. Чорноморці знайшли кубанську землю необ- житою, із зарослими очеретом річками і болотами. Чорноморці пережили всі труднощі бездомного життя, перемогли природу: мертва кубанська сто- рона перетворилась в освоєну область. Край чор- номорці заселяли хуторами і куренями (станиця- ми), даючи останнім назви, які існували у Запоро- зькому війську [15, с. 35]. Переселення у Чорномор’ї тягнулося повільно. Чорноморський військовий уряд не раз скаржився в Петербург на бездіяльність влади катеринослав- ського намісницького правління, на свавілля і са- мовправство поміщиків у насильницькому утри- манні козацьких сімей [15, с. 36]. 25 серпня 1792 року на Кубань прибули Чор- ним морем до Тамані флотилія (51 човен і 1 яхта) 3 847 чоловік під командою військового полков- ника Сави Білого; за ними у жовтні того ж року, перейшов по суші кошовий отаман З. Чепіга з вій- ськовим штабом, обозом, трьома кінними і двома пішими п’ятисотенними полками [15, с. 59]. У місті Катеринодарі була встановлена війсь- кова резиденція по прикладу запорозького коша, збудована фортеця і за січовим уставом: курені (казарми), для приміщення курінних отаманів і бездомового товариства, а серед фортеці постав- лена Святотроїцька похідна церква, де розміщений шестиглавий Воскресенський Собор (1874 р.). Пе- реселенці зупинились таборами, під назвами вій- ськових поселень: Андріївка, Константинівка, Стоянівка, Олексіївка, Захаровка, Онуфріївка, Ти- мофіївка і Антонівка. На зиму копали землянки, напинали курені, здобуваючи для цього ліс на пра- вому березі Кубані. Весною 1794 року військовий уряд приймає рішення заселити землю сороками куренями. Серед них під номером 27 зазначаєть- ся Полтавський курінь [15, с. 61–62]. «Степ і багаточисельні ріки на землі Чорноморського війська дали можливість жителям, крім куренів розселятися ще хуторами у зручних місцях, де заводили скотарство, бджільництво, влашто- вувало водяні млини. Все це було вільно без вся- ких мит і наглядачів. Живи та Бога хвали!» – за- значає П. Короленко [15, с. 65]. На військовій раді, протоколом від 1 січня 1794 року встановлено в Катеринодарі військо- вий уряд Чорноморського козачого війська: ко- шовий отаман, військовий суддя і військовий пи- сар. Військова земля була поділена на п’ять пові- тів: Катеринодарський, Фанагорський, Бейсугсь- кий, Григоріївський, Єйський. У кожному повіті встановлено правління, куди призначено по одно- му полковнику, писарю, єсаулу і хорунжому. Пра- влінням були видані герби з такими зображення- ми: Катеринодарського – козак «водрузивший ра- тище в землю, приложа к нему, вместо присошек, ружье. Он держит левою рукою ратище и ружье, а правою приклад, стреляя врага»; Фанагорійскаго – по морю плаваюча лодка, з всім військовим при- бором; Бейсугського – риба; Ейського – козак з рушницею в караулі і Григоріївського – пустий степ, козак сидячий на коні, у військовому обмун- дируванні. Спостереження за правильним вико- нанням повітовими правліннями своїх обов’язків, покладено було на військового осавула. У кожно- му повіті було кілька куренів (станиць), в кожному курені встановлене своє управління: курінний отаман, сільський отаман, сільський наглядач і пи- сар. Курінному отаману підкорялись всі присутні в курені старшини і козаки; він керував справами, що відносились до військової справи в курені. Ку- рінні отамани не проживали в куренях, а знаходи- лись постійно в Катеринодарі у влаштованих у фортеці курінних приміщеннях; приймали всі роз- порядження кошового отамана і військового уряду и виконували їх через молодших сільських упра- вителів. У 1802 році окружне правління – Григорівське, було скасоване, а інші чотири перейменовані в земських начальників. Курінні отамани відіслані з Катеринодару до своїх