На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!
Пожалуйста, по своим личным поискам (по фамилиям рода) и отдельным населенным местам открывайте фамильные или дневниковые темы. Географический раздел по Полтавской губернии разбит на уезды/волости. Придерживайтесь, пожалуйста, выбранной схемы, открывая новые темы.
ОБРАТИТЕ ВНИМАНИЕ на то, что ВСЕ украинские разделы и темы закрыты для редактирования... Напечатав свое сообщение, не поленитесь проверить его на предмет грамматических ошибок и неточностей в изложении через опцию "Предварительный просмотр"...и только потом отправляйте на форум через опцию "Отправить".. ________ Не забывайте из цитат участников в Ваших постах удалить лишнее, оставив только ту часть, на которую даете ответ или задаете вопрос.
Коллеги, просьба не забалтывать ИНФОРМАТИВНЫЕ темы, которые (без вопросов/ответов).
Ведем дискуссии в рамках приличия, не нанося друг другу взаимных обид и оскорблений. Взвешенно и аргументировано обсуждаем вопросы/ответы участников, работающих по регионам раздела.
Переселенцы из Полтавской губернии и обратно
ВЫПИСКИ из архивных документов (БЕЗ вопросов/ответов)
1833 год. Переселение из Полтавской и Черниговской губерний в пределы Кавказских областей. Сообщение темы Переселенцы в н.п. Лаптевское Лаптевской волости Змеиногорского уезда Томской губернии из Полтавской губ., их имена, возраст и год переселения Сообщение темы «поверенный полковника Алтудокова – Шанаев передает переселенцам из Хорольского уезда Полтавской губернии свободный от запрещения и залога благоприобретенный участок в 532 десятины удобной и неудобной земли, находящийся в Терской области, Нальчикском округе, близ ст. Прохладная со всеми на том участке водами, мелким лесом, пастбищем, пашнями, сенокосами в границах по межевому плану». Перепост Книга (статистические сведения) - Переселения из Полтавской губернии с 1861 года по 1 июля 1900 года : Сост. по поручению Полтав. губ. зем. упр. Вып. 1 / Стат. бюро Полтав. губ. земства. - Полтава : типо-лит. Л. Фришберга, 1900-1905. - 24-26. Вып. 2 : 1894-1901 гг. - 1905. - 3, III, 146, 303 с., 8 л. карт., Книга Ссылка 2 на книгу
--- Киреевы (Брянский уезд д. Ивоток); Золотаревы, Набоковы, Демины (Орл. губ. Кромы), Тюрины (Пенз. губ. Чекашевы Поляны с.), Ларины (г.Лукоянов, Нижегородская), Порошины (Вятская губ.), Грищук (село Кортуз), Голузовы (Галуза)(Минская губ. с. Оздятичи, д. Манча), Шатиловы (Тамб.губ. Дворянщина); Чернен
"Тургайская область была открыта для переселенцев Полтавской, Черниговской и Саратовской губерний, переселяющихся с содействием правительства по закону 6 июня 1904 года..." "...Значительно большее число ходоков приезжало из Полтавской губернии.4 июня прибыла первая партия ходоков в числе 21 человека, вслед за ней – другая партия в 8 человек, затем – в 87 человек, потом – мелкие группы и одиночки..." "...Есть основание полагать, что, кроме неосведомленности, были и другие причины заведомо отрицательного отношения полтавских ходоков к Тургайской области. Они в один голос утверждали, что в 1905 году в Полтавской губернии ожидался отличный урожай, нужно было спешить на уборку хлеба; некоторые проговаривались, что есть надежда на даровой раздел частновладельческой земли. На вопрос, зачем же они в таком случае ехали так далеко, ходоки отвечали, что начальство посылало, хотя о принудительной посылке, конечно, не могло быть и речи..." http://kostanay1879.ru/index.p...;Itemid=51
О том, как я нашла своих предков, переселенцев из Рязанской губернии: https://forum.vgd.ru/post/1693/39173/p2879847.htm#pp2879847 Почему даю ссылку здесь? Может кого-то вдохновит мой опыт. И потому, что мои предки Кашуба переселились в Таврическую в 1861 году. И это переселение могло быть из Полтавской, или Черниговской, или Харьковской. Я до сих пор не могу выяснить откуда именно. И очень надеюсь, что кто-нибудь еще поделится информацией о своем поиске переселенцев из Полтавской губернии.
Получается, что бОльшая часть переселенцев из Полтавской губернии, осевших в 1894 г. в Мариинском уезде, изначально направлялись на р.Амур. Был, судя по всему, какой-то запрет им селиться в Западной Сибири - в книге по переселению в Мариинский уезд есть свидетельства (и этот запрет не всегда выполнялся, чему свидетельства - многочисленные оставшиеся на землях Мариинского уезда уроженцы Полтавской губернии)! Даже если это и не "ивановские" - рассказ об их переселении, очевидно, был вполне среднестатистическим для того времени.
