Эмиграция.

http://histpol.narod.ru/person/pers-13/pers13-030.htm

Борис Миколайович Мартос

(1879 - 1977) (керував урядом: квітень – серпень 1919 р.)

Народився 20 травня 1879 р. у м. Градизьк Полтавської губернії, нині смт Глобинського району Полтавської області. Виходець із старовинного козацького роду Мартосів.

У 1897 р. закінчив із срібною медаллю класичну гімназію у м. Лубни (нині Полтавської області). Потім навчався на математичному відділі Харківського університету. У 1899 р. вступив до таємної Української студентської громади Харкова. У 1900 р. на влаштованих громадою нелегальних шевченківських роковинах виступив з доповіддю про соціально-політичні погляди Кобзаря. Тут він познайомився з С. Петлюрою і зустрів свою майбутню дружину М. Кучерявенко. Влітку цього року взяв участь у 1-му Українському студентському конгресі у Галичині. Після повернення до Харкова виступав з доповідями про галицький кооперативний та культурно-освітній рух.


[ Изображение на стороннем сайте: 2ec7c970bb82.jpg ]


У 1901 р. після арешту за участь у студентській демонстрації його вислано на два роки з Харкова «під нагляд поліції». Працював на Полтавщині, де в тісному контакті з РУП вів національну пропаганду серед селянства, організовував по селах таємні бібліотеки, викладав політичну економію та українську літературу у таємних гуртках. Нехтуючи переслідуваннями жандармів та незважаючи на неодноразові обшуки й допити, допомагав РУП у друкуванні та поширенні відозв. 1901 р. брав участь у підпільній конференції Українських студентських громад у Полтаві.

У 1903 р. вернувся до Харкова і активно включився у діяльність Української студентської громади. Відбув півроку ув’язнення за членство у РУП та участь у транспортуванні шрифту для нелегальної друкарні. Двічі оголошував голодування. Після звільнення поринув у вир подій революції 1905 р. Вступив до УСДРП, брав участь у виробленні її програми, розповсюджував відозви та видання партії, виступав на мітингах, виїздив у села для боротьби з пропагандою серед селян російських есерів. На життя заробляв приватними уроками, лекціями, бо лише у 1908 р. йому вдалося закінчити математичний відділ Харківського університету. Певний час викладав математику у жіночій гімназії та на різних курсах, доки йому не заборонили педагогічну діяльність. Потому виїхав на Волинь і у 1909–1911 рр. працював старшим інструктором кооперації.

У 1910 р. відбув десятимісячну практику у Волзько-Камському банку в Києві. Згодом, рятуючись від переслідувань поліції, виїхав на Кубань, де протягом 1911–13 рр. керував фінансовим відділом Управління Чорноморсько-Кубанської залізниці і входив до дирекції Кубанського кооперативного банку (1913 р.). Паралельно вів курси української мови та літератури у таємному гуртку школярів середніх класів.

Через два роки вернувся в Україну і протягом 1913–17 рр. працював інспектором кооперації у Полтавському губернському земстві. Продовжував опановувати економічну науку. Приділяв особливу увагу розбудові споживчих та промислових кооперативів і поширенню в масах економічних знань. Уже на схилі життя згадував, як місяцями жив на селі, навчаючи дітей і спілкуючись з представниками сільської інтелігенції.

Після Лютневої революції поринув у громадсько-політичне життя і на конференції УСДРП 4–5 квітня 1917 р. у Києві виступав уже як один із провідних діячів цієї партії. 21– 22 травня керував роботою Українського національного з’їзду Полтавської губернії, який вітав ЦР, склав їй подяку за прагнення об’єднати національні сили й визнав її «єдиним компетентним органом, признаним рішати всі справи, що належать цілій Україні», та визначити відносини з Тимчасовим урядом.

На початку червня увійшов до президії Всеукраїнського селянського з’їзду і був обраний до Тимчасового ЦК Селянської спілки, став членом ЦР, а 23 червня 1917 р. – і Малої ради. У складі Генерального секретаріату 15 липня 1917 р. затверджений генеральним секретарем земельних справ.

20 червня 1917 р. Б. Мартос як представник ЦР на екстреному засіданні Полтавського губернського земського зібрання після читання 1-го Універсалу виступив з промовою про передумови появи цього історичного документа. Наголосив на тому, що ЦР чекає на підтримку українського народу. Захищаючи інтереси українського селянства, на засіданні Генерального секретаріату 29 червня 1917 р. заперечував проти переважання у ЦР представників міських організацій. Він вважав, що це може «підірвати довіру до неї з боку селянського населення». Під час обговорення Малою радою 22 липня 1917 р. політичної кризи у Петрограді запропонував порадити направленій туди делегації ЦР заявити, що «Україна завше уявляла з себе найбільший грунт для соціалістичних ідей, і через це для неї цілком приємлемо чисто соціалістичне міністерство». Але Мала рада схвалила резолюцію про коаліційний уряд «на основі платформи Тимчасового уряду від 8 липня».