куренів, через те, що живу- чи в місті відволікаються від своїх обов’язків на- глядати за благоустроєм у курінних селищах. Так було до 1827 року. Положенням, затвер- дженим 26 квітня про управління Чорноморського війська, військова канцелярія, яка утворювалась із військового уряду, по «Височайшій грамоті» Чор- номорському війську 16 лютого 1801 року, була переформована та відкрито особливі адміністрати- вні установи, що діяли за правилами Положення про Чорноморське військо від 1 липня 1842 року. Разом з встановленням адміністративного по- рядку, була влаштована у Війську медична части- на, очолювана військовим медиком. Лікувальні за- клади, що відкривались, надали можливість хво- рим людям отримувати медичну допомогу не тіль- ки на лінії кордону, але й у середині війська. Освіта для молоді мала такий вигляд: спочатку навчали у домашніх школах, а в 1803 році, по кло- потанню військового отамана Бурсака, були ви- кликані до Катеринодару із Московського універ- ситету студент Іванченко і гімназист Поляков. Ці два вчителі відкрили перший рівень для навчання молодого покоління чорноморців. 14 грудня 1806 року відкрито в Катеринодарі початкове училище, з асигнуванням на утримання якого визначалось по 1 500 руб. із військової казни, а «добрі чорно- морці» пожертвували на користь училища більше 4 000 руб. У 1812 році відкриваються нові учили- ща в деяких місцевостях Чорноморії, а 20 травня 1820 року в Катеринодарі відкривається гімна- зія, яку очолив протоієрей Кирило Россінський. Саме отаману чорноморців Федору Яковичу Бурсаку належить відкриття навчальних закла- дів у Чорноморії. З розселенням чорноморців на кубанську зем- лю відчувалася потреба в духовенстві. Чорномор- ське військо не належало ні до якої єпархії, звідки можна було б отримувати православних священ- ників. Цю проблему вирішив Антон Андрійович Головатий за допомогою феодосійського єпископа Іови, який висвятив двох козаків, надаючи свідоц- тва на вступ у духовне звання ієрея. А з часом до- зволено єпархіальним керівництвом будувати церкви в Чорноморії і призначати до них свя- щенників. Так сформувався духовний стан, що підпорядковувався Феодосійському єпархіаль- ному відомству. На честь святого угодника Ми- коли Чудотворця і в пам’ять милостей імператриці Катерини було засновано Катерино-Лібязька Ми- колаївська пустинь (монастир). До монастиря на- дійшла велика частина ризниці із запорозької січе- вої Покровської церкви і із Київського Межигірсь- кого монастиря через ходатайство військового отамана Т. Котляревського. Незважаючи на багато перешкод, швидко роз- вивався громадський побут. Менше чим за 50 років від поселень у пустинному краї не зали- шилось і сліду, адже він став впорядкованим кра- єм. Але не вистачало приюту для поранених та по- калічених воїнів, що визнавалось першою необ- хідністю для бойового життя [15, с. 70–71]. 13 листопада 1802 року було сформовано в Чо- рноморському війську 20 полків, кожен з яких мав два знаряддя в кінному складі, з потрібним числом каноніров. Херсонський військовий губернатор, Дюк-Ришельє, перший звернув увагу на поганий устрій в Чорноморському війську артилерії. По його розпорядженню, у війську були в 1814 році сформовані кінно-артилерійська рота, піша піврота вищим керівництвом була закрита. У 1834 році за розпорядженням командира кавказького корпусу генерала, барона Розена збільшено вдвічі кількість артилеристів. До 1842 року діяло дане положення, по якому сформована артилерійська бригада з трьох кінно-артилерійських батарей і артилерійсь- кої пішої роти. Гвардія, яку використовували на службі в С. Петербурзі, була сформована у 1811 році. По докладу військової колегії 13-го листопа- да 1802 року формуються 20 штатних полків, із них 10 піших і 10 