http://www.library.lg.ua/grin/mus.htmМузей Бориса Грінченко в селі Олексіївка Народний Меморіально-літературний музей
Б.Д. Грінченка був відкритий 25 листопада 1988 року.На будинку школи, де вчителював Б.Д.Грінченко, встановлена меморіальна дошка, а на шкільному подвір'ї - пам'ятник. У 1992 р. музеєві було присвоєно звання народного. Сьогодні це - Народний музей Б.Д.Грінченка. У ньому 4 експозиції: перша - "Історія заселення території і відкриття школи"; друга - третя - знайомлять з життям та творчим шляхом письменника і вчителя Б.Д.Грінченка, і, зокрема з Олексіївським періодом життя; четверта - присвячена етнографії і фольклору нашого краю; п'ята - розповідає про історію створення і функціонування музею.
Музей є дійовим навчально-виховним центром. Наприклад, 1993 рік було оголошено організацією ЮНЕСКО роком Грінченка. При музеї діє рада. Члени ради музею організовують свята, присвячені Дню народження Б.Д.Грінченка (грудень), Дню пам'яті письменника (травень), Дню народження Х.Д.Алчевської (квітень), Х.О.Алчевської (березень). Тут проводяться екскурсії для вчителів, учнів, студентів, розробляються лекції та виступи для учнів району, мешканців села:
"Роки, присвячені Олексіївці";
"Два крила духовності";
"Х.Д. Алчевська, історія села та школи";
"Б.Д. Грінченко - фольклорист";
"Родина Алчевських та їх меценатська діяльність" та інші.
Тепер у музеї проводяться літературні читання, екскурсії, уроки рідної мови та літератури. Сюди приїздять учні з різних шкіл, студенти Луганського національного педагогічного університету ім. Т.Г.Шевченка, щоб вклонитися пам'яті митця, вшанувати його рідним словом.
Ведеться й дослідницька робота. У музеї зібрано чимало матеріалів: літературна спадщина, серед якої і прижиттєві видання, "Словарь української мови", а також численні копії документів, фотографій, листів. У творчій лабораторії музею учні досліджують лексикографічну, літературну, етнографічну спадщину Б.Д.Грінченка та фольклор, етнографію сьогодення селища Олексіївки. Про результати своїх досліджень вони звітують на районних та обласних конкурсах-захистах Малої Академії наук.
В музеї зібрана велика кількість експонатів, книг. Є книги, які подарував провідний грінченкознавець Анатолій Погрібний, професор з м. Києва, чимало книг з дарчими написами письменників та вчених. При музеї діє учнівський мистецько-краєзнавчий творчий колектив. Юні фольклористи записують та систематизують народну творчість рідного краю. Фольклорні записи знаходяться в музеї і пропонують їх для ознайомлення відвідувачам музею.
Адреса музею: Перевальський район, с. Олексіївна,
вул. Грінченка, 8. НСШ ім. Б.Д. Грінченка
http://www.library.lg.ua/grin/put.htmПУТІВНИК ПО МЕМОРІАЛЬНОМУ МУЗЕЮ Б.Д. ГРІНЧЕНКА
З прадавніх часів несе землею свої тихі води до Лугані, а з нею – до Сіверського Дінця, річечка з нехитрою назвою Біла. З мосту, що перетинає її на трасі Луганськ-Алчевськ, відкривається краєвид зеленої долини із старими вербами. По лівому берегу над річкою здіймаються скелясті кручі. Правий берег річки від самої води неспішно підіймається вгору і аж біля обрію переходить у широкий степ з типовим представництвом донбасівської степової флори і фауни. А перед річкою, над квітучим вишневим буйством де-не-де виступають дахи добротних селянських домівок. Це і є Олексіївка. Увагу на в`їзді в село привертає стела з написом: «Меморіальний музей Б.Д.Грінченка». Нас веде до музею короткий степовий шлях. На подвір`ї Олексіївської школи стара будівля, перед якою возвеличується пам`ятник талановитому педагогу, видатному письменнику і публіцисту, критику і мовознавцю, видавцю та громадському діячу – Борису Дмитровичу Грінченку.