Посёлок Святославский (Почитанская волость): "Посёлок, как показано выше, заселился главным образом в 1890 и 1891 г. ; в следующие 2 года прибыло ещё 8, - в 1894 г. , за несколько дней до посещения посёлка исследователями - ещё 6 семей полтавцев, направлявшихся на Амур и отставших от своей партии за дальностью пути; эти 6 семей регистрации не подвергнуты". http://elib.shpl.ru/ru/nodes/4...258/zoom/4
Пос.Тихеевский (Почитанская волость) - удивительная история, ибо состав поселенцев очень похож на то, что я уже нашёл по Ивановцам в ранних метриках с.Константиновского: "Переселенцы 1894 г. - всего 36 семей (из них одна отделилась уже по прибытии); кроме двух семей, все остальные - малороссы из Переяславского уезда Полтавской губернии: 16 семей (10 из д.Пологи-Яненки, Хоцк.вол., 5 - из д. Пологи-Вергуны и Пологи-Чеботьки, Ташанской волости; одна - из д.Софиевки, Войтовской волости) бывших крепостных, из них 4 безземельных, остальные - на подворном наделе в 4 с половиной десятины (большинство- с долями надела); остальные 17 (8 из д.Помокли, Помокельской волости, 9- из д.Сошниковой, Ковалинской волости) - козаки и госуд.четвертные; 2 семьи - с одними усадьбами, 14 - с участками от 1 до 3 дес., одна - в 6 дес.; всего во владении 17 семей козаков было 35 дес., в среднем по 2.1 дес. на семью; аренда была мало развита - арендовали только 9 семей, снимавшие 13 дес., а семь сдавали часть наделенной земли. Размеры запашек были ничтожны: из числа 35-ти семей 4 не сеяли хлеба, 17 засевали не больше 1 дес., 5 - от 1,25 до 2 дес., 8- более 2х, но не более 3х дес.; большинство обрабатывали землю наймом: рабочий скот имели только 11 семей: 5 - по одной, 6 - по 2 штуки. Существовали, главным образом, сторонними заработками: на первом месте стояла работа по найму у помещиков, затем - отхожие земледельческие заработки "на черноморье" (14 семей), работа на сахарных заводах (8 семей), ремесленный труд (10 семей). Переселялись полтавские с разрешения, направляясь на Амур: именно туда, а не куда-то ближе, просились потому, что знали о запрещении переселяться в другие места Сибири. При ликвидации четвертная и козацкая земля продавалась по цене от 100 до 150 р. за десятину (за 13 дес. было выручено 1480 р. - в среднем 114 р. за десятину), выкупные наделы в 4,5 дес. - от 200 до 280 р., усадьбы - от 40 до 70 р. Всего 35 семей взяло с собой 7140 р., в среднем по 240 р. на семью: одна семья, шедшая за счет родных, взяла менее 50 р., 13 - не свыше 100 р. (большинство по 80-100 р.), 6 - от 100 до 200, 12 - от 200 до 400 р., две по 500-600 р. Во время пути полтавцы убедились в недостаточности своих средств для достижения поставленной цели и, в то же время, узнали о возможности устроиться в Томской губ.; вследствии этого, зарегистрированные 33 семьи отделились от своих партий и, по указанию Томского перес. чиновника, попали на данный участок. Шли все на Тюмень, отсюда - пароходами до Томска, от Томска - большинство на купленных, 7 - на нанятых лошадях. Вышли из дома в составе 3х партий: 12 семей вышли 24 апреля: первые из них попали на место 1 июня, последняя, простояв в Нижнем и Тюмени, пришла лишь 9 июля. Следующие 9 семей вышли 1 мая: им пришлось простоять в Казани 2,5 и в Тюмени 3,5 недель, на место же они прибыли лишь 20 июля. Последние 12 семей вышли 7 мая и опять таки разбились в пути: первые 4 семьи прибыли на место 14 июня, последняя - 20 июля. Таким образом, продолжительность пути колебалась от 5,5 недель до 11,5 недель. Стоимость пути, по данным подворной переписи, составила для 33 семей полтавских 5200 р., что в среднем на семью составило 158 р.; из этой суммы 1870 р. было израсходовано на покупку лошадей. Пособие получила только одна семья, в размере 30 р." http://elib.shpl.ru/ru/nodes/4...297/zoom/4
Источник - Хозяйственное положение переселенцев в поселках и приселениях Мариинского округа. 1895 г.изд.
--- Ищу Татьянкиных, Чесноковых, Болдыревых, Гавриловых, Рыковых из Тамбовской губ., Поповых, Пашковых из Воронежской губ., Останкиных (Астанкиных) из Курской губ. Мой дневник
Добрый день! Если кого-нибудь интересуют книги Переселения из Полтавской губернии с 1861 года по 1 июля 1900 года : Сост. по поручению Полтав. губ. зем. упр., то их можно скачать по ссылкам: Выпуск 1 Выпуск 2
Комментарий модератора: Смотрите первое сообщение темы
--- Ищу сведения о Саржан, Сердюк, Ментковский, Ольшанский, Кашуба, Гончаров, Веклич, Сыпало, Орлов, Мирошниченко, Доценко в Амурской области
УДК 94:355(477.53):323.113(470.62):[39]«17» Л. І. Шаповал КОЗАКИ-ПЕРЕСЕЛЕНЦІ З ПОЛТАВЩИНИ НА КУБАНЬ: ПОБУТ ТА УСТРІЙ
Висвітлено переселення козаків із Гетьманщини, зокрема, з Полтавщини на Північний Кавказ та Кубань. Наголошено на збереженні традицій і звичаїв Запорозької Січі в адміністративно-територіальному устрої та повсякденному побуті. Проаналізовані суспільно-політичні процеси в Росії, які вплинули на формування етно-демографічної структури населення Кубані, та свідчення упорядників Кубанського Козачого Війська: З. Чепіги, А. Головатого, Т. Котляревського, Я. Кухаренка.
Українська етнічна територія має складну історію. Характерним є її окраїнне, межове розташування в Європі, на переході до Азії, на пограниччі лісів і степів, на північних окраїнах середземноморського басейну, на перехресті давніх комунікаційно-торгових шляхів. Український народ упродовж століть намагався просунутись у смугу степів, зайняти їх і дійти до Чорного моря, щоб опертися на природний кордон і мати зв’язок зі світом. Втрата давньоукраїнської державності й поневолення українських земель чужинцями істотно позначалися на процесі формування української етнічної території. Внаслідок цього не тільки припинилося її розширення на заході й півночі, але й почалося витіснення українського населення з етнічних погранич. Українська колонізація другої половини ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. була спрямована на північне Підкавказзя. Наприкінці ХVІІІ ст. у басейні ріки Кубань поселилася велика кількість українських козаків. Переважну більшість поселенців у цих регіонах становили українці. За даними радянської статистики, на початку 30-х років ХХ ст. у західній частині Підкавказзя (Кубанщина і Чорноморщина) українці складали майже 64 %, на Донеччині – відповідно 76,8 % і 20,6 %, на Слобожанщині – 64,2 % і 35,4 %. У південній причорноморській степовій смузі кількість українського населення становила 66 %, а на 34 % національних меншин тут припадало 14,3 % росіян. 7,1 % євреїв, 4,4 % молдаван, 3,7 % німців, 1,3 % греків, 1,6 % болгар [29, с. 53]. Проблема етнокультурного розвитку українсь- кого автохтонного населення і діаспорних груп у країнах Східної та Центральної Європи потребує подальшого глибокого неупередженого вивчення. Ф. Заставний наголошував, що «українці є однією з найчисельніших національних діаспор. Близько 6 млн. їх нараховувалося за межами республіки в СРСР, 4 млн. чол. – у зарубіжних країнах. За ін- шими матеріалами в СРСР за межами республіки жило близько 11 млн., у зарубіжних країнах – бли- зько 5 млн. українців і осіб українського похо- дження. Таким чином, загальна чисельність українців світу оцінювалося майже в 55 млн. чол.» [6, с. 4]. Історіографія питання нараховує обмежену кі- лькість робіт, у яких досліджується динаміка чисе- льності, переселення українського населення за невеликі проміжки часу [3, с. 145–160]. Узагаль-
