Стрельбицкие Strzelbicki Стрельбицькі Стрільбицькі

Володимир Iванович Стрельбицький, народився в 185?-х роках, син Iвана Стрельбицького, та Iоанни-Марiï, мав двох братiв - Льва, та Антонiя, та сестер, одну з яких звали Вiкторiя, по чоловiку Донiгевич.
Володимир був одним iз перших вчителiв на Станiславщинi, помер в 1922 роцi.
Лев став священиком, а Антонiй вiйськовим в кавалерiï, Вікторія була дружиною вчителя в с.Яворів, на Косовщині.

Анатолий Большаков, если это Вас не затруднит, то конечно посмотрите пожалуйста, я сюда собираю всю информацию о Стрельбицких, вот вчера наткнулся в интернете на сайт http://www.obd-memorial.ru , так там нашел больше ста человек с фамилией Стрельбицкий и среди них документы по своему деду и его братьях.

Stefania Skwarczyńska
[edytuj]
Z Wikipedii
Skocz do: nawigacji, szukaj
Stefania Skwarczyńska, z domu Strzelbicka (ur. 17 listopada 1902 w Kamionce Strumiłowej koło Lwowa, zm. 28 kwietnia 1988 w Łodzi) — uczona polska, teoretyk i historyk literatury, teatrolog, profesor zwyczajny, doktor honoris causa Uniwersytetu Łódzkiego
[edytuj]
Uczyła się w gimnazjach w Gmunden (do 1915), Nowym Sączu (1915-1918) i Sanoku (1918-1921), po czym podjęła studia na polonistyce i romanistyce UJK. Jej praca roczna napisana na II roku studiów u prof. Juliusz Kleinera została uznana za dysertację doktorską, której obrona odbyła się w 1925. W 1922 wyszła za mąż za Tadeusza Skwarczyńskiego, oficera Wojska Polskiego. Mieszkała i pracowała w miejscowościach, gdzie pełnił służbę wojskową jej mąż: w Stanisławowie (1922-1924 i 1925-1929), Warszawie (1924-1925), Będzinie, Brześciu nad Bugiem, Łodzi (od 1932). W 1937 habilitowała się na UJK i dojeżdżała z wykładami z Łodzi do Lwowa. Po wybuchu wojny wyjechała do Lwowa. Była docentem filologii polskiej Uniwersytetu Jana Kazimierza we Lwowie, współpracowniczką prof. Juliusza Kleinera. W kwietniu 1940 - jako żona przedwojennego polskiego oficera przebywającego w oflagu, została wraz z trojgiem małych dzieci i teściową wywieziona do Kazachstanu. Sylwetkę Skwarczyńskiej na zesłaniu opisała Ola Watowa we wspomnieniach Wszystko, co najważniejsze. Jako jedna z nielicznych, w listopadzie 1940, powróciła z zesłania do Lwowa dzięki interwencji prof. Kleinera i prof. Rudolfa Weigla, w którego Instytucie Badań nad Tyfusem Plamistym znalazła zatrudnienie i ochronę jako kierownik hodowli wszy zdrowych. Później uratowała prof. Kleinera z rodziną przed Niemcami umieszczając go u pp. Teleżyńskich (patrz J. Kleiner). Była członkiem ZWZ-AK, współredagowała konspiracyjne pisma "Służba Państwu" i "Kobieta w walce". W 1944 wraz z Mirosławem Żuławskim wydała ulotkę Pieśń o męczennikach. Lament na mordy ukraińskie. Po ponownym zajęciu Lwowa przez Armię Czerwoną pracowała na uniwersytecie oraz była kelnerką w kawiarni polskiej.
W 1945 wyjechała ze Lwowa do Łodzi i została profesorem powstałego właśnie Uniwersytetu Łódzkiego. Od 1951 była członkiem PAU, od 1971 — PAN.
Jej córka (z małżeństwa z Tadeuszem Skwarczyńskim, podpułkownikiem WP) to Maria Olszewska - biolog, emerytowana profesor Uniwersytetu Łódzkiego, członek rzeczywisty PAN. Córka Joanna Skwarczyńska zginęła tragicznie w 1948 na Jeziorze Gardno, mając 14 lat.
Dorobek naukowy: [edytuj]
