КАСЬЯНЫ, КАСЬЯНЕНКО и КОСЬЯНЕНКО с Сумщины (с. Ястребиное)

Кондратьевы
Ф. 760, ед . х р . 1 945, 1 6 8 9 — 1 8 3 6 г г ., о п и с ь (г . Х а р ь к о в ) .

Кондратьевы — дворяне, помещики Харьковской губернии. Переселились из Заднепровской в Слободскую Украину в XVIII в. Герасим Кондратьевич Кондратьев был полковником Сумского полка.

Кондратьевы — крупнейшие землевладельцы. В 1755 г. только в, одной Харьковской губернии им принадлежало 120 000 десятин земли.
Родословная рода Кондратьевых. Царские жалованные грамоты на заимочные, вотчинные и др. земли.

Экстракт о. наличии имений у А. Г. Кондратьева.
Указы Главной конторы артиллерии о разрешении производства селитры в Сумском полку Кондратьевым и другим помещикам, об отправке селитры в Москву, Петербург и другие города, об увеличении найма рабочих для-производства селитры (1758 г.); об отобрании селитренных буртов и земляных валов у жителей Миропольского округа и об отдаче их помещику Хрущеву для производства селитры. Контракты на поставку селитры и вина помещиками Кондратьевыми (1742 г.).

Дела и переписка о закрепощении, продаже, побегах и розыске крестьян, о порубке помещичьего леса с, Хотени и захвате земли крестьянами (1753 г.); о разорении крестьян с, Сухино сотником Федоровым; о сборе подушного и хлебного налога с крестьянских семей (1809 г.); об освобождении Хотенской мастерской от уплаты торговых пошлин по ремонту сельскохозяйственных машин (1891 г.); о разделе имущества между Кондратьевыми.

Ведомости о наличии рабочей силы в с. Ястребином, о наличии овец в имениях помещика Кондратьева (1748 г.). Перепись крестьян, зависимых от помещика Г. Кондратьева (1789 г.); тяжебные дела между помещиками за недвижимое имущество.

Межевые книги. Купчие крепости на имения и крестьян, План Сумского уезда и имения помещика П. Д. Бутурлина. Опись имений, оставшихся после смерти А. Кондратьева (1783 г.). Рапорты управляющих имениями Кондратьевых. Расчет о потребности инвентаря и рабочей силы на проведение посевных работ при Хотенской экономии (1891 г.).

ССЫЛКА

Історичне нечуване минуле м. Суми, Харківської губернії
(Частини III та IV)

ІІІ.

Кипуче життя переселенці» слобожан і діяльність сумських полковників, в особливості першого з них, Гарасима Кондратьєва. – Привілеї, даровані царями слобідському козачому населенню за вірну службу і стійкість його за свої права. – Сутички слобожан із сусідами.

Слобідські полки: Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та інші виникли з переселенців-козаків, що осіли слободами і містами за Білгородською лінією на різних зручних місцях, часто на татарських шляхах і перелазах. До Олексія Михайловича малороси, вступаючи на царську службу у Московські українні міста, ніякими особливими пільгами на користувались, а були на таких же правах, як і великоросійські служиві люди. Але тепер пільги черкаським поселенцям значно збільшуються. Найважливішою пільгою було вільне займання земель та всіляких угідь, потім – вільні промисли: гонка смоли, дьогтю, бджільництво, виноробство, яке було особливо улюбленим заняттям черкас-малоросів. В одній з чолобитних 1689 року читаємо таке характерне висловлювання одного із сумських козаків Манойли (Мануїла) Леонтьєва: «...і (Манойло) хутора не будував, а побудував той хутір батько його у ті роки... як Суми зводились, а кріпостей у нього, Манойли, на той хутір ніяких нема, але у нас кріпості – є, що захопив, тим і володіє». Так само у грамоті царя Петра Великого полковнику Андрію Герасимовичу Кондратьєву говориться: «...за вірні служби їх (козаків) велено у тих місцях жити і нашу государеву полку службу нести по черкаському звичаю при всяких вольностях заїмки займати, пасіки і всілякі грунти заводити, торговельними усілякими промислами промишляти у своїх полках без данини і без мита...». У ті часи виникло прислів’я: «Йти на слободи», тобто на вільне, свобідне життя. «Слобідська Україна», мабуть, значить те саме, що вільна земля або земля, де вільно, вольготно живеться. Назва виникла не від слободи у смислі орфографічному, а від свободи або, народною вимовою, слободи, у смислі привільного життя. Це привільне життя, що нагадувало життя американських піонерів, прекрасно відображає нам один документ, який відноситься до часів будування міста Суми: «Відписка воєводи Арсеньєва про сумських черкас».

З цієї відписки видно, що потрібно було мати багато клопоту начальству, щоб влаштувати нових поселенців на нових місцях, які прийшли хазяйнувати на ті місця, де звикли себе вважати господарями інші особи. Але набагато більше клопотів і уміння потрібно було докласти, щоб одночасно колонізувати край, влаштувати мирне промислове життя в ньому і в той же час все населення поставити на військову ногу для захисту від таких надокучливих сусідів, якими були кримські татари та підступні поляки. Потрібні були люди з випробуваною чесністю, енергійні, розумні, твердого характеру. І видатні за своїми якостями люди, на щастя для того часу, знайшлись. Це були полковники слобідських полків: Харківського полка – Григорій Донець, Острогозького – Іван Дзензиловський. Але найвидатнішим був перший сумський полковник, або, згідно з московською термінологією, осадчий, стольник Гарасим Кондратьєв. Гарасим Кондратьєв переселився з Червонної Русі у Слобідську Україну в 1647 році разом з деякими дворянськими сімействами. У Сумах була його резиденція, і тут же містилася полкова канцелярія полковника, де завідував військовими і цивільними справами Сумського полку. Військовий округ був досить значним. У його входили: Лебедин, Недригайлів, Білопілля, Межиріч, Ворожба, Сироватка, або згідно з теперішньою мовою, Суровиці, Верхня і Нижня, Краснопілля, Миропілля, Суджа.

(Далі буде).

Джерело: Добрий день. – 1991. – № 11 (15 березня). – С. 4.

Вірну і ревно сну службу осадчих московські государі і великий цар Петро всіляко цінили. Вони нагороджували полковників, скільки було можливо землями, грошима, пільгами, дарували також і дворянську гідність, як це видно по жалуваним грамотам. Особливо видатним вірним слугою Московської держави був перший полковник Сумського полку вищезгаданий Герасим Кондратьєв, і тому ніхто більше від нього не одержував нагород від государів. Він мав жалувані грамоти від Олексія Михайловича, Федора Олексійовича, Іоана і Петра Олексійовичів. У всіх цих грамотах детально і ясно вказані як заслуги полковника, так і нагороди йому. Ці грамоти вже надруковані, а тому ми зробимо лише деякі витяги з них у хронологічній послідовності.

20 жовтня 1657 року згідно з указом царя Олексія Михайловича «атаману Герасіму Кондратьєву з товаришами... відміряти Суминому місту вгору і вниз по річці Псел і по боках по 10 верст... землі, сінних покосів, лісу і всіляких угідь для заселення слобожан, а межу вчинити з Путивльським уїздом». Велено йому службу служити, тобто пильно охороняти кордон держави від розбійників-татар і злодіїв-зрадників, своїх же братів-черкас, яких в той хиткий час було багато. Наприкінці виписки наказано Кондратьєву «бортних дерев з бджолами і без бджіл не сікти і не володіти до государевого указу».

Щоб було зрозуміло, перш ніж перейти до наступного документа, необхідно попередньо сказати кілька слів.