нююче дослідження про динаміку чисельності українців у світі протягом ХVІІІ – ХХ ст. було під- готовлене В. Наулком та Н. Чорною [22]. Так, у ХVІІІ ст. відбувалося їх переселення на Північний Кавказ і Нижнє Поволжя. Бібліографічний покажчик літератури про Ку- банську область, Кубанське козаче військо і Чор- номорську губернію (укладач Є. Д. Феліцин) є цінним довідковим виданням серед бібліографіч- ної літератури півдня Росії [26]. Український письменник та історик П. Короленко писав оповідання, вірші, етнографічні замітки та нау- кові праці з історії запорізького, чорноморського і ку- банського українського козацтва: «Матеріали до іс- торії Запорізького війська», «Чорноморія» (з 1775 до 1842), «Головатий», «Перші чотири отамани колишнього Чорноморського козачого війська», «Двохсотліття Кубанського козачого війська (1696-1896)», «Кошові отамани Чорноморського козачого війська ХVІІ ст.», «Предки Кубанських козаків на Дністрі» [19]. Автори довідника «Зарубіжні українці» наго- лошували, що «середні віки дають чимало свід- чень епізодичних, несталих переїздів українців до інших країн. Цим відзначилися запорозькі козаки, рятуючись від переслідувань, вони переходили в інше підданство або ж наймалися на військову службу, брали участь в тих чи інших війнах як ландскнехти. Переслідувана своїми численними про- тивниками частина запорозьких козаків змушена була шукати пристановища навіть за Дунаєм» [5, с. 8]. Автор статті ставить на меті висвітлити про- цес переселення козацтва на Кубань, формуван- ня територіально-адміністративного устрою, по- всякденного побуту українського населення Пі- внічного Кавказу. Лівобережна Україна (Лівобережжя, Гетьман- щина) – назва східної частини України (крім край- ньої східної), яка згідно з Андрусівським пере- мир’ям 1667 р. перебувала в складі царської Росії. Займала територію сучасних Чернігівської, Полта- вської, лівобережної частини Київської і Черкась- кої областей (з м. Києвом), а також північну час- тину західної Дніпропетровщини. Тут було ство- рено 10 полків (Київський, Переяславський, Ні- жинський, Чернігівський, Прилуцький, Лубенсь- кий, Полтавський, Миргородський, Гадяцький, Стародубський). Зазначимо, що Полтавський ко- зацький полк, один із центральних полків Ліво- бережної України, за свою багатолітню історію завжди перебував у центрі майже всіх значних подій в Україні. В. О. Мокляк подає характеристику вивчення історії полку в дореволюційній та радянській істо- ричній науці, вказуючи на роботи О. Лаза- ревського, Л. Падалки, Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, А. Скальковського, М. Костомарова, А. Антоновича, М. Максимовича, С. Соловйова, О. Левицького, Д. Яворницького, М. Грушевського, О. Єфименко, І. Крип’якевича, О. Касименка, О. Компан, Ф. Шевченка, В. Дядиченка, В. Голо- буцького, О. Апанович [21]. Існує кілька версій щодо дати виникнення пол- ку: 1569, 1577, 1648. Перша письмова згадка про його існування відноситься до 11 липня 1649 р., коли полтавський полковник Іван Іскренко (мо- жливо, що саме він був першим полтавським полковником), син відомого гетьмана Якова Ос- тряниці, приймав у Полтаві посланців вольновсь- кого воєводи Ф. Арсеньєва, що розвідували стано- вище на Україні. Найвірогіднішою датою створен- ня полку є рубіж 1648-1649 років – вказує В. Мокляк [21, с. 21–22]. Усього полк налічував вісімнадцять сотень: Полтавська городова, Перша та Друга полкові, Кобеляцька, Опішнянська, Богацька, Борківська, Куземинська, Борківська Друга, Ковалівська, Ба- лаклійська, Лукімська, Веприцька, Гадяцька, Книшівська, Подільська Гадяцького повіту, Рашів- ська та Лютенська сотні. У 1654 році склад полку значно змінюється: кількість сотень збільшується до 26. Переписні книги 1654 року фіксують, крім названих, Біло- церківську, Решитилівську, Більську, Старосан- жарську, Новосанжарську, Котелевську, Грунсь- ку та Зінківську сотні. Значно змінюється склад полку в кінці ХVІІ ст. На базі сотень Гадяцького ключа створюються но- ві полки. Одночасно в Поворсклі та Пооріллі, на землях, які в середині ХVІІ ст. входили до складу Чигиринського полку або були незаселені, виник- ло ряд нових сотень, що на початку ХVІІІ ст. віді- грали значну роль у житті полку. Це Келебердянсь- ка, Переволочанська, Нехворощанська, Маяцька сотні. У середині ХVІІІ ст., у зв’язку зі створенням пікінерських полків, почався новий переділ тери- торій. Прикордонні сотні потрапляють під подвій- не командування адміністрацій Полтавського та Дніпропетровського пікінерського полків. Остаточно сотенний устрій на території Полта- вського полку було знищено з його ліквідацією (1782) та створенням наприкінці ХVІІІ ст. нових адмі- ністративно-територіальних одиниць [21, с. 23]. У другій половині ХVІІІ ст. скасовано гетьманське управління (1764), полковий лад на Слобідській (1765) та Лівобережній (1781) Україні. У 1775 р. Нова Січ була ліквідована, а козацтво розпущене; частина запорожців подалася в пониззя Дунаю і на території, що входили до складу Туреччини, ство- рила там (1775-1828 рр.) Задунайську Січ. З 1796 р. Лівобережна Україна одержала назву Малоросійська губернія, з якої в 1802 р. сформували Полтавську і Чернігівську губернії. На сучасно- му етапі ця територія займає важливе місце у виробництві сільськогосподарської і промисло- вої продукції [7, с. 120]. Зокрема, Полтавська губернія займала прибли- зно 811 квадратних міль, між 48 гр. 42 мін. і 51 гр. 8 мін. північної широти. Саме найдовша довжина її від північно-західної сторони до