На Всеукраїнському робітничому з’їзді, який працював у Києві 11– 14 липня, Б. Мартос виступив із доповіддю з земельного питання. Він підкреслив, що селянство, яке становить більшість населення, перебуває в найгіршому становищі, хоч інтереси робітників і селян тісно пов’язані. «Вісті з Української Центральної Ради», оцінюючи цю доповідь, писали: «промовець показав вагу аграрного питання для робітництва».

До складу Генерального секретаріату, який у серпні доручили сформувати Д. Дорошенку, Б. Мартоса не запрошували, але коли до керівництва цим органом повернувся В. Винниченко, йому запропонували посаду товариша генерального секретаря земельних справ. У цьому статусі 5 жовтня 1917 р. він представив Малій раді вироблений генеральним секретарством земельних справ Статут крайового українського земельного комітету, яким передбачалося порядкування останнього не лише в межах п’яти губерній, що вже отримали автономію, а й в інших українських губерніях, «якщо земельні комітети забажають цього».

Б. Мартос став одним із фундаторів утвореного у березні 1917 р. Українського центрального кооперативного комітету (Коопцентру) – найвищого органу кооперації в Україні, який спрямовував її виробничу, наукову, статистично-економічну та освітню діяльність. За ініціативи Б. Мартоса в Україні у 1917 р. відбулися два кооперативні з’їзди, для яких він підготував «Схеми дальшої господарської розбудови кооперативів».

У 1918 р. очолив управу Центрального українського кооперативного комітету та наглядову раду «Дніпросоюзу», читав лекції у кооперативній школі “Дніпросоюзу” та в Київському кооперативному інституті, входив до наглядової ради “Українбанку”, був членом редакційної комісії журналу “Українська кооперація”. Разом з економістом М. Туган-Барановським та К. Мацієвичем взяв участь в організації у Києві першої в світі вищої кооперативної школи – Кооперативного інституту.

За часів Директорії йому довелося очолювати міністерство фінансів у кабінеті В. Чехівського (до кінця січня 1919 р.), а потім в уряді С. Остапенка. Після призначення 9 квітня 1919 р. у Рівному прем’єром він зберіг за собою і цю попередню посаду. Очоливши РНМ, Б. Мартос діяв не лише як теоретик, але й як досвідчений практик-господар, забезпечуючи державний апарат та армію усім необхідним в складних умовах військового часу.

В оголошеній 12 квітня 1919 р. Декларації уряду йшлося про наміри будувати єдину самостійну й незалежну УНР, боротися за її утвердження без залучення «чужинської військової сили», а міжнародні договори укладати лише в разі визнання партнерами самостійності України і невтручання в її внутрішні справи. Прем’єрство Б. Мартоса припало на дуже важкий період українських національних змагань. Згоду на створення нового уряду з українських есерів та соціал-демократів дали лише два члени Директорії – С. Петлюра та А. Макаренко. Декларація уряду була проголошена без згоди інших членів Директорії, які перебували у Станіславі. Особливо різко проти двопартійного лівого кабінету виступав П. Андрієвський, бо він піклувався про інтереси соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народних республіканців, а також колишніх міністрів уряду С. Остапенка. На пропозицію Б. Мартоса вернутися до Рівного і з’єднатися з іншими членами Директорії він відповів відмовою. Тоді на нараді у Радивілові 13 травня П. Андрієвського вивели з неї на основі прийнятого 7 травня цього року «Закону про склад Директорії».

Ситуація, в якій діяв новостворений уряд, ускладнилася ще й тим, що навіть дуже поміркована програма кабінету Б. Мартоса зустріла рішучий протест соціалістів-самостійників та народних республіканців. Їх підтримав командувач Волинською групою республіканського війська соціаліст-самостійник отаман В. Оскілко. 29 квітня він вдався до спроби державного перевороту. І хоча січові стрільці ліквідували виступ протягом дня, ця акція завдала великої шкоди українській справі: через стягування В. Оскілком сил до Рівного оголився фронт, що полегшило наступ радянських військ. (Б. Мартос у 1958 р. назвав виступи В. Оскілка та П. Болбочана «жалюгідним епізодом» на тлі героїчних національно-визвольних змагань, безоглядним «переслідуванням дрібних, егоїстичних амбіцій», тоді як усе мало бути підпорядковане загальнонаціональним інтересам.)

Уряд Б. Мартоса під подвійним тиском поляків і більшовиків змушений був переміститися до кордону з Галичиною, а 17 травня 1919 р. уже був на її території. За свідченням «Робітничої газети», головним негативним наслідком згаданих вище подій стало те, що з часу виступу отамана В. Оскілка «перестав існувати навіть формально єдиний національний фронт», бо «суперечності всередині самого українського громадянства, всередині так званої свідомої його частини виявилися з цілою силою, у всій своїй непримиримості».

