Эмиграция.

[ Изображение на стороннем сайте: c9aee754e3de.jpg ]


«Українське книгознавство». Орган гуртка бібліологів при Українській господарській академії в ЧСР. Збірник 1. Подєбради, травень 1922 р.

В мае 2010 года в сети обнаружила статью о российском некрополе в Египте, вышла она еще в 2001 году.

http://necropolis.genealogia.ru/egpt.htm

Российский некрополь в Египте. В. В. Беляков

Среди прочих было и такое предложение:

ПОГРЕБЕННЫЕ В ЕГИПТЕ
с дополнением лиц из поминального списка О. Д. Сериковой

ПОНОМАРЕНКО Павел, сконч. 22.10.1936 (греческое православное кладбище Шетби в Александрии, склеп под русской часовней (всего - 206)


и такая ссылочка:

Основной источник новых данных - Архив внешней политики Российской Империи (АВПРИ) в Москве. Причём, что касается Египта, то в фондах архива хранятся документы не только до революции 1917 г. Дело в том, что Российское дипломатическое агентство и Генеральное консульство в Египте (Каир), а также консульства в Александрии и ПортСаиде официально функционировали до октября 1923 г. Так, в фонде "Консульство в Египте" (№ 317) содержится богатый материал о прибытии в 1920 г. русских беженцев, их размещении и первом периоде жизни в Египте. А переписка хра-нителя Российских дипломатических архивов в Египте С. П. Разумовского охватывает период до 1932 г. После установления дипломатических отношений между СССР и Египтом в 1943 г. эти архивы были перевезены в Москву.

Вот таков Ответ:

Министерство иностранных дел Российской Федерации
119200, г. Москва, Г-200, Смоленская-Сенная площадь, дом 32 / 34

На Ваш запрос о Павле Николаевиче Пономаренко сообщаем, что, к сожаленью, в Архиве внешней политики Российской империи каких-либо сведений о нём не обнаружено. Советуем Вам обратиться по данному вопросу в Государственный архив Российской Федерации (119817, Москва, ул. Б.Пироговская, д. 17).

Из личного дела:

Пономаренко Павел Николаевич, 30.05.1894 года рождения
август 1915 - 1917 Русская армия, Севастополь, крепостная артиллерия, вольноопределяющийся 1-го разряда

---

http://old.commonuments.crimea...mp;art=691

Сухопутные оборонительные сооружения Севастопольской крепости в конце XVIII − начале XX века

http://history.scps.ru/officer/03-2.htm

Специальные военные училища

http://rufort.info/library/den...rechn.html

Береговая артиллерия черноморского побережья России

На Черном море царская Россия располагала значительно большими военно-морскими силами, чем Турция. Поэтому военное ведомство артиллерийской обороне побережья уделяло мало внимания. Оно считало, что турецкий флот не сможет активно действовать против русского Черноморского побережья. Такое решение было ошибочным, русский флот не мог одновременно защищать все побережье, имевшее большую протяженность. Кроме того, к началу войны соотношение военно-морских сил на Черном море резко изменилось в пользу Турции. Из Средиземного моря в Черное прибыли два немецких крейсера — «Гебен» и «Бреслау». Линейный крейсер «Гебен» имел на вооружении десять 280-миллиметровых орудий, а самый сильный русский эскадренный броненосец того времени — «Евстафий» — четыре 305-миллиметровых орудия. Главное преимущество немецких крейсеров заключалось в большой скорости хода.

К началу войны Россия имела на Черноморском театре четыре приморских крепости: Севастополь, Керчь, Очаков и Батум. В 1907 году военное ведомство приняло решение последние три разоружить. Частично это решение было выполнено, но в дальнейшем по настоянию военно-морского ведомства разоружение крепостей приостановили.

