Казацкий род Носенко из села Худолиевки Полтавской губернии : ВГД

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Сотенный город Горошин - город на лев. берегу р. Сула (ныне с. Горошино Семёновского рна Полтавской обл. на Украине).
В XII в. был единств. левобереж. укреплением Руси на Суле. Именно в этом месте половцы обычно переправлялись через реку, когда шли грабить переяслав. земли.
Впервые упом. в летописи под 1096, затем под 1125 - в духовной грамоте вел. кн. киев. Владимира Мономаха: «Том же лете гонихом по половьцих за Хорол, иже Горошин взяша».
В 1640 здесь польск. коронный гетман С. Конецпольский разбил крым. татар. До 1648 входил в состав т. н. Вишневеччины, затем состоял сотенным местечком Лубенского полка.
В 1658 в числе проч. городов, подчинявшихся гетману И. Выговскому, был взят запорожцами, враждебно настроенными к гетману, изменившему присяге царю Алексею Михайловичу и совместно с поляками воевавшему против цар. воевод в Малороссии.
В том же году в отместку сожж ён татарами и поляками. То же самое произошло и в 1666.
(Славянская энциклопедия 17 век, 2004)

В начале XX века находился в Хорольском уезде Полтавской губернии. Дворов 471, жителей 2345. 2 церкви, 2 школы, 5 лавок, еженедельные базары, 4 ярмарки в году, значительные водяные мельницы и винокуренный завод

Из летописных посульских укреплений Горошин —единственное левобережное укрепление на Суле. В Духовной Владимира Мономаха говорится: "том же лете гонихом по половьцих за Хорол, иже Горошин взяша". Местечко принадлежало впоследствии Лубенскому полку малороссийского войска. В настоящее время здесь свыше 2 тыс. жителей, 2 церкви, несколько лавок, воскресный базар и 4 ярмарки. Горошин в эпоху освобождения крестьян принадлежал Устину Гудим-Левковичу, владевшему здесь 4.200 дес. Дворянский род этот происходит от Петра Гудима Левковича, пожалованного имениями, по универсалам гетмана Мазепы, в начале ХVIII в
.

И еще
В с. Горошино на фасаде бывшего дома помещика Льва Гудымы (теперь Горошинская участковая больница) установлена мемориальная доска.
В августе 1812 первый классик украинской литературы И. П. Котляревский сформировал в селе 5-й казачий конный полк, который 2 сентября выступил на Лубны, Пирятин, Прилуки, а оттуда на Калугу и Тулу; и со временем принял участие в борьбе с наполеоновскими захватчиками.

Герб Горошина

Після перемоги Богдана Хмельницького над польською шляхтою і повної поразки кварцяного війська, в Україні формуються админістративні органи для управління державою. Запровадили полковий військово-адміністративний устрій. Спочатку полків було шістнадцять, але час від часу їх кількість збільшувалася. Одні ліквідовувалися, а інші утворювалися.

Кожному полку відводилася земля, якою управляв полковник зі своєю старшиною. Полк ділився на сотні, а сотні-на курені. Сотні теж мали свою землю і управляли нею на основі Указів та Грамот. Отже у руках полковників була військова і цивільна влада.

Лубенський полк був утворений у 1648 році, складався із 12-ти сотен. Серед них була і Лукімська сотня, в неї входило більше десяти куренів, а серед них і Худоліївський. Служити в Лукімській сотні козакам із Худоліївки було не дуже зручно, бо доводилося добиратися до Лукім'я човнами, або бродами через Сулу. Проте козаки не скаржились, служили із задоволенням і добросовісно. Курінь складався з сорока козаків та підростаючих молодиків було понад п’ятдесят, а всі інші були «абшитовані товариші»-відставні козаки.