Політика кабінету Б. Мартоса викликала дедалі більше незадоволення правого крила українського табору: 20 відомих культурно-освітніх та земських діячів під час перебування Ради міністрів у Кам’янці-Подільському направили Директорії меморандум з вимогами припинення «соціалістичних» експериментів, пропонуючи скасувати, зокрема, постанову про трудові ради на місцях, передавати селянам землю у власність за викуп та сформувати новий уряд «з людей безпартійних». До того ж після виходу Є. Петрушевича з Директорії ускладнилися стосунки з ЗОУНР. 1 липня 1919 р. Кабінет міністрів розглянув питання про створення у складі уряду міністерства у справах Галичини. Очолити його Б. Мартос запропонував галицькому соціал-демократові С. Вітику. 7 липня Кабінет міністрів по доповіді прем’єра та С. Вітика ухвалив “негайно подати на затвердження Директорії наказ про призначення останнього міністром і просити його негайно приступити до виконання обов’язків”. Але, як засвідчили події осені 1919 р., спроби консолідації національних сил бажаних наслідків не дали. Насамперед це стосується намагання узгодити дії Наддніпрянської республіканської армії та УГА.

До послаблення сил українського національного табору спричинилася і втрата урядом шансу на підтримку з боку повстанців, які діяли у радянському тилу. Коли 18 липня 1919 р. члени Головного штабу повстанського війська пробилися до Кам’янця-Подільського, сподіваючись на «об’єднання фронту по цей і той бік при спільній політичній платформі», уряд українського соціал-демократа Б. Мартоса не міг погодитися з їхньою заявою: «Ми повстаємо проти більшовиків, але стоїмо за радянську владу» і обстоюємо організацію влади «на трудовому принципі».

В українському визвольному русі існували глибокі незгоди між різними течіями. Зрештою, повстанське керівництво відмовилося від контактів з урядом УНР, а тим часом соціалісти-самостійники, хлібороби-демократи та соціалісти-федералісти за участі представників галицького уряду готували в оточенні Директорії грунт до нового перевороту з метою скинення уряду Б. Мартоса. Змагання особистих амбіцій, прагнення будь-що здобути владу відсували на другий план головне завдання українського руху – розбудову національної державності.

Про надзвичайну складність ситуації на території, де ще трималася влада уряду Б. Мартоса, свідчило наростання незадоволення селянства, роз’єднаного партійною боротьбою на кілька ворожих таборів. Про це повідомляв у звіті про поїздку по волостях Старокостянтинівського повіту Волині товариш міністра внутрішніх справ УНР. Якщо до радянської влади висловлювалися претензії щодо несправедливості виборчого закону, який забезпечував п’ятикратне переважання робітників над селянами, то до уряду УНР – насамперед із земельного питання. Селяни особливо обурювалися наданням пільг іноземним громадянам, що вело до повернення, зокрема на Волинь, великих польських землевласників. Протести саме з останнього приводу ставали настільки серйозні, що товариш міністра внутрішніх справ направив особисто С. Петлюрі телеграму про «необхідний коректив цього пункту». В одному з липневих повідомлень цей високий урядовець змушений був написати, що кілька сіл «цілком большевицькі, не визнають Української республіканської влади».

Наприкінці червня – початку липня 1919 р., коли радянська армія оволоділа м. Проскурів (нині Хмельницький), відтіснивши сили УНР до м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.), а польська армія поступово окупувала Галичину та частину Волині, Кам’янець-Подільський перетворився на тимчасову столицю УНР. Сюди стягувала сили і опозиція урядові Б. Мартоса. Починався так званий «Кам’янецький період» Директорії, що тривав до листопада 1919 р. і став чи не найтрагічнішим в історії українського національного руху.

Внутрішні незгоди серед українців поглибилися також через намагання проводу УНР наприкінці літа 1919 р. налагодити тісніші контакти з Польщею. Тут слід зазначити, що Б. Мартос з самого початку був налаштований проти переходу польського війська через Збруч (прит. Дністра) і неодноразово порушував це питання на засіданнях Кабінету та Ради міністрів. Дослідники цього періоду вважають істотною невдачею уряду Б. Мартоса провал спроб об’єднання сил Наддніпрянщини та Галичини, що відповідало загальним інтересам українського народу. Не випадково український есер П. Христюк і український соціал-демократ І. Мазепа, погляди яких багато в чому різнилися, пізніше у своїх працях висловлювали схожі думки про необхідність такого об’єднання. Можливо, іншим був би перебіг київських подій останніх днів серпня 1919 р., коли б командування УГА без бою віддало місто денікінцям.

На кінець серпня 1919 р. в Україні з усією очевидністю виявилася урядова криза, тоді як кабінет Б. Мартоса, за твердженням П. Христюка, гаяв час у «суперечках та змаганнях між двома урядовими партіями – соц.-дем. і соц.-рев. – про форму влади, тобто в дійсності про основний напрямок соціально-економічної політики уряду». Iншої версії дотримувався I. Фещенко-Чопівський, який вважав, що причиною відставки Б. Мартоса став його особистий конфлікт з Є. Петрушевичем. Прийняття 27 серпня заяви Б. Мартоса про відставку і заміна його однопартійцем I. Мазепою стало певною поступкою галицькій опозиції. Але це останню не задовольнило, і вона продовжувала звинувачувати наддніпрянський уряд УНР у нездатності управляти краєм і наполягати на використанні «фахового» досвіду А. Денікіна.