південного сходу, бі- ля 400 верст; а від півночі до півдня 250 верст. Вона межувала зі сходу: з Харківською губернією; із півночі: з Курською і Чернігівською; із заходу: з Чернігівською і Київською; з Півдня: з Київською, Херсонською і Катеринославською – зазначає Н. Арендаренко [1, с. 1]. «Якби ви їхали надворск- лянською низиною, поміж містечками Біликами і Новими Санжарами (Полтавщина), де живуть, помішано, козаки і панські, то задивувались би: ідеш не селом і не степом, а зеленим садом, без перерви; з усіх боків обгортає сад, білі хати і чис- тенькі дворики. Запримітили б ви: деяку хату, геть навкруги обсаджену, уквітчану високими квітками – се ж ознака, щоб парубки знали: у хаті є батькова дочка на порі… заїжджай, козаче, по- проси води напитись, подивись на справжню кві- точку… Запримітили б ви: коло старої хати нові сохи стоять, крокви становлятця: сеж нова хата будується, де молоденька пара свій вік вікувати- ме… Побачили б ви навкруги зелених левад тини сві- же-заплетені з різними вигадками, гарно та штучно, як та коса дівоча, то й гукнули б на коней: тпру, щоб устати та полюбуватись…» [17, с. 101]. На початку 90-х років ХVІІІ ст. царський уряд переселив запорозьких козаків на Кубань – до неї входить Краснодарський край, виділивши їм бли- зько 30 тис. км 2 земель. У зв’язку з назріванням між Росією і Туреччиною війни царський уряд ор- ганізував на початку 1787 року із запорожців так зване Військо вірних козаків, яке разом з російсь- кою армією брало участь у Російсько-турецькій війні. В 1788 році його було перейменовано в Чор- номорське козацьке військо, яке під керівництвом полковника Антона Головатого брало активну участь у Російсько-турецькій війні. За його клопо- танням це військо в 1791 році було переведено у відвойовану в турків західну частину Північного Кавказу. Сюди ж у 1792 році цих козаків (20 тис. чол., а також членів їх родин) було переведено на Кубань. Протягом двох років переселилось на від- ведену Г. Потьомкіним землю 1 759 козачих сімей, серед яких чоловіків – 5 068 і жінок – 4 414 осіб [24, с.183]. Алексопольському городничому князю Манвілову надіслана вимога: «вислати до З. Чепіги полкову старшину, поручика Заноревсь- кого з всіма відповідними бумагами для переселен- ня в Кіш. Казенна палата 7 вересня 1790 р. посла- ла в Алексопольську управу благочинія підтвер- дження про доставку відомостей про жителів м. Алексополя (Нехвороща, Полтавська обл. – Л.Ш.), які вступили до чорноморських козаків. 30 вересня 1792 р. надіслано в алексопольський по- вітовий суд дві копії грамот Чорноморському вій- ську (30 червня і 1 липня 1792 р.). Мова йшлася про переселення козаків і населення на Фанагорійський острів і Кубань. 7 липня 1794 р. справник Андрій Шошин повідомив в алексопольську управу благо- чинія, що правління намісництва доручило йому дослідити про чорноморського козака Микиту Остроуха та його батька Івана хто з них є запо- рожцем, і у якому званні в чорноморці вступили. У відповідь надійшло свідоцтво від жителів м. Алексополя (з 1794 р. м. Царичанка Кобеляцько- го повіту Полтавської губернії) Федора Переско- па, Василя Кудрі і інших про те, що вони служили у Звонківському курені Запорожського війська 20 років. Таким способом було викликано полково- го осавула Черненка, який подав іменний список про козаків, які належали флотилії» [11, с. 428]. Поступово переселялися на Кубань українські, во- лзькі і донські козаки. Крім запорожців, як бачимо, були козаки з Полтавської, Чернігівської і Харків- ської губерній. Українських козаків звали чорно- морцями, а російських – лінійними. Чорноморці мали 11 кінних, 10 піших полків та артилерію. Чо- рноморці мирно зустріли нове випробовування «в покорі і вірності батьківщині і престолу». А тяж- ке матеріальне становище переселенців відтвори- лось у народній пісні Антона Головатого: «Що бу- де, то буде, а буде те, що Бог дасть!» У 1797 році помирає З. Чепіга, кошовим отаманом вибрано А. Головатого, але він незадовго помер. Новий отаман звався військовим і був не вибраний, а при- значений царем. Чорноморці протестували, що їм призначили отамана Тимофія Котляревського. А. Головатому не дали військових кораблів і він не мав чим перевезти гармат та військового майна. Із 12 768 чоловіків переселилось на Кубань 12 645, з ними переїхало 5 526 жінок [23, с. 183]. Чорноморські козаки заснували 40 курінних селищ і дали їм ті ж назви, що їх мали курені в За- порозькій Січі. Адміністративним центром став Катеринодар (Краснодар). У наступні роки туди переселено частину колишніх козаків, які після зруйнування Січі осіли на Катеринославщині та Херсонщині. На початку ХІХ ст. (1808-1820 рр.) царський уряд переселив на Кубань з Чернігівщи- ни і Полтавщини ще близько 50 тис. козаків з ро- динами. У другій половині ХІХ ст. на Кубань з України переїхало ще близько 250 тис. чол. Посе- лялися тут і вихідці з Росії, а також представники корінних народів Північного Кавказу, значна час- тина яких виїхала звідти в Туреччину. У 1813 і 1832 роках туди пересилили козаків гетьмансь- ких полків. Чорноморці отримали право займа- тися торгівлею і всякими промислами; були обмежені загалом багатьма привілеями і зо- бов’язувались оберігати кордони Кубані від на- бігів горців [15, с. 31]. Царськими грамотами була подарована козацт- ву земля між Чорним і Азовськими морями, по рі- чці Єю і до Усть-Лабинського редуту. Керівництву Чорноморського війська надано право чинити внутрішній суд і розправу. Крім грамот, що визначали права і вольності козаків, Катерина ІІ подарувала Війську 30 червня 1792 року Білий прапор, срібні труби, печатку з надписом: «Е. И. В. печать коша Войска Вернаго Черноморскаго», а в знак новосіл- ля подарувала, через А. Головатого, Війську хліб та сіль на золотому блюді, з такою ж сільницею. У 1793 році вся кубанська границя була зайнята Чорно- морським військом: із-за Бугу прийшли інші полки з сім’ями переселених чорноморців [15, с. 34]. Чорноморці знайшли кубанську землю необ- житою, із зарослими очеретом річками і болотами. Чорноморці пережили всі труднощі бездомного життя, перемогли природу: мертва кубанська сто- рона перетворилась в освоєну область. Край чор- номорці заселяли хуторами і куренями (станиця- ми), даючи останнім назви, які існували у Запоро- зькому війську [15, с. 35]. Переселення у Чорномор’ї тягнулося повільно. Чорноморський військовий уряд не раз скаржився в Петербург на бездіяльність влади катеринослав- ського намісницького правління, на свавілля і са- мовправство поміщиків у насильницькому утри- манні козацьких сімей [15, с. 36]. 