Це про нього сучасники говорили, що він “більше працював, ніж жив”. А коли друзям стало відомо про ймовірний переїзд Грінченка до Галичини, його побратим Павло Грабовський написав йому листа: “Правда, це було великою втратою для Російської України, де без Вас зовсім нікому буде працювати, бо патріотів багацько скрізь, а робітників чомусь не чути”.
Один з його сучасників знайшов таке порівняння: “…він – немов ліванський кедр, що гордо височіє над рідним краєм. Налітають на нього ревучі вітри, шарпають з усибіч, прагнуть скинути з вершини, але він, міцно прорісши корінням у кам`янистий грунт, щоб там не було, тримається. Не хоче він проміняти своєї нагірної долі на долю лугової трави, не бажає спокою у затишній долині…” Письменник завжди почувався вартовим свого краю – його духовності, культури, а вершини потребував уже тому, щоб мати змогу охоплювати своїм зором над усе в світі найдорожчу Україну.
Слава та популярність письменника продовжували зростати до середини 20-х років вже за радянські часи. Саме тоді було видано десятитомник Грінченка, портрети його можна було побачити поряд з Шевченковими у багатьох українських хатах. Ім`я Грінченка стало одним із символів національної самосвідомості. Але тодішню владу такий символ не влаштовував. Тому було сфабриковано судовий процес над неіснуючою “Спілкою визволення України”. Знайшлися у ті темні часи псевдовчені, з допомогою яких було перекреслено не тільки “все зроблене письменником, але й саме його ім`я”.
Та не забули свого вчителя жителі Олексіївки. У 60-х роках минулого століття учні Олексіївської школи на чолі з директором В.І.Поздняковим взяли активну участь у створенні музейної кімнати Б.Д.Грінченка. Та, на жаль, вона проіснувала не довго – партійні керівники примусили закрити кімнату. І тільки у 1988 році за ініціативою групи інтелігенції Луганщини (Г.Довнар, М.Ночовний, М.Чернявський, Ю.Єненко) та рішенням сесії Михайлівської селищної Ради до 125-річчя від дня народження видатного діяча української культури була відкрита музейна кімната Б.Д.Грінченка. Багато матеріалу для музейної кімнати передав заслужений вчитель Б.В.Пастух. 28 листопада 1988 року урочисто відкрито музейну кімнату та пам`ятник Б.Д.Грінченку (перший і єдиний в Україні). Автор пам`ятника – луганський скульптор Іван Михайлович Чумак. У 1992 році музеєві присвоєно звання “Народний”. У 2000 році, у зв`язку із з`єднанням Михайлівської та Олексіївської шкіл, звільнився старий будинок школи, збудований у 1879 році на кошти родини Алчевських. Експонати були перенесені до цієї будівлі. У 2003 році в музеї проведено капітальний ремонт та реконструкцію. Створено нову експозицію за проектом Н.О.Монастирської – голови Національної спілки художників України в Луганській області, а також відновлена та установлена нова меморіальна дошка.
9 грудня 2003 року відбулися урочисті заходи, присвячені 140-й річниці з дня народження талановитого вченого, митця, педагога Б.Д.Грінченка, відкрита для відвідувачів нова експозиція.
Зовнішній вигляд шкільної будівлі майже не змінився з тих часів, коли тут вчителював Б.Д.Грінченко. Побудована школа з місцевого матеріалу – жовто-коричневого тесаного каменю. Пілястри над вікнами та колони викладені визерунчатими виступами.
Мистецьки виконані графічні малюнки, фотографії та ксерокопії документів у першій експозиційній залі розповідають про родину меценатів Алчевських. Олексій Кирилович – відомий банкір, підприємець, засновник металургійного заводу, на честь якого назване місто Алчевськ. Його дружина, Христина Данилівна, була відомою діячкою народної освіти, талановитим педагогом, віце-президентом Міжнародної ліги освіти. У 70-х роках ХІХ століття Алчевські збудували собі дачу в Олексіївці і перебували тут ціле літо. Почалася культурно-просвітницька робота серед місцевого населення. Христина Данилівна багато читала селянам, розповідала про сторінки минулого. У неї виникає думка про відкриття школи для дітей сільської бідноти, тому що на той час не було жодної школи у Михайлівській волості. З великими труднощами, переборюючи перепони жандармів і чиновників, школа була відкрита Алчевськими у вересні 1879 року. Ось як згадує Христина Данилівна про цю подію у книзі “Передуманное и пережитое”: “…Мне кажется, что в жизни моей я никогда не присутствовала при таком торжестве, как сегодня… Народ собрался со всех окрестных деревень, и не один народ, а все соседи и близкие, и дальние… Все они знали, какою ценою купила я это торжество.”
