Подольская губерния

gyunter написал:

[q]

Здравствуйте,

Подскажите, пожалуйста, стоит ли считать опись фонда 230 "Подольское дворянское депутатское собрание", размещенную на этом сайте, исчерпывающей?

Вижу, что номера дел идут не по порядку и с пропусками, но может из описи исключены выбывшие дела?

Меня интересуют потомственные дворяне Каменец-Подольской губернии Гюнтеры (Гинтеры).

[/q]

Добрый день!!
Откуда вы взяли информацию, что Гюнтер были дворяне Подольской губернии, да ещё им потомственные??


уважением Якут

pradid написал:

[q]

все таки я настоятельно рекомендую назвать источник инфы и дословно, что там написано.

[/q]

Доброе утро! Посылаю. Подчеркнул красным.

gyunter написал:

[q]

САХА написал:

[q]

Откуда вы взяли информацию, что Гюнтер были дворяне Подольской губернии, да ещё им потомственные??

[/q]

Информацию взял из послужных списков, формуляров. В советских документах место рождения указано Каменец-Подольская губерния, Ольгаполь, но в документах советского периода переврано много чего.

[/q]

Добрый день!!
Извините, но без шутки не будет.
Этакий салдофон поручик Ржевский скорее всего составлял формуляр.
Слишком много не состыковок.
У писавшего плохо с географией. Каменец-Подольской губернии никогда не существовало.
Только Подольская. Её образовали из двух бывших польских воеводств: Брацлавского и Подольского.
Потомственное дворянство вещь суровая.

Список этот составлялся позднее 1900 года, стало быть писавший не мог не знать
о дворянской родословной книге Подольской губернии, в которой Гюнтеров нет.
Реальное училище (не полный курс) и учебный пехотный полк, норма для тогдашней России. Со вторым разрядом тоже понятно, выпустился подпрапорщиком.
Значит, учился там и выпустился до 1904 года.
Тут всё бьёт.

Я думаю, что в формуляре перепутали место рождения (Каменец-Подольск) и пункт о происхождении.

В Хмельницком областном архиве по фонду 230 (Подольское дворянское депутатское собрание) нет личного дела дворян Гюнтер.

Сходите на РГИА и там пошарьтесь. Возможно они и дворяне, но точно не Подольской губернии.

К примеру потомственные военные. Много перемещались по службе из полка в полк.
А числились в дворянах вот той же Владимирской губернии.



уважением Якут

al_mol74 написал:

[q]

nbneyz

Жигалевичи из Вербки Волоской

[/q]

Дякую вам за допомогу.Чи вам не важко подивитися так як мені сказали родичі по с хутора Вербецькі по таких фаміліях Жигілєвич -Лозінська по чоловікові.Волянські і Ізбіцкі.Лозінська Юлія Мар*янівна з 1905р.н. дівочоі фаміліі не знаю точно.ДЯКУЮ.

Чи мають казки якесь відношення до генеалогії? Думаю, що певним чином так. Цю казку в моїй родині передавали з покоління в покоління. Зайшла в глухий кут у пошуках місцевості, з якої мої пращури приїхали до Богопольської волості Балтського повіту Подольської губернії. Маю надію, що хтось із шановної спільноти теж чув цю казку і завдяки вашій допомозі я отримаю новий вектор пошуку. Або модератор просто видалить мій допис, якщо він суперечить правилам форуму.

Починається казка майже так, як Бідняк і багач братів Ґрімм, але далі сюжет розгортається за зовсім іншим сценарієм. Сподівалася знайти її на теренах інтернету, але так і не знайшла. Можливо, хтось із вас чув у дитинстві щось подібне?
Отже, Казка на ніч
У стародавні часи, коли Господь Бог ще ходив по землі, застала якось його ніч у дорозі. Був він втомлений і вирішив заночувати в селі, що трапилося на шляху. Вдягнутий Господь був дуже скромно і виглядав як звичайний бідний старий. Постукав у двері одного будинку, другого, третього… Але господарі не хотіли давати прихисток людині, яка здавалася їм схожою на жебрака. «Немає місця! Може хтось інший пустить», — говорили вони. Дійшов так Господь аж до краю села. У невеличкому будиночку поруч із лісом мешкало подружжя, що тільки побралося. Постукав Господь у двері молодят. Ті відчинили, запросили гостя увійти, нагодували вечерею і поступилися своїм ліжком, щоби старий міг добре відпочити. Вранці під час сніданку спитав гість у господарів, коли б хотіли вони бути щасливими — вранці, в обід чи ввечері? Але попросив не поспішати з відповіддю, добре подумати. Замислилися чоловік із дружиною. Коли гість вже збирався у дорогу відповіли, що найбільше би їм хотілося бути щасливими увечері. «Чому?» — спитав гість. «Бо зранку ми прокидаємося з новими силами, починаємо поратися по господарству і в цих турботах проходить увесь день. У кожного з нас свої справи, своя робота, а нам хотілося би бути щасливими тоді, коли ми поруч одне з одним. Тому ми й обрали вечір, адже саме у цей час родина збирається разом», — відповів господар.
«Так тому й бути!», — сказав гість і пішов собі мандрувати світом далі.
Минуло кілька тижнів і молоде подружжя вже й не згадувало про старого, якому вони дали прихисток на ніч. А ще за місяць почалася війна і чоловіка забрали до війська. Чекала на нього дружина, та так і не дочекалася — прийшла звістка, що її коханий загинув.
Минуло два десятиліття і якось одного дня на дорозі, що вела у село, з’явився мандрівник. Дійшов він аж до краю села, де біля самого лісу стояв невеличкий будиночок. У дворі під тінню дерев обідала сім’я: мати, батько та діти. Мандрівник підійшов до них та спитав; «Де та жінка, що мешкала тут багато років тому?». У відповідь почув: «Давно її вже тут немає, поїхала звідси десь через три роки після того, як на війні загинув її чоловік». Засмутився мандрівник, почав ходити від будинку до будинку й питати, чи не знає хто, куди поїхала його дружина? Але ніхто не знав напевно.
Ще з десяток років блукав солдат країною, шукаючи дружину та перебиваючись випадковими заробітками. Втім з кожним разом йому все важче було знаходити роботу, адже солдат старішав. Якось хотів він найнятися рубати сухі дерева, щоби було чим топити каміни у панському маєтку. Керуючий садибою йому відмовив, але стара вдова, що володіла тією землею, була доброю жінкою, пожаліла солдата і дала йому прихисток. Одного дня пішов він разом із лісорубами до глухого лісу. Зрубали дерево, потім друге, третє… А з дупла четвертого випала майже зітліла хустка, в яку були загорнуті жіночі прикраси: сережки, намисто, перстень. Подивився на них старий солдат і одразу впізнав. Каже: «Ці прикраси та хустку я колись подарував своїй дружині». «То ти хочеш їх забрати? — спитали лісоруби. — Е, ні, не вийде! Ліс належить старій пані, значить і скарб її». Повели вони солдата до маєтку. Вийшла до них стара пані. Вислухала всіх і каже: «Це моя хустка і мої прикраси. Багато років тому мені подарував їх мій перший чоловік. Перед другим заміжжям я сховала дорогий серцю скарб у дуплі дерева. Це було так давно, що зустрівшись ми навіть не впізнали одне одного». Обійнялися чоловік із дружиною і до кінця днів жили щасливо й більше не розлучались. А ще вони нарешті зрозуміли, що саме мав на увазі той дивний гість, який зупинився колись у них на ночівлю: ранок — то молодість, день — то зрілість, а вечір — то старість.