У 1657 році помер славний в історії звільнення козацької Украйни від влади Польщі і приєднання її до Московської держави гетьман Богдан Хмельницький. Тоді військовий писар, Виговський, користуючись малолітством сина Богдана Юрія, самовільно захопив гетьманську владу у свої руки і, як поляк, поспішив передатись на бік Польщі, замишляючи рано чи пізно і весь народ малоросійський знову відвести під польське іго. Для приведення у виконання цього плану Виговський 6 вересня вів переговори з польськими комісарами під містом Гадячем і затвердив з ними договір, по якому вся Малоросія разом із запорізьким військом повинна була перейти під владу Польщі. Але, передбачаючи обов’язкову через це війну з Московською державою, Виговський старався схилити на свій бік козаків, і для цього оповістив малоросійський народ універсалом, в якому брехливо стверджував, ніби цар московський мас на мір збавити число козаків: одних ніби хоче залишити, а інших перевести в драгуни. Розраховуючи на незадоволення козаків з цього приводу, він підбурював їх всіх до повстання, причому обіцяв різні пільги, як то звільнення Малоросії від усіляких повинностей за винятком військових.

Одержавши від Виговського такий універсал, Гарасим Кондратьєв і хвилини не роздумував над тим, що йому робити. Чесна натура його, обов’язок присяги і усвідомлення високої довіри до нього з боку такої особи, як Великий государ Московський, зразу підказали йому, що треба робити. Полковник розірвав папір на шматочки у присутності полкового старшини і велів передати посланцю Виговського, що його пан або «зроду був дурнем, або здурів відтоді, як зробився гетьманом. Передай своєму гетьману, – додав Кондратьєв, – що слобожани не гетьманці, вони вважають за безчестя мати щось спільне з ними після того, як гетьманці порушили свою присягу на вірність царю Московському. Ми, слобожани, завжди будемо вірними його пресвітлій Величності, царю Московському і всеросійському». Сказавши таку промову, полковник вигнав геть з хати (голкової канцелярії) посланця пана Виговського. Не того чекав Виговський. В універсалі була приписка: зняти копії і розіслати їх полковникам Харківському і Охтирському.

Невдача для пана повна!

Щоб помститися Кондратьєву, Виговський підмовив татар розоряти і грабувати Суми і Сумський полк, розташований по слободах. Розбійники-татари кілька років хазяйнували час від часу у межах нинішнього Сумського уїзду і в сусідніх уїздах. Про це є вказівка у царській грамоті від 23 лютого 1659 року на ім’я Чугуївського воєводи: «..писав нам, Великому государю, із Сум Наум Ашаматов, що приходили під Суми татарове багато людей і бій з ними був. І татарове відійшли від Сумина, стали в Суминському уїзді і села воюють, і людей у полон беруть, а чекають великих людей, не дочекавшись, хочуть йти на українські міста». Воєводі Чугуївському предписувалось скоріше зібрати з уїзду людей з жінками і сидіти у Чугуєві, «укріпляючись обложним береженням»

З такою ж чесністю і непорушною вірністю виступив на захист свого царя Кондратьєв і проти іншого зрадника, Брюховецького, котрий у 1668 році став схиляти черкас-слобожан до зради Руському царю, але, не встигнувши зробити це методом інтриг, щоб добитися свого, вирішив застосувати силу. Брюховецький вислав запорожців і татар у Слобідську Украйну. Почалась братовбивча війна. Заполум’яніли села, слободи; повсюду лилась кров. Але тоді виступив проти Брюховецького Кондратьєв зі своїм Сумським полком. До Гарасима пристали і інші слобідська полковники зі своїми полками. Дружним натиском, спільними силами зломили вони ворога і далеко прогнали його за межі Слобідської Украйни.

За таку вірну чесну службу полковника Гарасима цар Олексій Михайлович у грамоті своїй від 28 червня 1668 року дякував так:

«...відомо нам, Великому Государю, по відписках з полків бояр і воєвод, що ти, полковник, і сотники, і атамани, і козаки, і міщани нам, Великому Государю, служите вірно і зі зрадниками черкасами і з татарами б’єтесь, не щадячи голів своїх, і на їх злодійські затійливі принади не схиляєтесь і до провідування всіляких відомостей про їхні зрадницькі замисли, ти, полковнику, посилаєш товаришів своїх нерідко і при тих відомостях і про зрадницькі замисли в полки та міста до боярів наших та воєвод пишеш... І ми, Великий Государ, тебе, полковника, і сотника, і атаманів, і всіх черкас та міщан за вашу службу жалуємо, мило хвалимо... У нас служба ваша забута не буде...». Далі цар умовляє черкас-зрадників, щоб вони «пам’ятаючи господа Бога і нам, Великому Государю, обіцянку від зрадників відвернулись. А на майбутнє нинішні їхні провини згадувалися не будуть, тому що вони зробили це підневільно, за листами-обіцянками зрадника і злодія Івашка Брюховецького та його радників». На завершення грамоти цар наказує своєму вірному слузі, полковнику Кондратьєву, щоб він ще послужив йому по дипломатичній лінії, розвідував би що робиться в малоросійських містах: Києві Переяславі, Ніжині, Чернігові та інших містах, і про це доносив би Московському урядові.

В іншій грамоті, від 5 травня 1668 року, «міста Суминого черкаському полковнику Гарасиму Кондратьєву і всім того полку старшинам і всьому посполитству» цар Олексій Михайлович спочатку дякує полковникові і всьому посполитству «за те, що як і в минулих роках до і зради Івашка Брюховецького і після того в нинішню черкаську смуту ти, полковнику, з усім посполитством своїм служив вірно, без всіляких хитань і зрад, і ні на які зрадницькі умовляння не піддавався, і до зрадників не приставав, і над зрадниками, і над татарами чинив промисли. Про неприятеля всілякі відомості діставав». В нагороду за таку і службу, крім подяки, цар жалує «замість річної грошової платні» списуваних оброчних грошей, які визискувалися до царської скарбниці «з винних та пивних казанів, із шинків у місті Суминому, Лебедині, Суджі» не лише списував всі недобори, яких набігло за 13 років на 6091 карбованець, але й надалі дозволяв й винокуріння й продаж спиртних напоїв, «щоб було на що службу служити». Крім цієї милості, списування оброчної недопоставки за 13 років цар жалує полковника і все його посполитство ще й іншою. В 1669 році половину оброчних грошей з царської скарбниці за заготівлю меду в кількості 200 карбованців государ зняв зі слобожан, а тепер і другу половину жалує їм і наперед дозволяє без мита займатися медовим промислом. Привільне винокуріння було дуже важливою пільгою для малоросіян, За нього міцно трималися, і воно дійсно пережило всі права і привілеї. Воно надавало малоросіянам значні вигоди, які ще більше посилювалося від того, що великоруське населення не користувалося пільгою, і та малоросійська «горілка» в значній кількості знаходила збут в центральній Росії та в великоросійських українських містах.

Жалувана грамота царя Федора, Олексійовича Гарасиму Кондратьєву 1687 року рекомендує його як ревного служаку, вірного Московським царям, що зірко оберігав інтереси їхні від ворогів різного роду, лихих людей – злодіїв і татар-розбійників, невтомного в розшуках царських зрадників. Такі ж заслуги визнаються грамотами за чотирма його синами – Іваном. Григорієм, Андрієм та Романом. За вірну службу цар Федір Олексійович підтверджує права Кондратьєвих на володіння жалуваними «землями та всілякими угіддями, і будівлями, і дворами, і хуторами, пасіками, і рибними ставками, і млинами, і укосами, й різними угіддями».

В 1681 році, 11 травня Гарасим Кондратьєв зі своїм сином Григорієм змову одержав у грамоті подяку від царя Федора Олексійовича за вірну службу його з приводу, коли війська Турецького султана разом з ордою Кримського хана вдерлися на територію Малоросії і кілька років поспіль руйнували міста і поселення. Вороги вже підходили до Чигирина. З цієї грамоти видно, що козаки Сумського полку воювали з турками й татарами у 1677 та 1676 роках і протягом всієї турецько-татарської війни, починаючи з 1673 року. Цар у грамоті називає службу Кондратьєвих честю для царського імені і славою для всієї держави. З негоди перемир’я з турками в Сумах наказано було відслужити благодарственний молебень.