Навколишніми землями, пастівниками, сінокосами, озерами і лісами худоліївці володіли зі згоди кошового отамана Січі, а пізніше з дозволу Лубенської полкової канцелярії. Участь худоліївців у походах і битвах була відомою і у полку їх поважали. Коли Лукімську сотню ліквідували, худоліївський курінь приписали до Горошинської сотні Лубенського полку. Козакам стало ближче до служби, хоч доводилося чатувати на стінах Горошинської фортеці. Худоліївців ніхто не утискав і на їхні землі і ліси не зазіхали.

У 1649 році Лубенський полк було ліквідовано, а землі розійшлися між Миргородським і Кропивенським полками. Худоліївський курінь на той час відносився до Миргородського полку.

Гетьман Богдан Хмельницький створив Українську державу, але розумів, що утримати її від загарбання він не зможе. Тому прішов на приєднання України до Росії. Це відбулося на Переяславській Раді. Відтоді Україна практично втратила державність.

Почалася Руїна. Гетьмани воювали один з одним. У певні часи в Україні було до чотирьох гетьманів. Від цього у першу чергу страждав простий народ.

У 1658 році знову утворили Лубенський полк, який проіснував до 1782 року В його складі був і Худоліївський курінь Горошинської сотні.
Полкова і сотенна старшина завжди прагнула мати добрий зиск від свого становища. При допомозі полковників і сотників вони отримували у свої володіння кращі землі, села і хутори. Одним із таких, хто зміг отримати маєтності і був лубенський полковник Леонтій Свічка, якому було жалувано хутір Худоліївка і степ Строкачі.
На початку 18 століття, коли Леонтій Свічка помер, гетьман Іван Мазепа призначив полковником Лубенського полку Дмитра Зеленського

. Він Був вихідцем із Правобережжя і приїхав до гетьманської столиці на запрошення. В Глухові Дмитро одружився на онуці гетьмана нереєстрових козаків Івана Сулими, страченого у Варшаві за зруйнування польської фортеці Кодак. Майже не відомий козакам Лівобережжя, Зеленський чимсь заслужив (явно не багатством, якого в нього не було) велике довір'я у гетьмана Мазепи і був обдарований ним різними маєтностями. Дав йому в Лубенському полку м. Констянтинів з землями, які його оточували і на яких були вже поселення В. Будки і Курмани. На цих землях Зеленський селив нові слободи ; він відмежував собі в рангове користування Буромлю, Олександрівку і Луку. До цього він не займав жодної посади в уряді, а лічився лише в складі гетьманських «дворян». Новий Лубенський полковник забажав мати ще й у Посуллі кілька своїх сіл. Як військовий і адміністративний керівник, який на території свого полку мав необмежену владу, він вибрав собі Худоліївка, Карпилівку і Строкачівський степ.

Курінь худоліївських козаків очолював отаман вже четвертого покоління з роду Худолія і теж Карпо Худолій. Він зустрів загін, прибувший до села від Зеленського. На той час лубенського полковника дуже цікавило те по якому праву в цьому краю мешкають худоліївці. А дозвіл, як запевнив курінний отаман, був від кошового отамана Запорізьської Січі. Приїзджі настоювали на тому, що ці землі є власністю полковника Зеленського. Карпо зажадав, щоб прибулі показали такого указу. Доки йшла суперечка з усіх дворів на допомогу отаману вже поспішали озброєні козаки і ставали рядами за спиною у свого отамана. Отаман прибулих, враз оцінивши становище в якому вони опинилися, перевів розмову на м’якші тони і велів загону удалитися назад. Натомість пообіцяв, що приїде знову, але з необхідними на це документами.

Худоліївці зрозуміли, що відтепер лубенський полковник буде намагатися різними шляхами довести, що ці землі і село є його власністю. Потому вирішили відіслати свою делегацію до Глухова і відстоювати свої права на землі та село. Наступного дня загін в складі Худолія, Поривая, Вакуленка, Головка і Гайдука вирушили в дорогу до міста Глухів. У них був тільки писаний документ ще кошовим Запорожської Січі.