Б. Мартос свою відставку мотивував перевтомою. 29 серпня Кабінет міністрів заслухав його заяву про згоду Директорії на залишення ним поста прем’єра і доручив сформувати новий уряд члену УСДРП міністру внутрішніх справ I. Мазепі. У рішенні засідання записано: «висловити від імені кабінету міністрів жаль з приводу складення Борисом Миколайовичем з себе обов’язків Голови Ради і кабінету міністрів, а також щиру йому подяку за вмілу та корисну в ці тяжкі часи для Батьківщини працю, яка мала своїми наслідками міцне об’єднання кабінету міністрів та тверду і непохитну його політику». Разом з тим члени кабінету висловили задоволення з приводу залишення Б. Мартоса на посаді міністра фінансів в уряді І. Мазепи і висловили впевненість, що його подальша праця також «принесе певні і бажані для республіки наслідки, а також сприятиме загальній праці кабінету міністрів». На цій посаді Б. Мартос залишався до кінця травня 1920 р. І. Мазепа на засі- данні РНМ 30 серпня 1919 р. повідомив про призначення його головою уряду і підтвердив, що увільнення Б. Мартоса відбулося «згідно прохання» і «з огляду на перевтому». У підсумку він висловив попередникові «подяку за його корисну для Республіки працю».

У 1920–21 рр. Б. Мартос з метою вивчення досвіду кооперативного руху подорожував по Німеччині: відвідав Берлін, Дрезден, Лейпціг, Регенсбург, Мюнхен, Гамбург. З 1921 р. оселився у Чехословаччині. Тут він став членом, а потому і директором кооперативного бюро при Українському громадському комітеті у Празі, заснував кооперативні курси, які у 1922 р. за його участі були реорганізовані у дворічний Iнститут сільськогосподарської кооперації, на базі якого невдовзі постала Українська господарська академія у Подєбрадах (нині Чехія). Б. Мартоса у 1922 р. обрано її доцентом з дорученням керувати кафедрами теорії кооперації та споживчої кооперації. У 1924 р. після захисту праці «Теорія кооперації» отримав професорський статус. Протягом 1923–25 рр. виконував функції декана економічно-кооперативного відділу, співробітничав в академічному органі «Економіст». Написані Б. Мартосом підручники друкувалися не лише при Академії, але й у Львові, а статті – у фахових журналах (українських, чеських, французьких). Після ліквідації Академії у Подєбрадах Б. Мартос активно включився в організацію Українського технічно-господарського інституту і спілки професорів, які очолював протягом 1936– 38 рр. Тринадцять років головував у Товаристві українських кооператорів. Редагував «Кооперативний альманах».

У жовтні 1927 р. разом з I. Мазепою та П. Феденком виступав свідком на процесі в справі вбивства С.Петлюри у Парижі.

Протягом 1922–45 рр. Б. Мартос брав участь у діяльності цілої низки наукових товариств, серед яких були: Українське економічне товариство у Подєбрадах, Українська наукова асоціація у Празі, Масарикова академія праці у Празі, міжнародний Iнститут кооперативних студій у Парижі тощо. На численних конференціях він виступав з доповідями. На запрошення Центрального союзу чехословацьких кооперативів у 1936–37 рр. Б. Мартос організував кооперативний семінар і керував ним. У 1930-х рр. представляв українську еміграцію у Чехословаччині на засіданнях Ліги націй у Женеві, де активно виступав на підтримку вимог української делегації, чим сприяв виявленню співчуття до українців. Особливо відчутний був його внесок у роботу дорадчого комітету для біженців.

У 1945 р. переїхав до Німеччини і оселився в Мюнхені. Багато сил віддав створенню Української економічної високої школи, певний час викладав у ній кілька дисциплін і керував кооперативним семінаром. У 1945– 49 рр. – її ректор. У Мюнхені Б. Мартосу присвоєно ступінь доктора «гоноріс кауза». Паралельно з науковою та викладацькою роботою розгортав широку громадську діяльність. У 1946–49 рр. входив до Переселенської комісії та Головної переселенської ради при Центральному представництві української еміграції у Німеччині. 15 лютого 1948 р. його обирають дійсним членом УВАН, 23 квітня цього ж року – дійсним членом НТШ. Деякий час обіймав посади заступника голови УВАН та директора Iнституту для дослідження питань Сходу Європи.

Восени 1951 переїздить до Швейцарії, де живе під опікою уряду, отримуючи від нього регулярну пенсію. У 1954–57 рр. став одним із фундаторів Iнституту з вивчення історії і культури СРСР. Від 13 липня 1954 р. протягом двох років очолює його наукову раду, а 1954–57 рр. і видавничу колегію ради, активно працює як науковець та експерт з економічних та політичних справ у СРСР.