У 1687 році Суми були одним із збірних місць російських військ, які відправлялися з князем Голіциним проти татарів. Сумський полк також брав участь в поході під керуванням Гарасима та Андрія Кондратьєвих По поверненні з походу Кондратьєви одержали похвальну грамоту. В цій грамоті від 2 серпня 1687 року сказано: «пожалували ми, Великі Государі, Гарасима за многі твої попередні служби і за кров та за рани, а також і тебе, Андрія, за попередні та що нині були в Кримському поході, й служили радісним бажанням та старанням честю, тебе, Гарасима, написати по Московському дворянству, а тебе в стольники».

У 1688 році Сумський полк одночасно з полками Харківським та Охтирським одержав жалувану грамоту, яка звільняла його від оброків на млини. В Сумському полку було на оброку дев’ять млинів, з яких бралося оброчних грошей 119 карбованців 6 алтинів та 4 гроші. У звертаннях козаки всіх слобідських полків посилалися на жалувану грамоту царя Олексія Михайловича 1669 року, яка надавала їм свободу від промислів замість Государевого жалування.

У грамотах царів Іоана і Петра Олексійовичів від 21 лютого 1695 року підтверджуються привілеї, одержані полковником Гарасимом Кондратьєвим для себе та для свого полку від попередніх царів і понад ті привілеї, за зверненням Гарасима Кондратьєва та сина його Андрія зі всією його старшиною «за многії і вірнії служби та за осадне сидіння, що їм вчинилося під час зради Івашки Брюховецького, велено у Сумах і Сумському полку, усіх містах млинами та всякими промислами, шинками і кузнями, і лавками, і різними заводами, і котлами володіти та промишляти безмитно. Що стосується «судових та всіляких розправних справ», то велено такі видати до Москві, в прикази великої Росії». Напевно, в Москві ще була недовіра до черкасів і не забували про обережність. В цій грамоті двічі повторюється, що малороси прийшли з різних малоросійських задніпровських міст, «під високу царську руку в надії на превелику милість царську і збудували місто Суми і собі двори за своїми черкаськими традиціями на Пслі та інших річках, зайняли греблі й збудували млини, також в містах лавки й шинки, і кузні, і на річках рибні промисли». Грамота ця часів першого Азовського походу викликана була тією обставиною, що в 1675 році були прислані раніше з розряду грамоти в Суми й інші міста Сумського полку з вимогою оброчних грошей за минулі роки. Тоді козаки Сумського полку подали чолобитну, в якій пояснювали, що вони давно вже звільнені згідно з грамотами від всіх оброків, після чого новою грамотою знову були підтверджені їхні попередні привілеї. Такі ж грамоти на право привілеїв одночасно одержав і Харківський полк.

Імператор Петро І грамотою 18 лютого 1700 року на ім’я полковників Сумського полку Гарасима Кондратьєва та Андрія Гарасимовича підтвердив сумським козакам права їхні на безмитний продаж горілки й вільне володіння зайнятими землями. Тоді ж, між іншим, Государ вирішив: «Сумського Черкаського полку бути в кінній службі козакам названому числу – 1230 чоловік». Внаслідок такої царської волі Андрій Гарасимович на початку Шведської війни до 1702 року був зі своїм Інгерманландським полком. В цей час, в 1701 році, старий батько його помер. По смерті батька Андрій Гарасимович прийняв від розташованих по містах російських воєвод всі міста Сумського полку з їхньою артилерією під цілковите командування і слідом за тими відправився в похід.

В іншій грамоті від 28 лютого 1700 року всім слобідським полкам згідно з чолобитною слобожанців-черкасів знову підтверджувалось всім полкам – Сумському, Харківському, Охтирському, Ізюмському та Острогозькому – право безмитно займатися всіма промислами, володіти землями і всілякими угіддями, млинами, рибним промислом, курити безмитно горілку й шинкувати горілкою, не сплачувати ніяких податків та митних грошей, а за все це черкаси мали нести лише військову службу, воювати з татарами й доповідати про всі їхні пересування на государеві україни.

В 1705 році Сумський полк одночасно з Харківським одержав нову пільгову грамоту, в якій знову підтверджується право на пільгу від оброків за добування меду в лісах й ліквідується указ Інгерманландської канцелярії, за яким відписувалися на Государя села, які належали Сумському полку: Кориж, Кобиляче, Комарівка, Сукилівка й інші, а також населені пункти: Худяківка, Панкратове, Козирівка, Мужець, Кубабаки, Вишнівка та Веселівка. Такі ж жалувані грамоти одержали в різні часи й інші слобідські полки. Але після Петра Великого до взошестя на престол Лизавети Петрівни жоден слобідський полк не одержував жалуваних грамот. За Анни Іванівни слобожани позбулися багатьох пільг. Але жалувана грамота Лизавети Петрівни від 22 листопада 1743 року всім слобідським полкам відновила той порядок, який був за Петра Великого.

З усіх цих грамот помітна турбота російського уряду про благоустрій козаків на нових заселених слободах і містах і разом з тим якесь ухилення від виконання власних обіцянок. Що свого часу жалувалось, то в інший час, через певні проміжки, знову відбиралось. З розрядів і деяких інших закладів виходили розпорядження, якими даровані вже права безмитної промисловості знову відбиралися, через що черкаси постійно турбують російський уряд проханнями своїми про підтвердження своїх привілеїв, і російський уряд ніколи просителям не відмовляв, а з бажанням підтверджував за ними всі їхні права і вільності. Напевно, уряд ніби хотів надати тимчасового характеру цим пільгам, між тим, як самі слобожанці, як особи зацікавлені, бачили їх, як своє законне право, зумовлене їхньою вірною службою.

Погляд слобожанців на свої права і обов'язки досить чітко визначений в чолобитній сумських козаків, розміщеній у грамоті 1705 року. Тут вони, між іншим писали: «В минулі літа діди, батьки, й брати, й родичі їхні і вони з різних малоросійських і задніпровських міст під государеву високо державну руку на цей бік Дніпра приходили і бояри й воєводи, які були в Білгороді та Курську, давали надію їм на нашого государя милості і всілякі їхні черкаські невід’ємні від них звичні вільності, й веліли їм селитися на захист українським жилим містам по Білгородській лінії в диких степах на татарських займах, якими місцями кочували кримські й ногайські орди під наші государеві українські міста, і для розташування тих нових міст веліли їм закликати до тих міст проживання й інших їхніх братів-черкасів, і тими новоприбулими черкасами збудовані міста на Путивльських диких землях Суми, Суджа, Миропілля, Краснопілля, Білопілля і до тих міст повіти, села й містечка, і під час приходів кримських та ногайських орд під українські міста служили вони Великому Государю, як і обіцяли, не шкодуючи голів своїх, вірно, також і в часи зрадницькі й непевні, і до зрадників не приставали, й на заманливі їхні листи, пам’ятаючи до себе государеву милість, не схилялися ніколи і в минулих роках... для ствердження тих міст за ті їхні вірні служби пожалувані, велено їм замість государевого грошового та хлібного жалування в тих містах жити й Государеву полкову службу служити за черкеськими звичаями при всіляких вільностях, і велено землі брати, пасіки і всіляки грунти заводити, і торгівлею промишляти 8 своїх полках безоброчно і безмитно проти старочеркаської звички».

Ті пільги, які були надані жалуваними їм грамотами, не вміщують повністю цієї «черкаської звичності». Сюди наприклад, не ввійшли привілеї козацького самоврядування. Грамоти надавали чинності тому, через що відбувається боротьба між слобожанцями з одного боку і російськими воєводами з іншого. Надаючи значну внутрішню автономію слобідським козакам, російський уряд не вважав необхідним регламентувати всіх деталей: це все мало відбуватися за «їхніми черкаськими звичаями». А боротьба відбувалася нерідко, тому що для неї була одна постійна причина – дія на одній території двох управлінь – приказного російського і малоросійського козацького – та двох колонізаційних типів. Московський Уряд постійно слідкував за тим, щоб великоруські поселенці не потрапляли до привілейованого становища, в якому перебували черкаси, і тим не спричиняли збитку скарбниці. В указах осадчим чітко заборонялося брати до себе великоруських служивих людей. Це були тяглові люди, і вихід їх із тягла завдавав збитків і приватному володареві, так і державі.