кінних; ще один кінний полк скомплектований у 1819 році. Такий устрій полків існував до положення 1842 року. Тоді по стратегі- чним підрахункам зроблені деякі переміни і у від- ношенні змісту прикордонного караулу. В кожну частину кордону призначені для начальства і ви- конання службових доручень по одному полков- нику, по одному полковому осавулу, по одному полковому хорунжому и по одному полковому пи- сарю. Деякі кордони отримали інші назви і до них було добавлено, в необхідних місцях прикордон- ної лінії, три пости. На кожний пост призначалось по одному старшині, по 25 кінних і 25 піших козаків. Крім того, на чорноморську гребну флотилію – 25 старшин і 375 козаків; для додаткових, у непе- редбачених випадках, і для переправи через про- лив, у Тамані, 228 козаків; на утримання караулів при військових цейхгаузах 75 людей і в 40-х куре- нях, для утримання в Катеринодарі караулів, 240 нижніх чинів. Загалом, по наряду, складало на службі в Чорноморському війську: полковників і старшин – 53, козаків – 1 918. Для кращого поряд- ку в розпорядженнях по воєнній частині, в 1797 році розділено на п’ять частин, з підпорядкуван- ням кожної частини особливому чиновнику. Деякі пости були скасовані, інші додані, з деякими пе- ретвореннями [15, с. 84]. П. Короленко, описуючи події боротьби чор- номорців проти горців у січні 1820 р. на прикор- донній смузі, згадує полтавських козаків-пересе- ленців: військового старшину Гавриша, підполко- вника Ляшенко, військового старшину Порохню, хорунжого Синяговського, Сіромаху, військового полковника Стороженка, єсаула Животовського, Кумпана. Мовою оригіналу: «горцы вторгнулись в станицу; запалали жилища казаков на окраине се- ления; упорный бой кипел на улицах станицы; Си- ромаха и Синьговский, соединившись с жителями, отстаивали Полтавскую станицу; священник с крестом в руках явился среди защитников… К счастью полтавцев, прибывшие с командами вой- сковой полковник Стороженко и есаул Животов- ский смелым и дружным ударом свежих сил при- нудили грабителей отступить… Наступившая оттепель разбила на Кубани лед; переправа чрез ре- ку стала затруднительна, и вторжение хищников прекратились» [15, с. 167]. Ці події показали слаб- кість внутрішнього благоустрою чорноморців. Безперервна служба на кубанській границі від- волікала робоче населення, що й обернуло край у бідність. За проектом генерал-майора Кисельова, міністр внутрішніх справ, граф В. Кочубей пере- дав російському государю доповідну записку про переселення в Чорноморію до 25 000 душ малоро- сійських козаків. 19 квітня 1820 року було затвер- джено російською владою переселення людей, що оживило Кубанський край, підняло дух знесиле- них козаків. Як не були бідні чорноморці, але в порівнянні з прибулими «братами» до них з Мало- росії, – зазначає Короленко, – змогли похвалитися деякими привілеями: у них був дах над головою, скудний шматок хліба, а в переселенців ж не було ні того, ні другого [15, с. 168]. Щоб допомогти цим біднякам, отаман Матвєєв 21 листопада 1821 року звернувся до чорноморців із закликом про благо- дійність. Як наслідок, через місяць було зібрано 10 000 руб. асигнаціями, до 64 четвертей хліба, 317 голів рогатої худоби, 16 коней і 1 044 овець. Комітет по влаштуванню переселенців у Катери- нодарі «благорозумно» розпорядився майном чорноморців, які після виступу отамана в зібранні дворянства ускладнили свою благодійність. За наказом урядового сенату 11 квітня 1820 ро- ку Чорноморське військо підпорядковувалось на- чальнику окремого Грузинського корпусу, який перейменовувався в наступному році в окремий Кавказький корпус, а військова земля зачислялася до Кавказької губернії. З часом посилювалась охо- рона прикордонної лінії на 2 000 чоловік та спо- стережливість варти: дві роти Навагінського полку розташувались у Полтавській станиці; жителі із всіх прикордонних хуторів зібрані у рибні заводи в Темрюк під прикриття військ [15, с. 177]. 