Разом з посланцями Худоліївка до Глухова прибули і канцеляристи Лубенського полку. Справу худоліївців розглядали цілий день і врешті довелось вирішити її на користь громади Худоліївка. Про що делегація села одержала відповідний папір.

Писар Лубенського полку був дуже засмучений і навіть не хотів повертатись до Лубен. та йому досвідчені казуїсти порадили переглянути перелік всіх маєтностей, що зазначені у виданому папері, знайти там вагому зачіпку і затіяти суд, який буде на боці полковника.

Даний худоліївцям документ переглядали різні фахівці і знавці Посулля. Нарешті вони знайшли, що одне озеро не було вписане до переліку володінь Худоліївської громади. Вирішили також переміряти весь ліс, щоб виявити лишки.

Судова тяганина з приводу зазіхань Зеленського на худоліївські землі і село тривала роки. Отже злощасне озеро, за яке йшла судова тяганина, отримала назву Судебське. Справу тимчасово довелося припинити, бо в Україну прийшли шведські війська. Мазепа повів свої полки на з'єднання із шведами, а з ним пішов і полковник Зеленський і там згинув. Дружина ж його була засуджена до заслання, але за деякими відомостями ще залишалася в Глухові у 1712 році.

Україну прийшли шведські війська.
Мазепа повів свої полки на з'єднання із шведами, а з ним пішов і полковник Зеленський і там згинув. Дружина ж його була засуджена до заслання, але за деякими відомостями ще залишалася в Глухові у 1712 році.
Новий полковник Василь Савич був набагато розумнішим за свого попередника. Пробувши на цій посаді всього 4 роки, він домігся від царського уряду, як учасник Полтавської битви, отримати указ на володіння селами Худоліївка, Карпилівка ( придбана за універсалом 15 травня 1714 року ), Хорошки, Пуленці і величезний Строкачівський степ. Проти царського указу навіть гетьманська канцелярія не змогла нічого вдіяти. Для худоліївців настали недобрі часи. Козакам виділили по п’ять-шість десятин землі і по дві сотих лісу. За худоліївцями також закріпили невеликі пастівники, сінокоси та озеро Синебокове. Все інше стало належати полковнику Василю Савичу. Поскільки володіти Худоліївкою Василь Савич міг тільки при наявності посполитого населення, допускають, що значна частина населення Худоліївка все ж була переселена на степ Строкачі, де і виникло нове поселення.

Як і всі смертні несподівано відійшов у світ інший і Василь Савич. всіма маєтностями стала управляти його дружина з синами. Щоб не мати претендентів на свої володіння вдова Савича домоглася підтвердження універсалом у 1715 році від гетьмана Скоропадського на всі свої володіння.

Після смерті матері, полковникові сини бунчукові товариші продали спочатку Хорошки і Пулинці за 1500 крб., а в 1735 році і Худоліївка із Строкачами бандуристу Григорію Любистку за 2600 крб., а самі виїхали до Петербурга.

Доля Григорія Михайловича Любистка ( Черкасин ) дуже цікава. В минулому простий лубенський міщанин. Так випадково сталося що доля зробила його великим можновладцем.

Григорій Михайлович народився і виріс в Лубнах і з дитинства дуже полюбляв грати на бандурі. Щоб опанувати гру на бандурі, він відвідував всі ярмарки, які відбувалися в окрузі.

За кілька років Григорій став неперевершеним майстром гри на бандурі і на ярмарках по всій Полтавщині здобув собі славу бандуриста-віртуоза. Його запрошували до знатних дворянських родів, де він задаровував своєю грою молоденьких панночок і навіть заміжніх дам.

Якось проїздом до Києва у Глухові зупинилася цариця Єлизавета. Місцеві можновладці влаштували великий знатний бал на честь імператриці і щоб якось відзначитись і здивувати дочку Петра І, з усієї губернії зібрали співаків, бандуристів та інших митців. Серед численного гурту талановитих полтавців був і бандурист з Лубен Григорій Михайлович Черкасин. Його віртуозна гра зачарувала царицю і вона вирішила забрати Григорія до придворної капели. Прізвище його цариці не сподобалося, бо було за її словами якесь «мужицьке». Враз із легкої руки якогось поважного гетьманського старшини, який виправляв на бандуриста папери він став Любистком Григорієм Михайловичем.