25 серпня 1792 року на Кубань прибули Чор- ним морем до Тамані флотилія (51 човен і 1 яхта) 3 847 чоловік під командою військового полков- ника Сави Білого; за ними у жовтні того ж року, перейшов по суші кошовий отаман З. Чепіга з вій- ськовим штабом, обозом, трьома кінними і двома пішими п’ятисотенними полками [15, с. 59]. У місті Катеринодарі була встановлена війсь- кова резиденція по прикладу запорозького коша, збудована фортеця і за січовим уставом: курені (казарми), для приміщення курінних отаманів і бездомового товариства, а серед фортеці постав- лена Святотроїцька похідна церква, де розміщений шестиглавий Воскресенський Собор (1874 р.). Пе- реселенці зупинились таборами, під назвами вій- ськових поселень: Андріївка, Константинівка, Стоянівка, Олексіївка, Захаровка, Онуфріївка, Ти- мофіївка і Антонівка. На зиму копали землянки, напинали курені, здобуваючи для цього ліс на пра- вому березі Кубані. Весною 1794 року військовий уряд приймає рішення заселити землю сороками куренями. Серед них під номером 27 зазначаєть- ся Полтавський курінь [15, с. 61–62]. «Степ і багаточисельні ріки на землі Чорноморського війська дали можливість жителям, крім куренів розселятися ще хуторами у зручних місцях, де заводили скотарство, бджільництво, влашто- вувало водяні млини. Все це було вільно без вся- ких мит і наглядачів. Живи та Бога хвали!» – за- значає П. Короленко [15, с. 65]. На військовій раді, протоколом від 1 січня 1794 року встановлено в Катеринодарі військо- вий уряд Чорноморського козачого війська: ко- шовий отаман, військовий суддя і військовий пи- сар. Військова земля була поділена на п’ять пові- тів: Катеринодарський, Фанагорський, Бейсугсь- кий, Григоріївський, Єйський. У кожному повіті встановлено правління, куди призначено по одно- му полковнику, писарю, єсаулу і хорунжому. Пра- влінням були видані герби з такими зображення- ми: Катеринодарського – козак «водрузивший ра- тище в землю, приложа к нему, вместо присошек, ружье. Он держит левою рукою ратище и ружье, а правою приклад, стреляя врага»; Фанагорійскаго – по морю плаваюча лодка, з всім військовим при- бором; Бейсугського – риба; Ейського – козак з рушницею в караулі і Григоріївського – пустий степ, козак сидячий на коні, у військовому обмун- дируванні. Спостереження за правильним вико- нанням повітовими правліннями своїх обов’язків, покладено було на військового осавула. У кожно- му повіті було кілька куренів (станиць), в кожному курені встановлене своє управління: курінний отаман, сільський отаман, сільський наглядач і пи- сар. Курінному отаману підкорялись всі присутні в курені старшини і козаки; він керував справами, що відносились до військової справи в курені. Ку- рінні отамани не проживали в куренях, а знаходи- лись постійно в Катеринодарі у влаштованих у фортеці курінних приміщеннях; приймали всі роз- порядження кошового отамана і військового уряду и виконували їх через молодших сільських упра- вителів. У 1802 році окружне правління – Григорівське, було скасоване, а інші чотири перейменовані в земських начальників. Курінні отамани відіслані з Катеринодару до своїх куренів, через те, що живу- чи в місті відволікаються від своїх обов’язків на- глядати за благоустроєм у курінних селищах. Так було до 1827 року. Положенням, затвер- дженим 26 квітня про управління Чорноморського війська, військова канцелярія, яка утворювалась із військового уряду, по «Височайшій грамоті» Чор- номорському війську 16 лютого 1801 року, була переформована та відкрито особливі адміністрати- вні установи, що діяли за правилами Положення про Чорноморське військо від 1 липня 1842 року. Разом з встановленням адміністративного по- рядку, була влаштована у Війську медична части- на, очолювана військовим медиком. Лікувальні за- клади, що відкривались, надали можливість хво- рим людям отримувати медичну допомогу не тіль- ки на лінії кордону, але й у середині війська. Освіта для молоді мала такий вигляд: спочатку навчали у домашніх школах, а в 1803 році, по кло- потанню військового отамана Бурсака, були ви- кликані до Катеринодару із Московського універ- ситету студент Іванченко і гімназист Поляков. Ці два вчителі відкрили перший рівень для навчання молодого покоління чорноморців. 14 грудня 1806 року відкрито в Катеринодарі початкове училище, з асигнуванням на утримання якого визначалось по 1 500 руб. із військової казни, а «добрі чорно- морці» пожертвували на користь училища більше 4 000 руб. У 1812 році відкриваються нові учили- ща в деяких місцевостях Чорноморії, а 20 травня 1820 року в Катеринодарі відкривається гімна- зія, яку очолив протоієрей Кирило Россінський. Саме отаману чорноморців Федору Яковичу Бурсаку належить відкриття навчальних закла- дів у Чорноморії. З розселенням чорноморців на кубанську зем- лю відчувалася потреба в духовенстві. Чорномор- ське військо не належало ні до якої єпархії, звідки можна було б отримувати православних священ- ників. Цю проблему вирішив Антон Андрійович Головатий за допомогою феодосійського єпископа Іови, який висвятив двох козаків, надаючи свідоц- тва на вступ у духовне звання ієрея. А з часом до- зволено єпархіальним керівництвом будувати церкви в Чорноморії і призначати до них свя- щенників. Так сформувався духовний стан, що підпорядковувався Феодосійському єпархіаль- ному відомству. На честь святого угодника Ми- коли Чудотворця і в пам’ять милостей імператриці Катерини було засновано Катерино-Лібязька Ми- колаївська пустинь (монастир). До монастиря на- дійшла велика частина ризниці із запорозької січе- вої Покровської церкви і із Київського Межигірсь- кого монастиря через ходатайство військового отамана Т. Котляревського. Незважаючи на багато перешкод, швидко роз- вивався громадський побут. Менше чим за 50 років від поселень у пустинному краї не зали- шилось і сліду, адже він став впорядкованим кра- єм. Але не вистачало приюту для поранених та по- калічених воїнів, що визнавалось першою необ- хідністю для бойового життя [15, с. 70–71]. 