50-річчя бойового життя чорноморців на Куба- ні було відзначене новим положенням для Війська від 1 липня 1842 року, яке оголосив наказний ота- ман, генерал Заводовський. Розпорядившись про переформування у війську будівельних частин по новому положенню, наказний отаман відправився до Петербурга з двома військовими депутатами дякувати російського імператора за подаровані «милості». Сформовані, по новому положенню полки і батальйони отримали прапори, подаровані імператором. По проханню отамана Чорноморсь- кого війська Заводовського і по представленню головнокомандуючого окремим кавказьким корпу- сом, імператор пожалував Чорноморському Війсь- ку великий білий Георгіївський прапор за півсто- літню службу на Кубанській границі, яка відома багатьма подвигами мужності і хоробрості. Освя- чення цього царського дарунку проходило у війсь- ковому окрузі в м. Катеринодарі 11 травня 1844 року на зібранні війська, дворянства і представни- ків козацьких станиць. Поселяючи чорноморських козаків по Кубані, російський уряд цим забезпечив російські кордони від вторгнення войовничих черкеських племен, замінюючи козаками, які знаходились в регуляр- них частинах, що з великими труднощами перено- сять обмеження у повсякденному побуті. Щодо домашнього побуту чорноморських козаків слід наголосити: «Жили Чорноморські козаки тоді не дуже-то заможно. Та коли їм сердегам було що й придбать? Хіба тепер, як с Черкесом війна ути- хомирилась, то може й поопірились трохи; тоді ж, як я бував в їх містах, то їм ніколи було свого доглядать… Яким черга, ті ідуть на Кавказ вою- вати, зносять крепості, копати канави, земляні стіни видвигати – як гори. Робота була зазвонна – нічого сказать. Ті ж, которі оставались дома, тож на печі не лежали. На березі по всяк час було діло. За хазяйством гляділи одні жінки. Степу ж у їх було доволі. От, як підійде робоча пора, то не- ділі за дві, або й більш, понаходять в Чорноморію на заробітки Анапці було багато різного, забрід- шого зо всіх кінців, люду, – та все біднота. Оце-ж, пориходивши в Чорноморію, подоговорюються з жінками убрать їх хліб – чи, там, за плату, чи с копиці; то поки прийде робоча пора, то вони їм і хати пооправляють і по хазяйству дадуть всякий порядок; а там поскошують і хлібець і сіно, хто скільки спромігся засіяти. Коли ж повертаються козаки до дому, то звісно, – де вже видержать, щоб не курнути – не така натура. То жінки їх і лають: «А чорти-б убив вашого батька, та з ва- шими козаками! Коли б не Анапці, то хати і досі б були повкривані вітром. А їм чортма й гадки; аби горілка була» [26, с. 58]. Оперета «Чорноморський побут» Я. Кухаренка (1836) представляє час першого заселення прику- банських рівнин запорожцями й іншими вихідця- ми з України [20]. Традиції та звичаї тодішньої Чорноморії були загалом ті ж самі, що і в Україні, але відрізнялись деякою грубістю, якою вирізня- лись маси населення і не рідко були з ними в роз- ладі. Як вказує П. Куліш: «Тут, запорозька приви- чка до бурлацького життя зіткнулась з необхідні- стю одружитися і вести сімейне життя; так як місцева влада прилягала турботу про розмножен- ня сімейств, то шлюбні союзи заключались інколи невзначай, без виконань всіх традицій і обрядів, якими вони супроводжувались. Ці і інші подібні риси чорноморських традицій і звичаїв представ- лені Я. Кухаренком, у його дуже цікавій і дуже живій, характерній п’єсі, з прекрасним розумінням сценічного мистецтва» [20, с. 5]. Переселившись на Кубань козаки, понаганяли всяку худобу: коней, рогату худобу, вівці. Вівці були волоськими, ними займались