Та не довго тішилася Єлизавета Петрівна чудовою грою бандуриста з Полтавщини. У 1731 році Григорій Любисток утік з петербурга до свого Посульського краю і сховався на хуторі біля Сули. Мабуть людина, звикла до вільності, не змогла витримати всіх тон костей придворного життя.

Цариця розгнівалася і наказала знайти бандуриста і повернути в капелу.

Пройшли роки. Молодий хлопець з Посулля прижився у столиці. За його неповторну гру, чудовий спів і вроду пани, особливо пані, платили чималі гроші, і бандурист зумів накопичити собі відчутні заощадження.

Будучи у відпустці на Лубенщині купив собі у нащадків полковника Василя Савича Худоліївка зі степом Строкачі. В 1743 році придворний бандурист був «пожалован в дворяне». Тепер вже чиновний бандурист продовжував скуповувати різні маєтки на рідній Лубенщині. Менше ніж за 20 років Любисток-Черкасин перетворився на багатого поміщика. Тільки одна була біда – імператриця не дозволяла своєму улюбленцю одружуватися так він і залишався до старості парубком.

Великі землевласники у більшості не мешкали постійно у своїх сільських володіннях. Вони в столиці мали по кілька своїх будинків і в зимовий час проживали у Петербурзі. Багато з них обіймали в столиці високі державні посади. У свої рідні пенати вони приїздили влітку, коли наставав сезон відпочинку. Їх тягло до річки, садків і затишних, замріяних парків

ЛЮБИСТОК Григорій Михайлович – український співак-бандурист XVIII ст., народився в Прилуках. У 1730-1749 р. р. перебував при дворі цариці Єлизавети Петрівни, де цінували його як виконавця і співака. У 1749 році йому було надано дворянство і чин полковника. Пізніше він придбав землю на Полтавщині поблизу Лубен. Жив там до смерті.

Як свідчать записи камер-юнкера Берхольца, при дворі цариці Єлизавети Петрівни служили й українські бандуристи. Найталановитіший серед них – прилучанин Григорій Любисток. Якого роду “виписали з України для двору Єлизавети сліпого Григорія, історія нам не каже. Ми знаємо лишень, що був він городовим козаком з Прилук, співав пісню “Про правду й неправду”, мріяв пробратися на подвиги в ім`я рідного народу. Але його доставили до Москви, щоб він розважав царський двір.
Дев'ятнадцять років (за винятком кількамісячної перерви, коли утікав в Україну) він утішав розніжений царський слух українськими думами та піснями. І вражена його талантом цариця не скупилася на “лакомство нещасне”: пожалувала сліпця дворянством, рангом полковника, значними сумами грошей, за які Любисток скуповує будинки в Петербурзі й Москві, цілі села в Україні. Проте, ставши одним із найбагатших та найвпливовіший вельмож (1747 року впродовж семи місяців “в доме каменном дворянина Григория Михайловича Любисткова над Мойкою” засідав Сенат Російської імперії), він ніколи не забував рідної землі, робив усе, що міг, для відновлення в Україні гетьманства. Як придворний кобзар Григорій Любисток “помер” 1749-го. Дата його фізичної смерті та місце поховання невідомі.

Гюльнара, Вам известно, что мать была гречанка. Вы ещё не выяснили её фамилию?

Когда узнаете фамилию, обязательно обратитесь к базе данных сайта "Азовские греки" - www.azovgreeks.com

Если Ваша прапрабабушка из приазовских греков, сможете проследить историю рода до 1778 года и раньше (до переселения греков из Крыма в Приазовье).