У травні 1958 р. виїхав до США. Певний час (1958–60) навчав дітей української мови у парафіяльній школі у Ньюарку, обіймав професорську посаду в Українському технічному інституті у Нью-Йорку. 1958–66 рр. неодноразово виступав з науковими доповідями в УВАН, НТШ, Українському військовому інституті у Нью-Йорку. У 1961–63 рр. викладав історію господарства України на курсах українознавства. Від листопада 1965 р. – голова Комісії з встановлення фактів і дат, а від липня 1966 р. – голова ініціативного комітету з відзначення 50-ліття відновлення української державності.

Б. Мартос залишив великий науковий доробок з теорії кооперативного руху та фінансової справи («Теорія кооперації» – 1924, «Кооперативна ревізія» – 1927, «Гроші Української держави» – 1972, у співавторстві тощо). Чимало уваги приділяв розвідкам з історії українських визвольних змагань: «Завоювання України більшовиками» (1954); «Оскілко й Болбочан. Спогади» (1958); «Як відновлено Українську державу» (1968); «Перші кроки Центральної Ради» (1973) та ін.

Помер Б. Мартос 19 жовтня 1977 р. у США.

http://www.kmu.gov.ua/control/..._id=661216

http://www.archives.gov.ua/Publicat/Mushynka_M/Part_I-II.php

Симон Наріжний народився 30 січня 1898 р. в селі Сокілка на Полтавщині. Батько - Петро, мати - Варвара, уроджена Наріжна. В 1907-1909 рр. вчився у народній школі в Сокільках, в 1910-1917 - в Середній комерційній школі в Кобеляках. У 1918 р. поступив на історичний відділ Полтавського історично-філологічного факультету, в якому закінчив сім семестрів. 29 серпня 1921 р. він одружився з іриною Сачавець (див. прим. ч. 115), 12 липня 1922 р. в них народилася донька Наталка. В жовтні 1922 р. разом з дружиною та донькою він переселився до Праги, де вже жив його брат Олександер. В 1922-1927 рр. вчився на філософському факультет Карлового університету, а паралельно і на філософському факультеті УВУ, де за чотири роки (1922-1926) прослухав 149 семестральних курсів, лекцій та семінарів. В березні 1927 р. захистив докторську дисертацію на тему "Гетьманування Виговського, Хмельниченка та Тетері" (три товсті томи), яка і донині знаходиться в рукописі (ЦДАВОУраїни в Києві). За визначні успіхи в науці був залишений при УВУ для підготовки до габілітації (керівник Д. Дорошенко). Одночасно він проходив підготовку в Карловому університеті під керівництвом професора Я. Бідла та був лектором Високого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі (1928-1932). В 1933 р. габілітувався на доцента, в 1938 р. - на професора історії Східньої Європи з особливим узглядненням історії України. В УВУ він працював на катедрі історії України і Східньої Європи. В 1929-1944 рр. був вченим секретарем Історично-філософічного товариства у Празі. Опублікував ряд солідних наукових праць, з яких і досі неперевершеною є "Українська еміґрація" (Прага, 1942). З інших його наукових праць на увагу заслуговують: "Гетьман Іван Виговський" (1929), "Гадяцька умова в світлі української історіографії" (1930), "Мусульманське середньовіччя" (1931), "Судівництво й кари на Запоріжжі" (1939), "15 літ діяльности Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі" (1940), "Навідування московських посланців на Україні в другій половині XVII в." (1941), "Історичне товариство Нестора літописця в Києві" (1975) та ін. Для львівської "Української загальної енциклопедії" він опрацював великий розділ "Історія України до 1648 року". Чимало його наукових праць залишилось в рукописі. Умер 23.7.1983 в Сіднеї.

Сірополко Степан - педагог і бібліограф. Народився 15.8.1872 р. у Прилуках на Полтавщині. Після закінчення Московського університету був співредактором ж. "Украинская жизнь". Від 1917 р. - заступником міністра народної освіти УНР, один з творців нового українського шкільництва. Від 1920 р. на еміграції - в Польщі та Чехословаччині. Професор Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова в Празі (1925-1932) та Українсьького технічно-господарського інституту в Подєбрадах. Засновник і голова Українського товариства прихильників книги та редактор його органу "Книголюб". Голова Українського педагогічного товариства в Празі. Довголітний голова Союзу українських журналісів і письменнків на чужині. Почесний член товариства "Просвіта" у Львові. Основні книжкові публікації: "Нродні бібліотеки" (1919), "Короткий курс бібліотекарства" (1924), "Школознавство" (1926), "Народна освіта на Совітській Україні" (1934), "Історія освіти на Україні" (1937). Умер 21.2.1959 р. в Празі.