13 листопада 1802 року було сформовано в Чо- рноморському війську 20 полків, кожен з яких мав два знаряддя в кінному складі, з потрібним числом каноніров. Херсонський військовий губернатор, Дюк-Ришельє, перший звернув увагу на поганий устрій в Чорноморському війську артилерії. По його розпорядженню, у війську були в 1814 році сформовані кінно-артилерійська рота, піша піврота вищим керівництвом була закрита. У 1834 році за розпорядженням командира кавказького корпусу генерала, барона Розена збільшено вдвічі кількість артилеристів. До 1842 року діяло дане положення, по якому сформована артилерійська бригада з трьох кінно-артилерійських батарей і артилерійсь- кої пішої роти. Гвардія, яку використовували на службі в С. Петербурзі, була сформована у 1811 році. По докладу військової колегії 13-го листопа- да 1802 року формуються 20 штатних полків, із них 10 піших і 10 кінних; ще один кінний полк скомплектований у 1819 році. Такий устрій полків існував до положення 1842 року. Тоді по стратегі- чним підрахункам зроблені деякі переміни і у від- ношенні змісту прикордонного караулу. В кожну частину кордону призначені для начальства і ви- конання службових доручень по одному полков- нику, по одному полковому осавулу, по одному полковому хорунжому и по одному полковому пи- сарю. Деякі кордони отримали інші назви і до них було добавлено, в необхідних місцях прикордон- ної лінії, три пости. На кожний пост призначалось по одному старшині, по 25 кінних і 25 піших козаків. Крім того, на чорноморську гребну флотилію – 25 старшин і 375 козаків; для додаткових, у непе- редбачених випадках, і для переправи через про- лив, у Тамані, 228 козаків; на утримання караулів при військових цейхгаузах 75 людей і в 40-х куре- нях, для утримання в Катеринодарі караулів, 240 нижніх чинів. Загалом, по наряду, складало на службі в Чорноморському війську: полковників і старшин – 53, козаків – 1 918. Для кращого поряд- ку в розпорядженнях по воєнній частині, в 1797 році розділено на п’ять частин, з підпорядкуван- ням кожної частини особливому чиновнику. Деякі пости були скасовані, інші додані, з деякими пе- ретвореннями [15, с. 84]. П. Короленко, описуючи події боротьби чор- номорців проти горців у січні 1820 р. на прикор- донній смузі, згадує полтавських козаків-пересе- ленців: військового старшину Гавриша, підполко- вника Ляшенко, військового старшину Порохню, хорунжого Синяговського, Сіромаху, військового полковника Стороженка, єсаула Животовського, Кумпана. Мовою оригіналу: «горцы вторгнулись в станицу; запалали жилища казаков на окраине се- ления; упорный бой кипел на улицах станицы; Си- ромаха и Синьговский, соединившись с жителями, отстаивали Полтавскую станицу; священник с крестом в руках явился среди защитников… К счастью полтавцев, прибывшие с командами вой- сковой полковник Стороженко и есаул Животов- ский смелым и дружным ударом свежих сил при- нудили грабителей отступить… Наступившая оттепель разбила на Кубани лед; переправа чрез ре- ку стала затруднительна, и вторжение хищников прекратились» [15, с. 167]. Ці події показали слаб- кість внутрішнього благоустрою чорноморців. Безперервна служба на кубанській границі від- волікала робоче населення, що й обернуло край у бідність. За проектом генерал-майора Кисельова, міністр внутрішніх справ, граф В. Кочубей пере- дав російському государю доповідну записку про переселення в Чорноморію до 25 000 душ малоро- сійських козаків. 19 квітня 1820 року було затвер- джено російською владою переселення людей, що оживило Кубанський край, підняло дух знесиле- них козаків. Як не були бідні чорноморці, але в порівнянні з прибулими «братами» до них з Мало- росії, – зазначає Короленко, – змогли похвалитися деякими привілеями: у них був дах над головою, скудний шматок хліба, а в переселенців ж не було ні того, ні другого [15, с. 168]. Щоб допомогти цим біднякам, отаман Матвєєв 21 листопада 1821 року звернувся до чорноморців із закликом про благо- дійність. Як наслідок, через місяць було зібрано 10 000 руб. асигнаціями, до 64 четвертей хліба, 317 голів рогатої худоби, 16 коней і 1 044 овець. Комітет по влаштуванню переселенців у Катери- нодарі «благорозумно» розпорядився майном чорноморців, які після виступу отамана в зібранні дворянства ускладнили свою благодійність. За наказом урядового сенату 11 квітня 1820 ро- ку Чорноморське військо підпорядковувалось на- чальнику окремого Грузинського корпусу, який перейменовувався в наступному році в окремий Кавказький корпус, а військова земля зачислялася до Кавказької губернії. З часом посилювалась охо- рона прикордонної лінії на 2 000 чоловік та спо- стережливість варти: дві роти Навагінського полку розташувались у Полтавській станиці; жителі із всіх прикордонних хуторів зібрані у рибні заводи в Темрюк під прикриття військ [15, с. 177]. 50-річчя бойового життя чорноморців на Куба- ні було відзначене новим положенням для Війська від 1 липня 1842 року, яке оголосив наказний ота- ман, генерал Заводовський. Розпорядившись про переформування у війську будівельних частин по новому положенню, наказний отаман відправився до Петербурга з двома військовими депутатами дякувати російського імператора за подаровані «милості». Сформовані, по новому положенню полки і батальйони отримали прапори, подаровані імператором. По проханню отамана Чорноморсь- кого війська Заводовського і по представленню головнокомандуючого окремим кавказьким корпу- сом, імператор пожалував Чорноморському Війсь- ку великий білий Георгіївський прапор за півсто- літню службу на Кубанській границі, яка відома багатьма подвигами мужності і хоробрості. Освя- чення цього царського дарунку проходило у війсь- ковому окрузі в м. Катеринодарі 11 травня 1844 року на зібранні війська, дворянства і представни- ків козацьких станиць. Поселяючи чорноморських козаків по Кубані, російський уряд цим забезпечив російські кордони від вторгнення войовничих черкеських племен, замінюючи козаками, які знаходились в регуляр- них частинах, що з великими труднощами перено- сять обмеження у повсякденному побуті. Щодо домашнього побуту чорноморських козаків слід наголосити: «Жили Чорноморські козаки тоді не дуже-то заможно. Та коли їм сердегам було що й придбать? Хіба тепер, як с Черкесом війна ути- хомирилась, то може й поопірились трохи; тоді ж, як я бував в їх містах, то їм ніколи було свого доглядать… Яким черга, ті ідуть на Кавказ вою- вати, зносять крепості, копати канави, земляні стіни видвигати – як гори. Робота була зазвонна – нічого сказать. Ті ж, которі оставались дома, тож на печі не лежали. На березі по всяк час було діло. За хазяйством гляділи одні жінки. Степу ж у їх було доволі. От, як підійде робоча пора, то не- ділі за дві, або й більш, понаходять в Чорноморію на заробітки Анапці було багато