З іншого боку й самі черкаси, як вільні вихідці з-за польського кордону, що користувалися правом вільного переходу, не хотіли брати на себе ті обов’язки, які несли великоруські служиві люди. «Наш малоросійський народ, – писали ізюмські козаки в своїй чолобитній 1710 року, – не звик через своє іноземство на відміну від руських людей, такі труднощів на собі (оброків на промисли) понести ніяк не може, й від того підуть всі до вільних гетьманських міст». Вільний перехід слобожанців був надійною гарантією пільг і, дійсно, іноді вони й розходились. Це право вільного переходу з зайнятих місць на інші залишалось за слобожанцями на тривалий час. В архіві Рождество-Богородицької церкви міста Суми є указ з канцелярії генерал-ад’ютанта князя Шаховського від 1733 року про те, щоб малоросійські переселенці Слобідській Україні не зважали на перепис, який проводився за вказівкою імператриці Анни Іоанівни майором Хрущовим, і не трактували «що ніби вони тим переписом були при тих поселеннях, де нині живуть закріплені вічно, як і великоросіяни бо, звичайно, вони від того вільні за давнім звичаєм не лише в слобідських полках і маєтностях володарських переходити, але й скрізь, де захоче, не забороняється».

Черкаси, які вступили на царську службу до Олексія Михайловича, одержували лише такі пільги, якими користувалися і великоросійські служилі люди. Але за Олексія Михайловича пільги значно збільшилися і, разом з тим, Слобідська Україна стала швидко заселятися й улаштовуватися. Московському урядові дуже дорого обходилась побудова міст і укріплень на південному кордоні та утримання в них служилих людей; зрозуміло звідси, чому уряд з бажанням приймав малоросів, які брали на себе обов’язок самим за свій кошт захищати кордон від ворогів.

Розширюючи увсебіч свої межі, слобожанці вступали в часті суперечки зі своїми найближчими сусідами, як це ми бачили, між іншим, і з наведеної вище відписки цареві Олексію Михайловичу воєводи Арсеньєва. Тепер суперечки все частішали, тому що випадків збігання інтересів у сусідів ставало більше. Північна межа Сумського полку проходила в нинішньому Рильському повіті, східна – в Суджанському. На північному кордоні Слобідської України в сумських слобожанців траплялися суперечки з путивльськими поміщиками, іноді вони тривали по кілька десятків років. На спільній землі Путивльського та Білопільського повітів великоруськими поміщиками було збудовано 14 сіл. В них за поміщиками жила значна кількість прибулих малоросіян. Тих із них, які служили раніше козаках, велено було повернути до попереднього стану й віддати їм їхні давні землі. Села Кригу, Ворожбу та Павлівну від Путивля переписали до Білопільського повіту, поміщиків, які жили там, разом із селянами вислали звідти, а багатьох підданих малоросіян відібрали у них і повернули до козачої служби.


IV.

Рух черкаської еміграції в межі Слобідської України в епоху «Руїни». – Обов'язки, які прийняли слобожанці відносно захисту околиць Московські держави від татар і служба їх Московському уряду. – Особливий уклад життя козаків-слобожанців та їхня служба.

Одразу після смерті Богдане Хмельницького, знаменитого гетьмана малоросійського, в Україні почалися смути; з’явився цілий загін претендентів на гетьманську булаву, які не турбувався про добробут краю, але руйнували, «шарпали» його не гірше від бусурманів. Особливо погіршив стан народу під час гетьманства Брюховецького, Многогрішного та Самойловича, в епоху, відому під назвою «Руїни» (1663–1687 роки).

У правобережній Україні гетьманом на цей час був Дорошенко. Прагнучи об’єднати правобережну й лівобережну землі, заселені малоросійським народом під одним гетьманством, Дорошенко не гребував ніякими засобами. На жаль, політичне становище складалось так, що єдиний раціональний союз, союз з Москвою, виявився нездійсненним на дії. Московський уряд не мав підстав віддати перевагу Дорошенку перед Брюховецьким чи Многогрішним й відмовив Дорошенкові у гетьманстві, а Дорошенко не хотів поступитися своїм авторитетом заради блага вітчизни. Як наслідок – неприродний союз Дорошенка з кримським ханом і турецьким султаном. Наслідки союзу були сумні: правобережна Україна була перетворена на пустелю. В 1667 році був укладений Андрусівський договір, за яким вся правобережна Україна знову віддавалась під впаду Польщі. «З того часу, – пише малоросійський літописець, – повстали хитання на Україні». В 1669 році запорожці виступають спільно з ордою проти самого Дорошенка, в 1671 році Дорошенко веде орду не руйнування поселень свого ж малоросійського народу і «орда много шкоди вчинила в людях»; в 1672 році Дорошенко вже спільно з турками руйнував Кам’янець.

В 1674 році проти Дорошенка виступає гетьман Самойлович в союзі з московськими військами і знову руйнують Канів і Черкаси. Спустошення збільшується, коли Дорошенко приводить з собою цілих три орди проти Самойловича, а слідом за ордою з’являються і поляки зі своїм королем завершувати руйнування. Від господарювання всіх цих грабіжників все узбережжя обезлюдніло. Зі смертю Дорошенка (1676 рік) руйнування Задніпров’я не закінчилось. Щоб підтримати претендента на гетьманську булаву Юрія Хмельницького, турки знову зруйнували Чигирин і спалили Канів. Проти турків знову виступив Самойлович, і знову запалали міста і села. Правобережна Україна тепер зовсім стала спустошеною. Зрозуміло, то за такої нещасливої епохи еміграція мала одержати широкий розвиток.

Так дійсно і було. Ще в 1665 році православні жителі Корсуня, Білої Церкви й інших міст та поселень «нестерпного заради гоніння людського» (головним чином від полковника Чернецького) багатьма десятками сімей виїздили зі своєї батьківщини, переправлялися через Дніпро і просили собі новосілля, прагнучи бути підданими православного государя. Тоді ж козацькі полковники доповідали, що в містах (правобережних) «лічені люди лишились, великими групами тікають пішки на лівий бік до наших міст і – всі пограбовані неприятелем та ображені». Таке ж тривало й в наступні часи. У 1670 році Малоросія зазнала занепаду від чвар та татарських набігів; поселення спорожніли, жителі у великій кількості переселялися до слобідських полків і, взагалі, до царських земель. Є відомості також про переселення до московських українських слобід і в наступні 1674 та 1675 роки.

У літопису «Самовидця» говориться: «після взяття Умані та Лодижина турками населення багатьма таборами з усіх повітів збиралося й болючими серцями та слізними очима прощалося вічно зі своїми красними тамтешніми поселеннями та угіддями.,. на цей бік Дніпра перебиралися і де сподобалося, по різних цьогорічних полках. Україно-малоросійських для життя свого обирало... інші многії одійшли в полки слобідські Московськії».

Нарешті останній рух в епоху «Руїни» відноситься до 1679 року. Самовидець у своєму літопису пише, що після відступу в 1674 році князя Ромодановського і Самойловича на лівий берег Дніпра «з великих та малих міст та сіл йшли обози з возами, навантаженими прочанами (так звалися переселенці), з сім’ями і збіжжям». За розповіддю козака Ніжинського полку Гаврила Тимофєєва, «у Каневі, Черкасах та в інших місцях на перелазах безупинно йдуть люди з того боку Дніпра на цей з жінками і дітьми на проживання до Охтирських та Сумських слобід і до інших лісових місцевостей». Кількість переселенців була такою великою, що виникло суттєве ускладнення у питанні про відведення земель. Переселенців цих було більш як 20 тисяч чоловік. Це були козаки колишніх задніпровських полків; Чигиринського, Канівського, Черкаського, Уманського та Тарговицького. У гетьмана з боярами московського царя, князем Голіциним та Головіним 5 березня 1681 року була нарада стосовно того, як і де влаштувати переселенців.