І коли у Харкові відзначався 50-річний ювілей її педагогічної діяльності, Христина Данилівна побачила там своїх колишніх учнів. Це були Петро Чорний, Яків Безгинський, Олексій Кравченко. Їх прислали батьки і діди, щоб привітати свою колишню вчительку. Вони звернулися до неї з такими словами: “Вельмишановна добродійко, Христино Данилівно. Дякуємо, шануємо і вельми вітаємо Вас за Ваше щире піклування до нас, бідних і темних селян. Дякуючи Вашим заходам і піклуванням в нашому глухому закутку в хмарні і грізні часи засвітивсь і в нас ліхтар народної освіти. Ми – учні того ліхтаря, котрий сяє і сяятиме дітям і онукам нашим”.
В 1887 році Х.Д.Алчевська за рекомендацією М.О.Лободовського запросила Б.Д.Грінченка вчителем в Олексіївську школу, де була попечителькою. Так почалася педагогічна діяльність Грінченка на Катеринославщині. Алчевська ставилася до нього з повагою. Про останнє свідчать спогади Христини Данилівни: “… это был человек обаятельный. Деревенский люд горячо любил его, дети бежали в школу, как на праздник, и дело шло прекрасно. Ему помогала его идейная жена, всем сердцем разделявшая симпатии мужа. У них маленькая, умненькая, очаровательная девочка Ната. Одетая в деревенскую холщовую, мережанную сорочку и деревенскую спидничку, босенькая и стриженная по-деревенски».
Докладно з життям і творчістю Б.Д.Грінченка знайомлять експонати зали “Промінь добра”.
Свого часу М.Лисенко сказав про Бориса Дмитровича: “Здавалося, що цей діяч, обвівши духовним зором Україну з краю в край, спостеріг, зрозумів тяжке і безпомічне її становище, і вирішив віддати життя своє на службу їй, кинувшись самотужки обслуговувати потреби її духу”.
“Якщо не я, то хто ж інший?” – ось провідна спонука всеохоплюючого відчуття обов`язку перед рідним краєм та його культурою, що повсякчас спрямовували письменника. Перший розділ експозиції присвячений дитячим та юнацьким рокам Б.Д.Грінченка. Він народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту у збіднілій дворянській родині. Його дід, колишній сотник Сумського полку, далекий родич відомого художника І.Айвазовського, був одружений з двоюрідною сестрою письменника Г.Квітки-Основ`яненка. Батько, Дмитро Якович, був надзвичайно гордий своїм дворянським походженням та родинними зв`язками. У сім`ї Грінченків була велика бібліотека, часом збиралось освічене товариство, серед якого бував іноді П.П.Гулак-Артемовський. Мати, Поліксенія Миколаївна, була доброю і лагідною жінкою, передала свою вдачу синові. У вітрині -–графічний портрет матері, ксерокопії фотографій будинку на хуторі Кути, де провів своє дитинство маленький Борис, види Харкова того часу, коли він навчався в середній школі. Саме тут відкрився перед ним світ книг, які стали його найкращими друзями і порадниками. Хлопець захоплюється творами І.Котляревського, Т.Шевченка, вперше знайомиться із забороненою літературою, за що в 16 років потрапляє за грати.
Після звільнення двері школи були для нього назавжди зачинені. Але Грінченко посилено займається самоосвітою і складає екзамени при Харківському університеті. Відтепер він – народний вчитель. Почалася така жадана, але важка праця вчителя-освітянина. На ксерокопіях фотографій – краєвид сіл, де вчителював Грінченко. Довгий і важкий шлях пройшов він у боротьбі на ниві народної освіти, літератури, журналістики.