Артиллерийская оборона Керчи, Батума и Очакова со стороны моря была очень слабой, в нее входили нескорострельные и недальнобойные орудия. Керченский пролив, например, защищался всего лишь одной 9-дюймовой четырехорудийной батареей временной постройки и одной батареей из двух 6-дюймовых орудий в 190 пудов. Полуразоруженная батумская крепость имела на приморском фронте две батареи (четыре 6-дюймовых орудия в 120 пудов и шесть 9-дюймовых мортир). Совершенно в неудовлетворительном состоянии [199] была артиллерийская оборона Очакова и Одессы, где на вооружении состояли устаревшие 6-дюймовые пушки в 190 и 120 пудов.

В лучшем положении находилась главная база Черноморского флота — Севастополь. Здесь имелись современные 10–, 8– и 6-дюймовые орудия (Кане). Перед войной в Севастополе началась постройка 12-дюймовой батареи. Береговые батареи Севастополя были хорошо расположены. В других районах Черноморского побережья береговой артиллерии не было. Это ставило русский флот в тяжелое положение, так как он не имел обеспеченного базирования.

Боевые действия начались внезапным нападением германо-турецкого флота на Севастополь, Одессу, Феодосию и Новороссийск. Противник преследовал цель внезапным нападением ослабить русский флот. Особенно большое значение противник придавал удару по Севастополю, артиллерийский обстрел которого предполагалось вести на дистанции 75 кабельтовов, с одновременной постановкой минных заграждений.

На рассвете 29 октября 1914 года противник с большой дистанции безнаказанно обстрелял Одессу, Новороссийск и Феодосию. Правда, результаты обстрела оказались ничтожными, так как противник распылил свои силы. В тот же день линейный крейсер «Гебен» с дистанции 65 кабельтовов обстрелял Севастополь. Через несколько минут после начала обстрела береговые батареи открыли ответный огонь. После десятого залпа немецкий крейсер получил три попадания в районе кормовой трубы и повреждение котла. «Гебен» удалился, не выполнив поставленной задачи. Результаты могли оказаться гораздо большими, если бы стрельбу по нему вели крупнокалиберные батареи, управление которыми было бы централизовано, и если бы минное поле, на котором находился «Гебен», было взорвано (взрыв его должен был производиться с берегового пункта).

В кампаниях 1914 и 1915 годов немецкое командование предприняло еще несколько попыток обстрелять слабо защищенные пункты русского побережья. 7 ноября 1914 года корабли противника в течение 40 минут с дистанции 11–14 кабельтовов обстреливали [200] Поти. Береговых батарей в этом районе не было. Там же, где противник встречал сопротивление, он сразу же уходил. Так, 10 декабря 1914 года «Гебен» пытался обстрелять Батум. Но как только береговые батареи открыли огонь, он немедленно удалился. 6 февраля 1915 года к Батуму подошел крейсер «Бреслау». Эту попытку отразили четыре миноносца под прикрытием береговых батарей. Крейсер не сделал ни одного выстрела.

В ходе войны пришлось проделать большую работу по усилению артиллерийской обороны военно-морских баз и важнейших участков Черноморского побережья. Только за первые два года здесь было сооружено 33 береговые батареи (100 орудий) и выставлено 6352 мины. Кроме 6– и 10-дюймовых орудий и 107-миллиметровых пушек, береговые батареи вооружались 3-дюймовыми полевыми пушками{177}. Эти орудия были установлены на побережье Крыма, Кавказа, в северо-западной части Черного моря и предназначались для стрельбы по миноносцам, тральщикам и другим небронированным кораблям, для противодесантной обороны, а также для обороны ближних минных заграждений.

Оборона баз и портов на Черном море состояла из береговых батарей, минных, сетевых и боновых заграждений. Минно-артиллерийские позиции находились в районе Одессы, Севастополя, Очакова и в других пунктах. При попытке обстрела Одессы 3 апреля 1915 года флот противника потерял на минном заграждении крейсер. После этого германо-турецкое командование не посылало свои силы в район Одессы.