козаки-волохи, які добре знали чабанську справу й порядкували в отарах. Про повсякденний побут чабанів у Чорно- морії розповідає Я. Кухаренко: «В жодній кочівній отарі мусить бути: мічман 1, чабанів 2 і гарба- чий 1. Одна отара держить в собі 10, а не більш як 15 сот овець. Такий бач лік чабанський. Між ві- вцями, для приводу, бува небагато кіз і цапи- передняки. Якщо буде в одного хазяїна таких отар 4-5, то ставиться над мічманами отаман. При жодній отарі: гарба з одежою, посудом і харча- ми, і собак 10 або 3. Отари кочують по степах, і де прийдеться, там і ночують. З першу. в Чорно- морії, їх не було, то отари й кочували всю зиму; сіна косить не думали. Під худу, захищались під комишами, яких тоді було доволі, а там і в плав- нях по грядах. А як набрело до нас багацько моска- ля, то де та й зима взялась: мов її з собою принес- ли. От тоді вже стали хазяїни косить сіно, і як у степу під худу не стало прихилища, то й почали для захисту робить коші з хурдниками і курені для чабанів. Місце для того обирається високе, щоб вітер здував сніг з того місця. Коші робляться круглі і четвероуглові з комишу…» [18, с. 29–35]. Цінною інформацією є список-свідчення «Скільки є в Чорноморії худоби, землі і народу козацького» складений Я. Кухаренком [18, с. 35–36]. Чорноморці виробили своєрідний піхотний рід війська – чорноморські пластуни, які славились особливою відвагою, безстрашністю і винахідливі- стю при захисті Севастополя. Пластуни, проходя- чи гарну бойову школу війни з горцями, відрізня- лись від інших козаків військовою хитрістю, смі- ливістю, відвагою і, в критичних хвилинах, незвичайною винахідливістю. «Там на Кубані, знайшли вони такі ж плавні, як на Дніпрі. Жонатих стали обселять слободами, а сірома – хто ремісний – в Нову Січ, по куренях, а охочі до звіря – розсипа- лись по плавнях і на запорозький шталт добува- лись. При пластунах були охочі хлопці, при них во- ни зростали, а вивчившись характерства робились пластунами. Цілу осінь і зиму, поки звір порошко- вий, пластуни жили в плавнях, а весною, приходили в слободи і приносили свою добич, звірячі слухи, продавали їх, купували порох, оливо і із одежі що треба. На останню ж копійку, поводивши музик на підпитку, інші зоставались до осені на літню роботу в слободах і хуторах, а інші зараз одходи- ли в плавні: хто стрільцювать, а хто рибачить. Плавні в Чорноморії, не тільки на одній Кубані, вони закривають мало не половину берега Азов- ського моря; в них водяться: олені, дикі кози, дикі свині, вовки, лисиці, харсуни, а в рідкості попада- ються бобри. Пластуни, окрім стрільби з оруж- жя, ставлять всякі самолови: капкани, ступиці, цівки, пружини, сільця, нитки, або тенета. Плас- тун не знає розкоші, не гаразд одіжний, поневіря- ється, а пластунства не кидається. Високі коми- ші, полома, містами чагар, захищають його. Одно небо в плавні пластун бачить, як гляне вгору; по його ясних зорях, в ночі, міркує він собі дорогу, а як хмарно, то по вітру, котрий нагинає верхи очере- тів високих. Наші пластуни одягаються в черке- ську одежу і, під їх бармуючись, запускають бо- роди, хто хоче; на поясі ремінному носять кин- джал з ножем, жарівницю, чабалтас кулішницю, відвертку. За поясом пістоль і збоку черкеську шабельку. На ногах онучі суконні, або портняні с шерстяними, або прядільними волоками. Черевики, або постільці, більш свинячі наверх шерстю, щоб не шамтіло в траві. Не диво пластунам бути пру- дкими і чуткими, второпними й проворними. Зи- мою на холоді, а літом на комарях та з голодом. Не убачивши лучшого, думали, що так на всім сві- ті» – наголошує Я. Кухаренко [19, с. 65]. Майже одночасно із заселенням Чорноморії йшла колонізація тієї частини Кубанської області, яка відома під назвою Старої лінії. Для колонізації