різного, забрід- шого зо всіх кінців, люду, – та все біднота. Оце-ж, пориходивши в Чорноморію, подоговорюються з жінками убрать їх хліб – чи, там, за плату, чи с копиці; то поки прийде робоча пора, то вони їм і хати пооправляють і по хазяйству дадуть всякий порядок; а там поскошують і хлібець і сіно, хто скільки спромігся засіяти. Коли ж повертаються козаки до дому, то звісно, – де вже видержать, щоб не курнути – не така натура. То жінки їх і лають: «А чорти-б убив вашого батька, та з ва- шими козаками! Коли б не Анапці, то хати і досі б були повкривані вітром. А їм чортма й гадки; аби горілка була» [26, с. 58]. Оперета «Чорноморський побут» Я. Кухаренка (1836) представляє час першого заселення прику- банських рівнин запорожцями й іншими вихідця- ми з України [20]. Традиції та звичаї тодішньої Чорноморії були загалом ті ж самі, що і в Україні, але відрізнялись деякою грубістю, якою вирізня- лись маси населення і не рідко були з ними в роз- ладі. Як вказує П. Куліш: «Тут, запорозька приви- чка до бурлацького життя зіткнулась з необхідні- стю одружитися і вести сімейне життя; так як місцева влада прилягала турботу про розмножен- ня сімейств, то шлюбні союзи заключались інколи невзначай, без виконань всіх традицій і обрядів, якими вони супроводжувались. Ці і інші подібні риси чорноморських традицій і звичаїв представ- лені Я. Кухаренком, у його дуже цікавій і дуже живій, характерній п’єсі, з прекрасним розумінням сценічного мистецтва» [20, с. 5]. Переселившись на Кубань козаки, понаганяли всяку худобу: коней, рогату худобу, вівці. Вівці були волоськими, ними займались козаки-волохи, які добре знали чабанську справу й порядкували в отарах. Про повсякденний побут чабанів у Чорно- морії розповідає Я. Кухаренко: «В жодній кочівній отарі мусить бути: мічман 1, чабанів 2 і гарба- чий 1. Одна отара держить в собі 10, а не більш як 15 сот овець. Такий бач лік чабанський. Між ві- вцями, для приводу, бува небагато кіз і цапи- передняки. Якщо буде в одного хазяїна таких отар 4-5, то ставиться над мічманами отаман. При жодній отарі: гарба з одежою, посудом і харча- ми, і собак 10 або 3. Отари кочують по степах, і де прийдеться, там і ночують. З першу. в Чорно- морії, їх не було, то отари й кочували всю зиму; сіна косить не думали. Під худу, захищались під комишами, яких тоді було доволі, а там і в плав- нях по грядах. А як набрело до нас багацько моска- ля, то де та й зима взялась: мов її з собою принес- ли. От тоді вже стали хазяїни косить сіно, і як у степу під худу не стало прихилища, то й почали для захисту робить коші з хурдниками і курені для чабанів. Місце для того обирається високе, щоб вітер здував сніг з того місця. Коші робляться круглі і четвероуглові з комишу…» [18, с. 29–35]. Цінною інформацією є список-свідчення «Скільки є в Чорноморії худоби, землі і народу козацького» складений Я. Кухаренком [18, с. 35–36]. Чорноморці виробили своєрідний піхотний рід війська – чорноморські пластуни, які славились особливою відвагою, безстрашністю і винахідливі- стю при захисті Севастополя. Пластуни, проходя- чи гарну бойову школу війни з горцями, відрізня- лись від інших козаків військовою хитрістю, смі- ливістю, відвагою і, в критичних хвилинах, незвичайною винахідливістю. «Там на Кубані, знайшли вони такі ж плавні, як на Дніпрі. Жонатих стали обселять слободами, а сірома – хто ремісний – в Нову Січ, по куренях, а охочі до звіря – розсипа- лись по плавнях і на запорозький шталт добува- лись. При пластунах були охочі хлопці, при них во- ни зростали, а вивчившись характерства робились пластунами. Цілу осінь і зиму, поки звір порошко- вий, пластуни жили в плавнях, а весною, приходили в слободи і приносили свою добич, звірячі слухи, продавали їх, купували порох, оливо і із одежі що треба. На останню ж копійку, поводивши музик на підпитку, інші зоставались до осені на літню роботу в слободах і хуторах, а інші зараз одходи- ли в плавні: хто стрільцювать, а хто рибачить. Плавні в Чорноморії, не тільки на одній Кубані, вони закривають мало не половину берега Азов- ського моря; в них водяться: олені, дикі кози, дикі свині, вовки, лисиці, харсуни, а в рідкості попада- ються бобри. Пластуни, окрім стрільби з оруж- жя, ставлять всякі самолови: капкани, ступиці, цівки, пружини, сільця, нитки, або тенета. Плас- тун не знає розкоші, не гаразд одіжний, поневіря- ється, а пластунства не кидається. Високі коми- ші, полома, містами чагар, захищають його. Одно небо в плавні пластун бачить, як гляне вгору; по його ясних зорях, в ночі, міркує він собі дорогу, а як хмарно, то по вітру, котрий нагинає верхи очере- тів високих. Наші пластуни одягаються в черке- ську одежу і, під їх бармуючись, запускають бо- роди, хто хоче; на поясі ремінному носять кин- джал з ножем, жарівницю, чабалтас кулішницю, відвертку. За поясом пістоль і збоку черкеську шабельку. На ногах онучі суконні, або портняні с шерстяними, або прядільними волоками. Черевики, або постільці, більш свинячі наверх шерстю, щоб не шамтіло в траві. Не диво пластунам бути пру- дкими і чуткими, второпними й проворними. Зи- мою на холоді, а літом на комарях та з голодом. Не убачивши лучшого, думали, що так на всім сві- ті» – наголошує Я. Кухаренко [19, с. 65]. Майже одночасно із заселенням Чорноморії йшла колонізація тієї частини Кубанської області, яка відома під назвою Старої лінії. Для колонізації цієї лінії в 1794 році були розселені по Кавказькій лінії, вище чорноморців Дону в станицях при фор- тецях, по середній течії р. Кубані, де вони і утво- рювали Кубанський полк. Дізнавшись про еконо- мічну перевагу цих станиць, про вільне їх життя і про багатство природи на нових місцях ланцюг ко- зацьких поселень розтягнувся по всій Кавказькій лінії від Тамані до Константиногорскій фортеці і навіть – до гирла Терека. Завдяки такому форму- ванню, всі розрізнені підрозділи козацтва, які за- ймали північні частини Кавказу, від Каспійського моря до Усть-Лабінської фортеці утворювали одне ціле. Заселення Нової Лінії, тобто рівнини між р. Кубанню і Лабою розпочалось в 1840 році. За- селення краю тривало протягом 20 років, попов- нювалось через певні проміжки часу все новими і новими станицями. У 1860 році було проведено суттєві зміни в ко- зацьких військах на Північному Кавказі: замість двох існуючих військ Чорноморського і Кавказь- кого лінійного, були утворені два війська – Кубан- ське і Терське, причому в складі Кубанського вій- ська увійшло Чорноморське і значна