Rozległy dorobek twórczy Skwarczyńskiej ogarniał kilka dyscyplin. Jako teoretyk literatury najpierw wypracowała pionierską koncepcję "literatury stosowanej" (użytkowej, wyróżnionej obok autonomicznej "literatury pięknej"; 1932), postulując i rozwijając badania nad rozmaitymi gatunkami tekstów użytkowych (rozprawy Estetyka makaronizmu i Próba teorii rozmowy). Rewelacją stała się wysnuta z tych założeń obszerna i nowatorska monografia Teoria listu (1937). Sformułowała potem nowatorską, rewolucyjnie śmiałą, a nadal mało docenianą, koncepcję dzieła literackiego, którym jest "każdy sensowny twór słowny" (1954), otwierając się na rozpoznanie wszelkiej aktywności słownej jako przejawu egzystencji ludzkiej (co przypomina egzystencjalną refleksję o literaturze jako "świadectwie bycia" Martina Heideggera, lecz powstało niezależnie). Następnie (1965) dała precyzyjny opis gatunku literackiego (wyróżniając "nazwy, pojęcia i przedmioty genologiczne") oraz całą teorię gatunków. Swą rozległą wiedzę o metodologii badań literackich, wysnutą z analizy tekstów źródłowych, przedstawiła w klasycznej już syntezie Kierunki w badaniach literackich (1984), obfitującej we wnikliwe mikrointerpretacje poszczególnych koncepcji teoretycznych.
Jako historyk literatury skupiała się najchętniej wokół romantyzmu (tu słynna rozprawa o strukturze gatunkowej Genezis z Ducha Juliusza Słowackiego oraz odkrywcza interpretacja Nie-Boskiej komedii Zygmunta Krasińskiego jako utworu awangardowego) i Młodej Polski (Wyspiański), ale też wokół epoki baroku (głośny esej o Myślach Pascala), a nawet renesansu (rozprawa o "toku eseistycznym" w Trenach Jana Kochanowskiego). Stałym przedmiotem fascynacji Skwarczyńskiej był Adam Mickiewicz, któremu, prócz wielu rozpraw, poświęciła osobną monografię Mickiewiczowskie "powinowactwa z wyboru" (1957). Mistrzowskie są jej interpretacje (ideowe, genologiczne) liryków Mickiewicza, zwłaszcza Hymnu na dzień Zwiastowania NMPanny.
W dziedzinie teatrologii głosiła "teatralną teorię dramatu", uznając go, wbrew tradycji sięgającej Arystotelesa, za osobny rodzaj z pogranicza literatury i sztuki teatru. Nowatorskim osiągnięciem Skwarczyńskiej były rekonstrukcje i interpretacje spektakli Leona Schillera. W eseju Stefan Jaracz i biała tragedia zawarła, z kolei, obok rekonstrukcji warsztatu wielkiego aktora nowatorskie obserwacje o dramatach Cypriana Norwida.
Jej pierwsza książka to praca studencka (potraktowana jako doktorska), wykonana pod opieką Juliusza Kleinera: Ewolucja obrazów u Słowackiego (Lwów 1925). Ważniejsze książki późniejsze: Szkice z zakresu teorii literatury (1932), Teoria listu (1937; nowatorska monografia gatunku z zakresu literatury stosowanej, pierwsza w Polsce habilitacja z teorii literatury), Studia i szkice literackie (1953), Wstęp do nauki o literaturze (1954-1965; synteza nieukończona, lecz podstawowa jako wykład poglądów uczonej i klasyczna już; w tomie III wykład teorii genologicznej), Mickiewiczowskie "powinowactwa z wyboru" (1957), Leona Schillera trzy inscenizacje "Nie-Boskiej komedii" (1959), W kręgu wielkich romantyków polskich (1966), Wokół teatru i literatury (1970), Pomiędzy historią a teorią literatury (1975), Kierunki w badaniach literackich (1984), W orbicie literatury - teatru - kultury naukowej (1985).
Opracowała też cenną antologię źródłową Teoria badań literackich za granicą (1965-1986, 6 woluminów), zawierającą teksty niezbędne dla rekonstrukcji i poznania refleksji o literaturze (m. in. Goethego, Freuda, Junga, Heideggera, Jakobsona). Była pomysłodawcą i redaktorem naczelnym międzynarodowego i wielojęzycznego pisma naukowego "Zagadnienia Rodzajów Literackich", wydawanego w Łodzi (od 1958; półrocznik).