цієї лінії в 1794 році були розселені по Кавказькій лінії, вище чорноморців Дону в станицях при фор- тецях, по середній течії р. Кубані, де вони і утво- рювали Кубанський полк. Дізнавшись про еконо- мічну перевагу цих станиць, про вільне їх життя і про багатство природи на нових місцях ланцюг ко- зацьких поселень розтягнувся по всій Кавказькій лінії від Тамані до Константиногорскій фортеці і навіть – до гирла Терека. Завдяки такому форму- ванню, всі розрізнені підрозділи козацтва, які за- ймали північні частини Кавказу, від Каспійського моря до Усть-Лабінської фортеці утворювали одне ціле. Заселення Нової Лінії, тобто рівнини між р. Кубанню і Лабою розпочалось в 1840 році. За- селення краю тривало протягом 20 років, попов- нювалось через певні проміжки часу все новими і новими станицями. У 1860 році було проведено суттєві зміни в ко- зацьких військах на Північному Кавказі: замість двох існуючих військ Чорноморського і Кавказь- кого лінійного, були утворені два війська – Кубан- ське і Терське, причому в складі Кубанського вій- ська увійшло Чорноморське і значна частина Кав- казького лінійного, полки – Кубанський, Кавказь- кий і Хоперський. З утворенням Кубанської облас- ті колонізація краю не тільки не зупинилась, а на- впаки проводилась з більшою енергією і поспішні- стю. Колонізація передгір’я Кубанської області була великою битвою, якою завершилась сімдеся- тилітня боротьба Кубанських козаків з Кавказьки- ми горцями. Переселенці вважали себе українця- ми, зберегли українську мову, традиції, фольклор. Поступово запорозькі порядки тут були ліквідова- ні: в 1800 році козаків позбавили права обирати старшину; в 1842 році було скасоване козацьке са- моврядування; в 1860 році частину нащадків ко- лишніх запорожців переселили на південь і на їх ос- нові створили Чорноморське (Кубанське) військо. Спочатку (кінець ХVІІІ ст.) майже все населен- ня Кубані було українським. Поступово зростала тут чисельність росіян. За даними перепису 1926 року, в Кубанській окрузі українці становили 61,5 %, росіяни – 33,4 %. До речі, високою була частка українців і в прилеглих районах [7, c. 147]. Після жовтневих подій 1917 року Кубань увійшла до складу Росії. Особливо складною була тут полі- тична ситуація під час громадянської війни, коли Кубань стала ареною запеклого протистояння різ- них армій і політичних сил. У 20-ті – на початку 30-х років ХХ ст. активізувалися процеси україн- ського національно-культурного відродження. В 1925 році на Кубані налічувалося 900 тис. украї- номовних жителів, працювало майже 150 україн- ських шкіл І ступеня, де 320 учителів навчали 14 тис. учнів. Але вже в 1932 році українське наці- онально-культурне життя на Кубані завмерло: бу- ло закрито українські школи, на людних місцях спалювалася українська література з хат-читалень, були ліквідовані українські видавництва «Черво- ний прапор», «Радянський станичник», «Красно- дарська філія Державного видавництва України». Усе це призвело до зміни в 1930-х роках демографіч- ної ситуації і національної структури населення. Зміни в етнодемографічній структурі населення Кубані і прилеглих територій Північного Кавказу вимагають глибокого неупередженого вивчення. Але безперечним є те, що ці зміни відбувалися в умовах масових репресій, навмисного голоду, ви- селення в Сибір жителів багатьох кубанських, ста- вропольських і ростовських станиць, створення передумов для вимушеної відмови людей від своєї національності, рідної мови. На такому тлі не при- пинялися міграційні потоки українського селянст- ва та козацтва, які, заселяючи безкраї простори Ро- сійської імперії, формували українську діаспору. У 1990-х роках відкрилися нові потенційні можливості для розвитку української діаспори в Росії. Проте перспектива утвердження української етнічності як у Російській Федерації, так і в інших пострадянських країнах не виглядає занадто оптимістично. На відміну від більшості західних країн, східна діаспора здебільшого відчуває негативну реакцію етно-соціального середовища на будь-які прояви української ідентичності.