Артиллерийская оборона Черноморского побережья продолжала совершенствоваться, и к середине [201] 1917 года она состояла уже из 46 батарей, на которых были установлены следующие орудия:
10-дюймовых орудий. 8
9-дюймовых орудий 20
8-дюймовых орудий 4
6-дюймовых орудий 52
120-миллиметровых орудий 2
4,2-дюймовых (батарейных пушек) 10
3-дюймовых орудий 50
57-миллиметровых орудий 8

В 1916 и 1917 годах германо-турецкий флот активных операций против русского побережья не предпринимал. Отдельные попытки обстрела русского побережья не оказывали никакого влияния на ход войны и, как правило, легко отражались береговыми батареями. В то же время русский флот успешно действовал против турецкого побережья, чем оказывал помощь своей армии.

http://duhvoli.com.ua/index.php?article=195

Українська освіта в еміграції
[ 2010-09-28 17:32:48 ]
Сьогодні у Київському міському будинку вчителя (вул. Володимирська, 57) відкрито документальну виставку з фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки (ЦДАЗУ) «Освітянська діяльність української еміграції у міжвоєнний період». Документи українських освітянських організацій та установ були передані до ЦДАЗУ у складі колекції документів у квітні 2008 р. із м. Пряшева (Словаччина).

В експозиції виставки представлені документи Національного архівного фонду України, які хронологічно охоплюють період 20–30-х рр. ХХ ст. Різноманітні за характером та змістом, експоновані документи висвітлюють освітянську діяльність української еміграції в Німеччині, Польщі та Чехословаччині. Усвідомлюючи необхідність підвищення освітнього рівня українців, що опинилися поза межами України, лідери української еміграції приділяли багато уваги освітній праці. Спочатку основними напрямками роботи були ліквідація неписьменності, патріотичне виховання, підготовка до вступу до вищих навчальних закладів. А пізніше у багатьох європейських країнах були засновані українські освітні заклади, серед яких були Український вільний університет, Українська господарська академія, Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова. Український вільний університет був заснований у Відні та перенесений у 1921 р. до Праги. Протягом свого існування в ЧСР університет розгорнув багатогранну педагогічну, науково-дослідну й видавничу діяльність, визнану в тодішній Чехословацькій Республіці та поза її межами. В Університеті було відкрито два факультети: філософський і правничий. Українська господарська академія у Подєбрадах (1922–1935) була вищою технічною школою. Згідно зі статутом 1925 р., академія існувала у складі трьох факультетів: агрономічно-лісового, інженерного та економічно-кооперативного. Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (1923–1933) був відкритий у Празі як дворічна школа учителів для нижчих шкіл і позашкільної освіти, пізніше – чотирирічна школа, яка готувала учителів для середніх шкіл. Інститут мав літературно-історичний, математично-природничий та музично-педагогічний відділи.

У експозиції виставки фігурують документи Українського вільного університету, Української господарської академії, Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, Української реформованої реальної гімназії, Українського науково-політехнічного інституту, Українського інституту громадознавства, Українського соціологічного інституту, Українського робітничого університету та інших освітянських установ ЧСР, Українського наукового інституту в Берліні, Українського наукового інституту у Варшаві тощо. В експозиції представлено статути, звіти про діяльність, навчальні плани та програми зазначених освітянських установ, відомості про факультети, кафедри та організації, професорський та студентський склад за національностями та факультетами, адміністративні та наукові установи цих освітніх закладів, конспекти лекцій їх викладачів, листи, періодичні видання, фотографії та ін.

http://ukrlibrary.com.ua/books/16/3/20/2001.html

С. А. Макарчук. Етнографія України. Навчальний посібник

Львів, "Світ", 2004

Зміст: Етнографія України. Макарчук С. А.

Українська еміграція та її чисельність

Складовою частиною українського етносу є українці, що проживають за межами бітьківщини, в діаспорі. У зв'язку з певними історичними обставинами розсіяні практично по всьому світу, вони упродовж тривалого часу зберігають елементи традиційної матеріальної та духовної культури, народні традиції, плекають рідну мову. Особливо важлива роль належала зарубіжним українцям у збереженні загальноукраїнської культури, національної свідомості у період здійснення в Україні політики денаціоналізації й русифікації. Через відсутність відповідної статистики в Україні, а також за кордоном точна кількість українців у діаспорі невідома.