Гетьман від імені переселенців просив царських послів, щоб «прочан переселити по Білгородській лінії в новозбудованих містах і слободах – в Сумському, Охтирському та інших слобідських полках, тому що в цих містах і слободах поселилися і живуть їхні батьки й брати, діди й племінники», і при цьому висловлював побажання, щоб ці полки знаходилися під гетьманським керівництвом. Бояри відповідали, що в слобідських полках живе вже багато народу, який збудував по Білгородській лінії різні фортеці й стереже государеві землі від приходів військових людей, і що поселити туди тепер задніпрянських вихідців ніде. Малоросійські представники вказували на незаселені землі по Сіверському Дінцю. Бояри зі свого боку пропонували для життя місця по річці Орелі. Переговори відкладені були на 6 березня, але невідомо, чим закінчились. Що стосується не масових переселень, а часткових, окремими родинами, то вони не припинялися протягом всього 18 століття, як про це свідчать акти Київського центрального архіву, видані в останні часи київським архівістом Каманіним».

Московський уряд покровительствував черкаським переселенцям у справі захисту своїх кордонів від постійних татарських набігів, зміцнюючи їх і поступово обживаючи. Він покладав на козаків важку службу, але за те давав і великі пільги їм, як ми бачили. Крім татар, ворогами південної околиці Московської держави були і поляки з литовцями та черкасами-зрадниками, які були у них на службі. Козаки нерідко переходили на службу з одного табору до іншого. То вони воювали проти поляків, то нападали на московських спільно з поляками, то виступали проти татар, то спільно з татарами нападали на слободи і поселення Слобідської України.

Щоб скласти думку, наскільки важким було завдання, яке взяли на себе козаки-слобожанці, – захищати кордони Московської держави від ворогів, наведемо спочатку дані про татарські погроми, беручи відомості з історичних праць Д. І. Багалія: «Нариси колонізації степової околиці Московської держави» та «Матеріалів» до цих нарисів.

Татари рухалися на Слобідську Україну або цілою ордою на чолі з ханом, або невеличкими загонами. Нападів першого роду було небагато, але їх можна порівняти з ураганом, який винищує й руйнує все. В 1680 році татарська орда розсіялась по 18 містах і селищах й перебила, взяла в полон і спалила 3014 душ жителів, зруйнувала 7 церков, 1773 бджолиних вуликів, спалила 17 тисяч 369 кіп хліба, 1561 копицю сіна, 889 дворів, клунь та млинів і відігнала 21770 голів худоби. Звичайно, не кожного разу татари завдавали таких спустошень; частіше вони з’являлися меншими партіями, від кількох сотень до кількох тисяч чоловік. Але й такі набіги завдавали великої шкоди жителям, щорічно від них страждали то ті, то інші села й хутори, Неприятель не щадив ні храмів Божих, ні монастирів, забирав церковне майно, ікони, в’їжджав до церков на конях, забираючи в полон священиків та монахів. Дивногірський монастир так сильно постраждав від татар, що ченці пішли з нього і заснували новий монастир в безпечнішому місті. Від татарських погромів страждали слобідські полки: Ізюмський (1736–1737), Харківський (1687, 1693 та 1710 роки), чимало місцевостей Охтирського полку також страждали від набігів. Не був захищений від цього і Сумський полк, особливо в перші часи свого існування.

Татарські напади були солідним гальмом природного розселення слобожанців Бєлгородської лінії й культурного розвитку їх у другій половині XVII та першій половині XVIII сторіччя. Але були до того інші причини, хоча й не такі значні: внутрішні смути, викликані політичними рухами в сусідніх областях (в гетьманщині та на Дону), участь у закордонних; походах і війнах (кримських, пруських та інших), різного роду фізичні біди: пожежі, чума та інші обставини в сукупності діяли негативно на прогресивний хід місцевого життя. З першої половини XVIII сторіччя Слобідська Україна втратила становище околиці, за нею створилися Новосербські та Слов’яносербські поселення. Похід Мінніха також завдав солідного удару Криму. До внутрішніх смут відносяться бунти Івана Виговського, гетьманів Брюховецького та Мазепи, Орлика, на Дону – Сте­пана Разіна, Булавіна та інших. Повстання Виговського не розповсюдилося на території слобідських козаків. Вони послухалися царських умовлянь і залишилися вірними урядові, незважаючи на те, що підручний Виговського Жученко підступав до Охтирського полку зі своїми козаками й татарами. Більшого успіху мав, на жаль, Брюховецький. Рухи на Дону відбилися й на слобідських полках. Острогозький полковник, Іван Дзиковський, який залишався вірним під час бунту Брюховецького, захопився рухом Разіна. Театром повстання Булавіна була, між іншим територія нинішньої Харківської губернії.

Завдяки постійним зовнішнім війнам та внутрішнім смутам у Слобідській Україні виробився особливий лад життя, звичок; це було поєднання військово-козацького й землеробсько-промислового побуту. Козак-українець був разом з тим і орачем і промисловиком. Так було і на місці першого місця проживання слобожанців – на Задніпров’ї. Цю «старочеркаську звичність» вони перенесли і до слобідських полків. Цим чудово спростовується думка тих, які іншим чином і не уявляють малоросійського козака, як у вигляді якогось шукача здобичі, що постійно воює з бусурманами. Козаки вели з татарами війну, але не наступальну, оборонну й турбувалися лише про захист своєї землі. Це був їхній обов’язок, за виконанням якого слідкував білгородський воєвода. Виконувати цей обов’язок їм було важче, ніж, наприклад, запорожцям, які далеко не в такій мірі займалися землеробством та промислом. А для слобідських козаків ці мирні заняття були єдиним джерелом утримання, бо жалування від уряду вони не одержували. Служба слобідських козаків цілком подібна була у всьому службі в межах Білгородської лінії. Як і в Московських околицях, так і тут вони ділилась на чотири служби: полкову, міську, сторожову та станичну.

При наближенні ворога в разі, коли його чекали, переслідувалось дві цілі: наперед довідатись про рух ворога і відбити напад. Перший обов’язок, як і в Білгородській лінії, так і в Слобідській Україні, несли головним чином сторожі та станичники; хоча, незалежно від них, повідомлення приходили звідусіль, найчастіше від полонених татарів та розвідників. В очікуванні ворога вживалися такі ж заходи, як і в Московських українах, саме, повітові люди повинні були рятуватися в містах, як у більш захищених місцях. Але міста Слобідської України в цілому були укріплені гірше Білгородських та Воронезьких, тому не могли стати надійним захистом для населення.

Відбивати напад ворога в полі та містах зобов’язані були козаки полкової та військової служби. Але в Сумах, як це видно з описання міста 1686 року, були лише (в 1678 році) вартові біля воріт і лише 4 чоловіки.

Вперше опубліковано: Левитский Иаков. Историческое прошлое г. Сум, Харьковской губернии // Труды XIII Археологического съезда в Екатеринославе. - 1905 / Под ред. гр. П. С. Уваровой. - М.: Товарищество типографии А. И. Мамонтова, 1908. - Т. 2. - С. 79-114. Переклад з російської Валентини Піскун

ССЫЛКА

Как следует из Исторический календарь Сумской епархии Украинской Православной Церкви:

1683 год (335 лет назад) – построен первый Васильевский храм в селе Ястребином. ССЫЛКА

1668 год (350 лет назад) — сумские казаки совместно с жителями города и русским гарнизоном отбивают нападение крымских татар на Сумскую крепость, посланных гетманом Брюховецким.

1663 год (355 лет назад) – сумские казаки совместно с жителями города и русским гарнизоном отбивают нападение крымских татар на Сумскую крепость.

1663 год (355 лет назад) – построена первая церковь во имя вмч. Димитрия Мироточивого в селе Тарасовка (основана однодворцем Тарасом Танцовым, в честь которого и получила своё название).

1663 год (355 лет назад) – в селе Речки построена Покровская церковь.

1663 год (355 лет назад) – на средства Лебединского казака Семёна Донца в Лебедине была построена деревянная Михайловская церковь.

1658 год (360 лет назад) – основано село Боромля, тогда же была построена и первая соборная церковь во имя Рождества Пресвятой Богородицы.