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Арендаренко Н. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 г.: В 3 ч. Ч.1. – Полтава : Тип. губ. правле- ния, 1848. – 190 с. 2. Богданович А. В. Сборник сведений о Полтавской губернии. – Полтава : Тип. губ. правления, 1877. – 284 с. 3. Динаміка чисельності // Українці: Історико-етнографічна монографія у двох книгах. Кн. 1. – Опішне : Українське народознавство, 1999. – С. 145–160. 4. Дукмасов И. О заселении Черноморского побережья Кавказа казачьим войском // Русский вестник. – 1886. – № 10. – С. 737–775. 5. Зарубіжні українці / С. Ю. Лазебник, Л. О. Лещенко, Ю. І. Макар та ін. – К. : Вид-во «Україна», 1991. – 252 с. 6. Заставний Ф. Українська діаспора (розселення українців у зарубіжних країнах). – Львів : Світ, 1991. – 120 с. 7. Заставний Ф. Українські етнічні землі. – Львів : Світ, 1993. – 176 с. 8. Иванов П. Переселение запорожцев на Тамань // Киевская старина. – 1891. – Т. 34, № 7. – С. 133–141. 9. Из Кубанской старины // Киевская старина. – 1895. – Т. 51, № 12. – С. 103. 10. К двухсотлетию Кубанского казачьего войска: 1696-1896. 11. Китицын П. К истории Кубанского войска // Киевская старина. – 1892. – Т. 38, № 9. – С. 425–429. 12. Казаки Полтавского полка: По материалам Румянцевской описи. Ч. 1. – Полтава : Тип. И. А. Дохмана, 1913. – 303 с. 13. Короленко П. Азовцы // Киевская старина. – 1891. – Т. 34, № 7. – С. 53–74; № 8. – С. 171–194. 14. Короленко П. П. Церковные древности кубанских казаков. – /Б.м.г./. – 110 с. 15. Короленко П. П. Черноморцы: исторический очерк. – СПб. : Тип. Департ. уделов, 1874. – 212 с. 16. Костомаров Н. Черноморские казаки // Основа. – 1861. – Август. – С. 1–8. 17. Кулик В. Вісті // Основа. – 1862. – липень. – С. 101. 18. Кухаренко Я. Вівці та чабани в Чорноморії // Основа. – 1862. – № 5. – С. 29–39. 19. Кухаренко Я. Г. Пластуни // Основа. – 1862. – лютий. – № 2. – С. 61–65. 20. Кухаренко Я. Г. Чорноморський побут на Кубані між 1794 і 1796 роками: Оперета / Передмова П. Куліша // Осно- ва. – 1861. – ноябрь. – № 11. – С. 1–41. 21. Мокляк В. О. Полтавський козацький полк: науково-популярний нарис історії полку з часу його виникнення до кінця ХVІІ ст. / Управління культури Полтавської обласної державної адміністрації ; Полтавський краєзнавчий музей. – Полтава : Дивосвіт, 2008. – 112 с. 22. Наулко В. І., Чорна Н. В. Динаміка чисельності і розміщення українців у світі (ХVІІІ – ХХ ст.) // Народна творчість та етнографія. – 1990.– № 5. – С. 3–16. 23. Падалка Л. В. Карта казацких полков на Полтавской территории. – Полтава : Т-во «Печатное дело», 1914. – 4 с. 24. Прокопів І. Прокіп Короленко (1834-1913) // Український календар-73. – Варшава, 1973. – С. 180–183. 25. Сборник материалов по истории Кубанского Казачьего Войска. – Т. 4. 1795-1799 / И. Дмитренко. – СПб., 1898. – 497 с ; Киевская старина. – 1899. – май. – С. 109–119. 26. Терещенко В. З народних вуст: Чорноморські козаки // Основа. – 1862. – лютий. – С. 54–60. 27. Фелицын Е. Д. Библиографический указатель литературы о Кубанской области, Кубанском казачьем войске и черноморской губернии Екатеринодар, 1899-1902 // Киевская старина. – 1904. – Март. – С. 131–135. 28. Черноморские пластуны: Чтение для солдат. – 1860. – Из библиографии // Основа 1861. – ХІ-ХІІ. – С. 122. 29. Українське народознавство: Навч. посіб. / За ред. С. П. Павлюка ; Передмова М. Г. Жулинського. – 3-е вид., випр. – К. : Знання, 2006. – 568 с.