Учителював він у селі Веденському Зміївського повіту на Харьківщині, потім у селі Нижня Сироватка Сумського повіту. “На жаль, - пише в автобіографії Грінченко, - я там пробув тільки рік через доноси от попа-законовчителя, завзятого і лютого чорносотенця"”
Олійний портрет Марії Загірньої та фотокопія Насті – учениці Олексіївської школи, знайомлять нас із родиною Бориса Дмитровича. Дружина, Марія Миколаївна Гладиліна, з якою Грінченко познайомився на учительських курсах у Змієві і одружився у 1884 році, стала для нього найкращим другом, порадником і помічником у всіх його справах.
Учительський куточок відтворює картини минулого: ломберний стіл, стілець, етажерка, письмове приладдя, дзвіночок, який сповіщав учням про початок занять у школі. На етажерці стоять підручники та книжки з бібліотеки Б.Д.Грінченка.
Як згадувала Марія Загірня: “…хоч і не вкраїнською була школа в Олексіївці, та все ж вивчившися , учні знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх писання, знали про тяжке безправне становище України… І свої знання уміли висловити путящою українсько мовою”.
Учительська робота дала багато матеріалів письменнику для створення оповідань для дітей, про школу. В них відображено передові педагогічні погляди, піднесено навчання дітей рідною мовою, виведено передових, відданих народові вчителів.
За період роботи в Олексіївці Борисом Дмитровичем було написано близько 200 творів різних за жанрами. Це такі як: оповідання “Каторжна”, “Олеся”, “Грицько”, “Кавуни”, “Панько”, “Украла”, повість “Сонячний промінь”, багато віршів, байок.
Наступний розділ експозиції розповідає про чернігівський період життя Грінченка, з 1894 по 1902 рік. У Чернігові Борис Дмитрович працює на різних посадах у земстві, віддаючи все дозвілля літературній роботі. Він став натхненником нелегальної “Чернігівської громади”, що влаштовувала науково-популярні бесіди, відзначала ювілеї Котляревського, Шевченка, Франка. Тут він організовує також своє видавництво й налагоджує в умовах жорстокої заборони “бібліотеку українських книжок”. Усього за кілька років у Чернігові вийшло 45 видань тиражем близько 200 тисяч примірників.
Важливою культурно-громадською справою, здійсненою Б. Грінченком у Чернігові, стало приведення ним до ладу та каталогізування знаменитої колекції відомого збирача старовини та мецената української культури В. В. Тарновського. Це стосується його прямої причетності до збереження більшості речей, які належали Т. Шевченку. Про цей період розповідають фотокопії: “Самійленко та Грінченко”, “Грінченко з дружиною серед друзів”, “Грінченко серед друзів: Самійленко, М. Коцюбинський, В. Степаненко, О. Глібов”, “Члени “Чернігівської громади”.
У слідуючій вітрині вміщений один з найцінніших експонатів музею: перше видання “Словаря української мови” у чотирьох томах, які вийшли у Києві у 1907-1909 роках. Словник містить понад 68 тисяч реєстрових слів з перекладом або тлумаченням їх російською мовою. У ньому представлена лексика літературної мови ХІХ століття, фольклору, більшості українських діалектів. Словник насичений багатим і часто унікальним ілюстрованим матеріалом. “Словарь української мови” займає гідне місце в ряду відомих лексикографічних праць слов`янських мов ХІХ – початку ХХ століття поряд, наприклад, із словником В.І.Даля в російській, С.Б.Лінде в польській, В.С.Караджича в сербській, Й.Юнгмана в чеській мовах. Адже на його сторінках, у розташованих в алфавітному порядку матеріалах відображено неповторне самобутнє життя нашого народу, його праця, побут, звичаї, обряди і вірування. Російська Академія Наук відзначила цю роботу премією імені Костомарова.
Визначною подією у житті Грінченка стала його подорож на Галичину, де він зустрівся і заприятелював з І.Я.Франком, дружба з яким сприяла зміцненню демократичного світогляду письменника. Про це свідчить фото “Грінченко і Франко” (1903р.)