1658 год (360 лет назад) – Сумы стал центром Слободского казачьего полка – военно-административной и территориальной единицы. Окончание строительства Сумской крепости и создание органа городского самоуправления – ратуши.

1658 год (360 лет назад) – основание Сумским полковником Герасимом Кондратьевым Сумского Успенского мужского монастыря.

III. Прихожане.

Немного осталось памятников для нашего времени о старом житье сумских черкасов. Архивы города истреблены пожарами 1840-1843 г. Не оставим без внимания того, что могли отыскать. Царская грамота к Чугуевскому воеводе от 23 февраля 1659 года говорит: «писал к Нам Великому Государю, из Сумы Наум Ашаматов, что приходили под Сумы Татарове многие люди, и бой с ними был. И Татарове, отшед от Сумина, стали в Суминском уезде, и села и деревни воюют и людей в полон емлют; а дожидаются больших людей, и дождався хотят приходить на наши украинские городы вскоре». Воевод предписывается собрать из уезда людей в городе с женами и детьми и сидеть в Чугуеве «укрепляясь осадным береженьем». Грамотою от 18 мая 167 (1659 г.) Царь извежал того же воеводу, что крымский хан идет «большим собранием на украинные городы».
Эти действия татар против Сум и Сумского полка, доселе неизвестные истории, последовали в следствие того, что Герасим Кондратьев, теперь еще только сотник Сумской, выгнал посланцев Виговского, предлагавших Кондратьеву разослать универсал Виговского по слободам.
Князь Ромодановский 171 (1663) г. августа 20 писал к нам из Обоянского «Тихон Львов, что августа 17 прибежал к нему из Сум Обоянин Тимофей Афанасьев, а в расспросе ему сказал, что Татарове стоят от Сум в 10 верстах на Озерках, и по Рыльской дороге многих русских торговых людей в полон поймали, а хан Крымский перешел по Сю сторону Днепра. И тебе, господине, печенежских черкас полковые службы со всею службою и запасы выслать в Белгород».
В 1668 году Брюховецкий, подняв пламя бунта в Малороссии, старался поднять волнение между слобожанами. Татары опять явились. Около 20 сентября Ромодановский писал в Чугуев: «Из Сум в Боромлю писал полковник Герасим Кондратьев: ведомо де ему полковнику учинилось, что с двух сторон конечно изменники черкасы хотят быть на двое под Сумы и под Боромлю и под иные государевы Украинские городы на проселки шляхов вскоре. Да в отписке Ивана Скурихина (из Боромли) написано, что сентября 14 боровенские сторожи видели на конях 4 человек у Высокого боярака и, постояв, побежали к бояраку, а конечно те люди неприятельские. Да сентября 17 писал ко мне из Харькова Лев Сытин: сентября 15 пришел в Харьков из полону харьковский черкашенник Ивашко Кушнер, а в расспросе сказал: был он в Зинкове, а из Зинкова отпустил его в Харьков к жене и детям Зинковский городовой Левка в нынешнем 177 (1668) сентября 12 и сказывал ему, Ивашке, что из Крыма салтан с Татары вышел, а Татар с салтаном вышло 10 000 и тех Татар он, Ивашко, видел под Зинковым и пошел тот салтан с Татары под Нежин, а Дарошенко с изменники черкасы под Нежин же. Да ему же Ивашке Зинковский атаман сказывал, что крымский хан конечно и сам вышел с Ордою и хочет идти войною в Белгород и под иные государевы украинные городы мурафским шляхом вскоре и Дорошенко в Зинкове прислал лист при нем Ивашке; а стада де в Зинкове и Плотаве и в иных городах хану выбирали».
В половине октября князь Ромодановский писал Чугуевскому воеводе: «Крымский Калга сантан со всеми силами и изменники черкасы от Недригайлова идут к Сумам, а от Сум пойдут войною к Белгороду и под иные государевы украинные городы». По другим источникам известно, что после позорной смерти Брюховецкого, татары, соединясь с запорожцами и частью войск Петра Дорошенко, шли к границам русским; молодой князь Ромодановский Андрей самонадеянно вступил с ними в бой под Грайвороном и был разбит на голову. Понятно, что татары, проходя к Грайворону и из Грайворона, прошли с грабежом и огнем по слободам Украйны.
Как вели себя Сумские казаки с своим полковником во время бунта Брюховецкого и что вытерпели они в это страшное время, показывают нам царские грамоты Сумскому полку.
В грамоте от 16 февраля 1668 года царь хвалит и обещает царские милости за то, что полковник Кондратьев и старшины его, тогда как к ним присланы были возмутительные письма от гетмана Брюховецкого, с твердостью отвергли эти письма, как вредную ложь, и остались верными присяги; Царь остается столько уверенным в верности полковника и его старшины, что поручает им убеждать на словах и на бумаге прочих черкасов, дабы не слушали обольстительных внушений коварного изменника Брюховецкого.
В похвальной грамоте от 28 июня 1668 года царь пишет, что и казаки и мещане сумского полку служат Государю верно, бьются с изменниками черкасами и татарами, не щадя своей головы, и не обольщаются их обманчивыми внушениями, чем заслуживают полную царскую похвалу; б.) в полной уверенности в верности полка Царь поручает полковнику и казакам убеждать малороссийских казаков, дабы они без всякого опасения возвратились к верной службе Царю, - так как Царю известно, что они совращались с пути долга «по неволе, по прелестным письмам изменника и вора Ивашки Брюховецкого и его советников»; вместе предписывается посылать, как можно чаще, «в Киев, Переяславль, Нежин, Чернигов, и в другие города, куда мочно, проведывать, что делается», и нет ли притеснений войскам царским.
В грамоте от 5 мая 1669 года Царь в награду за верность сумского полковника и его старшины: а) прощает пошлины за продажу вина и пива, следовавшие за прошлые годы, - всего 6091 руб.; б.) дозволяет на будущее время беспошлинно курить и продавать вино и пиво; в.) прощает недоимку сбора за право иметь пасеки. Надобно притом заметить, что тогда же – 5 мая 1669 года даны были похвальные грамоты полкам Харьковскому и Ахтырскому. Но в них Царь менее щедр в похвалах верности полков и хотя жалует эти полки на будущее время правом беспошлинной продажи вина, но им далее менее прощено денег за прежние годы, чем Сумскому полку. Эта разность основывалась на том, что в полках Харьковском и Ахтырском некоторые местечки увлекались на время внушениями изменников и изменяли долгу присяги, тогда как полковник Кондратьев в своем полку умел удержать всех в неизменной покорности царю.
Грамота от 21 февраля 1659 года, подтверждая преимущества, данные Сумскому полку Царем Алексеем Михайловичем, сообщает нам еще важные сведения о том, за что даны были эти преимущества; - она говорит нам о том, чего стоила Сумскому полку его верность во время бунта Брюховецкого. По ее известию Царь Алексей Михайлович жаловал полк преимуществами за службы и за разорение, что им учинилось от изменников и от крымских и от ногайских татар после измены Ивашки Брюховецкого и за осадное сидение. Казаки городов Сум и Лебедина в той же грамоте говорят, что они в показанное время несли трудную службу, вытерпели кровь и раны, полонное терпение и сидение в осаде.
Мы сообщим эти грамоты в полном и точном их виде в приложении. Здесь же помещаем выписку из жалованной грамоты от 23 октября 1688 года, где видим сведения о предметах деятельности сумского полка.
Цари Иоанн и Петр пишут: «пожаловали белогородского Разряду Российских городов стольника нашего и полковника сумского Андрея Герасимовича Кондратьева за многую его верную и радетельную и знатную службу, что он в мимошедших летех отцу нашему блаж. и вечнодостойной памяти В. Г. Ц. и В.К. Алексею Михайловичу и брату нашему Гос. Ц. и В. К. Феодору Алексеевичу служил и ныне нам вел. Государям служит и над воинскими людьми полку своего с казаками промыслы и поиски чинит и тамошних мест от приходов воинских людей оберегает и для ведомостей о поведении войны Турского султана с цесарем Римским и с королем Польским в Заднепрские места и в Польские городы посылает полку своего казаков по часту и прошлого 195 (1678) года в Крымском походе был и во всем наше Государское повеление исполнял»…
По всем этим грамотам главным действующим лицом в славных делах сумского полка является стольник и полковник сумского полка Герасим Кондратьевич Кондратьев. Он был, как видно по грамотам, главным лицом полка не только по званию своему, как полковник, но и по личным качествам и делам своим. По другим документам знаем, что был самым усердным строителем храмов Божьих, и он же был строителем двух Сумских монастырей – мужского и женского. Герасим Кондратьевич был искренний слуга Царя земного и небесного и человек с характером энергическим. Предание, вот что говорит о поступке его с родною сестрою. Сестра его была отважная женщина, но жила нечестно; она набрала себе ватагу сорванцов и на большой торговой дороге обирала с ними московских купцов. Брат Герасим Кондратьевич, узнав о том наверное, приказал сказать ей, чтоб унялась. Она не слушалась. В другой раз он сам строго говорил ей о ее худой жизни и требовал с угрозами, чтобы бросила она свои привычки. Сестра не преставала жить по - прежнему. Тогда Герасим Кондратьевич, поймав ее на деле ее, засадил в каменную стену и замуровал. – Не беремся защищать верность события: но рассказ народный заключает, по крайней мере, отзыв о том, каким представлял себе народ Герасима Кондратьевича. Жалованная грамота Царя Феодора Алексеевича, данная Герасиму Кондратьевичу в 1678 году, говорит, что Герасим Кондратьевич всегда отличался примерною службою, как при Царе Алексее, так и при Царе Феодоре, зорко смотрел за замыслами врагов святой Руси, был неутомим в разысканиях козней измены и о каждом шаге неприятельском давал известия Царю и его воеводам; дети его, а их было четыре сына – Иван, Григорий, Андрей и Роман, - делили с ним труды и подвиги его; в долгой боевой службе украсился он множеством ран. Сообщаем любопытную грамоту в полном ее виде, тем более, что она касается и всего Сумского полка.