Розбіжність у цифрових даних пояснюється не лише відсутністю достовірної статистики, а й складністю визначення категорії громадян інших країн, яких можна віднести до українського етносу. Адже вони проживають у державах, що відрізняються за рівнем економічного, політичного і культурного розвитку. Тривале перебування у різних кліматичних зонах, на територіях, ізольованих від України, вплив сусідніх етнічних груп призвели до формування певних відмінностей у психіці, зовнішності, навіть мові зарубіжних українців. Які ж спільні ознаки доцільно враховувати для визначення приналежності до українського народу? Найважливіші, на наш погляд, такі: наявність етнічної самосвідомості, спільність рідної мови, національної психології, збереження традицій матеріальної та духовної культури.

Чисельність і поширеність української діаспори зумовлені двома обставинами. Перша полягає у тому, що формування території Української держави відбувалося порівняно в пізні часи, після перемоги лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії. Цей процес тривав майже три десятиліття і завершився після Другої світової війни. Внаслідок військової, політичної, дипломатичної протидії сусідніх країн, непослідовності зовнішньої політики СРСР кордони України практично скрізь не збігаються з територіями компактного проживання українського етносу. Тому значна кількість українців, які одвічно проживали на рідних землях, опинилася за межами батьківщини — в Росії, Польщі, Чехословаччині, Румунії.

На території сучасної Польщі українці споконвіку проживали в історичних межах Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння. Напередодні Другої світової війни загальна кількість їх на згаданих землях становила понад 700 тис. осіб. У 1945—1946 pp. відповідно до угоди між урядами УРСР та Польщі відбулося масове переселення українців з території Польщі та поляків з України. Кількість переселених українців становила 480 тис., поляків та євреїв, які відносили себе до громадян Польщі — близько 780 тис.

У Польщі 1947 р. під гаслом боротьби проти українського буржуазного націоналізму розгорнулася кампанія масового примусового виселення українців із земель традиційного проживання на північ та захід країни. Цю акцію, відому під назвою "Вісла", здійснювали адміністративні органи і військові підрозділи до 1950 р. Найінтенсивніше переселення проводилося на початковому етапі. Лише у 1947 р. від рідної домівки відірвано і відправлено на західні та північні землі 140 тис. українців. Причому розселювали їх у напівзруйнованих садибах репатрійованих німців, зазвичай не більше десяти родин на поселення. Лише невелика кількість українського населення залишилась на корінних землях. Загалом проведена сталінськими методами акція "Вісла" підірвала економічне становище українців у Польщі, їх етнічні зв'язки з Україною.

У 1957 р. уряд ПНР дозволив українцям повернутися на рідні місця. Однак через адміністративні перешкоди, відсутність необхідних коштів, страх перед можливістю повторення репресивних акцій значна частина українського населення так і залишилася на місцях примусового переселення. Точна статистика кількості українців у Польщі відсутня. У всякому разі, після офіційного припинення евакуації у липні 1946 р. у межах Польщі залишалося більше 200 тис. українців. А польський перепис населення 2002 р. подав всього 31 тисячу.

Значну автохтонну національно-етнічну групу становлять українці у Чехії та Словаччині. Відірвані від основного масиву свого народу ще в XI ст., вони впродовж багатьох віків постійно боролися за збереження національної самобутності. Перебуваючи у складі Угорської держави, а з XVI ст. — Австрійської (від 1867 р. — Австро-Угорської) імперії, українське населення зазнавало нещадної експлуатації, соціального та національного гніту. Саме це зумовило його еміграцію з другої половини XVIII ст. на південь, у басейн Дунаю (сучасна територія Хорватії, Словенії та Румунії), а з кінця XIX ст. — у США і Канаду. Деякі автори наукових праць з історії української еміграції за океан вважають, що першими емігрантами були українські селяни із Пряшівщини та Закарпаття. Лиха доля примусового переселення не обминула українців Чехословаччини. Після Другої світової війни близько 15 тис. українців з Пряшівщини переселено у Судети на місця репатрійованих звідти німців.