Мартос Борис - педагог, громадсько-політичний і державний діяч. Народився 1.6.1879 р. в с. Городище на Полтавщині. Походив із старовинного козацького роду. Ще під час навчання в Харківському університеті був тричі заарештований за активну участь в українському революційно-демократичному русі, зокрема, в Революційній українській партії та Українській соціал-демократичній робітничій партії. В 1910-1914 рр. працював у кооперативних організаціях на Волині, Полтавщині та Кубані. З 1917 р. - член Української Центральної Ради та Генеральний секретар земельних справ УНР. В 1918 р. - Міністр продовольчих справ УНР, в 1919 р. - голова Ради Народних міністрів УНР. Від 1920 р. - на еміграції: в Німеччині та Чехословаччині. Від 1924 р. був професором Української господарської академії в Подєбрадах, в 1936-1938 рр. - директором Українського технічно-господарського інституту там же. В 1945 р. переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української вищої школи економіки, президентом (1954-1958), віце-президентом (1956-1957) і секретарем (1957-1958) вченої ради Інституту вивченння СРСР. В 1958 р. переселився до США, де й помер 19.9.1977 р. Основні праці: "Теорія кооперації" (1924), "Гроші української держави" (1972), "Перші кроки Центральної Ради" (1973), "Визвольний здвиг України" (1979) та ін.

Наріжний Олександр - український кооператор та громадський діяч. Народився 1884 р. в с. Сокілка на Полтавщині. Після закінчення Середньої кооперативної школи в Кобеляках працював у земстві та кооперації. За участь в Республіканській українській партії був переслідуваний царським урядом. В 1917 р. був заступником голови Всеукраїнської Ради військових депутатів у Києві, пізніше - організатором і головою Кобеляцької Спілки споживчих товариств. В 1921 р. через Польщу потрапив у Прагу, де активно залучився до українського студентського руху. Був співзасновником і членом Чесько-українського комітету для допомоги українській студіючій молоді. Від середини 20-х років його доля була пов'язана із Закарпаттям. В селі Зарічево та інших він заснував молочарські кооперативи. Часто виступав в українській пресі. З 1931 р. був редактором ужгородської "Свободи", яку перетворив з партійного органу автохтонів на український національний часопис. Популярними були його фельєтони підписуванні псевдонімом Максим Сливка. Його стаття "Нищення українського народу голодом", опублікована у "Віснику" Донцова, була одною з перших про штучний голод, запланований Москвою для знищення українського народу. В значній мірі спричинився до розбудови МВБУ як жертводавець-фундатор Українського дому в Празі та уповноважений Музею для Карпатської України. Після окупації Закарпаття угорцями 1939 р. повернувся в Прагу. До кінця Другої світової війни працював на Шумаві, звідки через табір УНРРА в Пльзні виїхав до Німеччини, де перебував у різних таборах ДП (Ерлянґен, Ландсґут, Мюнхен, Прін, Дорнштадт). В 1951 р. переїхав до Швейцарії, спочатку у Везен, згодом - у Цюріх. На Заході він розгорнув широку акцію на рятування МВБУ, на жаль, заради байдужості до цієї справи української еміграції, вона не дала позитивних результатів. В 1949 р. посередництвом ІРО та ООН О. Наріжному вдалося брата Симона переправити з Чехословаччини на Захід.

Наріжна Наталія народилася 12.7.1922 р. в Кобеляках. Трьохмісячною дитиною прибула з батьками у Чехословаччину. Закінчила Українську гімназію в Модржанах та УВУ у Празі. З 1961 р. по 1982 р. працювала у Федеральному статистичному бюрі в Канберрі, де живе й досі. Там вийшла заміж за Анатолія Жуківського (1912-1998), журналіста, військового, громадського, політичного і пластового діяча, колишнього учасника похідних груп ОУН (Мельника) на Східну Україну та члена штабу Поліської Січі УПА. В гармонійному подружжі виховали четверо дітей.

[ Изображение на стороннем сайте: 06b8d65be749.jpg ]


«Наша спілка». Часопис Української селянської спілки. Ч. 2-3. Прага, листопад - грудень 1923 р.

http://narodnaviyna.org.ua/22.html


[ Изображение на стороннем сайте: cf8af225d529.jpg ]


Очень интересные карты - они свидетельствуют о том, что Полтавская область находилась в самом центре событий
во время гражданской войны. Не удивительно, что самые близкие родственники могли оказаться по разные стороны баррикад.


[ Изображение на стороннем сайте: c4270a3eccd0.jpg ]



[ Изображение на стороннем сайте: 8520a2e1cfa8.jpg ]



[ Изображение на стороннем сайте: bcfb6c4f12c8.jpg ]

http://www.rusarchives.ru/publ...raga.shtml

Русский заграничный исторический архив в Праге – документация:
Каталог собраний документов, хранящихся в Пражской Славянской библиотеке
и в Государственном архиве Российской Федерации.

Опубликовано в журнале «Отечественные архивы» № 4 (2012 г.)

Русский заграничный исторический архив в Праге – документация: Каталог собраний документов, хранящихся в Пражской Славянской библиотеке и в Государственном архиве Российской Федерации / Сост.: Л. Бабка, А. Копршивова, Л. Петрушева; на рус. и чеш. яз. Прага, 2011. – 564 с. – [Б.т.]