В МК Богородице-Казанской церкви с.Каргат Каинский уезд Каргатская волость (ныне Новосибирская область) за 1896 год встретились: (заранее извиняюсь за написание уездов и волостей … уж как прочитала)
Полтавская губерния Лохвицкий уезд Исковская волость Ивченко Дмитрий Григорьевич
Полтавская губерния Лохвицкий уезд Свиридовская волость Гудко Павел Терентьевич Загородний Григорий Денисович
Полтавская губерния Мироградский уезд Березолуцкая волость Грибанникова Праскева Федосеевна Палий Моисей Матвеевич и Евдокия Васильевна 21.05.1896 г. родилась дочь Агрипина Шептун Степан Павлович
Полтавская губерния Мироградский уезд Петровская волость Волкова София Корниловна 18 лет заключила брак с Денисенко Ермий Анатольевич 26 лет Голубь Петр Лукьянович казак 26.12.1895 г. смерть от тифа возраст 18 лет
Полтавская губерния Прилукский уезд Гнилицкая волость Евченко Михаил Васильевич Рогшев Петр Григорьевич
Полтавская губерния Прилукский уезд Рудовская волость Янко Иван Иванович
--- Всем всего самого доброго!
Ищу сведения о Костецких (Одесская область), Ращупкиных (Орловская и Новосибрская область), Тычининых и Вороновых (Воронежская область), Григорьевых и Фисановых (Алтайский край), Сергеёнок (Красноярский край) Мой дневник
Государственный архив Томской области. ф.3, оп.44, д.2092 "Списки крестьян и непречисленных переселенцев, проживающих в д. Мохнатый Лог Карасукской волости Барнаульского уезда Томской губернии, б\д" (примерно, 1902г.) Непричисленные Год прихода в Сибирь, фамилия - место выхода из Полтавской губернии 1900 Брундей, Галушевский, Стеценко, Дудник, Теслина - Кобелякский уезд, Соловьевская вол., Ханделевка 1900 Вищенко - Кобелякский уезд, Соловьевская вол., с. Хащеловка 1900 Стеценко, Сердюк, Сидоренко - Кобелякский уезд, Соловьевская вол., с. Лучки 1900 Свистун - Кобелякская вол., Соловьевская вол., с. Лучинко- Хондец 1900 Глущенко - Кобелякская вол., Брусовская вол., с. Тарирунка(?) 1900 Диденко - Гадячский уезд, Вельбовская вол., с. Будищи
1895 - Собко Миргородский уезд, Савиловская(?) вол., д. Обуховка 1900 Николенко - Миргородский уезд, Камышанская волость и село 1901 Кулик, Мельник, Яценко - то же 1900 Сахненко, Гаргеленко - Миргородский уезд, Зуевская вол. и село 1900 Хоруля - Миргородский уезд, Зуевская вол., с. Черевок
Просмотр дел о причислении наводит на мысль, что пик переселения из Полтавской губернии пришелся примерно на 1898-1900
--- СИРОТА (с. Хитцы Лубенский уезд Полтавская губ., с. Полтавка Орский уезд Оренбургская губ.), РОМАНЕНКО (Старобельский уезд Харьковская, Андреевская в. Каинский уезд Томская губ.), ВИШНЕВСКИЕ (Шабская в. Аккерманский уезд Бессарабская губ.), Павликовы (Чертенская в. Мосальский уезд Калужская губ.)
Государственный архив Томской области (ГАТО), ф.196 оп.15 д.694 "Документы о причислении к д. Ново-Баганенской Черно-Курьинской волости семей крестьян-переселенцев, прибывших из Полтавской губернии" 13.10.1908-30.12.1909 1909 Данько Иван Сергеевич, 47 лет - Лохвицкий уезд, местечко Куриньки - в д. Багаёнки 1909 Кибенко Гордей Луппович, 43 года - Хорольский уезд, Ново-Аврамовская, с. Милюшек - в д. Кучугур
--- СИРОТА (с. Хитцы Лубенский уезд Полтавская губ., с. Полтавка Орский уезд Оренбургская губ.), РОМАНЕНКО (Старобельский уезд Харьковская, Андреевская в. Каинский уезд Томская губ.), ВИШНЕВСКИЕ (Шабская в. Аккерманский уезд Бессарабская губ.), Павликовы (Чертенская в. Мосальский уезд Калужская губ.)
Смотрите первое сообщение темы