Основним місцем проживання українців є східна частина Словаччини, де, за підрахунками етнографів, збереглося близько 300 українських сіл. Значна кількість українців мешкає у містах і містечках — Пряшів, Бардіїв, Гуменне, Стара Любовня та ін. Згідно із статистичними даними, загальна кількість українського населення у межах Чехії та Словаччини становила: 1921 р. — 102,3 тис., 1930 р. — 118,4, 1950 р. — 67,6, 1980 р. — 54,6, на початку 90-х років — приблизно 50 тис. осіб. Проте об'єктивніші підрахунки, зроблені вченими на Заході, дають підстави вважати, що на території двох держав нині проживає понад 100 тис. українців.

У Румунії українське населення споконвічно проживає в Південній Буковині та Мараморощині. Крім цього, дві компактні етнічні групи сформувалися з українських переселенців на південному сході (Добруджі) і південному заході (Банаті). Перша група утворилася у XVIII—XIX ст. з вихідців із Закарпаття та Галичини. Формування української громади у Добруджі започаткували запорожці, які з'явилися на території сучасної Румунії після зруйнування царськими військами Запорозької Січі.

Правдива статистика про кількість українців у Румунії відсутня. За переписом 60-х років (до "епохи Чаушеску"), їх налічувалося понад 100 тис. За останнім переписом була подана цифра 55 тис.

Крім автохтонних груп українців, на території Польщі, Чехії та Словаччини проживають вихідці з України, котрі емігрували на ці землі після Першої світової війни і громадянської війни. Переважно вони оселялися у великих містах — Варшаві, Празі, Кракові, Братіславі тощо. Тут вони створили значні політичні, культурні, наукові осередки.

Відомі наукові та культурні центри української еміграції виникли у Чехії. Це, зокрема, Український вільний університет, Українська господарська академія, Український педагогічний інститут ім. Драгоманова, Інститут громадознавства та ін. Тут працювали відомі вчені-історики М. Грушевський, Д. Дорошенко, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, мовознавець І. Пінькевич, хімік І. Горбачевський, юрист С. Дністрянський, археолог і етнограф В. Щербаківський.

Після вступу радянських військ на територію країн Східної Європи осередки української культури були ліквідовані.

Незалежно від соціально-політичного статусу країн, де одвічно проживали українці, програмних цілей і політичних забарвлень партій, що перебували при владі, політика урядів Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії завжди була спрямована на денаціоналізацію й асиміляцію українського населення. Особливо активізувалася асиміляторська політика, набувши агресивних форм, з приходом до влади прорадянських режимів. Внаслідок цього кількість українців на сучасній території Польщі, Чехії, Словаччини, Румунії й Угорщини істотно скоротилася.

Іншим напрямом формування української діаспори була еміграція — масове переселення українців з батьківщини в інші країни. Взагалі еміграція — прогресивне явище в історії тієї чи іншої нації. Однак для українського народу, який втратив державність у XVIII ст., це була сувора необхідність, практично єдина змога вирватися з безпросвітніх злиднів, політичного та національного гніту, гонінь за релігійними мотивами.

Переселення українців з рідних земель розпочалося ще в середні віки. Так, після прийняття польським сеймом у 1658 р. закону, згідно з яким усі некатолики повинні залишити межі держави, чимало українців-протестантів переїхали до Голландії, Німеччини, Англії, Франції. Згодом дехто з цих вигнанців добрався до Північної Америки, і їх нащадки навіть брали участь у війні північних колоній за незалежність (1775—1783), англо-французьких війнах у Канаді на початку XIX ст. З XVIII ст. посилилися втечі українського населення на Південь, у тому числі й на землі, підвладні турецькому султану, зокрема, у тодішню Молдову, на береги Дунаю. Кількість українського населення у Південному Подунав'ї збільшилася після Полтавської битви (1709) і втечі решти військ гетьмана І. Мазепи в Бессарабію, те ж відбувалося після зруйнування Запорозької Січі (1775).