Główne książki Stefanii Skwarczyńskiej: [edytuj]
Tomy autorskie: [edytuj]
• Ewolucja obrazów u Słowackiego. Lwów 1925
• Szkice z zakresu teorii literatury. Lwów 1932
• Teoria listu. Lwów 1937 (pierwsze wznowienie: Białystok 2005)
• Studia i szkice literackie. Warszawa 1953
• Wstęp do nauki o literaturze. Warszawa 1954-1965, tomy I-III
• Mickiewiczowskie "powinowactwa z wyboru". Warszawa 1957
• Leona Schillera trzy inscenizacje "Nie-Boskiej komedii" Zygmunta Krasińskiego. Warszawa 1959
• W kręgu wielkich romantyków polskich. Warszawa 1966
• Wokół teatru i literatury. Warszawa 1970
• Pomiędzy historią a teorią literatury. Warszawa 1975
• Kierunki w badaniach literackich. Warszawa 1984
• W orbicie literatury - teatru - kultury naukowej. Warszawa 1985
Antologia tekstów źródłowych: [edytuj]
• Teoria badań literackich za granicą. Oprac. Stefania Skwarczyńska. Kraków 1965-1986, 6 woluminów
По матеріалам http://pl.wikipedia.org/wiki/Stefania_Skwarczy%C5%84ska

Ольга Басараб народилася 1 вересня 1889 року в с. Підгороддя на Рогатинщині в родині шляхтича гербу “Рогаля” Михайла Левицького, помічника пароха Вербилівців, її діда отця Івана Стрільбицького, та вчительки приватної української школи в Рогатині.

Навчалася в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Сілезія), ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (1902-1909) та однорічних курсах у Віденській торговій академії. З 1910 р. працювала в страховому товаристві “Дністер”, Земельному іпотечному банку.

1914 року вийшла заміж за студента “Політехніки” Дмитра Басараба, який очолював студентське товариство “Основа”. Подружнє щастя виявилося недовгим: 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою.

У 1918-1923 рр. О. Басараб працювала бухгалтером посольства України у Відні, водночас була українською розвідницею. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації жінка відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 р. Ольга переїхала до Львова, де співпрацювала з Українською військовою організацією (УВО – підпільна організація військовиків, яка 1929 року трансформувалася в ОУН), була зв’язковою полковника Євгена Коновальця.

О шостій годині ранку 9 лютого 1924 р. у квартиру, яку О. Басараб винаймала разом
зі Стефанією Савицькою по вул. Виспянського (тепер – Вишенського), увірвалася польська поліція. Поліцаї виявили та вилучили в О. Басараб тексти зібраної розвідувальної інформації та заарештували обох жінок. Їх звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув’язнили у тюрмі по вул. Яховича (нині – Р. Кучера, тепер тут розташовано РВВС Личаківського району).

Поліцейські здогадувалися, що вдалося заарештувати поінформованого представника українського опору, і, звісно, їх вабила перспектива виявити українську підпільну мережу, достатньою інформацією про яку вони не володіли. Тому допити були “інтенсивними”, простіше кажучи, із застосуванням тортур. Два останні відбулися 12 лютого в передобідній час і від 21.00 до 03.00. Уранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери.

Тепер уже неможливо з’ясувати подробиці трагедії. Документи допитів О. Басараб, які досліджувала Мирослава Дядюк, збереглися лише в копіях, натомість оригінали, мабуть, знищили відразу після її смерті. Найправдоподібнішою версією є катування О. Басараб слідчим Левом Кайданом; не стерпівши принижень, горда українка наклала на себе руки.

Що чинить у таких випадках поліція, нині добре знаємо. Замітаючи сліди, поліцейські поінформували пресу про самогубство безпритульної Юлії Баравської (“Діло” написало “Юлія Барська”) і під цим вигаданим іменем встигли поховати свою жертву. А тим часом тюремна служба далі приймала передачі для вже покійної Ольги.

Хтозна як би все це скінчилося, але завдяки агентам УВО в цій в’язниці не вдалося приховати факту смерті О. Басараб. Маніпуляції поліції спричинили масове обурення. Кампанію протесту розпочав “Союз українок” (Ольга була бухгалтером цього товариства) 20 лютого, акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Голова українського клубу в Сеймі Республіки Польща С. Хруцький виступив з інтерпеляцією (депутатським запитом). Єврейський клуб узагалі вимагав створити спеціальну депутатську комісію для дослідження умов утримання в’язнів у польських в’язницях.

Польська влада змушена була розпочати слідство.
26 лютого відбулася ексгумація тіла О. Басараб. Після огляду трупа загиблу перепоховали на Янівському цвинтарі за участі декількох тисяч львів’ян і кількасот поліцейських.