Вышедшее в Праге издание – результат сотрудничества Национальной библиотеки Чешской Республики и Государственного архива Российской Федерации (ГАРФ). Во введении, озаглавленном «Архив архива», содержится подробный анализ многолетнего целенаправленного поиска и процесса каталогизации фонда Т-RZIA. Его автор, директор Славянской библиотеки Л. Бабка, выразил искреннюю благодарность чешским коллегам и учреждениям за помощь в поиске документов Русского заграничного исторического архива (РЗИА) в хранилищах Славянской библиотеки и издании каталога, а также директору ГАРФ С.В. Мироненко, заместителю директора Л.А. Роговой и заведующей архивохранилищем коллекций документов по истории Белого движения и эмиграции Л.И. Петрушевой, участвовавшей в подготовке данного справочника. Кроме того, во введении имеются обширные ссылки на изданный в Москве межархивный путеводитель «Фонды Русского заграничного исторического архива в Праге»[1]. Прибавив к этому опубликованный Славянским институтом Академии наук Чешской Республики в Праге сборник «Документы к истории русской и украинской эмиграции в Чехословацкой Республике (1918–1939)»[2], содержащий документальные материалы эмигрантов «первой волны», выявленные в архивохранилищах АН ЧР, Пражского городского архива, МИД ЧСР, Национального собрания и других ведомств и учреждений, мы имеем полное право утверждать, что совместная работа чешских и российских специалистов в итоге дала блестящие результаты. Мировое архивное сообщество получило практически полное представление о бесценных источниках по истории «России в изгнании».

Рецензируемый каталог документов РЗИА (архив архива), хранящихся в Славянской библиотеке, занимает в этом списке изданий фундаментального характера особое место. Он заполняет многие лакуны в современном РЗИА-ведении, предоставляя возможность доступа к считавшимся уничтоженными источникам по истории архива, помогает уточнить характер его деятельности на различных этапах, объем взаимосвязей с русскими эмигрантами во всем мире, а также дополнить биографии ряда ведущих и рядовых сотрудников РЗИА на новой документальной основе.

Напомним, что еще в 2008 г. Л. Бабка, выступая на международной научной конференции «Русская эмигрантская культура и гуманитарные науки в межвоенной Чехословакии: линии профессионального сотрудничества», призвал к глубокому научному исследованию большой коллекции периодических изданий русских эмигрантов, включенной ЮНЕСКО в 2007 г. в список «Память мира», назвал комплекс источников, еще неизвестных исследователям тематики русской эмиграции. Речь шла об административных документах РЗИА. Учитывая, что в конференции участвовали около 35 ученых из России, Словакии, Чехии, а также Австрии, Великобритании и США, заявление Л.Бабки имело широкий международный резонанс. Первыми на этот призыв откликнулись российские архивисты.

Отметим, что выявление архива самого РЗИА в фондах Славянской библиотеки при Национальной библиотеке АН ЧР граничит с чудом: ведь он не должен был там находиться. По предположению Л. Бабки, документы или затерялись в коробках и мешках с книгами, журналами и газетами, перевезенными в библиотеку после вывоза основной части документов РЗИА в Москву в 1945–1946 гг., или их сознательно спрятали сотрудники РЗИА, перешедшие после его разгрома на работу в Славянскую библиотеку (возможно, А.Ф. Изюмов и Е.Ф. Максимович). Во всяком случае, занимавший в первые послевоенные годы пост директора Славянской библиотеки Й. Стрнадел спас материалы регистратуры бывшего РЗИА от утилизации, схоронив их в дальнем углу складского помещения, где они оставались в забвении долгие годы. Их обнаружили и начали обработку только в 1990-е гг. в рамках проекта Славянской библиотеки «Внутренний архив Русского заграничного исторического архива. Оформление, хранение, каталогизация и открытие доступа к уникальному собранию документов», поддержанного Агентством по грантам Чешской Республики. Итогом этой деятельности и стал рецензируемый каталог.

Первый раздел «Основные документы РЗИА» включает материалы, характеризующие переломные моменты существования РЗИА. Интересен дневник архива, подробно описывающий его деятельность с основания в марте 1923 г. до конца 1924 г. Широко представлены материалы, касающиеся передачи архива в ведение чехословацкого Министерства иностранных дел в 1928 г. и дальнейшего его развития в 1930-е гг. По ним можно проследить изменения в текстах положений – своеобразных уставов, определяющих основные принципы и правила работы архива, что дает возможность объективно оценить драматические обстоятельства, связанные с потерей самостоятельности РЗИА в связи с его передачей под контроль Министерства внутренних дел в 1939 г. Соответствующие единицы хранения распределены по главам в зависимости от их значения для понимания содержания работы сотрудников: сводные списки сотрудников РЗИА и состав его административно-управленческих органов, проблемы получения разрешений на работу русских эмигрантов в связи с принятием закона об охране внутреннего рынка труда в период экономического кризиса, оформление так называемых «нансеновских паспортов», легализировавших пребывание иностранцев в Чехословакии, а также руководящие документы о повседневной трудовой деятельности, в частности касающиеся процесса инвентаризации имущества РЗИА. Исследователь получает полное представление о том, как размещался архив в различных зданиях и помещениях, что важно для оценки динамики роста архивного фонда.