В середині 19 століття Худоліївка була вже волосним центром.
За ревізією 1859 року у селі вже було сільське та волосне управління.
Худоліївка налічувала 257 дворів в яких проживало 1758 жителів. На цей час у Худоліївці уже існувало парафіяльне училище.
Це була початкова двокласна школа.
До складу Худоліївської волості входили сільські громади: Худоліївська, Наріжнянська, Єнківська, Горошинська та Криворудська.. В них налічувалося 5863 чоловіки, в тому числі козаків - 4942 та селян 922 чоловіки.

За свідоцтвом 1863 року Худоліївка вже мала 2039 жителів, а в 1885 році - 2130 жителів, 306 козацьких господарств, 6 державних селян, 25 селян-власників і 12 міщан

Село Худолиевка находится в 5 км от левого берега реки Сула,
на краю большого болота в котором много озёр,
в том числе озёра Семибоково, Худолевское Кривое и Чирковое

Судебское озеро с. Худолиевки (фото С. Черненко)

[q]
По переписи 1781 года в Худолеевке Горошинской сотни Лубенского полка было уже 174 дома, из них выборных казаков было 108 домов,
казаков-помощников — 9, посполитых разночинцев и казачьих подсоседей — 57. А уже на 1787 год души.

В середине 19 века Худолеевка была уже волостным центром. По ревизии 1859 года в деревне уже было сельское и волостное управление.
Худолеевка насчитывала 257 дворов, в которых проживало 1758 жителей.
К этому времени в Худолеевке уже существовало приходское училище. Это была начальная двухклассная школа.
В состав Худолеевской волости входили сельские общины: Худолеевская, Нарижнянская, Енковская, Горошинская и Криворудская.
В них насчитывалось 5863 человека, в том числе казаков - 4942 и крестьян 922 человека.

По свидетельству 1863 Худолевка уже имела 2039 жителей, а в 1885 году - 2130 жителей, 306 казацких хозяйств, 6 государственных крестьян,
25 крестьян-владельцев и 12 мещан. Википедия
[/q]

Гюльнара, а Вы не запрашивали ГАПО по поводу наличия фондов волостных правлений?

Страница из анкеты прадеда (личное дело из фонда Бюро русской эмиграции в Маньчжурии)

Работа волостным писарем до 1906 в волостном селе Худолиевка

ЛУКОМЛЬСЬКА (ЛУКІМСЬКА) СОТНЯ (1648-1782 )
1732 год

Село Худолиевка

Петро Носенко

Из Реестра Лубенского полка 1745
Село Худолиевка

-Козаки выборные-
Козак Нос Петро
Были у него: два сына Терешко и Василь и зять Иван

Выборные казаки (компанейцы)--- зажиточная часть казаков, имевшая казацкие привелегии, крепкие хозяйства и
составлявшая вооруженную силу полка.

Еще одно определение
Выборный Козак.
Имевшие собственную амуницию - мундир, ружье, пику, также лошадь, исполнявшие таким образом службу на родине и за границею, назывались выборными. Бедные, снаряжались от нескольких дворов, снабжали всем нужным одного козака, который по этой причине именовался подпомощником. Число тех и других в сотнях было неравное. В каждой сотне выборных насчитывалось от ста, двести и более козаков, подпомощников до тысячи и свыше. Первые считались поголовно, последние хатами или семьями. Часто крестьянин, женясь на козацкой дочери или на вдове козака, получив или купив землю казацкую, делался казаком, а козак, избегая службы, крестьянином.
В мирное время выборные козаки содержали цепь на границе Великой России и Турции: подпомощники несли пешую и конную внутреннюю службу, находясь при сотенных и полковых канцеляриях, для разных посылок

Сын Терешко, т.е. Терентий--так звали отца прадеда.
Возможно, этим именем называли старших сыновей в семьях НОС--НОСЕНКО

Казацкий род Носенко из села Худолиевки Полтавской губернии

Факты и домыслы, или Попытки восстановить родословную