У Києві Грінченко стає одним з організаторів української преси. У 1905 році він редагує першу в Росії щоденну українськомовну газету “Громадська думка”, а в 1906 стає редактором журналу “Нова громада” та одним з організаторів та першим головою товариства “Просвіта”.
Останній період життя Б.Д.Грінченка був трагічним. Навчаючись у Львівському університеті, донька Грінченка, Настя вступає у соціал-демократичну організацію. Заради високої мети вона залишає студентську лаву і бере активну участь у революції 1905-1907рр., зокрема, у збройному повстанні робітників м. Лубни.
Неважко уявити біль материнського і батьківського серця за долю єдиної дитини, яка за свою революційну діяльність двічі була ув`язнена.
У тюрмі вона тяжко занедужала, а після другого арешту і зовсім злягла. Щоб донька не померла у в`язниці, Борис Дмитрович домагається заміни ув`язнення домашнім арештом. До самої смерті біля неї чергували жандарми. Слідом за Настею пішов із життя і її крихітний синок Воля, єдиний онук Грінченка. Усі ці події підірвали здоров`я поета, і він вимушений був їхати на лікування до Італії у
м. Оспедалетті. Він писав:
“Може пишна блакить і широкеє море
Зможуть болі втішить, вколисать моє горе.”
Тяжкі звістки з України прийшли до Італії: смерть матері та закриття товариства “Просвіта”. Це були останні краплі, що переповнили чашу терпіння.
6 травня 1910 року Б.Д.Грінченко помер.
У вітрині знаходяться ксерокопії фотографій та газет:
“Поховальна процесія біля Володимирського собору в Києві 9 травня 1910 року”, газета “Свобода” з некрологом Б.Грінченка, “Б.Д.Грінченко у домовині”, “Вінки на могилі Грінченка”.
Життєвий шлях Бориса Дмитровича був тернистий. Це шлях праці, добування знань, ширення освіти в народні маси. Таким шляхом простував письменник, намагаючись пробитись крізь темряву ночі, що нависла над рідним краєм. “Таких невтомних, завзятих діячів, борців громадських, - писав Микола Лисенко, - в пантеоні українських письменників зазначити можна небагато – три-чотири, та й годі. Великий хист, надзвичайна витривалість у роботі скрашені великою любов`ю до рідного краю”.
У вітрині є список установ просвіти, які були названі іменем Б.Д.Грінченка відразу після його смерті.
Про великий спадок Грінченка-письменника свідчать численні видання його творів у різні часи на Україні та за її межами. Він писав твори різні за жанрами: повісті, оповідання, вірші, байки, драматичні та публіцистичні твори, робив переклади творів Байрона, Шіллера, Гете, Гейне, Пушкіна, Тургенєва, Кольцова та ін.
У вітрині - дореволюційні видання: збірка “Сонце сходить” 1914р., двотомник драматичних творів 1909 року видання, а також книжки, видані українською діаспорою в Америці та Канаді.
Б.Д.Грінченко займався також етнографією, фольклором. У листах в Олексіївку, що лежать у наступній вітрині, він сповіщає про видання збірки українських народних пісень, записаних від мешканців села.
В своєму духовному заповіті Б.Д.Грінченко передавав велике бібліотечне зібрання народу. Каталог цього зібрання вміщений поряд з його листами.
Фольклористична діяльність Грінченка висвітлюється в експонатах зали “Обереги долі”. Як жили наші діди та прадіди? Чим вони займалися, в що одягалися, як проводили вільний час?
Скарбницею родинної мудрості була українська хата. Гончарні вироби різні за призначенням та способом виготовлення, яскраві барвисті рушники, предмети домашнього ужитку, дерев`яні вироби показують побут та традиції українського народу.
Тисячі людей відвідують музей кожного року. Це учні і студенти, письменники і поети, науковці і педагоги. На виставці вміщено подарунки поетів і письменників – книги з дарчими написами.
На базі музею відбуваються різноманітні заходи: конкурси юних літераторів, семінари, науково-практичні конференції, фольклорні свята, виставки виробів народних майстрів, зустрічі з поетами та письменниками.
Своїи враження про роботу музею відвідувачі залишають у книзі відгуків.
http://www.library.lg.ua/grin/exp.htmЭкспозиции музея.