«Отчеты о деятельности РЗИА, протоколы заседаний комиссий» – второй раздел каталога. Представленный здесь корпус источников чрезвычайно важен, поскольку периодически издававшиеся в различные годы деятельности архива отдельные брошюры с его отчетами сохранились не полностью, а дошедшие до наших дней стали библиографической редкостью. Приведенные аннотации документов дают представление о содержании заседаний Временного совета РЗИА за 1925–1928 гг., а также экспертной комиссии. Эти переходные управленческие органы в историко-архивоведении до сих пор не получили достаточного освещения именно по причине отсутствия доступных исследователям документов. Напомним, что в ГАРФ поступили журналы заседаний совета только начиная с 1935 г.

Для удобства работы исследователей авторы-составители каталога максимально упростили эвристические процедуры – протоколы заседаний всех комиссий расположены в хронологическом порядке, причем каждый протокол представлен в качестве отдельной единицы хранения. В краткой аннотации отражены основные пункты программы заседания, имена лиц, предлагавших свои собрания на депозитарное хранение или продажу, а также агентов или сотрудников РЗИА, составлявших соответствующие отчеты.

В третьем разделе «Внутренние подразделения РЗИА» сосредоточены материалы о деятельности отделов (документов, книжного, журнального, газетного), разрозненные документы Донского и Кубанского казачьих архивов, Белорусского архива и Украинского исторического кабинета. Разделы четвертый («Работники и сотрудники РЗИА») и пятый («Агенты РЗИА») детализируют списки штатных и внештатных постоянных работников разных категорий, а также членов различных советов и комиссий архива на основе их личных дел.

Особого внимания заслуживают разделы шестой («Персональная переписка РЗИА (респонденты)») и седьмой («Переписка РЗИА с организациями»). Это обусловлено тем, что личная переписка составляет наиболее обширную часть собрания служебных документов РЗИА в Славянской библиотеке. В собрании преобладает входящая корреспонденция; исходящая представлена хуже, в большинстве случаев в виде копий. В перечне организаций, с которыми переписывался архив, фигурируют различные государственные ведомства, посольства, архивы, библиотеки, музеи, редакции газет, журналов, общества, объединения и политические партии, книгоиздатели. Поражает глобальный характер корреспонденции – она поступала от отправителей из более десятка европейских стран, государств Американского и Азиатского континентов, а также Австралии. Среди советских организаций, с которыми РЗИА вел переписку с 1929 по 1937 г., – Всесоюзное общество культурных связей с заграницей, Главная контора подписных и периодических изданий Госиздата РСФСР, Всесоюзная книжная палата, акционерное общество «Международная книга», «Издательство политкаторжан» и др.

Восьмой раздел составляют различные инвентарные книги, в состав которых входит объемный каталог вырезок и упоминаний об архиве в мировой печати.

Особую ценность в силу малоизученности этой темы представляют документы девятого («Разрешения к использованию фондов РЗИА») и десятого («РЗИА во время Второй мировой войны (1939–1945)») разделов. В девятом разделе помещены документы, относящиеся в основном к периоду, когда фашистские оккупационные власти практически закрыли архив для широкой общественности, допуская туда по особым пропускам только сотрудников гестапо, военных историков «широкого профиля» и доверенных лиц. Обращает на себя внимание приведенный здесь образец документа, подтверждавшего арийское происхождение претендентов на работу в архиве (С. 454). Десятый раздел состоит из нескольких подразделов, хотя общее количество приведенных документов не отличается ни объемом, ни разнообразием. Авторы раздела удивительно мягко, ссылаясь на редкие официальные документы, признают, что «даже немецкие оккупационные власти осознавали качество и значение архивных собраний… Можно лишь догадываться о роли, уготованной Русскому заграничному историческому архиву, в планах немецких оккупационных властей создать после войны в Праге центр славянских оккупированных земель с соответствующей исследовательской базой» (С. 26). Мы, в свою очередь, можем с полным основанием «догадываться» о том, что судьба РЗИА, как и славянства в целом, в планах оккупантов была бы трагичной, а исследовательская работа подчинялась нацистским органам и спецслужбам. Кстати, об этом косвенно свидетельствует и тот факт, что после фашистской оккупации Чехии и Моравии в 1939 г. единственным языком официального общения РЗИА в приказном порядке стал немецкий; употребление русского и чешского ограничивалось только рамками личного общения в стенах архива.

Раздел одиннадцатый составляют документы о технических службах архива, а двенадцатый – о публикационной и выставочной деятельности РЗИА, уже достаточно известной из других источников, тринадцатый – бухгалтерские документы и банковские счета. В качестве особого раздела в издание вошел составленный Л.И. Петрушевой Каталог собрания документов, хранящихся в Государственном архиве Российской Федерации (С. 481–520). Речь идет об оказавшемся здесь комплексе ценных исторических документов 1924–1947 гг., связанных с историей создания и деятельности крупнейшего эмигрантского архива.

Т.И. ХОРХОРДИНА, Л.В. СЕРКОВСКАЯ