частина Кав- казького лінійного, полки – Кубанський, Кавказь- кий і Хоперський. З утворенням Кубанської облас- ті колонізація краю не тільки не зупинилась, а на- впаки проводилась з більшою енергією і поспішні- стю. Колонізація передгір’я Кубанської області була великою битвою, якою завершилась сімдеся- тилітня боротьба Кубанських козаків з Кавказьки- ми горцями. Переселенці вважали себе українця- ми, зберегли українську мову, традиції, фольклор. Поступово запорозькі порядки тут були ліквідова- ні: в 1800 році козаків позбавили права обирати старшину; в 1842 році було скасоване козацьке са- моврядування; в 1860 році частину нащадків ко- лишніх запорожців переселили на південь і на їх ос- нові створили Чорноморське (Кубанське) військо. Спочатку (кінець ХVІІІ ст.) майже все населен- ня Кубані було українським. Поступово зростала тут чисельність росіян. За даними перепису 1926 року, в Кубанській окрузі українці становили 61,5 %, росіяни – 33,4 %. До речі, високою була частка українців і в прилеглих районах [7, c. 147]. Після жовтневих подій 1917 року Кубань увійшла до складу Росії. Особливо складною була тут полі- тична ситуація під час громадянської війни, коли Кубань стала ареною запеклого протистояння різ- них армій і політичних сил. У 20-ті – на початку 30-х років ХХ ст. активізувалися процеси україн- ського національно-культурного відродження. В 1925 році на Кубані налічувалося 900 тис. украї- номовних жителів, працювало майже 150 україн- ських шкіл І ступеня, де 320 учителів навчали 14 тис. учнів. Але вже в 1932 році українське наці- онально-культурне життя на Кубані завмерло: бу- ло закрито українські школи, на людних місцях спалювалася українська література з хат-читалень, були ліквідовані українські видавництва «Черво- ний прапор», «Радянський станичник», «Красно- дарська філія Державного видавництва України». Усе це призвело до зміни в 1930-х роках демографіч- ної ситуації і національної структури населення. Зміни в етнодемографічній структурі населення Кубані і прилеглих територій Північного Кавказу вимагають глибокого неупередженого вивчення. Але безперечним є те, що ці зміни відбувалися в умовах масових репресій, навмисного голоду, ви- селення в Сибір жителів багатьох кубанських, ста- вропольських і ростовських станиць, створення передумов для вимушеної відмови людей від своєї національності, рідної мови. На такому тлі не при- пинялися міграційні потоки українського селянст- ва та козацтва, які, заселяючи безкраї простори Ро- сійської імперії, формували українську діаспору. У 1990-х роках відкрилися нові потенційні можливості для розвитку української діаспори в Росії. Проте перспектива утвердження української етнічності як у Російській Федерації, так і в інших пострадянських країнах не виглядає занадто оптимістично. На відміну від більшості західних країн, східна діаспора здебільшого відчуває негативну реакцію етно-соціального середовища на будь-які прояви української ідентичності.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Арендаренко Н. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 г.: В 3 ч. Ч.1. – Полтава : Тип. губ. правле- ния, 1848. – 190 с. 2. Богданович А. В. Сборник сведений о Полтавской губернии. – Полтава : Тип. губ. правления, 1877. – 284 с. 3. Динаміка чисельності // Українці: Історико-етнографічна монографія у двох книгах. Кн. 1. – Опішне : Українське народознавство, 1999. – С. 145–160. 4. Дукмасов И. О заселении Черноморского побережья Кавказа казачьим войском // Русский вестник. – 1886. – № 10. – С. 737–775. 5. Зарубіжні українці / С. Ю. Лазебник, Л. О. Лещенко, Ю. І. Макар та ін. – К. : Вид-во «Україна», 1991. – 252 с. 6. Заставний Ф. Українська діаспора (розселення українців у зарубіжних країнах). – Львів : Світ, 1991. – 120 с. 7. Заставний Ф. Українські етнічні землі. – Львів : Світ, 1993. – 176 с. 8. Иванов П. Переселение запорожцев на Тамань // Киевская старина. – 1891. – Т. 34, № 7. – С. 133–141. 9. Из Кубанской старины // Киевская старина. – 1895. – Т. 51, № 12. – С. 103. 10. К двухсотлетию Кубанского казачьего войска: 1696-1896. 11. Китицын П. К истории Кубанского войска // Киевская старина. – 1892. – Т. 38, № 9. – С. 425–429. 12. Казаки Полтавского полка: По материалам Румянцевской описи. Ч. 1. – Полтава : Тип. И. А. Дохмана, 1913. – 303 с. 13. Короленко П. Азовцы // Киевская старина. – 1891. – Т. 34, № 7. – С. 53–74; № 8. – С. 171–194. 14. Короленко П. П. Церковные древности кубанских казаков. – /Б.м.г./. – 110 с. 15. Короленко П. П. Черноморцы: исторический очерк. – СПб. : Тип. Департ. уделов, 1874. – 212 с. 16. Костомаров Н. Черноморские казаки // Основа. – 1861. – Август. – С. 1–8. 17. Кулик В. Вісті // Основа. – 1862. – липень. – С. 101. 18. Кухаренко Я. Вівці та чабани в Чорноморії // Основа. – 1862. – № 5. – С. 29–39. 19. Кухаренко Я. Г. Пластуни // Основа. – 1862. – лютий. – № 2. – С. 61–65. 20. Кухаренко Я. Г. Чорноморський побут на Кубані між 1794 і 1796 роками: Оперета / Передмова П. Куліша // Осно- ва. – 1861. – ноябрь. – № 11. – С. 1–41. 21. Мокляк В. О. Полтавський козацький полк: науково-популярний нарис історії полку з часу його виникнення до кінця ХVІІ ст. / Управління культури Полтавської обласної державної адміністрації ; Полтавський краєзнавчий музей. – Полтава : Дивосвіт, 2008. – 112 с. 22. Наулко В. І., Чорна Н. В. Динаміка чисельності і розміщення українців у світі (ХVІІІ – ХХ ст.) // Народна творчість та етнографія. – 1990.– № 5. – С. 3–16. 23. Падалка Л. В. Карта казацких полков на Полтавской территории. – Полтава : Т-во «Печатное дело», 1914. – 4 с. 24. Прокопів І. Прокіп Короленко (1834-1913) // Український календар-73. – Варшава, 1973. – С. 180–183. 25. Сборник материалов по истории Кубанского Казачьего Войска. – Т. 4. 1795-1799 / И. Дмитренко. – СПб., 1898. – 497 с ; Киевская старина. – 1899. – май. – С. 109–119. 26. Терещенко В. З народних вуст: Чорноморські козаки // Основа. – 1862. – лютий. – С. 54–60. 27. Фелицын Е. Д. Библиографический указатель литературы о Кубанской области, Кубанском казачьем войске и черноморской губернии Екатеринодар, 1899-1902 // Киевская старина. – 1904. – Март. – С. 131–135. 28. Черноморские пластуны: Чтение для солдат. – 1860. – Из библиографии // Основа 1861. – ХІ-ХІІ. – С. 122. 29. Українське народознавство: Навч. посіб. / За ред. С. П. Павлюка ; Передмова М. Г. Жулинського. – 3-е вид., випр. – К. : Знання, 2006. – 568 с.
Смотрите первое сообщение темы