«Божьею милостию, мы великий Государь Царь и В. К. Феодор Алексеевич и пр. пожаловали Белогородскому полку города Сумина полковника Герасима Кондратьевича и детей его, Григория, Андрея и Романа за его Герасимову многую службу ко отцу нашему блаж. памяти к Царю и В.К. Алексею Михайловичу и к нам вел. Государю, нашему Царскому Величеству, как он полковник и дети его, полку его со всем поспольством, служил верно, без всякой шатости и ослушания и над изменниками и над воинскими людьми промыслы и поиски чинил и в полки к боярам и воеводам про неприятельские про всякие замыслы и про приходы их всякую ведомость чинил же и во всем наше Государское повеление исполнял по нашему Государеву указу со всяким усердством, и на многих боях он полковник и сын его Иван ранены и тот сын его от ран и умре. И ныне нам, В.Г. нашему Цар. Вел-ву, служит он полковник и дети его, Григорий, Андрей и Роман, верно, вместо нашего Государева годового денежного жалованья, выслуженные его полковниковы поместья и вотчинные земли и всякие угодья, которыми они владели по указным грамотам отца нашего Государя блаж. памяти Царя и В. К. Алексея Михайловича, всея вел. и мал. и бел. России Самодержца, и по нашим, вел. Г. Ц. и В.К. Феодора Алексеевича грамотам. И что им дано в поместья земли и всяких угодий по отпискам из полку боярина и воеводы князя Григория Григорьевича Ромодановского с товарищами и по отделу сумских приказных людей и что они, полковник с детьми, надеясь на нашу Государеву милость и жалованье, заняли из диких полей в поместьях земли и всяких угодий вновь и на тех землях всякое строение построили и покупные их дворы и хутора и пасеки и рыбные ставы и мельницы и к тем мельницам землю и сенные покосы и всякие угодья и строения, что в переписных и мерных книгах Афанасия Тютчева 185 (1677) года написано, велели ему, полковнику, с детьми тем всем владеть, из поместья в отчину безоброчно и о том дать сию вел. Государя жалованную грамоту за нашею Государевою отворчатою печатью и для подлинного ведома той вотчиной даче и всяким угодьям дать с переписных и с мерных книг выпись за дьячьею приписью… пис. в Государствия нашего двора в Цар. граде Москве л. 7187 ноября 1 дня».
Эта грамота, говоря о славной смерти Ивана Герасимовича, не говорит, когда и в каком бою он украсился ранами положившими его во гроб. Но вероятно это было в славной Чигиринской битве 1677 года, где по известию Велички были и «казаки слободские».
Григорий Герасимович, другой достойный сын великого отца, деливший военные труды с отцом своим, был полковником сумского полка, помощником отцу своему в трудах управления полком. Известна отписка его 1680 года важная по содержанию: «Григорию Ивановичу (генералу Косагову) Григорий Герасимович, полковник войска Его Царского Пресветлого Величества Сумского. По верным вестям два салтана со многими ордами разделились на три части, едны пошлы в полк Переяславский, другие к Пирятину и Прилущине, а третьи Сулою, не малыми купами, силою великою». Последний отряд по всей вероятности опустошал западный край Сумского полка.
В мае 1681 года Сумы и Сумской полк торжествовали двойную милость Божью. По царской грамоте совершалось торжественное благодарение Господу Богу за перемирие с турками и татарами, несколько лет сряду лившими кровь христианскую в Малороссии и Украйне. И в той же грамоте царь объявлял благодарность свою Сумскому полку за верную службу его. Царское внимание к службе казаков выражалось в грамоте самыми отрадными чертами. Царь называл службу их честью для всего царского имени, славою для всего государства. По этой же грамоте видно, что казаки сумского полка бились с турками и татарами под Чигирином в 1677 и 1768 годах и в продолжении всей турецко-татарской войны, начиная с 1673 года были в разных нарядах и битвах. По фамильным сведениям Григорий Герасимович умер в 1683 году.
В первый Крымский поход (1678 г.) Сумы были одним из сборных мест русского войска, отправлявшегося с князем Голицыным против татар. Отряды Сумского полка участвовали в самом походе, под начальством полковников Герасима и Андрея Кондратьевых, которые по возвращении из похода получили похвальную грамоту. А во второй Крымский поход, в котором под начальством дьяка командовал слободскими войсками Ахтырский полковник Перекрестов, Сумской и Ахтырский полки потерпели страшное истребление. Вероятно в этом походе был и Роман Герасимович, который считался полковником Ахтырского полка и умер в 1700 году.
Петр I грамотой 18 февраля 1700 года на имя полковников Сумского полка Герасима Кондратьевича и Андрея Герасимовича, подтвердив сумским казакам права беспошлинной продажи вина и свободного владения занятыми землями, постановил: «Сумского Черкасского полка быть в конной службе казакам указному числу 1230 человек, которые выбраны и написаны из казаков и мещан в книгах, какие прислал в Разряд из Белгорода боярин и воевода кн. Яков Федорович Долгорукий ген. 16 д. нынешнего 1700 г.».
В следствие такой царской воли Андрей Герасимович в начале шведской войны был с полком своим в Ингерманландии, где пробыл до 1702 года, а между тем старец – отец его, изнуренный летами и боевою жизнью, скончался в 1701 году.
В 1706 году Андрей Герасимович принял от бывших по городам русских воевод все города сумского полка с их артиллериею и службою в полное свое заведывание. И в след за тем должен был отправиться в поход.
Полковником остался набожный сын его Иван Андреевич Кондратьев. При нем одним из самых достопамятных событий для Сум в церковном и гражданском отношении было пребывание Петра вел. в Сумах. Это было во время славной борьбы Петра с Карлом ХII, когда к последнему уже присоединился Мазепа. По журналу самого Петра, по запискам Крекшина и по истории Ригельмана Царь Петр 26 декабря 1708 года прибыл из Лебедина в Сумы. За ним в след прибыла вся гвардия. Первый день нового 1709 года Царь великолепно праздновал в Сумах. Молебствие совершено в Преображенском соборе. «При чем, говорит Крекшин, били из пушек и от гвардии из ружья пальба; генералитет и штаб-офицеры обедали в доме Царского Величества, веселились до двух по полуночи». Царь готовил свое войско к кровавым битвам. 6 января, день Богоявления, Царь праздновал в Сумах. Но в тот же день держал военный совет, вступить ли немедленно всему войску в Малороссию для защиты ее от разорения, которому подвергал ее Карл? Карл манифестами объявил, что пришел защитить Малороссию от насилий царя, и что за каждый фунт хлеба, отпускаемого войску его, будет он платить; а на деле жег города и грабил доверчивых жителей. Сострадание к бедствиям казаков вызывало к немедленной помощи. Но жестокие морозы поставляли в невозможность скоро собрать все войска и весть войну. Потому положено весть войска «в слободские городки», чтобы не допустить неприятеля разорять их или прорваться в самую глубь России к Москве. Самонадеянный Карл в гордых мечтах своих доходил до смешного. Тогда как войска его гибли от морозов и голода, он дал генерал-майору Шпару патент на звание коменданта Москвы и приказал расписать квартиры в Москве. Петр, узнав об этом (18 февраля) в Сумах, сказал: «Уповаю на Бога, что Шведское войско будет в Москве, только не на тех квартирах стоять будет». Здесь же прочтена была депеша Карла, в которой он писал сенату о разбитии войск русского царя под Добрым и Лесным; Царь с улыбкою сказал: «желаю таких счастливых побед и впредь его Королевскому Величеству». От 21 января в Сумах выдан был царем манифест, с объявлением письма Мазепы к Лещинскому, где Мазепа отдавал Малороссию Польской короне. В то же время («в сих числах», прежде 3 февраля) царю доставлен был манифест Карла к казакам (от 16 декабря 1708 года) с клеветами на царя и с ложными обещаниями казакам. Царь от 3 февраля издал в Сумах манифест в ответ манифесту Карла; здесь между прочим царь писал: «что же принадлежит до лживой клеветы его, короля Шведского, где он прикрывая свою ненависть к благочестивой нашей церкви и православной вере, очевидно по злобному и богоотступному совету Мазепы, напоминает, будто мы, Великий Государь, договариваемся с Папою о соединении веры: то это больше достойно смеха, чем какого-либо доверия; да сохранит нас Всевышний от того, чтобы мы, защитник благочестия, когда-нибудь имели в мысли что-нибудь подобное». 3 февраля был последний день пребывания царя в Сумах. Гвардия выступила из Сум 28 января в Ахтырку. Царь удержан был на время в Сумах болезнью сына, царевича Алексея, который прибытием своим с тремя новыми полками в Сумы весьма обрадовал царя, а болезнью своею сильно опечалил отца. Лейб-медик Дупель ослабил действие простудной лихорадки в больном, и царь выехал из Сум, но царевич удержан был болезнью в Сумах еще до 12 февраля. По письму Шереметьева от 13 апреля 1709 года видим, что Сумской полковник с полком своим был тогда в Гадяче. Известен и именной список казаков сумского полка, участвовавших в борьбе Петра великого с Карлом.
При полковнике Василии Даниловиче Осипове-Перекрестове, внук несчастного Ахтырского полковника Перекрестова, Сумской полк в составе дивизии Дугласа отправлялся на войну с Турцией, а между тем в Сумах с 1732 года находилась Комиссия учреждения слободских полков; она ввела разные преобразования в быте слобожан, не всегда соображаясь с их духом; лучшее ее было то, что она указала полковым чинам на способы несть тяжести службы военной, но к сожалению не совсем удобные в исполнении. В 1738 году в Сумах как и в других местах Сумского полка, открывалась моровая язва. По этому случаю вследствие отношения Белгородского губернатора Грекова к Преосвященному Петру указом Консистории 7 сентября 1738 года на имя Сумского игумена Иллариона и Сумского протопопа Антония Словинского предписано было совершать на литургии ектений и после литургии крестные ходы с молитвами об избавлении от губительной заразы.
Внук Герасима Кондратьевича Димитрий Григорьевич Кондратьев в 1743 году имел счастье получить на свое имя жалованную грамоту сумскому полку, c подтверждением всех преимуществ, данных царями Алексеем, Федором и Петром и с отменением тягостей, возложенных правлением Бирона.
Последние полковники Сумского полка – Михаил Михайлович Захаржевский и Роман Иванович Романов.
В новейших временах Сумских обывателей прежде всего следует заметить необыкновенное событие 1806 года. Каменный Николаевский храм, построенный в 1804 году, неожиданно рушился до основания. Это было в первый день Светлого Воскресения Христова, спустя какой-нибудь час после литургии. Чья сила удержала массивные своды храма, пока падение их не могло быть так ужасно для множества людей и семей? Он Всесильный и Благий отец сохранил детей своих, славивших тогда дивные дела любви и силы Его.
В 1813 году крещены были в Сумской Воскресенской церкви три пленные турка – Али Мустафа, Магмет и Али Гуссейн.
В 1839 – 1840 г. сильные пожары испепелили большую и лучшую половину Сум; к тому же великолепная ярмарка, доставлявшая большие доходы жителям города, тогда же переведена была в Ромны. То и другое обстоятельство имело последствием своим упадок благосостояния жителей Сум. Впрочем на Введенской ярмарке бывает оборотного капитала на 16000000 рублей серебром.
Ныне в числе жителей Сум считается:
Почетных граждан 2 душ муж. 2 жен. пола.
Купцов 2 и 3 гильдий 195 душ муж. 198 жен.
Мещан до 900 душ муж. 750 жен.