На жаль, як і слід було сподіватися, справа потонула серед суперечливих свідчень: частина в’язнів свідчила про моторошні крики в тюрмі на Яховича, інша заперечувала; одна арештантка навіть сказала, що О. Басараб була “дуже весела”, бо співала пісень; судово-медичний експерт професор Сєрадзький підписав акт про смерть через повішення та відмовився ідентифікувати наявні на тілі покійної синці як сліди від побоїв; натомість присутня під час розтину його студентка повідомила, що пан Сєрадзький говорив їй про сліди саме побоїв (цю заяву роздобули польські соціалісти й зачитали її в сеймовій палаті); український “народний професор” М. Панчишин слідом за Сєрадзьким, хоч і визнав неможливим встановити походження синців на тілі покійної, проте водночас ствердив, що всі ці рани з’явилися ще за життя Ольги. А поліцейські на чолі з Кайданом, звісно, свідчили про “найлагідніші” методи допитів. Львів’яни ж пліткували, ніби львівська поліція почала практику катування із застосуванням електричного струму.

Досліджуючи справу О. Басараб, львівський історик
М. Дядюк звернула увагу на документ одного з учасників допитів, уривок із якого процитуємо: “Гаряча, пристрасна, непохитна, незламна, фанатична Ольга... При трикратних моральних муках, яких зазнавала при допитах, що тривали довгі денні та нічні години, не впало з її уст ні слова, котре хоч би далекою мірою стосувалося справи, котрій себе посвятила. Чи витримає так до кінця, чи не зламається під тиском самотніх місяців, проведених у в’язничній камері під натиском цілого слідчого апарату... Ці роздуми могли привести її тільки до одного висновку –не допустити до того, щоб бути причиною до зради “справи”. Під примусом доконала самогубство, але не під фізичним, але тим, котрий зародився сам в її душі та думках”. Вона припустила, що так О. Басараб помстилася за свій арешт Польській державі, бо “смертю кинула на неї пляму перед світом, пляму знущання з жінки”.

Слідство в справі загибелі О. Басраб невдовзі припинили “за відсутністю складу злочину”. Натомість могила О. Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об’єктом паломництва українців, а її ім’я окутане ореолом мучеництва боротьби за соборну й незалежну Україну.

Ігор Чорновол
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/02/17/13110/


http://hram.od.ua/newspodrobno.php?news=1085


Народилася Ольга Басараб 1 вересня 1889 р. в с. Підгороддя Рогатинського повіту на Станіславщині (нині — Івано-Франківська область). Батько Олі — отець Михайло Левицький — походив з духовного роду, що дав чимало визначних діячів в обох тогочасних частинах України — підросійській та підавстрійській. Її мати, Савина, також походила з відомого в Галичині священицького роду Стрільбицьких, працювала вчителькою в Рогатині.
Батьки Ольги брали участь у громадському житті своєї парафії. Парафіяни їх любили, особливо любили паніматінку, називаючи її «янголом-охоронцем». Дбали батьки й про виховання дітей (крім Ольги, були ще Іванна й Северин). Бажаючи, щоб дочки пізнали світ і вивчили добре німецьку мову, віддали їх до німецької народної школи в місті Вайсвассер на Шлезьку. В цій школі Ольга закінчила чотири класи, а затим перейшла до української школи в Перемишлі. Відвідувала там жіночий ліцей при Українському Інституті для дівчат і в 1909 році склала іспит зрілости. Дівчина мріяла здобути університетську освіту, захоплювалася іноземними мовами, літературою, читала вже латинську літературу в оригіналах, але доля розпорядилася інакше.
Безхмарне дитинство для Олі закінчилося рано. Коли їй ішов 13-й рік, помер батько, на 14-му — улюблений дідусь Стрільбицький, на 15-му — мати. Почалося гірке сирітське життя. Мусила працювати, читала лекції в школі, щоб заробляти на життя. Але жадоба знань була великою, і на рештки батьківської спадщини вона поїхала вчитися до Відня, де закінчила однорічні торгові курси при торговельній академії (Гандельс-Академі), навчалася на медичному факультеті Віденського університету. У Відні було чимало різних українських організацій, в яких Оля брала найактивнішу участь. Це й Союз Українок, і Червоний Хрест, і студентське товариство «Січ».
Закінчивши студії, Ольга повернулася до Галичини. Спочатку учителювала в торговельній школі в Тернополі, а потім до самого початку Першої світової війни служила в Земельному іпотечному банку у Львові.
Ольга не могла обмежитися тільки заробітчанською працею, вона хотіла ще прислужитися і суспільству. Це бажання завело її до «Просвіти», до «Жіночої Громади», до «Сокола», а також в лави жіночої чоти Стрілецтва.
Перебуваючи у Львові, вона одружилася із студентом «Політехніки» Дмитром Басарабом у липні 1914 року. Весілля відбулося у Відні.