Перші українські переселенці з'явилися на території сучасної Хорватії (історична область Бачка у Воєводині) у 40-х роках XVIII ст. Це були переважно селяни з Пряшівщини, Закарпаття. Еміграція з українських земель до Воєводини тривала і в XIX ст. Крім Бачки, заселялася область Срему (територія сучасної Хорватії). У 90-х роках XIX ст. 15 тис. селян зі Східної Галичини, а також деяка кількість із Закарпаття оселилися у Боснії та Славонії (історична область на території сучасної Хорватії). Нині в державах, що виникли на території колишньої Югославії, проживає близько 60 тис. осіб українського походження.

Масова еміграція українського населення у Північну та Південну Америку розпочалася в 70-х роках XIX ст. Вона була зумовлена дальшим посиленням колоніального гніту в Україні, розвитком капіталістичних відносин, зростанням кількості населення, зокрема у сільській місцевості, що призвело до так званого аграрного перенаселення. Так, на початку XX ст. 42,7% селян Галичини мали земельні наділи менші ніж 2 га, а 37,2% — від 2 до 5 га. Щоб забезпечити сім'ю необхідними коштами, селянин, згідно з підрахунками, повинен був володіти ділянкою не менше 5,8 га. Отже, 70% селянських господарств у Галичині були приречені на зубожіння, розорення, занепад.

Аналогічна ситуація спостерігалася і в інших регіонах України, що перебували під владою Австро-Угорщини та Росії. За таких обставин еміграція ставала фактично єдиним шляхом до порятунку від злиднів, голодної смерті, національного гноблення.

У зв'язку з певними історичними обставинами масу переселенців за океан становили вихідці з Галичини, Буковини, Закарпаття. Еміграційний потік зі Східної України зменшували антиеміграційні заходи царського уряду, а також можливість переселитися у південні степи, Сибір, Казахстан, знайти роботу в індустріальних великих центрах, що формувалися в Україні. Проте, долаючи значні перешкоди, тисячі селян із Волині, Поділля, Київщини, Слобожанщини емігрували до США, Канади, Бразилії, Аргентини й інших країн.

Еміграція з України мала три етапи. Перший охоплював період від 70-х років XIX ст. до Першої світової війни. Спочатку еміграційний рух з українських земель був спрямований до США. Вже у 1870 р. на вугільні шахти штату Пенсільванія прибула перша група закарпатських українців. Особливого розмаху набула еміграція з України до США наприкінці ХІХ — початку XX ст. Лише із Закарпаття за цей період емігрувало за океан 81,4 тис.

У 70-х роках XIX ст. перші українські переселенці з'явилися на території Бразилії. Спочатку це були поодинокі групи галицьких селян та буковинців, котрі переважно оселялися у південній частині штату Парана. Значно активізувався еміграційний рух з України до Бразилії в середині 90-х років XIX ст., після відкриття систематичних пароплавних маршрутів з Європи до цієї країни. Водночас розпочалося переселення українців до Аргентини. Проте українська еміграція до Бразилії та Аргентини не набула такого масового характеру, як у Північну Америку. Це пояснюється низкою обставин, у тому числі несприятливими кліматичними умовами, віддаленістю, майже повною відсутністю промислового виробництва, зловживаннями урядовців, ворожим ставленням корінного населення. Всього у Бразилію до 1914 p. прибуло близько 40 тис. осіб української національності, в Аргентину — майже 10 тис.