Большинство же остается за казенными крестьянами.

realdozor написал:

[q]

Мой прадед Касьяненко Андрей Яковлевич (30.06.1890 - ок.1975) родом из с.Ястребинное Лебединского уезда Харьковской губернии - сын унтер-офицера.
Похоронен вместе с супругой в Сумах (где последние годы жил вместе с сыном Владимиром Андреевичем).
Жена: Пороскун Ольга Андреевна (12.07.1893 - ок.1975) - из крестьян. Интересно, что запись о бракосочетании 07.11.1910 первым браком православных Андрея Яковлевича с Ольгой Андреевной из МК с Васильевской церкви за 1910 год ССЫЛКА соседствует с записью о бракосочетании села Ястребенного крестьянина Антония Спиридонова Шовкопляса (20) с того же села крестьянкой Стефанидой Яковлевой Стрельченко (18).
* Напомним, что главный наш предок Касьян происходит из рода Шовкоплясов (ссылка на родовую ветку ТУТ), потомки которых, как видим, в течение 2-х веков соседствовали в Ястребином с родом Касьянов (Касьяненко).

[/q]

Как следует из МК с. Ястребенного, наша "пра" - Ольга Андреевна Пороскун родилась 12.07.1893 года.
Родители: Андрей Давыдовъ Пороскунъ и его жена Евдокия Иоанновна, оба православного исповедания.
Воспреемники на крещении: того ж села запасной рядовой - Афанасий Симеонов Сапченко (жена - Дарья Леонтиевна, брат - Павел Л. Тверезовский) и крестьянина Григория Гулого жена Домникия Павловна.

Возвращаясь к записи о бракосочетании с Андреем Яковлевичем, стоит остановиться на поручителях:
- по жениху: Крестьяне с. Ястребенное Александр Никитович Гулый и Дмитрий Васильевич Андрухов
- по невесте: того же села крестьянин Сергей Иоаннович Сотник и города Суджи мещанин Иаков Дмитриевич Грибченко
Надо сказать, что к барышне на свадьбу второй поручитель проделал не близкий путь: из уездного города Суджи Курской губернии до Ястребенного - 60 км.
Сегодня это 1.5 часа на машине, а тогда - или 11 часов пешком, или пару часов верхом на лошади (или карете), либо три часа - на обычной подводе.
В общем, мотивация у мещанина Грибченко, как ни крути, какая-то была