Велику роль виконала прогресивна українська інтелігенція, зокрема І. Франко, К. Геник, Й. Олеськів та інші, у тому, що еміграційний потік був відвернутий від цих двох країн і спрямований у розвинутіші в економічному та політичному сенсі, зі сприятливішими для українців кліматичними умовами США і Канаду. Розуміючи, що еміграція — незворотне явище, вони у статтях, брошурах, публічних виступах засуджували упереджене ставлення урядових кіл Австро-Угорщини до еміграції, вимагали прийняти відповідні закони про надання матеріальної допомоги переселенцям.Одночасно їх публікації містили значний інформативний матеріал про становище емігрантів у Бразилії, кліматичні умови у США та Канаді, поради, як знайти роботу у цих країнах, придбати земельний наділ, завести власне господарство. Відома громадська і публіцистична діяльність професора Львівської вчительської семінарії Й. Олеськіва, котрий з метою вивчення географії, клімату, економіки Канади, умов і перспектив еміграції відвідав країну 1895 р. Його перу належать брошури "Про вільні землі", "О еміграції", які давали об'єктивну інформацію для тих, хто бажав емігрувати, значною мірою сприяли розгортанню переселенського руху українців до Канади.

Перші українські емігранти, мешканці із с. Небилова Калуського повіту Іван Пилипів та Василь Єлиняк прибули до Канади у вересні 1891 р. На середину 90-х років XIX ст. українська еміграція до цієї країни набула масового характеру. Всього до 1914 р. сюди емігрувало приблизно 170 тис. українців.

Через відсутність відповідних статистичних даних, достовірної інформації складно встановити загальну кількість емігрантів, котрі виїхали з України у пошуках кращої долі до Першої світової війни. Розрахунки, зроблені на основі наявного фактичного матеріалу, дають підставу стверджувати, що їх кількість становила близько 0,5 млн.

Після закінчення Першої світової війни розпочався другий етап української еміграції. В Україні відбулися значні суспільно-політичні та територіальні зміни. Східна Україна ввійшла до складу СРСР і еміграційні рухи звідти припинилися. Західноукраїнські землі були розділені між Польщею (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина), Чехословаччиною (Закарпаття) та Румунією (Північна Буковина).

Становище українського населення на окупованих територіях практично не змінилося. Важкі соціально-економічні і політичні умови життя змушували тисячі українців залишати батьківщину. Значну частину серед емігрантів становили ті, хто боровся проти встановлення радянської влади в Україні, а також великі та середні землевласники, промисловці, торговці, священики, представники інтелігенції, які рятувалися від репресій більшовиків.

Масова еміграція українського населення із Західної України відновилася після встановлення нормальних транспортних зв'язків. Напрями еміграційних рухів мало чим відрізнялися від попереднього етапу. Основна кількість переселенців з України знову спрямовувалася до США і Канади. З 1920 до 1940 р. їх туди прибуло відповідно близько 100 і 70 тис. За цей період до Бразилії емігрувало майже 10 тис. українців, Аргентини — понад 40 тис. Переселялося українське населення і в інші країни Латинської Америки Уругвай, Парагвай. Загальна кількість емігрантів із Західної України у міжвоєнний період (1919—1939) становила понад 220 тис. Щоправда, рееміграція за той же час дорівнювала близько 45 тис. осіб.

Після закінчення Другої світової війни розпочався третій етап української еміграції. Її основу становили особи, які з різних причин опинилися за межами СРСР і зі страху перед можливими репресіями не хотіли повертатися на батьківщину. У 1947 р. в західних окупаційних зонах Німеччини, Австрії та Італії перебувало понад 300 тис. осіб української національності. Деякі з них так і залишилися на цих територіях, інші наприкінці 40-х — початку 50-х років перемістилися до США (80 тис.), Канади (понад 30 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7 тис.), Аргентини (6 тис.), Великобританії (35 тис.), Франції (10 тис.). Отже, крім традиційних країн проживання української еміграції, з'явилися нові — Австралія, Великобританія, Франція. З середини 50-х років еміграційний рух українців майже припинився.

Внаслідок демографічних та асиміляційних процесів кількість українського населення у країнах їх постійного проживання неухильно змінювалася. Якщо до 60-х років XX ст. спостерігалось їх кількісне зростання, то пізніше, у зв'язку з відсутністю еміграції, — зменшення. Нині найбільші українські громади є у США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Франції, Великобританії, Німеччині, Австралії. Менш численні українські громади проживають ще майже у 30 країнах Європи, Азії, Південної Америки.